Юліан Матвійчук «Бобер»

У кожного аеророзвідника — свій стиль керування. Юліан із тих, хто любив ризик. Сміливо запускав дрон суттєво вглиб ворожої території, заради цінної цілі був готовий навіть втратити техніку. «Бобер» дуже чітко скидав боєприпаси у найменші ворожі укриття, вмів обійти РЕБ. Під Мар’їнкою аеророзвідник був справжніми «очима» для своїх. Після загибелі Юліана побратими оприлюднили відео його влучних ударів — дружина Лілія Матвійчук упізнала їх одразу: так літав тільки він. За визнанням побратимів «Бобер» був найкращим аеророзвідником на Мар’їнському напрямку.

Студентом Юліан став учасником Революції Гідності та одним із лідерів полтавського Майдану. Участю в мітингах не обмежився — брав відповідальність за організацію барикад, делегував завдання й розподіляв обов’язки. У рідному місті створив сотню самооборони, з якою в ролі командира-керівника поїхав до Києва. Там, на Майдані, молодий полтавець отримав поранення в голову від удару, але тоді просто забинтував рану — і продовжив стояти пліч-о-пліч з активістами.

Коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, Юліан іще навчався в університеті. Офіційно в армію його не брали через обмеження за станом здоров’я. Але хлопця це не зупинило, тож, захистивши диплом, він долучився до «Азову» як доброволець. Документи з університету забирала мама Юліана, випускний теж гуляли без нього.

Друзі та знайомі взяли за правило називати Юліана Юліком. Мама дружини з любов’ю називала Юльчиком. А ось відомий усім позивний Матвійчука «Бобер» пішов від його звички обдумувати щось важливе й водночас гризти щось смачне чи те, що під рукою: солодощі, пальці, нігті… В усіх нас є свої «цікаві» звички. Таку поведінку хлопця якось запримітили жартівники-побратими, тож позивний міцно закріпився. Юліану позивний дуже подобався ще з того самого 2014 року. Згодом сутністю «Бобра» як воїна на бойових завданнях стало саме «вгризатися у ворога». Хтось таки добре розумівся на позивних.

Спочатку Юліан був гранатометником, а згодом став заступником командира батареї гаубиць. Воював у Широкиному, Іловайську (вийшов звідти за день до оточення). Згадуючи літо 2014 року, Юліан казав, що не раз прощався з життям. Пройшов Старобешеве, Оленівку біля Донецька. Десь там воїни взяли «язика» — голову сільради, який вербував «казачків» до армії так званої «ДНР». Також Юліан виконував завдання у Сєдовому за Новоазовськом, на самому кордоні з Росією. «Ми не хочемо зупинятись на Широкиному, ми хочемо пройти до Новоазовська і взяти весь сектор М під свій контроль», — говорив Юліан, поки набував бойового досвіду. Він став одним із найкращих гранатометників «Азова».

У 2015 році Юліан за станом здоров’я залишив військову службу й повернувся до цивільного життя. Того самого року його обрали депутатом Полтавської міської ради. Він очолив робочу групу з питань декомунізації, домігся перейменування значної кількості вулиць. Активний громадівець Матвійчук робив усе, щоб викорінити з Полтави прийшлий, чужий «російський дух». Прийняття міської програми національно-патріотичного виховання — один із його проєктів. Щороку військові вишколи Матвійчука проходили понад 200 юнаків і дівчат: вивчали історію України, опановували спортивне орієнтування, тактику, картографію і домедичну допомогу. А однією з найважливіших ініціатив Юліана стало створення у Полтаві Меморіалу загиблим за Україну військовим.

Як патріоту, активісту та комбатанту Юліанові були близькі цінності свободівців. Тож депутатом Полтавської міської ради він двічі ставав саме від цього всеукраїнського об’єднання: в 2015 та 2020 роках. До цього був молодіжний осередок партії: з 2011 року Юліан Матвійчук — голова Полтавської молодіжної організації «Студентська Свобода». Згодом — лідерство в полтавському осередку ВО. Назагал у Юліана був особливий магнетизм особистості: він умів об’єднувати людей довкола себе та важливої справи. Знаходив спільну мову з усіма, бо давно полишив немудре заняття всіх підганяти під власні стандарти. Мав життєву мудрість і сприймав людей такими, як вони є. Багато хто казав, що долучився до активізму в тому числі і через харизму Юліана.

Культурна спадщина в уяві Юліана має бути не продана, занедбана чи забудована, а збережена. Як співзасновник ГО «Save Poltava» і як депутат міської ради Матвійчук опікувався поверненням перлини Полтави — Кадетського корпусу — у державну власність. Пам’ятку архітектури національного значення з фасадом в 132 метри на Круглій площі (1835) в 2004-му продали ізраїльському бізнесмену. Після пожежі в 2015-му повернули у комунальну власність. Восени 2018-го Юліан ініціював процес передачі Корпусу на баланс Державної судової адміністрації, аби відреставрувати й облаштувати в ньому місцеві суди. Він сам займався підготовкою документації та переговорним процесом. В 2019 році процес завершився успішно, зокрема в будівлі вдалося провести термінові протиаварійні роботи. На жаль, вторгнення та загибель Юліана призупинили процес, який, можливо, підхоплять активісти.

Місце для романтики в житті Юліан залишав завжди. Спочатку він і Лілія, на той час іще майбутня дружина, довго відкладали гроші на весілля своєї мрії. За два роки стали під вінець — у національному вбранні, з традиційними обрядами й троїстими музиками, в колі рідних та друзів. Через рік після одруження Юліан, повернувшись уже з бойових завдань на Харківщині, ніс службу в Полтаві. Лілія тоді хвилювалася, чи зможуть вони побачитися у день річниці. Вранці романтик Юліан подзвонив коханій: «Виглянь у шибку». А там — цілий дрон із привітанням: «Із річницею! Кохаю тебе до нестями». Невдовзі Юліан сам прийшов із квітами. Так щодня, невимушено вмів дарувати щастя рідним.

За три тижні до повномасштабного вторгнення Юліан разом із побратимами звернувся до військкомату: перевірити документи і нагадати про себе. Свою позицію й бажання стати на захист України висловив словами «Я є. Я готовий!». 24 лютого, прокинувшись від вибухів і літаків, Юліан спокійно зібрався, відвіз дружину й доньку до батьків і вже ввечері був на кордоні Сумської та Полтавської областей. У перші тижні війни він не просто виконував завдання, а й організовував оборону, будував укріплення, відповідав за побратимів. Лілія згадує, що в ті перші тижні та місяці війни в Юліана не було ані паніки, ані стану «все пропало», як в інших. Навіть прильоти «калібрів» на їхні позиції поруч він міг обговорювати з Лілією — бо ж вона не тільки дружина, але й найкращий друг. А ще Юліан просто вірив у перемогу добра. Нашу Перемогу.

З початком повномасштабного вторгнення Юліан у складі тероборони став на захист України. Служив на кордоні із Сумщиною, на Харківщині та Донеччині. Спершу був гранатометником в «Азові», а потім долучився до ним-таки співініційованого підрозділу аеророзвідки «Соловей». На відпочинок часу майже не мав. Як повертався з бойових позицій — перепрошивав дрони, монтував відео, займався іншими військовими потребами. Юліан завжди шукав можливість бути корисним, бути ефективним, не байдикувати. За цим цейтнотом ніколи не думав про смерть. Часто казав друзям та дружині, що не варто матеріалізувати погані чи чорні думки, краще налаштовуватися на найліпше. Так і жив.

Одна з рис Юліана — проста життєва мудрість: завжди вмів знайти вихід зі складної ситуації, швидко полагодити щось чи зробити своїми руками. Хай за що брався — все виходило легко. Міг із залишків кухонного фасаду створити місце-столик для читання. Сам відремонтував балкон у квартирі. Час від часу Юліан відчував потребу заземлюватися та переключатися від активної громадської роботи, і майстрування руками в цьому допомагало. Всім своїм рукоділлям він щиро пишався. А можливо, це було й одним з проявів дорослішання, адже в житті з’явилася родина та відповідальність за неї. Про цінність сім’ї для Юліана говорили і друзі, і побратими, і він сам.

Одного разу у Матвійчуків «полетів» жорсткий диск із усім сімейним фотоархівом. Ліля була в розпачі: було втрачено всі відео та фото весілля, маленької Єви, спільних моментів. Юліан довго шукав, хто би міг відновити диск, і таки знайшов — через знайомих, побратимів, «п’яті руки». Так урятував пам’ять про родину. І для родини — про себе.

Єва — довгоочікувана для Юліана та Лілії дитина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, маленькій було всього 4 місяці. Протягом цього часу тато й доня бачилися рідко, проте в Єви ніколи не траплялося етапів «звикання» до Юліана як до незнайомої людини, коли він вертався додому. Татова донечка його пам’ятала. А ще вона завжди реагує на чоловіків із такою ж бородою, як у нього. Лілія Матвійчук розповіла, що між татом та малою завжди був дуже сильний зв’язок: «Коли він мав можливість вийти на відеозв’язок, вона любила щось розповідати йому своєю дитячою мовою, хвалилася новими іграшками. І зараз, хоч іще зовсім маленька, часто згадує татка». Спання разом, читання книжок, вправа «покрути мене, татко» — так проводили свій короткий час разом Єва та Юліан.

Юліан мав хист до малювання, батьки навіть відправили його на навчання в Художню школу. Але хлопець зізнавався, що, хоч і навчився малювати, — до кінця полюбити це заняття не зміг. Так у його житті сталося й зі скрипкою. Це була база «для загального розвитку». Але вміння малювати стало в пригоді — Юліан часто малював для доньки чи з нею. Єва Матвійчук також дуже любить малювати.

За порадою батьків після закінчення школи Юліан подав документи до Кооперативного інституту в Полтаві. Але комерційні, престижні професії його не «гріли». Тож після першого ж року навчання він забрав документи та вступив до Педагогічного Університету, на факультет історії та географії — отримувати бажаний фах вчителя історії та правознавства. І хоч Юліан не провчителював ані дня (через вторгнення Росії), знання з історії стали частиною ініційованих ним програм з національно-патріотичного виховання в його рідному місті. Він горів історією, любив розповідати, але терпіти не міг шкільної бюрократії. Тому в школу й не пішов. Юліан багато читав і знав про борців за Незалежність, когось окремого не виділяв, але точно захоплювався Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та Євгеном Коновальцем. З останнім у них збігається дата народження — 14 червня. Але це не єдиний символізм. Юліан Матвійчук похований 23 травня — в день загибелі Євгена Коновальця, в День Героїв.

Юліан та Лілія любили дивувати одне одного. Щороку мали надзавдання — вразити подарунком до знакової дати. У Матвійчука вже був перстень з шевроном «Азову», який він спочатку загубив, а потім за допомогою одного ювеліра відновив. Тож Лілія вирішила на черговий день народження чоловіка створити схожий перстень із шевроном його групи аеророзвідки Solovey. Навіть думала приїхати з подарунком ближче до фронту, витягти Юліана під надуманим приводом на «зустріч» через побратимів. Хотіла побачити його щасливі очі. На жаль, Юліан усього один місяць не дожив до свого 34-річчя. А каблучку-подарунок Лілія подарувала командирові й другу чоловіка — Ігореві Скляру.

Як аеророзвідник Юліан працював з різними системами — від мінометів до HIMARS, точно наводячи вогонь на позиції противника. Проте його місія полягала не лише у влучності ударів. Так, у березні 2023 року Юліан координував виведення з оточення взводу морської піхоти, а згодом супроводжував із повітря медичну евакуацію командира одного з батальйонів ЗСУ. Тож один із найефективніших екіпажів в оперативно-тактичному угрупованні «Донецьк», яким командував Юліан, не залишився непоміченим для ворога. Останнє завдання хлопців — коригування вогню важкої артилерії в районі Донецька (Георгіївка). Саме там Юліан «Бобер» Матвійчук отримав важке поранення, яке стало смертельним.