Відчайдух-доброволець чи Воїн добра?
«Ми вибрали такий шлях боротьби. Війна триває». Да Вінчі.
Людина-хоробрість, людина-символ, людина без другого дна, людина-легенда — так згадують командира 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» Дмитра Коцюбайла ті, хто його знав. Він мріяв стати художником, а став військовим. Уродженець села Задністрянське Івано-Франківської області, Дмитро з самого дитинства займає активну життєву позицію. Допомагає мамі з доглядом за молодшими сестрами та хатньою роботою, але й не забуває про власні інтереси. Хлопцем Коцюбайло грає у футбол, теніс, плаває на байдарках і, звісно, малює (звідси й корені його знаменитого позивного).
Дмитрове захоплення малюванням не було ні для кого таємницею. Мама Героя України Оксана Коцюбайло згадує, що її колеги ніколи не питали: «Як там твій Діма?» — а натомість казали: «Як там твій Да Вінчі?». У будинку своєї бабусі хлопець створює власний музей: вибирає куточок, де збирає старовинний посуд, годинники, різні електроприлади тощо. Частина цих експонатів тепер зберігається в музеї Бовшевської гімназії, яка сьогодні носить ім’я свого знаменитого випускника.
Після школи Дмитро починає вчитися на художника. У 18 років вирушає в Київ і бере участь у протестах під час Революції Гідності. А за кілька місяців потому кидає навчання заради захисту Батьківщини й іде добровольцем на Донеччину. Символічно, адже прадід Дмитра воював у складі УПА. У 2014 у Пісках (Донецька область) Коцюбайло отримує важке поранення, та після трьох місяців реабілітації знову повертається на фронт. «Мені болить за Україну. Я хочу для неї перемоги. Поки є небезпека, … я вважаю своїм громадянським обов’язком захищати її зі зброєю в руках», — каже він.
21-річний Дмитро Коцюбайло стає командиром підрозділу «Вовки Да Вінчі», що в той час іще звався 1-ю окремою штурмовою ротою, а потім розширився до батальйону. Пізніше побратими Дмитра напишуть у своєму телеграм-каналі: «Наш підрозділ зветься “Вовки Да Вінчі” саме тому, що ми завжди йшли за ним у бій. Він був для нас найкращим командиром, побратимом, лідером і взірцевим націоналістом».
На четвертому році війни в Авдіївці Дмитро знайомиться з Аліною Михайловою, волонтеркою добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», яка пропонує Да Вінчі допомогти з ліками для його підрозділу. За словами Аліни, це було кохання з першого погляду. Звідтоді пара стає нерозлучною.
І рідні, і побратими військового знають: для Дмитра найважливішим є оберігати, підтримувати інших. Сестри діляться з ним своїми переживаннями і, попри зайнятість, брат ніколи не шкодує для них доброго слова й турботи. Людей зі свого батальйону Коцюбайло завжди береже, на найнебезпечніші завдання йде першим.
Да Вінчі має не лише талант художника й справжньої людини. На фронті як військовий він зберігає холодну голову і постійно покращує результати свого підрозділу. Саме «Вовки Да Вінчі» одними із перших починають використовувати дрони, аби коригувати вогонь артилерії, зважують кожний снаряд. Коли бійці навчалися працювати з гарматою Д-20, то здивували кадрових військових: перевершили нормативи ЗСУ вдвічі. «Вовки» готували гаубицю до бою всього за 28 секунд.
У 2017 році Да Вінчі нагороджують орденом «Народний Герой України», а у 2021-му на нього чекає звання Героя України. Він стає наймолодшим командиром і першим добровольцем, що здобув його прижиттєво. Нагороду Дмитро Коцюбайло присвячує всім добровольцям, бо це звання — визнання їхніх заслуг державою.
«І це не так просто, це історичне рішення, держава визнала тих, ким вона фактично не керує, гідними державних нагород. Чесно, до цього часу ще мені не віриться, що це сталося», — такими були слова Да Вінчі після нагородження.
Да Вінчі не був кадровим військовим і лише у 2022 році здобуває офіцерське звання — молодший лейтенант. Того самого року Дмитро потрапляє у список Forbes «30 до 30»: у спеціальному воєнному номері назвали українців, які відбудовуватимуть Україну.
7 березня 2023 року розпочалося для підрозділу Дмитра Коцюбайла під Бахмутом якоюсь незвичною тишею зранку. А потім почався щільний обстріл з боку позицій ворога. Да Вінчі почав заганяти людей у підвал, аби перечекали пекло, сам же заходив туди останнім, як робив завжди. В цей момент прилетів снаряд. Смертоносний уламок розірвав Да Вінчі трахею. Врятувати командира було неможливо, хоча всі медики зробили все, що було в їхніх силах, і на стабпункті, і вже в Краматорську.
Да Вінчі загинув від осколкового поранення. Кохана Да Вінчі Аліна Михайлова в день загибелі командира теж була на передовій: «Виходить на мене екіпаж, який перехоплює пораненого, і кричить у трубку: “Аліна, Аліна. Да Вінчі важкий трьохсотий”. У мене на цьому моменті закінчилося все моє життя. На цій фразі. Бо я розумію, що таке важкий трьохсотий, коли це передає мій екіпаж».
Дмитро Коцюбайло провів на війні третину життя — 9 років. Його найпершим принципом у бою було піклуватися про особовий склад. Думати про кожного бійця, бо у всіх родини, сім’ї, діти. Якщо гинув хтось із підрозділу, Да Вінчі часто казав, що це його провина: «Будь-якій смерті можна запобігти. Це моя провина. Я десь зробив щось не так». Цей принцип піклування про людей залишився надважливим для «Вовків Да Вінчі» й після загибелі командира.
У перші дні після смерті Да Вінчі важко було повірити в цю втрату. Всі знають, яку ціну бійці платять за наше майбутнє: «Найтрагічніше у смерті Дмитра Коцюбайла в тому, що він — із покоління, яке, крім війни, не бачило практично нічого. Період життя, в який закохуються, роблять помилки, знаходять першу роботу, купують першу машину, починають подорожувати, “шукають себе” і роблять багато милих речей, про які потім соромно згадувати, в його житті був відсутній. Йому пощастило кохати й бути коханим. Але його життя складалося з боїв, окопів та смерті, і радості він бачив значно менше за однолітків», — написав засновник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега.
Воєнний фотограф Костянтин Ліберов, який незадовго до загибелі Дмитра перебував із ним на фронті, дав йому надвичерпну характеристику: «Позавчора ти на моїх очах в‘їхав на танку у ворожу посадку, а після цього повів за собою на штурм людей. І вони пішли не роздумуючи, бо вірили своєму командирові. Наступного дня ти голими руками з однією баклажкою води гасив танк, що загорівся з повним бойовим комплектом, в той час, коли всі боялися навіть наблизитись до нього. Герой України. Найкращий з найкращих. Воїн. Друг. Легенда».
Да Вінчі знали всі — тож і після загибелі згадували всі: журналісти, письменники, командири, командувачі. Як написав відомий письменник і військовослужбовець бригади «Хартія» НГУ Сергій Жадан: «Він ще за життя встиг стати частиною нашої історії. Без жодних перебільшень. Да Вінчі ще за життя був там, де були Кривоніс, Гонта, Болбочан, Чучупак, Шухевич. Епічна історична постать — глибока, виразна, цілісна. Нам пощастило бути з ним знайомим, мати можливість спостерігати за його чином, за його роботою, за його боротьбою. Наші діти й онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесного й сумлінного чоловіка, який прожив життя коротко, послідовно та яскраво, лишаючи після себе пам’ять, лишаючи після себе почуття гідності».
Да Вінчі не боявся загинути за Україну, за її майбутнє, за своїх людей, сім’ю та побратимів. Він зробив це як справжній Воїн і віддав життя як справжній Воїн.
