Історик, воїн чи патріот Києва?
Сергій Миронов народився у Києві. Атмосфера його дитинства була напрочуд творчою: книги, вивчення мов. Малим хлопець був дуже допитливий. Чи не це також підштовхнуло його до дослідження історії рідного Києва згодом? Зазвичай Сергія бачили з книгою в руках: любив читати Селінджера, Конан Дойла, Стейнбека. По-особливому захоплювався письменниками обох воєн — Першої та Другої світової: Джон Маккрей, Ґеорґ Гайм, Еріх Марія Ремарк.
Сергій з дитинства професійно займався футболом. Це була велика частина його життя, яка сформувала його лідерські риси характеру. У футболі мав значний успіх, проте вирішив обрати інший шлях. Навчаючись у київській школі №303, захопився англійською мовою. Юнаком побував у Лондоні та інших містах Великої Британії, закінчив тримісячні мовні курси Єльського університету, багато мандрував Європою. Згадував потім, що це неабияк вплинуло на формування його світогляду.
Обрав було за фах економіку, проте після закінчення навчання в московському університеті повернувся до Києва і зрозумів, що здобута професія його не цікавить. Натомість Сергій глибоко занурився в історію та культурологію, продовжив вивчати мови, а ще — військову історію. Зрештою почав перекладати й писати власні художні твори.
Та, мабуть, найбільше його запалювала історія Києва. Сергій шукав інформацію про місто звідусіль. Спрагло дізнавався про його жителів, про будинки, про характер. Сергію вдавалося послухати історії від киян різного статку і професій. А ці розмови, своєю чергою, стали натхненням для оповідань, де Київ і є головним персонажем. Згодом Сергій створив блог Vanishing Kyiv («Зникомий Київ»), що став популярним серед шанувальників старовини. А ще за власний кошт почав відновлювати двері у старовинних будинках, а згодом — під’їзди, рідкісні та цікаві елементи фасадів.
Перші «свої» двері Сергій знайшов у київському районі біля велотреку. На думку мешканців, їх треба було просто закласти цеглою. Але Сергій, людина без досвіду реставрацій, проте з цікавістю до історії, взявся до роботи. Купа рівнів чаклування — дрилі з насадками, шліфмашинки, будівельний фен, змивки, лаки та фарби, височенні незручні драбини — і двері «ожили». Перше реставраційне задоволення обійшлося Сергієві у 10 тисяч гривень із власної кишені та тиждень важкої роботи. Але спинятися він не збирався: йому боліло ставлення людей до власної спадщини. Якось в інтерв’ю він сказав: «Людям бракує розуміння, що коли ти живеш в історичному будинку, то двері до твоєї квартири — це вже не твоя особиста справа, а питання міського середовища й архітектурної спадщини».
Для підсилення власної фаховості Сергій почав навчатися за спеціальністю «Історія й археологія»: закінчив історичний факультет Таврійського університету. Наступним рівнем «любові» до Києва стали екскурсії: популярні, не перенасичені довідковою інформацією, живі та щирі. Сам він називав їх «прогулянками». Засновниця тревел-блогу Veter do it Альона Деньга ділилася — Сергій знав ледь не напам’ять коди до під’їздів усіх старих будинків Києва і навіть мав окремі ключі від деяких дворів: «Він знав, у якому під’їзді стоїть 100-літня щітка для взуття з кінського волосу, а де за “совєтів” законсервували цілі пожежні сходи, й тепер це наче музейний експонат».
Сергій казав, що довго не вірив у можливість повномасштабної війни: «Чи міг я як історик усе це передбачити? Складне питання. Сприйняття історії — це динамічна річ. Якщо покласти руку на серце, я до останнього не вірив у війну».
Тож бойового досвіду Сергій не мав. Проте, коли почалася повномасштабна війна — добровільно вступив до 241-ї окремої бригади територіальної оборони, взяв майже фамільний позивний — «Мирон». Виконував обов’язки командира взводу у званні старшого сержанта. Боронив рідний Київ. У жовтні 2022-го його підрозділ вирушив під Бахмут. 11 листопада 2022 року групі Сергія поставили вкрай ризиковане завдання, й він вирішив піти виконувати його самостійно, щоби вберегти особовий склад. Проте з ним зголосилися вирушити ще кілька побратимів. Розвідувальна група потрапила під вороже авіабомбардування…
Поранений Сергій Миронов, не приходячи до тями, помер 16 листопада у військовому шпиталі Дніпра. Прощання з оборонцем відбулось у Михайлівському соборі. Поховали захисника на Байковому кладовищі його рідного Києва.
Перед загибеллю в одному зі своїх дописів у соцмережах — він вів їх систематично, як щоденник, — Сергій писав: «Війна — це концентрація болю, страху, найпростіших бажань, віри, любові, поваги — словом, усього. Війна створює настільки екстремальні умови, що просто неможливо брехати ні собі, ні іншим. Усе стає на свої місця. Хоч би як страшно це звучало, але на війні люди знаходять себе. Просто не всі можуть жити з тим, що знайшли… Я пішов на війну тому, що дуже хотів дізнатися дещо про себе. І про людей. Щось таке, чого не зміг би дізнатися з книжок, бесід за чашкою кави на кухні та найдружнішого листування. Щось таке, чого не вловити в силуеті палкої темної ночі. Чого не скажуть у серцях, образі, радості. Щось таємне, що кожен із нас носить десь у глибині й нікому, навіть собі, не озвучує. Я пішов на війну, щоб перевірити себе і свої почуття. До людей, країни і себе. І чи є ці почуття».
Після війни Сергій сподівався продовжити реставрації будинків і хотів долучитися до відбудови України. Ще 2021 року він заснував громадську організацію «Справжній Київ» з планами на відновлення київських артефактів. Своєю місією Миронов та однодумці обрали привернути увагу жителів міста до збереження історичної спадщини. Усього сам Сергій відреставрував 9 історичних дверей та фрамуг. Після його загибелі ГО продовжує свою діяльність, ось лише деякі проєкти з реставрації: вхідна група прибуткового будинку Голуба, вхідна група хімічного факультету КНУ. Також громадська організація, яку заснував Сергій, провела відновлювальні роботи у маєтку 1909 року на вулиці Нагірний, 2. Тепер тут відкритий громадський простір ГО «Справжній Київ» та проводяться освітньо-культурні заходи.
Ентузіасти й друзі намагатимуться й надалі продовжувати його справу. Ці його слова з інтерв’ю виданню The Village — засторога нам, аби не втратити історичну автентичність наших міст: «Є дуже велика ймовірність, що ми — останнє покоління людей, які бачать Київ у більш-менш автентичному вигляді. Можливо, наступні покоління ніколи не відчують атмосфери Києва, що відрізняє його від інших міст. Я ще пам’ятаю місто зовсім іншим: коли в кожному під’їзді жили літні люди, які одне одного знали, коли в будинках було багато рослин, котів, особлива дворова аура й багато автентичних деталей. Усе це певним чином ріднить людей із місцем, створює шарм, атмосферу та більш особисті стосунки між людиною та середовищем. Я роблю те, що можу, щоб хоч якось зберегти частинки історичного Києва. Загалом я роблю це для себе. Бо якщо історичні артефакти продовжуватимуть знищувати, мені буде ще складніше жити в моєму рідному місті, яке стає чужим».
