Журналіст, воїн чи вічний мандрівник?
Олександр Махов народився в Луганську. З дитинства захоплювався футболом, навчався в дитячо-юнацькій спортивній школі «Зоря». Але за фах обрав журналістику. За цією спеціальністю й закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Зростав як репортер, працюючи на Луганському обласному телебаченні, на міському каналі «Ірта», а згодом кореспондентом на телеканалах «Україна», «Україна 24», «Дім».
Олександр часто повторював, що життя одне. Був спраглий до нових вражень. Любив небанальні подорожі, підкорення вершин і марафони. Ті, хто знав Сашка до подій 2014 року, запам’ятали його інтелігентним юнаком в окулярах і костюмі з краваткою. Про це сам Олександр пізніше писав у соцмережі:
«З того часу від цього фото нічого не лишилось. Прапор і шарф “Зорі” лишилися в офісі. Бронік там же. Офіс лишився в Луганську. Окуляри розбили пізніше на акції “проросійських активістів”. Голову поголив перед учебкою в 2015-му. Ує…нську жилетку на сорочку більше не вдягаю. Наївну посмішку змило першим же обстрілом на Донбасі. Та і цей “я” на фото лишився назавжди там. В квітні 2014-го в Луганську».
Власкор «України» Наталія Трофімова, яка працювала в Луганській області, пригадує:
«Саша — це була єдина людина з оточення, якій я могла довіритися… Ось ця довіра до нього — це для мене було найціннішим. І коли ми дізнались, що він загинув, це стало колосальною трагедією. Ось ми, група власкорів, ми всі ридали в різних кутках України. Навіть зараз, скільки вже минуло часу, все одно це відчувається як трагедія…».
Колеги згадують, що Сашко був добрим, мав відмінне почуття гумору, вмів розрядити будь-яку атмосферу. Його персональним «брендом» були розкішні брови. А ще заливистий сміх.
У дитинстві та юності Сашко, як і багато інших українців у всуціль зросійщеному регіоні, розмовляв російською, дивився здебільшого російське телебачення. З початком російської агресії чоловік, що доти ніколи не замислювався про патріотизм, був змушений тікати з рідного Луганська. Сепаратисти дали йому з дружиною та сином пів години на збори. По суті, Олександр став останнім українським журналістом, який виїхав. На жаль, його рідня залишилася там та підтримала російську окупацію. Зі слів Олександра в численних інтерв’ю, його сестра виїхала до Росії, з батьком спілкування довелося припинити взагалі, а вітчим навіть воював на боці бойовиків. Деякий час він, хоч і напружено, але спілкувався з мамою, допоки вона перебувала на нейтральній території, а потім і з нею втратив зв’язок.
Те, що найближчі родичі не поділяли його вибору, підштовхнуло Олександра обрати інформаційну боротьбу. Боротьбу за свідомість, ідентичність, розуміння «хто друг, а хто ворог і несе смерть та руїну». Так, із 2015 року Махов висвітлював події в зоні бойових дій, вів подкаст «Воєнкор».
В якийсь момент він зрозумів, що цього замало. Пережитий досвід реального приходу «руского міра» в його рідне місто (захоплення ОДА, знущання над людьми, понівечені тіла та душі) спонукав журналіста Махова взяти до рук зброю і в 2015 році у лавах 57-ї окремої мотопіхотної бригади йти виганяти непроханих «гостей».
Воював під Горлівкою. Спочатку був навідником ЗУ-23-2, потім — кулеметником. Не тільки з репортажів, але й із власного досвіду знав, що таке солдатське життя: спати в бліндажі, рити окопи, брати участь у боях і втрачати побратимів. З мікрофоном чи без, для Сашка було принципово повернутися в українській вільний Луганськ.
Протягом 14 місяців у війську Махов майже не робив звичних репортерських фото з війни. Як і фото для особистих архівів — щоб ворог не міг вирахувати, хто він, якщо Олександр потрапить у полон. В інтерв’ю він часто розповідав про особливість взаємин на війні: безумовну довіру, готовність допомагати й віддати життя за людину, яку знаєш місяць чи навіть день. Підкреслював, що ці почуття відмінні від почуттів цивільного життя.
Після демобілізації Олександр повернувся в журналістику, але продовжував їздити на Донбас. Третину часу проводив на фронті як журналіст. Пресротації інколи тривали по два тижні щомісяця. Роботу воєнкора Махова, як називав себе Сашко, свого часу окремо відзначив міністр оборони.
Згодом він здійснив свої давні мрії. Земні та матеріальні: купив кеди-конверси, уперше в житті вдягнув пальто. А ще «високі»: пішов у гори. Здолав 50 км Чорногірським хребтом. У нетривіальних планах Сашка був іще стрибок з парашутом. Махов часто казав, що «війна навчила цінувати своє життя і розуміти, що кожен прожитий день треба проживати на максималках». Тому ходив в екстремальні походи, їздив у ризиковані відрядження, займався сноубординґом. Цінував кожен день.
В 2017 році як спеціальний кореспондент телеканалу «Україна» Олександр побував в Антарктиді разом з українською експедицією. Оцінював цю поїздку як виняткову можливість для зйомок і водночас неймовірний особистий досвід.
В 2020 році під час спалаху пандемії коронавірусу Махов став єдиним журналістом на борту літака, який здійснював евакуацію українців з китайського міста Уханя — осередку розповсюдження COVID-19. Після приземлення поїхав разом із евакуйованими автобусом у Нові Санжари й став свідком не дуже «теплого» прийому та навіть каміння в їхній бік. Усі ці найнасиченіші 14 днів в обсервації працював як журналіст і оператор. Постійно вів прямі включення.
За пів року до повномасштабного вторгнення Росії як спецкор разом з оператором телеканалу «Дім» Олександром Хлининим Махов вирушив у Демократичну Республіку Конго. Робили репортаж про найбільший за чисельністю миротворчий контингент у найбіднішій країні світу. Побував у таборі вертолітного загону, вивчав операції українського миротворчого контингенту з пошуку, рятування, розвідки, транспортування вантажів. А ще побачив діючий вулкан і справжні джунглі.
24 лютого 2022 року Олександр просто з редакції пішов до військкомату, щоб боронити Україну в лавах 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
«Я ветеран і резервіст, і я йду на війну. Настав час визвольної війни! Буду битися і вбивати — скільки матиму сил. Служу українському народові!» — так у той день написав Махов у фейсбуці. Згодом у наступних дописах воєнного часу закликав: «Вірте в ЗСУ».
Свій 36-й день народження Олександр зустрів на фронті. В перервах між боями зробив пропозицію коханій — журналістці Анастасії Блищик. Обручки тоді не знайшлося, тому довелося символічно запропонувати кільце від гранати. Анастасія погодилась. А ще Олександр мріяв про 37-й день народження на березі Атлантичного океану.
28 квітня повідомив, що його поранило уламком. Але залишився в строю, вірив, що одужає. 4 травня 2022-го, коли після виконання бойового завдання сержант Махов відходив із побратимами, окупанти відкрили вогонь. Олександр отримав несумісне з життям уламкове поранення. Це сталося під Ізюмом Харківської області, біля села Довгеньке, де Махов незадовго до цього освідчився нареченій. У селі, в якому не залишилося нічого вцілілого.
Олександра поховали на Берковецькому цвинтарі в Києві. Останній допис від 30 квітня став його заповітом: «Так виглядає українська земля після атак росіян. Там внизу — українські бійці. Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої арт підготовки — танками в кількості, як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, прораби, кухарі гасять “другу армію світу”. Я хочу, щоб ви гордилися нашою армією. Ми б’ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ».
Війна обірвала всі плани та задуми Олександра Махова, який дуже любив життя. У багатьох інтерв’ю він казав, що хоче жити, але смерті не боїться. Якщо і вмирати, то тільки героєм на полі бою — його слова. Так і сталося.
«Можливо, це звучатиме самонадіяно, але мені вже не страшно. Якщо говорити про смерть, зрозуміло, що я не хочу вмирати, але на війні прийшло розуміння — “ну ок”. Смерть стала буденністю, ти її просто приймаєш і починаєш робити якісь елементарні речі — носиш медальйон смертника, пишеш комусь посмертну записку, вирішуєш якісь питання. Коли я усвідомив, що можу померти, написав таку записку», — сказав Махов в інтерв’ю виданню iPress.
У Сашка залишився син Владислав. Віримо, що він обов’язково матиме шанс побувати на площі імені тата в його рідному звільненому Луганську.
