Художниця снів чи творчиня дивосвітів?
Там леви не цураються зайців, птахи сміливо сідають на плечі, а по деревах дістанешся і до неба, як по драбині. Болотня на Київщині, самобутнє Полісся, за 40 км від Чорнобиля. Марія Примаченко народилася саме тут, у справжньому місці сили та природи. Таким вона бачила його, таким і малювала.
Усі домовилися, що днем народження Марії вважатимуть 12 січня 1909 року (30 грудня 1908 року за старим стилем). Бо точної дати ніхто не знає. Єдина зачіпка в народному календарі — Багата кутя. І це саме 12 січня, та й по всьому.
В родині Примаченків творчість — і заняття для душі, і те, що годувало. Бабуся розмальовувала писанки. Батько Оксентій Григорович — тесля-віртуоз, виготовляв огорожі у вигляді давньослов’янських «головатих» зображень. Мати Параска Василівна — майстриня-вишивальниця, від якої вишивати навчилася й Марія. Остання носила згодом тільки власноруч вишиті сорочки. «Наше рідне люблю — от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться… Все вишите — красиве, і ніхто не повторить його ніде», — казала вона. Саме таке було «сімейне» підґрунтя, яке визначило те, що Марія стала художницею.
Десь у віці 7 років дівчинка захворіла на поліомієліт. Одного дня, коли батьки були на роботі, Марійка гралася на подвір’ї та й скинула собі хустку через спеку. Ще й на паркан сварливої сусідки. Люта баба Федориха нагримала на неї, а вже ввечері дитина мучилася від жару, болю, пропасниці. Нервове напруження спричинило загострення поліомієліту, на який, як згодом встановили лікарі, виявилася хворою Марійка. Хвороба швидко прогресувала. Ніжку паралізувало, і відтоді мала Примаченко ходила з милицями. Цей біль, як і ці милиці чи ціпок, залишаться з нею на все життя. Як і довга спідниця, щоб прикривати вічно хворі ноги. Потім Марія довго вірила, що саме та лиха сусідка її зурочила.
Попри недугу, без діла не сиділа: хатні справи, дрібне господарство. «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» — згадувала художниця. Так і почала творити. Один сусідський малий був вражений красою малюнків і не хотів іти геть, поки йому не дадуть ту дивну квітку з розписаної стіни. Решті односельців також сподобалися дивовижні квіти, й вони почали запрошувати Марійку розмалювати і їхні хати.
Замовлень у юної художниці було хоч греблю гати. Кожен у селі хотів, щоб його хата була краща за сусідську. За одне з таких замовлень Марійка отримала порося. В голодні часи це стало реальною допомогою родині.
Шанували творчість Марійки не тільки односельці, а й люди із сусідніх сіл. Бувало, приїздили просто потовктися на подвір’ї й подивитися на ті дивовижні малюнки. Спочатку були квіти, потім з’явилися жар-птиці, казкові звірі. Дівчинку часто запрошували розписувати оселі. Для самої Марійки малювання стало дверцями до чарівного світу тварин. Втім, її фантазія та потяг до малювання — це продовження її любові до природи й пильне спостереження за нею.
А відкрила художницю усьому світу Тетяна Флору, вишивальниця і трохи менеджерка із залучення талантів. В ті часи обдарованих шукали не в соцмережах чи на шоу, а по ринках та селах. Тетяна якось побачила Марійчину вишивку на виставці в місцевому музеї. Поїхала додому до художниці й запросила її до Києва в Експериментальні майстерні, де навчали мистецтва талановитих людей з усієї України.
Марію до Києва на возі тоді привіз брат Петро. В тих майстернях на території Києво-Печерської Лаври Марія вперше побачила аж стільки фарб і білосніжного паперу, що буквально отетеріла від них. Тому хутко взялася творити. Заради малювання щодня долала на милицях сходи на другий поверх. Тут, в Експериментальних майстернях, які згодом реформували в Школу народних майстрів, її вчителями стали відомі художники Василь Кричевський і Василь Касіян.
Серед одногрупників Марії були згодом зіркові народні майстри: Тетяна Пата з Петриківки, Іван Гончар з Вінниччини, художниця Параска Власенко з Київщини.
Під час навчання в Києві творчість Примаченко ставала більш різноманітною: малювання, вишивка, кераміка. Художниця вчилася переносити на картон і папір мотиви настінного розпису і вишивки. Картини цього періоду — «Бичок на прогулянці», «Синій лев», «Рябий звір», «Червоні ягідки» тощо. Так поступово відкривався людям фантастичний, казковий, фольклорний світ у стилі наївного мистецтва.
Того ж 1936 року «Звірі з Болотні» здобули першу нагороду на Українській республіканській виставці народного мистецтва в Києві. Та отримати диплом особисто у Марії не вийшло. В той час вона була у лікарні й перенесла кілька складних операцій на нозі, щоб користуватися протезом. Тож з першим успіхом вітали її троє лікарів і дві медсестри. А звірі Примаченко відтоді розпочали мандри світом.
Всесоюзна виставка у Москві, а 1937 року — міжнародна в Парижі. Роботами Марії вражені геть усі. Паризький диплом Примаченко за роботи разом із медаллю Івана Гончара переслали в Україну. Та вони загубилися десь по дорозі. Після Парижу твори Марії експонувалися у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.
Марія повертається до рідного села. Але перед цим у Києві знайомиться з Василем Маринчуком, своїм земляком, лейтенантом-піхотинцем з Іванківського району. Щастя закоханих протривало недовго. Вкрала його війна. Василя призвали на фронт. У грудні 1941 року Марія народила сина Федора. Раділа, що Василь встиг отримати звістку про народження первістка. У відповідь чоловік написав: «Хай син росте щасливим, а я сьогодні п’ятий раз іду в атаку». Більше жодних звісток. Батько так і не побачив сина.
Оговтувалася від удару долі Марія довго. Де візьмеш сили творити дивосвіти, коли навколо світ страшний. Маленький син на руках, смерть брата та 80 односельців, вбитих нацистами, старі батьки та напівзруйнована хата. Та й сама творчість художниці-наївістки була неформатною для соціалістичної дійсності з її прославлянням партії. Втім, саме наївне, народне мистецтво певною мірою дозволяло примітивістам творити поза межами та канонами соцреалізму. З цим Марія й жила далі, просто певний час без своїх звірів.
Повернулася до малювання в кінці 40-х — на початку 50-х. Щоб заробити, активно вишивала і шила одяг: сукні, чоловічі та жіночі сорочки, спідниці, придумувала прикраси. З особливим натхненням Марія вишивала весільний одяг для наречених. Все у своєму неповторному стилі, де хрестик не завжди був за каноном чи за книжками. Цим дивувала сусідок. Вишиваючи, могла годинами сидіти з голкою. В цей час художницю також запрошують на виставку до Києва. Роботи з неї Марії так і не повернули, бо вони… знов «загубилися». Чи картини реально «губилися» після виставок, чи, може, хтось просто привласнював їх собі — доведеться ще з’ясовувати.
«Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь проклята війна», «Замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона». Свої та чужі болі клятої війни Марія вимальовувала в цих картинах.
У 1960–1965 роки художниця створює яскравий та чуттєвий цикл «Людям на радість» (картини «Сонях», «Синій вазон iз квітами», «Голуб на калині», «Пава у квітах», «Лев»). Про свою виставку щиро казала так: «Я не завидую ні на що. Я роблю для людей. У мене в серці — Бог, і треба, щоб у всіх людей був Бог. Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі!».
За цикл «радісних» робіт у 1966 році вона отримала Державну премію України імені Тараса Шевченка. А у 1970 році Марії Примаченко присуджують звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Згодом, у 1988 році, вона стає Народним художником України. Ось так, будучи далекою від кар’єризму, Марія «нанизувала» офіційні регалії. Проте хай як намагалися вплинути на художницю радянські посадовці від культури, мисткиня з Болотні не створила жодного кон’юнктурного радянського сюжету.
Категоричною Примаченко була й іще в одному питанні: переїзду з Болотні. Коли сталася Чорнобильська аварія, Марія не покинула рідний дім. А болі Чорнобиля відобразила в своїй першій чорнобильській серії картин. «Чорнобильська біда наробила людям багато вреда», «Четвертий реактор — пам’ять народу назавжди. А матерям — велика печаль», «Ця птиця літає, свого сина шукає. А його ніде немає! Його тіло розлетілось по всій Україні».
Останні вісім років життя Марія не вставала з ліжка, бо не могла ходити. Давалися взнаки наслідки поліомієліту. Та хоч майже не слухалася ліва рука, малювати не припиняла. «В хустці, насунутій на лоб, і зеленій в’язаній кофті сиділа Марія Оксентіївна на розкладеному біля печі дивані, накривала хворі ноги ковдрою і спостерігала за життям, яке відбувалось у хаті і, можливо, навіть не підозрювала, який величезний внесок вона зробила в українську культуру», — так писав журналіст Юрій Ростов.
В ніч на 18 серпня 1997 року серце видатної мисткині зупинилося назавжди. Та Марія заповідала нам не втрачати надії і жити з любов’ю у цьому шаленому світі: «За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір — я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! — лад буде. Живіть зі світом».
