Фотокор життя чи документаліст війни?
Максим Левін народився 7 липня 1981 року в місті Боярка на Київщині. Батько, Євген Броніславович, працював інженером газової промисловості, мама — Валентина Антонівна — товарознавицею. В родині зростало двоє дітей: Макс та його брат Олександр, старший на п’ять років. До речі, Максом, а не Максимом, його почали називати з самого дитинства.
В перший клас Макс пішов у далекому В’єтнамі, де на той час як іноземний фахівець працював батько. Хлопець багато читав, залюбки навчався. Його улюбленим предметом стала математика.
Фотографія та документалістика захопили Макса десь із 15-річного віку. Для нього це були професії мрії, сповнені романтизму. Взірцем для наслідування став батько однокласника Михайло Чернічкін — відомий спортивний репортер.
Макс відвідує фотогурток, отримує в подарунок від батька фотоапарат «Київ-19» і знімає перші репортажі в рідній Боярці. Він уже знає, чим хоче займатися в житті. Проте батьки наполягають на здобутті іншої професії. Тож після школи Макс вступає до Київського політехнічного інституту за спеціальністю «інженер компʼютерних систем». Він закінчує інститут із відзнакою, а далі — йде за покликом душі.
Свій шлях фоторепортера Левін починає у виданнях «Пенсія», «Київські відомості», «Газета 24». Згодом співпрацює з агенціями «Фотолента» та УНІАН. Зовсім скоро його роботи з’являться в журналах «Фокус», «Профіль», «Український тиждень», ТБ hromadske, його фото публікують агенції «Reuters» та «Associated Press». Фотокореспондентом і журналістом онлайн-видання «Лівий берег» (lb.ua) Макс Левін працював 10 років.
Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL) — ось неповний перелік ЗМІ, де були опубліковані фотороботи Макса Левіна.
З перших днів Революції Гідності журналіст Макс Левін працює на Майдані, в епіцентрі подій. Сутички з активістами, бої на Грушевського, важкі втрати — він фіксує все. Паралельно зі зйомками, у грудні 2013 року з колегами-фотографами Левін організовує фотовиставку на Хрещатику «Майдан. Людський фактор».
В 2014 році він одним з перших фіксує події в Криму і на сході України, зокрема знімає проросійські мітинги в Євпаторії. Потім як фотокор вирушає на Донеччину та Луганщину. Його репортажі зі Щастя, Маріуполя, Іловайська друкують українські та іноземні видання. Він знімає історію.
«Важливо опинитися в потрібному місці в потрібний час, — говорив Макс. Попри свою вдачу опинитись у потрібному місці та численні публікації фотографій, Макс працював не для фінансових здобутків, що пояснював на одному з останніх своїх майстер-класів. — Документальна фотографія — це не те, на чому ти заробиш. Це не для бізнесу, не для монетизації. Документальна фотографія — це останній акорд правди. Це романтична процесія. Те, що я знімаю, це для себе. Я документую історію, втамовую свій голод, свій внутрішній поклик».
Як фотограф він намагався зафіксувати події в моменті, коли вони відбуваються, в той час як колеги знімали переважно вже наслідки подій.
«Він документував війну, щоб показати її людям, — згадує колега і друг Маркіян Лисейко. — Йому завжди була важливіша сама подія, яку він може зняти, аніж ризики навколо цієї події».
Одною з найбільш ризикованих стала поїздка в Іловайськ. Максим Левін із колегами Маркіяном Лисейком, Іваном Любишем-Кірдеєм і Георгієм Тихим поїхав туди у серпні 2014 року. Там разом із військовими вони потрапляють в оточення російських гібридних військ (власне, в боях за Іловайськ брали участь окремі підрозділи військ РФ). Єдиною можливістю виїхати звідти стає так званий «зелений коридор». Машина журналістів була передостанньою в колоні військових, яку потім російські війська прицільно розстрілювали із артилерії. Проте медійникам дивом вдається залишитись живими. Завдячують цим саме Левіну, адже він був за кермом і на швидкості понад 250 км на годину обігнав колону та вирвався з оточення. Автівку, в якій тоді їхали журналісти, росіяни обстрілювали двічі. Уламки від лобового скла посікли Максу ногу, а всі інші пасажири залишились неушкодженими.
Продовженням історії сходу став проєкт AFTERILOVAISK, який створили Макс Левін і Маркіян Лисейко. Макс говорив про проєкт: «Він не про жалість до “бідних хлопчиків”, яких розстрілювали під час виходу з оточення, мов у тирі. Він про інше. Це історія хлопців, які одного дня стали чоловіками. Незалежно від віку».
У 2018 році разом із журналісткою Анастасією Березою та кінорежисером Петром Цимбалом зняв фільм «Вісімнадцять» — про 18-літніх українців, які стали на захист своєї країни і загинули на фронті.
Макс — батько чотирьох дітей. Старші завжди називають тата Макс, бо для них він більше ніж тато: він — друг і наставник, який надихає своїм прикладом. Він віддавав дітям усього себе. Після народження третьої дитини пішов у декретну відпустку, щоб більше бути з дітьми. У 2018 році він доєднався до проєкту про свідоме батьківство — «Батьківський клуб», де організовував походи і різні активності для дітей і татів. Попри включеність у життя сім’ї та дітей, він продовжував знімати війну під час коротких відряджень.
«Я часто запитую себе про це: Що змушує мене повертатися? — ділився Макс. — Але я продовжую, бо мушу. Це свого роду обов’язок і відповідальність за тих хоробрих людей, які там воюють. А також, щоб показати іншим людям, що війна відбувається і вона реальна. Я хочу показати, що є люди, які захищають нас усіх».
На одному з останніх фото, перед повномасштабним вторгненням, 25 січня 2022 року, Макс — знову на Донеччині. Із кішкою на руках, усміхнений, з фотокамерою він іде промзоною в Авдіївці, де відстань до проросійських бойовиків від кількох сотень до 50 метрів. У цій світлині, мабуть, весь Макс. Добрий, чуйний, впевнений, хоча за крок до небезпеки.
Широкомасштабне вторгнення Левін знімав від самого початку, з 24 лютого 2022 року. 27 лютого він уже був на позиціях ЗСУ у Василькові, під Києвом. 2 березня знімав наслідки ударів російської армії в Бородянці, а 9-го — евакуацію в Ірпені.
Левін вважав, що війна — це вже давно особиста історія кожного з нас, і «нам нікуди тікати». Подруга і колега Макса Соня Кошкіна пригадує останню телефонну розмову з ним, коли він казав: «Війна от-от почнеться. Я повинен бути в самому епіцентрі. Росіяни, напевно, підуть на свавілля, будуть воєнні злочини, ми маємо це все документувати, фіксувати. В тому числі для майбутніх судів».
Зафіксувати Левіну вдалося багато: кадри руйнувань з Бородянки, розстріляні автівки і спалені тіла на Житомирській трасі. Ті фото облетіли весь світ.
Ніщо не могло зупинити Макса. 13 березня 2022 року він разом із військовим і фотографом Олексієм Чернишовим їде в бік Мощуна, села на Київщині. За кілька днів до того Макс запускав у цьому районі дрон, а, оскільки той загубився — вирішив повернутися, щоб відшукати коптер, камера якого зафіксувала цінні кадри. Чоловіки заїжджають із Гути Межигірської в ліс, де вже точилися запеклі бої. Частину лісу захопили російські війська. Зв’язок із Левіним і Чернишовим зникає.
Тіло журналіста вдалося знайти лише 1 квітня 2022 року. Прокуратура підтвердила факт вбивства Макса Левіна військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації двома пострілами зі стрілецької зброї. Розслідуванням убивства займаються розслідувачі організації «Репортери без кордонів», вони знаходять на місці вбивства докази того, що Макса Левіна і його товариша Олексія Чернишова російські військові катували, а потім стратили.
Близькі Макса Левіна хотіли влаштувати прощання із ним на Михайлівській площі — саме на цьому місці щороку в серпні зустрічаються ті, хто вижив при виході з Іловайська у 2014-му, і саме там була виставка світлин Макса та колег з Іловайська. Оскільки російські війська щойно відступили від Києва, знаходитись на відкритому просторі тривалий час було небезпечно, тому церемонія відбувалась тільки у Михайлівському золотоверхому соборі. Загиблого документаліста зі світовим ім’ям поховали 4 квітня 2022 року на Новому цвинтарі в Боярці.
За визначну роботу Левін отримав наступні нагороди:
В 2015 році його нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. А в 2022 — орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Також у 2022 році премія імені Георгія Гонгадзе вперше вручила Спеціальну відзнаку фотожурналісту Максу Левіну «за визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу», а Українська правда — нагороду «Журналіст року 2022» посмертно. Британський Legatum Institute відзначив Максима Левіна за його роботу нагородою Courage in Journalism Award (За мужність у журналістиці) того ж 2022 року.
Виставку робіт фотожурналіста представляли в парламентах України, Латвії, Румунії, Іспанії, Португалії, артцентрі Alte Münze у Берліні, Національному історичному музеї Албанії та інших країнах. На його честь названо вулиці в Києві та його рідній Боярці, а також дитячу школу мистецтв в місті Бородянка.
Вся життєва філософія Макса Левіна — в цьому абзаці: «Мрію, щоб в Україні нарешті виросло покоління справжніх патріотів, щоб був мир у цілому світі, а найкращими характеристиками людини вважали “порядність” і “чесність”, а не наявність зв’язків у податковій (митниці, міліції, адміністрації…».
