Михайло Омелянович-Павленко

Михайло Володимирович Павленко народився 8 грудня 1878 року в кавказькій частині Російської імперії. Батько хлопця — високопоставлений військовий, артилерист і нащадок задунайського козацького роду Омеляновичів, а мати походила з грузинського князівського роду Русієвих-Корчебашевих.

Михайло — первісток у сім’ї. Проте через чотири роки на родину чекатиме поповнення — ще один хлопчик, якого назвуть Іваном. У майбутньому братів пов’яже не лише рідна кров, а й спільна боротьба на благо України.

Батько Михайла, генерал артилерії, хоче, щоб син наслідував його приклад. Це єдиний шлях для юнака. Тож хлопець починає навчання з підготовчої школи Кадетського корпусу в місті Хабаровськ, а закінчує його повноцінним фаховим військовим із дипломами престижного Павловського військового училища та старшинської піхотної школи в Петербурзі.

Відміннику навчання мало знайтися й відмінне місце. Тож військову кар’єру Михайло починає у престижному Волинському полку, дислокованому у Варшаві. Тут він стає помічником завідувача учбової частини, проходить курс кулеметної справи й заживає собі хорошої репутації серед підлеглих.

1904 рік. Японія й Росія, які не можуть поділити між собою Маньчжурію та Корею, розпочинають війну. Молодий і спраглий бою та звитяг Михайло зголошується добровольцем і вирушає на фронт. Прибуває туди в грудні 1904 року й уже за півтора місяця, наприкінці січня 1905 року, отримує свої перші ордени.

Японці взяли гору над російськими військами, які в березні 1905-го відступили. Павленко прикриває відступ імперської армії, за що отримує ще один орден і безмежну повагу солдатів. За кілька місяців до нищівної поразки росіян, у липні 1905 року, Михайла переводять до Варшави за станом здоров’я, де він повертається на колишню посаду, а потім стає начальником учбової команди.

У Варшаві він із головою пірнає у педагогіку, пише кілька підручників-методологій, отримує підвищення в ранзі й навчається в офіцерській стрілецькій школі, яку закінчує — і це не дивина! — знову з особливою відзнакою.

Довге ХІХ сторіччя позаду, а ХХ сторіччя — на жаль, не час сталого миру. В 1914 році багато країн втягнуто у Першу світову війну. На той час капітан Михайло Омелянович-Павленко у складі Волинського полку виступає в бік німецько-російського кордону та бере участь у багатьох боях Першої світової. У листопаді 1914 року, відбиваючи атаку німців, Михайло отримує тяжке поранення в праве плече, внаслідок чого його відправляють у підпілля. Попри вчасне лікування, в Омеляновича-Павленка відмовляє права рука: все життя він триматиме її в пов’язці, чорній та елегантній, за якою його впізнаватимуть.

Але сидіти без діла Михайло не може. Наприкінці 1915 року його призначають комендантом штабу 2-го Гвардійського корпусу, що вже наступного, 1916 року вирушає у бій проти австро-німецьких військ на українській Амазонці — річці Стохід. Втім, на фронт Михайло повертається ненадовго — у серпні 1916 року підхоплює тиф, у зв’язку з чим знову відправляється на лікування. Позитивом тут було набуття певного імунітету проти тифу, що врятувало його під час епідемії вже в часи Визвольних змагань. В тилу Михайло береться за викладання: спочатку в Петрограді, а потім і в Одесі, де стає шанованим серед учнів начальником школи прапорщиків. Його імпозантність, статність і навіть елегантна чорна пов’язка для руки додавали йому балів в очах учнів. А ще інколи він відвідував гурток юнкерів-українців, що теж посилювало його популярність.

Тим часом у Російській імперії — повалення царату. Омелянович-Павленко ще з перших днів революції підтримував український рух і брав участь в українізації армії. Більшовицький переворот і формування українського уряду дають нащадкові козацького роду надію на державницьке майбутнє України. В Одесі Омелянович-Павленко став одним із засновників Одеської військової громади, делегати від якої вирушили на Перший Український військовий з’їзд. У липні 1917 року він знову поринув у службу — його призначають командиром гвардії Гренадерського полку. Завдання для козака Омеляновича-Павленка одне: дисциплінувати деморалізовану більшовиками частину й повернути їй боєздатність. Частково він досягає мети, але в серпні на нього чекає нове призначення — начальником гарнізону Катеринослава (тепер — місто Дніпро).

На цій посаді його дипломатичні та лідерські таланти розкриваються повністю. Як начальник залоги Омелянович-Павленко підтримує український рух та активно сприяє українізації війська, долучається до вирішення різноманітних конфліктів, а головне — бере в шори більшовиків, що стають усе нахабнішими. Кульмінація його старань — проведення українського військового параду на підтримку Центральної Ради у відповідь на рішення чергової червоної «ради» підтримати більшовицький переворот.

Наприкінці 1917 року Омелянович-Павленко стає українським комісаром Одеського військового округу. Нудьгувати від роботи в штабі ніколи: більшовики починають війну проти Української народної республіки (УНР) і захоплюють ледь не весь південь України. Михайло змушений відступити до румунського міста Ясси. Там він обіймає посаду в ліквідаційній комісії, що займається перерозподілом військового майна, та затримується до квітня. До Києва вирушає, щойно почувши, що українсько-німецькі війська відкинули більшовиків від столиці.

По прибуттю Омеляновичеві-Павленку пропонують посаду голови комісії щодо перегляду постанов про службу військових. Він відмовляється, адже знає компетентнішого кандидата. Його рекомендацію приймають, і він скромно стає першим помічником голови.

В ті буремні часи годі й шукати спокійної праці. Наприкінці квітня 1918 року за підтримки німецьких військ до влади приходить Павло Скоропадський, який стає Гетьманом Української Держави. Омелянович-Павленко хоч і не надто радіє такій різкій зміні республіканської форми державності на монархічну, але і не протестує. Він сумлінно працює в київському Головному штабі української армії заради українського майбутнього.

Згодом Омелянович-Павленко їде до Полтави, де стає командиром 11-ї піхотної дивізії, яка складалася з українізованих частин Румунського фронту. В цілому призначень та військових посад в житті Михайла більш ніж достатньо. В Полтаві разом із національно свідомими вояками він спрямовує свої зусилля на вишкіл та українізацію дивізії. А що ж по просвітницькій роботі? Тут вінцем стає постановка «Наталки Полтавки», яку Михайло втілив разом із побратимами.

Гетьман Павло Скоропадський доручає Омеляновичеві-Павленку розбудову Вільного козацтва. Михайло вирушає до Катеринослава як новопризначений отаман Запорозького коша. Втім, цим його діяльність не обмежується: він активно комунікує з філією Українського Національного Союзу та намагається замирити бунтівний Український національний союз (УНС) із гетьманським урядом. Попри все, напруга між двома сторонами зростає.

12 листопада 1918 року Омелянович-Павленко прямує до Києва, проте на в’їзді в місто стикається із труднощами. Його інформують — почалося протигетьманське повстання. Михайло розуміє, що Гетьманату не встояти. Втім, усе одно поспішає до Скоропадського, аби роз’яснити ситуацію.

Як він і підозрював, встановлення влади Директорії є доконаним фактом. 15 листопада, наступного за поваленням гетьмана дня, на залізничній станції Фастів його зустрічає делегація новопроголошеної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Михайлові пропонують перейти на галицький фронт і боротися з Польщею, яка не дає жити ЗУНР. Після погодження з Головним Отаманом Симоном Петлюрою того ж дня Омелянович-Павленко вирушає на захід країни, де отримує звання Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА).

«Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано як земляків — українців з Великої України, — напише згодом про своє враження від призначення Омелянович-Павленко. — Ми почували, що наші бойові відзнаки, моя рука на перев’язці та козацьке вбрання всім імпонують».

На Галичині його чекає свіжосформоване, малоорганізоване, проте дуже вмотивоване військо колишніх підданих Австро-Угорської імперії, а ще «не було ні одного старшини вищої ранги», як відзначив Омелянович-Павленко. Михайло береться за формування боєздатної армії за англійським зразком — щоб не наслідувати російський, якому він свого часу був навчений як кадровий офіцер царської армії. Повага до місцевих традицій і високий соціальний інтелект зробили його шанованим старшиною. І хоч за власними спогадами він був «трохи замолодий і у своїй праці спирався більше на вроджену інтуїцію та родинні традиції», разом із Начальною командою Михайло розробляє план штурму Львова.

Запланований на грудень наступ зривається раптовим контрнаступом поляків. Втім, Галицька армія завзято відбиває ворожу атаку і поступово наближається до Львова. Проте чисельна перевага противника й строкатість складу молодої армії призводять до відступу галичан у січні 1919 року.

Однак Начальна команда Омеляновича-Павленка й не думає зупинятися. Михайло працює над реорганізацією та збільшенням чисельності армії, займається її забезпеченням, розвиває майже з нуля медичну службу й планує подальші бої. Розвиток, структуризація та посилення забезпечення — це чи не найвидатніші його скіли.

Результатом ретельної підготовки стає успішний наступ на Львів і його околиці, що увійде в історію під назвою «Вовчухівська операція». Її успіх перериває місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі. Він вимагає припинити військові дії між Польщею й Україною та пропонує тимчасовий кордон, за яким Львів залишається за Польщею. Українці не проти миру, але рішуче відкидають несправедливу «лінію Бартелемі». «Хай нас розсудить залізо і кров!» — такими словами закінчувався наказ про наступ від командувача Галицької армії. Тож у березні бойові дії продовжуються, але час змарновано: під час переговорів поляки перегруповуються та, не без допомоги Антанти, відкидають Галицьку армію.

Впродовж квітня-червня Михайло всіма силами намагається підвищити боєздатність і дух галичан та здобуває кілька перемог у боях проти поляків. Проте травневе підкріплення останніх, раптовий напад румунського війська та загальний брак ресурсів призводять до погіршення ситуації на всій лінії фронту. У червні УГА відкидають і затискають під Чортковом. Михайло організовує й веде військо у наступ та 8 червня захоплює Чортків, де здобуває значні запаси зброї та амуніції. Добре відома операція «Чортківська офензива» — одна з найвизначніших наступальних операцій УГА. 25 тисяч українських солдатів проти 40 тисяч поляків, підсилених французами. Лише Matka Boska й погане матеріально-технічне забезпечення УГА врятували військо польське від стратегічної поразки в той час.

Та вже наступного дня президента ЗУНР Євгена Петрушевича проголошують диктатором, і той, користуючись повноваженнями, позбавляє Михайла звання Начального Вождя. Його наступником стає генерал Олександр Греков, під керівництвом якого й продовжиться «Чортківська офензива». Сам же Омелянович-Павленко залишається командантом армії та разом із нею в серпні 1919 року повертається до Наддніпрянщини. Там він рішуче зголошується допомогти Директорії в боротьбі з більшовиками й Добровольчою білою армією генерала Денікіна — росіянами, що прагнуть повернути колишню імперію. Україна знову воює на два фронти.

Майже одночасно вояки армії УНР та денікінці займають Київ, проте військо Директорії змушене відступити. Тоді ж Михайла Омеляновича-Павленка призначають командувачем славетного Запорізького корпусу армії УНР. На його чолі Михайло бореться з білою та червоною Росією та здобуває численні перемоги. Проте матеріальне становище війська стає все більш катастрофічним, а епідемія тифу бурею проноситься військом, викошуючи його ряди. Радості не додає й гуманітарна блокада з боку не зовсім українофільської Антанти, яка перешкоджає доставці медикаментів до хворих солдатів з-за кордону, а також зброї, амуніції та інших необхідних війську речей.

У скрутних умовах, затиснута між білими, червоними та поляками, посеред епідемії тифу, українська армія опиняється у «трикутнику смерті» під Любаром. Головний Отаман Симон Петлюра проводить нараду, де вирішується подальша доля української армії. За її результатами військо переходить до партизанської боротьби в тилу ворога. Таку стратегію запропонував Василь Тютюнник, на той час чинний командувач Дієвої армії УНР. Його рішуче підтримав Омелянович-Павленко, який перебрав посаду командарма Армії УНР від хворого на тиф Василя Тютюнника. Заступником Омеляновича-Павленка став тоді Юрій Тютюнник — майбутній командувач уже Другого Зимового походу.

Не гаючи ані хвилини, Михайло проводить організаційні наради й виступає з військом у легендарний Зимовий похід — непересічну воєнну операцію в історії України, коли вкрай обмежені в засобах українці зберегли бойове осердя війська й виграли час для політичних керманичів на домовленості про боротьбу проти більшовиків спільно з поляками. Під проводом Омеляновича-Павленка військо прориває ворожий фронт на Вінниччині та рушає в сувору невідомість. Руйнуючи залізницю й засоби зв’язку, Лицарі Зимового походу, що перейшли до методів партизанської боротьби, дезорганізують тил противника, займають села, де можна отримати продовольство, уникають великих міст. «Ніяких кухонь у нас я не бачив, — писав учасник Зимового походу сотник Валентин Сім’янцев. — Все діставали від наших людей — і їжу для нас, і фураж для коней. Села поповнювали й недостачу в набоях і рушницях, коли ми не могли “дістати” цього від “червоних”».

Що важливо, зимовопоходівці провадять інформаційні контрзаходи серед населення, яким пропаганда червоних уже задурила голови розповідями про поразки армії УНР і необхідність прийняти більшовицьку окупацію. Агітація й роз’яснення на місцях мали надважливе значення тоді. «На майданах, базарах, в корчмах, на подвір’ях і по хатах старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність», — пізніше зазначав у спогадах Омелянович-Павленко. Встигли навіть видати газету «Україна», де, зокрема, написали і про зрадника — Омеляна Волоха. Налагодили стосунки й із лояльними уряду УНР легендарними холодноярівцями на чолі з братами Чучупаками.

Після того як успішно займають Уманщину, зимовопоходівці рушають у бік Києва. Наприкінці січня 1920 року вони вирішують продовжити похід двома окремим дивізіями по тилу більшовиків. Михайло очолює південну колону й незабаром з’єднується з повстанцями Херсонщини та Катеринославщини на чолі з отаманом Андрієм Гулим-Гуленком. Разом вони просуваються назустріч північній колоні, завдаючи значного клопоту росіянам незалежно від кольору їхніх прапорів.

Увесь квітень кілька тисяч добровольців-відчайдухів, що на той момент складали ядро армії УНР, проводять у постійних боях і здобувають важливу перемогу в битві за станцію Вознесенськ, де розташовується склад амуніції червоних. По суті, українці на чистому ентузіазмі знищили залогу більшовиків, вщент рознесли базу боєприпасів і здобули трофейний скарб: 5 тисяч гвинтівок, майже півсотні гармат, незліченну кількість набоїв та чотири ешелони різного військового майна, а ще тютюн та цукор як «бонус». Піднесене перемогою й переозброєне військо переходить Буг та вступає у бій з червоними під Ананьєвом, де знищує кілька підрозділів росіян.

Тим часом Україна та Польща укладають союз. Колишніх ворогів єднає спільна мета — протистояти більшовицькій навалі. Коли українсько-польське військо починає наступ, Михайло Омелянович-Павленко отримує наказ — почати рух на захід і з’єднатися з іншими українськими частинами. Зимовопоходівці пробиваються крізь ворожу залогу — Тульчин, Вапнярка, Крижопіль — і вперто прямують до своїх. Нарешті, 6 травня 1920 року командарм із військом прибувають до Ямполя. «Повсюди лунає гучний козацький поклик “Слава Україні і Головному Отамані Петлюрі, слава отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині і козацтву славної Дієвої армії!”» — йдеться в рапорті полковника Михайла Удовиченка Симонові Петлюрі про ці події. А 9 травня в Києві відбувся спільний парад польських частин та української 6-ї дивізії полковника Марка Безручка.

Перший Зимовий похід протяжністю в 2500 км та тривалістю в шість місяців завершено. З’єднання військ УНР зайняли крайній правий фланг польсько-українського фронту — в районі Кам’янця-Подільського, за ним був лише Дністер, по якому проходив кордон з Румунією.

Але й тепер не час відпочивати: наради, реорганізації, планування та виїзди. Наступ польсько-української армії розпочинається успішно, втім, уже до серпня більшовицькі війська змушують союзників відступити аж до Варшави. Поляки, з допомогою морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського та 6-ї дивізії УНР генерала Марка Безручка, відкидають червоних у Варшавській битві, яку ще називають «диво на Віслі». Проте поляки розуміють — подальша боротьба з переважними силами противника не принесе результатів. У жовтні 1920 року вони укладають перемир’я з радянською Росією. Думки українців під час цих перемовин ніхто не питає, тому, покинуті напризволяще, ті продовжують битву. Тим паче що після завішення зброї (призупинення боїв) 9 листопада червоні й далі атакують армію УНР.

Михайло Омелянович-Павленко продовжує керувати армією, що потерпає від нестачі боєприпасів та фізичного виснаження, і цілих 11 днів затято відбивається від червоних. Та це, як казав сам Михайло, «паліатив» — переважну в кілька разів армію більшовиків не зупинити. Українське військо з метою збереження життів змушене перейти річку Збруч і відступити до Польщі, де поляки обіцяють інтернування, тобто роззброєння та поселення до таборів, у «якнайбільше комфортних умовах».

Польська республіка здебільшого дотримує слова й дозволяє Михайлові вільне пересування, але він не полишає армію, опікується нею й певний час служить військовим міністром. У травні 1921 року Омелянович-Павленко подає у відставку в знак протесту проти звільнення побратима та командира 1-ї Запорізької дивізії Гаврила Базильського. Після звільнення оселяється у Лодзі, а далі їде до Петракова, де займається політичною й публіцистичною діяльністю. Під тиском радянського режиму в жовтні 1921 року Польща відправляє Омеляновича-Павленка до Чехословаччини в Прагу «для ознайомлення з військовою літературою». Це підтвердив своїм розпорядженням і Головний Отаман УНР Симон Петлюра.

У Празі Михайло влаштовується викладачем на українознавчих курсах, аби хоч якось себе прогодувати, та певний час навіть викладає у Берліні. З часом через брак роботи генерал Дієвої Армії УНР стає помічником бібліотекаря у легендарній Українській господарській академії в Подєбрадах, де збирається багато видатних українських дієвців. Поза викладанням Омелянович-Павленко — співзасновник та керівник військового відділу Музею визвольної боротьби України у Празі. Саме тоді публікує власні спогади про Визвольні змагання та військову публіцистику, а в 1926 році щасливо одружується з Марією Меліхаровою. «Дід», як його з любов’ю називали побратими ще коли йому було лише сорок років, зажив неабиякої шани в емігрантських колах.

В 1930-х генерал писав посібники з військової справи та спогади, зокрема «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.», «Зимовий похід» і «На Україні». З 1938-го питання «Як дійти до утворення держави?» активізувалося в колах емігрантів. Німеччину як ворога СССР вважали гарантом такого руху. Під час Другої світової Михайло опиняється на окупованій нацистами території, де підтримує контакти з українськими ветеранами, тримаючи їх у бойовій готовності, а також зв’язок із Вільним козацтвом. 1941 року на з’їзді комбатантських організацій, який скликала ОУН-М (Андрій Мельник), Омеляновича-Павленка обирають очільником Української Генеральної ради комбатантів (УГРК) — на знак безперервності мілітарної традиції. Його уповноважують відновити українські збройні сили. Але відомі слова Гітлера, що «…Лише німець може носити зброю, а не слов’янин, не чех, не козак чи українець», надію на «український проєкт державності» за підтримки Німеччини в українців забирають. Розуміючи, з ким мають справу, Омелянович-Павленко й УГРК відмовляються давати батальйони без політичних зобов’язань від Німеччини. Тож, попри приязні відносини з добровольцями 14-ї дивізії військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко не брав участі в її комплектуванні силами ОУН-Б.

Після капітуляції Німеччини Омелянович-Павленко виїжджає до Чехословаччини, де засновує й очолює Спілку Українських Вояків, гуртує ветеранів. Аж до кінця 1970-х років ця ветеранська спілка була чи не найвпливовішою українською організацією на еміграції. На деякий час Омелянович-Павленко стає навіть військовим міністром УНР в екзилі, а за заслуги перед країною отримує заслужене звання генерал-полковника.

У 1950 році Михайло з дружиною переїжджає до Парижа. Останні роки життя генерала обтяжені злиднями й нестатками, а роки фізичних і психічних навантажень погано позначилися на його здоров’ї. «Популярність генерала Михайла Омеляновича-Павленка серед ширших мас не була всім до смаку, тому, хто заздрив або в думках дивився на славного Командарма як на конкурента в досягненні такої популярности. Особливо на еміграції, в останні роки свого життя Генерал жалівся своїм найближчим приятелям на різні “пакості”, що їх діставав від своїх же людей, від яких того не сподівався. Але в своїй чесній і лицарській душевній простоті Він не хотів займатися обороною проти незаслужених персональних кривд, а тільки гірко терпів», — згадував близький товариш Михайла Антін Кущинський. Він же пише про умови паризького життя Командарма: «Мешкав в комірці, яку можна було назвати хлівом, яка протікала, була сира й холодна. Крім загального захворювання організму, генерал захворів на очі, а те ще збільшило його душевні муки, людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану старалися допомагати генералові… Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами».

29 травня 1952 року Михайло Омелянович-Павленко відійшов у засвіти. Того дня Україна попрощалася зі справжнім патріотом, який залишився в історії видатним командувачем Армії УНР, легендарним командармом Зимового походу, а для своїх побратимів та ветеранів — «дідусем», як його називало рядове вояцтво за доброту, довіру і щирість.