Воїн, мрійник чи «філософ» по життю?
Дмитро Коряк народився 25 квітня 1989 року в Полтаві. Коли хлопчику виповнився місяць, мама та син переїхали до Миргорода. Тут він і провів свої перші 17 років: родина, дитсадок, школа №5. Ще дитиною хлопець отримав прізвисько «філософ» за вміння дивитись у саму суть речей. Мама, Тамара Олексіївна Коряк, так згадувала про синове дитинство та його оту просту «філософію»: «Пам’ятаю, коли Дмитрикові було 6 років, ми пішли на гостину до знайомих. А до них якраз приїхали родичі з Москви з хлопчиком Романом, однолітком Діми. Діти бавилися іграшками та спілкувалися. Але Дмитрик розмовляв із ним тільки українською мовою. Роман почав глузувати з цього приводу, адже тоді було справжнє засилля російської мови. Знялася дитяча бійка… На питання: “Що трапилося?” — Діма відповів: “Я бився за праве діло”».
Після закінчення школи Дмитро переїхав до Полтави навчатися у «Політехніці» — Полтавському національному технічному університеті імені Юрія Кондратюка — на електромеханічному факультеті за спеціальністю «Технології машинобудування».
Чимала родина, щасливе дитинство десяти власних дітей і великий будинок під Полтавою — прості тогочасні мрії юнака, що був єдиною дитиною в своїй родині. Дмитро Коряк і справді завжди турбувався про близьких. Наприклад, щоб допомагати мамі Тамарі Олексіївні, працювати почав іще зі студентських років. Проте й навчання не закидав і в 2011 році закінчив університет, отримав фах інженера-механіка. Викладачі завжди згадують, що був компанійським, веселим, допитливим. Характер справжнього лідера.
Після університету Дмитро залишається у Полтаві та працює підрядником на будівництві. До побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року та початку Революції Гідності Дмитро вважав себе аполітичним, мало цікавився державотворенням, навіть новин не дивився. Про події в Києві юнак дізнався випадково, підслухавши розмову у магазині. Після цього все ж подивився новини — і був приголомшений побаченим та почутим. Тож на початку грудня він, молодий полтавець, вже був в епіцентрі подій у Києві. Тут долучився до Свободівської сотні Самооборони Майдану та очолив одну зі змін охорони МЦКМ («Жовтневий»). 11 грудня 2013 року під час першого штурму Майдану, Дмитро стояв у перших рядах — на барикадах вулиці Інститутської.
Упродовж усієї зими 2013–2014 років Дмитро курсував між Києвом та Полтавою: згуртовував протестувальників у Полтаві, щоб були надійною стіною й опором міста, перешкоджав поїздкам «тітушок» у столицю і врешті став сотником полтавської сотні у Києві. У найгарячіший період лютого 2013 року, коли міліція не пускала до столиці людей, 19 лютого Дмитро приїхав до Києва автобусом з «тітушками», просто замаскувавшись під одного з них. Як розповідали майданівці — побратими Дмитра, коли надійшла звістка про тотальну зачистку беркутівцями, Дмитро не полишив позицій, хоча міг би. Тож потрапив під обстріл. Життя йому врятувало лише те, що він упав за бетонну плиту, коли працювали кулі та снайпери.
Після перемоги Революції Гідності Дмитро повертається до Полтави та продовжує активістську діяльність. Пікетує міську Раду з метою відставки тодішнього проросійського мера Олександра Мамая, підтримує декомунізацію та «ленінопад» у містах Полтавщини. А ще у березні 2014 року патріот-націоналіст Дмитро Коряк очолює Полтавську Самооборону Майдану. Самооборонівці під керівництвом і лідерством Дмитра займалися громадським контролем міліції, боролися з нелегальним гральним бізнесом, наркотрафіком та незаконними «розливайками» — так втілювали мрії про оновлену Україну.
«Дмитро Коряк повністю занурився в атмосферу побудови нової України. Хотів юридично все оформити, їздив до Києва по цих питаннях. Був безмежно чесною, порядною людиною, готовою розбудовувати майбутнє України, працював абсолютно безкоштовно, віддавав усі сили патріотичній діяльності, закинувши свої будівельні справи, з яких раніше жив», — так згадував про Дмитра його побратим по Майдану Олександр Квітчатий із Чутового на Полтавщині.
Громадської роботи в Дмитра в той період було багато. Але й про власні мрії він не забував. Здійснитися цим планам завадило лише одне — російське вторгнення в Донецьку та Луганську області України та окупація Криму. Тому вже в серпні 2014 року Дмитро став добровольцем полку спеціального призначення «Азов» Національної Гвардії України. Позивний узяв простий та щирий — «Брат». Служив у другій «залізній» сотні полку. Побратими згадували Дмитра як надзвичайно відповідальну, ініціативну й цілеспрямовану людину. Він повністю віддавався справі, був вірним собі й тому, у що вірив, весь час намагався вдосконалюватись, беззастережно рвався вперед. Хтось із побратимів розповідав, що «Брат» завжди вистрілював найбільше боєприпасів і дуже добре орієнтувався в оперативній обстановці.
11 лютого 2015 року у ході Павлопіль-Широкинської наступальної операції Дмитро загинув від осколкових поранень під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донеччини. Коли побратими знайшли тіло Дмитра, він був у стійці для стрільби з коліна, зі зброєю в руках і пальцем на спусковому гачку. «Брат» жив воїном і загинув як воїн, з честю захищаючи рідну землю.
За кілька днів до загибелі Дмитра з ним було записано інтервʼю для документального проєкту «Вавилон’13». Його слова, осмислені людьми вже після його загибелі, приголомшили багатьох: «Я просто воюю за свою країну. Якщо я зараз не буду боронити її у Маріуполі, то скоро все буде у Полтаві і Києві. Те, що ми зараз маємо, — це результат занепаду культури та освіти. Якби мешканці Донбасу навчалися у проукраїнських традиціях, вони б не вірили тим пустим міфам, якими зараз забиті їхні голови. А росіянам краще розбиратися зі своїми “дураками та дорогами” і до нас не лізти. Найстрашніше те, що у них є люди, які підтримують терористів. Якщо вони у цьому дусі виховають своїх дітей, то вже моїм дітям доведеться з ними воювати». За кілька днів його не стало…
Дмитро все життя вів щоденник, у якому визначив для себе, що найголовніше — це не втратити душевну чистоту та залишатися чесним із собою. «Брат» вважав, що з людьми потрібно бути чесним, і друзі та побратими поважали його за це. За спогадами мами, Дмитро завжди хотів допомогти всім, за що його серед своїх називали «ідеальною людиною для ідеального світу».
«Брата» Дмитра Коряка, «Азовського легіонера», поховали на Алеї Героїв Полтавського центрального цвинтаря. Вже посмертно його нагородили багатьма державними нагородами, зокрема орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, медалями «За жертовність і любов до України» та «Захиснику Маріуполя». На памʼять про воїна у 2016 році вийшла книга-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк», упорядницею якої стала полтавська поетеса Надія Гринь, яка особисто знала Дмитра. Імʼя захисника носять вулиці Полтави, Карлівки, села Козачого. А на Миргородській спеціалізованій школі I–III ступенів №5, у якій навчався хлопець, встановили меморіальну дошку.
Як казав Дмитро: «Наша країна — це люди. Як ми будемо її будувати, так ми і будемо жити. Тому те, що зараз відбувається, — це шанс, нехай не для мене, але для моїх дітей жити в дійсно незалежній державі. Жити вільно». Таким був його заповіт нам.
