Історик, бойовий медик чи людина-сонце?
Хтось народжений, щоб залишити після себе унікальні полотна, хтось дбає про те, аби світ почув незабутні музичні твори, хтось приходить у цей світ, щоб стати світлом для інших, і ті знайшли себе в мінливому бутті. Таким був Геннадій Боднарчук — справжнім Сонцем, яке світило та дарувало іншим тепло й упевненість, що все буде добре.
Геннадій народився в прикордонному містечку Рені Одеської області. З раннього дитинства закохався в історію, цікавився військовою технікою. Це захоплення стане згодом і хобі, і професією, а ще допоможе на війні. Також хобі Геннадія з дитинства стали орієнтування на місцевості, любов до «пташок» та вміння вивчати деталі довкола. Все це теж не раз ставало в пригоді в реальних бойових умовах згодом.
Батько Геннадія, Василь Боднарчук, був військовим, тому родині доводилося часто переїздити: спершу до Кам’янця-Подільського, згодом — до Східної Німеччини, де старший син і закінчив школу. Як казав згодом дружині, на чужині гостро відчував сум за рідною Україною, просто юним іще не міг пояснити собі цих відчуттів як слід.
Хлопець завжди хотів більше знати про свій край, про Україну. Чітко усвідомлював: не все, що розповідали в радянській школі, правдиве. А що саме не так — вирішив з’ясувати сам, вступивши після школи на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. А далі все закрутилося: археологія, розкопки, диплом із відзнакою, архіви й дисертація.
Під час навчання Геннадій познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Разом двоє молодих педагогів створили в 1994-му «педагогічну родину», як напівжартома казали Боднарчуки про свій шлюб. Молодята були різними за темпераментами, проте почали формувати спільні родинні цінності, шукали та знаходили перетини поглядів. Основою сімейного затишку в молодій родині стали взаємоповага, підтримка одне одного, любов і відданість рідним та Україні. Щасливе сімейне життя й теплі відносини між дружиною і чоловіком згодом послугували прикладом здорових стосунків уже у сім’ї донечки Каріни. За 30 років подружнього життя Геннадій став справжньою фортецею для дружини та дочки: оберігав від негараздів, забезпечував комфорт, дарував спокій. І майже ніколи не говорив про проблеми, тільки про позитив. Його внутрішнє сонце щедро світило найріднішим.
Тож молоді вчителі разом працювали, обговорювали та продумували, як зробити так, щоб діти і в місті, й у селі любили й знали історію. В той час Геннадій почав співпрацювати з університетським видавництвом щодо друку підручника з історії — такого як його бачив сам. В 1999 році, якраз по завершенню навчання, у подружжя народилася доня Каріна. «Мій зайчик, мій Карінчик», — так називав нащадку щасливий татко. Для Геннадія батьківство було трепетним і водночас максимально відповідальним. Він обожнював свою доню, тішився її першому зубчику, першим крокам та словам. Педагог і тато в одному флаконі, Геннадій з любов’ю навчав Каріну всім життєвим мудростям і кулінарним хитрощам.
Початок 2000-х років був економічно важким, тож Геннадій Боднарчук був змушений дещо змінити вектор професії. В 2003 році він став директором автомагазину запчастин: довелося багато працювати й опікуватися великим колективом. Керівництво магазином потребувало неабияких організаторських здібностей і нових знань. Додалася й відповідальність: не лише за справу, й за людей. Як згадували колеги, на роботі Геннадій ніколи не відмовляв у допомозі. Потрібно вирішити власні справи — відпускав, скрутне фінансове становище — видавав аванс. Іноді Гена просиджував до глибокої ночі, власноруч лагодячи комп’ютери та ІТ-сервери, коли ті виходили з ладу.
2004 рік, Помаранчева революція. Тоді Геннадій усіляко підтримував зміни, бо вважав байдужість і нейтральність загрозою розвитку суспільства. Тому, коли за десять років потому у 2014 році за нашими вікнами й на наших майданах творилась історія, він як історик та патріот не зміг лишатися осторонь. Боднарчук вирішив допомагати країні чим міг: за власний кошт купував спорядження для військових, ремонтував для них автівки. Того ж року пішов на курси тактичної медицини. Дружина Галина і донька Каріна, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, щиро підтримували це його рішення.
«Від часу АТО, коли за свій кошт разом з однодумцями й колегами ремонтували автомобілі й передавали їх на лінію вогню, мало що змінилося. Як і тоді, на автопідприємство надходило замовлення з фронту, Генині колеги добирали необхідні запчастини, відправляли на передову, а Гена та його колеги вчергове приводили до ладу свої медеваки — медичні евакуаційні машини. Тільки спочатку це були звичайні легковики з причепом, вкриті брезентом. А вже під час повномасштабної війни, коли екіпажу Геннадія дістався справжній медевак, зі спеціальним ліжком для пораненого, до якого під’єднана необхідна апаратура, Гена, який завжди був за кермом, дуже радів і казав, що їздить на крутій машині, хоч і дуже не новій», — згадувала про цей період життя Галина Боднарчук.
Навчання такмеду давалося Геннадію легко. Ба більше: по закінченню курсів його, одного з небагатьох, запросили стати інструктором із тактичної медицини. У 2017 році Геннадій Боднарчук підписав контракт резервіста, проте тоді його фактичне приєднання до Сил Оборони дещо відклалося. До повномасштабного вторгнення.
Для Геннадія сім’я завжди була на першому місці. Весь час, крім волонтерства та роботи, він присвячував рідним і близьким, оберігав і любив свою сім’ю, допомагав і підтримував друзів. Саме задля їхнього захисту, не маючи за плечима жодної військової підготовки та армійського досвіду, він і пішов до війська в перший день повномасштабної війни. Захищав Київ, зокрема рідний Дніпровський район. Після прискореного військового навчання був призначений на посаду бойового медика взводу безпілотних авіаційних комплексів роти технічних засобів розвідки В/Ч А3508. Рятував життя, і це було головним. Проте часто безпосередньо в бойових умовах міг якісно виконувати роботу не лише медика, а й водія, інженера, пілота, сапера. Знався на різновидах зброї, міг легко відрізнити КД-8А від КД-8С, гемопневмоторакс від пневмоторакса, добре знав карти і легко орієнтувався в них.
«Насправді через його руки проходило багато людей, — пізніше розповідав про шлях військового медика Боднарчука боєць із позивним “Борода” (Ігор Сорока, загине в нерівному бою в околицях села Трудове Донецької області 17 листопада 2024 року). — Наприклад, за нормативними документами тактичні медики не мають права на серйозні ліки для знеболення. Але Генка, як це йому властиво, покопався у джерелах, підняв свої старі матеріали, все перерив — і таки відшукав два препарати, яких не було в протоколах, але їх дозволено було використовувати для знеболення. Або інша ситуація. Буває, бійців контузить, а вони знаєте як: “Нічого страшного, пройде”, — ну, й керівництво не наполягало, нехай працюють. А Генка для бійців завжди добивався повноцінного обстеження та лікування».
За півтора року служби в ЗСУ захисник пройшов справжній шлях самурая. Стримував ворога в обороні Києва, брав участь у звільненні Херсона зі своїм підрозділом, допомагав обороняти Вугледар та Оріхів, надаючи першу допомогу важкопораненим бійцям. Завдяки Геннадію воїни, яких він навчив рятувати власне життя, і нині несуть службу в лавах ЗСУ.
Побратими називали Геннадія просто — «Бонд». Бо був виважений, упевнений, з ним завжди було спокійно, як за мурами британської розвідки МІ-6. На Боднарчука можна було покластися в усьому, будь-які питання отримували відповідь. Була в ньому якась сила, яку відчував кожен, хто був поруч. Він просто світився, коли розповідав, переконував чи просто мудрував уголос, а всі навколо слухали його.
«Загалом медичних екіпажів в аеророзвідці було шість, — згадував побратим з позивним “Шах”, який боронить Україну в лавах ЗСУ. — Цей підрозділ був експериментальний, у ньому взаємоузгодження, підпорядкування і взаємодія відбувалися по горизонталі. Бонд розробив та впровадив систему орієнтирів для ефективної та безпечної взаємодії з іншими підрозділами Сил Оборони України. Наші побратими використовують цю систему й нині».
У вересні 2023 року під час виконання бойового завдання в околицях населеного пункту Новоселівка Пологівського району Запорізької області екіпаж Геннадія потрапив під ракетно-артилерійський обстріл. На полі бою молодший сержант Боднарчук отримав серйозні ушкодження — втратив праву нижню кінцівку та зазнав важких травм лівої ноги. Йому вдалося накласти собі джгути і врятувати власне життя в бою. Проте згодом від важких ран Геннадій Боднарчук помер у лікарні.
Каріна Боднарчук про тата згадує так: «Щодня мій тато докладав щонайбільших зусиль, щоб зробити нашу Україну кращою. Він був неймовірним лідером у бізнесі, надзвичайно турботливим татом, а ще рятував життя українських захисників на війні як парамедик. Хоробрість, яку він продемонстрував нам, неможливо уявити. Після ворожого артобстрілу з “Граду” тато втратив на полі бою праву ногу, а ліва була важко поранена. Незважаючи на непереборний біль, йому вдалося самостійно накласти джгути і врятувати собі життя. Він прожив ще рівно два тижні, після чого його дорогоцінне серце раптом зупинилося. Я відчула цю мить у своєму серці ще до того, як отримала жахливу звістку: у нас був магічний зв’язок».
Часто історія пишеться кривавим пером. Свою історію в підручнику залишив і Геннадій Боднарчук. За спогадами рідних та друзів він був усебічно обдарований, виважений, багато в чому завзятий і наполегливий. Світла щира віддана людина, він мав незаперечний авторитет серед колег і друзів, за будь-яких обставин допомагав їм, підтримував кожного. Щодня виявляв приклад відданого та свідомого громадянина: успішно керував бізнесом, справедливо ставився до підлеглих, не тільки розумівся на управлінській справі, а й бездоганно знав історію та аналізував політичні процеси. Був відважний, розумний, став прикладом для багатьох у тому, як рухатися в напрямку особистісного саморозвитку й самовдосконалення, зразком цілісної особистості. Геннадій завжди залишається тут, поруч. Як і його бажання, щоб Україна перемогла.
Про «Бонда» — Геннадія Боднарчука — написали в книгах Анна Павліченко («Пазли життя. Квантова заплутаність») та Володимир Ребров («Війна очима українського художника. Народжені стати легендами»). Також йому присвячено новелу Анни Павліченко «Бонд». Статті про Геннадія: «Лікую і людей, і машини…» (фейсбук-сторінка фонду «Повернись живим»), «Запам’ятаймо їхні імена. Героями народжуються (газета «Світ»), «Бойовий медик “Бонд”» (газета «Подолянин»).
Уривок з книги Анни Павліченко «Пазли життя. Квантова заплутаність»:
«Бонд — один із тих інструкторів, яких Білка колись обрала серед найкращих. Він був справді бізнесменом, володарем індустрії авто. Водночас разом з усіма їв на бойових виїздах кашу, приправлену кількою, яка не відклеювалася від миски.
Це був високий чоловік близько сорока років, огрядний, що відповідало його статусу. Мав форму, підігнану під нього, з купою зручних і зайвих тактичних дрібниць. На голові носив смішний кашкет мультика́м із підвернутими вухами. Він дійсно міг підставити своє плече Білці, яка на нього часто гримала, щоб не затягував довгі теоретичні прелюдії про кровоспинні джгути. Навіть рухи його були м’які та спокійні, що не вписувалось у війну й екстрений порятунок поранених».
Уривок з книги Володимира Реброва «Війна очима українського художника. Народжені стати легендами»:
«Їй хотілося залишити спогади про тренінги й полігони, турнікети й дороги. Вічно пам’ятати Людину з великої літери в житті та в бою. Дев’ять років тому я не могла й подумати, що той тренінг про евакуацію так змінить життя команди, а особливо Бонда, який залишив теплий офіс… Другий позивний — Професор. Ми ще часто жартували: “Те, що не знає гугл, знає Гена”. Він і на машинах знався, й у веденні бізнесу. Він історик, медик і просто талановита людина».
