Мужній воїн, наставник чи креативник?
Містечко Горішні Плавні на Полтавщині й назвою, і місцем розташування пов’язане з Дніпром та його ресурсами ще задовго до початку радянської історії цього місця з 1960-х. Саме тут 17 березня 1986 року, в переддень розвалу радянської імперії, й народився Дмитро Юденко. У великій родині Анатолій та Галина Юденки виховували трьох синів, Дмитро — середній. Анатолій Юденко працював на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті у Горішніх Плавнях. Коли Дмитрику було 8 років, тато виїхав на роботу на Крайню Північ СССР, як робив багато хто в ті часи. Звідтоді мама виховувала дітей сама.
У 1993 році майбутній громадівець та воїн Дмитро, як і всі діти, пішов до школи в свої 7 років. Провчився у середній загальноосвітній школі № 6 міста Горішні Плавні до 1996 року. Згодом родина, мама та троє синів, переїхала до смт Скороходове Чутівського району Полтавської області. Всім було важко, Галині Юденко доводилося тяжко працювати, аби «підняти синів». Втім, труднощі не зламали ані жінку, ані родину. Тендітна ззовні мама була вольовою та сильною: сама виростила і виховала чоловіків, що згодом стали мужніми захисниками України. Саме мама прищепила Дмитрові життєві цінності: чесність, справедливість, працьовитість, повагу до родини та турботу про неї.
Дитинство було дитинством. Як і багато однолітків, Дмитро любив читати, особливо вірші, сам їх писав у вільний час на рівні з піснями, захоплювався фантастичною літературою. В зрілому віці цей романтизм нікуди не подівся: поезія завжди була поруч. А ще малим Юденко любив малювати, досліджувати рідний край та простір. Коли настав час обирати професію-фах, (не)очікувано пішов вчитися на кухаря до професійно-технічного училища. Закінчив ПТУ в 2004 році, звідтоді (а може, опанував мистецтво кулінарії ще раніше) він завжди дуже смачно готував, підходив до кожної своєї страви з натхненням і любов’ю.
2004–2005-й роки. Дмитро — строковик у ЗСУ, пів року прослужив у Навчальному центрі сухопутних військ «Десна» й один — у 93-й механізованій бригаді на посаді старшого механіка-водія самохідної гаубиці 2С1 та МТЛБ і МТЛБу.
Після строкової служби Дмитро обрав нове цікаве цивільне призначення. Він опанував фах машиніста баштових кранів, навчався цьому протягом двох років: 2006-го та 2007-го. Завершивши навчання, відразу пішов працювати в ТОВ «Полтавтрансбуд». Тут хлопець прагнув навчитися керувати не одним, а всіма видами кранів, щоб бути не просто фахівцем, а універсальним працівником. Це яскраво свідчить про його цілеспрямованість та характер. І саме так — з улюбленою роботою — Полтава й увійшла в життя Дмитра.
Життя та робота «на висотах» тривали відносно стабільно до початку Революції Гідності. У грудні 2013 року Дмитро не зміг лишитися осторонь подій на Майдані й змін у суспільстві та мовчки спостерігати, як кривдять студентство чи забирають обіцяне європейське майбутнє. Він згадував ті вогненні події грудня-січня так: «Майдан мене зустрів привітанням “Слава Україні!”. Було дико холодно, і ми грілися, як могли. Пропахли димом і були чумазі від сажі палаючих шин. Ми ділилися останнім шматком хліба і підтримували один одного, спільно планували дії, коли була небезпека від тітушок. На Майдані сильно відчувався дух єдності».
20 лютого 2014 року зі збройного вторгнення РФ в український Крим розпочалася російсько-українська війна. Потім з квітня 2014-го — так звані «народні» республіки Донбасу під прикриттям терористів з Росії й поширення війни на сході нашої країни. Саме там, на Донеччині, 21 липня 2014 року у бою біля села Піски Ясинуватського району Донецької області загинув молодший брат Дмитра Євгеній Юденко. Він був механіком-водієм 93-ої окремої механізованої бригади. Його БТР-екіпаж натрапив на міну у сутичці із ворогом. Сказати, що Дмитро та Євгеній дуже дружили, замало. Вони завжди підтримували один одного, захищали, максимально щиро ділили радості і смуток. Втрата рідної людини стала чи не найбільшим болем для Дмитра, справжнім ударом.
У вересні 2014 року Дмитро Юденко добровільно став на захист України, долучившись до полку «Азов». Спочатку перебував у навчальному центрі «Азову» в Полтаві, а на початку листопада виїхав у зону проведення АТО, до Маріуполя. Досвід строкової служби став у пригоді. Стрілець, механік-водій МТ-ЛБ, командир розрахунку СПГ (станковий протитанковий гранатомет) — бойовий досвід Дмитра в той період. Доброволець Юденко брав участь у боях за Широкине. Було важко, але у полку, серед азовців, панував дух братерства. Ним, а ще ідейністю та стійкістю бійців Дмитро щиро захоплювався: називав полк великою військовою родиною.
У серпні 2016 року Юденко звільнився зі служби за скороченням штату і повернувся до роботи машиністом баштових кранів у вже рідному підприємстві — ТОВ «Полтавтрансбуд». Дмитро по-справжньому щиро любив усе, чим займався, зокрема й свою роботу, йому подобалось створювати нове. «Побудується будинок — у нього заїдуть сім’ї, і буде вирувати життя, у кожному віконечку народжуватиметься своя історія» — казав про результати своєї праці. А ще він любив спостерігати за природою, захоплювався тим, як прокидається й засинає звичайний день. До того ж із висоти баштового крана добре видно й життя міста. Дмитро жартував, що його військову службу і цивільну роботу поєднує одна незмінно прекрасна особливість: можна спостерігати за чарівними сходами і заходами сонця. Ще з війни часто надсилав рідним відео та фото численних світанків і сансетів. Всім тоді казав, що в донецькому краї вони якісь особливо чарівні, тільки шкода, що рідко випадає можливість помилуватися ними без гулу пострілів та вибухів.
Тим, що він українець, Дмитро пишався завжди. Щиро хотів, щоб тут жили і продовжували рід його діти. Переконання, що «те, у якій державі ми живемо і як, у визначальній мірі залежить від кожного з нас», підштовхнуло його до активної громадської діяльності на користь міста, в якому жив. Він не зміг залишитися осторонь свавілля щодо полтавців — сумновідомої події «Кривава арка». Тоді в квітні 2017 року мешканці будинку, розташованого в центральній частині міста, виступили проти чергової забудови вільного проходу (арки) до їхнього будинку. Під час протесту виникла сутичка між охоронною фірмою від забудовника та активістами та ветеранами АТО, які стали на захист мешканців. Історія конфлікту, часто типова для міст України.
Тодішня міська влада Полтави, попри численні звернення мешканців, видала дозвіл на розміщення в арці тимчасової споруди. Це був останній відкритий прохід для людей. Інші дві арки вже переобладнали під заклади. Мешканці почали виходити на акції протесту та просили людей, зокрема і ветеранів, підтримати їхню боротьбу. Згодом новий орендар (чи черговий бандит з 90-х?) наглухо заварив прохід, щоб мешканці «не заважали проводити роботи із зведення тимчасової споруди», а по периметру виставив приватну охорону. Це призвело до масового протесту 5 квітня 2017 року. До протестувальників долучився і Дмитро. Всі разом люди намагалися звільнити прохід від приварених воріт. Охоронці на місці застосували сльозогінний газ, а згодом їм на підмогу прибули представники охоронної фірми «Скорпіон–2016» з Кременчука. Почалася бійка. Двоє охоронців «Скорпіона» завдали тяжких ножових поранень Дмитру і ще одному протестувальнику, учасникові бойових дій Олексі Кобі. Останній отримав аж вісім ножових поранень, врятували обох ветеранів медики. «Тітушки» та продажний «беркут», як виявилося, не пішли в небуття з Антимайданом.
Тоді Дмитрові поранили ножем легені. Просто пощастило, що ніж зупинився за 1 міліметр до селезінки. Попри це, Дмитро зміг вийти з бійки, доїхати додому, де дружина надала першу допомогу та зробила перев’язку за його інструкторськими вказівками. Вже згодом поїхав до лікарні, й відразу — на операційний стіл. А на столі поруч оперували іншого ветерана АТО та учасника протестів під Аркою — Олексу Кобу.
«Коли побачила Діму удома всього в крові — дуже перелякалася. А потім, під його керівництвом, зробила перев’язки й поїхала з ним у лікарню. Не вкладалося в голові, що там можуть бути серйозні ушкодження: ззовні це були невеликі акуратні отвори. Головне, що мені допомагало, — що Діма був спокійний та врівноважений. Це надавало впевненості, так я уникнула паніки», — розповідала Тетяна Юденко в спільному інтерв’ю подружжя щодо тих подій одному з полтавських медіа.
Згодом міська рада таки скасувала дозвіл, виданий орендарю, і прохід залишився вільним для мешканців будинку. Проти нападників відкрили кримінальну справу, суд над ними розтягнувся на вісім років з численними апеляціями, перервами, відозвами. Коли суд першої інстанції нарешті виніс вирок у 2021 році, Дмитро написав в соціальних мережах: «Сьогодні, о 15:30 вирок. Чотири роки судів. Ми йшли твердо до цієї миті. Ми не погоджувались на підкупи і не йшли на “договорняки” з бандитами, бо віримо в закон. Ми хочемо справедливого рішення, щоб наше місто не стало центром свавілля і вседозволеності, коли мер міста, його посіпаки, різні степаненки тощо можуть дозволити собі наймати бандюків, щоб калічити і вбивати заради власних інтересів. Ми сподіваємось на справедливе рішення, що стане знаком зупинки до подібних дій в майбутньому!». Дмитро завжди був на боці справедливості та боротьби за неї.
У ті роки (2015–2021), коли на сході України тривала війна, а решта країни жила доволі спокійно, Дмитро був упевнений, що, попри «мирні домовленості», з часом агресія Росії проти України набере обертів. Для нього було важливо, щоб якомога більше людей були готовими до захисту своїх домівок і країни, коли цей час настане. Дмитро завжди говорив, що Росія зупиниться лише там, де її зупинять: силою, опором, зброєю. Щоразу, коли приходив на кладовище до свого брата Євгенія, говорив: «Ми ще ой як поборемося».
Тож логічним стало рішення створити громадську організацію військово-патріотичного спрямування. У 2017 році Дмитро Юденко разом з побратимом Едуардом Горошочком заснували ГО «Вороскол». Едуард тоді поринув у налагодження органічного виробництва на Полтавщині, а Дмитро — у поширення знань та навичок з основ військової справи серед цивільного населення та військово-патріотичне виховання молоді, зокрема покращення якості викладання предмета «Захист України» в школах та училищах Полтавщини.
На самому початку заняття «Воросколу» були зборами 5–6 чоловік буквально у підвалі опорного пункту. З часом до організації долучилися люди з найрізноманітніших сфер діяльності. Менш ніж за рік це вже була команда, яка систематично займалася та проводила оборонні заняття. Дмитро прагнув розвивати цей напрям і надалі. Він стверджував, що молодь — наше майбутнє, і яким воно буде завтра, залежить від того, що ми вкладаємо у виховання дітей сьогодні. Був переконаний, що діти щиро прагнуть здобувати нові знання та навички, головне — їх зацікавити, знайти підхід до кожного.
До організації систематичних практичних занять з основ військової справи в навчальних закладах Дмитро доклав не просто багато зусиль. Це стало його особливою формою громадського активізму. Так, започатковані ним теоретичні та практичні курси для вчителів з предмета «Захист України» були необхідними для осучаснення інформації, поширення знань, отриманих з бойовим досвідом. Ми всі знаємо, що до певного часу для більшості вчителів предмет «Захист України» був такою собі додатковою дисципліною до викладання профільного предмета — фізкультури, географії чи трудового навчання. Отже, це треба було змінювати, а вчителі й направду потребували нових теоретичних знань і практичних умінь. Дмитро дуже любив займатися з учнями, часто організовував змагання, вишколи, оскільки вважав це дієвим способом спонукати молодь до здобуття навичок з військової справи.
Кожної суботи, незалежно від погоди, інструктори ГО «Вороскол» проводили заняття і для цивільних: тих, хто виявив бажання навчитися основам військової справи. Згодом заняття почали проводити вже декілька разів на тиждень: один будній день після роботи — теорія, субота — практичні відпрацювання. Юнаки і дівчата, чоловіки і жінки різного віку та різних професій — на заняттях був аншлаг. Єдина умова допуску — бажання вчитися, а серед напрямків — стрільба, тактична підготовка, інженерна та мінно-вибухова підготовка, домедична допомога на полі бою та в укритті. До проведення занять долучалися ветерани, чинні військові, медики.
У 2021 році ГО «Вороскол» узяла участь в обласній програмі національно-патріотичного виховання, спланованій на 2021–2025 роки. Інструктори долучалися до проведення практичних вишколів для учнів навчальних закладів у територіальних громадах Полтавської області. Дмитро дуже радів, що військові вишколи та тренування цивільних нарешті вийшли на обласний рівень. Так більше людей матимуть змогу отримати важливі вміння для захисту. Інструктори організації також брали активну участь у підготовці призовників, заняттях та навчальних зборах територіальної оборони.
Але не тільки навчання та вишколи надихали Дмитра. Ще його зачаровувала природа. Він любив спостерігати за заходами і світанками, дощем, небом, змінами в різні пори року. У фейсбуці створив групу «Вороскол — чарівний край», щоб ділитися фото чарівних куточків і природи Полтавського краю.
Дмитро завжди мав свій погляд і свою думку щодо кожної ситуації. Частенько міг посперечатися з приводу завдань, планів та підходів до їх виконання. Водночас цінував кожного учасника команди і завжди говорив, що розвиток організації — заслуга кожного воросколівця.
Ветеран зібрав навколо себе справжніх небайдужих громадян і патріотів. Учасники «Воросколу» на чистому ентузіазмі й активній громадській позиції провели сотні навчальних заходів, не шкодуючи ні часу, ні зусиль, ні фінансових ресурсів. Майже вся матеріально-технічна база для вишколів збиралася і оновлювалася самими ж учасниками за власні кошти. Заради розвитку справи, зміцнення захисту країни. Цивільні, які доти не розуміли, що таке війна, завдяки «Воросколу» й особистій участі Дмитра ставали підготовленими та «прокачаними».
Тоді здавалося, що для Дмитра не існувало неможливого, якщо він взявся за якусь справу. Одним із кейсів було встановлення флагштоків із прапорами на Алеї Героїв Центрального міського кладовища Полтави. Юденкові вдалося залучити до проєкту направду небайдужих людей. Волонтери виготовили металеві флагштоки та пошили прапори, Дмитро з хлопцями встановив їх, попросивши на роботі установку для прорізання отворів. Тож прапори замайоріли біля кожного поховання, кожного Героя. Гуртом справа пам’яті була зроблена.
З майбутньою дружиною Тетяною Дмитро був знайомий давно, молоді люди спілкувалися, перетиналися в Полтаві. Кохання прийшло трохи згодом, коли Тетяна почала спілкуватися з Юденком, на той час уже добровольцем АТО, тісніше: телефонні розмови, підтримка мами Дмитра. Так і зрозуміли, що створені одне для одного. В 2017 році в Полтаві з’явилося подружжя Юденків.
Ще з юнацтва Дмитро захоплювався психологією. Тож у 2019 році вирішив вступити до Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Обрав психолого-педагогічний факультет, заочну форму навчання. Університет закінчив уже під час повномасштабного вторгнення, в червні 2022 року. Дистанційна форма навчання й іспитів дозволила ветеранові закінчити освіту навіть в умовах війни.
У 2021 році Дмитро також вступив на військову кафедру Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, яку мав закінчити у червні 2023 року. Юденко, який мав позивний «Демон» за натиск та енергію в мирному житті та у війську, загинув за місяць до отримання офіцерського звання.
Замало було назвати Дмитра надзвичайно енергійною людиною. В нього народжувалося сотні ідей, переважно доволі масштабних. Коли він ділився ними на етапі зародження, часом здавалося, що це щось неможливе чи надзвичайно складне. Але щоденні кроки до своїх ідей — і маєш результат. Дмитрові це вдавалося легко. Так і друзям казав: «Кожна велика справа починається з маленьких, але систематичних кроків до її втілення».
23 лютого 2022 року Юденко повернувся від мами (зі смт Скороходове). Сказав, що по дорозі бачив нашу військову техніку. Це був початок масштабного наступу. Тоді Дмитро думав, що це буде лише ескалація на Донецькому напрямку, і сказав, що зранку вирішить питання з роботою та їхатиме до Маріуполя. Але 24 лютого 2022 року приблизно о 5-й ранку ветеранові зателефонували й повідомили про вибухи в Миргороді. Стало зрозуміло: наступ відбуватиметься по всій лінії кордону з ворогом. Воїн Юденко зібрав речі і поїхав до штабу Полтавської ТРО. З ним вирушили й інші учасники «Воросколу». Всі вони стали на захист України, з цього почалася їхня участь у повномасштабній війні.
Деякий час Дмитро Юденко служив у 144-му батальйоні 116-ї бригади територіальної оборони. Він брав участь у виконанні завдань на Харківщині, долучався до підготовки мобілізованих у ролі інструктора. У листопаді 2022 року Юденко перевівся у 3-тю окрему штурмову бригаду (2 штурмовий батальйон, 1 штурмова рота), до своїх побратимів з «Азову», з якими служив у 2014–2016 роках. Як командир відділення виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку.
6 травня 2023 року під час штурмової операції неподалік села Іванівське Бахмутського району Донецької області Дмитро Юденко загинув. Ворожий осколок влучив у серце українського Воїна. Його поховали на Затуринському кладовищі в Полтаві, у якій він прожив понад 10 років. Зі слів побратима (бойовий друг Мангуст), «Демон» був справжнім Командиром, який піклувався про своє відділення, завжди йшов із ними на завдання першим, перевіряючи безпечність руху та маневрів.
Дружина Тетяна Юденко згадувала такий випадок: «Пам’ятаю, якось у Діми була можливість на декілька днів приїхати додому. Але так співпало, що на ці ж дні планувалося бойове завдання, до якого могли залучити його відділення. В телефонній розмові він сказав: “Вибач, але заради поїздки додому я не залишу своїх хлопців, бо якщо з кимось із них щось трапиться в цей вихід — я ніколи собі цього не пробачу”». Тетяну часто запитували в інтерв’ю: «Що вас у ньому зачепило?». Відповідала не задумуючись: «Блиск неймовірної життєвої енергії в очах, щирість, доброта, відвертість, принциповість, мужність, сімейні цінності».
Друзі та колеги по ГО, які знали Дмитра понад 10 років, завжди наголошували на його принципі: все треба робити фахово і з вогнем у серці, віддаватися справі. «Як людина це була, напевно, одна із самих чесних, добрих, ввічливих, яка ніколи нікому не нагрубить. Хоча, скажімо так, і робота, і все, з чим він був пов’язаний — це було доволі нервово, але він знаходив у собі сили, якось розвантажувався. Він надихався тим, що робить, надихався своєю родиною», — розповідав в інтерв’ю «Суспільне Полтава» побратим Віталій Авраменко.
Після загибелі Дмитра Юденка росіяни хвалилися у соцмережах, що «знищили ватажка, який готував нацистів у Полтавській області до війни». Так, вони змогли вбити його фізично. Але його ідеї, принципи, любов до своєї країни вже були посіяні і дали паростки серед молодого покоління. На пекельну помсту ворогам. Донедавна його учні — тепер уже воїни: захищають незалежність України, продовжують діяльність організації. Дмитро підготував до війни багато людей, які до вишколів у «Воросколі» жодним чином не були дотичні до військової справи. Після початку повномасштабної війни Юденкові часто приходили повідомлення від «своїх» про те, що систематичні заняття, доведення вправ до автоматизму неодноразово допомагало рятувати життя — своє і побратимів.
У 2017 році у подружжя Юденків народилася донечка Євгенія. Дмитро любив радувати своїх дівчат квітами без приводу, вечорами дивився з донькою мультики, малював, ліпив з пластиліну і годинами грався з нею.
Багато друзів і побратимів порівнювали вдачу Дмитра з бурею: енергії, ідей, любові до своїх і жаги здолати ворога. Воїн Юденко завжди говорив, що думав і робив те, про що говорив. Нерідко міг бути зарізким у висловлюваннях, вступав у гарячі дискусії, але говорив прямо і чесно. Принциповий, він ніколи не зраджував своїй совісті і переконанням. Завжди готовий прийти на допомогу, навіть незнайомим людям. За словами рідних та друзів, доброта та щирість поєднувалися в Дмитрові з силою духу та мужністю. Коли був на війні, Юденко за першої нагоди телефонував дружині та донечці, весь час сумував за родиною. В такі хвилини казав, що підтримка сім’ї дає йому найбільше сил рухатися далі попри все.
У вільний час Дмитро любив читати, ремонтувати електроприлади, дуже гарно малював. Після перемоги та повернення з війни мріяв про братів і сестер для доні, відкриття невеличкої майстерні з ремонту радіодеталей та електроприладів і, звичайно, про розвиток свого дітища — «Воросколу». Як кожен Захисник Дмитро знав, що може загинути, тож у такому разі бажав зустрітися з найріднішим братом Євгенієм та своїми побратимами-друзями, які віддали своє життя за Україну.
Орден «Лицарський хрест добровольця», почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу «За взірцевість у військовій службі» III ступеня, нагрудний знак «Учасник АТО», медаль «За незламність духу», відзнака «За участь в Антитерористичній операції», відзнака Полтавської обласної ради, нагрудний знак «За вірність народу України», орден «За мужність» ІІІ ступеня посмертно — всі ці нагороди та відзнаки Дмитро отримав за свою військову службу. Воля та гідність, як було написано на патчах «Воросоколу».
Дмитро був не просто Воїном чи активістом. Він був Героєм серед нас, простих громадян, інколи не дуже активних у суспільному житті. Знаннями та досвідом, які передав учасникам вишколів, він зміг врятувати не одне життя. На знак визнання громадської діяльності Дмитра Юденка та його внеску у захист України після загибелі Воїна мешканці Полтавської громади подали до міської ради петицію про перейменування на його честь одного з топонімів міста. Рішенням позачергової 58-ї сесії Полтавської міської ради 8-го скликання від 04.10.2024 року на честь Дмитра було названо парк. Тепер це Студентський парк імені Дмитра Юденка.
