Професор історії, гіпстер чи політик?
Той, кому судилося стати видатним істориком Михайлом Грушевським, народився у місті Холм (тепер Польща), дитинство провів на Кавказі. Завдяки батькам-українцям знав про Україну чимало: пісні, історію, традиції, мову — все про свою майбутню big love.
«… я пам’ятаю різні святочні церемонії, котрі батько заховував на Різдво при святочній вечері, і я старався можливо культивувати все українське “на чужині”», — писав він у споминах.
Після дистанційки, чи то пак домашнього навчання, у 14 років сідає за парту відразу 3-го класу гімназії в Тифлісі. Багато читає. Через юнацьку амбітність друзями Михайла стають саме книжки, а не однокласники. Пробує ще й писати. Зібравши кілька своїх творів, «пускає листа» Івану Нечую-Левицькому. Нечуй хвалить, Грушевський мріє стати українським літератором.
Регулярні візити до рідних в Україну підігрівали Михайлові мрії про навчання в Університеті святого Володимира в Києві. Червоний корпус йому навіть снився. А потім омріяний виш таки відкрив обійми для нього: Михайло Грушевський став студентом історико-філологічного факультету.
Грушевський-студент обіцяв батькові триматися якомога далі від громадських справ. Відлюдькуватий хлопець акуратно відвідував лекції і зажив слави кар’єриста навпіл з репутацією дивовижного ерудита. Видатними знаннями та здібностями Грушевського захоплюються всі без винятку професори. Особливо, а саме золотою медаллю, відзначили його роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», присвячену батькам, які походили з Київщини.
Деякий час живе та працює в Києві. Готується до кар’єри професора як професорський стипендіат Київського університету. З легкої руки письменника та першого біографа Шевченка Олександра Кониського та професора історика Володимира Антоновича долучився і до тогочасної київської українофільської тусовки — «Старої громади». Кониський по-батьківськи нагородив тоді його псевдонімом «Хлопець».
Саме Кониський та Антонович згодом сприяютимуть переїзду молодого Михайла на Галичину, що перебувала у складі Австро-Угорщини та уявлялась тоді українським «П’ємонтом». Після захисту магістерської (тут знову суцільні вподобайки та фурор) у 1894-му Грушевський стає професором Львівського університету. Під його керівництвом тепер ціла кафедра всесвітньої історії «з окремим узагальненням історії Східної Європи» (читай: України).
І тоді, і зараз львівські кав’ярні були місцем, де можна поскролити свіжу пресу та перетнутися з колегами. Часто заходив на каву і Грушевський. Але все ж основну частину тогочасного життєвого простору молодого науковця посідали наукові проєкти та громадська діяльність. Амбітний та ерудований, молодий професор Грушевський не був аж таким харизматичним лектором. А от історичні вправи (тобто семінари), які він вів, запам’ятовувалися багатьом. Студенти разом з професором всідалися на одну лавку й заводили свої цікаві 3Д: дебати, диспути, дискусії. Часто з палкою полемікою. Попри «градус» наукових суперечок своїх вихованців Грушевський по-дружньому називав «пан-товариш».
За двадцятирічний галицький період Грушевський встигає багато і навіть трохи більше. Більше, ніж від нього очікували. Зокрема й того, що не вдавалося попереднім поколінням українців: закласти основи української науки і, по суті, «відкрити Україну». Грушевський розбудовував та очолював Наукове товариство імені Шевченка — нетитуловану Українську Академію наук. Створив наукову школу дослідників історії України — багато його учнів стануть відомими істориками. А ще він побудував у Львові віллу, уступивши для будівництва частину ділянки Іванові Франку. Довгий час щиро допомагав своєму відомому сусіду у скруті, пропонуючи йому роботу як автору, редактору та публіцисту.
У «львівський» період життя Грушевському поталанило знайти кохання та опору свого життя — Марію Вояківську з містечка Скала. У подружжя народилася Кулюня — дочка Катерина, помічниця та послідовниця свого батька, що стане знаною етнологинею, дослідницею українських народних дум. Після смерті Грушевського саме вона доредагувала та у 1936-му видала останній том його «Історії України-Руси».
Про Грушевського в політиці можна розповідати нескінченно. Ясно одне: в політику його привела історія. І про це він заявляв публічно, бо як історик знав, якою була Україна. До 1917-го свій політичний досвід Михайло Сергійович набував як в Австро-Угорщині, так і в Російській імперії. Період один, імперії різні. Свого часу він був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Львові, а у Києві входив до ради Товариства українських поступовців. У Петербурзі став ідейним провідником української фракції першої Державної думи, працював у редакції її неофіційного друкованого органу — «Украинского вестника».
Політик Грушевський почав з надії на автономію у складі федеративної Росії. Остання, на думку історика, мала демократизуватися. Та невдовзі зрозумів, що із віддаленою від демократії Росією нам не по дорозі. То й зробився апологетом окремого шляху України. Перебіг подій переконав його у потребі обстоювати ідею повної незалежності України. Вже у січні 1918-го Четвертим Універсалом Української Центральної Ради, в основі якого був саме проєкт Грушевського, Україна була проголошена самостійною і суверенною державою. В самостійницьких переконаннях в січні 1918 історика остаточно «підкріпили» більшовицькі війська Муравйова, які цілеспрямовано обстріляли та спалили будинок М. С. під час наступу на Київ. «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць…», — писав він.
Грушевський залишив нам багато візіонерських текстів «з прицілом на майбутнє України», а також концепт історії, окремої від російської, та бачення української національної держави. Українські візії Грушевського свого часу дратували різних ворогів та опонентів нашої держави: і царат, і більшовиків, і опозицію в самій Україні.
Літо 1914-го. Початок Першої світової війни. Професор Львівського університету Грушевський (підданий Росії) разом з родиною відпочивав у селі Криворівня у Карпатах (тоді територія Австро-Угорщини). Бойові дії та звинувачення у русофільстві з боку австрійської поліції змусили повертатися до Києва кружним шляхом: через Відень, Італію та Румунію.
Втім, вже за кілька днів після повернення Грушевського арештували царські жандарми. Влада Росії а) оголосила його австрійським шпигуном, б) звинуватила в любові до Австрії — австрофільстві та в) у причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Як «серйозного злочинця», «мазепинця», що в розумінні росімперців та царату дорівнювало «сепаратисту», професора увʼязнили у Лук’янівській тюрмі. Далі — заслання. Симбірськ, Казань, Москва, де хоч і далеко до рідних порогів, але можна було продовжувати історичні дослідження.
Повернутися до Києва Грушевський зміг після повалення в Росії монархії. В березні 1917-го представники українських партій та громадських організацій сформували Українську Центральну Раду. Рівень довіри до Грушевського та його авторитет були значними — Головою Центральної Ради історика було обрано заочно. «Батько Грушевський — наш Голова», — такі шалені вигуки лунали на тому історичному засіданні.
Українську Центральну Раду (УЦР), строкату політично та світоглядно, Грушевський з колегами поступово перетворювали на чинний орган влади. Як повноцінний парламент вона діяла з квітня 1917 року до квітня 1918-го. Працювати в УЦР Грушевському-політику допомагав досвід та світогляд Грушевського-історика. Так, М. С. був автором, співавтором чи одним з укладачів текстів усіх чотирьох Універсалів.
Спочатку всі були окрилені Україною, на майданах та площах лунало «Слава!». А потім — вихор подій: більшовицький збройний переворот у Петрограді в листопаді 1917-го, створення Раднаркому, Третій Універсал, в якому проголошено Українську Народну Республіку. Проте негаразди воєнного часу озлобили людей, підживили розчарування. А більшовицька агітація ще й сіяла розбрат, по суті, вела інформаційну війну з УЦР.
Російський Раднарком висунув Українській Центральній Раді в особі Грушевського ультиматум щодо «невизнання Радою радянської влади на Україні». У грудні 1917-го розпочалась більшовицька збройна агресія проти України у відповідь на самостійницькі рухи та діяльність УЦР. З того часу мало що змінилося в політиці Росії щодо України, але змінилася Україна.
Після гетьманського перевороту та розгону Центральної Ради статус Грушевського змінився на напівлегальний. На компроміс з гетьманом Скоропадським М. С. не пішов, натомість зосередився на улюбленій науковій роботі. Це не давало впасти у відчай. А пропозицію Скоропадського ввійти до складу створеної під патронатом гетьмана Української академії наук професор відхилив.
Коли почався більшовицький наступ, Грушевський вирушив у вимушені мандри: Кам’янець-Подільський, Станіславів, а з березня 1919-го — Прага й Відень. Грушевський живе між двома містами, займається наукою, провадить активне громадське життя і видавничу діяльність, а ще створює Комітет незалежної України та Український соціологічний інститут. Щосили прагне донести до західної аудиторії інформацію про Україну, її минуле та історичні шанси.
В еміграції Грушевський-історик має можливість писати та займатися наукою, однак живе вкрай скрутно. Йому бракує рідного повітря, а ще більше — бібліотек та архівів, на які можна спиратися. Все це лишилося на території, на жаль, уже радянської України. І хоч в професора були пропозиції переїхати до США, він, зваживши все, вирішив повернутися до Києва. Москва дозволила. А офіційною підставою для цього стало обрання Грушевського академіком Всеукраїнської академії наук. Розпочата більшовиками українізація також частково вплинула на рішення професора.
«Їде борода!» — такі чутки ширилися тоді. Грушевського з родиною прихистила його сестра Ганна у будинку, розташованому на вулиці Паньківській, 9, поряд з руїнами їхнього «фамільного дому», знищеного більшовиками у січні 1918-го. Тепер все обмежувалося флігелем, де на той час було велелюдно: жили його брат Олександр з дружиною, сестра Ганна із сином та донькою та ще якісь люди, яких вселила радянська влада.
Чекісти одразу встановили за Грушевським нагляд. Стежили, перлюстрували кореспонденцію, вербували агентів, які повідомляли про кожен крок академіка та його оточення. Так, з одного боку, демонстрували світу «лояльність до знаних науковців, попри їхню участь в антирадянській політиці», з другого, чинили моральний тиск та переслідували. Ще 1924 року Справу-формуляр № 1023, в якій ухвалено «взяти громадянина Грушевського на облік як неблагонадійного», ДПУ відкрило.
Як виявилося, бути академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), цього «некомуністичного острівця у комуністичному океані», — справа не з легких. Проте «життя під ковпаком» було напрочуд продуктивним: створення мережі академічних науково-дослідних установ історичного профілю, виховання молодих науковців, видання журналів та збірників, продовження роботи над багатотомними «Історією України-Руси» та «Історією української літератури» — всім цим і не лише цим займався М. С. Справжній «нетворкінг» по-грушевськи.
«Київський» науковий період Грушевського виявився не таким довгим та плідним, як «львівський». Наприкінці 1920-х почалося закручування радянських гайок. «Каральна рука» чекістів впала і на ВУАН. Науковців звільняли з роботи, арештовували, відправляли у заслання. Дехто, аби уникнути переслідування, змінював фах, дехто виїздив з України, щоб далі досліджувати її історію деінде. В Москві, Ленінграді, на Кавказі, на Крайній Півночі Росії.
Самого Грушевського змусили переїхати до Москви. Заборонили повертатися в Україну. У березні 1931-го академіка заарештували та звинуватили у керівництві так званою підпільною антирадянською організацією «Український національний центр». Звісно, чекісти то все вигадали. Так вони «поповнювали біографію».
Після 2-х тижнів допитів Грушевського все-таки звільнили. Рідні не впізнали М. С. — так він змінився. «Якби ще раз отаке — не витримав би», — зізнавався. Більше нічого не розповідав. Працював і намагався встигнути якнайбільше, відчуваючи, що втрачає сили.
Попри конспірологічні теорії про отруєння Грушевського ДПУ, його вбив карбункул та супутні хвороби. А ще некваліфікована медична допомога. В санаторії в Кисловодську, куди М. С. поїхав з родиною на давноочікуваний відпочинок, його оперував недосвідчений хірург. Наслідком невдалої операції стало зараження крові і передчасна смерть. Опісля ж ім’я Грушевського, як колись ім’я Мазепи, було піддано своєрідній радянській «анафемі». Його книжки опинились у відділах спеціального зберігання, куди допускали обраних і лише за спеціальним дозволом, а покликання на твори Грушевського вважалось виявом неблагонадійності.
Та Грушевській живе. В своїх студіях, в ідеях про самобутність українців від антів до сьогодення. Наш Грушевський — непересічний історик, непересічний політик. Багатогранна особистість, що не був ідеальним, але за свої 68 років зробив надзвичайно багато. А головне: змусив народ повірити в можливість тоді ще неможливого — незалежну Україну.
