Аристократка, медикиня чи офіцерка?
Жінок у лавах Українських Січових Стрільців було чимало: перша жіноча чота, перші жінки-офіцерки. Випадки отримання офіцерських звань жінками-усусами не поодинокі. А ось в Армії УНР єдиною жінкою-старшиною була Христина Сушко.
Достеменно невідомо, де саме народилася майбутня лікарка-офіцерка — в Києві чи в Сочі. Часом як місце її народження згадувався навіть Крим. Проте точно знаємо дату: 9 вересня 1984 року. Про батьків Христини також відомо і мало, і неточно. Побутує версія, що народилася вона в родині князя Євгена Трубецького, але в того було троє дітей, серед яких не було Христини (про що немає відомостей у родовій книзі Трубецьких). Хай там як, дівчинка отримала чудову освіту. У гімназії Христина вивчала відразу декілька мов: французьку, німецьку, польську. Окрім них, знала українську та російську.
По закінченню гімназії Христина обирає вступити на медичний факультет Лозаннського університету у Швейцарії. Та щоб практикувати як лікарці, мусила ще скласти іспити в Петрограді. Проте можливості медичної практики самі раптово наздогнали Христину: розпочалася Перша світова війна, і потреби в лікуванні й порятунку життів зросли стократно. Молода та рішуча княжна Трубецька прямує на Південно-Західний фронт, аби допомагати пораненим. Бути корисною для людей стане її необхідністю на все життя.
Там, на фронті, серед боротьби за життя, яке триває, вона закохується. Обранцем її став князь Ніколай Павлович Долгорукий. Пара побралася весною 1915 року.
А 26 березня 1917 року у них народилася донька Світлана. Христина перебирається жити до помешкання Долгоруких у Москві — й усе це у вирі більшовицького перевороту, революційних змін і переслідування дворян. Небезпека з боку більшовиків і загибель чоловіка на фронті змусили молоду жінку з немовлям на руках тікати до Києва. Врятуватися від небезпеки допоміг їм також Головний отаман армії УНР Симон Петлюра. Він бував частим гостем у сім’ї Христини, опікувався ними. Існує красива, майже конспіративна, версія (поки не доведена документально), що саме Петлюра і придумав їй нове прізвище, щоб приховати її зв’язок із дворянством. Молода жінка стала Христиною Скачківською.
Попри те що небезпека була позаду, зітхнути з полегшенням у теж далеко не мирному Києві Христині не вдалося. Надворі 1918 рік. Триває Перша світова, набирають обертів Визвольні змагання українського народу. Певно, Христина зрадила б собі, якби стояла осторонь тих подій. Тому долучилася до українського війська як військова медикиня.
Через рік Христина стає лікаркою 5-го полку корпусу Січових Стрільців. І знову зустрічає своє кохання у вирі воєнних дій — січовика, полковника Романа Сушка. Молоді люди одружуються й разом долають випробування війни. А буде їх чимало.
Спершу Христина потрапила в полон до більшовиків. Мужньо витримувала всі тортури та таки втекла звідти на даху потяга. Діставшись до Чорного острова, лікарка передала керівництву місця розташування ворожих сил. За місяць її поранили в праву руку двома ворожими кулями. І це не зламало Христину Скачківську. Попри біль, вона залишилася у строю допомагати побратимам, за що й отримала подяку за підписом Володимира Сальського — командувача Запорізької групи Армії УНР.
Знову бій, тепер під селом Мала Салиха (поблизу Старокостянтинова, на Хмельниччині), й знову поранення — цього разу важка контузія. Паралізувало правий бік. Скачківська-Сушко сама потребувала лікування й тимчасово покинула поле бою.
Після лікування у 1920 році та народження другої доньки Романни (Нелі) Христина знову повертається в стрій. Тепер за наказом командувача 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковника Марка Безручка вона працює лікаркою 46-го куреня, яким командує її чоловік Роман Сушко.
Проте це триває недовго. У червні того самого року під час боїв під Пергою лікарка переносить через річку поранених бійців. Дві ворожі кулі влучають їй у живіт та хребет. Христина потребує вартісного лікування. На допомогу знову приходить Симон Петлюра: він затверджує видачу коштів для лікування медикині закордоном. «Лікар Сушко визначилась за час боротьби за Українську незалежність цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом, — а тому асигнування 35.000 марок [польських] є реалізація обов’язку держави і її влади до одної з кращих дочок її. Суму асигновки затверджую», — йдеться в резолюції Голови Директорії УНР. В подальшому Петлюра неодноразово допомагав Христині Сушко в лікуванні фінансово.
У варшавському шпиталі лікарка перенесла п’ять операцій. Після одного з візитів до неї письменник Микола Вороний згадує: «Фізичні болі вона очевидно скривала. Я сидів, слухав і дивувався. Я почував себе під її впливом, під її владою, вона, слаба, тяжко ранена жінка, своєю бадьорістю уздоровлювала мою душу наче добрим вином, напувала своєю щирою мовою, наче пахощами, надихала красою могутнього духу і красою милого лиця. Я зрозумів тоді, за що на фронті так люблять її всі, за що січові стрільці називають її “пані-зірка”. І дійсно — зірка».
Під час усіх цих життєвих перипетій поруч завжди була подруга Христини — Ельвіра Порохівняк, яка опікувалась доньками лікарки. Завдяки її увазі та турботі Христина змогла стати на ноги після важкого поранення й повернутися до роботи.
Значна частина життя лікарки Скачківської-Сушко пов’язана з таборами для інтернованих вояків Армії УНР в Польщі. І, хоч сама не в найкращій формі, Христина бере на себе опіку над людьми з інвалідністю. Спочатку як громадська діячка працює в управі Українського Червоного Хреста (УЧХ) з метою інспектування таборів для інтернованих вояків та умов перебування в них. А ще налагоджує контакти з Американським Червоним Хрестом, зокрема звертається до цієї організації з проханням про допомогу «в справі політичних засудженців… полонених та інтернованих».
У грудні 1920-го військова медикиня Христина Сушко разом із двома доньками була інтернована в таборі Александрів біля польського Торуня. Жити доводилося в складних побутових умовах: хоч і окрема, проте всуціль маленька кімнатка загального барака. Але пані лікарка стійко долає труднощі нарівні з іншими вояками. В неї навіть залишаються сили стати референтом у справах інтернованих у таборах (частина діяльності Військової ліквідаційної комісії в Польщі). Через деякий час Сушко відмовляється від цієї посади з огляду на проблеми зі здоров’ям і натомість зосереджується на іншому. Долучається до Союзу Українок у таборі, безоплатно працює в місії YMCA — одній з найбільших молодіжних організацій у світі, а ще облаштовує театр. Згодом за цю опіку цей самий таборовий театр — Драматичне товариство імені Миколи Садовського — видав пані Сушко справжній абонемент театрала: сезонний квиток з правом безоплатного відвідування вистав на одне з найкращих місць (ряд 1, місце 8).
Здається, жінка хапається за будь-яку можливість, аби принести ще більше користі людям та війську УНР. І вже 1922 року її самовідданість отримала найвищу нагороду: Христина Скачківська-Сушко зарахована «…на дійсну військову службу в ранзі санітарного поручника зі старшинством… з наданням права на дальнійше підвищення в рангах». Тепер вона ще більш унікальна, бо стала єдиною жінкою-старшиною в Армії УНР.
Чи не найдіяльнішою лікарка-офіцерка Сушко була у таборі інтернованих в Щипйорно, куди після Александріва перемістили численну групу вояків. Їй було доручено представляти інтереси військових з інвалідністю у Каліші та Щипйорно, а згодом — обрано Головою правління таборової Спілки інвалідів. Христині тоді вдалося відкрити «Хату інваліда» на 60 місць — свого роду доглядовий та реабілітаційний центр згідно з умовами та стандартами тих часів.
Складно Христині Сушко не тільки фізично: відтепер вона пересувається на милицях, у неї частковий параліч нижніх кінцівок і правої руки, кричуща потреба в лікуванні. Складним є і сімейне становище: її чоловік, полковник Роман Сушко, виїхав до Чехословаччини студіювати право та брати активну участь в УВО та ОУН. Таким був його вибір. Тож Христина — сама з дітьми в таборі. Ще одним неприємним випадком стало намагання польського комісаріату звільнити (по суті, виселити) лікарку з табору, попри її стан здоров’я та відсутність будь-яких засобів для життя в Польщі поза його межами. Лише завдяки втручанню та особистому зверненню генерала Марка Безручка Христину залишили.
Довелося офіцерці пережити й наклепи. Це сталося під час зміни управління Всеукраїнської спілки військових інвалідів. Як це часто буває, старе правління Спілки затримувало та саботувало передачу документів та майна новим керівникам. Для посилення конфлікту взяли й «розкрутили» звинувачення лікарки Сушко у намаганні «посварити інвалідів із поляками» та буцімто проведенні нею «злочинної роботи» проти Уряду УНР. Підтримував ці безпідставні й безчесні звинувачення генерал-хорунжий Армії УНР Микола Янчевський, який до цього робив подання щодо старшинського рангу Христини (покарання за наклепи він так і не поніс). Тоді члени Спілки відстояли чесне ім’я Христини, не прийнявши її відставки як Голови. Безпосередньо «честь і добре ім’я» Сушко відстоював генерал-хорунжий Олександр Удовиченко — інспектор Військ УНР.
Далі її життя — низка переїздів і розлучень, відновлення рухливості кінцівок та постійне лікування. Італія, Швейцарія, Франція — Сушко ніколи надовго не затримувалася на одному місці. Реабілітація в Італії, закінчення університету у Римі за спеціальністю «кардіологія», відкриття лікарської практики у Ніцці. Паралельно Сушко налагоджує зв’язки з емігрантами, а у 1932 році знайомиться з провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Польська контррозвідка тоді навіть нарекла її таємною агенткою ОУН, яка підтримувала зв’язок із Коновальцем та колишнім чоловіком Романом Сушком.
Під час Другої світової війни Христина Сушко знову стає військовою медикинею, тепер як офіцерка армії США. Допомагає українцям у таборах для переміщених осіб в Німеччині: Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені, Гюнцбурзі.
По закінченню цієї роботи Сушко вирушає до Африки — лікувати людей від прокази. Проте там підхоплює якусь тропічну хворобу й вирушає на лікування до Детройта. Після одужання відвідала доньку Романну в штаті Нью-Йорк, а потім і Світлану на її фермі в штаті Мейн. І нарешті з 1963 року осіла у Швейцарії, де й доживала віку. 7 лютого 1967 року «пані-зірка» померла.
Можливо, її доля могла б скластися інакше: спокійне життя й робота лікаркою в якомусь тихому містечку за кордоном. Але Христина обрала інший шлях. Вона залишилася в Україні, у самому вирі боротьби за незалежність. Витримувала біль і тортури, йшла у першій лінії разом з бійцями національної армії та жертвувала собою заради порятунку життів вояків, які виборювали Українську державу. А потім лікувала їх у таборах для інтернованих. Такою непересічною була Христина Сушко, єдина жінка-офіцерка армії УНР з усвідомленою українською ідентичністю.
