Оунівка, медикиня чи виховниця патріотів?
«Надя», «Циганка», «Чорна», «Мотря» — всі ці псевда належать дівчині, яка прожила коротке героїчне життя. Народилася Василина Демчинська 1 вересня 1920 року у селі Піддубці Луцького району Волинської області, яка тоді була в складі Польщі. Зростала у багатодітній і бідній селянській родині. Родичі казали, що «вчилася добре і вельми любила всім допомагати». У рідному селі дівчина закінчила початкову школу, а пізніше — курси крою і шиття. Тож уже з юності працювала швачкою — такою була «посильна допомога сім’ї».
Віталій Демчинський, племінник діячки, пригадував, як батько розповідав про свою «старшу сестру — веселуху Василісу, до якої приходило багато молоді». Юнаки та юначки об’єднувалися навколо Організації українських націоналістів, яка в той час розгортала молодіжну референтуру на західноукраїнських землях. Тож Василина вже з малого віку була натхненна національно-визвольними ідеями.
Дівчина товаришувала з своєю сусідкою Зінаїдою Качинською — сестрою у майбутньому першого сотника УПА. Збираючись у хаті Качинських, місцева молодь слухала лекції з історії й географії від Степана Мазурця на псевдо «Сатана» — керівника молодіжної референтури ОУН. Окрім того що отримували загальні знання, у віці 14–15 років юні піддубчани вже вміли користуватися зброєю та добре орієнтуватися на місцевості.
Юний вік не став на заваді бажанню Василини боротися, проте точна дата, коли вона прийняла присягу членкині ОУН, невідома. В лавах організації дівчина виконувала різні доручення: допомагала у зборі продуктів і сировини, поширювала листівки, а ще вчила новоприбулих співати українських пісень. Проходила Василина й вишкіл розвідки та конспірації. Саме тоді отримала своє перше псевдо «Циганка», бо «мала чорне густе волосся і була схожа на циганку».
Відомо, що Демчинська керувала організацією сходин-зборів, які відбувалися щотижня у визначений день та час. Вони проходили за певними правилами. По-перше — сувора конспірація, по-друге — прихід поодинці або вдвох з матеріалами для навчання. Демчинська слідкувала, щоб на зібрання не потрапив компромат, а також щоб усі записали та вивчили національний гімн, статут та марш ОУН, а ще заповіді українського націоналіста, «бо ж їх тоді мали оті учасники всі знати».
У вересні 1939 року територію Польщі відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа розділили між собою СРСР і Німеччина. Волинь як область увійшла до складу СРСР, тож незабаром тоталітарна радянська машина почала боротьбу з національними силами.
5 грудня 1940 року Демчинську заарештували за звинуваченням в антирадянській пропаганді. Покарання вона відбувала у Луцькій в’язниці, але недовго. За свідченнями сучасників, Василина змогла втекти, за іншою версією — була звільнена німцями, які на той час уже окупували Волинь. Точно відомо, що вже з 1942 року ім’я дівчини числилося у списках жителів Піддубців.
Відтоді молода націоналістка під псевдо «Мотря» активно включилась у підпільну діяльність. Спочатку працювала зв’язковою та розвідницею, потім виконувала обов’язки станичної жіночої сітки села Теремне. За бездоганну роботу її перевели на вищу посаду — провідниця Теремнівського районного проводу ОУН. Тоді ж у Василини з’явилося ще одне псевдо — «Надя».
На новій посаді дівчина координувала діяльність підлеглих підрайонних проводів, здійснювала щомісячні перевірки й аналіз звітів, проводила збори і вирішувала кадрові питання. Протягом наступних років долучилася і до медичної справи: керувала військовими шпиталями зокрема на території Колківської республіки — однієї з трьох так званих «упівських» республік, проголошених у 1943 році на визволеній загонами УПА від нацистів території Волині та Поділля. В травні 1943 року під час атаки німців на п’ять повстанських шпиталів, де перебували 80 поранених, Демчинська зуміла евакуювати всіх у сусідній ліс. Вона без страху за своє життя лікувала повстанців у Колках. Під час чергової нацистської атаки їй вдалося переправити через річку Стир на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах усіх своїх поранених — і зберегти їхні життя.
Наприкінці 1944 року «Чорна» (нове псевдо Василини) повернулася у рідні Піддубці, де на неї чекала Зіна Драницька — дружина одного з двох перших сотників УПА Миколи Якимчука, «Олега». Вони разом із сотником Сергієм Качинським об’єдналися в боротьбі проти німців, ще не маючи тоді офіційної назви. Написали присягу, ввели військову дисципліну, розбили загони на рої.
Після відступу нацистів повстанська боротьба тривала вже з радянськими окупантами — щоправда, у важких умовах тотального контролю території ворогом та репресивно-каральних операцій. Улітку 1945 року енкаведівці провели таку каральну операцію по викриттю схронів із метою ліквідації вояків УПА. Як згадувала родичка Демчинської, у Піддубцях розташувалася одна з криївок — у «стодолі Якимчука Василя». Того дня Василина перебувала там на нараді старшин УПА. За доносом їх всіх було викрито. Тридцять солдатів НКВД оточили місце «схрону». П’ятеро підпільників відстрілювалися. «Із підпаленої клуні за командою надрайонного провідника Бохонка Григорія (псевдо “Став”) під прикриттям диму вискочили підпільники, на ходу поливаючи нападників свинцевим дощем…». Василина Демчинська теж виявила героїзм: після поранення Івана Циплюка вона прикривала свої побратимів, стріляючи по ворогах.
Але сили були нерівними. Коли чекісти-оперативники врешті-решт підпалили клуню, «Циганка» Василина вийшла у вишитій сорочці з автоматом. На заклик здатися гордо відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Після цього, відстрілявши всю обойму з автомата, повернулася (свідки стверджували, що кинулася) в охоплену вогнем клуню.
Пізніше на місці схрону односельці знайшли два обгорілі тіла — Василини та Івана Циплюка. Героїв УПА поховали в одній могилі на цвинтарі села.
Точна дата загибелі Василини Демчинської подана по-різному. В архівах Волинської області — 6 серпня 1945 року, в Галузевому державному архіві МВС України у Волинській області — травень того ж року, а зі слів очевидців — 14 серпня.
