Віртуозний льотчик чи практик неба?
«Коли одного разу піднімешся у небо, то вже ніколи не відмовишся від польоту», — казав Степан Чобану побратимам, друзям, а головне — молодим пілотам, яких навчав. Навчав із захопленням та самовіддачею. Його життєвим девізом було майже професійне «Вперед та ввись!».
Льотчик-винищувач, пілот-інструктор, командир ланки авіаційної ескадрильї, наставник для молодих пілотів. Людина честі, мужності й великого серця. Він не просто літав — він жив небом, надихав, навчав, підтримував. Поєднуючи в собі романтизм і професіоналізм, він залишив по собі світлий слід у серці кожного, хто мав честь бути поруч. Бо по життю — та й по службі — був не лише мрійником неба, а й його досвідченим практиком: учителем, прикладом, воїном.
А водночас — щирим, справедливим порядним офіцером, життєрадісною людиною з унікальним почуттям гумору, який жив по совісті, з добром і повагою до кожного. Усі — від солдатів до старших офіцерів, друзі, знайомі — з повагою називали його «Степан Іванович». Таке ставлення він дуже цінував і пишався, часом казав: «Запам’ятайте, в будь-якій ситуації треба залишатися людиною».
Дитячі та шкільні роки
Степан Чобану народився 21 грудня 1963 року в селі Долинське, що в самому серці Бессарабії (нині село Ренійської громади Ізмаїльського району Одеської області). Зростав у працьовитій і дружній родині, де панували тепло, взаємна підтримка та плекалися справжні людські цінності. Батьки працювали в місцевому колгоспі: тато Іван у будівельній бригаді, а мати Анна — у городній. У родині було четверо дітей: старший брат, двійнята — Степан і його сестра та молодший брат.
«У старших класах, — пригадував Степан Іванович, — я не дуже любив писати домашні завдання в зошиті. Теорію разом із сестрою прочитали — й мені цього вистачало. Приходжу на урок, учитель питає: “Хто не зробив домашнє завдання в зошиті?”, — я чесно піднімаю руку. А сестра штовхає мене й каже: “Подивись у зошит, я за тебе записала”. І тому ніхто не мав права її ображати — навіть учителі. Єдина трійка в моєму атестаті з’явилася не через навчання, а через принцип. Учитель накричав на сестру, несправедливо знизив їй оцінку. Вона розплакалася. Я не витримав: встав, сказав усе, що думав, про вчителя, і просто вийшов із класу. І не шкодую».
Степан по-особливому шанував батька — саме на його честь назвав свого первістка Іваном. А його найбільшим бажанням було пролетіти на своєму Су-27 над рідним селом — щоб тато побачив, чого досяг його син. Але цього не сталося: оскільки село розташоване у прикордонній зоні України, такий політ був неможливий. Для Степана батько завжди був прикладом мужності та незламності. Він згадував, як у дитинстві лягав спати, а батько ще працював у своїй майстерні, а коли прокидався, той уже працював. А потім ще вдень ішов на роботу. «Я не розумів, коли він узагалі відпочиває», — казав Степан.
До першого класу Долинської середньої школи Степан пішов 1 вересня 1974 року. «Високий, темне каштанове волосся, чорні іскристі очі, словом — живчик», — так згадувала його класна керівниця Валентина Миколаївна Лунгу. Вона ж відзначала згодом у спогадах Степанове не по роках доросле ставлення до життя, відповідальність і водночас справедливість та толерантність. Втім, хлопець не був аж таким «янголом» — часто порушував шкільну дисципліну, але завжди визнавав, якщо помилявся. Прагнув бути на рівні сестри Марії, яка була відмінницею.
«25 травня 1981 року, останній дзвоник, мій 10-й випускний клас. Останній урок, на якому я роздала учням чисті аркуші та запропонувала дати письмові відповіді на запитання: яким(-ою) я бачу себе у майбутньому, через 10 років. Зустріч за 10 років потому відбулася влітку 1991 року. Зібралися майже всі однокласники. Кожен по черзі відкривав свій аркуш (я їх зберегла) та порівнював свої тодішні бажання з досягненнями. Степан розгорнув свій аркуш і сказав: “Серед моїх бажань пріоритетним було стати льотчиком, я став ним і я щасливий”», — розповідала про учня Валентина Миколаївна.
Після закінчення середньої школи — десятирічки — в 1981 році Степан уже в Ізмаїлі пройшов курси водіїв у Товаристві сприяння армії, авіації та флоту (ТСААФ — масова ідеологічна оборонно-патріотична організація в СССР, що готувала водіїв для потреб радянської армії). Тоді небо ще здавалося Степанові далеким, але за рік усе змінилося. В травні 1982 року юнак був призваний до збройних сил СССР на строкову службу. Волею долі він опинився в одному із навчальних авіаційних полків, розташованому в Умані. І хоч отримав посаду рядового водія санітарного автомобіля «УАЗ», у полку він на власні очі побачив, як курсантів навчають літати. Степан заприятелював із багатьма курсантами, часто спостерігав за їхніми польотами. Так він безмежно закохався в авіацію й одного разу зловив себе на думці: «Я теж так зможу». Тож легко ухвалив рішення навчитися омріяної льотної професії. Степан написав листа молодшому братові з проханням надіслати необхідні для вступу документи. І після півтора року строкової служби подав заяву на вступ до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Батьки дізналися про його вибір «крилатої» професії вже після успішного вступу.
Вибір фаху і долі
1987 року Степан Чобану закінчив альма-матер та отримав фах льотчика-інженера командної тактичної винищувальної авіації. Він був одним з небагатьох курсантів, хто почесно завершив навчання на бойовому літаку МіГ-23. Вже згодом, зробивши акцент на пілотуванні, а не на авіаційній інженерії, Степан Іванович жартував: «Я льотчик мінус інженер». Першим його місцем служби після випуску став 190-й винищувальний авіаполк у Кіровограді (зараз Кропивницький), що базувався на аеродромі Канатове. Тут Степан Іванович ще більше закохався не тільки в небо, але й у місто під ним. Він вивчав історію Кіровограда, а згодом завжди з теплом розповідав про роки служби та життя тут. Про особливе ставлення Степана Чобану до міста свідчить і те, що саме сюди, в льотну академію, він скерував на навчання свого молодшого сина Євгенія.
Два роки служби, набутий досвід, перенавчання на кермування легендарним літаком Су-27. У серпні 1989 року для подальшого проходження служби льотчик Степан Чобану передислоковується до 831-го винищувального авіаційного полку в місті Миргород. Відтоді затишне містечко на Полтавщині стає його другим домом.
З майбутньою дружиною Ганною Чобану познайомився влітку 1995 року, а вже восени того ж року пара побралася. Подружжя було щасливим у шлюбі, народило та виховувало двох синів, Івана і Євгенія. Ганна пригадувала такий щемкий епізод подружнього щастя: якось у відпустці старші Чобану мали прогулянку до нульового кілометра, туди, де Дунай зустрічається з Чорним морем, в українській Венеції — селі Вилкове. Сиділи ввечері на березі вдивляючись у небо: Оріон, Велика Ведмедиця. Аж раптом зателефонував син і сказав, що одружується. Не стримуючи емоцій, батьки тоді танцювали просто на піску. Під зорями. Під шум хвиль. На хвилювання Ганни Степан завжди відповідав: «Ти зі мною. Не бійся. Навіть якщо не буде ні зарплат, ні пенсій — піду на рибалку чи на полювання. Одну рибину піймаю — нам на двох вистачить. Головне — дітей на ноги поставити. Не бійся, все буде добре». Степан говорив так завжди. Зі спокоєм. З упевненістю. З любов’ю.
1991 рік, розпад СССР, Україна проголосила Незалежність. Степан відразу присягнув на вірність Україні, про що сказав просто: «Я народився на українській землі, тут мій дім, мої батьки, моя сім’я — отже, тут моя Батьківщина». Ті перехідні часи були складними не тільки для країни, але й для авіації. Постійно не вистачало пального, навчальні та бойові вильоти скорочувалися до мінімуму, зарплати були символічними, та й ті надходили не щомісяця. Попри труднощі, досвідчений льотчик Чобану виконував бойові завдання та стояв на захисті українського неба. Як завжди.
Степан Іванович і справді все життя віддав польотам. Про це свідчать і його професійний шлях — від звичайного льотчика до начальника Повітряно-вогневої та тактичної підготовки 831-ї Бригади тактичної авіації, і здобута кваліфікація — військовий льотчик I класу. На загал Чобану «налітав» понад 1100 годин на різних повітряних машинах: Л-39, МіГ-23 (модифікації «М», «МЛ», «МЛД»), Су-27. Був учасником багатьох навчань і випробувань військової техніки. Почесною місією льотчика стала участь у військових парадах з нагоди Дня Незалежності України. Чобану пролітав над Хрещатиком тричі: у 1998, 2001 та 2008 роках. Розповідав про це мало кому, але свій політ над Хрещатиком 24 серпня 2008 року він присвятив батькові, який помер 17 липня того ж року. Тішився думкою, що батько бачить його в небі — і пишається. Також Степан був пілотом демонстраційної групи вітчизняних Повітряних Сил у Румунії у 2001 та 2016 році.
Польоти були надзвичайно важливими для Степана, фактично його життям. Він говорив дружині Ганні: «Я ніколи не прагнув звань та посад. Я завжди хотів лише літати — і це в мене виходило найкраще. Для мене політ — це стан душі. Льотчик живе в польоті. Там, у небі, я бачу рай. Коли одного разу піднімешся в небо, то вже ніколи в житті не зможеш відмовитися від польоту».
Майстерність
Як народжується позивний? Найчастіше його придумують побратими після певної ситуації, історії чи характерної поведінки «номінанта». Це може бути дружній жарт, повага, спогад або відображення чогось особистого. Степану товариші по службі придумали позивний «Chefache». В перекладі з румунської мови, яку «Chefache» знав із дитинства, це означає «що робиш?» (che fache). Цей вибір позивного — теж про діяльний характер Степана Івановича. А ось у рідному Долинському, де він виріс, друзі та однокласники жартома звали його просто «льотчиком». Він був єдиним у селі, хто опанував цю професію.
Льотна майстерність і відданість Степана Чобану українській авіації неодноразово відзначалися нагородами Головнокомандувача Збройних Сил України та Міністра Оборони України. Так, у 2006 році за значні заслуги під час військової служби Степан Іванович отримав іменний годинник від Президента України Віктора Ющенка. Серед його нагород також медаль «За зразкову службу у Збройних Силах України» ІІІ ступеня (2008 рік) та почесний нагрудний знак «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня (2021 рік).
27 років минули в роботі, службі, польотах, навчаннях, бойових чергуваннях, нескінченних злетах і посадках. У 2010 році Степан Іванович пішов у відставку за віком. Здавалося б, заслужена пауза і час на себе. Але коли у 2014 році Росія посунула на схід України з війною, Степан Іванович не залишився осторонь — повернувся у стрій. Став пліч-о-пліч із молодими пілотами: підвищував рівень їхнього вишколу, навчав польотам як льотчик-інструктор, передавав свій безцінний досвід. Без сумніву, бездоганний послужний список, відмінні льотні навички та вміння Степана Івановича передавати досвід гідно доповнили наші Повітряні Сили в перші роки російсько-української війни. Вже у 2019 році Чобану був призваний у межах мобілізації для участі в Антитерористичній операції (АТО).
Степан Іванович дійсно мав неабиякий хист педагога, інструктора. Навчав молодих пілотів м’яко, по-батьківськи. В одному з інтерв’ю сказав: «До кожного молодого авіатора потрібен індивідуальний підхід зі знанням особливостей його характеру. Важливо спокійно вказувати пілоту на помилки при пілотуванні. В жодному разі не ображати». Тоді Степан Іванович пригадав випадок, коли через нервозність і напругу молодого льотчика під час самостійного польоту вийшов із ладу двигун літака. Тому як інструктор Степан Іванович завжди намагався пояснювати все виважено та спокійно.
Останній бій
Настав лютий 2022 року. В переддень повномасштабного вторгнення Росії, 23 лютого, Степан Іванович заступив на бойове чергування в складі Сил Протиповітряної Оборони. А вже вранці 24-го, коли російські ракети полетіли на українські аеродроми, льотчик Чобану вивів літак з-під ракетного удару російських військ і перебазував на резервний аеродром. З честю та гідністю продовжував виконувати бойові вильоти на всіх напрямках фронту. За перші дні війни встиг здійснити понад 10 таких вильотів для протидії ворожій авіації та крилатим ракетам.
28 лютого 2022 року захисник неба Степан Чобану першим піднявся в небо і вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Цей бій став для нього останнім: його літак був атакований російськими ракетами. Ціною свого життя Степан Іванович забезпечив підняття у повітря інших літаків частини, виведення їх із-під удару та перебазування на резервний аеродром.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року майору Чобану Степанові Івановичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Льотчика з почестями поховали на Алеї Героїв у Миргороді, де базувалася його бригада.
Льотчик Степан Чобану виконав свій останній політ, щоб інші могли захищати небо, а хтось — жити та розуміти ціну його Чину. А ще щоб українське небо трималося. «Не дохнуть коні, коли цього хочуть собаки», — говорив майор Чобану. Таке його напутнє слово нам.
