Борчиня-патріотка чи друга Леся?
Заможна родина інженера-гідротехніка Івана Шовгеніва. Батько — вихідець із Слобожанщини, мати Уляна, вчителька за фахом, походить із давньої православної священницької родини з Поділля. У Шовгенівих уже є двоє синів, і ось народжується дівчинка. Її назвуть Оленою, і звідтоді вона — загальна улюблениця.
Мине 5 років від народження доньки, і Шовгеніви переїдуть до Петербурга, де Олена закінчить Бестужевські курси для молодих дівчат із гімназійною освітою. Життя в ті роки ще спокійне: з мандрами, милуванням краєвидами, пізнанням світу природи. Майже ідилія. Не забуваємо і про вільний доступ до книг, театрів і культурного середовища. Все це пробуджує в юній Олені Шовгенівій поетку. Свої перші вірші дівчина жартома назве незграбними — бо написала їх російською. Але то буде пізніше.
Запрошення інженера Шовгеніва до Києва порушує звичний уклад життя родини. Батькові Олени пропонують посаду професора Київської політехніки. Він розпочинає викладацьку діяльність спершу самостійно. На початках Української революції бере активну участь в роботі уряду УНР, працює директором департаменту Міністерства шляхів в уряді УНР. Старший брат Олени теж не залишається осторонь і вступає до лав Армії УНР. А вже незабаром родина возз’єднується — мати з дітьми прибувають до Києва. Олена продовжує навчання в жіночій гімназії Олександри Дучинської.
Сумно, але факт: українська державність тих років зазнає поразки. Професорові Шовгеніву доводиться в складі уряду евакуюватися до Польщі. Родина сподівається на розлуку, не довшу за 3 тижні. Олена з матір’ю лишаються в Києві. Так починаються роки поневірянь: жінкам доводиться вимінювати особисті речі на харчі, ходити в найми сапати городи тощо. Позаочі за діяльність батька Олену обзиватимуть «петлюрівкою». Скільки ж це триватиме? Надії на нормальне існування танули, та й освіти дітям здобути вже не вийшло б. Тож, незважаючи на надскладні умови подорожі в ті часи, Уляна з дітьми вирушають у Подєбради (Чехословаччина) до їхнього чоловіка і батька. Останній уже облаштувався: обійняв посаду ректора Української господарської академії.
Шлях матері та дітей Шовгенівих пролягає через Вінницю пішки до Кам’янця-Подільського, а далі — через багато інших міст. Ця подорож чи не вперше показує Олені український народ зблизька: чим він живе, на що сподівається. Батьківщина її матері постає в очах дівчини невимовно гарною. Все це засіває в її душі перші зерна любові до України, за яку вона так палко боротиметься і за яку загине.
В Чехословаччині на Олену чекає радісна й тепла зустріч із батьком. А ще її страшенно вражає татове україномовне оточення, портрети Петлюри на стінах його помешкання і нові люди, які з такою повагою ставляться до нього. Сама Олена досі розмовляє російською, але вже починає розуміти важливі та невідворотні зміни, що відбулися в їхньому оточенні.
Вона готується до вступу в інститут. Сумнівна якість освіти попередніх років і власна недостатня старанність, на жаль, не надто підвищували шанси на вступ. Тож підготувати Олену береться Леонід Мосендз — талановитий поет, науковець і громадський діяч. Крім міцної бази, він дає дівчині змогу увійти в нове для неї середовище, розкрити свій творчий потенціал, а ще по-справжньому «надѝхатися» української культури та ідентичності.
Олена отримує омріяне місце на історико-філологічному факультеті Українського вищого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова в Празі, поринає в студентське життя, але знаходить і час на вечірки, танці, легкі світські бесіди, нові знайомства. Особливе враження в цей період на неї справляє спілкування з Миколою Сціборським — одним із фундаторів ОУН. Його м’яка сила переконання вкупі з ерудицією та харизмою захоплювали багатьох, і Олену в тому числі. Також Олена знайомиться з кобзарем-кубанцем, сотником Армії УНР Михайлом Телігою, і незабаром молоді люди одружуються. На «дружній чай» після вінчання запрошують друзів у празький готель «Централь». У червні 1929 року Михайло Теліга одержав диплом інженера-лісівника. Приблизно в той самий час Олена закінчує навчання. Ще вчора російськомовна, дівчина переходить на українську мову в спілкуванні й творчості.
Олена наділена своєрідною красою, має дуже гарний смак і природне вміння подати себе з найліпшого боку. Любить фотографуватись, у її колекції — величезна, як на той час, кількість світлин.
В 1929 році Михайло отримує роботу в Польщі, й молоде подружжя переїздить до Польщі разом із важкохворою матір’ю Олени. Лишитися тут жити вони вирішують уже після її смерті. Батько Олени одружується вдруге, і з новою татовою дружиною спільної мови та не знаходить.
Самостійне життя в Польщі сповнене фінансових труднощів — втім, така вже доля емігрантів. Олені доводиться підпрацьовувати манекенницею, виступати з музичними номерами в кабаре, вчителювати в маленькій недільній школі. Чоловік Михайло важко працює в маленькому селі землеміром, тож подружжя бачиться нечасто. Чи то від туги за чоловіком, чи від самотності й важкої праці пробуджується й розкривається поетичний талант Олени. Щоб підтримати її, друзі жінки без її відома надсилають її вірші редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитру Донцову, ідеологові українського інтегрального націоналізму. І йому вони припали до душі: Олена починає друкуватися, стає постійною авторкою журналу, її визнають — і як поетку, і як творчу людину. Вона зближується з Донцовим, стає його ученицею й творчою музою. А він — наставником, який гартує її дух та волю, допомагає розвивати лідерські навички. Вірші віршами, але й громадську діяльність Олена не лишає осторонь. Українська ідентичність поетки виявляється дедалі гостріше, а заразом і невпинно формується націоналістичний світогляд. Ще б пак, із таким вчителем.
На початку Другої світової війни в краківській кав’ярні «Фенікс» Олена Теліга знайомиться з Олегом Ольжичем-Кандибою, поетом і культурним референтом Проводу українських націоналістів ОУН. Ця зустріч стала доленосною. Під впливом та за підтримки Олега Ольжича Олена Теліга долучається до лав ОУН — цього «війська незримого поневоленої нації», за словами Ольжича. В ті часи поетка тісно співпрацює з Уласом Самчуком, готує ідеологічні матеріали для відправки в Україну, пише тексти листівок, летючок, брошур тощо. Для Олени Теліги мета їхньої діяльності вже чітко окреслена — боротьба за відновлення незалежності України. Позицію Ольжича, мовляв, «українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці», Теліга повністю поділяє. Готує себе до тривалої боротьби і надихає інших. Твердий характер і палке відстоювання позиції допомагають Телізі довести й професійність, і відданість справі ОУН. Ось тобі і метаморфоза: не створена для революційної діяльності дівчина перетворилася на справжню патріотку й активістку. Також значний вплив на формування світогляду та переконань Теліги справила трагедія молодої держави Карпатська Україна. Вона дедалі чіткіше розуміє, що нація виборюється в боротьбі.
Після смерті Євгена Коновальця, голови Проводу українських націоналістів, стається криза, а згодом розкол ОУН. Основна причина — розбіжності між членами ОУН, які жили й діяли на теренах України, та членами Проводу українських націоналістів, що мешкали за кордоном. Розбіжності стосувалися тактики досягнення цілей та ідей суверенності, а також стилю ухвалення рішень (авторитаристський на противагу колегіальному). А ще до такого результату «додали» й особистісні відносини й конфлікти між Андрієм Мельником та Степаном Бандерою, очільниками двох груп ОУН.
Поділ на два окремих крила ОУН відбувся, саме коли до його складу увійшла Олена Теліга. Вона дуже важко сприймає розкол на бандерівців і мельниківців, не може змиритися з його наслідками — сутичками із жертвами з обох боків. Для неї це не тільки загальнонаціональна, а й особиста трагедія. Допомагає робота, в яку Олена занурюється з головою, залишаючись у середовищі, очолюваному полковником Андрієм Мельником.
Життя в Празі бурхливе й насичене, проте поетку та оунівку нездоланно тягне до Києва. Теліга хотіла не просто писати про відвагу, твердість, шляхетність для читачів — вона прагнула чину. В липні 1941 року вона, разом з Уласом Самчуком та іншими націоналістами переїжджає до Львова, звідти до Рівного, а пізніше — й до вимріяного «Золотоверхого Києва». Проте поруйнована столиця зустрічає Олену нерадісно. «Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…». Для неї починаються суворі дні, сповнені виснаження й надзусиль.
Спочатку Теліга мешкає за різними адресами, одна з яких — у занедбаному двоповерховому будинку. Втім, це її не засмучує, а лише додає ентузіазму. Пізніше до неї приєднується чоловік Михайло, і вони оселяються в будинку на вулиці Караваєвській (тепер ріг вулиць Гетьмана Павла Скоропадського і Паньківської 2/25). Щоб ефективніше реалізувати свої завдання, Олена редагує тижневик «Літаври» — літературний додаток до київської щоденної газети «Українське Слово». Те саме «слово поруч із мечем», щоб плекати в українців національну гордість. Олена очолює створену з ініціативи Олега Ольжича Спілку українських письменників, долучається до українського революційного передпарламенту — Української Національної ради в Києві. Окрилені успіхами вперше за довгий час, Олена та її оточення починають говорити про відновлення української державності.
Така активність українських націоналістів в Києві не могла довго залишатись поза увагою нацистів. До того ж оунівці голосно заявили про себе та свої самостійницькі прагнення, провівши біля містечка Базар на Житомирщині відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого зимового походу армії УНР. Таке не могло залишитися непоміченим.
Починаються репресії. В листопаді 1941 року ліквідовано Українську Національну Раду. 12 грудня 1941 року арештовано редакцію «Українського слова», газета ліквідовується, також припиняє вихід і додаток «Літаври». В лютому 1942 року — нова хвиля арештів. Ольжич вимагає, щоб Теліга залишила Київ, але вона категорично відмовляє: «Вдруге Київ я не покину». 9 лютого у Спілці українських письменників Теліга потрапляє у засідку гестапо. За годину туди приходить і її чоловік Михайло, називається письменником. Він готовий до останнього лишитись зі своєю дружиною і розділити її долю.
В двадцятих числах лютого поетку, її чоловіка та інших націоналістів розстріляють і поховають у Бабиному Яру. Невідоме ні точне місце загибелі Олени Теліги, ні дата — тож нею прийнято вважати 22 лютого. Вона жила для боротьби та самопожертви. Свій особистий бій за Україну вона не програла, а її поетичне провісництво справдилося:
«І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання».
