Воячка, вчителька-ідеал чи науковиця?
«Легендарна військова», «легендарна жінка», «національна героїня» — пишуть про Олену Степанів (Степані́вну) чи не в кожній публікації. Все так. Але для свого сина Ярослава Дашкевича вона була ще й «матір’ю і першим провідником через життя». А для своїх учениць із гімназії сестер-василіянок — «учителькою-ідеалом», вимогливою, справедливою і водночас доброю та турботливою. Для подруг вона була «людиною сильного духа і незламної волі». Для побратимів — «совісним офіцером, що сповняє свою службу».
Село Вишнівчик Перемишлянського повіту. Тут 7 грудня 1892 року в небагатій священницькій сім’ї народилася Олена Степанів. Батько — священник, мати — домогосподиня. Ще був старший брат Ананій, якого вона дуже любила. З початком Першої світової війни обоє пішли до війська, Ананій загинув у 1919-му.
У дитинстві Олена була «активною дитиною». Колишня її учениця згадувала: «мати розказувала, що коли приїздила до них Олена, то вона ніколи не любила бавитися ляльками, ані сидіти в хаті. Вона збирала нас на простору леваду, й ми обов’язково мусіли бавитися з нею війни, в якій Галя була нашим старшиною».
Однак забави ці тривали недовго. Десятирічною дівчинкою Олена вирушає до Львова, до першої дівочої школи імені Шевченка — батьки відправили на навчання здібну до науки доньку. Син Ананій теж став учнем гімназії у Львові.
Студентський період у неї був не просто активним, а надзвичайно діяльним. У 1910 році Олена вступає до вчительської семінарії Українського педагогічного товариства «Рідна школа», де одразу потрапляє до таємної організації середньошкільників. Це не Гоґвортс і не масонська ложа, але гурток для самоосвіти. Дівчина реально багато читає, знайомиться з європейськими письменниками, шукає в книгах відповіді на питання жіночого рівноправ’я, філософські проблеми, вивчає психологію, політичні течії.
У цей же час вона захоплюється фізичною культурою, культ якої в доброму сенсі створює педагог Іван Боберський. Часто навідується до осередку «Сокола-Батька», де тренує в собі «відвагу, певність і свободу». Метою товариства було «виховати здоровим тілом і душею молоде покоління української нації». Стає членкинею «Пласту» — скаутського об’єднання, яке всіляко сприяє патріотичному розвитку молоді. Долучається до Жіночого гуртка Українське педагогічне товариство ім. Ганни Барвінок. Легше сказати, в яких гуртках чи організаціях Олена Степанівна не брала участі. Її цікавило чимало усього: від науки до спорту та музики.
Наступна «база навчання» Олени: філософський факультет Львівського університету, куди вона у 1912 році вступає навчатися історії та географії. І паралельно долучається до Українського студентського союзу, «Академічної громади», Просвітнього кружка, Студентського союзу ім. Драгоманова.
На одному із студентських зібрань Олена Степанівна зустрічає Романа Дашкевича — майбутнього полковника армії УНР та свого чоловіка. Закохані вже думали про весілля, проте Перша світова війна зруйнувала всі їхні плани.
Олена очолює жіночу чоту при формації Українських січових стрільців (усусів) «Січові Стрільці II», яка складається з 33 доброволиць. Зовсім молоді дівчата разом зі своєю команданткою відточують військову майстерність, готуються до війни. Проте жіночій підрозділ вирішують просто не брати, бо не можуть «погодитися з тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу». Одноосібне рішення та відхід Олени Степанів на фронт у складі сотні Івана Чмоли, військовички першої жіночої чоти сприйняли тоді обурено. Але на шляху Олени на фронт були й інші перешкоди. Перед самим відправленням поїзда командант Легіону УСС Максим Галущинський наказав Степанівні забиратися геть. Однак сотник Чмола втрутився, заявивши про «свою відповідальність» за дівчину, що не може «лишити її саму серед таких непевних обставин». Тож відтепер Олена у війську офіційно.
2 вересня 1914 року вона разом із ешелоном стрільців залишає Львів, а вже 3 вересня туди ввійдуть російські війська. «Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все», — без пафосу казала Степанівна про своє рішення йти на фронт.
Сотня Івана Чмоли, де служить старша десятниця Олена Степанів, виконує роль мобільної сторожової служби в горах. «Служба була тяжка. Треба було дряпатися високо на гору, чатувати 24, а навіть 36 годин служби при сильнім морозі», — згадувала Олена.
За мужність у боях під Комарником у листопаді 1914 року її нагороджують срібною медаллю «За хоробрість», у березні 1918-го — Військовим хрестом Архикнязя Карла, а 3 березня 1915 року Олена Степанів офіційно отримує звання підхорунжої, яке прирівнюється до молодшого офіцерського. Відтоді її презентуватимуть саме так.
Підхорунжа Степанів — справжня знаменитість, її світлини розлітаються по всьому світу. Це опосередковано сприяє розвитку жіночого руху, ламає стереотипи консервативного суспільства як приклад. Про Олену, як колись про Сагайдачного, складають вірші, легенди й пісні:
І там приступом до бою
Ішла Степанівна.
Не найдеться в цілім світі
Дівчина, їй рівна.
Іде сміло, в руках зброя,
Панна, як лелія:
«Ідім вперід, стрільці мої!
Вся на вас надія!»
Як згадують побратими Олени: «поводилася вона так, як повинен поводитися офіцер: у приписаній близькості до своєї чоти, ішла з револьвером в руці, заохочуючи своїх до походу вперед та приказуючи розсипаним жовнірам чужих відділів сейчас вертатись у розстрільну».
Згодом буде Маківка — найважча ділянка австрійсько-російського фронту. Сотня УСС Осипа Семенюка разом із австрійськими частинами зупиняють наступ росіян. У підсумку ворог змушений відступити на всій ділянці фронту Стрий — Мукачево і розпочати виведення своїх військ із території Карпат. Підхорунжа Степанів зі своїми «стрільчиками» відважно штурмує в бою ті надважкі 958 метрів гори Маківка.
Після Маківки зростає популярність Олени як офіцерки, сміливої та безстрашної командантки стрільців. Про неї багато пишуть журналісти. Зокрема те, що Степанівна часто червоніє та соромиться похвали, проте військовий мундир, у якому має вигляд молодого симпатичного хлопця, носить «природно».
Інший бій — поблизу Болехова, 31 травня 1915 року. Удача тоді зрадила: разом зі своїм підрозділом Олена потрапляє у російський полон. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли, а більше гнали, через Київ, Вольськ, Оренбург. Той самий, де колись на засланні перебував Тарас Шевченко. Мабуть, тому згадувалися полонянці повсякчас його вірші. Якось вона хотіла втекти, але дивовижну бранку пильно стерегли. В полоні було всяке: і легенева кровотеча, і брак засобів для життя. Важким був і побут, адже присутність дівчини серед суто чоловічого колективу була тягарем для всіх.
У хаосі революцій життя полонених стає легшим: створені гуртки, курси, можна читати книги. В 1917 році після більшовицького перевороту в Росії Олені щастить: вона опиняється на волі й тріумфально повертається через Європу додому. Але тут її раптово звільняють із лав УСС. Вона вбачає у тому «якісь інтриги».
Степанів була серед організаторів Листопадового чину 1918 року, коли в результаті повстання під проводом Української Національної Ради було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. А ще пройшла бойовий шлях чотарки УГА (Української Галицької Армії) від Львова до Старокостянтинова. Залишила стрій після висипного тифу.
Восени 1919-го Олена виїхала до Відня, де в 1921 році закінчила університет зі ступенем докторки філософії. Вже тут, у Відні, вона нарешті вийшла заміж за коханого Романа Дашкевича, полковника армії УНР. 13 грудня 1926 року в них народжується син Ярослав, у майбутньому — видатний історик.
Після повернення до Львова Олена Степанів викладає географію та історію в гімназії сестер-василіянок. Вона відразу полюбилася своїм ученицям: була вимогливою, проте турботливою, мала глибинні знання. Одна з них згадує: «Олена Степанів-Дашкевичева була дійсним світлом — не уявленим, не виідеалізованим, але реальним, і ми всі хотіли, хоч би частинку, бути подібними до неї». Як активістка з пластунським минулим і людина, закохана в свій край, Степанів часто виводить учениць поза межі класів — у гори Карпати, на простори, щоби пізнавали рідну географію на практиці.
Не забуває Олена Степанів-Дашкевич і про наукове покликання. Стає одною з ініціаторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Робота в НТШ була пов’язана з виробленням українських національних концептів, передовсім у галузі географії.
Далі в її житті були «кооперативи здоров’я» — лікарняні заклади, які надавали медичну допомогу малозабезпеченим українцям, а ще вчителювання у середній школі, робота в гімназії та фаховій школі.
Пережити німецьку окупацію Львова також допомогло занурення в науку. В 1943 році вийшла її книга «Сучасний Львів». У повоєнний період (1944–1946 роки) Олена Степанів — старша наукова співробітниця і завідувачка сектору економіки промисловості Львівського відділу Інституту економіки Академії наук. Відтак — наукова співробітниця Природничого музею у Львові. Ця жінка встигала майже все.
Активне життя перервав арешт Олени Степанів та її сина. НКВД навіть не довелося шукати факти в багатій та відомій біографії Олени. Їх вистачало: шлюб із Романом де Корибут Дашкевичем, полковником армії УНР, дружба з Євгеном Коновальцем, провідником і командиром київських січових стрільців. А ще добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року і недоведений зв’язок із самим Романом Шухевичем — головнокомандувачем УПА.
Від 29 грудня 1949 року до 17 червня 1956 року вона перебувала в ув’язненні. В мордовські табори на 10 років відправлена за обвинуваченням в націоналізмі, без жодного суду, лише за вироком Особливої Наради при Міністерстві державної безпеки СРСР. В табірній далечині опинилася на торфорозробках: копала і сушила торф. Пізніше працювала палітурницею. Важкі роботи негативно позначилися на здоров’ї.
Після смерті Сталіна та розвінчання культу його особи в СРСР в червні 1956 року Олена Степанів повернулася до Львова, але можливості займатися науковою працею вже не мала. Усе майно розкрадене, помешкання конфісковане. Разом із сином їй довелося винаймати дві малесенькі кімнати на околиці міста, неопалювані, непривітні, без води та газу, з туалетом у дворі.
Останні роки життя Олени Степанів видалися важкими. «Було трохи книжок, які з насолодою читала; пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною. Кожна субота — візит до приятельки ще з семінарської лавки часів до Першої світової війни, Марусі Рудницької», — розповідає про ті часи з мамою Ярослав Дашкевич. А ще була підтримка друзів та знайомих, колишніх учнів, товаришок по засланню.
Смертельну хворобу — рак — їй перемогти не вдалося. Померла Олена Степанів 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі поряд зі своєю матір’ю. Похорон був велелюдним: львів’яни йшли прощатися зі славетною галичанкою.
Олена Степанів — багато в чому «героїня та легенда», багато в чому просто жінка, якій судилося пережити чимало, а інколи щось емоційне та особисте заховати глибоко всередині. Але вона точно є прикладом вродженої елегантності, стійкості, витривалості, оптимізму та постійної роботи над собою.
