Борець, філолог чи донкіхот?
Сім’я Тихих пережила чимало: Перша світова, війна з більшовицькою Росією, Голодомор, хвиля антибільшовицьких повстань на територіях тоді ще новоствореного Радянського Союзу. Утім, Тихі завжди знаходили причини радіти. 27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, що на Донеччині, з’явилася ще одна така причина — в родині народився другий син — Олексій.
Навчання Олекса розпочинає в Олексієво-Дружківській школі. Згодом закінчує Запорізький сільгоспінститут і Дніпропетровський інститут інженерів транспорту. У пошуках нових знань 1948 року їде до Москви, де вступає на філософський факультет Московського державного університету. Там же одружується з дівчиною Ольгою і стає батьком.
Одного дня Олекса Тихий відчує, що не в силах далі бути на чужині. І зрозуміє, що його покликання — навчати нові покоління українців. Роздумуючи про це рішення і свою роботу педагога, він напише згодом: «Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів».
Дружина Ольга рішення чоловіка не підтримує: залишається в Москві з сином Миколою. Навіть офіційно розлучившись, пара залишається в добрих стосунках. Олекса повертається в Україну. Працює в школах свого рідного краю: навчає дітлахів Донецької і Запорізької областей української мови та літератури, історії, біології, фізики. Фішка його викладання — постійно дивувати всіх невичерпними знаннями з різних тем. Так, Левко Лук’яненко, дисидент та майбутній колега по вчительському покликанню та ув’язненню, якось згадував, що Тихий вразив його своїм знанням… хімії. Але це буде далі, в таборі.
Перше зіткнення із радянською владою трапляється 1948 року. Олекса Тихий, цінності якого — демократія, свобода та прозорість влади, іронічно коментує вибори до Верховної Ради СРСР: «Який може бути вибір, коли кандидат один?». За це його засуджують до 5 років неволі, та, зрештою, відпускають після «профілактичної» бесіди з органами держбезпеки.
Кар’єру педагога відновити вдалося: Олекса вчителює в Новокостянтинівці на Запоріжжі, потім — у селі Рубці на Донеччині. Удруге одружується з вчителькою математики й фізики Галиною Василенко, а 1953 року у них народжується син Володимир. Уже наступного року родина повернеться в рідне село Олекси, Їжівку, де той працюватиме в рідній школі.
1956 рік. Угорська революція, що сколихнула Європу. Повстання проти заскорублого і жорстокого режиму закінчується інтервенцією радянських військ. Політичні дискусії завершені, виступи придушені артилерійським вогнем і танками.
Безкомпромісна вдача і принциповість Тихого не дозволяє змовчати. Він пише обуреного листа до «самого» Центрального комітету Комуністичної партії Совєтського Союзу (ЦК КПСС), за цим майже відразу слідує арешт. Як пізніше про цей виклик системі згадував дисидент Левко Лук’яненко: «Написав те, що вони, комуністи, самі на кожному кроці пишуть і проголошують: про право націй на самовизначення i, отже, право мадяр самим розв’язувати свої внутрішні справи; про право людини на свободу слова i, отже, незаконність існування ст. 62 в Кодексі та незаконність запроторювання за ґрати за критику комуністичної влади».
Вчитель Тихий стає політв’язнем. Його засуджують до 7 років ув’язнення в таборах за «антирадянську агітацію та пропаганду». Відбувати покарання Олексу відправляють у Мордовію, де замість книжок і учнів — тяжка робота у шліфувально-фарбувальному цехові. Тут він знайомиться з багатьма дисидентами та своїми майбутніми товаришами: Юрієм Литвином, Левком Лук’яненком та інші.
Після відбуття повного строку Олекса повертається на Донеччину. Новим випробуванням стає обмеження прав після відбуття покарання. Повернутися до вчителювання — неможливо. Тож серед небагатьох варіантів працевлаштування — цегельня. Згодом Олекса змінює ще з десяток місць роботи. Навіть у такому становищі Тихий намагається шукати свої «плюси». Він сповна користується можливістю брати відрядження, щоб подорожувати. Відтак відвідує історичні місця, колишніх співв’язнів, а ще — розвозить країною самвидав (заборонені радянською владою матеріали, що видають приховано). У такі подорожі Тихий нерідко бере із собою сина Володимира, який з ностальгією згадуватиме спільні поїздки «країною на велосипедах».
Ненадовго таки вдається повчителювати. Олексі дозволяють викладати у вечірній школі, але із застереженням: лише технічні науки. До гуманітарних предметів, які в СРСР вважалися такими, що несли ідеологічне навантаження — не наближатися. Однак формальне обмеження не заважає Тихому виховувати національно свідому українську молодь і писати наукові статті й есеї про педагогіку, історію та літературу. Він встигає почати кілька ґрунтовних праць: «Мова народу — народ», «Словник мовних покручів» тощо.
Більш помітною стає й правозахисна діяльність Олекси. Дисидент, запал якого радянське ув’язнення лише розбурхало сильніше, регулярно пише апеляційні листи щодо свого першого ув’язнення, вимагає припинити русифікацію Донбасу і підтримує зв’язки з друзями-співкамерниками.
1975 року СРСР стає підписантом Гельсінських угод, згідно з якими держава-учасник зобов’язується захищати права людини та народів. Щоб слідкувати за виконанням угод в тоталітарному СРСР виникають Гельсінські групи: у Москві, Литві, Грузії і Вірменії.
Не залишаються осторонь й українці. Засновниками і першими членами Української Гельсінської групи стають дисиденти, вчителі, науковці, військові. Левко Лук’яненко, Микола Руденко, Оксана Мешко та інші. Разом 10 засновників. Серед підписантів перших програмних документів групи — «Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандуму № 1» — був і Олекса Тихий. Правозахисники виступали зі зверненнями про порушення прав людини та нації, знищення української мови та культури, намагалися докричатися до західних урядів.
Хіба влада СРСР таке пробачить? Починається полювання на членів Української Гельсінської групи. За Олексою слідкують вже кілька років, а згодом — арештовують одним із перших. Під час обшуків у його домі знаходять «злочинні» докази: націоналістичну на думку «органів» статтю, творчий доробок і… гвинтівку. Остання «подарує» йому звинувачення в незаконному переховуванні зброї. Слідство в цілому мало цікавить те, що гвинтівку (німецький карабін системи «Маузер» зразка 1898 року) в сараї Тихого заховав його брат Микола ще під час Другої світової війни. Цілих дві доби Олексу тримають у в’язниці через «підозру у пограбуванні магазину».
У липні 1977 року Тихий та письменник і політв’язень Микола Руденко постають перед судом, головний «режисер» якого — КГБ. До зали не пускають рідних та однодумців звинувачених, зате наповнюють її радянськими маріонетками, які буцімто щиро дивуються невдячності Олекси. Апеляції та клопотання підсудних називають «провокаційними».
За «антирадянську агітацію та пропаганду», «спробу внести ворожнечу в братні відносини між українським і російським народами», «антирадянські націоналістичні переконання» Тихого визнають «особливо небезпечним рецидивістом». Ця позиція коштує дисиденту 10 років у виправно-трудовій колонії особливого режиму з подальшим засланням на 5 років. У той же день в ізоляторі тимчасового утримання Олекса оголошує голодування.
Перебування в мордовському таборі 50-річному вчителю-філологу дається вкрай нелегко, але він не здається. Разом з іншими політв’язнями Тихий влаштовує політичні голодування і намагається передавати назовні яку-не-яку інформацію про умови перебування ув’язнених.
Не припиняє Олекса й писати. 1978 року з’являється лист українських політв’язнів «Історична доля України. Спроба узагальнення» у співавторстві зі священником Василем Романюком.
Того ж року Олекса оголошує голодування проти жахливих умов утримання політв’язнів. Витримує аж 52 дні. Проте вже під час наступного голодного протесту відкривається внутрішня кровотеча через хронічну виразку. В’язня Тихого перевозять етапом до лікарні, де він переносить дві надважкі операції: першу зробили вкрай невдало. Замість лікування Тихий отримав загострення проблем зі здоров’ям. Його повертають до табору в Сосновці.
Наступні роки знущань від радянської системи — переведення з табору в табір, утримання в приміщеннях камерного типу і неодноразові вимоги покаятися — Олексу не зломили. Він попри все протестує, не підкоряється вимогам табірних начальників і періодично голодує. А головне — відмовляється від будь-яких «покаянь», бо вважає свої права та діяльність абсолютно законними. Тихого часто карають за непокору: від 6 до 40 діб у карцерах чи одиночних камерах. За зривання нагрудного знаку, за сидіння, коли заходить начальство, за відмову від роботи чи авторитетний вплив на оточення.
1980 рік. Останній табір Олекси — «Перм-36» у селі Кучино Пермської області. Той самий, в якому загинуть поет Василь Стус та правозахисник Юрій Литвин. Як згадував співкамерник Тихого, політв’язень Василь Овсієнко, він «терпів люті болі, але осявав співрозмовника доброзичливою, та надто болісною усмішкою… був людиною залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимості. З ним не можна було посваритися. Багато читав і осмислював прочитане, затівав розмови на філософські теми, особливо любив психологію, етику».
Маючи букет набутих у радянських таборах хронічних хвороб, 1981 року Олекса важив 41 кг при зрості 178 см.
1983 року Тихого переводять на безкамерний режим, примушуючи працювати кочегаром. Стан здоров’я не дозволяє йому виконувати таку роботу, але допомагають товариші. Наступного року Олексу знову етапують в лікарню через підозру на метастази в кишківнику. На жаль, діагноз підтверджується. Олексі дозволяють останнє побачення з дружиною і сином, на яке його ведуть попід руки. Схудлий до невпізнаваності Тихий тримається гідно та втішає рідних.
6 травня 1984 року в одній із пермських лікарень дисидент помирає. Поховали Олексу в присутності сина Володимира на кладовищі «Сєверноє». Тіло в Україну перевезти не дозволили. Сказали тоді: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи». Це було звичайною практикою для СРСР: не віддавати родині тіло померлого для поховання вдома до закінчення терміна ув’язнення.
1989 року Олексу Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина все ж вдалося забрати в Україну. Організовували перевезення трун із Пермі та Кучино й домовлялися з наглядачами родичі, колишні політв’язні і друзі по неволі. Дисидент і в’язень Кучино Василь Овсієнко, син Стуса Дмитро, сини Тихого Микола та Володимир, письменник Володимир Шовкошитний, режисер Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний і Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан та інші небайдужі.
Завдяки клопотанням Левка Лук’яненка й Української Гельсінської групи, трьох політв’язнів поховали на Байковому кладовищі в Києві. В супроводі велетенської процесії українців, що прийшли попрощатися зі своїми мучениками волі, яких радянська влада знищила в таборах. Масове перепоховання було подібним до перепоховання Шевченка. Перешкоджати цій громадянській акції влада так і не наважилася.
«Аристократ духу» за означенням дисидента Валентина Мороза. Видатний педагог, який «замість кафедри … мав каторгу», за словами політв’язня і громадського діяча Василя Овсієнка. Й «особливо небезпечний державний злочинець» за вироком СРСР. Олекса Тихий ніколи не був «Homo sovieticus» — людиною радянською. Натомість своє зброєю він обирав громадянську непокору, волю і сміливість, коли бачив насильство, русифікацію і нищення усього українського в умовах радянської окупації.
