Військовий, романтик чи благодійник?
Олекса, якого назвали на честь діда, народився 1885-го. 6 січня за старим або 18 січня за новим стилем. У родині чиновника (а точніше — помічника лісника) Дмитра Андрійовича та Оксани Олексіївни Алмазових. Часто як місце народження Олексія Дмитровича Алмазова в джерелах згадують Херсон. Але насправді його пуповина — село Володимирівка Херсонського повіту на сонячному козацькому півдні (сьогодні — Миколаївська область).
Життя молодшого Алмазова почалося з мандрів. Дитячі роки провів у Херсоні та під Рівним. Юність минула на Кавказі. Коли настав час визначатися щодо майбутнього, Алмазови розглядали можливість військової освіти сина. Для багатьох дітей з родин незнатного походження це по суті відкривало двері в життя. Й ось Олекса вже закінчує повний курс Олексіївського військового училища за 1-м розрядом. А потім складає іспити при Михайлівському артилерійському училищі для переведення в артилерію.
Далі — служба у фортечній артилерії в містах Лібава (тепер Лієпая, Латвія) та Ковно (тепер Каунас, Литва). Навчання на курсі електротехніки при Санкт-Петербурзькому гарматному заводі. Мирне навчання військовій справі перервала Перша світова війна.
На фронті Олекса показує себе блискуче, просувається до посади командира артилерійського дивізіону. За успіхи на полі бою Алмазов отримує численні нагороди, зокрема дуже почесні: орден Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом, орден Святого Георгія IV ступеня.
Олекса відзначився у битві під Кревом, коли в умовах безладу, революційних мітингів та відсутності дисципліни проявив себе як хоробрий командир і організатор. Що зробив? Просто продовжив добре робити свою справу: командувати дивізіоном навіть після отруєння газами, що їх застосували німці, та контузії. Що важливіше — у цей період він здобуває безцінний досвід, який використає вже зовсім скоро, цього разу на благо Української Народної Республіки.
У березні 1917 року Алмазов долучається до українського військового руху, стає на бік українізації російської армії — створення національних частин та підрозділів. Згодом Олекса Дмитрович полишає кар’єру в російській армії на користь служби в армії українській. У січні 1918 року він очолює окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Як командир укотре йде в бій, цього разу — проти більшовиків.
Під час оборони Києва батарея Алмазова разом з іншими гарматними частинами у вуличних боях завдає втрат ворогу, але відступає у напрямку Житомира. З найбільш боєздатних частин, що залишилися, формують Окремий Запорізький загін з 4000 вояків: піхоти, кінноти, артилерії, вільного козацтва. Батарею Алмазова приділяють до 1-го Запорізького кінного полку імені Костя Гордієнка (тоді він називався 3-й Запорізький курінь). Але діють «алмазівці» самостійно. Незабаром саме цей новосформований загін витіснить «червоних» з Житомира та Коростеня, здобуде велику кількість зброї, амуніції та цілу 4-гарматну батарею.
У наступному бою, під Бердичевом, Алмазов зазнає поранення, проте швидко одужує та незабаром бере участь у звільненні Києва від більшовицької окупації. Подальшу військову службу аж до самого кінця Визвольних змагань Олекса продовжує вже в ролі очільника Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону. Тепер того самого «алмазівського», який стане знаменитим.
І в часи Алмазова, і після артилерія відігравала надзвичайно важливу роль у перемозі над ворогом. Українські гармати і стріляли влучно, і дух бойовий піднімали. Влучними їх робив і добре вишколений алмазівський дивізіон. Звитяги було багато. У березні 1918 року підрозділ Алмазова визволяв Полтавщину, а в квітні того ж року у складі Гордієнківського полку брав участь у поході на Крим. Під час правління гетьмана Скоропадського охороняв східний кордон української держави в районі Сватового і Старобільська.
У грудні 1918 року батарею Алмазова було розгорнуто в дивізіон. Як командир Алмазов знову і знову демонструє блискучі лідерські здібності в бойових умовах. Його дивізіон поважають і вважають взірцем дисципліни та тренованості. Генерал Михайло Омелянович-Павленко писав, що «Алмазівський дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь», а комендант штабу Запорізького корпусу Армії УНР Никифор Авраменко зазначав: «Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії». Також алмазівці — добрі командні гравці, тому часто й доладно співпрацюють зі славнозвісними Чорними запорожцями полковника Петра Дяченка.
1919 року витривалі алмазівці беруть участь у безлічі боїв та операцій: у січні захищають Лівобережжя, навесні-влітку ведуть бої на Поділлі, у серпні — наступ на Київ, потому — бої з денікінцями. У грудні 1919-го приєднуються до легендарного Першого зимового походу — партизанської операції тилами Червоної та Добровольчої армії Денікіна. Попри важкі умови, руїну кругом та нестачу боєприпасів (через яку дивізіон часто використовують як кінноту, а не вправних артилеристів), мети операції було досягнуто. Українська державність і українське військо не зникають, а навпаки — перемагають та підривають боєздатність ворогів.
За спогадами сучасників, Алмазов ніколи не нарікав на обставини, а робив надможливе для української справи. Але труднощі для дивізіону Алмазова лише починалися. Буремного 1920 року за дорученням голови Директорії УНР Симона Петлюри та лідера Польщі Юзефа Пілсудського було підписано ситуативний Варшавський договір (його часто називають «Пакт Пілсудського-Петлюри») про спільну відсіч більшовикам, яку невдовзі й розпочинають. Алмазівці повертаються з походу та приєднуються до об’єднаного українсько-польського війська.
Проте союз двох держав виявився не надто тривалим — уже в жовтні Польща підписує перемир’я з радянською стороною, а Армія УНР опиняється у вкрай скрутному становищі. Затиснуті поміж старих ворогів та колишніх союзників, Олекса з побратимами вимушені відступати за Збруч. Втім, навіть за таких обставин звитяжні алмазівці йдуть на відступ останніми, не перестаючи вести бій.
Це не рятує їх від інтернування на території Польщі — колишнього союзника. Олексу та його дивізіон оселяють у двох таборах біля Кракова. Та й у неволі Алмазов не сидить без діла: реорганізує військо і покращує вишкіл, постійно вдосконалюється сам. І мріє про визвольний похід.
У серпні 1923 року його підвищують до рангу генерала-хорунжого Армії УНР. Весь цей час не забуває Олекса і про матеріальне благополуччя своїх алмазівців: шукає роботу солдатам, аби ті могли заробити собі на їжу та покращити матеріальне становище. Зрештою йому таки вдається працевлаштувати їх на вугільній шахті у Сілезії. Собі він знаходить роботу помічником гірничого інженера.
12 квітня 1923 року генерал-хорунжий Алмазов одружується з німкенею Терезою Кохель, висланою в Орел в Першу світову. В автобіографії вона згадує: «Спочатку революції я спочувала визвольному руху українського народу, скерованого проти окупантів большевиків та взагалі проти росіян, а тому в квітні місяці 1920 року, довідавшись, що Український Чорноморський полк мусить повстати проти влади большевицької, я вступила в цей полк сестрою жалібницею».
Дійсно, цей полк повстав проти більшовиків в Тирасполі й після низки боїв з’єднався на Херсонщині з українською армією під час Зимового походу. Після з’єднання Тереза вступила до Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Алмазова, в якому перебувала до відходу нашої армії за Збруч.
Олексу і Терезу поєднувало не тільки кохання, але й відданість українській справі, заради якої вони працюватимуть все життя. Свій останній військовий парад як командувач Окремим кінно-гірським дивізіоном Алмазов провів на таборовому майдані Лобзова у Кракові того ж 1923-го.
Згодом подружжя переїжджає до Подєбрадів. Удвох вступають в Українську господарську академію: Олекса на гідротехнічний відділ інженерного факультету, а Тереза — на кооперативний відділ економічно-кооперативного факультету. Серед слухачів академії було багато вояків українських збройних формацій XX ст. Їх навіть називали «Подєбрадський полк Армії УНР».
Завершивши навчання, Олекса з дружиною переїздять до Луцька. Алмазов влаштовується в управу воєводства секретарем відділу сільського господарства, очолює Волинську філію Українського центрального комітету, разом із Терезою опікується Українською гімназією.
1933 року звістки про Голодомор, організований та замовчуваний радянською владою, дістаються і до польської на той час Волині. Як реакція на жахливі новини в Луцьку постає Волинський громадський комітет допомоги голодуючим на Україні. Олекса, природно, не залишається осторонь, приєднується до організації та стає її скарбничим.
Помирає раптово в 1936 році. Поховання славетного бойового генерала-хорунжого супроводжується урочистою процесією. Луцька газета «Українська нива» про це напише: «Поміж вінків ми зауважили слідуючі: від п. Г. Юзевського, дружини небіжчика, уряду УНР, відділу Українського Центрального Комітету, колег по академії і т. п. Але найліпшим вінком була маніфестаційна участь у похороні цілого українського громадянства м. Луцька, без огляду на його політичну приналежність. Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу небіжчикові».
Під командуванням Олекси Алмазова велося багато видатних битв того часу. Вирішальні операції Визвольних змагань за встановлення самостійної України 1917–1921 років: січневі бої за Київ 1918 року, визвольний похід на Крим, славнозвісний Перший зимовий похід. Військові, які пройшли алмазівський бойовий вишкіл, були відмінними артилеристами і зіграли свою роль в історії і після смерті командира. Його рішучість, сміливість, але водночас і людяність запали в серце тим, хто мав за честь його знати.
