Військовий льотчик, інструктор чи пілот-ас?
Оксанченко — людина-легенда, людина честі, офіцер, для якого людяність посідала чи не найперше місце в житті. Олександр Якович народився й виріс на Дніпропетровщині, в невеличкому селі Маломихайлівка. Закінчив школу із срібною медаллю. Малим хотів бути і прикордонником, і комбайнером, що було звичним для сільських хлопчаків. Але покликом душі стала авіація: Сашка звабило небо. Тож без знайомих, покровителів чи заведеного в ті часи «блату» юнак пішов за своєю мрією «літати»: вступив до Харківського вищого військового авіаційного училища.
По закінченню навчання з 1989 року проходив військову службу на льотних посадах — свого роду кадровий шлях пілота. Від льотчика-інструктора в Дніпропетровську (до 1996 року), до заступника командира військової частини з льотної підготовки та інструктора-пілота в Миргороді Полтавської області (1996–2022 роки).
Після Скнилівської трагедії 2002 року авіаційні покази були в Україні заборонені, тож пілотажна школа переживала певний занепад. І коли Оксанченко потрапив на службу у Миргород, його наставниками стали видатні українські аси вищого пілотажу — полковники Іван Черненко, Федір Тищук і, безумовно, льотчик-снайпер генерал-лейтенант Василь Нікіфоров. Завдяки спільним старанням заслужених пілотів та молодого Оксанченка, який зібрав із числа найкращих льотчиків-винищувачів групу охочих освоювати вищий пілотаж, як він сам, тоді вдалося відродити пілотажну школу.
Підлеглі та побратими Олександра Яковича з його рідної 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації відзначали його як мудрого, скромного, доброго, уважного офіцера з напрочуд тонким почуттям гумору.
На своїй улюбленій «пташці» — винищувачі Су-27 — Оксанченко весь час удосконалював професійну майстерність. Він став першим пілотом за часів незалежності, який зміг опанувати всі фігури вищого пілотажу. У 2016 році на міжнародному авіашоу в Словаччині в складі команди Повітряних Сил України тоді вже полковник Олександр Оксанченко здивував публіку надскладною програмою з фігурами вищого пілотажу й косими петлями під 90 градусів. Ті фігури вищого пілотажу — петлі, бочки, перевороти — завжди були для полковника не лише програмою для авіашоу, а перш за все елементами повітряного бою, які військовий льотчик Оксанченко впроваджував під час бойових вильотів від 2014 року.
Потім були тріумфальні виступи і в інших країнах. Після 2016 року віртуозний пілот неодноразово представляв Повітряні Сили України й перемагав на міжнародних авіашоу в Європі: Чехія, Румунія, Угорщина, Польща, Словаччина, Бельгія, Мальта, Данія та Велика Британія. SIAF, The Royal International Air Tattoo, International Airshow-2017, Czech International Air Fest — ось ті авіашоу, в яких брав участь полковник. Його почерк і стиль виконання фігур вищого пілотажу став впізнаваним та унікальним, і тепер їх знає весь світ.
Чи не найбільший ажіотаж серед публіки українські пілоти спричинили на шоу у Великій Британії. Свого часу Олександр Якович скромно коментував свій виступ: «Міжнародний авіаційний показ “The Royal International Air Tattoo” — один з найпрестижніших у світі. Свої пілотажні програми на ньому показують найкращі фахівці на найновітніших та найсучасніших видах авіаційної техніки. Ми виконували віражі на повних форсажах, проходи на малій та великій швидкостях, бойові розвороти з поворотом у внутрішній бік, проходи з випущеним шасі та бочка з випущеним шасі, бойові розвороти з бочками. Англійська погода внесла свої корективи в програму польотів, але ми показали гарний результат».
Логічно, що військовий пілот-ас мав багато учнів, яких по-батьківськи любив та яким по-менторськи передавав свою майстерність. Пройти вишкіл в Оксанченка мали за честь усі молоді пілоти України — ті, які в повітряних боях прийшли йому на заміну. Військова служба, в тому числі в формі навчання та передачі досвіду, була для Олександра Оксанченка не просто кар’єрою, а почесною місією всього його життя.
«Перший виліт — надзвичайно важливий в житті кожного льотчика. Ти вперше опиняєшся сам-на-сам із бойовим літаком, і лише від тебе, твоєї оперативності та правильності ухвалення рішень під час польоту залежить успішність виконання завдань. Керманич крилатої машини повинен не лише досконало оволодіти технікою пілотування, а й навчитися правильно розподіляти увагу під час польоту», — такою була наука від Оксанченка.
Як кадровий військовий льотчик Олександр розумів важливість авіації у війні. Тож у 2014-му, коли російська армія розпочинає війну на сході України, він одним із перших піднімається в небо на захист країни. Виконує десятки бойових вильотів зі знищенням противника до моменту, коли активна фаза протистояння призупиняється. До 2018 року, свого 50-річчя й граничного строку перебування на військовій службі, Олександр Якович налітав понад 2000 годин. Із таким багажем того року вийшов у запас, на парадному кітелі літуна — орден Данила Галицького та медаль «За військову службу Україні». Олександр встиг трохи посмакувати цивільного життя: у 2016-му став людиною року в Миргороді й почесним громадянином міста, а протягом 2020-го був депутатом Миргородської міської ради.
Втім, із перших годин повномасштабного вторгнення Олександр Якович повернувся в небо й узяв удар на себе, вірний країні й побратимам. Він став одним із перших «Привидів Києва» — асів, які захищали нас в перші дні війни після 24 лютого 2024 року й наводили шалений страх на ворога. Не в останню чергу оберігаючи не тільки небо та країну, а й молодих пілотів від передчасної загибелі. Він дав їм можливість набути досвіду та продовжити його справу.
Останнім для Олександра Яковича став політ 25 лютого 2022 року, в другий день повномасштабного вторгнення в небі над Києвом, яке він тримав до останнього подиху. Відволікаючи на себе ворожу авіацію й даючи можливість врятуватися своїм побратимам, легендарний пілот Олександр Оксанченко героїчно загинув у повітряному бою. Свою почесну місію він виконав до кінця, віддавши найцінніше — власне життя.
Вже 28 лютого 2022 року йому було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно. Поховали захисника 6 березня 2022 року на військовому цвинтарі у місті Миргороді. В Олександра залишилися дружина та двоє дочок.
«Мій тато — людина виняткової душі. Здається малим океан, щоб виміряти об’єм доброти, щирості, скромності та справедливості, які йому притаманні. Навіть після кількох хвилин спілкування він назавжди залишався в пам’яті усміхненим і доброзичливим, а його погляд, здається, діставав глибин душі. Тато завжди простягав руку допомоги нужденним. Досі чую його слова: “Людям треба допомагати!”. Він любив небо, жив небом, у небі й залишився навічно нашим Янголом-Охоронцем», — так сказала про тата в інтерв’ю виданню «Голос України» Ганна Оксанченко.
