Вчитель, вояк чи натхненник молоді?
У містечку Солотвин над річкою Бистрицею на Івано-Франківщині 1892 року прийшов у світ Іван Чмола. Тепер Солотвин — село, а на той час мало статус не просто міста, а й повітового центру Станиславівського воєводства. І туди на посаду судового ад’юнкта (помічника судді) влаштувався батько родини Симеон (Семен) Чмола. Мати Кароліна походила з німецького роду Бунцлів і займалась домашнім господарством. Через декілька років сім’я переїхала до Бережан, де Симеон Чмола пропрацював на тій же посаді аж до виходу на пенсію.
У Бережанах Іван розпочав своє гімназійне навчання, а 1906 року перевівся до Перемишля. У гімназії він зробив свої перші кроки і як громадський діяч. Разом з найближчими друзями Іван належав до нелегального самоосвітнього гуртка. Такі гуртки активно поширювались у середніх школах Галичини: учні хотіли знати не лише те, що давала офіційна програма, а й те, що від них з різних причин приховували. Для українців це була перш за все історія України та література, заборонена цензурою. Як член гуртка у Перемиській гімназії Іван Чмола брав участь у з’їзді представників гуртків у Львові 1910 року. Видавав підпільний рукописний журнал українською мовою, закликав учнів до самоусвідомлення і праці для українського народу. Закінчивши гімназію у 1911 році, вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав географію та історію. На канікулах мандрував з товаришами по Карпатах. Ще перед Першою світовою зміг відвідати підросійську Україну.
У Львові Іван Чмола одразу заявив про себе. Його ідеї були на той час вкрай революційними навіть для прогресивного студентського середовища. Ось як писав про це син Івана Чмоли Ігор: «На загальнонаціональну арену увійшов тато у Львові двома новинками в українському житті. Перша — це кинення ідеї, що для відродження українського державного життя нам потрібне своє військо. Про це військо ми повинні подбати не в далекому майбутньому, а саме тепер. Друге — це створення першого українського студентського гуртка скавтінгу».
У середовищі галицької української інтелігенції, в основному священства, вчителів та юристів, пишалися своєю лояльністю до влади. Служба у війську не була у великій пошані. Однак серед молодого покоління з’являлися ті, хто розумів, що настав час самим творити власне життя, а без боротьби цього не станеться. Здобути державність можна лише збройним шляхом. До цього потрібно готуватися самому і готувати інших. І дуже важливо мати ядро провідників, здатних вести за собою маси. У творі британського генерала Роберта Бейден-Повела Чмола побачив саме таку методику, яка якнайкраще підходить для реалізації цієї мети. Тому 1911 року він організував таємні скаутські гуртки — у Львові, де вступив до університету, і в Перемишлі, де у 5-му гімназійному класі вчився його брат Іриней.
Важливість військового вишколу ще не усвідомлювали й широкі кола української молоді. Діяльність Івана Чмоли, Петра Франка (сина Івана Франка) та інших прихильників цієї ідеї гостро критикували опоненти, вважаючи, що державу можна збудувати «через творення культурних цінностей».
Попри це Чмола завойовував авторитет тим, що не занурювався у дискусії, а одразу брався реалізувати свої ідеї. 1913 року на загальних зборах Академічної громади, тобто усього студентства Львова, його обрали головою. Для популяризації військової справи заснував товариство «Січові Стрільці». Для членів товариства було пошито однострої оливкової барви і шапки-мазепинки. 28 червня 1914 року січові стрільці Чмоли разом із членами спортивних товариств «Січ» і «Сокіл» та легальним Пластом взяли участь у величній маніфестації — Шевченківському здвизі. Один з членів студентської сотні під проводом Івана, Юліян Каменецький, згадував, що українці Львова вітали їх оваціями «як зав’язок майбутньої української армії».
Того ж дня у місто надійшла звістка про вбивство наслідника австрійського престолу в Сараєво. І невдовзі Січові Стрільці, вже як бойова одиниця австрійської армії, від’їхали зі Львова на фронт. В Легіоні УСС Івана Чмолу спочатку приділили до сотні Клима Ґутковського в ранзі четаря, а потім доручили командування сотнею. Зі своїми стрільцями, серед яких була й Олена Степанів, Іван Чмола пройшов важкі бої у Карпатах, зокрема бій на горі Маківка, який став першим переломним моментом у війні на східному фронті.
14 вересня 1915 року під Соколовом (тепер село Золотниківської громади Тернопільської області), обороняючи міст, Чмола потрапив у російський полон. Як австрійський старшина, він перебував у таборі військовополонених в околицях Саратова. Після лютневої революції в Росії Іван Чмола утік з полону і восени 1917 року дістався (долаючи далекий шлях переважно пішки) до столиці України.
У Києві сформувався «галицько-буковинський курінь», який зрештою переріс у військову частину під назвою Корпус Січових Стрільців. Івана Чмолу призначили командиром сотні піхоти та включили до складу Стрілецької Ради — дорадчого органу коменданта Січових Стрільців Євгена Коновальця. Галичани, привчені до дисципліни і не заражені соціалізмом, виявилися ефективною бойовою силою. У січні-лютому 1918 року Січові Стрільці боролися з більшовиками, що підняли повстання у Києві. Сотня Івана Чмоли прорвала більшовицьке кільце, відтіснила, а потім розбила повстанців. Однак після дводенного бою з армією Муравйова довелося залишити столицю. Стрільці отримали наказ захищати урядові установи, які евакуювалися з Києва. Після повернення Армії УНР до Києва Іван командував церемонією перепоховання героїв Крут.
У Києві Чмола познайомився з освіченою дівчиною Параскевою Мокроус. Випускниця Київського комерційного інституту, медсестра, опікунка поранених і військовополонених гордо оповідала, що походить із козацького старшинського роду. Її батько, Гнат Мокроус, був заступником директора цукроварні мільйонера Павла Харитоненка в Пархомівці на Харківщині. Але через відступ Армії УНР з Києва знайомство довелося перервати. Велика частина України потрапила під радянську окупацію, а Галичина — під польську.
Іван Чмола нелегально переходить кордон, дістається до Києва, забирає Параскеву і через Румунію та Чехію потрапляє до Відня, а звідти — в Галичину. У 1921 році в Рогатині Іван і Параскева одружуються. Надалі всі знатимуть її як «пані Асю» або «пані професорову»: він влаштувався на посаду вчителя приватної гімназії «Рідна Школа» в Яворові, паралельно закінчив університетські студії.
У гімназії Іван Чмола викладав географію, історію та тіловиховання (фізкультуру), а також був управителем бурси — учнівського гуртожитку. Його дружина завідувала кухнею бурси. Викладання в гімназії супроводжувалося практичним навчанням. Вихідні, канікули були присвячені мандрівкам з учнями. Оглядали близькі та далекі околиці, досліджували ліси, річки, вчилися орієнтуватися на місцевості та використовувати карти.
Усім гімназистам Іван Чмола запам’ятався як строгий і вимогливий вчитель. Як військовик і провідник він добре бачив недоліки українського характеру. «Не знав, забув, спізнився — українець до будови своєї держави», — цю фразу його учні пам’ятали все життя.
Уже в 1921 році Іван Чмола відновив у Яворові Пласт, який діяв ще перед Першою світовою. Починаючи свою діяльність, Чмола вирішив перш за все налагодити зв’язки з батьками вихованців. Він підготував коротку інформацію про те, що таке Пласт, які цілі перед собою ставить, які методи використовує. Це був, ймовірно, перший приклад співпраці з батьками у Пласті.
Заснований у Яворові пластовий курінь отримав ім’я історика та політичного діяча Михайла Драгоманова. Чмола опікувався і хлопцями, і дівчатами. Перед початком шкільних занять пластуни вишиковувалися в лаву на подвір’ї гімназії і здавали професорові звіт: що виконали, чого не виконали, де провинились і чого досягли. Ніхто навіть не думав щось приховати або збрехати.
1924 року в Данії мав відбутися всесвітній з’їзд скаутів — Джемборі. І хоч український Пласт як скаутінг бездержавного народу не належав до світової організації, провідники подали заявку на участь у Джемборі. Іван Чмола бачив у перспективі презентувати українців на світовому рівні не лише можливість, а й величезну відповідальність. Тому він запропонував підготувати потенційних учасників. Обрано найкращих пластунів з усіх осередків Галичини. Тож в Карпатах, над потоком Кам’янка, відбувся перший зразковий табір.
Для стаціонарного побуту знайшли покинуту стайню. За два тижні учасники вичистили й поремонтували приміщення, збудували необхідні таборові споруди, облаштували свій побут. Наступні два тижні відбувався насичений вишкіл життя в природі за чітким планом Чмоли. І хоч на Джемборі українська делегація так і не потрапила, 1924 рік заклав основи того динамічного стилю таборування, завдяки якому виховувались найкращі провідники.
«На Кам’янці між комендантом й нами не було посередника, хіба черговий, з яким Чмола обговорював порядок дня. А так ми бачили й відчували біля себе тільки Івана Чмолу, коменданта, провідника, вчителя практичного пластування й виховника. Він був нашим героєм, бо був і стрілецьким старшиною й у всьому кращим за нас. Він поривав своєю особистою твердістю і своїм прикладом імпонував беззастережно і примушував хотіти бути таким, як він. Він не говорив багато, навіть при ватрі; я не пригадую, чи говорив він багато про Україну, не чув я від нього “великих слів велику силу”, але я знав і відчував, так як ми усі знали й відчували, що це “любій отчизні наш труд”», — так розповідав про перший табір Юрій Старосольський, пізніший провідник світового Пласту.
Через два роки в урочищі Сокіл неподалік теперішнього села Гриньків на Рожнятівщині (Прикарпаття) було збудовано й освячено стаціонарну пластову оселю. Велику частину підготовчих і будівельних робіт виконали яворівські пластуни. Надалі Іван Чмола опікувався табором на Соколі та сформував систему «інструкторських» таборів, на яких виховувалися провідники Пласту Галичини й Волині.
Пласт нагородив Івана Чмолу медаллю «За значне діло» і Хрестом заслуги. Натомість польська влада у день офіційної ліквідації організації провела обшук у його помешканні й заарештувала на довгих 20 місяців. Чмолі намагались інкримінувати державну зраду, однак офіційних обвинувачень так і не висунули. Після звільнення з в’язниці він не отримав дозволу на викладання в Яворові, тому довелось шукати нове місце роботи. Ним стала Дрогобицька гімназія товариства «Рідна Школа».
Вже не було Пласту, а Чмола і далі проводив заняття з дітьми в притаманному йому стилі. Він брав своїх учнів у кількаденні мандрівки влітку і взимку, обійшов усі Бескиди. Один з учнів Дрогобицької гімназії Лев Лебіщак так характеризував свого вчителя: «Чмола — то була людина воєнного типу, дисциплінована. Побудував собі хату. Піднімав своїх хлопців (синів) в шостій годині рано. У школі він викладав нам географію і предмет, що називався тоді “руханка”».
Щойно розпочалася Друга світова війна, як Івана Чмолу знову заарештували поляки. Він повернувся додому у жовтні, худий і змучений. Навколо вже панувала радянська влада. Як син німкені, він міг оформити документи та виїхати на окуповану німцями територію. Але мама хворіла, залишати її саму родина не наважилась. Іван Чмола далі працював у школі, тепер уже десятирічній, одержав посаду «завпеда» (завідувача педагогічним домом), а його дружина викладала там російську мову. Але доводилось регулярно з’являтися на допити в НКВД. Совіти намагалися змусити його «співпрацювати». На столі перед слідчим лежав пам’ятний альбом «Українські Січові Стрільці», розгорнутий на фотографії сотника Чмоли.
Зрештою влітку 1940 року родина зробила спробу втекти з радянського «раю». Десь у лісі біля витоків Сяну, під кордоном, який уже добре стерегли, провідник (насправді — шахрай) узяв гроші за перехід і втік. Чмоли вирішили не наражати на небезпеку дітей і повернулися до Дрогобича. На світанку 22 червня 1941 року, щойно по радіо оголосили про «віроломний напад Німеччини на СРСР», до будинку Чмолів під’їхала машина. Вивели господаря, а з дому навпроти — ще одного колишнього січового стрільця, вчителя Дмитра Бурка. Обох посадили в машину і повезли. У невідоме.
Після втечі радянських військ перед німцями всюди в Галичині відкрилися тюрми з розстріляними й замученими людьми. Тіла Івана Чмоли знайти не змогли. Лише в 1990-му у Дрогобичі виявили дві величезні спільні могили в’язнів. Чи був серед них Чмола, встановити неможливо. Найбільш імовірно, що він загинув у Дрогобицькій тюрмі 27 червня 1941 року.
Іван Чмола залишив живий, глибокий слід у серцях і характерах своїх учнів, вихованців з Пласту, військовиків різних формацій. «Чмолівський» стиль та принципи табірництва досі актуальні, ними керуються пластові виховники в Україні та за кордоном.
