Євген Коновалець

Під час навчання на правничому факультеті Львівського університету Євген мав нагоду пройти курс «Вибрані питання з історії Східної Європи», який викладав сам Михайло Грушевський. Через кілька років курінь Євгена Коновальця виявиться тими, хто став на захист Голови Центральної Ради від загонів більшовиків, які сунули загарбати Україну. Так історія зводить викладача та учня поза університетами.

Як згадували сучасники, під час навчання в гімназії Євген був одним з найкращих учнів, любив літературу, філософію, латину, математику. Окрім наук, приділяв увагу розвитку особистості, самовдосконалювався, тренував наполегливість та витримку. Завжди елегантно вдягався. А ще ця легка іронічна усмішка в кутику губ… Коновалець не зачаровував промовами, не брав «голосом», проте мав довіру інших, був непохитним поборником справедливості й зажив слави заступника (наприклад, перед директором гімназії).

Заслуги Коновальця як військового організатора високо цінували всі: й республіканські сили, й Стрілецька Рада (керівний орган тих самих Січових Стрільців — найбоєздатнішої частини армії). Саме Рада в січні 1919-го запропонувала встановити тимчасову військову диктатуру для порятунку країни і висунула кандидатуру Коновальця разом з Мельником та Петлюрою. Однак державна нарада УНР у Києві пропозицію відхилила, тож диктатором Коновалець не став. Натомість його запропонували ввести до складу Директорії. Стрілецька Рада відкинула цю пропозицію й цілковито усунулась від втручання в політичні справи.

Чи не єдиною політичною амбіцією Коновальця був захист незалежної України. Вже після поразки Визвольних Змагань він відкинув і пропозицію підвищення до генерала від еміграційного уряду, бо вважав, що підвищення може отримати лише чинний військовий. Натомість він запропонував уряду зосередитися на створенні достойного вишколу старшинських кадрів.

Як на чолі Січових стрільців, так і в ролі Провідника ОУН Євген Коновалець не жадав слави чи політичних успіхів. Його політика була незмінною і чіткою: він боровся за соборну, неподільну Україну. Конфліктував з прихильниками «партикулярного патріотизму», які акцентували на окремішності ЗУНР. У той час розкол України на дві держави був реальною загрозою. Не був прихильником союзу з поляками, німцями чи будь-ким іншим, адже не бажав, щоб Україна узалежнювалася від зовнішніх чинників.

Євген Коновалець умів тверезо бачити ситуацію й передбачати результати певних дій і неодноразово давав слушні поради українським лідерам. На жаль, ті часто ними нехтували. Так, Коновалець попереджав лідерів УНР про державний переворот, відмовляв Скоропадського від федерації з Росією, вмовив Петлюру не називати галичан, які з’єдналися з денікінцями, «зрадниками» для попередження розбрату та попереджав проти безперспективного Другого Зимового походу.

В 1936 році Євген Коновалець почав листуватися з видатним поетом та вченим Олегом Кандибою (Ольжичем). Привід — створення Культурної референтури Проводу українських націоналістів. Чим опікувався культурний референт? Серед широкого спектру питань — виготовлення, видання та розповсюдження культурних і пропагандистських матеріалів, проведення освітніх заходів та подій, друк книг (зокрема творів Уласа Самчука). Крім того, спілкувалися діячі й про особисте — так, в одному з листів Ольжич повідомляє Євгенові про майбутнє одруження, а той, своєю чергою, передає Коновальцю привіт від дружини та сина.

В одній країні, не кажучи вже про одне місто, Коновалець з родиною надовго не затримувалися. Підпільна діяльність передбачала вічні роз’їзди, а постійні спроби радянської та польської влади арештувати чи ліквідувати його спонукали Провідника постійно міняти дислокацію. Так, Євгенові довелося пожити у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії й відвідати безліч інших країн. Про себе він часто казав, що живе як «бездомний бурлака».

Литва стала першим закордонним партнером УВО. До 1926 року Литва та Польща перебували у стані війни, а дипломатичні зв’язки встановили лише 1938-го. Тож УВО допомагала Литві боротися: постачала литовцям інформацію про військові плани та пересування поляків. Литва ж натомість надавала українцям документи, фінанси. Зокрема 1926 року УВО попередила про польський наступ, про що Коновалець сповістив також британський і німецький уряди та запобіг військовому конфлікту. Завдяки допомозі групи УВО у Ґданську 1925 року литовцям вдалося успішно переправити собі два підводні човни, куплені в Німеччині.

Як представник старої школи Коновалець був людиною чітких правил та досконалої фінансової дисципліни. УВО та ОУН фінансувалися переважно за кошти небайдужих українців-мігрантів, тому, всупереч деяким чуткам, Євген та його сім’я жили доволі бідно. Церковний і політичний діяч Євген Бачинський так напише в щоденнику про життя родини в Женеві: «Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно». В іншому записі він подає: «Тяжко мені було дивитися на бідного Євгена Михайловича та слухати його слова».

Якось у 1922 році польська поліція намагалася знайти та арештувати Коновальця. Їм видали його можливу адресу — вулиця Чарнецького, 26. Але в кам’яниці (будинку) №24 жив адвокат Степан Шухевич. А в сусідній кам’яниці №26 жив інший судовий радник на прізвище Шехович. Саме у нього в ту ніч переховувався Коновалець. Але поліція орієнтувалася на прізвище (шукали Шухевича, не Шеховича), тому номер будинку переплутала. Командантові вдалося уникнути арешту, але він усвідомив, що треба емігрувати з Галичини.

Про те, як Коновалець перетнув кордон, ходили легенди. Одна — що він переодягнувся в машиніста поїзда й переїхав на локомотиві, вимазаний вугіллям. Інша — що заховався в тому вугіллі. Насправді полковник покидав Львів у компанії, замаскований під поляка: з відзнакою польського білого орла на піджаку, а в руках — модна чорна палиця. Розмовляли польською, аби не привертати уваги. Так у звичайному купе й перетнули кордон. А пильність поліції приспали фальшивим листом начебто з Німеччини: «Ми щасливо переїхали границю, Віра чується дуже добре…». «Віра» — то був псевдонім Коновальця.

В Коновальця було багато псевдонімів — стиль життя зобов’язував. Віра (під цим ніком виїхав зі Львова), Валентин, Вірленко, Вірський, Дід, Дідько, Дядько, Мудрий, Святослав… Від Литви полковник мав два паспорти: один — на ім’я Йозефа Новака, з яким завжди подорожував, другий — на власне ім’я, виданий 1935 року. Жодної інформації про сім’ю ці паспорти не містили, щоб не наражати на небезпеку близьких Коновальця. Після 1936 року Литва відмовиться видавати паспорти членам УВО під тиском Польщі. Виняток зробили лише для Коновальця.

Син Євгена Коновальця та Ольги Федак Юрій народився в Берліні. В школу пішов у Женеві. А осів аж у Римі. Саме тут вступив до політехнічного університету (мав здібності до математики), під час навчання був керівником Студентської громади у Римі. Після Другої світової війни очолював римську філію голландської авіакомпанії «КЛМ». Помер 19 грудня 1958 року в Римі від раку.

Як людина з аналітичним розумом Євген добре усвідомлював, що еміграційним лідерам важко зрозуміти психіку крайового революціонера. «Заважали» комфортні умови життя та відірвані від реальності плани. Коновалець казав: «Людям із наскрізь еміграційною психікою, що живуть уже 10 років у нормальних умовах культурних європейських держав, важко стояти на чолі революційного руху… Тому ми мусимо уявити стан речей, якщо не хочемо видавати наказів, які на місцях, серед крайових націоналістів викликали б тільки посмішку».

Євгена та його майбутнього вбивцю познайомив побратим Коновальця Василь Лебідь, з яким вони разом пройшли полон та воювали в Армії УНР. Лебедя в 1921–1922 роках завербували радянські спецслужби. Якось він відрекомендував Коновальцю «свого племінника» як комсомольця, розчарованого в радянському уряді. Легенда спрацювала. «Племінником» виявився чекіст Павло Судоплатов, мелітопольське коріння якого вкупі з україномовністю допомогли йому втертися в довіру оунівцям та Провіднику й виконати план з ліквідації того, кого боялися совіти. План, схвалений особисто Йосипом Джуґгашвілі (Сталіним).

Замахів на Коновальця було декілька. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. Остання операція отримала кодову назву «Ставка». Масштаби стеження були вражаючими: було задіяно найширшу мережу резидентів радянської розвідки, значні кошти і засоби — важливим для совітів було не дати полковнику досягти мети. В Москві Коновальцю заочно виголосили смертний вирок, а агент Судоплатов передав йому в Роттердамі в кафе готелю «Атланта» вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Та вибухнула біля кінотеатру просто в руках Коновальця.

Євгена поховали в Роттердамі на цвинтарі Кроссвейк через кілька днів після вбивства. На похороні були найближчі побратими, дружина та консул дружньої Литви (в еміграції Коновалець мав литовське громадянство). Провідника поховали в цинковій труні з надією на перепоховання в уже вільній і незалежній Україні. Наразі полковник досі спочиває на чужині. В могилі на краю цвинтаря, з видом на річку.

На честь Провідника в його рідному селі Зашків проводиться патріотичний фестиваль, встановлено пам’ятник та функціонує музей-садиба. Ім’я Коновальця носять вулиці Києва, Львова, Івано-Франківська, Дрогобича, Дніпра та безлічі інших українських міст. В рамках спеціального загону НГУ «Азов» існує Військова школа ім. полковника Євгена Коновальця, а ще на його честь названо 131-й окремий розвідувальний батальйон Сухопутних військ ЗСУ.