Звитяжці, патріоти чи легенди?
1917 рік — безсумнівно буремний час для України. Світ сколихнули Перша світова війна та численні революції. Українці хапаються за можливість і проголошують Українську Народну Республіку. Молода держава починає своє життя амбітно, але їй бракує одного — боєздатної української армії.
Проте серед українців знаходиться чимало відданих людей, готових служити на благо своєї нації. Багато серед них і тих, хто вже встиг потом і кров’ю поборотися за незалежність України. Так, ще на початку Першої світової війни українці Австро-Угорщини відгукуються на заклик створити українське військо і засновують легендарний Легіон Українських Січових Стрільців.
Чимало УСС-сів, як їх відтоді називають, потрапляють у полон та табори Російської імперії. Там знаходять і колишніх побратимів, і прихильників ідеї створення українського війська не з числа усусів та зав’язують між собою дружбу й співпрацю. Серед цих активістів—креаторів українського війська — Андрій Мельник, Євген Коновалець, Іван Чмола, Василь Кучабський, Роман Дашкевич, Роман Сушко та десятки інших. Навіть у таборових умовах вони формують українські громади, обговорюють українські ідеї, тримають зв’язок з полоненими інших таборів. Все тому, що вірять — рано чи пізно вони знову візьмуть до рук зброю й підуть визволяти свій край від загарбників.
Саме так і стається. Новини про новопосталу українську державу та створення власної армії долинають до полонених. Майбутні лідери визвольного руху Євген Коновалець, Андрій Мельник, Василь Кучабський та інші швидко беруть справи в свої руки й тікають з таборів. Так колишні легіонери та російські полонені не з числа усусів потрапляють на територію УНР. Тим часом у Києві кипить робота над формуванням українського війська. Нею активно займались військові та офіцери колишньої російської царської армії. На той момент це чи не єдині вояки з досвідом. У листопаді 1917 року сформовано Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців — першу організовану формацію майбутніх легендарних Січових Стрільців.
Новостворена перша сотня куреня під керівництвом січовика Федя Черника довго без діла не сидить. Вже в грудні — перше бойове хрещення: зіткнення з більшовиками, що завершується роззброєнням останніх. Згодом курінь, який уже налічує 500 осіб, очолює Євген Коновалець. Він завзято береться за його розбудову й дисципліну. Перш за все Євген кличе до себе колишніх співтабірників Андрія Мельника, Романа Сушка та Василя Кучабського. Разом вони створюють та очолюють Стрілецьку раду — керівний дорадчий орган. Ухвалюють доленосне рішення — воювати не за класові, а за національні інтереси, підпорядковуватися Центральній Раді та боронити УНР від більшовицької навали. Тоді ж Галицько-Буковинський курінь отримує свою нову назву — 1-й курінь Січових Стрільців.
В січні 1918 року курінь, який доти лише охороняв Центральну Раду, отримує зовсім інше завдання — боронити Республіку. Роботи непочатий край. Водночас з агресивним наступом більшовиків ворог б’є і зсередини: в столиці починається підбурене червоними агентами більшовицьке повстання.
Перша сотня на чолі з Романом Сушком відбиває наступ більшовиків біля Яготина, поки решта Стрільців придушує повстання у Києві. Добре організовані й дисципліновані Стрільці нейтралізують бунтівників, проте загроза ззовні залишається. Ухвалено рішення, щоб Стрільці евакуювали Центральну Раду до Житомира та готувалися до наступних боїв.
Лютий 1918 року відзначився контрнаступом військ УНР і звільненням Києва. З поверненням до столиці Стрільці слідкують за дотриманням громадського порядку, проводять рекрутинг до своїх лав. Нова хвиля новобранців перетворює курінь на цілий 1-й Полк Січових Стрільців, при якому створюють школу підстаршин, канцелярію, оркестр і навіть стрілецьку газету.
Навесні — зміна влади: не без допомоги німецьких військ постає Гетьманат Павла Скоропадського. Стрільці принципово відмовляються служити новому очільнику й посилають на переговори із ним Євгена Коновальця. Останньому ставлять ультиматум: або безумовно служити Скоропадському, або скласти зброю. Стрілецька рада ухвалює рішення: скласти зброю, але лише за умови недоторканності Стрільців та голови Центральної Ради Михайла Грушевського. У відозві Стрілецької ради, виданій до загалу Стрільців, їх закликають: «Починайте жити як громадяни, що будуть проводити в життя ідеали демократичної Народної Республіки!… Нехай останеться в життю і дальше вам девізом “Не ридай, а добувай!”».
Частина розформованих Січовиків вертається додому, частина приєднується до створення Українського Галицького куреня у Полтаві. А хтось просто залишається у війську Української Держави. Так чи так, усі при ділі. Подальшу долю Стрільців намагаються вирішити на переговорах з гетьманом та німецьким командуванням. У видатних політиків, зокрема Дмитра Донцова та Дмитра Дорошенка, які тоді працювали в уряді гетьмана, є чітке розуміння — Україна не може дозволити собі втратити одну з найбоєздатніших частин своєї армії. Тому всі докладають чималих зусиль задля відновлення формації Січовиків: схиляють як гетьмана, так і стрілецьких старшин до рішення.
Кульмінацією цих зусиль стає наказ про формування стрілецької військової частини під назвою «Окремий загін Січових Стрільців» на чолі з Євгеном Коновальцем. Попри протести стрільців, місцем їхнього розташування призначають Білу Церкву, а не Київ, адже гетьман побоюється Січовиків «за їх схильності» до скинутої ним Центральної Ради. Попри все, наказ сприймають з ентузіазмом: починається активна мобілізація та повернення колишніх стрільців до штабу в Білій Церкві. Зрештою Окремий Загін Січових Стрільців налічує вже понад тисячу стрільців, серед яких — кулеметники, артилеристи, розвідники, кіннота.
Тим часом у Києві повним ходом іде підготовка до повстання проти Павла Скоропадського. Обурені все більшим наповненням державного апарату росіянами та монархістами, члени Центральної Ради збирають навколо Українського Народного Союзу (УНС) — опозиційного міжпартійного об’єднання — всі боєздатні військові частини. Стрілецька рада щосили намагається завадити збройному конфлікту та досягти компромісу між гетьманом і УНС. Ситуація ускладнюється: на Заході виступають поляки. Галичина, а саме новоутворена Західноукраїнська Народна Республіка, рідна для великої частини стрілецтва, потерпає від нападу Польщі. Делегація ЗУНР вирушає заручитися підтримкою Української держави. Скоропадський обіцяє їм фінансово-матеріальну допомогу та силу Січовиків, але Коновалець мусить розчарувати галичан — наразі загроза Росії для України переважає.
Коновалець та делегація ЗУНР їдуть на засідання УНС, після чого скликають Стрілецьку раду. Ухвалено важливе рішення: виступити проти Гетьмана. Останньою краплею в цьому питанні стало укладення Скоропадським федеративного союзу з Росією. Допустити анулювання незалежності України Стрільці не могли. Лідер Січовиків Коновалець сподівається обійтися без кровопролиття, йде вмовити Гетьмана відкликати союз і розформувати російські війська. Але той лише безпорадно розводить руками. Коновалець остаточно вирішує приєднатися до повстання проти Гетьмана. Директорія — новопосталий уряд, створений із залишків Центральної Ради, — призначає його командувачем фронту.
Далі події розвиваються стрімко. 15 листопада Стрільці без бою беруть Білу Церкву, а вже наступного дня безкровно встановлюють контроль над Фастовом. Поспіхом зібрані війська гетьмана не можуть серйозно протистояти мотивованому та вишколеному загону Стрільців, які швидко просуваються до Києва. Втім, чисельна перевага гетьманських та російських військ дається взнаки у запеклому бої під Мотовилівкою, перемогу в якому Січовики таки отримують, але зазнають і серйозних втрат. Серед загиблих — легендарні сотники Федір Черник і Микола Загаєвич.
Січовики чекають на підкріплення, після чого стрімко рухаються до Києва. Тут їхній наступ призупиняють німецькі війська й оборонні сили Києва. Поки дипломати Директорії провадять перемовини з німцями, війська проводять реорганізацію та переозброєння. В результаті з Окремого загону постає Перша дивізія Січових Стрільців, командувачем якої призначено Романа Сушка. Дивізія Стрільців стає частиною цілого Осадного корпусу з Коновальцем у ролі командувача й Андрієм Мельником у ролі начальника штабу. Переговори увінчуються успіхом — німецькі війська перестають втручатися в справи українців і відступають за кордон. 12 грудня 1918 року Корпус переходить у наступ на Київ і за два дні бере столицю під свій контроль.
В місті, виснаженому від постійних боїв, змін режимів і повсюдної більшовицької пропаганди, збереження порядку — пріоритет номер один. Саме за це і береться Осадний корпус Січових Стрільців. Він встановлює в Києві режим облоги, ініціює зміни в міському адмініструванні, запроваджує активну політику дерусифікації та боротьби з пропагандою, а також виконує функції народної поліції.
Чисельні моторизовані сили поповнюють Корпус Січових Стрільців, і той стає Дивізією. Довго відпочивати не довелося — повним ходом триває Друга українсько-більшовицька війна. Стрільці знову в авангарді оборони країни. Після запеклих битв з величезними силами червоних стає очевидною потреба евакуювати Київ. Державні установи й уряд переїжджають до Козятина, а Стрільці тим часом затято тримають фронт.
Наприкінці лютого виснаження бійців сягає критичної точки. Євген Коновалець разом з командуванням армії УНР вирішує реорганізувати стрілецьку формацію в тилу. Березень завершується відчайдушною, але провальною спробою контрнаступу військ УНР. Кульмінацією стає поразка під Бердичевом. Січовики відступають з боями, легкої перемоги противникові не дають. А вже у травні 1919 році починають новий контрнаступ — вже як Група Січових Стрільців. Складні бої, нестача припасів і втома особового складу даються взнаки. Але і не без перемог: битви під Смотричем, Проскуровом, Жмеринкою поповнюють цей довгий список звитяги Стрільців. А ще новий похід на столицю.
Кілька перемог Січовики здобувають і на київському напрямку, проте знову опиняються в скруті. Епідемія тифу, виснаження бійців і нестача амуніції, а ще відкриття нового фронту проти Білогвардійської армії генерала Денікіна — все це призводить до зупинки наступу УНР і необхідності відступу.
Мотивації не додає і внутрішнє сум’яття в лавах. Так, частини отамана Омеляна Волоха ігнорують накази Петлюри. Це той самий Волох, що починав як звитяжний гайдамака в лавах Армії УНР, придушував більшовицьке повстання в Києві, а потім захопив скарбницю УНР і перейшов на бік червоних. Та й Українська Галицька Армія, що воювала пліч-о-пліч зі Стрільцями, вимушено переходить на бік «білих».
Захоплений у «трикутник смерті» між поляками, білими та червоними, Головний Отаман Симон Петлюра видає наказ перейти на партизанську форму боротьби. Євген Коновалець та Стрілецька рада вирішують демобілізувати Стрільців та дають їм вибір — приєднатися до військової акції, яка згодом отримає назву Перший зимовий похід, чи повернутися додому. На цьому історія формації Січових Стрільців нібито добігає кінця. Проте для багатьох колишніх січовиків усе лише починається.
Своє останнє засідання Стрілецька рада проведе у Празі в липні 1920 року. Попри поразку визвольних змагань, полковник Євген Коновалець закликає продовжити боротьбу за Україну, але вже організовуючи партизанський підпільний спротив. Спочатку був тривалий переважно селянський опір більшовикам. Пізніше для спротиву радянській та польській окупації з’явилася нова сила — Українська Військова Організація (УВО), серед членів якої — чимало колишніх вояків-січовиків. А вже на основі УВО народилася й Організація Українських Націоналістів (ОУН). Січовик Євген Коновалець і його Стрільці-побратими залишалися вірними ідеї незалежності України до кінця.
