Талановитий командир чи жертва інтриг?
Колись Хотин був у складі Бессарабської губернії, і там проживали Болбочани. Молдавські українці. Саме у селі Гиждеу (тепер Ярівка) під Хотином народився Петро Болбочан. Його батько Федір служив православним священником. Мати Єлизавета Григорівна опікувалася вихованням дітей. Їх у родині було чимало, проте статки — невеликі. Окрім Петра та трьох його братів, у родині виховувалася ще й зведена сестра.
Перед сином священника тоді відкривався цілком «батьківський» шлях: освіта у сільській церковно-приходській школі, навчання у гімназії, духовна семінарія. Гештальт зі школою-гімназією Петро закрив, а ось у Кишинівській семінарії повчився зовсім трохи: лише два повні класи. А потім залишив і семінарію, і духовну кар’єру.
В серпні 1905 року юнак вступає до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Більшість курсантів тут, на Слобожанщині — українці. Аж тут почалося. Поразка в Російсько-японській війні 1904–1905 років. Революція 1905–1907 років. Маніфестом царя 1905 року проголошено свободу слова, скасована цензура. Настали часи «легальної» української.
Болбочан проявляється як патріот України: організовує в Чугуївському училищі «український гурток для поширення рідного слова». Натомість отримує заборону та догану від начальника училища Фока: «ніяких мазепинських організацій у довіреному мені училищі я не терпітиму».
Стрімко розвивається військова кар’єра Болбочана. Спочатку — звання молодшого унтер-офіцера, потім — підпоручика. Закінчує навчання за 1-м розрядом, тобто з відзнакою, і отримує призначення в 38-й Тобольський піхотний полк.
Не забуває і про кар’єру «одруженого чоловіка». В 1909 році Петро Болбочан бере шлюб із 18-річною Марією Попескул. Шляхи в подружжя схожі. Обоє — діти православних священників, виросли на Хотинщині, навчалися в Кишиневі. Дружина Болбочана й надалі ділитиме долю зі своїм чоловіком: супроводжуватиме на війні, підтримуватиме в складні часи.
Військова кар’єра Болбочана летіла. Перспективний військовий очолював роти, командував пішими розвідниками, кулеметниками, був призначений начальником школи прапорщиків. Гарний сумарний досвід. Тож 30-річний офіцер не лише добре освоїв новітню стрілецьку зброю, але й осягнув тонкощі командування різними військовими підрозділами. Крім важливих тактики та стратегії, Болбочан опановує іншу командирську науку — пізнає психологію солдата, вчиться керувати особовим складом і здобувати авторитет.
В березні 1914 року Петра Болбочана призначають полковим ад’ютантом. Майбутній полковник мріє вступити до Олександрівської військово-юридичної академії у Петербурзі. Але не судилося — загриміла Перша світова.
У складі 38-го Тобольського полку Болбочан вирушає на фронт, командує зв’язківцями, розвідниками, кулеметниками. Усього перший рік війни, а вже десятки боїв. Офіцер швидко завойовує повагу в своєму підрозділі. Він — сміливий, грамотний, виважений. Легко концентрується у надскладних ситуаціях, швидко ухвалює рішення, дбає про солдатів та їхній бойовий дух.
Петро Болбочан перебуває на фронті протягом усієї війни. Отримує серйозне поранення, лікується — і знову до лав. На початок 1917 року в підпорядкуванні Болбочана — усі кулеметні підрозділи. Його готують до прийняття нової посади — командира обозу дивізії (забезпечення).
Лютневу революцію і створення Центральної Ради, а особливо — українізацію підрозділів російської армії Болбочан захоплено вітає. Як і більшість офіцерів-українців. У травні 1917 року він пропонує допомогу у формуванні національного війська представникам Української Центральної Ради (УЦР). Без результату: серед більшості членів УЦР панують антивійськові настрої та наївна віра в те, що для захисту буде достатньо народної міліції. Згодом стане зрозуміло, що подібні «ідеї» дорого коштували Україні.
Попри хаос тих років, Болбочан розставляє правильні акценти. Перше — намагається зберегти військове майно російських частин для новостворених українських. Друге — піклується про військовий вишкіл, передусім для тих, хто не мав бойового досвіду. Як інтендант 5-го армійського корпусу фактично стає опікуном 1-го українського полку ім. Богдана Хмельницького, який вливається до корпусу. Допомагає з доукомплектуванням, забезпечує «богданівців» амуніцією, зброєю, провізією.
Жовтневий переворот у Петрограді: тимчасовий уряд арештовують, до влади приходять більшовики. 20 листопада Українська Центральна рада видає III Універсал. Ним проголошує Українську Народну Республіку, яку новий орган влади більшовицької Росії, Раднарком, не визнає.
Анархія в російських військах сягає апогею: масове дезертирство, мародерство. Частина 5-го армійського корпусу Болбочана йде за більшовиками в результаті розколу. Проте завдяки зусиллям та рішучості Петра сформована ним українська частина — 1-й Республіканський піший полк — залишається вірною Центральній Раді УНР. Командиром цього підрозділу 5 грудня 1917 року стає підполковник Петро Болбочан. Однак «республіканці» повторили долю «богданівців» — збільшовичений солдатський комітет корпусу ліквідовує частину, а казарми підриває гранатами.
До Києва залишки новоствореного полку на чолі з Болбочаном прибудуть у січні 1918 року, в розпал більшовицького наступу на Україну. Тоді офіцеру не вдасться знайти приміщення для своїх солдатів. Ситуація вкрай важка: до столиці підступає армія Муравйова. Не дочекавшись рішучості в створенні боєздатного війська від Центральної Ради, Петро Болбочан на власний розсуд формує добровольчий курінь 1-го Республіканського полку. Воякам куреня доводиться несолодко: майже без зброї, сплять на підлозі залізничного вокзалу. Але саме ці українські лицарі (офіцери, інтелігенція, студенти, гімназисти) в січні 1918 року придушать небезпечне більшовицьке повстання на заводі «Арсенал», примусивши заколотників скласти зброю.
Але втримати Київ їм не під силу. Орда Муравйова масовано обстрілює місто з боку Дарниці, згодом переправляється через Дніпро. У ніч з 8 на 9 лютого 1918 року влада евакуйовується з Києва. Починається і відхід українського війська. Мине всього місяць, і підрозділ Болбочана (2-й курінь Окремого Запорізького загону) в березні 1918 року в’їде до Святошина. Тією самою дорогою, якою відступав.
Після повернення до Києва Окремий Запорізький загін поповнюється особовим складом, реорганізовується: стає Запорізькою дивізією під командуванням Олександра Натієва. Його заступник — Петро Болбочан. Обидва щиро та послідовно відстоюють інтереси України. Навесні 1918-го запорожці Болбочана відіграють важливу роль у визволенні від більшовиків всієї Лівобережної та Південно-Східної України, завершать визволення Харкова.
10 квітня 1918 року штаб Запорізької дивізії отримує таємний наказ уряду УНР «глобального рівня»: випереджаючи німецькі війська, захопити півострів Крим. На чолі Кримської групи Армії УНР — Петро Болбочан. Сила нічогенька: 9000 вояків, 16 потягів, два бронепоїзди. Запорожці вели справжню інформаційну війну: зруйнували телеграфне сполучення між Кримом і Таврією, захопили більшовицький шифр і годували командування «червоних» дезінформацією. За давньою історичною традицією до запорожців приєдналися загони кримських татар («ескадронці»). Об’єднані сили стрімко форсують ворота Криму — Сиваш (західну протоку Азовського моря).
Випереджаючи німців, 24 квітня зухвалі запорожці Болбочана увійшли у Сімферополь. Кримський рейд групи Болбочана мав моральне значення, в тому числі для майбутніх поколінь. УНР зазнавала військових поразок на інших фронтах, а тут за 11 днів операції майже весь Крим разом із Севастополем опинився під контролем українських військ. Додайте ще жовто-сині прапори кораблів Чорноморського флоту, підняті в очікуванні Болбочана. На жаль, вже 27 квітня 1918 року головні українські сили залишили Кримський півострів. Такий наказ із Києва надійшов через ультиматум ображених німців.
Після державного перевороту у Києві та приходу до влади Павла Скоропадського Болбочан, як і більшість військових, визнає владу гетьмана. Обіцяє бути вірним йому, допоки він буде відстоювати інтереси України та її незалежність.
На жаль, результатами блискучих перемог у Таврії новий український уряд не скористався ні задля зміцнення війська, ні задля розбудови Держави. Як наслідок, червоні оговталися і вже в червні 1918 року розпочали новий наступ на Україну. Дивізію Болбочана як один із боєздатних підрозділів відправляють охороняти українсько-російський кордон. Спершу — у Куп’янський повіт (нині територія Луганської області) на лінію Старобільськ — Білолуцьк, згодом передислоковують на Чернігівщину в район Стародуба (нині це територія РФ). Практично щодня протягом трьох місяців тут точаться важкі бої.
5 листопада 1918 року Болбочан отримує звання полковника армії Української Держави. Події стрімко розвиваються. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьман Павло Скоропадський залишається без союзника. До повстання проти гетьмана долучається і Болбочан. Він прибуває зі своїм військовим підрозділом у Харків, переповнений на той час зграями більшовиків, білогвардійців та інших бандитів, бере під контроль місто і встановлює там порядок та владу Директорії УНР.
Під варту беруться ключові стратегічні об’єкти міста, на вулиці виходять патрулі. Того ж дня Директорія призначає Петра Болбочана головнокомандувачем військ Лівобережної України. Головним отаманом військ УНР стає Симон Петлюра. Для України починається новий період війни на кілька фронтів — проти більшовиків, проти «білих» — російських добровольчих формувань та проти прибічників гетьмана Скоропадського.
В цей час більшовики намагаються захопити Полтаву. Вони проводять серед мешканців сіл агітацію проти «влади буржуїв» і намагаються встановити «совецьку владу». Вояки Болбочана вчасно входять у місто, роззброюють підбурених більшовиками селян і відпускають їх по домівках, а більшовицький «революційний комітет» заарештовують.
Більшовики оголошують полювання за Болбочаном та винагороду за його голову. Втім, політичні інтриги посилюються і у стані українців. У керманичів УНР з’являється безпідставна підозріливість у бік стрункого полковника з охайною французькою борідкою. Сиплються прямі звинувачення і наклепи на Болбочана (наприклад, про те, що він начебто проголосив себе гетьманом).
Ситуація загострюється. Директорія впритул не бачить нового організованого виступу більшовиків (армії Антонова-Овсієнка), а лише поодинокі «банди». Довкола буяє отаманщина. Озброєні ватаги, що контролюють певну територію, часто не визнають нічиєї зверхності, крім своєї. Дехто з них співпрацює з українською владою, дехто — з більшовиками, інші тримаються осібно. Для військ Болбочана окремим випробуванням стають бої з анархістами під проводом Нестора Махна. Всі ці повстанці, чи то пак «хатні вороги», відтягували значні сили українського війська від основного ворога — більшовиків.
22 січня 1919 року полковника Болбочана усувають від командування Запорізьким корпусом. Щоб заарештувати його та інших патріотів, у Кременчук просто з лінії з фронту терміново прибуває Омелян Волох — у подальшому зрадник, який перекинувся до більшовиків. Керівництво Директорії, на жаль, часто помилялося в кадрах. Патріотів (Болбочана, Гайденрайха і Селіванського) затримали й привезли до Києва. І хоча командири полків Запорізького корпусу зверталися до Головного отамана війська УНР Симона Петлюри щодо їхнього звільнення, відповідь так і не надійшла.
Без належного суду і слідства успішного полководця перед масованим наступом більшовицьких військ, 1 лютого 1919 року, під вартою січових стрільців Осадного корпусу відправляють в Галичину — до Станіславова (тимчасова столиця Західної Області УНР, тепер Івано-Франківськ) — під домашній арешт і нагляд.
Згодом за особистим наказом Симона Петлюри Болбочана вирішують відправити зовсім «недалеко» — до Італії. Формувати військові підрозділи з українських військовополонених. А в цей важкий період УНР втрачає Київ, Житомир, Вінницю. Більшовики затискають Директорію на теренах Поділля. Єдиними боєздатними частинами залишаються Запорізький корпус у Проскурові та Січові Стрільці у Старокостянтинові. Про яку Італію для бойового полковника може йтися?
Перед поїздкою за кордон Болбочан вирішує попрощатись із бойовими побратимами — вояками рідного Запорізького корпусу. Прибуває в Проскурів. Там шестеро командирів полків Запорізької групи військ звертаються з офіційним листом до державного військового інспектора Миколи Гавришка з вимогою повернути командування підрозділом Болбочану. Гавришко за законами УНР має тоді таке право — «уживати всіх засобів, аби врятувати армію від розвалу та деморалізації». Він видає наказ про усунення чинного командувача Запорозької групи військ В. Сальського та призначення Болбочана на його місце. Інформує про це Петлюру. Сальський пропонує зателефонувати Голові Директорії для роз’яснення. В результаті Петлюра наказує оголосити перед військами, що призначення Болбочана було «самовільним та незаконним».
Подальші події обернулися не просто критично, а фатально. За два дні Головний отаман Петлюра скасував призначення та наказав заарештувати Болбочана разом із інспектором Гавришком «за злочинну діяльність проти законного народного уряду, за злочинне захоплення влади». Суд над полковником виглядає спланованим. Після 7 годин слухань 12 червня 1919 року Військово-польовий суд під головуванням коменданта ставки Генштабу Дієвої армії УНР осавула Андрія Клима оголошує українському офіцерові смертний вирок.
Виконання вироку постійно відкладають. Болбочан повідомляє, що має важливу інформацію для Головного отамана. Його допитують. Складається враження, що не з метою розібратись у провині, а знайти «спільників». До Петлюри приходять делегати від Запорізького корпусу, громадські діячі з проханням врятувати полковника. Петлюра відповіді не дає.
На виконання вироку засуджений чекав у вагоні контррозвідки довгі десять днів. За свідченнями очевидців, в останні дні Болбочан просто збожеволів. Ні пекло Першої світової війни, ані жахи війни з більшовиками, ні втрата близьких побратимів, ані поранення не позбавили його здорового глузду. А кілька днів, проведених у катівні у своїх, довели полковника до безумства.
Попри численні звернення командирів та відомих політичних діячів про його помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин неподалік від Кам’янця-Подільського вирок було виконано. Очевидці свідчать, що розстрілом командував колишній начальник контррозвідки Армії УНР, а на той час комендант тилу Армії УНР полковник Микола Чоботарьов.
Болбочан знав, як розбудовувати армію, як триматися з підлеглими. А владу молодої республіки хитало між прорадянським та проукраїнським курсом. В уряді було багато лівих ідей, які тиснули на Петлюру. Тож особиста заздрість та несприйняття, а ще страх, що болбочанівські «запорожці» повернуть зброю проти політиків, з іншого, призвели до незворотного — страти видатного військового. Після другого арешту полковника Болбочана Головний отаман Петлюра відбув зі ставки на фронт. Присуд виконували його підлеглі.
