Герой журналістики чи Герой свободи?
«Людина, яка змінила все» — таку назву має американська біографічна драма про бейсбольного менеджера, який попри фінансові труднощі, упередження з боку рідних і колег та інші невдачі прагне довести свою команду до перемоги. Ця назва пасувала б і фільму про журналіста, який усе своє життя боровся за правду та справедливість попри труднощі, упередження та невдачі.
Тож перенесімось у Тбілісі. Рік 1969, 21 травня. День, коли народився Георгій. У той самий день народився його брат-близнюк, який відразу помер. Принаймні так сказала головна лікарка, яка вже через рік потрапила до в’язниці за викрадення дітей. Тому мати Георгія, Леся Гонгадзе, все життя вважала, що її другого сина викрали.
Про батьків. Мати — Леся Гонгадзе — львів’янка з роду. Стоматологиня за професією, вона все своє життя присвятила медичній справі. Батько — Руслан Гонгадзе — грузинський кінорежисер та голова руху «Народний Фронт. Вільна Грузія». Георгій ріс у творчості: займався малюванням, співом, хоч і не вмів співати, та танцями. Не обійшлося і без спорту: він навіть здобув звання молодіжного чемпіона Грузії з бігу на короткі дистанції.
Після школи молодий Гія вступає до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення. Про спорт не забуває, ще й паралельно працює. Очікувано для більшості 18-річних хлопців того часу, на нього чекала армія. 1989 року сержанту Гонгадзе довелося служити у Таджикистані, на кордоні з Афганістаном.
А тим часом у столиці Сакартвело ширяться протести за незалежність та вихід з СРСР. Разом із батьком Георгій долучається до боротьби за свободу своєї Грузії: очолює інформаційний відділ партії «Народний фронт», їздить радянськими республіками, аби підтримати рухи за незалежність у Литві, Латвії, Україні.
Восени Георгій переїжджає до колиски української окремішності — Львова. Це було знакове для нього місце, батьківщина його матері, де Гія не раз проводив літні канікули з українськими дідусем та бабусею. У Львові юнак поринає в активне громадське життя. Перерване армією навчання він продовжує на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка. Долучається і до роботи «Народного Руху України» та Студентського братства.
І вперше одружується — з львів’янкою Мар’яною Стеценко, проте цей шлюб не тривав довго. Разом вони як молоді вчителі викладали у львівській середній школі № 37. Георгій тоді відразу потрапив у топ найкращих викладачів. «У нас був цілковитий культурний шок — до дітей у клас зайшла людина з майбутнього, з Нового Часу, яка так разюче відрізнялася від звичайних педагогів! Годі казати, що Георгій миттєво завоював серця всіх учнів», — так згадує педагога Гонгадзе один із його тодішніх учнів.
Мирні часи перериває громадянська війна у Тбілісі. Наприкінці 1991 року вибухає протест проти першого президента незалежної Грузії Звіада Гамсахурдії. Здавалося, що списки «ворогів народу» відійшли разом зі сталінізмом. Однак батько Георгія Руслан опинився на 28-му місці у такому спискові у тодішніх провладних грузинських газетах.
Георгій вирішує підтримати батька і вирушає до Тбілісі. Там приєднується до повстання як медбрат, а ще створює свій перший документальний фільм «Біль землі моєї», монтаж якого завершує вже в Україні.
Відтак Гія повертається до Львова. Бажаючи розповідати про ситуацію у Грузії і промотувати грузинську культуру, вирішує створити центр грузинської культури «Багратіоні». У процесі реєстрації центру знайомиться з юристкою Мирославою Петришин, яка допоможе втілити його мрію в життя, ставши співзасновницею і Центру, і багатьох його майбутніх починань. Разом вони летять у Тбілісі: підписують угоду з інформаційним агентством, пишуть численні статті про ситуацію у Грузії для першого незалежного видання у Львові «Пост-Поступ».
Поки Україна збалансовує стосунки між Заходом та Росією, Грузія й далі палає. Підтримуючи гібридні сепаратистські рухи, Росія починає війну в Абхазії. Як і на початку нинішньої російсько-української війни, тоді росіяни говорили, що їх там немає, але як казав сам Гонгадзе, «то є блєф». Українські добровольці вирушають допомагати грузинам захищати свої території, тож Гія вирішує знімати про них свій другий фільм — «Тіні війни». У Сухумі під час однієї з бойових операцій журналіст отримав 26 осколкових поранень, ледь не загинув і дивом устиг потрапити на останній літак до Тбілісі. Це була перша гібридна війна Росії — спроба встановлення контролю над грузинськими територіями. Вона забрала життя понад 10 000 осіб, потягнула за собою етнічні чистки грузинського населення та стала причиною втечі 250 000 громадян. Станом на 2024 рік Абхазія все ще перебуває в окупації.
Майже одужавши, але з поламаною рукою та пораненнями, Георгій повертається до Львова. Мирослава і тут допомагає йому відновитися, стати на ноги. А ще — завершити роботу над стрічкою та реєстрацію телестудії «Центр Європи», яку вони відкрили разом з колегами. Зокрема, телепрограма «Монітор», яку вів Георгій, спродюсована їхньою студією.
У 1995 році Мирослава й Георгій одружуються та переїжджають до Києва. У столиці журналістське подружжя працює на «ММЦ-Інтерн’юз»: Мирослава — у новинній службі, Георгій — в економічному тижневику.
Згодом з’являється авторська аналітична програма Гонгадзе — «Вікна-Плюс». Зупинити Гію, який завжди виступав за чесну й правдиву журналістику, було вже неможливо. В його ефірах діставалося всім «владним і провладним». Темами були і «клан Кучми», і корупція, і кумівство у владі. Тодішній президент України Леонід Кучма був ошелешений. Керівництво каналу оголосило Гонгадзе догану й почало перевіряти кожну його програму перед виходом в ефір.
1997 року він створює «Центр журналістських розслідувань» та співпрацює з радіо «Континент», де веде авторську програму. А головною подією того року стало народження у подружжя двох доньок-близнючок — Нани та Соломії. Георгій також був частим гостем у програмі «Епіцентр», де завжди ставив незручні запитання в студії. Він міг спитати про актуальні проблеми, корупційні дії чи некомпетентність можновладців у будь-кого з представників тодішньої влади, навіть у самого президента Леоніда Кучми.
Відверта принциповість Георгія та небажання «вислужуватися» часто ставали причиною відмови йому в працевлаштуванні. Доводилося навіть писати замовні матеріали, для політиків із проукраїнською позицією. Це, хоч і було поширеною практикою серед журналістів того часу, втіхи не приносило. Свободу слова обмежували, на телебаченні та радіо панувала ера так званих «темників» чи «джинси», коли зміст і акценти програм і матеріалів ретельно перевірялися керівництвом та олігархами, які ці медіа фінансували. Щоб заробити на життя, Гія брав участь у кількох політичних кампаніях.
У грудні 1999 року Гонгадзе представив у США лист, під яким зібрав підписи 60 українських журналістів, які засвідчували придушення свободи слова в Україні. Оприлюднення листа відбулося саме тоді, коли із візитом до Америки приїхав Кучма. Скидалося на те, що цим вчинком Гія дещо зіпсував імідж президента.
Після повернення до Києва Георгій розвиває новий напрямок — інформаційні ресурси в інтернеті. На той час це було мало поширеним явищем. Тож 16 квітня 2000 року журналіст створює власне інтернет-видання — добре відому усім «Українську правду». Сам факт існування видання в мережі — вже прорив. На новоствореному ресурсі Гонгадзе публікує викривальні статті про Кучму, прокучмівський політикум, корупцію, цензуру й зачіпає інші актуальні та гарячі проблеми в Україні. Це були сміливі та відверті матеріали. Як казав про Гію та його дотримання принципів чесної журналістики колега по цеху Юрій Макаров: «Він не дозволяв собі не те що брехати, а навіть бути недосконалим. І показав, що можна бути досконалим у цьому недосконалому фарсі. …Георгій значною мірою став адвокатом української журналістики, бо він був безумовно сміливим».
Без уваги керівництва країни таке правдолюбство не залишилося. Вже з червня 2000 року Георгій помічає, що за ним стежать. У липні його дружина Мирослава, юристка за фахом, від імені Гонгадзе готує відкритий лист до генпрокурора України Михайла Потебенька з проханням пояснити стеження. Гія неодноразово зазначав, що, на його думку, стеження організували саме правоохоронці, але сподівався, що розголос і публічність змінять ситуацію.
Але 16 вересня 2000 року журналіст безслідно зникає. Востаннє його бачили живим, коли він сідав у таксі ввечері, щоб дістатися додому. Як стало відомо згодом, тієї ж ночі Гонгадзе вбили генерал міліції Пукач і троє його підлеглих. Спершу журналіста задушили ременем, а потім підпалили його тіло й закопали в Таращанському лісі.
Подробиці вбивства стануть відомі згодом, вже за результатами слідства. Загалом розслідування зникнення й убивства триватиме понад 20 років. Відразу після зникнення дружина Гії Мирослава Гонгадзе подає заяву до міліції та з метою пошуку Георгія разом з колегами починає кампанію «Знайдіть журналіста Гонгадзе! Влада має відповідати за свої вчинки!». ЗМІ пишуть про зникнення, акція шириться містами України. Ще через півтора місяця жителі містечка Тараща Київської області випадково знаходять невідомий обезголовлений труп у лісі. У квітні 2001 року за результатами остаточної експертизи ДНК, ознак поранення та осколків у тілі слідчі головного офісу ФБР у Вашингтоні підтверджують, що тіло, знайдене в Таращі під Києвом, належить Георгію Гонгадзе.
Наприкінці листопада 2000 року опозиційний політик Олександр Мороз оприлюднює так звані «плівки Мельниченка», майора Управління державної охорони. На них президент Леонід Кучма, глава його адміністрації Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко і голова СБУ Леонід Деркач нібито обговорюють, що зробити з опозиційним журналістом Гонгадзе. Пізніша експертиза підтверджує справжність записів. Проте тоді суд не додав їх до справи через відмову Мельниченка свідчити в суді.
У грудні того ж року системні протести в країні переростають у великий рух «Україна без Кучми». Проте вже в березні акцію придушують зусиллями міліції. 23 серпня 2005 року вже наступний президент Віктор Ющенко присвоїть Гонгадзе звання Героя України посмертно.
Чекати на справедливість довелося аж до 2008-го. 15 березня за вбивство Георгія Гонгадзе до різних термінів позбавлення волі суд засудив колишніх співробітників міліції Миколу Протасова (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі), Валерія Костенка та Олександра Поповича (по 12 років позбавлення волі).
А ось генерала Олексія Пукача як безпосереднього виконавця та керівника каральної операції затримують лише після шести років пошуку, у липні 2009-го. Він зізнáється в убивстві та вкаже, де шукати голову журналіста. Також назве імена замовників: Леонід Кучма, Юрій Кравченко, Володимир Литвин і на той час перший заступник МВС Микола Джига.
У березні 2011 року Генеральна прокуратура порушує кримінальну справу проти колишнього президента Леоніда Кучми. Проте швидко її закриває: підстав немає, а записи майора Мельниченка визнали такими, що були отримані незаконним шляхом, а тому не можуть бути доказами. Олексій Пукач отримує довічне ув’язнення. А замовником убивства слідство визнає колишнього міністра МВС Юрія Кравченка, який, за офіційною версією слідства, 4 березня 2005 року вчинив самогубство двома пострілами в голову.
Георгія Гонгадзе поховали 22 березня 2016 року у дворі церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві. Він став символом не тільки боротьби проти кучмівського режиму з його авторитарними замашками чи тодішньої владної верхівки, але й початку реальної демократизації України та зміцнення громадянського суспільства. Теми, які Гонгадзе порушував у своїй розслідуваннях, розвинулися в матеріалах його колег. Він став оборонцем тієї межі, після якої журналістика докорінно змінилася, а вплив влади на неї значно зменшився.
Наразі названо лише виконавців убивства журналіста. Замовник же досі не оголошений і не засуджений. Тож крапку в справі не поставлено. Вдова Георгія Мирослава Гонгадзе, яка понад 20 років домагалась справедливості у справі Георгія, разом з їхніми доньками-близнючками Наною й Соломією переїхали до США. На початку повномаштабної війни Росії проти України журналістка й правозахисниця очолила Східноєвропейське бюро Голосу Америки і переїхала у регіон, щоб висвітлювати події війни.
Гія — не єдиний і, на жаль, не останній вбитий український журналіст. Рахунок іде на десятки, більшість злочинів мають ознаки замовних, а в багатьох судових справах так і не поставлено крапку. Василь Климентьєв, Володимир Гончаренко, Ігор Александров, Павло Шеремет, Катерина Гандзюк — і це лише найвідоміші імена з найрезонансніших журналістських справ.
Для посилення чесної та незалежної журналістики в Україні та в пам’ять про Георгія Гонгадзе український ПЕН в 2018 році у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда» заснували премію на його честь. Вручення премії відбувається щороку 21 травня, у день народження Георгія.
