Бунтар у поезії чи бунтар проти системи?
«Хай пробачать мені українці… але в зоні у мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час… але впевнений, що сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки будуть заздрити тим, хто жив поряд з ним у сімдесяті роки», — писав дисидент і письменник Михайло Хейфец, що познайомився зі Стусом у мордовських таборах.
Хейфец мав рацію. Безкомпромісний, щирий у своїй чесності й непримиренності, не схожий ні на кого, прямолінійний — Стус є головним автором своєї життєтворчості. Вона — його усвідомлений вибір. Життя і творчість Стуса — неподільні поняття: вони сплетені, проросли одне в одне. Життєві вибори поета визначили його творчі пріоритети, цінності — тематику, інтелектуальний здобуток і художній смак — поетичний стиль. Вірші, есеї та листи є життєвим архівом, доказами творчих відкриттів, сховищем духовного аристократизму Стуса.
«Василь Стус розумів: що вищу творчу планку ти ставиш перед собою, то вимогливішим маєш бути до себе, бо інакше тобі не буде віри, і перед тобою проляже стоптана численними черевиками дорога блазня», — пише про батька Дмитро Стус.
Василь народився на Вінничині. Проте саме Донбас, відомий в історії як частина Дикого Поля — суворий робітничий край, земля волі і свавілля,— загартовує і виховує його. Після народження Василя, четвертої дитини, його батьки Семен та Їлина вирушають у Сталіно (нині — Донецьк). На батьківщині розгорнулась колективізація, яка знищує селянство, тож Стуси сподіваються знайти кращої долі у промисловому місті.
Батько шанує освіту й усіляко підтримує жагу сина до знань. Отримані від тата гроші Василь витрачає лише на книжки і збирає власну бібліотеку. У часи голоду та війни читання стає і найбільшим захопленням, і життєвою опорою для Василя. Як і пошана до національної традиції, свого часу прищеплена батьком.
У студентські роки Василь починає спілкуватися виключно українською мовою, демонструючи свою принципову позицію. Навчаючись на останньому курсі історико-філологічного факультету Сталінського педагогічного інституту (нині Донецький національний університет імені Василя Стуса), уже викликає справжній фурор. 1958 року в навчальний заклад на зустріч із радянською молоддю приїжджає зі США український письменник Микола Тарновський. Наприкінці заходу гостеві передають записку: «Товаришу Тарновський, чи відомо Вам, що в місті Сталіно немає жодної української школи? Студент Василь Стус». Ім’я зухвальця, який уголос озвучує питання русифікації та, по суті, ставить себе в опозицію до радянських обивателів, облітає весь інститут. Хто з острахом, хто із захопленням Василевою сміливістю повторює його слова. Ще б пак: ставити таке запитання в радянські часи, та ще й підписуватися власним ім’ям! Сестра Марія згадувала, що КГБ викликав Василя на допити ще на першому курсі, але тоді жорстокому покаранню завадила «хрущовська відлига».
По закінченню інституту в 1959 році та службі в армії Василь три місяці працює вчителем української мови на Кіровоградщині. Пізніше вчителює в Горлівці. Обуренням і відчуттям власного безсилля Василь ділиться у листі до поета Андрія Малишка: «…на Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство». Стус усвідомлює, наскільки сильно русифіковані українські міста, а «“хуторянським” народом ми довго не проживем». Проте пробує розказувати учням щось із української історії та читає свої вірші: так діти принаймні чують живу мову.
Добре знаючи німецьку мову, Стус читає Рільке і Гете в оригіналі, перекладає їхні тексти українською. Ці двоє — назавжди улюблені його поети. Пізніше Стус також перекладає Лорку, Кіплінга («If»). Більшість цих текстів були знищені.
У 1963 році поет вступає в аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Їде до Києва — тоді центру культурного життя та місця, де перетнулися «шістдесятники»: поет Іван Світличний, художниця Алла Горська, критик Євген Сверстюк, поетка Ліна Костенко, режисер Лесь Танюк, драматург і громадський діяч Іван Драч та інші. Такі різні, але об’єднані бажанням захищати все національне та опозицією до всього тоталітарного, виходом за межі дозволеного системою. Стус особливо зблизився з Аллою Горською, а ще з Іваном Світличним. «Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить» — так звучав його вірш після арешту останнього.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов та сподівання
— напише Стус пізніше в пам’ять про Аллу Горську, вбиту КГБ.
Тоді ж молодий поет готує до виходу першу збірку власних віршів «Круговерть». Та опублікувати її не судилося. Тоталітарна радянська машина закручує гайки: творчих цензурують, незгодних переслідують. Відтак ті, кого називають шістдесятниками, стають дисидентами.
Під час прем’єри стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року Василь разом із тепер уже дисидентами Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом бере участь в акції проти масових арештів української інтелігенції. Лунає його пам’ятне: «Де ж правда? Чому не дозволяють говорити правду? Це нечувано!». За спогадами В’ячеслава Чорновола, учасники домовилися, хто і коли бере слово. Стусової промови за сценарієм не передбачалося. «От в цьому ж і вся справа, що Василь був людина великої совісті… схоплюється в першому ряду й заявляє: усі повинні протестувати, бо сьогодні беруть українців, завтра будуть брати євреїв, післязавтра росіян», — згадував В’ячеслав Чорновіл.
Після цього поета відраховують з аспірантури, а «Круговерть» не беруть до друку. Стусові довелося працювати не за фахом: на будівництві та кочегаром у його улюбленому Києві.
Прости мені, недільний мій Хрещатик,
що сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці…
Утім, того самого року стається і щаслива подія: Стус одружується з Валентиною Попелюх. КГБ втручається і тут: гебня (як називали їх між собою дисиденти) перед весіллям навідалася до батька нареченої, наполягаючи, щоб той відмовив доньку від заміжжя. Тато лише відповів: «А якщо це доля…». Долею для Василя була не тільки Валентина, але й обраний тоді шлях опору.
Через рік у подружжя народжується син Дмитро. Проте два ув’язнення фактично позбавили Стуса можливості виховувати сина, бачити, як він росте (під час першого батькового арешту Дмитрові шість). Тож єдиний стабільний спосіб спілкування для батька й сина — листи. У них Стус-старший ділиться зі Стусом-молодшим своїми цінностями, радить, що почитати, кого послухати (Василь любив класичну музику — Бетховена, Мендельсона, Вівальді), як учитися, як жити:
«Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: у неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!)».
Валентина ж — без перебільшення, кохання Василевого життя. Їй він напише найзворушливіші і найніжніші слова: «Вальочку любий», «Я так Тебе люблю — півсвіту Ти мого… Молю Бога, аби в Твоїх очах не стояли сльози, «Дмитроматере моя! Заздрю сопкам, що по ним походжали Твої ніжки, заждана моя!», «Еврідіко моя! Цілую краєчок Твоєї сукні, цілую Твою худеньку ручку, Твої сумні щоки».
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї, — писав Василь дружині у листі від 14.02.1978 року. — Я — як непокірний протестант проти зла, Ти — як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти — молодця моя, славна моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою»:
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз — ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ…
У колі товаришів Стуса багато хто дивувався, чому він обрав саме цю жінку. Відповідь — у їхній історії кохання. Валентина витримала всі випробування: і 12 років ув’язнення чоловіка, і 37 років після його смерті. Василь не помилився: його обраниця прийняла таку долю.
У 1970 році у Великій Британії самвидавом виходить Стусова збірка поезій «Зимові дерева», частина якої — суттєво перероблений фрагмент із невиданої «Круговерті». За життя поета жодна його збірка так і не була опублікована в Україні.
Підготувала система для «аристократа духу» Василя Стуса й інші випробування. У 1972-му — перший арешт: спочатку дев’ять місяців слідчого ізолятору, далі — п’ять років ув’язнення і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду».
Стус потрапляє в мордовські табори й відбуває термін разом з іншими дисидентами: В’ячеславом Чорноволом, учителем української мови Василем Овсієнком, бандерівцем Зоряном Попадюком та найкращими людьми з інших радянських республік. Літературознавець Михайло Хейфец, товариш Стуса по «табору », згадує: «Стус же не міг, точніше, не вмів, а ще точніше, не хотів могти і вміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ГБ лише шалену до зухвалості сміливість і буквально нищівну зневагу… Я зовсім не засуджую його за це, боронь Боже! По-перше, це для мене неможливо, такий прекрасний був Василь у вигляді біблійного пророка, який викриває в обличчя неправедних володарів і суддів словом наївно-праведного гніву. По-друге, хіба можна людину засуджувати за те, як вона від природи влаштована. Василь улаштований так, що він не може говорити неправди, навіть якщо це йому вигідно та може врятувати».
Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?),
Ім’я поета — боротьба,
Ім’я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення «боротьба»
і досі личить козакові…
Таким був Стус. У 1976 році він ще з табору пише листа до Президії ВР СРСР і відмовляється від радянського громадянства: «Сьогодні я дійшов висновку, що мене свідомо звели до стану неживої речі, оприбуткованої за відомством майна КГБ… Отже, я заявляю: залишатися підданим СРСР більше не вважаю для себе можливим».
Саме в таборах поет написав свою найпотужнішу поетичну збірку «Палімпсести». Михайло Хейфец, який спочатку боявся читати Стусові вірші (бо такий потужний інтелект навряд чи може створити справжню поезію), пізніше зазначає, що ці тексти «змушують битися серце, забути про існування будь-якої інформації і «довго ходити, разомлівши від бродіння».
В 1977 році за кордоном у видавництві «Сучасність» виходить друком «Свіча на свічаді» — збірка вибраного, яку скомпонували з автографів віршів Стуса, переданих за кордон. В них і тоді, і зараз відчувається його нестримний порух до правди й творчості, попри важкі випробування таборами та шахтами Магадану. «Молоток важить 50 кг, штанга — до 85 кг. Коли бурять “вікна”, доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за пів години стає непридатним, він стає мокрим і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту», — розповідав Василь у своїх листах. Табірні роботи позначилися на його здоров’ї. Поет пережив прорив виразки, переніс операцію. А в серпні 1977 року зламав п’яткові кістки й кілька місяців пролежав у лікарні.
Звільнившись і нарешті повернувшись у 1979 році до Києва, приєднується до Української Гельсінської групи (УГГ) — правозахисного об’єднання, що ставило собі за мету сприяти виконанню Гельсінських угод 1975 року та захисту прав людини. Лави переслідуваних поповнюють і підписанти-засновники УГГ: Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Мирослав Маринович та інші. Нещодавно звільнений із таборів Стус знав, чим загрожує участь у русі, але не міг ухвалити іншого, безпечнішого, проте такого невластивого собі рішення. Обраний шлях опору борця з гниллю системи не залишив йому вибору.
«Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилась для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту?» — більш ніж нотатки — маніфест Стуса з його «Таборового зошита».
Уже через рік Василь отримує новий вирок: десять років позбавлення волі і п’ять років заслання. Адвокатом Василеві призначили комсомольця Віктора Медведчука — гебістську «шістку» на той час, зрадника України в майбутньому. За спогадами дисидента Євгена Сверстюка, Василь із першого погляду розпізнав у Медведчукові агресивно-комсомольський тип і відмовився від його послуг. Проте адвокат таки виступав на суді. Єдине, що зробив і що йому підказувала його «адвокатська етика», — визнав за Стуса його провину. Самого поета права останнього слова позбавили.
І ось замість пера та віршів для Стуса — село Кучино Пермської області, табір особливого режиму та вкручування деталей у праски. Як писав у спогадах інший в’язень цієї тюрми — Василь Овсієнко, друг та промоутер Стуса та його віршів після розпаду СРСР: «Прогулянки нам давалися годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри… З наших камер видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна та смужку неба. … Харчування наше коштувало 24–25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини».
Два таких роки, покарання за найдрібніше відхилення від режиму чи вимог наглядачів, понад рік в окремій камері за протести проти сваволі тюремників. Але для Стуса це ще й два останніх роки перекладів і писання віршів.
1985 року в ніч з 3 на 4 вересня Василь Стус помирає в карцері в тюрмі Пермської області. «…але я особисто почуваюся смертником. Здається все, що я міг зробити за свого життя, я зробив», — напише наостанок.
Офіційна причина смерті — зупинка серця. Василь Овсієнко озвучував свою версію: імовірний удар нарами. Стуса поховали на табірному цвинтарі у селі Борисово без присутності рідних та близьких.
У листопаді 1989 року прах Василя Стуса, правозахисників Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборах, перепоховали на Байковому кладовищі у Києві. Попрощатися з ними прийшли десятки тисяч людей. Тоді — вже з блакитно-жовтими прапорами. Оте програмове Стусове таки справдилося:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя…
Народжений, за влучним висловом Івана Драча, між «великим голодом та великою війною», шістдесятник-дисидент Василь Стус не прийняв свою долю — він її обрав. Обирав говорити з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора, відкрито підтримувати однодумців, відстоювати людську гідність, засуджувати сучасників, які не вибрали такий чесний шлях. Але цікаво: сам будучи «джерелом Божественних гармоній», як назвав Василя Михайло Хейфец, поет дуже тонко відчував іскру дару навіть у тих, хто вибрав сите радянське корито, і поважав кожний талант. «Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір», — у цілому ці його слова стали кредом Стуса в ті часи. Тоді поетову жертву заради справедливості та його вперту боротьбу суспільство не оцінило — просто не було на це здатне. Проте таки змогло оцінити потім.
Журналіст і публіцист Микола Рябчук дає дуже точну характеристику поетові: «Коло Стуса незатишно, як коло Ісуса Христа; куди затишніше й психологічно комфортніше — вшановувати апостолів, із маленькими, проте цілком зрозумілими людськими слабкостями, або й ліберальних прокураторів, зі слабкостями великими, проте також цілком зрозумілими. Стус не має найголовнішої, найнеобхіднішої риси для культурного героя — демократизму. Він естет, аристократ, західник, шанувальник езотеричного Рільке й усякої іншої ворожої «наському» духові чужоземщини; Стуса аж ніяк не зодягнеш у смушеву шапку з кожухом, не домалюєш козацьких вусів, і не уявиш за чаркою де-небудь у веселому закладі мадам Адольфіни». Син селянсько-робітничої сім’ї, учитель з Донеччини, Василь Стус — європейський інтелігент, справжній аристократ духу з обличчям, сповненим людської гідності.
Мене ти в горі порятуєш
І другу й ворогу назло.
Ні, я не пещеної долі
Просив би в тебе. Зовсім ні.
Дай буйногривої сваволі
На довгу путь, на довгі дні.
