Художник-ікона чи митець-новатор?
Казимир Малевич був людиною на межі. Жив на межі епох: пережив розпад імперій і бачив вмирання старого мистецтва. Міг зайти за межу звичного бачення — і побачити безкрайній простір мистецтва.
Казимир народився 1879 року. В маєтку своєї тітки Марії Оржеховської на вулиці Жилянській (тоді на межі Києва), якою чи то починалось, чи то закінчувалось місто. Родина Малевичів мала польське шляхетне походження, хоча батьки митця — Людовіка Галиновська й Северин Малевич — народилися в Україні та з Польщею не мали жодних зв’язків.
Упродовж кількох століть дім Малевичів був у селищі Турбів, що на Вінниччині. За участь у Польському повстанні 1863 року проти Російської імперії родина втратила статки, а батько Казимира змушений був шукати собі роботу, аби прогодуватись. Тогочасний Київ — столиця цукрової промисловості. Саме тут Северин Малевич шукає нову роботу і створює родину.
Казимир був первістком Северина Малевича й Людовіки Галиновської. Окрім нього, народилося ще вісім дітей. Казимира Малевича хрестили в костелі Святого Олександра (вул. Костельна,17), де вінчалися батьки.
За кілька років родина переїхала з Києва. Дитинство Казимира минуло в українських селах. Родина переїздила кожні два–три роки до нового місця, тому що голова родини часто змінював працедавців як управлінець на цукрових заводах. В автобіографії Казимир Малевич згадував, що в усьому наслідував селян і йому подобалось усе їхнє життя: їжа, одяг, вишивка, побут, розписані глеки й хати. Саме українських селянок він вважав своїми першими учительками мистецтва. Чи не з того періоду улюбленими квітами митця стали флокси — різнобарвні кущі, які ростуть скрізь в Україні.
Іноді батько брав малого Казимира з собою до Києва, що всуціль захопив майбутнього митця та став особливим містом в його житті. Чи не в кожен свій київський візит хлопець милувався дивовижною архітектурою міста, а також задивлявся на Дніпро, по якому на човнах переправлялися різнобарвні постаті.
Якось ще дитиною Казимир Малевич побачив як маляр фарбує іржавий дах зеленою фарбою. На очах поверхня бляхи ставала насичено-зеленою, зливаючись із деревами й травою навкруги. Ця магічна сила кольору запала в душу Малевича-художника на все життя. Його супрематизм, зокрема, стверджує силу кольору.
В одній із київських крамниць мама придбала Казимиру його перші фарби. А за кілька років він побував у студії видатного художника Миколи Пимоненка — того самого академіка живопису, що започаткував школу реалістичного мистецтва в Україні. Згодом отримав перші професійні уроки малювання, найвірогідніше, як вільний відвідувач, в Київській рисувальній школі живописця Миколи Мурашка — відомого пейзажиста. Школа розташовувалась у будинку по вулиці Володимирській. Меценатом її був той самий Іван Терещенко — підприємець і благодійник.
Знайомство з Миколою Пимоненком розпалило в Казимира бажання стати професійним живописцем. Хоча батько не схвалював такого вибору і лише мама підтримувала свого первістка в прагненні до мистецтва. У роботах Малевича бачимо вплив Пимоненка, якого він вважав своїм учителем все життя.
Коли родина переїхала до Конотопа, Малевич уже непогано малював. Одного разу друг взяв його роботу без відома і відніс до антикварної крамниці. Це була перша «виставка» Казимира у вітрині крамниці, а за кілька днів — перша продана робота. За отримані кошти Малевич мав змогу щодня купувати кільце ковбаси впродовж місяця. Отже, міг прогодувати себе мистецтвом.
Родина Малевичів переїздить до Курська, коли Казимиру виповнилося 18 років. Як старший син він змушений працювати креслярем у конторі залізниці, щоб допомагати забезпечити рідних. Та у вільний час Малевич не полишає малювання і мріє про велике мистецтво. У 1902 році помирає батько — Казимир стає годувальником багатодітної родини.
Кілька років він намагається вступити до Московського училища живопису, скульптури та архітектури, проте не складає вступні іспити. Зрештою, продовжує навчання в приватній школі й активно бере участь у мистецькому житті: виставляє свої картини й разом з іншими авангардистами епатує публіку.
А також реалізовує художнє бачення у дизайні тогочасної продукції. 1908 року власник парфюмерної фабрики Брокар замовив у Малевича візуал одеколона «Сєвєрний». Молодий художник створив ескіз, за яким виготовили флакон у вигляді льодовика й кришку у формі ведмедя. Цей дизайн від Малевича використовувався із 1911 аж до 1990 року.
У 1913-му Малевич із друзями Алєксєєм Кручьоних і Міхаілом Матюшиним створює футуристичну оперу «Перемога над сонцем», де робить костюми й декорації. Актори в дивних строях вигукували нерозбірливі звуки, а музичним супроводом стало розбите піаніно. Нечисленні глядачі закидали сцену гнилими помідорами задовго до фіналу, але автори тішились від «шаленого успіху», адже їхнім завданням було шокувати публіку.
Навіть на чужині Малевич зберігав зв’язки з Україною. У 1915 році він створює ескізи для вишивок, за якими майстрині в селі Вербівка (Черкащина) декорували подушки, шалики та інші речі. Поміщиця та художниця Наталія Давидова й мисткиня Олександра Екстер започаткували там експериментальну артіль, де сучасне мистецтво поєднували з традиційним ремеслом. Тож першими поціновувачками супрематизму, який Малевич створив влітку 1915-го, були українські селянки.
У грудні 1915 року на виставці «0,10» в Петрограді Малевич вперше представив картини нового напряму в мистецтві, який він назвав супрематизмом. Двері у нове мистецтво — знаменитий «Чорний чотирикутник на білом тлі», що увійшов в історію як «Чорний квадрат».
На запрошення художника-авангардиста Марка Шагала у 1919 році Малевич їде до Вітебська працювати в художньому училищі. Навколо нього гуртуються учні, що обирають собі назву УНОВИС (Утвердители нового искусства — Затверджувачі нового мистецтва). Вони використовували чорний квадрат як підпис та робили нашивки на одязі.
З учнями Малевич приїздить у 1922 році до Ленінграда, де очолює Державний інститут художньої культури. Розвиває супрематизм в архітектурі, дизайні, займається теорією мистецтва, викладає, публікує статті. Після 1926 року, коли розпочався не тільки розквіт соцреалістичного мистецтва, але й репресій і критики, зокрема творчих експериментів та авангардного мистецтва, Малевича звільняють із посади директора.
Митця добре знали за кордоном, але він вперше зміг поїхати туди особисто лише у 1927 році. Спочатку була Варшава: успішна виставка, уся мистецька спільнота вітала його присутність. Далі — Берлін і Баухауз у Дессау. Проте подорож несподівано обірвалась телеграмою російських органів із вимогою негайно повернутись. Малевич залишив усі свої картини й архіви і вже ніколи не зміг повернутись за ними. Почались важкі часи для митця, але в Україні раптом виникли нові можливості.
У Росії Малевичу не давали працювати після 1926 року, тому запрошення викладати в Київському художньому інституті стало порятунком. Натоді установу очолює Іван Врона, активний та амбітний керівник, який прагнув створити «київський баухауз». Він запросив багатьох відомих митців, але Малевич мав особливо важливе завдання — запровадити найновіші підходи до викладання мистецтва.
Останні теоретичні статті Малевича були надруковані в харківському журналі «Нова генерація» 1930 року. Редакція переклала їх українською, а Держвидав України мав надрукувати окремою книгою (не встигли через початок чергової хвилі репресій). Журнал заснував головний панфутурист України Михайль Семенко, який під впливом супрематизму Малевича писав свої супрапоезії. Цього ж року відбулася остання прижиттєва персональна виставка картин Казимира Малевича у залах Картинної галереї (нині Національний музей «Київська картинна галерея»). Її двічі продовжували, адже виставка мала хороші відгуки відвідувачів.
Малевич планує переїхати до Києва остаточно, з родиною та учнями, але щойно повертається в Ленінград, його несподівано заарештовують у вересні 1930-го та звинувачують у шпигунстві. Нібито на користь німців, лише через знайдені телеграми німецьким друзям і польські гроші, які він зберігав як сувеніри після поїздки в Європу. Після кількох місяців за ґратами його звільняють завдяки заступництву високопоставлених друзів. Проте ув’язнення та ізоляція ламають митця. Малевич залишається без роботи і грошей. Зрештою, Казимир важко захворів.
Після тривалої недуги Малевич помер 15 травня 1935 року. Перед смертю він залишив детальні інструкції щодо власного похорону: написав сценарій прощання і створив дизайн труни, яку виготовили його учні. Попрощатися з митцем прийшли тисячі людей попри ризики переслідування, адже на той час Малевич був забороненою постаттю. Прах захоронили в селі Немчинівка (Московська область) під дубом, де Малевич любив гуляти. Ще задовго до смерті Малевич залишив заповіт, в якому просив на місці його могили поставити башту у вигляді вертикального архітектона (супрематичної архітектурної моделі) із телескопом нагорі, щоб кожна людина могла подивитись на Юпітер.
Малевич — художник, що змінив історію мистецтва: автор найвідомішої картини ХХ століття, живописець, теоретик мистецтва, культуртрегер і викладач. А також засновник супрематизму — напряму авангарду, який легко впізнати за кольоровими геометричними формами. Хоча Малевич не отримав повноцінної освіти, він був не лише митцем, але й теоретиком та філософом. Пригадаймо його авторство неологізмів, які ми усі добре знаємо та вживаємо: невагомість, супутник (у значенні космічного тіла). А ще його супрематизм в архітектурі й урбаністиці втілився в концепції аероміст — величезних космічних станцій, що мали літати на орбіті Землі. Новатор в усьому, провокатор і містифікатор Малевич народився у Києві та зростав в українських селах, своїми першими вчительками мистецтва вважав українських селянок. Казимир Малевич випередив свій час і досі надихає мисткинь, дизайнерок та архітекторок. Всіх митців у всьому світі.
Попри факт його народження в Києві, формування як митця і створення робіт в Україні, фундатора супрематизму в світі атрибутували виключно до російської культури. У певному сенсі насильно, бо сам художник називав себе й українцем, і поляком, а іноді — й росіянином. Множинна ідентичність була нормою для людей доби Малевича. Як особистість він сформувався саме в Україні: на Поділлі, Чернігівщині, Харківщині, Сумщині, в Конотопі — на територіях, де він жив через часті переїзди родини. Так, на східних теренах, нині російських, він прожив багато років. Малевич — це українські витоки, але глобальні сенси. Саме за таке сприйняття художника бореться Україна, рухаючись у бік відновлення історичної справедливості й повернення собі власної культурної спадщини.
