Олександр Кониський

Урочиста «Молитва за Україну» або «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» — найвідоміший твір Кониського. Це духовний гімн України, який хор виконує на інавгурації в стінах Верховної Ради. Микола Лисенко — автор музики, Олександр Кониський — автор слів. Письменник якось презентував його студентам на Галичині (через заборону всього українського на підросійський Наддніпрянщині), і славень поширився та став популярним. Спочатку його виконували діти, потім аранжували для дорослих хорів. Відомі аранжування від Кирила Стеценка, Олександра Кошиця — того, хто показав світу «Щедрика».

Ще одним твором життя для Олександра Кониського стала перша ґрунтовна біографія Тараса Григоровича Шевченка: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». Перший том побачив світ у 1898 році у Львові. А другий друкувався вже по смерті письменника в тому-таки Львові в 1901 році. Цілих десять років життя дослідник присвятив створенню книжки про Кобзаря: критично осмислив витоки біографії, подав це у легкій, популярній формі. Зробив усе, щоб про Шевченка читали, знали та ділилися.

Якось у 1876-му львівський часопис «Правда» опублікував вірші із серії «невидане з Шевченка». Серед них — відомий тепер твір «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Але Кониський, як автор першої ґрунтовної біографії Шевченка, спростував авторство Кобзаря. Припустив, що редакція надрукувала вірш із Тарасового нотатника. А справжній автор — не він. Шевченко просто любив записувати для себе поезії, які подобалися. Справжнього автора Кониський знайшов ув «Южнорусском зборнике» Метлинського у Харкові 1848 року, де його цілком міг прочитати Шевченко. Він належав перу незнаного поета Михайла Петренка. 

Як і будь-який поважний письменник, Кониський мав багато творчих псевдо. Ф. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та інші. Усього понад 150. Франко називав його людиною, створеною «для заселення пустелі», належно оцінюючи його наполегливу буденну працю. Кониський ніколи не претендував на перші місця на «п’єдесталі» літератури, але зробив для неї дуже багато. Літературна критика, наукові статті, біографії видатних, публіцистика, переклади. Саме з Франком найдоречніше порівняти Кониського — з огляду на важливість його роботи для суспільства та громадської думки в Україні.

Кониський майже не мав вільної хвилини. І основний час, і своє дозвілля віддавав письменству: повний життєпис Тараса Шевченка, два томи поезій, понад 50 повістей, кілька сотень публіцистичних творів. А ще — авторство шкільних підручників: «Українські прописи», «Арифметика, або щотниця», «Граматка або перша читанка задля початку вченья». Його життєва позиція в його ж вірші — «Покинь високії слова. Возьмись за просте діло: У нас робітників нема, А ватажки нам надоїли».

Молоді роки Кониського — «епоха великих реформ» (скасування кріпосного ладу в Росії). Українська інтелігенція прагнула творити і діяти. Утворювалися громади з діячів та митців — часто нелегальні, — які ширили знання серед простого люду. Тому Кониський відомий нам як організатор недільних шкіл на Полтавщині, Катеринославщині. «Щонеділі і по святах, — писав Олександр Якович, — ходив я вчити дітей по недільних школах». А ще він підтримав ініціативу С. Єфремова, В. Доманицького, О. Лотоцького щодо заснування у Києві видавництва «Вік», яке за 15 років опублікувало понад 100 книг українською мовою.

За власними словами Кониського, «духовну нужду» й велику потребу в самоосвіті він покривав читанням книг, особливо історичної та художньої літератури. Захоплювався творами Шекспіра, Ґете, Байрона, Текерея, Ч. Дікенса, Вольтера, Феєрбаха. Мав і настільні, улюблені книги: альманах «Ластівка» Є. П. Гребінки, «Молодик» І. І. Бецького. Пізніше Кониський напише: «Я бачив, що освіта моя занадто мізерна, що знання в мене цілком бракує, що мені треба вчитися, читати».

Що тільки не робив Кониський на ниві просвітництва! Не вийшло відкрити в Полтаві Товариство грамотності — його делегували до Петербурга. Як член столичного Товариства грамотності він почав «топити» за просвіту. Прагнув робити популярні книжки дешевшими, аби кожен їх купував. Була мрія укласти працю з історії України для продажу за доступною ціною. А ще Кониський хотів відкрити книжкову крамницю в Полтаві. Коли не вийшло, організував громадську бібліотеку просто у себе на квартирі. Згодом свою бібліотеку він заповів НТШ у Львові. На книжковій шафі мав промовистий напис: «Книг додому не даю».

Через громадську діяльність Кониського ніде не брали на роботу. Дійшло до того, що книжки й листи, які йому надсилали, обов’язково переглядали в поліції. «Се було не життя, а мука». Проте Кониський багато працював над собою, розмірковував про просвітництво українського народу, писав вірші, укладав підручники, перекладав. Діяч був щиро переконаний, що український народ зневажатимуть, допоки не буде в нього своєї літературно-наукової мови. Він активно збирав слова для такого українського словника й до закінчення заслання зібрав їх майже 20 000.

На засланні Кониський закінчує свою «Арихметику, або Щотницю для українських шкіл». Зусиллями Миколи Костомарова її друкують. «Арихметика» на зразок самовчителя була написана українською мовою для учнів недільних шкіл. Кониський вважав, що учні часто, «уміючи читати і писати, арифметики зовсім не знають». В підручнику міститься багато прикладів, задач «з приєднанням до них так званих навідних запитань, що можуть у разі утруднення навести на правильний шлях розв’язання». Тож книга не тільки навчала арифметиці, але й впливала на загальний розвиток учня. Просвітники — вони такі.

Не в останню чергу завдяки своїй наполегливій праці та послідовності Кониський зажив надзвичайно високого авторитету серед галичан. Його запрошували до співпраці, просили поради та допомоги, відзначали за обізнаність та експертність (здобуту у великій мірі самоосвітою), друкували його літературні та педагогічні праці. Грушевський називав його «найвизначнішим галицьким письменником 70-х та 80-х років». По суті, Кониський був його вчителем та духовним батьком. Саме він був одним із тих діячів (тут згадаймо й Антоновича), що відправили Грушевського до Львова очолити кафедру історії України.

У середині 1870-х років Кониський бере активну участь у полеміці щодо українських національних проблем. Саме тоді він пише критичну статтю «Український націоналізм», аргументує шкідливість космополітизму, російського шовінізму. Вважає, що все це зводить нанівець реалізацію української національної ідеї. На захист національного руху вступає в полеміку із Драгомановим, особливо після статті останнього «Література російська, великоруська і т. ін.», де історик чомусь побачив Україну під одним дахом з російством та закликав народи «творити разом».

За активну позицію проти русифікації українців та за те, що вбачав в цьому велику шкоду для розвитку нації, і за життя, і після смерті (особливо за совітів) Кониського часто звинувачували в націоналізмі. Формулювалося це як «пропаганда національної винятковості й нетерпимості». Але де нетерпимість, а де Кониський? Він просто виступав за свободу націй, особливо коли бачив, як живуть інші народи, і хотів такого для свого. Іноді як натура емоційна не міг говорити про це стриманіше — виступав палко, завзято, що інколи тлумачили як агресивний шовінізм. 

Кониський палав ідеєю просвітництва. В 1874 році почав укладати «Читанку» українською з творами наших письменників та довідками про них. Але тут вийшов сумнозвісний Емський указ (18 травня 1876 року), і всі намагання надрукувати щось українською пішли прахом. Аналогічна ситуація — «заборонено до друку» — спіткала і його збірку «Батьківщина» з найкращими творами українців, хай як намагався Кониський обійти цензуру та ретельно добирати матеріал. Врешті максимально нейтральна збірка вийшла під назвою «Луна». «Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р.», — писав Франко.

Друга половина 1880-х років видалась складною для Кониського. З огляду на громадянську позицію поліція стежила за кожним його кроком. Якось письменник повертався зі Львова до Києва. На прикордонній станції Волочиськ його затримали, принизливо обшукали, відібрали видані в Галичині книжки, ще й відкрили справу на півтора року. Потім безліч разів викликали до жандармерії. В самому Києві в той час нападками на письменника не гребував шовіністичний з усіх боків «Киевлянин» — приватна газета москвофільського спрямування. Кониському доводилося друкувати свої твори в Галичині під псевдонімами. 

У 1885 році львів’яни вшановували заслуги Кониського святом з нагоди 25-річчя літературної діяльності. Але того ж літа його звинуватили в сепаратизмі та заарештували, коли повертався до Києва. Не в силах витримувати тривале слідство та думку про заслання, якого через стан здоров’я міг не пережити, Кониський звернувся з поданням до самого царя. Письменник настільки докладно розписав справу, що цар велів «залишити слідство» і видати лише щось на кшталт повчання Кониському. Тож свою роботу письменник продовжив. 

Олександр Кониський — автор не тільки біографії Шевченка, але й численних поезій і прозових творів. Серед них — «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Антін Калина», «Стельмахи», «Суддя Гарбуз», «Хвора душа», «Баба Явдоха». Більшість оповідань, створені на основі юридичних сюжетів чи кримінальної хроніки, викривали негатив у діяльності тогочасного суду чи влади. Багато з цих сюжетів — про хабарі, здирництво та корупцію. Болюча тема в усі часи. А ще в письменника була казка-пародія на царський суд «Собача правда».

Якось на висловлене Михайлом Драгомановим твердження, що «русин московський оден із всіх братів велике зложив государство», Кониський написав: «З того “великого государства” вийшли великі і важкі кайдани, а до кайданів і неволі не вабить нас жодна “общерусская” культура». Вже тоді він бачив далеко наперед та чітко будував кордони між українським та російським духовними просторами. Ніхто палкіше за Кониського не покладав завданням української інтелігенції служити відродженню власного народу.

Кониський був вкрай принциповим у питаннях мови. Закликав українську еліту до відходу від двомовності в творчості, сам дотримувався цього принципу. Як кажуть, бачив на роки вперед. Кониський — творець української національної публіцистичної мови. Друкувався в усіх україномовних журналах Галичини, був редактором журналу «Правда». «Українська мова має відповідати курсу на здобуття культурної і політичної самостійності, а отже не може бути в неї толерування москвофільського язичія. Вона має бути спільною для Західної та Східної, підавстрійської та підросійської, України», — позиція Кониського. 

Кониський послідовно популяризував та творив культ Тараса Шевченка. Але водночас став творцем культу й Михайла Грушевського, коли той ще тільки починав свою наукову діяльність. Свою книгу письменник назвав «Т. Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя», і невипадково. Друге прізвище Кобзаря в метриці — Грушівський. Кониський поєднав історика й поета метафорично, надавши історикові статусу продовжувача справи Шевченка. І коли історика обрали професором до Львова — щиро радів, що відтепер Михайло стане для українців Тарасом ХХ століття. Вірив, що з цього почнеться нова історія нашої культури. 

Крім Грушевського, учнями Кониського були й інші визначні громадські діячі. «Дві руки» письменника — О. Лотоцький та С. Єфремов. Перший — очільник української громади в імперській столиці, який багато проєктів провів через цензуру Емського указу. Другий продовжив шевченкознавчу працю вчителя, редагуючи листування і щоденник Шевченка. Ще згадаймо В. Дурдуківського — педагога, директора Першої української гімназії ім. Шевченка на Наддніпрянщині; В. Доманицького, який видав перший академічно звірений «Кобзар»; Ф. Матушевського — першого редактора щоденної газети «Рада», про яку мріяв Кониський.

Найзапеклішим опонентом Кониського за його життя був Драгоманов. Обидва були палкими та завзятими, але кожен обстоював своє без лояльності до чужого. Тож не любили один одного щиро й недвозначно, публічно засуджували. Кониський був прихильником еволюції суспільства через просвіту, виступав за об’єднання усіх верств (спирався на дітей духівництва, вважав їх «зв’язковими» між народом та елітою). Натомість Драгоманов був поборником революційних змін, соціалістом, який обстоював ідеї федерального об’єднання з Росією, орієнтування на їхню літературу, що для українців означало подальшу русифікацію.

Кониський для галичан був майже іконою — найпопулярнішим наддніпрянцем свого часу. Його значення для відродження України порівнювали з Шевченком. До Львова вперше поїхав у 1866-му й кілька років навіть прожив там. Саме йому ми завдячуємо перемовинами між київською і галицькою громадами щодо обрання Грушевського на кафедру української історії. Та й перша некоронована українська академія наук НТШ була дітищем Кониського. На неї він пожертвував своїх 1000 рублів та ще й організував збір. На ці гроші була куплена друкарня для НТШ, що дозволило їм бути незалежними у виданні праць.