Борчиня за українство чи жертва терору?
Людмила народилася в Києві, в сім’ї, де плекалися духовні цінності. Батько Михайло Старицький — відомий український письменник, мати Софія — з дому Лисенків, рідна сестра композитора Миколи Лисенка. Тож — добрий ґрунт. Історія знайомства батьків — справжня романтика. Батько як родич виховувався в сім’ї Віталія Лисенка, і його дитяча приязнь до Софії Лисенко переросла в справжнє доросле кохання. В шлюбі Старицьких народилося п’ятеро дітей. Людмила була другою. Хрещеною дівчинки стала Людмила Драгоманова, дружина українського історика Михайла Драгоманова, тож вона отримала ім’я на її честь.
В родині Старицьких панував дух літератури, музики, театру і перформативної творчості. Тож дівчинка підхоплює цю хвилю: з дитинства починає складати вірші, казки, пісні. Бачить підтримку батька. А ще зі шкільного віку їй до душі вивчення німецької мови й історичного минулого.
До перекладацької діяльності молоду Старицьку підштовхнула дружба з Ларисою Косач — тією, кого ми знаємо як Лесю Українку. Потім у її житті стається «Плеяда» — літературний гурток української молоді. Людмила починає перекладати з німецької і російської. Програму товариства «Плеяда» наведено у листі Лесі Українки до брата Михайла, в якому є список авторів світової літератури, яких «плеядівці» мають перекласти українською мовою. Вдень навчаються, а вечорами збираються у Косачів на Тарасівській, у Лисенків на Рейтарській або в Старицьких.
Людмила хоче стати літераторкою, активно допомагає батькові. В архіві Михайла Старицького збереглися чернетки великої трилогії «Богдан Хмельницький», написані її рукою. За життя авторів текст виходив під двома іменами — Михайла та Людмили Старицьких. В архіві родини Старицьких збереглися чернетки історичних прозових творів, частково написаних рукою Людмили. За порадою батька вона старанно вивчала історичну літературу та архівні документи, щоб написане було не тільки цікавим, але й історично достовірним.
Досвід, якого набуває під час роботи над історичними образами в спільних творах, Людмила згодом переносить у власні літературні твори. Головний персонаж Старицької — історичне минуле України, славні гетьмани. Не оминає молода письменниця й акцентів на ролі особистості в історії.
Людмила зближується з «плеядівцем» Олександром Черняхівським: виходить за нього заміж, прізвище змінює на Старицька-Черняхівська. А згодом стає мамою прекрасної дівчинки Вероніки. Чоловік Олександр Черняхівський володів французькою, іспанською та німецькою мовами. У молоді роки займався перекладами художньої та філософської літератури, потім перейшов на медичну. Одного разу під псевдонімом Будовий навіть переклав праці Фрідріха Енгельса. Згадка про це при совітах, на думку дослідників, врятувала йому кар’єру та життя.
Помирає тато Людмили — Михайло Старицький. Його смерть стає великим горем для дочки. І хоч горе ніколи не є очікуваним, для Людмили батько був частиною її самої. Саме вона впорядковує першу збірку поезій Михайла Старицького, яку він почав готувати ще за життя. Раз по разу звертається до історичної тематики в драматургії, досліджує історію українського театру, бере активну участь в українському громадському та мистецькому житті. Все в руслі сімейних традицій Старицьких. З-під пера письменниці виходять публіцистичний твір «25 років українського театру. Спогади та думки», а також драматичні твори: «Аппій Клавдій» з давньоримського життя, «Ноктюрн», «Гетьман Дорошенко».
Боротьба за українську мову була не єдиним натхненням Людмили. З часом вона починає боротися і за українську державність. Спершу ще в російській Думі українські депутати ставлять питання автономії українського слова і аграрної реформи. Діяльність їхню скеровує Михайло Грушевський, видатний історик та політик. А в цей час у газеті «Рада» під псевдонімом «Старенька Муха» Людмила друкує свою п’єсу «Вертеп. Старовинна містерія на нові теми», присвячену тим «політичним битвам» в російській Думі 1906 року. Очікувано, випуск газети конфіскують, а Людмилу від арешту рятує лише те, що вона скористалася псевдонімом.
Активна громадянська позиція Старицької приводить її до Товариства українських поступовців (ТУП) — цей справжній координаційний центр українських сил.
А тим часом, боротьба за українську мову починається і на театральній сцені. П’єсу Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» ставлять у театрі Миколи Садовського. 10 вистав мають шалений успіх. Не в останню чергу завдяки Миколі Лисенку — він оздобив цю драму чудовою музикою. В журналі «Червоний шлях» тоді відзначають, що це одна з найкращих історичних п’єс в українському театральному репертуарі. Так високо оцінено талант молодої письменниці.
1912 року помирає дядько Людмили по матері — Микола Лисенко. В останню путь геніального композитора проводжають під «Марш Дорошенка» з Людмилиної п’єси. «Ще чверть серця одірвано», — так Старицька-Черняхівська сприйняла втрату дядька. Вона вимушено переймає його обов’язки голови в українському культурно-просвітницькому клубі «Родина». На перші роковини по дядьковій смерті пише вірша «Хай буде тьма!», а згодом — «Спогади про М. В. Лисенко». Так відрефлексовує горе.
Смерть сама не ходить. У 1913 році вона забирає найкращу подругу Старицької — Ларису Косач, Лесю Українку. Людмила важко переживає втрату. Свої почуття виливає в спогадах про Лесю — «Хвилини життя Лесі Українки».
Перша світова війна. Людмила не залишається осторонь: працює в шпиталі при клубі «Родина» сестрою милосердя, а заразом і навчає поранених української грамоти. В цей самий період вона виконує інше важливе політичне завдання — вирушає до Сибіру. Ох і багато українців туди заслано: переселенців, полонених, вигнанців… Людмила їде туди, щоб організувати для них комітет — спільноту, яка опікуватиметься українцями в тих землях. По дорозі назад у Москві зустрічається з Михайлом Грушевським та таким собі Іваном Дергальовим (насправді — Володимиром Винниченком, згодом — політиком часів УНР, який жив там під вигаданим ім’ям).
З 1917 року Людмила — членкиня Української центральної ради УНР, генерального секретарства освіти. А приміщення клубу «Родина» надає для організації Ради. Людмила активно поринає в роботу із культурою. Разом з Іваном Стешенком (чоловіком рідної сестри) та Дмитром Дорошенком (істориком та політиком часів Гетьманату Скоропадського) працює над скликанням театрального з’їзду та створенням двох нових театрів для українців.
У цей час Людмила Старицька-Черняхівська зосереджується на промоції кінематографу як мистецтва, доступного широкому загалу. Організовує кінематографічну секцію при театральному відділі, пише сценарії, опікується зйомками фільмів та перекладом російськомовних титрів у дореволюційних кінострічках німого кіна.
Вже добре відома як палка та харизматична промовиця, Старицька бере слово під час похорону героїв Крут. А через кілька днів у газеті «Нова Рада» публікує есе «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами». Там були, зокрема, й такі рядки: «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня».
Життя не спиняється: письменниця пише нові п’єси «Український ярмарок», «Останній сніп», «Милость Божа». А ще в часи Скоропадського було ухвалено важливе рішення розвивати кіно як доступне та модерне мистецтво. Виникло товариство «Українфільм», було навіть закуплено 35 000 м плівки у Відні. Спочатку знімали кінохроніки, але згодом мали початися зйомки художнього кіна. Оголосили конкурс сценаріїв. І саме Старицька-Черняхівська отримує премію за свій сценарій до фільму «Вітер з півночі» — так високо було оцінено її внесок у кінематографію. Історичний фільм за сценарієм Людмили про знищення російськими військами Запорозької Січі 1775 року так і не вдалося зняти: зміна влади та матеріальна скрута молодої держави.
А ось вистава по п’єсі «Милость Божа» з тріумфом проходить у Театрі корифеїв Миколи Садовського, де чудово відтворено атмосферу Києво-Могилянської академії першої половини ХVIII століття. Музику до п’єси напише Кирило Стеценко.
Свою просвітницьку роботу Старицька-Черняхівська не припиняє й за гетьмана Павла Скоропадського: працює в Міністерстві освіти, бере участь у відкритті нового приміщення Українського клубу в Києві. На вечірці з нагоди відкриття м’яка й тактовна Людмила зуміла примирити двох рідних братів Тобілевичів — театралів-режисерів Миколу Садовського і Панаса Саксаганського, які не розмовляли цілих 15 років.
Розвиток жіночого руху на початку століття не пройшов повз Людмилу. За Директорії УНР вона стає співзасновницею Союзу українок в Кам’янці-Подільському. І вже від імені Союзу разом з чоловіком Олександром, донькою Веронікою та педагогинею Софією Русовою їде до польських таборів Варшави, Домбю, Пикуличів під Перемишлем, львівських Бригідок та в Ялівці з важливою місією — допомагати українським полоненим.
Діяльність Людмили та її однодумців дозволить реально полегшити умови утримання вояків УНР, інтернованих у польських таборах після 1920 року. Європейські організації надали продукти, одяг, ліки, речі. Місія Старицької могла допомагати українським полоненим одягом, харчами, ліками та відвідувати всі концентраційні табори, внесені в план поїздок від Червоного Хреста. Це була колосальна робота. В польському Перемишлі під час місії Старицькі в грудні 1919 року перетнулися з давнім другом — Євгеном Чикаленком, колись щедрим меценатом культури УНР, а тепер — таким же інтернованим українцем. А ще в Кам’янці-Подільському Людмила одного разу перетинається з митрополитом Андреєм Шептицьким.
Українська революція зазнає поразки. Уряд УНР змушений відступити. Рішення Людмили — остаточне: залишатися на своїй землі, адаптуватися до нових умов. Тому повертається з родиною в Київ. Її коло спілкування тоді найяскравіше: молодий поет Павло Тичина, композитор Кирило Стеценко, режисер Лесь Курбас, актори Іван Мар’яненко та Гнат Юра, письменники Тодось Осмачка, Валер’ян Підмогильний, поет Борис Антоненко-Давидович. У своїй київській квартирі на розі сучасних вулиць Ярославів Вал та Олеся Гончара Людмила організовує літературні вечори, один із яких присвячує пам’яті Голови Директорії Симона Петлюри.
В цей час Людмилу поглинає літературна праця, сумлінна та плідна, як ніколи. Вона пише п’єси «Перемога», «Декабристи», «Тихий вечір», повість «Діамантовий перстень». Перекладає лібрето для опер: «Орфей», «Фауст», «Ріголетто», «Чіо-Чіо-сан», «Аїда», «Золотий півник», ораторії Гайдна. Тоді ж відбудеться постановка її драми «Іван Мазепа». «Не вічні ми, та вічнеє життя!» — каже її Мазепа перед тим, як покінчити з власним життям.
Українські терени накриває більшовицька темрява: арешти інтелігенції, терор та переслідування. 1930 року Людмилу та її чоловіка Олександра арештовують уперше. Сфабриковане обвинувачення, цілком розповсюджене для того часу: членство в організації, пов’язаній з капіталістами — в Союзі визволення України (СВУ). Показушне звинувачення, показушний відкритий, як театр, процес над 45 українськими інтелігентами в Харкові. Хай як намагається Старицька довести абсурдність усього, що відбувається, їй не вдається: їй присуджують п’ять років ув’язнення і три роки «обмеження в правах». Згодом вирок був замінений на умовний. Але заслання все одно відбулося. Щоправда, до Сталіно (нині Донецьк) на шість років. Там Олександр Черняхівський керував кафедрою гістології медичного інституту.
Мине якихось вісім років, і заарештовано буде вже доньку Старицьких-Черняхівських — Вероніку — за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Лише на підставі того факту, що Вероніка була одружена з німцем, і то за рік з ним розлучилася. Без зайвих реверансів батькам просто повідомлять, що їхня єдина доня отримала 10 років таборів.
За рік помирає Олександр Черняхівський. Людмила залишається сама, без підтримки та рідних поруч. Намагається шукати свою доньку по таборах Сибіру, пише листи радянським можновладцям, та де там. Вероніку було розстріляно в рік арешту після фізичних знущань, через які вона фактично збожеволіла. Цієї страшної правди Людмила так і не дізнається.
Німецько-радянська війна, 1941 рік. Німці вже під Києвом. 73-річну Людмилу разом з сестрою Оксаною Стешенко НКВД арештовує вдруге. Двом немолодим уже жінкам, що тихо доживають своє життя, висувають незмінне обвинувачення — українські націоналістки, антирадянська діяльність. А ще дописали їм «очікування німців» та плани на створення національного уряду. Двох сестер з роду Старицьких разом з мовознавцем та орієнталістом Агатангелом Кримським відправлено до Харкова. А звідти смердючим «телячим» вагоном — аж до Акмолінська (Казахстан), на заслання. Доїхати туди Людмилі вже не стало сил: лікар етапного потягу констатує її смерть. Поховати гідно радянські кати й не планували: конвоїри просто викинули мертву з вагона. Безслідно зникло тіло, невідома дата й місце смерті. А твори та дух її — живі. Фатально пророчими виявилися слова Людмили Старицької-Черняхівської: «Оновлена вітчизна повстане з наших трупів».
В радянський період ім’я та твори Людмили Старицької-Черняхівської перебували під забороною. Аж у 2000 році завдяки зусиллям активіста Юрія Хорунжого світ побачила збірка творів видатної письменниці, а в 2018 році вулиця в Києві отримала її ім’я. Твори Старицької ще будуть оцінені належним чином, особливо геніальна драматична поема «Гетьман Дорошенко» про добу Руїни.
