Іван Багряний

2 жовтня 1906 року у родині муляра Павла Лозов’ягіна та Євдокії Кривуші народився хлопчик. Під час хрещення в Покровському соборі міста Охтирка немовля нарекли Іваном. Сім’я була багатодітною, але з вісьмох діточок вижили лише четверо: Іван, його брат Федір і сестри Неоніла та Єлизавета.

Дитячі роки Івана минали у родинному обійсті матері, в селі Куземин Охтирського повіту на високому березі Ворскли. А трохи вище за течією — село Скелька. І дід Єгор Кривуша, і брат Федір були відомими в окрузі мисливцями й рибалками. Дід часто брав малого Івана вудити рибу, і він ставав свідком місцевої народної гри Полтавщини «тоня». За правилами гри якась людина наперед сплачувала за всю рибу, що потрапить у тенета за один раз. Якщо сіть виявлялась порожньою, можна було спробувати ще раз, але, зрозуміло, не безкоштовно. Іноді азарт заходив так далеко, що ображені замовники вчиняли бійку, тож подивитися на гру (чи на бійку?) сходилося багато витріщак. 

Родина Кривуш зажила поваги серед односельців. Мали 40 десятин землі, млин на Ворсклі, велику пасіку, а сам дід очолював спілку хліборобів-власників. 

У 6 років Іван пішов до церковнопарафіяльної школи. У його руках опинилися перші книжки — твори байкаря Леоніда Глібова, пророчі рядки Тараса Шевченка. Їхні слова вкарбувалися в серце хлопця й проросли його першими власними рядками — незграбними, дитячими, але вже сповненими пристрасті й жаги до правди.

За пару років Іван написав свого першого вірша українською мовою. «…І от під впливом байок Глібова та “Катерини” Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі восьмирічним хлоп’ям», — писав згодом Іван Багряний. У тій поезії йшлося не про щось дитяче — хлопець виклав у поетичній формі майже політичний протест проти вчителя арифметики. Той називав малого «мазепинцем» і бив лінійкою по голові за те, що малий Іван лічив, як навчала мати: «шість, сім, вісім» — українською, а не російською. Званням «мазепинця» Іван пишався.

Під час встановлення радянської влади у Куземині родина Кривуш була підступно вбита. Радянські вершники, що лаялися й реготали під іконами, на очах у внуків закатували старого Кривушу з сином, а потім усіх сільських господарів і священника. Такі «варфоломіївські ночі» в Україні були далеко не поодинокими. Іванові на той час виповнилося всього 10 років. 

Згодом у викривальному памфлеті «Чому я не хочу повертатись до СССР?» Багряний писав про це: «Я був ще маленьким 10-річним хлопцем, як большевики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кат мойого народу. (…) Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. (…) Аж ось одного дня над вечір прийшли якісь озброєні люде, що говорили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших унуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мойого дядька) (…) Замучили вони мойого діда за те, що він був заможній український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти “комуни”, а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917−18 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу». 

Але життя тривало навіть у тих страшних умовах. У старших класах Вищої початкової школи імені Тараса Шевченка Іван редагував україномовний журнал «Надія». Тоді ж почав підписуватися справжнім прізвищем на український штиб — Лозов’яга, а не Лозов’ягін. 

А що по освіті та навчанню? Спочатку була Вища початкова школа, згодом — Охтирська технічна школа. Відчувши поклик до малярства, в 1920 році Іван подався до Краснопільської художньо-керамічної профшколи. По завершенню навчання під впливом соціалістичних ідей того часу пішов на комсомольську роботу. Спочатку працював секретарем заводського осередку Тростянецької цукроварні, потім був направлений у міліцію політінспектором, а згодом перейшов на посаду політрука до військового резерву. Маючи хист до літератури, Іван доєднався до Спілки селянських письменників України «Плуг». 

Але незабаром Іван вийшов з комсомолу. Чи не через отой таки накопичений «досвід» брехні та радянської дійсності? Що почав робити натомість? Тинявся світом і збагачувався враженнями: побував у Криму та Кубані, а деякий час навіть працював на шахтах Донбасу. Цей досвід вклав у видану власним коштом першу книгу «Чорні силуети: п’ять новел» — тисяча примірників кишенькового формату обсягом 24 сторінки. В оповіданнях Іван змалював реалістичні сумні картини з життя тогочасного суспільства. Використав псевдонім Іван Полярний, що мав демонструвати протистояння радянській пропаганді. А опонентові комунізму — лише 19 років!

Своє майбутнє юнак пов’язував із Києвом — осердям культурного та інтелектуального життя. Восени 1926 року він вступив до Київського художнього інституту. Доєднався до так званих «попутників» — опозиційного літературного об’єднання МАРС, «Майстерні революційного слова». Творчих об’єднань тоді було чимало — згаданий вже «Плуг», ВАПЛІТЕ (в Харкові), «Ланка» (з неї й почався досить опозиційний до радянської влади МАРС). Літератори могли бути водночас членами кількох із них. 

Свої твори, серед яких траплялися й ідеологічно «сумнівні» вірші для цензури того часу, Багряний публікував у журналах «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Плужанин». «Це щось свіже нове, непідроблене і щире», — казали про свої враження від поезій критики (зокрема Григорій Костюк), уперше побачивши Іванове ім’я у пресі. Молодий митець потоваришував із письменниками Євгеном Плужником, Миколою Кулішем, Тодосем Осьмачкою, Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним. Під впливом творчості іншого письменника — Миколи Хвильового — взяв собі псевдонім Багряний. Цей колір у творах Хвильового був символом духовної революції. 

Перша поетична збірка Івана Багряного — «В поті чола» — мала за епіграф звернення до батька: «Ветеранові цегли і вапна — людині, що не прочитала навіть свого пашпорта зроду, — цю книгу з любов’ю присвячує син». Муляр Павло Лозов’ягін був поважною в Охтирці людиною, клав комини, успадкувавши ремесло від Іванового діда Єгора. Але збірку, несподівано для автора, заборонила цензура.

Того-таки 1929 року власним коштом Багряний надрукував поему «Ave Maria». Видання мало невеликий пролог у формі листа до друга, де автор благав не називати його поетом, бо це слово вульгаризоване владою. Видавцеві Іван сказав, що у творі йдеться про старі часи й сільську дівчину, що потрапила до міста й зазнала великої трагедії. Та в невеличкому видавництві читати книгу не стали.

Власне, зміст її не викликав жодних політичних заперечень. Втім, на обкладинці Іван великими літерами вказав назву вигаданого ним видавництва «САМ». Згодом щиро здивувався, що органи політичного розшуку розшифрували цю абревіатуру як Союз Анархічної Молоді. Насправді ж автор мав на увазі, що все зробив сам — текст, ілюстрації і навіть друк. Втім, твір вилучили з продажу. Цілком очікувано, якщо прочитати таку присвяту автора до твору: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і — не хоче бути ним, всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері крик свого серця присвячую. Автор». Проте вилученням із продажу все не обмежилося, і на Всеукраїнському з’їзді комсомольських письменників «Молодняк» Багряного публічно засудили, назвавши його поезію «халтурництвом» й «макулатурою».

Ця історія не зупинила автора-бунтаря. І невдовзі аналогічна доля спіткала його роман у віршах «Скелька». Скелька — це невелике село в Охтирському повіті, де на березі Ворскли стоїть місцева скеля, невисокий і не вельми широкий сторчовий камінь. Тому й назва селу дісталась не сувора кам’яниста, а лагідна скеляста. Ще малим Іван чув героїчну й сумну легенду про Скельку. Мовляв, два століття тому доведені до відчаю мешканці навколишніх сіл повстали проти експансії московських ченців, русифікації та спалили Скельський монастир. За мотивами цієї історії Багряний, покурюючи саморобну люльку, за два тижні написав п’ять тисяч віршованих рядків, що занурюють у ненависть до поневолювачів рідної землі та перегукуються з «Гайдамаками» Тараса Шевченка. 

Цього разу офіційна критика пішла далі, аніж просто вилучення з продажу, й нарекла письменника-початківця не мало — не багато, а «співцем куркульської ідеології». Серед творів письменника, які затаврували контрреволюційно-агітаційними, опинилися поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг» і соціальна сатира «Батіг». Чи не алюзія це на єдиний вид мотивації в тоталітарному СССР, де «прянику» було не місце, а лиш батогу?

Закінчилася вільна література, почалися зловісні тридцяті роки. Багряному відразу ж пригадали всі його витівки. Він жив наїздами у столичному Харкові, мешкав у квартирі товариша Василя Вражливого в будинку літераторів «Слово». На той час Іванові було 25 років. 

Одного квітневого дня 1932 року він отримав аванс — 162 рублі від видавництва «Молодняк». Невдовзі 16 квітня його знову викликали туди, але не для авансів чи розрахунку. На шляху між будинком «Слово» і Барачним провулком до Багряного підійшли два суб’єкти, відрекомендувалися співробітниками карного розшуку та запропонували пройти з ними на «фабрику-кухню». Так письменники називали ГПУ-НКВД, бо знали, що там без жодних на те підстав пекли для людей різноманітні провини. В такий спосіб навесні 1932 року Івана Багряного було заарештовано. Йому висунули типове для тих часів обвинувачення — у контрреволюційній діяльності й шпигунстві.

«Дуже настирливо допитувалися, до якого друга це я звертаюся в своїй передмові до “Ave Maria”. Я сміявся з них. Так само вперто вимагали сказати, кого я мав на увазі, присвячуючи тему “бунтарям і протестантам”. Я сміявся також із цього, як і з уявного друга. Їх злило», — розповідав Іван Багряний Григорієві Костюку про свій перший, але не останній у житті арешт. За рік тут, у будинку «Слово», заарештували більшість Іванових друзів. А його гуру й учитель Микола Хвильовий покінчив життя самогубством — револьверним пострілом у скроню.

Багряному поставили на карб український самостійницький ухил в літературі, звинуватили у контрреволюційній пропаганді та агітації й протримали декілька місяців у камері одиночного ув’язнення. Письменника позбавили права відвідувати Україну на три роки та відправили на заслання під Благовєщенськ на Далекому Сході.

З місця заслання Іван Багряний втік і переховувався у Зеленому Клину. Це історична українська назва території Приамур’я, яку компактно заселили українські переселенці наприкінці XIX — на початку XX століття. За даними перепису 1926 року тут мешкало понад 300 000 українців. У квітні 1918 року з’їзд представників громад у Хабаровську оголосив Зелений Клин частиною Української держави. Далекосхідні українські війська нараховували понад 5 тисяч козаків.

В Зеленому Клині Багряний закохався та побрався з Антоніною Зосимовою. Дівчина походила з Орловщини, мала 7 класів освіти та працювала бухгалтеркою в лісництві. Йому 30 років, їй — 25. У 1936 році у подружжя народився первісток Борис. У 1943 році Антоніна народила сина Олександра, який помер невдовзі після народження. Донька Наталія з’явилася на світ уже не в Зеленому Клину, а в Україні. В роки Другої світової війни Антоніна, якій важко було прогодувати двох дітей, змушена була віддати дівчинку до родичів у Москву. 

Бажання за всяку ціну ще бодай раз побачити своїх батьків рухало Іваном. «Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отже, сів я на поїзд і поїхав на захід», — згадував Багряний. Тож він спробував продертися до рідної Охтирки, але був заарештований агентурою НКВД в Томську. Після суду отримав додаткові три роки виправних робіт. Покарання відбував в одному з таборів БАМЛАГу в Беринговій протоці Хабаровського краю. 

По завершенню цього терміну Багряний уже легально повернувся з сім’єю до рідної Охтирки. Втім, на волі не провів і року — 16 червня 1938 року за наклепом був вкотре арештований. У його помешканні знайшли документи й компас — нетиповий предмет для радянської людини: додає забагато свободи. «Знову слідчий відділ Харківської холодногірської тюрми. Знову безкрая тяганина, сіпання нервів, вимога “признатись” у зв’язках і терористичних намірах», — згадував Іван Багряний.

Письменник два роки пробув у Холодногірській тюрмі Харкова. Попри допити й тортури, акт зі звинуваченнями не підписав. Оскільки Багряний уже фактично відбув покарання за свою «антирадянську діяльність», його звільнили під нагляд. Обтяжений туберкульозом (відкрита форма), знесилений письменник їде в Охтирку. Причиною несподіваного пом’якшення не в останню чергу була зміна кадрів у керівництві комісаріату НКВД. Враження Багряного від цього страшного періоду лягли в основу автобіографічного роману «Сад Гетсиманський» (1950).

Німецько-радянська війна застала його тяжкохворим у місцевій лікарні. Гітлерівські війська окупували Охтирку 14 жовтня 1941 року. Багряному судилося бути репресованим і за німецької влади. На той час він працював театральним художником у місцевому народному домі й ставив «Назара Стодолю» за Тарасом Шевченком. Замість завіси у театрі використовували величезну брудно-сіру ряднину. До прем’єри Багряний розфарбував її у жовто-синій і на цьому тлі зобразив сонце й довговусих кобзарів у напруженому очікуванні. Зала заревіла ураганом, побачивши полотно — всі зрозуміли, на яке гасло чекає сонце. Однак нацисти угледіли в ньому зовсім інше — бажання повернути радянську владу. Тож відсидів Багряний і за цю завісу цілих два місяці.

30 червня 1941 року Українськими національними Зборами під проводом Степана Бандери було проголошено Акт відновлення Української держави. В жовтні до Слобожанщини рушили перші похідні групи ОУН. Спочатку прибули мельниківці, саме з ними й співпрацював Багряний. 

У Харкові за їхньої ініціативи почала виходити газета «Нова Україна» з гаслом «Хай живе вільна Україна». Іван Багряний на постійній основі передавав до редакції свої антирадянські дописи, підписані псевдонімом Сорок Сорок.

Згодом з’явилася газета районної управи «Голос Охтирщини». До неї Багряний долучився як ілюстратор. Також за завданням ОУН він перешкоджав відправці місцевої молоді на примусові роботи до Німеччини: таємно підробляв і друкував бланки непрацездатності для здорових підлітків і підліток. Працював Багряний і в місцевому театрі як художник. Якось оформив завісу вистави чорними хмарами, які сунули з заходу. Нацисти сприйняли це як крамольну метафору, знущання. Від покарання Багряного врятувало лише пояснення, що то хмари зі сходу.

У 1942 році до Охтирки зайшла невелика похідна група бандерівського крила ОУН. Багряний активно комунікував із ними, зокрема чітко озвучував бажання їхати на Волинь — туди, «де створюється українська армія» (УПА). Так він відійшов від мельниківців і приєднався до бандерівців.

Навесні 1943 року Охтирку на короткий час захопила Червона армія. Багряного мобілізували, але під Конотопом ешелон із новобранцями потрапив під німецькі бомби. Письменник уцілів — втім, по поверненню додому його допитував НКВД. Але й цього разу Іван втік і до приходу німців переховувався у лісі. Пережите описав у романі «Людина біжить над прірвою»: «При всьому страхітті пережитого, все-таки добре, що так склалося. Ми пізнали світ нашої дійсности дуже глибоко, якщо не всебічно». Але далі життя дарувало Іванові ще більше «всебічності».

У серпні до Охтирки підійшла 27-ма армія генерала Трофименка. Багряний, розуміючи «пієтет» більшовицького режиму до нього, мусив залишити дружину з дітьми й пішки вирушив на Захід. Мав на думці дійти до волинських лісів, щоб долучитися до лав УПА. Побачитися з сім’єю йому більше не судилося. 

Таким робом Іван Багряний прибув до Львова. Лікувався у санаторії в Моршині, але звідти йому довелося поспіхом тікати, бо на нього полювало Гестапо. У будинку дирекції Моршинської відпочинкової оселі, де переховувався, Багряний за два тижні написав пригодницький роман «Тигролови», де змалював життя у Зеленому Клину. Автобіографічний твір сповнений галицизмами, бо саме так на Далекому Сході розмовляли переселенці з Поділля. 

Згодом книга про лицарство, гідність та опір тоталітаризму стала світовим бестселером і навіть популярним подарунком до дня першого причастя. Проте ключове в ній — дух боротьби через жахи дійсності. За це критик і мовознавець Юрій Шевельов (Шерех), товариш Багряного, назвав «Тигроловів» «українськими всім своїм духом, усіма спрямуваннями, усіма ідеями, почуттями, характерами».

У 1944 році на літературному конкурсі у Львові роман було нагороджено першою премією. Багряний «прогуляв» її разом з Йосипом Позачинюком на псевдо Шаблюк — полковником та одним з організаторів УПА. Тоді вони не знали, що побачились востаннє. Невдовзі Шаблюк загине в бою з військами НКВД. 

На Галичині Багряний долучився до служби пропаганди в лавах ОУН. Потоваришував із бандуристом Григорієм Китастим. Написав декілька бойових віршів, які були покладені на музику та виконувалися у лісах для воїнів УПА. Одна з його пісень — «Марш Україна» — є однією з найпопулярніших і в новітній фазі російсько-української війни.

Раз-два, до бою, не шкодуй собою,
Меч піднеси і на відліт бий.
Бий до останньої кулі набою,
Бий за Вітчизну й поляж головою,
За Україну вперед, вперед!

У липні 1944 року на Самбірщині за ініціативою ОУН(Б) було створено Українську головну визвольну раду (УГВР). Підпільний парламент складався з провідних політичних сил різних регіонів України та мав на меті скоординувати керівництво визвольним рухом. До справи створення УГВР долучився й Багряний. 

Коли фронт підкотився під Тернопіль і Броди, разом із частиною товаришів по підпіллю письменник виїхав до Хорватії. Там написав роман «Люба» про партизанську боротьбу УПА. Твір отримав назву на честь радистки Любові Комар. Судячи з листування, їхні стосунки мали романтичний присмак. Втім, цей рукопис був власноруч знищений автором, бо, як він пояснював згодом, «герої партизанського резистансу, мої колишні друзі, стали моїми запеклими ворогами». 

За спогадами самого Багряного він почувався чужорідним елементом у лавах націоналістів, бо його погляди були відмінними від тих, що сповідувало керівництво УПА. Найімовірніше, погляди Багряного були занадто ліберальними, демократичними для націоналістів із будь-яких фракцій. А ще письменника дратувала ворожнеча між ОУН(Б) і ОУН(М) та інші «внутрішні» війни. Врешті-решт, він розірвав зв’язки з ОУН і вирушив далі на захід: Словаччина, Хорватія, Угорщина, Австрія. Кінець кінцем опинився в Західній Німеччині, де й прожив третину свого життя. На «німецький» період припала активна публіцистична, політична й громадська діяльність Багряного. 

Ще в Карпатах він умовляв Степана Бандеру створити політичну партію українців Сходу. Тож у 1945 році в Новому Ульмі (Баварія), який надовго стане його місцем проживання, Багряний сам заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), 15 років головував у ній та був редактором газети «Українські вісті». При ній почали діяти й кілька видавництв («Україна», «Прометей»), де з’являються заборонені в СССР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. 

За спрямуванням УРДП була лівоцентристською, сповідувала спадщину УНР та ідеї сильної соціальної держави. Втім, водночас вона намагалася балансувати, дати політичну альтернативу між радикальними полюсами — комуністами й націоналістами. Як очільник партії Багряний стверджував дещо на перший погляд дивне — що українські комуністи повинні стати прихильниками ідеї незалежності й реалізувати її. Історія ж в принципі показала правильність його поглядів, адже згодом український радянський політичний істеблішмент відіграв важливу роль у здобутті незалежності. Пізніше, у 1961 році, Багряний був обраний віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі. 

Весь «у політиці», Іван Багряний не забував і про культуру. В 1945 році ініціював разом з іншими митцями створення Мистецького Українського Руху (МУР) — організації письменників, які мешкали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції, прагнули модернізувати українську культуру і наблизити її до світової. Про це й дискутували. До цієї групи митців увійшли письменники Юрій Косач, Василь Барка, Юрій Шевельов, Тодось Осьмачка, Віктор Петров (Домонтович), Євген Маланюк та інші. Ці люди зводили справжні мури повоєнної української літератури, прагнули доєднати її до кола європейських. 

«Ще молодий і роками, і тим більше — волею й душею», Багряний був активним дискутантом МУР. За спогадами Юрія Шереха-Шевельова, він так яскраво читав свої вірші, що у всіх перед очима поставав сам Кобзар: «Багряний починається там, де він дає волю своєму поетичному темпераментові. А це буває там, де він створює гіперболізовані картини руїни і поразки, або врочисті гімни героїзмові й перемозі. Поет не шукає в них якихось суто національних образів, але дивним робом вони перегукуються з такими гнівно-патосними речами Шевченка, як “Осії. Глава XIV” і з такими піднесеними, як “З Ієремії”». З часом оприявнилася різниця творчих поглядів та світосприйняття, і не в останню чергу — природні амбіції яскравих митців МУРу. Тож у 1948 році після серії суперечок організація припинила діяльність.

Цікавою була рефлексія Багряного щодо того, якою має бути українська література, у його статті «Думки про літературу». Суголосно це певною мірою і зараз: «Щождо Европи, то як орієнтир вона нам зовсім непотрібна. Вона потрібна нам для іншого, не для наслідування, не для того, щоб ростити дрібненьких епігонів Ґете і Петрарки, а для того, щоб ми її проковтнули (висловлюючись фіґурально), засвоїли і пішли собі далі». 

Згодом у США МУР переформатувався на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. Цей період для Багряного як літератора — це сотні публіцистичних статей і художніх творів у різних жанрах.

Довгий час Іван Багряний мешкав у таборі для переміщених осіб у баварському місті Новий Ульм. По закінченні Другої світової за домовленістю між СССР і країнами-переможницями у війні багато українців підлягали примусовій репатріації до СССР. Там на них чекали допити й сталінські табори. Радянські репатріаційні комісії буквально полювали на українців по таборах Ді-Пі, примусово повертаючи їх «додому». 

Так, однією з репатріанток стала сестра Багряного Єлизавета. У 1942 році її вивезли до Німеччини, де вона працювала на заводі. Потім опинилася у таборі Дахау. Згадувала, як фарбувала буряковим соком щоки, щоб виглядати здоровою, бо слабких палили в крематорії живцем. Після звільнення 15 бранок із Сумщини пробирались на батьківщину пішки вночі. Вдень іти боялися, бо «свої ж крили матюками, називали проститутками, хохлушками, ґвалтували». А в Охтирці на дівчат чекали нескінченні допити. Ці «живі» спогади сестри Багряного вміщено в книзі дослідника його життя і творчості Олександра Шугая «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду».

Сам Багряний як переміщена особа теж не мав спокою — ані від більшовицької агентури, ані від ультранаціоналістично налаштованих співвітчизників із їхнім моральним тиском, який іноді набував й фізичних форм. Одного разу вони вщент рознесли його помешкання в Ульмі, а його газету «Українські вісті» часто називали «комуністичним рупором», хоча вона такою не була. Попри всі негаразди, важкі умови й полювання совітів, емігранти, серед яких і Багряний, посилено працювали на українську ідею, на те, щоб вона пролунала світові.

Аби розплющити очі європейців на тоталітарне насилля, Багряний пише біографічний лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Це публічне послання осліпленим пропагандою західним урядам, що сприяли насильницькій репатріації «назад у пекло» — від нацистських концтаборів до сталінських. Цей лист зміг урятувати багатьох українців і змінив ставлення до «переміщених осіб». Він допоміг західному світу зрозуміти, чому українці не хочуть повертатися на батьківщину. Багряний одним із перших пояснив причини їхнього «неповернення», а переклад брошури англійською мовою створив передумови для ознайомлення з нею тих, для кого вона і була написана.

«Чому я не хочу вертатися до СССР?» набув неабиякого поширення, продавався в книгарнях, був перекладений англійською, німецькою, іспанською і нідерландською мовами. «Українці носили з собою тоненьку книжечку-памфлет як паспорт, тулячи його до грудей і показуючи кожному, хто, може, засумнівався в неймовірній їхній долі», — писав дослідник біографії Багряного Олександр Шугай. Сам Іван Багряний, який проявив себе як видатний полеміст і патріот (а ще як відкритий ворог радянського режиму), писав у памфлеті про ампулу ціанистого калію як останній засіб захисту від примусового повернення на окуповану батьківщину. 

Родина ж Багряного, що залишилася у СССР, потерпала від утисків. Син Борис мусив узяти прізвище матері. Він закінчив технікум з відзнакою та був направлений до Харківського політехнічного інституту, але у вступі йому як синові ворога народу відмовили, попри закінчення школи на «відмінно». Тож решту життя Борис пропрацював електриком у рідній Охтирці. Вже у 1956 році його спецрейсом доставили до Москви, де змусили виступити по радіо зі звинуваченнями проти батька й заявити, що він нібито «главарь» націоналістів та самостійників. В радіоетері Борис закликав батька покаятися. Коли Багряний прослуховував цей виступ, від нервового потрясіння у нього пішла горлом кров. Сину відповів за Гоголем: «Якщо ти Остап — то ми знайдемо спільну мову, а якщо Андрій — то нема чого говорити». Навіть після проголошення незалежності України син і далі транслював образу на батька — чи через власні переконання, чи через біль за те, що Багряний колись покинув родину. 

СССР ніколи не спускав ока з Багряного. Лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?» остаточно переконав органи МГБ в силі та впливові письменника. Треба було щось із ним «вирішувати». Чекісти спробували… завербувати Багряного і його талант — мовляв, ви собі працюйте й живіть, де живете, проте інформуйте нас (ваших ворогів) про діячів еміграції. Для цього знайшли далекого родича Багряного з Охтирки, якого під агентурним ім’ям «Доля» перекинули в Німеччину. Багряний зустрівся з ним, вислухав пропозиції МГБ і відрізав: «На це я не піду. Якщо ти повернешся до них, то так і передай їм, що Іван Павлович дрібним сексотством займатися не буде, у нього є важливіші справи — це доля українського народу…». 

Спроб завербувати Багряного було кілька, а коли це не дало результатів, його почали компрометувати, зокрема у пресі. В статтях писали, що Багряний — радянський шпигун, і є свідки, що він постійно критикує бандерівців, соціалістів та представників інших партій, бо робить це за завданням радянської розвідки. Така діяльність ворога вносила розбрат у стосунки українських емігрантів, підривала здоров’я й нерви Івана Багряного. В 1955 році чекісти ухвалили розробити план фізичної ліквідації митця через такого собі агента «Тараса». Цим «Тарасом» був не хто інший, як Богдан Сташинський — убивця лідерів ОУН (Б) Лева Ребета (у жовтні 1957 року) та Степана Бандери (жовтень 1959 року). Проте вбити Багряного Сташинському не вдалося. Документи з усіма деталями про підготовку замаху на політика можуть зберігатися в московських архівах. Ось так за Багряним стежили, вербували й весь час намагалися повернути в СССР.

У 1946 році Іван Багряний одружився вдруге — з Галиною Тригуб, що походила з Тернопільщини. Вона співала красивим мецо-сопрано у знаменитому діаспорному хорі «Україна» під орудою чудового диригента Нестора Городовенка, а згодом — викладала німецьку мову. Десь саме в цей період сорокових років Багряний починає працювати над романом «Людина біжить над прірвою». Герой твору опиняється між двома смертями — нацистською й радянською арміями. Книгу було надруковано після смерті письменника у 1965 році. На титулі рядки: «Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую». 

В цьому шлюбі в них з’явилося двоє дітей — син Нестор і донька Роксоляна. Нестор Багряний з теплом згадував батька та їхні епізодичні (через стан здоров’я письменника) зустрічі: «Удвох ми часто ходили берегом Дунаю, і він здебільшого розповідав про нашу батьківщину, про Охтирку, Куземин, Скельку. Вчив мене вирізати сопілку з верби, ловити рибу… А ще дуже турбувався про нас із Роксоляною. Скажімо, коли я просив морозива, то обіцяв купити, але за однієї умови: аби я з’їв перед цим щось із овочів чи фруктів. Узагалі, він був дуже добрим батьком. Ніколи не підвищував голос, хоча я й не давав йому для цього якихось приводів». 

У 1953 році виходить роман Багряного «Огненне коло», заснований на історії дивізії СС «Галичина». Цей твір уперше на той час продемонстрував трагічну війну між українцями у складі двох загарбницьких щодо України армій.

Проте найзначущішим твором письменника вважається «Сад Гетсиманський». Цей автобіографічний роман вперше у світовій літературі розкриває досконалий у своїй жорстокості репресивний механізм радянської системи. Книга, яку було перекладено французькою мовою, стала маніфестом людської гідності. Вона — про тріумф людини над злом, яке намагається знищити її. У 1963 році розпочалась кампанія за номінацію Івана Багряного на Нобелівську премію з літератури. Ймовірність отримати її була доволі високою — якби не раптова смерть автора. Обидва романи про систему ГУЛАГ Багряний написав задовго до того, як свій «Архіпелаг ГУЛАГ» створив росіянин Алєксандр Солженіцин, який якраз і отримав за нього Нобелівську премію.

Останні роки свого життя Багряний сильно хворів — далися взнаки мордування й допити у сталінських катівнях. Він мав хворобу серця, сухоти, діабет та інші недуги. Через них, імовірно, і не виїхав з Німеччини до Америки, Канади чи Австралії. Втім, Багряний ні на мить не припиняв працювати, генерувати ідеї, боротися.

25 серпня 1963 року Іван Багряний помер у віці 56 років у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) внаслідок ускладнень туберкульозу, набутого у таборах. Пера не випускав із рук до останніх хвилин, а на столі залишився лист до уявного друга, якого так не вистачало на чужині: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу».

Похований у баварському місті Новий Ульм. На його надгробку поруч із коротким написом німецькою «Іван Багряний — український письменник», рядки його поеми «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».