Архітектор, політик чи викладач вишу?
Сергій Тимошенко, майбутній видатний архітектор, який спроєктував понад 400 споруд, народився у 1881 році в селі Базилівка (нині — Сумська область). Його батько Прокіп був селянином, однак з підприємницьким хистом. Він закінчив Харківські курси землемірів — така професія могла тоді прогодувати родину. Землемір Прокіп назбирав чималий капітал, і навіть придбав в одної поміщиці для родини панський (казали на нього — гетьманський) маєток.
Мати, Юзефіна Сарнавська, походила з польської родини, була випускницею Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві. Крім Сергія, в сім’ї було ще троє дітей — Степан, який пізніше стане відомим вченим у галузі теоретичної механіки та членом Національної академії наук США, Володимир — майбутній знаний економіст та член української делегації на Паризькій мирній конференції, та Анна. Всі троє братів Тимошенків волею долі опинилися в еміграції, а молодша сестра Анна прожила в СРСР усе своє життя.
Початкову освіту Сергій здобув удома. Після закінчення Роменського реального училища поїхав навчатися до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Тут встигав і будівничу справу вивчати, й активну діяльність у нелегальних українських організаціях провадити. В 1902 році Сергій стає головою Української громади при Інституті. А ще бере участь в демонстраціях, навіть двічі отримує поранення, потрапляє до в’язниці, через що набуває проблем із зором.
У 1903 році Сергій стає членом першої української політичної партії РУП (Революційної української партії). Як молодий партієць Тимошенко виконував різні ризиковані доручення, зокрема першим випробував шлях постачання нелегальної літератури — зі Львова через Чернівці й аж до самого Києва, тоді ще у складі Російської імперії.
Під час студентської демонстрації на Печерському мосту в Києві в січні 1905 року Сергій був поранений і вижив лише дивом. Згодом РУП розпадається на кілька партій. Тимошенко долучається до однієї з частин, УСДРП — Української соціал-демократичної робітничої партії. А згодом очолює нелегальний студентський гурток прибічників розвитку української архітектури «Громада». Бо хоч він і не аполітичний, все ж його покликання — архітектура.
Після закінчення навчання Сергій Тимошенко спочатку працює кілька років у Києві — техніком на будівництві станції «Київ-Товарний» та Київського державного банку на Липках (нині — Національний банк України). Саме тут, в Києві, Тимошенко став молодим татом: в нього народився син Олександр, також архітектор в майбутньому. Згодом митець переїздить на Волинь. У Ковелі, залишає по собі багато архітектурних споруд: залізничну станцію «Ковель» (проєкт Олександра Вербицького), школу, інтернат, земський повітовий шпиталь та жіночу гімназію ім. Пирогової.
З 1908 року Тимошенко оселяється в Києві на постійній основі, влаштувавшись до дирекції Південно-Західної залізниці. В столиці митець зовсім не стримував своєї ідентичності, тож в українському стилі ним були спроєктовані досі добре відомі киянам будівлі: будинок лікаря Йосипа Юркевича (спільно з архітектором Миколою Шехоніним) на вулиці Паньківській та інженера Степана Лаврентьєва на Благовіщенській (нині — вулиця Саксаганського). Обидві витримані в стилі українського архітектурного модерну (УАМ): того самого, що базувався на засадах рідного та пишного українського ж бароко. «Відмітився» молодий архітектор у цей період і в київській «Просвіті», очолюваній Борисом Грінченком. Пізніше Тимошенка як уже відомого інженера запрошують на будівництво Південно-Донецької залізниці на Харківщину — проєктувати будинки управління залізницею та залізничні лінії.
У Харкові архітектор, що набув певного досвіду та популярності, відкрив власне бюро-майстерню, в якому працював як над промисловими, так і над цивільними об’єктами. Зокрема, він проєктував курортні комплекси на узбережжі Чорного моря, у Слов’янську й Святогірську, будівлі Костянтиноградської повітової земської управи, кустарного складу-музею в Полтаві, кількох народних домів на Полтавщині тощо.
У 1912 році Українське художньо-архітектурне відділення Харківського літературно-художнього гуртка ініціює конкурс на проєкт надгробного пам’ятника в українському стилі для могили композитора Миколи Лисенка. Журі цього конкурсу віддало першу премію (а саме 100 рублів) Тимошенкові за його роботу під девізом «Око». Це була невелика пропорційна каплиця цікавої форми з бронзовим барельєфним портретом покійного композитора. Члени журі тоді зауважили: «У проекті помітна деяка — дуже, втім, поміркована — модернізація українського стилю». Архітектор не зраджував обраному напряму.
На жаль, проєкт Тимошенка так і не був втілений в життя. Всім було «не до того»: Перша світова війна, переворот у Петрограді 1917 року, Визвольні змагання. Події тих років не залишають молодого українського архітектора байдужим. Зрештою він стає одним із провідних політичних діячів Слобожанщини. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського Тимошенка призначають губернським комісаром Харківщини, згодом обирають членом Центральної Ради та головою Селянського з’їзду Слобідської України.
Зима 1918–1919 років. Більшовики наступають на Харків, тож Сергій Тимошенко терміново виїжджає до Києва — просити про військову допомогу. Однак Володимир Винниченко (тогочасний Голова Директорії УНР) не повірив словам архітектора, тож Харків невдовзі окупували більшовики. Тут, на Слобожанщині, куди Тимошенко більше так і не повернувся, залишилося все майно й архів митця, всі його праці та проєкти в українському стилі. Доля документів невідома.
У період Директорії Тимошенко отримав посаду міністра шляхів. Точніше, так: він був міністром шляхів у кількох урядах — Ісаака Мазепи (1919), В’ячеслава Прокоповича (1920) та Андрія Лівицького (1921). Коли ж державний високопосадовець Тимошенко брав участь у бойових діях (зокрема в Другому зимовому поході Армії УНР), то напівжартома казав: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Як міністр шляхів Сергій Тимошенко був залучений у процеси евакуації/реевакуації та відбудови залізниць у смузі військових дій армії УНР. Щоб залучити фінанси та ресурси для відбудови, він виступав у ролях не тільки архітектора чи міністра, але й трохи дипломата: провадив переговори з закордонними дипломатичними представництвами та консорціумами. Як ми знаємо, тоді європейці залишилися «глухими» до волань про допомогу від молодої Української держави, яка не встояла без зовнішньої підтримки.
Через поразку Української революції Тимошенко вимушено емігрував. Першою точкою на цьому шляху став Тарнов (Польща). Роботу в уряді УНР не припиняє (щоправда, відтепер це уряд в екзилі). А ще складає план відбудови транспортних шляхів України після майбутньої перемоги та бере участь у підготовці Другого зимового походу армії УНР.
У серпні 1921 року через незгоду з політикою Симона Петлюри Сергій Тимошенко покидає уряд. Проте не армію УНР: він бере участь у Другому зимовому поході та разом з іншими вояками долає важкий шлях аж до останнього бою під містечком Базар. За сміливість Сергія Тимошенка було нагороджено Хрестом Симона Петлюри. А на початку 1922-го йому навіть пропонували посаду Міністра внутрішніх справ УНР, та він відмовився. З політикою в його житті було покінчено.
Після поразки Другого зимового походу частин армії УНР (як останньої спроби втримати незалежність) наприкінці 1921 року тепер уже колишній міністр шляхів переїздить до Львова, де знову працює за фахом. Окрім різноманітних архітектурно-інженерних проєктів, будівництва церков і цивільних будинків, Тимошенко активно працює в царині українського мистецтва. Його твори експонувалися щонайменше на чотирьох місцевих виставках.
Львову архітектор українського модерну також подарував багато чого. Серед спроєктованих ним об’єктів — греко-католицька церква Святих Андрія і Йосафата в селі Левандівка, монастир Святого Іоанна Хрестителя в селі Зарваниця, церква Святого Андрія Первозваного в селі Клепарів, церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Мразниця (нині місто Борислав), дерев’яна церква Святої Покрови в селі Бронники. І ще багато реалізованих і нереалізованих проєктів: церкви, школи, ратуші, готелі, музеї, маєтки, вілли, надгробні пам’ятники і навіть… газетні кіоски.
Не вистачало Тимошенку лише викладацької практики. Тож за порадою старшого брата Степана митець звернувся до професорської ради Загребської політехніки з проханням про працевлаштування і навіть отримав згоду. Однак працювати йому довелося в Українській господарській академії (УГА) в Чехословаччині. Там Сергій спочатку викладав, «професорствував», був деканом інженерного факультету, а потім обіймав посаду ректора, завдяки якій намагався знайти гроші на Академію. Це був його перший і останній ректорський термін. На другий рік Тимошенка хоч і обрали, проте такий вибір ректора не затвердив міністр землеробства Чехословаччини.
Уже не політик, але досі активний громадський діяч Сергій Тимошенко в 1929 році підписує протест викладацького складу Подєбрадської академії проти масових арештів в УРСР, зокрема у справі сумнозвісної Спілки визволення України (СВУ). В екзилі ж тоді діяв аналог СВУ: Братство української державності (БУД) — таємна організація української політичної еліти, створена для боротьби проти більшовиків. Сергій Тимошенко був членом подєбрадського осередку БУД.
Неприхильне ставлення чехословацької влади до проукраїнського Тимошенка спонукало архітектора прийняти польське громадянство та наприкінці 1929-го переїхати до Луцька (тоді — Волинське воєводство). Тут він по черзі: інженер в окружному земському уряді, очільник будівельного відділу Окружного земельного управління, депутат Луцької міської ради. Все це на додаток до архітектури. На Волині Тимошенко спроєктував понад 40 цивільних споруд, а також кілька церков, каплиць-усипальниць та надгробних пам’ятників (зокрема Генералу Олексію Алмазову).
Цей період життя Сергія Тимошенка — чи не найактивніший. Доля національної спадщини, її поповнення та нові взірці — те, чим він опікується в цей час. Зокрема стає автором проєкту Покровської церкви в українському стилі в селі Гораймівка (Волинська область). У цьому ж стилі за проєктом Сергія було відновлено церкву XVII століття Хрестовоздвиженського братства у Луцьку. Архітектор також долучився до ремонтно-реставраційних робіт фасаду Василівської церкви-ротонди у Володимирі — пам’ятки архітектури ХІІ століття. А ще Тимошенко в Луцьку мав приватну практику: він будував багато вілл та котеджів для родин містян.
На Волині Тимошенко також проявляється як активний громадський та політичний діяч. Як щирий вірянин він долучається до процесів українізації православної церкви — в ролі голови Ради Луцького Чеснохресного братства та як очільник Товариства прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Апогеєм діяльності Тимошенка тут стає, зокрема, поставлене польській владі питання про відкриття теологічного ліцею в Кременці та подібні кроки.
А що про політику тих часів? Що можна сказати про українське суспільство кінця 30-х років? Якщо коротко, це кілька активних сил та організацій, катастрофічно непримиренних між собою. Лінією розколу й боротьби між усіма було те чи інше розуміння, як жити українцям далі. Так, національні сили на кшталт ОУН спиралися на власні сили і боролися за соборну Українську державу, прагнули досягти звільнення наших теренів з-під будь-чийого панування (хай то Польща, СРСР чи Румунія). Натомість комуністи та їхні прихильники бачили Україну радянською і стверджували, що фактично український народ уже здобув суверенну державу у складі Радянського Союзу. Був іще один напрям — так звані «угодовці» з орієнтиром на лояльність українців до Польщі та її влади на українських теренах, мирне співжиття з поляками, визнання лідерства (прометеїзму) Польщі в боротьбі проти СРСР.
Такою організацією на Волині було Волинське українське об’єднання (ВУО), до якого долучився й архітектор Тимошенко. Ймовірно, так сталося в силу його ліберальних переконань та світогляду. У складі ВУО Тимошенко як його фундатор, учасник, а згодом очільник репрезентував Волинський край у польському парламенті (посол до Сейму, сенатор). Хай як ми можемо оцінювати діяльність угодовських організацій зараз, у 1933 році саме завдяки ВУО було створено Волинський громадський комітет допомоги голодуючим на Україні, заступником голови якого став Сергій Тимошенко, а скарбничим — Олексій Алмазов, Генерал Армії УНР.
До громадської роботи додавалася й культурно-освітня: управа організації «Рідна хата», Товариства імені Лесі Українки, очільництво Українського спортивного товариства «Стир» та Видавничого товариства імені Костянтина Острозького. Тож, Сергій Тимошенко довоєнного зразка прагнув легально та в мирний, партнерський щодо польської влади спосіб захищати інтереси українців.
Проте і активну громадську діяльність Сергія, і мирне будівництво перекреслила Друга світова війна. Варшава, Люблін, Луцьк — міста, які він змінює в ті часи. Цей період архітектор описував згодом як найважчий у житті: «Опісля — ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню». Якось на святкуванні річниці Тараса Шевченка у Празі Сергія Прокоповича побачив Василь Іванис, борець за українську Кубань. Згодом він писав у спогадах: «…вразила фігура проф. С. П. Тимошенка, худощавого, як з хреста знятого». Василь, який ніколи його ще таким не бачив, запитав: «Що з ним, хворів довго чи що?» — та одержав відповідь, що, мовляв, «то його так приправила праця в технічній німецькій організації Тодта».
В Німеччині Тимошенкові довелося перебувати у кількох Ді-Пі таборах для переміщених осіб, тож його стан зрозумілий. Лише в 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира митець переїхав до США й останні роки провів у Пало-Альто в Каліфорнії. Ані підірване здоров’я, ані туга за Україною, не завадили архітекторові робити своє: проєктувати церкви, пам’ятники в Канаді та Південній Америці.
6 липня 1950 року Сергія Тимошенка не стало. Останній спочинок він знайшов у Пало-Альто.
