Поет, вчитель чи лицар краси і добра?
19 березня далекого 1895 року — саме в цей день у Києві народився Максим Рильський. Тоді ще не було відомо, ким стане хлопчик — ану ж йому випаде доля козацького ватажка Максима Залізняка, на честь якого отримав ім’я? Коли маленькому Максимчику виповнилося всього два місяці, родина переїздить до села Романівка (нині Попільнянський район Житомирської області). Там і минули безтурботні дитячі та юнацькі роки малого Рильського.
Батьки мали великий вплив на становлення Максима. І це не дивно. Батько майбутнього поета — Тадей Розеславович Рильський, громадський діяч, етнограф, економіст, а ще польський шляхтич за походженням (син заможного польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької) та «хлопоман» за покликанням. Разом із Володимиром Антоновичем та іншими студентами університету Святого Володимира Тадей Рильський відкрито заявляв про повагу до українців як нації цих земель, ставши членом та діячем Старої громади. «По польських панських дворах ім’я Антоновича і Рильського називано як майбутніх організаторів нової Коліївщини, як майбутніх Гонту і Залізняка», — писав теж старогромадівець, історик Михайло Драгоманов. Ось тобі, Максимку, й ім’я козацького ватажка.
Ймовірно, римо-католицька церква відлучила Тадея від свого лона. Але Рильський-батько запалу не втрачав: одружився з простою сільською дівчиною Меланією Федорівною Чуприною (це був другий шлюб, уже в зрілому віці). Сам навчив дружину читати і писати. В подружжя народилося троє синів: Іван, Богдан і Максим. Про обидвох своїх старших братів, які отримали гарну освіту — закінчили юридичний факультет Київського університету — та займалися перекладацькою діяльністю, поет Рильський згодом напише: «Подяку я, брати, складаю вам обом, — / І спогад мій про вас зо мною лиш розтане, / Як пісні давньої, чумацький довгий звук, / Що завмирав колись луною серед лук».
Максима та його братів Рильські виховували в українському дусі. Мати читала їм «Кобзар», вдягала синів «по-хлопському», та й зростали-гралися вони серед сільських дітей. Після смерті батька у 1902 році навчанням Максима Рильського займалися найняті домашні вчителі. Аж у 1908 році його віддадуть до приватної гімназії Володимира Науменка — українського педагога, філолога, громадського діяча. Гімназія Науменка була одним із найкращих навчальних закладів Києва того часу. Рильського прийнято відразу до третього класу, не в останню чергу завдяки ґрунтовній домашній підготовці. «Тепло стає на серці, коли згадую я першу мою вчительку мови — Надію Новоборську, … милого нашого словесника Олексія Левицького, але найглибший слід у душі залишив наш Дмитро Ревуцький, брат славного композитора…» — тепло згадував вчителів гімназії охочий до навчання Рильський.
Під час навчання у гімназії два роки (1910–1912) Максим Рильський прожив у Миколи Віталійовича Лисенка, для нього доброго батькового приятеля, а на загал — старогромадівця та чи не найвидатнішого українського композитора, педагога й піаніста. Саме в мистецькій родині Лисенка йому прищепили любов до театру та класичної музики. «Мабуть, я родився швидше музикантом, аніж поетом, тільки потім сталося так, що слово заступило музику», — казав той, кого маестро Лисенко навчив імпровізувати, грати на фортепіано і навіть давав уроки композиції (створення музичних творів).
«Грав він захоплено і ніколи не повторювався, бо ті імпровізації, як мереживо, плелися в душі поета, так само як і та, колишня, що лунала в нашій харківській квартирі», — згадувала згодом дружина доброго друга Рильського, письменника Остапа Вишні Варвара. Нотами своїх імпровізацій Максим Тадейович не записував, але кілька магнітофонних записів його гри зберігаються нині в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, який носить його ім’я. А ще в квартирі Рильського, де поет жив уже в зрілому віці, збирався домашній жартівливий джаз-бенд. Грали веселуни на ударних підручних інструментах — дверцятах шафи, мідному тазикові тощо.
1910 рік. Максиму Рильському щойно минуло п’ятнадцять років, а вже вийшла його перша поетична збірка «На білих островах». Нею захоплювалися і корифеї, зокрема Леся Українка та Павло Тичина. Максима назвали «наймолодшим поетом України». В тих поезіях ліричний герой (чи було то альтер-еґо самого Рильського?) міркував над своїм майбутнім, спостерігав земне життя з «білих островів» — білих хмар і малював в уяві персоніфікований образ літа — дівчини «в шатах зелених» з «росами-перлами» в косах.
Повної вищої освіти Максим Рильський не отримав. Після закінчення гімназії у 1915 році на прохання матері він вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира. Але незабаром зрозумів, що медицина — не його покликання, тож у 1917 році перевівся на історико-філологічний факультет Народного університету в Києві, заснованого ще за часів гетьмана Павла Скоропадського. За молодим Максимом тоді закріпилася слава франта та бешкетника.
Аж тут — Жовтневий переворот у Росії, початок Визвольних змагань в Україні, більшовицько-українська війна. Часи буремні — не до навчання. Тож у 1918 році Максим повернувся до рідної Романівки: вчителював у сусідньому селі Вчорайше, викладав українську мову та літературу. Того ж року вийшла друга збірка його віршів, «Під осінніми зорями», а в 1922 році — третя, «Синя далечінь». Якщо вже став на шлях поета, то будь ним — і Рильський був. Багато віршів із цих його ранніх збірок покладено на музику: «Яблука доспіли…», «На білу гречку впали роси…», «Проса покошено», «Весна людськості». Загалом протягом плідного десятиріччя та розбудови поетичної кар’єри, поки могла вільно виходити модерністська література, було опубліковано десять збірок поезій та декілька книжок поетичних перекладів Рильського, зокрема переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» (1927).
У 1923 році Максим Рильський повернувся до Києва, з 1924 року вчителював у Другій залізничній гімназії (зараз це школа №7 Солом’янського району, яка носить ім’я поета). Тут він знайомиться з поетами-неокласиками — з «п’ятірним гроном», яких згодом назвуть поетами «Розстріляного Відродження». Троє з цієї п’ятірки, Микола Зеров, Павло Филипович і Михайло Драй-Хмара, були репресовані та загинули в таборах. Ще один поет-неокласик — Освальд Бургардт (Юрій Клен) — був етнічним німцем, емігрував 1931 року до Німеччини, тож уникнув репресій. Неокласики позиціонували себе як естетів, писали довершені сонети з пластичними й витонченими мовними зворотами, жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. А ось радянщина критикувала їх за відірваність від соцреалізму. Члени групи також були активними критиками та теоретиками літератури.
А як щодо лірики та кохання в житті поета? Романтичні стосунки в Рильського були. Але сталося й кохання всього життя. 12 липня 1926 року Максим Рильський одружився з Катериною Паткевич, старшою за нього майже на дев’ять років. Пані Рильська походила зі шляхетної дворянської родини. Її батько Микола Паткевич свого часу мав чин полковника, обіймав посаду київського коменданта. Катерина закінчила Фундуклеївську гімназію — першу жіночу академію в Києві, знала французьку мову, а ще добре грала на фортепіано й смачно готувала. Заради кохання вона покинула чоловіка, забрала сина Георгія (Жоржа) та пішла до Рильського. Сина Катерини Рильський усиновив. Свого часу поет Остап Вишня присвятив Катерині Миколаївні гумореску «Заєць», у якій герой говорить комусь із домашніх: «Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш». Таке ось визнання кулінарного таланту, адже ніхто не вмів приготувати дикої качки чи зайця краще за дружину Рильського. 12 листопада 1930 року у подружжя народився син Богдан, який зрештою став першим директором музею свого батька. Катерина Миколаївна була першою читачкою творів, надихала та підтримувала Рильського, була слухачкою його поезій та французьких перекладів. Поет присвячував дружині вірші:
Дай рученьку. Спрацьована, худа!
Волосся дай мені поцілувати, —
Ця сивина прекрасна й молода.
Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —
О! Бачиш? Син наш під вікном біжить.
…Люблю тебе, не можу розлюбить.
«Моя бабуся була унікальною жінкою, — згадував онук Рильського, теж Максим, син Георгія. — Вихованка інституту благородних дівчат, ходила охайно вбрана, на підборах, у вухах — обов’язково сережки з діамантами, на пальцях — каблучки, на одязі — якісь рюшики. І це вдома! Вона виходила і зустрічала діда саме такою, а не в домашньому халаті й капцях. А легкий запах її парфумів запам’ятався мені на все життя. Це була дуже начитана, інтелігентна, освічена жінка. І Максиму Тадейовичу з нею було цікаво!».
Аж ось надворі 1931 рік. Розпал репресій і переслідувань, згортання вільної модерністської творчості. Максим Рильський виступив проти ідейно-політичної та творчої атмосфери, що панувала тоді. Писав до дружини поета Євгена Плужника (якому єдиний з-поміж друзів-літераторів носив передачі в тюрму): «Пані Галю, я скоро збожеволію, я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну трубку і кричати по прямому проводу до Кремля: “Що ж ви робите, ви виймаєте мозок України і залишаєте її жити без мозку, ви заливаєте кров’ю нашу землю”».
Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВД. Справа Рильського об’єднала багатьох українських інтелектуалів і митців 30-х: «Спілка визволення України» — сфабрикований процес, вигадана НКВД націоналістична організація. Максима Рильського ув’язнили на п’ять місяців, він буквально пішки йшов у Лук’янівку через усе місто. В цей час його дружині з малим сином жилося сутужно: їй доводиться вимінювати коштовності на олію та борошно. Постійна зміна слідчих, численні допити й вимоги зізнання, психологічний тиск — так велося Рильському, так велося багатьом у ті часи.
Як повернуло на шостий місяць арешту, НКВД виголосив поету вирок — 10 років. Пиши собі поезії, але… на Соловках. «Ну что ж, Рыльский… Вы не признаете себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки», — сказав останній, особливо підлий слідчий у справі Рильського. Підлий, бо спочатку оголосив вирок, знаючи наперед, що поета вирішили відпустити за браком доказів чи зізнань, потім відправив на побачення з дружиною, під час якого змучений Рильський боявся повідомити страшну новину Катерині, а потім знову повернув на допит, де сказав таке: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А потому принято решение вас освободить…». Про всі ці підступні спроби зламати батька Богдан Максимович Рильський писав у «Мандрівці в молодість батька».
Сам поет писав: «Моя провина насамперед негативна, тобто я винен не так у тому, що я робив, як у тому, чого я не робив, хоч і повинен був робити». Тож в останню мить влада з морально надламаного «ворога народу» зробила майстра ідеологічного радянського слова. Кадри завжди потрібні. Славити партію тоді означало передовсім одне: зберегти життя. Але своїм рішенням вцілілий Рильський також зберіг і тяглість нашої літератури від 20-х до шістдесятників. Після допитів у НКВД Остап Вишня забрав його до себе в Харків у гості (чи на відновлення?).
Як велося Рильському далі? Віршоване прославляння Сталіна, партії, «братерства народів», і зокрема всесоюзно популярна «Пісня про Сталіна» на музику Левка Ревуцького — зрештою все це зберегло поетові життя в криваві роки терору серпа та молота. Хоч і певною мірою наклало на нього тавро «кон’юнктурника». Свою першу «придворну» збірку після ув’язнення Рильський недарма назвав «Знак терезів» — як символ розуміння, як тепер доведеться балансувати в житті, залишаючись живим поетом, опікуючись живими, нерепресованими дружиною та сином й іншими вцілілими.
Важливо: «Пісню про Сталіна» поета «попросили» написати, викликавши в ЦК Компартії України. Жодних нагороджень Максима Тадейовича орденами, квартирами чи преміями, як про це писали і далі пишуть, не було. Єдине, про що варто сказати: твір «на замовлення партії» врятував поетові життя. Так Рильський офіційно став «державним радянським поетом».
Під час Другої світової війни прийомний син Георгій-Жорж пішов на фронт. Рильський за станом здоров’я був евакуйований до Уфи, виступав перед солдатами з промовами та віршами. А половину Сталінської премії «задонатив» на будівництво танкової колони. В цей час вийшли його збірки «Слово про рідну матір», «Мандрівка в молодість», «Голос сина», епічна поема «Жага». Після Уфи Рильський жив у Москві, а до Києва повернувся в 1943 році.
Здобуті визнання й певну (але не повну, бо завжди залишався «неблагонадійним», «нелояльним») прихильність влади Максим Тадейович використовував на захист інтересів мови та українців. А ще — української за духом музики. Красномовно про це свідчить, наприклад, робота Рильського в Київській опері завлітом (завідувач літературною частиною). В ті часи (30–50-ті роки) поширилася практика перекладати опери з мови оригіналу на російську (для розуміння широким загалом глядачів). Хоча мали б українською, місцевою, як велося в першій половині ХХ століття в світі. Переважно причиною цього ставала політика зросійщення. Максим Тадейович написав тоді лист генсекові Хрущову, і його вимога була почута. Проте самі співаки оперної трупи не були проти зросійщення, і Рильському доводилося їх переконувати: «Цікаво, що, критикуючи українські переклади оперних текстів іноземних опер, артисти наші раз у раз заявляють: “В оригіналі не так” — і посилаються при цьому не на італійський, французький чи німецький оригінал, а на російський переклад». Так поет захищав право української звучати з оперної сцени, а також сам створив багато перекладів лібрето.
Виступав Рильський і проти обмеженого українського репертуару, проти шароварності і «духу гречаників», коли виконання зводили до найвідомішого переліку творів. Бо знав як етнограф, що таке справжнє українське: «Народними піснями наші конферансьє і концертові програми частенько проголошують речі, яким далеко, як до неба, до справжнього фольклору, — на чолі їх стоїть славнозвісна “Гандзя”». Рильський нічого не мав проти «Гандзі», радше проти її заїждженості й поверхневого знання «свого».
Хвилювало його і те, що цілий пласт барокової української духовної музики не почують через заборону виконання усього духовного в СССР. «Пригадую, як незабутній М. І. Вериківський умовляв мене, щоб я написав “нейтральні” тексти до концертів Бортнянського (прим.: Дмитро Бортнянський, композитор 17-18 ст.) і цим дав змогу познайомити сучасників із прекрасною музикою цього майстра. У мене якось не піднялася рука писати ті “нейтральні тексти”, та й як їх писати?». Але композитори-сучасники віддячили Рильському по-своєму — багато його класичної лірики втілилося в їхніх романсах, хорових циклах, кантатах і ораторіях. Працював Максим Рильський із такими видатними композиторами, як брати Майбороди, Юрій Мейтус, Левко Ревуцький та Пилип Козицький. На вірші Максима Рильського написано близько 200 пісень, він створив лібрето опер «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба», «Хвесько Андибер» та інші.
Назагал у радянські роки Максим Рильський плідно працює. В цей час побачили світ збірки, переклади, поезії: «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір» (1942), «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964), чотири книжки ліро-епічних поем, численні переклади.
Але доносів, наклепів та підозр у неблагонадійності, які накочувалися хвилями, видатний поет так і не позбувся до кінця життя. Його щоразу щось рятувало від арешту — і в 1938 році, і в 1947-му. Зокрема, у 1947 році Рильського звинуватили в українському буржуазному націоналізмі за ті самі твори, за які він доти отримав Сталінську премію («Мандрівка в молодість» та інші).
В Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського зберігається номер «Літературної газети», з якого і розпочалося цькування поета. А ось яким «розуміли» поета донощики: «… поднимая тост за Бабеля, (Рильський) сказал: “Выпьем за человека, который все-таки писать будет так, как ему хочется…”» або «…По своїм убеждениям Р. является националистом». Так, двічі лавреат Сталінської премії й один раз Ленінської, академік АН України та АН СССР, депутат Верховної Ради УРСР п’ять разів поспіль, очільник Спілки письменників України був тим, ким і мав бути — українським націоналістом. Тож щоразу, коли в радянській пресі вчергове таврували буржуазні елементи, згадували й ім’я Рильського. Частіше це робили тільки приставлені наглядачі.
«Матеріали стосовно Рильського свідчать про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях», — писав Анатолій Шевко, майор державної безпеки, приставлений до Рильського для стеження. Тоді за його справою під назвою «Ставка» було заарештовано дев’ятеро осіб.
З 1946 року Максима Рильського п’ять разів поспіль обирають депутатом Верховної Ради СССР. У 1950 році йому присвоєно звання доктора, а в 1958-му — академіка історико-філологічних наук, хоча Рильський не мав вищої освіти. За кілька місяців до смерті поет отримав звання почесного доктора Ягеллонського університету в Польщі за переклад твору «Пан Тадеуш».
Останні роки свого життя Максим Рильський важко хворів. У нього була онкологія (рак підшлункової залози), однак поет не знав про свій діагноз і навіть за кілька місяців до смерті думав, що його лікують від радикуліту. Максим Тадейович Рильський помер 24 липня 1964 року. Найбільшою нагородою для нього стало звання українського поета — за його безсмертні класичні вірші, за численні переклади рідною мовою творів світової літератури. Попри звання, премії, а отже, і виконання замовлень влади, за тоталітарних часів Рильський зумів зберегти в собі людську порядність. У колі близьких друзів його звали «Максим Золоте Серце».
Вірш Максима Тадейовича як підсумок життя:
Коли тривоги життьової
Тебе підхопить вітер злий,
По вінця сили трудової
У серце стомлене налий.
Нехай не виє самотина,
Як чорний пес за ворітьми!
Скажи крізь муку: я людина!
Зрадій крізь горе: я з людьми!
