Філософиня, психологиня чи народна соціологиня?
Ірина Бекешкіна народилася 4 лютого 1952 року в СССР у місті Івдель Свердловської області (тепер у складі РФ). Її батько був військовим на теренах роздутої радянської імперії. З п’яти років дівчинка відвідує бібліотеку, де читає всі казки, які знаходить. Улюблена — «Гидке каченя» Ганса Крістіана Андерсена. А ще Іра мріє стати балериною, але до балетної школи її не беруть через маленький зріст.
Згодом родина переїздить до Нікополя Дніпропетровської області. Іра старанно вчиться в школі й так само багато читає, але відтепер захоплюється ще й театром. Відвідує театральну студію, мріє вступати на акторський факультет. Проте педагог з акторської майстерності розбиває цю мрію. Іринка дуже тонко відчуває й розуміє, як має бути зіграна роль, а от сама зіграти не може. Їй радять вступати не на акторський курс, а на театрознавство. І це дуже обурює молоду дівчину.
Коли Ірина навчалася в 10 класі, до них на практику прийшов студент філософського факультету, що викладав уроки суспільствознавства. В школярки Бекешкіної — нове зацікавлення: філософія. А ще до рук Ірини потрапляє брошура про давньогрецьких скептиків і агностиків. Після її прочитання вона й ухвалює остаточне рішення — вступати на філософський факультет. Попри конкурс у 10 абітурієнтів на місце, золота медалістка Ірина Бекешкіна стає першокурсницею філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
З моменту вступу Ірина мешкає з бабусею в Києві, на Солом’янці. В навчання поринає з головою, але й не забуває про студентське життя: зустрічі з одногрупниками, компанії однодумців, громадська робота забирають весь її час. Незмінно важливою залишається турбота про рідних: коли тяжко захворіла бабуся, Іра відклала все, аби опікуватися близькою людиною.
Роки навчання збігають швидко. Ірина закінчує університет з червоним дипломом та хоче рухатися далі в обраному напрямку. Але є одна проблема. Бекешкіна не бажає вступати до компартії, а це було мало не необхідністю для фахівців «майже ідеологічних» напрямків. Тож залишити її в університеті для подальшої роботи не можуть. Натомість талановитій студентці пропонують посаду наукового редактора журналу «Філософська думка», і вона з радістю погоджується. Ірина дуже добре пише, глибоко розбирається в усьому, над чим працює, тож кращої кандидатури годі й шукати. Ця робота до душі й самій молодій фахівчині, адже в журналі поряд із нею працюють провідні вчені Інституту філософії. Та не філософією єдиною. Через деякий час Ірині пропонують перейти до відділу соціальної психології, де членство в партії не є обов’язковою умовою, і вона радо приймає пропозицію та опановує ще й психологію як фах.
Багаж знань чималий, тож логічним стає захист кандидатської дисертації. Тема обрана така: «Структура особистості як об’єкт комплексного дослідження: методологічний аналіз».
В одному з інтерв’ю Ірина Бекешкіна розповідала, що в соціологію потрапила випадково. Від Інституту філософії відокремлювався Інститут соціології, і її запросили на посаду старшого наукового співробітника. При цьому емпіричною соціологією, тобто дослідженнями на практиці, вона займатися не хотіла, але погодилась описувати процеси. Та саме дослідження захопили її під час роботи, а соціологія стала тією наукою, яка найкраще відповідала її темпераменту. Своїми натхненниками та вчителями Ірина називала українських соціологів Наталію Паніну та Євгена Головаху.
1992 рік стає доленосним для Ірини. Після відновлення незалежності України громадський діяч Ілько Кучерів за підтримки народного депутата В’ячеслава Чорновола — лідера Народного Руху України — та за сприяння Інституту соціології створив незалежний центр соціологічних досліджень під назвою «Демократичні ініціативи» (надалі — «Демініціативи»). Робота в центрі стає справою життя Ірини Бекешкіної. Спочатку вона працює у центрі як аналітикиня. А коли в 1996 році центр перетворюють на фонд, Ірина обіймає посаду заступниці директора.
У 1998 році за ініціативи Ілька Кучеріва фонд проводить перше опитування виборців у рамках «Національного екзитполу» (післявиборче опитування виборців, що проводиться соціологічними службами на виході з виборчих дільниць). Тоді саме відбулися вибори до Верховної Ради ІІІ скликання. Методологію цього нового для України опитування розробляє саме Ірина Бекешкіна. Окрім практичного напряму, вона намагається максимально донести інформацію про важливість і необхідність соціологічних досліджень та роз’яснити їх значення для суспільства в численних статтях, виступах, інтерв’ю.
З 2001 року Ірина Бекешкіна стає науковою керівницею фонду та редакторкою бюлетеня «Політичний портрет України», який регулярно видають «Демініціативи». Тут вона описує процеси та доступно пояснює їх якомога ширшій аудиторії. А ще дає безліч інтерв’ю ЗМІ, зустрічається зі студентами й колегами по цеху, організовує круглі столи в Україні та за кордоном. Це дає свої плоди: фонду та Ірині Бекешкіній зокрема довіряють та часто просять прокоментувати ту чи іншу подію суспільно-політичного життя України.
Ірина завжди робить це чесно і професійно: не заграє ані з політиками, ані з громадськістю, не долучається до жодної політичної сили. Її політична сила — соціологія.
21 листопада 2004 року — переломний момент в історії України. Під час виборів президента громадськість звертає увагу на невідповідність соціологічних досліджень результатам виборів, оголошеним Центральною виборчою комісією. Суспільство збурене: люди збирають Помаранчевий майдан. Останньою краплею для українців стає оголошення Бекешкіної про фальсифікацію виборів. І це не просто слова чи закид: у руках соціологині — результати незалежного екзитполу, згідно з якими переміг кандидат Віктор Ющенко, а не Янукович.
Завдяки зусиллям Фонду й особисто Ірині Ериківні відбулося переголосування другого туру президентських виборів. Тож зрештою до влади прийшов президент, якого дійсно обрав народ України. Ірина Бекешкіна та інші чесні соціологи стали тоді свого роду щитом демократії. До речі, відоме гасло Бекешкіної — «Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно» — виникло саме на зламі 2003–2004 років. Ірина писала статтю для збірника про демократію, а в кінці розмістила цю фразу, яку редактор замінив на іншу, оскільки вона не відповідала стилю статті. Однак уже через рік саме ця фраза й саме в цьому варіанті стала крилатою.
І це не єдиний вислів Ірини Бекешкіної, який прижився. Започатковані нею назви опитувань на Майдані 2013–2014 років — «Майдан-мітинг», «Майдан-табір», «Майдан-Січ» — стали не просто назвами, а науковими термінами. Саме Ірина Бекешкіна вперше назвала «удавкою для соціологів» законопроєкт, який зобов’язав соціологічні центри проходити ліцензування, як це відбувалося в Білорусі. Кажуть, що саме через цю влучну назву законопроєкт так і лишився на папері. Особливим фронтом боротьби Ірини були псевдосоціологи — так звані «політичні заробітчани». Одного разу Бекешкіна влучно назвала їх «рогами й копитами», тож їх так називають і досі.
У 2008 році Фонд «Демократичні ініціативи» долучається до опитування громадян щодо впровадження ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання для випускників шкіл під час вступу до закладів вищої освіти). Таких опитувань до 2013 року буде кілька. І всі вони доводять успіх і необхідність такої реформи в освіті.
У 2010 році після смерті Ілька Кучеріва від раку легень Ірина Бекешкіна очолила фонд «Демініціатив». Свого часу Кучерів відгукувався про майбутню наступницю так: «У Бекешкіній поєднуються якості соціолога, журналіста і громадського діяча. Соціологи мислять складними формулами, завжди шукають наукові обґрунтування для своїх висновків; журналісти вміють стисло й зрозуміло викласти інформацію; політики розробляють різні сценарії розвитку певної ситуації».
Як сама вона казала, «ставати керівницею, керувати не дуже хотілося». Наука захоплювала більше. Але альтернативи на той час не було. Проте згодом саме Ірина Бекешкіна стане душею та обличчям організації. І не зупиниться на досягнутому.
Окрім теми виборів, її як науковицю цікавить усе, чим живуть і дихають українці. Вона знаходить теми нових досліджень усюди, де буває. Її починають впізнавати на вулицях та в метро, знайомі і незнайомі люди звертаються за порадою. А вже журналісти — ті ловлять кожне її слово. Ірина Бекешкіна й сама зізнавалася, що залюбки слухала розмови незнайомих людей із професійною метою. Мовляв, не уявляє такого, щоб соціолог їздив у метро, одягнувши навушники чи втупившись у смартфон. Бекешкіна наголошувала: соціологові треба тримати очі й вуха відкритими та використовувати будь-який момент, аби чути і бачити людей. Значну частину своєї діяльності Ірина Ериківна присвячувала боротьбі з викривленнями даних, маніпуляціями. Зокрема активно навчала журналістів правильно інтерпретувати соціологічні дані та відповідально доносити отриману інформацію до суспільства. Це був її внесок у підвищення медіаграмотності та краще розуміння суспільних процесів.
До нечесних медіа, замовної «джинси» Ірина Бекешкіна ставилася вкрай негативно, сміливо заявляючи: «Я не вірю в клінічний ідіотизм навіть вітчизняних журналістів, що вони отак просто все, що їм трапляється, ставлять в інформаційний простір. (…) Я б хотіла, щоб вас лікували такі ж лікарі, як ви — чесні медійники». А в книзі, присвяченій діяльності соціологині, під назвою «Ірина Бекешкіна. Поки ми живі…», виданій Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» (2022), є навіть окремий розділ її афоризмів: «Найстрашніша влада — тупа», «Опозиція має спілкуватися з людьми, а не кричати дурним голосом у мегафон», «Путін захопив Крим, але втратив Україну» та інші.
У 2015 році «Демініціативи» потрапляють до рейтингу 90 найвпливовіших аналітичних центрів Східної та Центральної Європи за версією Пенсильванського університету (США).
Чи була росіянка за місцем народження Ірина Бекешкіна українською патріоткою? Так! Політичний аналітик Віктор Рибаченко, знайомий із нею зі студентських років, згадує, що російськомовна Ірина Бекешкіна еволюціонувала в людину, яка в професійній публічній діяльності говорила виключно українською, а національні інтереси України стали для неї безумовним критерієм оцінки всіх громадсько-політичних процесів в Україні.
Саме Ірина Бекешкіна на основі численних досліджень дійшла висновку, що протягом чверті століття в Україні стає дедалі менше людей, які хочуть перебування України в союзі з Росією чи в будь-якому іншому міждержавному утворенні, де є РФ. Натомість, за її словами, кількість тих, хто підтримує європейський вектор розвитку, зростає щороку. Бекешкіна розробила формулу, яка дуже точно і просто пояснює відмінність між українцями і росіянами: «Українці більше схильні до анархії, а росіяни — до монархії».
Завдяки своїй чесності та незаангажованості Бекешкіна стала впливовою людиною. Тричі — у 2007, 2008 та 2019 роках — вона потрапляла до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». Двічі, у 2018 та 2020 роках — до ТОП-100 успішних жінок України у сфері «Суспільство» за версію журналу «НВ». Ця любов масмедіа до Бекешкіної невипадкова. Соціологиня завжди охоче давала інтерв’ю та допомагала журналістам подавати читачам об’єктивну інформацію. Зокрема протягом 2002–2003 років «Демініціативи» провели опитування серед журналістів, щоб виявити найбільш авторитетних і сформувати власний рейтинг. Це була ідея Ірини Бекешкіної.
Колегам-соціологам Бекешкіна також ніколи не відмовляла в пораді. Саме вона запропонувала українським соціологам під час публікації результатів соціологічного дослідження зазначати його замовника. Так би мовити, розставляти всі крапки над І.
Теренами її діяльності була не лише Україна. Бекешкіна розробила критерії оцінки рівня демократії у посткомуністичних країнах в цілому. Її прогнози часто ставали пророчими. Після обрання президентом Володимира Зеленського Бекешкіна попередила про негативний сценарій, коли задля утримання рейтингу реформи не проводитимуть, а провину за це покладатимуть на уряд, який мінятимуть, марнуючи сприятливий час для реформ. Також вона застерігала щодо миру з російським агресором за «будь-яку ціну», якого українці ніколи не підтримають.
Чого тільки не пропонували пані Ірині політики, аби долучити її до своїх партій! Але вона жодного разу не погодилась на «партійність», знай віджартовувалась: «Я не піду, хочу, щоб про мене написали гарний некролог».
В Ірини Бекешкіної була давня мрія — розширити ідею національного екзитполу на виборах на проведення регулярних цілком незалежних політичних досліджень. Можливо, цю мрію колись здійснять інші соціологи, натхненні її прикладом і фаховістю.
Ірина Бекешкіна була дуже працьовитою і відданою справі. Часто працювала понаднормово, без вихідних і свят. Проте від колег цього самого не вимагала. А від суєти любила відпочити в горах. Походи в Карпати були для неї найкращим антистресом. А ще коти. Її кішка Знайда, яка прожила з Іриною Бекешкіною цілих 20 років, довіряла і сприймала лише свою господиню. Інших не підпускала. Сусіди й близькі люди розповідали, що до дверей квартири Ірини час від часу підкидали кошенят, яких вона годувала, лікувала та прилаштовувала в добрі руки.
20 березня 2020 року Ірина Бекешкіна померла від раку. Їй було всього 68 років.
В останні дні вона втратила слух, і, як згадують близькі, це морально підкосило її найбільше. Адже вона як ніхто вміла і любила слухати людей. За рік до смерті лікар порадив Ірині Бекешкіній зробити операцію і пролікуватися, але вона не знайшла часу зупинитися і подбати про себе. Багато хто навіть не знав про її хворобу. За два тижні до свого відходу Бекешкіна ще проводила тренінги з соціології для журналістів у регіонах України, брала участь у громадських заходах, виступала у ЗМІ. Незадовго до смерті вона планувала знайти когось на заміну в «Демініціативи» та почати роботу над книгою. В останньому дописі в соцмережах Бекешкіна написала, що їй час зайнятися спогадами. А ще якось сказала, що дуже не хочеться покидати світ — бо це гарне місце, за яке варто боротися.
Ірину Бекешкіну поховали на Байковому цвинтарі. У 2022 році її іменем названа вулиця на житловому масиві Воскресенка, де вона жила.
29 червня 2022 року відбулась презентація книги пам’яті Ірини Бекешкіної «Поки ми живі…», що містить праці, публіцистику і спогади колег та рідних про неї. Книга вийшла за сприяння Міжнародного фонду «Відродження». Її видання було заплановано до 70-річчя Ірини Ериківни, але повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року внесло свої корективи.
«Вона фактично присвятила соціології все своє життя. Завжди знаходила час, відповідала на запити, аналізувала, пояснювала. Це і було її життям», — саме так згадують внесок Ірини Бекешкіної її колеги. Володимир Паніотто, відомий соціолог, професор кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», на одній з експертних дискусій у 2025 році визнав, що в Україні все ще немає людини, яка була б соціологом номер один для суспільства і водночас обличчям соціології, практиком і символом, як це вдалося Ірині Бекешкіній: «На жаль, сьогодні ми не маємо такої постаті, яка була б таким же символом соціології, як вона. Ми всі скучили за Іриною, і її відсутність відчувається дуже гостро».
