Радикал чи інтелігент-просвітник?
Кінець 1863 року приніс справжню радість у родину дворянина з козацьким корінням Дмитра Грінченка та доньки російського полковника Поліксенії Літарєвої. 9 грудня в них народжується первісток серед їхніх п’яти дітей, якого щасливі батьки назвуть Борисом. Зростатиме малий Борис на Слобожанщині. Спочатку — в мальовничому Вільховому Яру, а згодом уся родина переїжджає на хутір Долбин Кут, ближче до Харкова.
Щойно Борис навчився читати в свої п’ять років, спинити його в цьому було неможливо: з самого дитинства він буквально «ковтає» книжку за книжкою. Не оминає знайомства, до того ж доволі раннього, і з українською літературою. Українська мова в Борисовій родині майже не звучить: батьки звикли говорити «по-панськи» — російською. Тому з мовою, якій присвятить себе та своє майбутнє, хлопець знайомиться завдяки жителям Вільхового Яру та… книжкам. Найчільніша з них — «Кобзар» — так захоплює Бориса, що спонукає писати власну прозу та поезію саме українську. Шевченко «зробивсь мені і до сього дня зостається пророком» — напише згодом про це осяяння Грінченко. Росіянка за походженням, Поліксена Грінченко, мати Бориса, згодом опанує українську, щоб читати нею вже твори свого сина.
З огляду на близькість до міста юнак має шанс вступити до реальної школи в Харкові, а згодом — і до Харківського училища. Втім, завершити його не судилося — любов до літератури зіграє з ним злий жарт долі. Якось Грінченко дає однокласнику почитати «Парову машину» — книгу, заборонену в російській імперії. Батько учня, якому Борис дав книжку, доповідає про цю «недобру» ситуацію директорові школи, а звідти інформація надходить до жандармів. Так, лише за те, що «дав почитати», шістнадцятирічний Борис опиняється у тюрмі, й тут усе серйозно: холодна мокра підвальна камера, жахливі умови утримання, зневага тюремників. Усе це вкупі завдає шкоди здоров’ю юнака. Втім, Грінченко тримається радикально й міцно: він так і не видасть поліції ім’я людини, яка дала йому ту злощасну книжку.
У в’язниці Борис проведе важких півтора місяця, весь цей час відмовляючись «співпрацювати» з владою, яка розкручує слід народницького гуртка, де буцімто готували замах на Олександра ІІ. Коли ж нарешті дізнається, що репетитор і учасник революційних гуртків Костянтин Філіп’єв, який і дав йому книгу, безпечно виїхав за кордон, Грінченко таки називає його ім’я жандармам. Завдяки цьому він виходить на свободу, а ще здобуває неабияку повагу серед місцевої молоді. Втім, втрачає більше: здоров’я (захворів на туберкульоз), а з ним і право на таке жадане продовження освіти. До того ж більшість «порядних» громадян відмовляються мати будь-які справи з Грінченком, якого вже тавровано «соціалістом»: йому не дають роботи, змоги винаймати помешкання тощо.
Тож Грінченків шлях після звільнення лежить на хутір до батьків. Там він проводить цілий рік, відновлюючись і відбуваючи поруки, а потім знаходить пристановище у знайомого чоботаря в передмісті Харкова. Не без труднощів Борисові вдається влаштуватися на роботу в Казенну палату. А ще він одночасно працює репетитором і самотужки готується до складання іспиту, щоб здійснити мрію свого життя — вчителювати.
1881 рік. Борисові — сімнадцять, а він уже починає працювати вчителем у невеличкому селі Введенське на Харківщині. Тутешню школу молодий вчитель застає в жахливому стані. Тож його кар’єра починається не з абетки, а з ремонту шкільного приміщення — власними руками та коштом. Але Грінченко-вчитель щасливий: до своєї праці ставиться сумлінно, швидко навчає дітей читати, заживає в селі доброї репутації. Йому вочевидь стає тіснувато у Введенському, тому взимку цього ж року починає вчителювати вже й у селі Тройчата (тепер село Єфремівка) в тому самому Слобожанському повіті. При цьому оселяється Грінченко в селі Чунишине (тепер село Семенівка), що територіально на Полтавщині, в українській родині. Працює в одному селі, ночує в іншому. Проживання «в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах», тобто в мовному, побутовому та культурному середовищі народу, цілком задовольняє молодого вчителя. Він має змогу провадити етнографічну діяльність — записувати пісні, приказки, місцеві приповідки, лексику. Не кидає й написання віршів, а ще впорядковує книжки та читанки для дітей. Як не згадати «Про грім та блискавку», «Од снігу до снігу» та інші!
За два роки від початку вчителювання Борис їде до Змієва на курси вчителів. Молодий фахівець щиро переконаний у важливості навчання українських дітей саме рідною мовою. Ці його цінності розділить з ним по життю і Марія Гладиліна, з якою Грінченко знайомиться тут на курсах і яка невдовзі стане його дружиною.
Вдвох і батька легше бити. Тож за рекомендацією інспектора Борис із Марією вирушають — ні, не бити батька, а вчителювати в двокласну школу в Олексіївку. А незабаром — у Нижню Сироватку на Сумщині.
Улюблена справа, народження доньки Анастасії… Що може завадити щастю? Втім, цей рік дається молодому подружжю дуже важко, передовсім через намагання вижити їх зі школи з боку місцевих пияків — шкільного попа та вчителя. Ті постійно пишуть доноси й скарги на Грінченків.
Витівки недоброзичливців не завадять молодим фахівцям завершити навчальний рік і підготувати дітей до іспиту. Та вже опісля родина Грінченків вирішує покинути вчителювання. Пожили в Херсоні, у батьків на Харківщині й дісталися Олексіївки, але тепер іншої.
В цю луганську Олексіївку у свою приватну школу Грінченка запрошує Христина Алчевська — відома місцева попечителька, просвітянка та меценатка. Школа непогано забезпечена нею матеріально, і навіть викладали в ній українською, але, на жаль, тривало це лише до набрання чинності Емським указом.
Грінченко в Олексіївці — на всі руки майстер. Вчителює, навчає, не полишає писання. А ще піклується про хвору дружину й малу донечку. Лікаря в селі не було, тож його в громаді також замінив Грінченко. А попечителька Христина Алчевська виділила на це лікарський порадник і гроші на медикаменти.
В Олексіївці 1888 року Грінченко буквально вручну пише «Рідне слово» й буквар під назвою «Українська граматика до науки читання й писання». «Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука», — згадував пізніше просвітник.
Та забіжімо трохи наперед. 1891 року харківські студенти Іван Липа, Віталій Боровик, Михайло Базькевич і Микола Байздренко засновують першу українську націоналістичну організацію «Братство тарасівців». Ідею «Братства», а точніше акцію започаткування руху, задумав свого часу Олександр Русов — етнограф, просвітник і громадський діяч, чоловік Софії Русової. Очолювана ним група свідомих студентів Одеського, Київського та Харківського університетів присягнула на могилі Тараса Шевченка все життя працювати задля національного відродження України. Через рік до братчиків долучається ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський, а пізніше — і наш учитель з Олексіївки Борис Грінченко. Для нього та інших тарасівців Шевченко завжди відігравав виняткову роль у націєтворенні.
Власні політичні погляди тепер уже громадсько-політичний діяч Грінченко викладає в своїх знаменитих та ідейно-радикальних на той час «Галицьких віршах» (1892) під псевдонімом Василь Чайченко. Це буде його спроба започаткувати дискусію з метою об’єднати політично розділені частини України на мовному ґрунті. Учасники дискусії таки зійдуться на тому, що для об’єднання нації визначально орієнтуватися на мову письменників Великої України, себто на її південно-східну основу.
А ще Борис полемізує — інколи напрочуд гостро — з авторитетами того часу, зокрема з Михайлом Драгомановим та Іваном Франком. Ідеться про «Листи з України Наддніпрянської» (1892–1893), в яких Грінченко виклав візію майбутньої національної української самостійної держави зі своєю мовою та національною проблематикою. При цьому він цілковито заперечив федералізм та замилування московською літературою, притаманні Михайлу Драгоманову та залежному від його думки на той час Іванові Франку. Драгоманов відповідає Грінченкові своїми відомими «Листами в Україну Наддніпрянську».
Зіткнулися літературні списи, так би мовити. Драгоманов та Грінченко — представники двох різних поглядів на майбутнє України. «Толерантні» українці на чолі з Драгомановим не уявляли життя поза межами російської імперії та культури, тож і пропагували федералізм чи космополітизм, а не націю. А молоді радикали, уособлені Грінченком, ставили в пріорітет національне: мову, самодостатність, змагання за самостійність. І хоч на той час ідеї самостійництва ще не набули найширшої підтримки, їхній час настав незабаром.
«…якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть ˂…˃», — так казав про мову як визначальний чинник Борис Грінченко в своїх «Листах».
За активною роботою в цей час діячеві даються взнаки проблеми і з власним здоров’ям. Багаторічне перевантаження, недоїдання — все це спричиняє рецидиви туберкульозу. І хоч степове повітря й оздоровлювальне лікування дещо допомагають, підступна хвороба відступає лише тимчасово.
В Олексіївці минають чотири роки життя родини Грінченків. Але майже ідилічна ситуація, коли Борис нарешті знайшов і своє покликання — в учителюванні, й щиру меценатку освіти, змінюється на скандал через ганебний випадок, що стає для Грінченків остаточним приводом грюкнути дверима школи.
Приказчики Алчевської дозволили собі знущання над одним із робітників та колишніх учнів Грінченка. Вони прив’язали хлопця до воза в одній сорочці та рваних чоботях у холодну, мокру погоду й так і залишили. Через це хлопець важко занедужав, а його мати звернулася по ліки до Марії Грінченко. На вимогу розгніваного Бориса вигнати приказчиків Христина Алчевська відповідає відмовою.
Але цей випадок хіба що підлив олії до конфлікту, що жеврів давно. Попечителька Христина Алчевська й учитель Борис Грінченко стояли на різних світоглядних позиціях у питаннях просвітництва українців. Зокрема запальний Борис був радикальним в аспекті мови і вважав, «що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті». А Христина Данилівна, навпаки, «заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському», — як писав пізніше Грінченко.
Стосунки між Алчевською та Грінченком остаточно псуються настільки, що він навіть не приймає запрошення на ювілей із нагоди її 30-річної діяльності як просвітниці.
Подружжя покидає школу та їде до Чернігова. На цьому етапі просвітник Грінченко полишає вчительську працю. Натомість отримує урядову посаду в земство. Але найактивніше поринає в роботу: літературну, публіцистичну, етнографічну, музейну. Одного проєкту замало, тож Борис береться за все, в чому вбачає цінність. Активно записує і обробляє попередньо здобуті етнографічні дані, які згодом видає в трьох томах («Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях»), адаптує їх у власну прозу, разом із дружиною пише просвітні книжки про природу речей та історію різних країн, а також опікується музеєм Василя Тарновського.
У 1898 році Грінченко пише в’їдливий вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн». Саркастично й гнівно він засуджує інтелігенцію України, яка нічого не робить для того, щоб країна справді не вмерла.
Не сарказмом єдиним. Тоді ж Грінченко створює чудові книги для дітей на основі народних сюжетів, зокрема «Книгу казок віршем». Саме ця збірка, до якої увійшли 20 творів, укупі з казками Івана Франка «Коли ще звіри говорили» започатковує жанр української літературної казки. На 1000 рублів мецената Івана Череватенка, які той заповів на видання українських книг, Грінченко започатковує видавництво в Чернігові. Вдається видати понад 45 найменувань загальним тиражем від 180 тисяч примірників. Ці книжки стають доступними наймасовішому загалу виключно через Грінченків, які, щоб здешевити друк, самотужки і переписували, і редагували, і з цензурою воювали. Були серед тих видань і Грінченкові твори.
На переконання Грінченка українська книжка «виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будущину».
Все минає, і чернігівський період також. Конфлікт із владою змушує Бориса покинути роботу. Завдяки гонорарам від його видань родина дотягує до 1902 року. До того ж за сприяння мецената Євгена Чикаленка Грінченко планує писати та творити (як український письменник він дебютував 1881 року віршами на сторінках львівського журналу «Світ»).
Але доля готує йому шлях автора нашої «мовної конституції», за означенням професора Василя Яременка. Саме 1902 року до Грінченка звертається Стара київська громада, офіційний друкований орган якої — часопис «Киевская старина». Пропозиція унікальна — редагувати український словник, над яким до того працювали Пантелеймон Куліш і ще кілька поколінь українських авторів.
Відгукнувшись на пропозицію, подружжя переїздить до Києва, щоби з головою поринути в роботу над Словником. А роботи багато: упорядкування, редагування, технічне оформлення. Свого часу картковий матеріал для нього впродовж 30 років збирала Київська громада ще під керівництвом професора Володимира Антоновича. Грінченко, по суті, мав завершити цю роботу, зокрема багаторічну працю філолога й педагога Володимира Науменка. Останній не мав змоги і сил сам закінчити її.
Тож допрацьовують Словник Грінченки та інші члени редколегії. На цю роботу йде 10–11 годин щодня впродовж двох пекельних років. Етнограф і просвітник Грінченко стає словникарем і в цій діяльності не полишає притаманного йому перфекціонізму. Незадоволений обсягом слів, які дала йому редакція, прискіпливо добирає лексику ще і ще — з публіцистичних та літературних джерел, з власних етнографічних доробок тощо.
В результаті титанічної праці обох Грінченків та редколегії словник складає чотири томи, що налічують 68 тисяч слів, та отримує другу премію Миколи Костомарова від Російської імператорської академії наук у 1905 році. А ще на словнику ґрунтується грінченківка або грінчевичівка — варіант українського правопису, з певними змінами чинний і донині. Як укладач та редактор Словника в історії таки залишився тільки Борис Грінченко, який у передмові до видання свого часу подав історію його створення та закарбував внесок усіх долучених науковців.
Наче всього цього було замало, Борис Грінченко засновує ще й Київське товариство «Просвіта» (1906), редагує першу щоденну українську газету «Громадська думка» (1906) та часопис «Нова громада» — видання, над якими працює разом із критиком та істориком літератури Сергієм Єфремовим. Як авторитетна та знана людина тих часів Грінченко стає на чолі «Просвіти» та керує у ній роботою видавничої комісії. Довкола цілей та ідей товариства — справжнє ядро української культури того періоду: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький та інші. А Грінченкова політична діяльність увінчується створенням Української радикальної партії (УРП) — єдиної на той час без доповнення «соціалістична» в своїй назві та суті, яка вийшла з лівої течії Української демократичної партії.
Чому б активному життю не тривати вічно? Але тут починається чорна смуга в житті Грінченка. В 1907 році за просвітницьку діяльність та політичні погляди його заарештовують та кидають у в’язницю, в ту ж камеру, де перед цим відбувала ув’язнення за політичними мотивами його донька Анастасія Грінченко.
Через кілька днів Борис Грінченко виходить на волю, та негаразди не закінчуються. Наступного року повторно ув’язнюють дочку. Борис добивається переведення її на домашній арешт у зв’язку зі станом здоров’я: в неї розвинулися сухоти. Дівчина вперто бореться з хворобою, народжує хлопчика Володимира. Але діяльність не припиняє: талановито перекладає, намагається звільнити свого нареченого Миколу Сахарова, ув’язненого з тих-таки політичних мотивів. Виснажена хворобою, стресом та невпинною діяльністю, донька Грінченків Настя помирає в 1908 році. А через рік помирають маленький онук, чиє ім’я на могилці напишуть як Воля, та старенька Борисова мати.
Ніби відчувши слабину, пригаслий туберкульоз загострюється з новою силою й пожирає Грінченка. І хоч як той пручається допомозі, врешті-решт осиротіле подружжя вирушає на лікування в Італію, в містечко Оспедалетті. Чи то відганяючи в такий спосіб думки про смерть, чи то просто не зраджуючи своєму запалу активності, Грінченко й тут працює. Вчить італійську, пише картки для італійсько-українського словника, разом із Марією добирає матеріали для біографій Мазепи та Дорошенка. А ще з нетерпінням очікує на повернення додому.
Але не стається. Роковини смерті єдиної доньки та новина про закриття Київської «Просвіти» забирають останні сили Бориса. 6 травня 1910 року в оточенні близьких він помирає. Як і Шевченкові, йому було всього 47 років.
В останню подорож потягом з Італії в Україну Бориса Грінченка проводжали українці-емігранти та італійці, які високо цінували особистість українського патріота.
Поховали письменника в Києві. Кілька тисяч людей проводжали домовину на Байкове кладовище. Давно Україна не бачила такого похорону: щодня свіжі квіти на могилі впродовж тривалого часу. Найкраще сказав про втрату українців Сергій Єфремов у прощальній промові: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».
