Тарас Шевченко

Григорій Шевченко, батько Кобзаря, вирізняв Тараса з-поміж інших своїх дітей. Але відзначив не спадщиною. Передсмертний батьківський заповіт не містив анічогісінько матеріального для такого особливого сина. «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе», — ось таке духовне послання, за версією Олександра Кониського, автора першої грунтовної біографії Шевченка, лишив по собі для сина Григорій Шевченко.

Тарас був іще той гурман. В його творах можна знайти не один опис смаколиків. Понад усе любив пісний борщ з сушеними карасями, який «так геніально варять мої землячки». А ще сало, вареники, галушки з гречаного борошна. З напоїв — чай з ромом і каву по-віденськи зі збитими вершками. Їсти, щоб смакувати, а не втамовувати голод, Тарас зміг лише, коли творчість почала приносити гроші. Тоді ласував шампанським та устрицями чи стравою з дивною назвою стофато. Інколи балували друзі. Дружина Пантелеймона Куліша засолювала для Тараса ревельські сардинки. А троюрідний брат передавав у Петербург сало.

У Новопетрівському укріпленні (Каспій) Тарас здружився з комендантом фортеці, Іраклієм Усковим. Одного разу той запросив Шевченка на обід. Подавали свіжовиліплені пельмені. На питання, скільки ліпити на нього, поет відповів: «Сотню». В азарті «подивитися, що з цього буде» для нього приготували саме стільки, доклавши в деякі перцю, а в деякі — солі чи цибулі. Він усі 100 гарненько з’їв і навіть не скривився. «Я всупереч своєму звичаєві і, звісно, на шкоду шлункові, не мав силу відмовитися від пельменів» — описував пізніше Тарас, як він «вижив» і не втратив обличчя.

Російського імператора Миколу І Шевченко називав «Гальмо». Цьому «Гальмові» доповіли про кирило-мефодіївців. Одним із перших заарештували юриста Миколу Гулака. Під час обшуку він попросився надвір. Жандарм був навчений: перевіряв арештантів, не погребував навіть дірку туалету обшукати. Там знайшлися не просто папірці, а значущі докази: статут товариства та «Книга буття українського народу» — політичний твір, де Україна вперше постає як держава, їй відведена справжня месіанська роль у слов’янському світі. Позбутися доказів Гулаку не вдалося. Втім, під час допитів він мовчав та нікого не видав.

В 1843 році Тарас зближується із гуртом «мочимордів». Так жартівливо називали себе українські ліберальні поміщики: брати Закревські, історик Микола Маркевич, граф Яків де Бальмен (якому поет присвятив поему «Кавказ»), поет Віктор Забіла. Традиційно вони вели розгульне життя з пиятикою та веселощами. В цій ліберальній компанії Тарас часто знімав напругу, а ще «промотував» свого «Кобзаря». Один із «мочиморд», Яків де Бальмен разом з Михайлом Башиловим згодом створив рукописний «Кобзар», писаний польською латинкою, і власноруч його ілюстрував. Корисний нетворкінг, хоч і некорисний для здоров’я.

Похмурість та суворо зведені брови Шевченка — ще один стереотип про нього. Насправді ж він був «душею компанії», любив жартувати й міг розсмішити навіть незнайому людину. Саме завдяки своїй природній харизмі навіть у засланні Тарас знайшов нових друзів.

Тарас дуже любив співати, мав дзвінкий голос із приємним тембром. Найчастіше задумливо виконував улюблені народні — пісні центральної частини України. «Гей, хто лиха не знає», «У полі могила з вітром говорила», «Забіліли сніги». Дружина Пантелеймона Куліша Олександра Білозерська навіть пропонувала Шевченку поїхати до Італії й там навчатися співу. Але Тарасу була мила саме поезія. «Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю».

Поміщик Василь Енгельгардт погодився відпустити талановитого кріпака за 2500 рублів асигнаціями, що на той час було рівнозначним 45 кг срібла. Чималенька така сума: тоді такий дохід приносив маєток чи село за рік. Але життя генія ціни не має. Бо то — гроші, а то — наш Тарас.

Понад 10 тисяч місць в Україні названі на честь поета. Населені пункти, райони, вулиці, парки. А ще географічні об’єкти: наприклад, найбільша затока Північного Аральського моря та 4200-метровий пік Суганського хребта на Кавказі. Присутній Шевченко й у космосі: на Меркурії є кратер «Шевченко», а між орбіт Марса та Юпітера обертається астероїд №2427 «Кобзар». Усього по світах встановлено 1384 пам’ятники Кобзарю, з яких 1256 — в Україні, а решта — у 35 країнах світу: Канаді, США, Литві, Аргентині, Китаї, Бразилії тощо. Та що там казати, Шевченко — сам і космос, і маркер українства.

Перший пам’ятник Кобзарю встановили в Харкові в 1899 році. Це було погруддя з білого італійського мармуру на замовлення та за кошти українського мецената Олексія Алчевського. Натхненницею створення скульптури стала Христина Алчевська, дружина промисловця, яка як педагогиня та прогресивна жінка популяризувала творчість Шевченка. Дозвіл на встановлення міська влада Харкова тоді не дала, тому бюст стояв в «городі» (сквері) садиби Алчевських. Біля нього часто збиралася студентська молодь «погомоніти за наше». Тепер бюст — окраса Національного музею Шевченка в Києві.

У 1876 році Емський указ надовго заборонив видання книг українською мовою в Російській імперії. Але саме цього року в Празі світ побачив «Кобзаря». Без цензури, купюр чи порушень авторського тексту. Таким, яким його хотів видати сам Тарас. На доручення Київської громади це здійснила письменниця і педагогиня із Чернігівщини Софія Русова з чоловіком Олександром, славістом. Потім цей нецензурований «Кобзар» контрабандою завозили в підросійську Україну.

Так, саме з цього боку Шевченка більше знали за життя. Дитяча мрія навчитись малювати привела його до Петербурзької академії мистецтв. Він мав хист до різних жанрів і технік: акварель, туш, олівці, виконував пейзажі, портрети, ілюстрації. Був знаним гравером і майстром офорта. В цій техніці його порівнювали з видатним голландцем Рембрандтом. Художня спадщина Шевченка налічує 1200 графічних творів і 20 олійних полотен. Левова частка їх нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Тарас Григорович залишив по собі 237 поетичних творів. Вірші, поеми, балади. А також автобіографію, щоденник, 2 п’єси, 9 повістей. Творча спадщина поета перекладена 140+ мовами світу, у тому числі англійською, німецькою, польською, російською, арабською, японською.

У своїх віршах Шевченко культивував пам’ять про козаків і гайдамаків. Любов до славетного минулого йому прищепив у дитинстві дід, Іван Андрійович, який сам був свідком Коліївщини (повстання 1768 року) і розповідав Тарасу про боротьбу за волю. Також надзвичайно цінною є діяльність поета у складі Київської Археографічної комісії 1845–1847 років. Він був співробітником комісії на посаді художника. Результатом роботи стали «Археологічні нотатки» із замальовками пам’яток історії, збірки фольклорного матеріалу.

Симпатій чи муз у Тараса було вдосталь. Дитяче кохання — Оксана з Моринців. Польська швачка Ядвіга. Марія Європеус — оголена муза ранніх картин. Княжна Варвара Рєпніна — радше сестра по духу, попри її закоханість. Заміжня Ганна Закревська, поміщиця, найбільша пристрасть. Дочка священника Феодосія з рідного села, чиї батьки не бажали заміжжя з «колишнім наймитом». 14-річна акторка Катерина Піунова, яка намагалася використати Шевченка для кар’єри. Покоївка Ликера Полусмак, з якою ледь не зажив у шлюбі, яка зрадила поета й не зрозуміла його таланту, але до кінця життя ходила на його могилу.

А ще Тарасу приписували роман із дружиною його друга, науковця Михайла Максимовича, Марією. Шевченко малював портрет молодої дружини сивочолого професора на їхньому хуторі Прохорівка. Після гостювання поета в Максимовичів народився син. Це породило різні чутки, проте за два роки довго бездітні Максимовичі народили ще й доньку Ольгу. Ну а музі Марії поет присвятив однойменну поему й подарував автограф вірша «На панщині пшеницю жала». А ще надіслав власне фото.

Оскільки поет помер у Петербурзі, його поховали на Смоленському кладовищі. Але друзі виконують останню волю Кобзаря — організовують його перепоховання в Україні. Через 58 днів домовину перевозять до Канева, і після панахиди в Успенському соборі поета ховають на Чернечій горі. Народ охрещує її Тарасовою. Місце стало сакральним для українців, які відвідують могилу «батька нації». Сюди люди йдуть за покликом серця.

«Як умру, то поховайте» Шевченко написав за 16 років до смерті, хворіючи на тиф. У «Заповіті» не було вказівок, щоб його поховали в Каневі. Полюбити саме ці Дніпрові кручі Шевченкові випало за 2 роки до смерті, коли він гостював у М.Максимовича в селі Прохорівка з краєвидом на Канів. Шевченко став мріяти про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Ймовірно, йшлося про хатинку на горі, а не про могилу. Але саме Чернеча гора стала останнім прихистком Тараса, хоча за наполяганням родичів ним мав стати Київ (Щекавиця чи Аскольдова могила). Але в Києві похований багато хто, а в Каневі — він один.

Збереглося 835 творів Шевченка, академіка Академії мистецтв. Вони дійшли до нас в оригіналах. Але існують і відомості про 278 загублених робіт. Може, комусь пощастить їх знайти — на горищі у бабусі, наприклад. Щоправда, серед такої кількості робіт тільки одна була присвячена Петербургу, в якому Тарас хоч і прожив 17 років, але не полюбив його. Малюнок називається «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі». І це саме те місце, де Тараса згодом поховали в Петербурзі. Отаке воно — художнє пророцтво генія.

Вперше Шевченка заарештували за причетність до кирило-мефодіївців. А судили згодом за тролінг царя та цариці в поемі «Сон»: він отримав вирок «под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать» та квиток до Оренбурга. Цар — «сич надутий» та цариця — «опеньок засушений», «чапля між птахами» — такої поетичної наруги не знесли. Тим паче що колись саме та «чапля-цариця» виграла в лотереї портрет Жуковського пензля Брюллова. Частково на ці гроші Шевченка було викуплено із кріпацтва. Решту суми зібрали українці Петербурга, тому ніколи не говоримо, що імператорська родина викупила Шевченка!

Шевченкознавці не радять називати Тараса Григоровича виключно бідосею чи страждальцем. Наш Шева — не лузер, а справжній селфмейдмен. Кріпак при народженні, створював портрети на замовлення, був у непростих наукових експедиціях на Аралі, мав богемне життя в Петербурзі, і навіть ненависна солдатчина — все це унікальний життєвий досвід, який «виховав» нам саме нашого поета. Саме Шевченка найчастіше вважають творцем української нації. Якби «батько» Тарас був живий зараз, то, мабуть, був би часто запрошеним спікером різноманітних лайф-коуч конференцій.

Шевченків «Кобзар» — не сумний, а… солодкий. Адже останнє прижиттєве видання «Кобзаря» повністю проспонсорував цукрозаводчик Платон Симиренко. Це були цілих 6050 примірників — наклад, який можна вважати бестселером за мірками 1860-го. Кобзар був надрукований за шалені 1100 р. (рублів), що дорівнювало майже половині від суми викупу Тараса з кріпацтва. Але для українського мецената тих часів Симиренка ніколи не було дилеми, куди вкладати чесно зароблене, — він завжди прагнув інвестувати в національну справу. Просто зразкова соціальна відповідальність для майбутнього України.

Тарас прожив усього 47 років. З них 24 роки був кріпаком, 10 років перебував на військовій службі чи в засланні, 17 років прожив у Петербурзі й лише 15 років — в Україні. Відносно вільним він був десь 20 років свого життя. Але як «на повну» він їх проживав: модник, завсідник салонів і трактирів, енергійний гульвіса. Богема, а не забронзовілий дідусь у кожусі! До речі, Шевченко ніколи не фотографувався і не малював себе у вишиванці, здебільшого носив сюртуки та краватку. А кожух був звичним міським одягом того часу. Тепло, практично, модно.

Ходив колись по-справжньому художній анекдот. Буцімто вже художнику, але ще не вільному Шевченкові замовив портрет один генерал. Портрет вийшов реалістичний. Але генерал був некрасивий, тому за такий «життєвий» портрет не заплатив. Тоді Шевченко в запалі тролінгу перемалював погони, додав рушник та перукарські інструменти й віддав картину на вивіску для тогочасного барбершопа — цирульні. Розлючений генерал хотів викупити Шевченка у Енгельгардта, щоб помститися, але втрутилися вищі сили, і все закінчилося відомим всім викупом та свободою Тараса. Як кажуть, усякому своя доля!

Малим Шевченко відвідував дяківську школу. Пізніше жага до самоосвіти й саморозвитку вивели його в люди. Розуміння необхідності освіти спонукало Тараса видати наприкінці життя «Букварь Южнорусский» — українською мовою, кирилицею для навчання грамоти в недільних школах. Це було найдешевше з подібних видань — вартувало 3 копійки. Друк букварів Тарас оплатив сам на гроші від розіграшу «канонічного» автопортрету у кожусі і шапці. «Почав Кобзарем — закінчив букварем», — сказав в’їдливий Пантелеймон Куліш. На жаль, просвіті «Буквар» не посприяв: 6000 примірників було знищено.

Певний час побутував міф про те, що Шевченко — позашлюбний син великого князя Костянтина та Агафії Бойко, нібито сестри матері Шевченка. Ця містифікація сформувалась лише на основі помилкового запису в метриці. Але довели, що писар просто помилився, а потім сам же й виправив зазначене ім’я матері Агафія на Катерина. Бо Агафії Бойко ніколи не існувало. Насправді такі описки писар робив і виправляв по всій книзі.

Часто ми чули, що Тарас писав саме для селян. Але ніт. Селяни в росімперії не вміли читати, а книги були дорогі. Шевченка читали освічені вихідці з України, що оселилися в Петербурзі. Бо в моді було все екзотичне (читай — малоросійське). Хто такий Шевченко, селяни стали потроху дізнаватися аж наприкінці 19 століття. Культ батька нації, поета козацької слави, а також святкування шевченкових ювілеїв були під забороною в Росії, тому що ними маркували нашу ідентичність. Українці в еміграції також маркували свій простір, встановлюючи пам’ятники Шевченкові по світах.

Шевченко створив і поширив найвідоміший міф про кобзарів. До Шевченка кобзар — співець релігійних пісень, який пояснює їхній зміст людям. Шевченківський кобзар-перебендя — радше співець козацької слави, славного історичного минулого. Саме цей образ створив кобзарям Тарас, а етнографи врешті популяризували його серед людей. Також цікавий факт: більшість відомостей про гайдамаків у суспільній свідомості походять не з історичних джерел, а з твору «Гайдамаки». Саме Тарасові ми завдячуємо за збереження пам’яті про них.

Після повернення із заслання поету порадили зголити бороду, щоб справляти приємне враження під час візитів у Петербурзі. Солдатам у відставці (а Шевченко для влади був рядовим) тоді забороняли мати густу рослинність на обличчі. Перед голінням Тарас робить фото у відомого фотографа Деньєра — в шапці, кожусі, з бородою. Так, це те канонічне фото Кобзаря, яке ми чудово знаємо. Вже після цього Тарас поголився, представився шефу жандармів Долгорукову й отримав від того «прописку» в столиці. Що, однак, не звільняло його від пильного нагляду ІІІ відділу поліції (орган політичного переслідування).

Рідним селом Тарас завжди вважав Керелівку. Тут народилися його дід та батько, тут зростав сам з дворічного віку. Свою назву село отримало від інструменту «керели», схожого на граблі, а не від імені Кирило. Проте згодом стало Кирилівкою, а згодом — сучасним Шевченковим. В 1989 році на місці садиби Тарасових батьків відтворено хату за малюнком Шевченка 1843 року. Ту саму, в якій виріс поет і яка згоріла в 1890 від удару блискавки. Є у Шевченковому і надгробний камінь з могили батька, на якому є напис від сина. Збереглася й хата дяка, де вчився малий Тарас (вона тепер під скляним саркофагом).

Найбільшим фетишем українців після пам’ятників Кобзарю є… дуби Шевченка. 500-річні, 800-річні, 1000-річні. Вічно живі, як і сам Тарас. Три дуби в колишній садибі Енгельгардта, під якими Тарас ховався від служби у пана. Дуб у Мар’їнському (Полтавська область), де він писав «Невольника» і «Єретика». Дуб у Прохорівці (Черкаська область), який першим побачив Тарасову поему «Марія». Дуб у Києві (парк «Березовий гай»), де поет начебто відпочивав після писання під іншими дубами. А ще один живий пам’ятник Тарасу — дуб у Полтаві, який висадили 1861 року на спомин про перевезення тіла поета в Україну.

Наш Тарас — поет і народний, і містично-романтичний. Тому чарівне для наших теренів число «три» використовував не просто для рими чи краси. Це був його зв’язок з народними віруваннями та переказами, його заява саме як містика. Згадали всі оці «Ще треті півні не співали», «Вже не три дня, не три ночі / Б’ється пан Трясило», «Нехай злидні живуть три дні», «Думи мої, літа мої, тяжкії три літа». Всі Тарасові три по три порахував філософ Стефан Балей у далекі 1920-ті у Львові, коли досліджував психологію творчості Шевченка.

Відносини Шевченка й видатного українського інтелектуала Куліша не були безхмарними ще зі знайомства в Києві в 1843-му через різницю в творчих характерах. Може, талант Пантелеймон просто заздрив генієві Тарасу. Шевченко читав твори Куліша на засланні, зокрема «Записки о Южной Руси», хвалив їх. А от Куліш надіслав Шевченкові свій відгук на «Кобзаря» з мільйоном правок і пропозицій «переробити/скоротити». З цієї Кулішевої редактури Шевченко прийняв лише два виправлення. Автору — авторове.

З усіх членів Кирило-Мефодіївського братства найбільше дісталося Шевченкові. Десятирічна солдатчина на противагу відносно легким покаранням колег — по кілька років заслання і Миколі Костомарову, і Пантелеймонові Кулішу. У свої заслання вони поїхали не на муштру, а як чиновники, клерки в російську глухомань. Ймовірно, саме таке покарання для Шевченка і пройдені ним випробування зміцнили культ національного героя в очах суспільства. Бо ж не в останню чергу поет страждав за нього.

Щоб арештувати підозрюваного у діяльності Кирило-Мефодіївського братства Тараса Шевченка, жандарми кілька днів чергували на пристані в Києві. Виглядали поета за словесним портретом, де колір очей варіювався від карих до блакитних. Піймати сивоокого Тараса допоміг випадок. Шевченко їхав на весілля до М.Костомарова, тому був у фраку, поголився в Броварах. Такий франт виділявся з натовпу. Та Тарас наче був готовий до арешту: всю дорогу до Петербурга жартував із жандармами, співав і веселився. Якийсь дядько на поштовій станції навіть сказав, мовляв, так і не скажеш, хто з них реальний арештант.

Шевченко помер не від алкоголізму, а від водянки (ревматизму) серця. Здоров’я поета послабили цинга та букет інших хронічних захворювань, які він набув у засланнях. Також погіршення могли спричинити граверні роботи. Тарас випивав не більше і не менше за інших представників богеми. Любив ром, який не був дешевим пійлом. В стані «п’яний як чіп» по п’ятницях його бачили дуже рідко.

В італійців є Данте, в англійців — Шекспір, у поляків — Міцкевич, у німців — Ґете. А в нас є Тарас. «Батько нації». Цей культ Кобзаря для нас природний. Неприродним довго був офіціозний культ Шевченка від більшовиків. В їхній уяві він — революціонер, кріпак, який виключно проти панів, а не про Україну. Цей псевдоінтелектуальний пафос на довгі роки перетворив поета на нудного та сумного представника шкільної програми з літератури. А насправді Тарас різний, для кожного свій, запальний. Ми ж знаємо: «Борітеся — поборете»!

Багато хто пробував модернізувати культ Шевченка. Так, у 2019 році художник Олександр Грехов створив серію ілюстрацій «Квантовий стрибок Шевченка». Там Тарас постає в образі популярних героїв маскультури: то як Джек Горобець, то як Людина-павук, то як Дарт Вейдер. В київському метро, де демонструвалися плакати, їх понівечили. Автор передав права на них Національному музею Шевченка та зробив виставку доступною в інтернеті. Бо Шевченко — не дідусь у кожусі, а прогресивна людина свого часу та будь-яких часів. І сприймати його можна по-різному.

Знаєш, як називають казахи нашого Шевченка? Акин Таразі — співець Тарас. Серед казахів він вважається своїм, хай і не по крові чи вірі. До того ж носив мундир окупаційної армії. Але своїм його робили комунікабельність та відкритість. Казахи навіть вважали його певною мірою шаманом, бо вмів малювати. А ще довіряли йому, чужовірцю, настільки, що позували для поетових малюнків, що не дозволено ісламом. Втім, у казахів тих часів іслам мав багато від язичництва, вони вірили в магію природи і все оте шаманство з малюванням. Дивимося на малюнки Шеви і теж розуміємо, що вони таки творчо-магічні.

Праправнук Тараса Шевченка по братові Йосипу Микола Лисенко з села Моринці на Черкащині власними силами дослідив нащадків Кобзаря по братах і сестрах. Розшукав по архівах та музеях інформацію про 1300 родичів поета. 30 виявив зокрема в самому Шевченковому — селі, де зростав Тарас. Книга «Коріння Шевченкового роду» — колосальне дослідження всіх гілок сім’ї Шевченка аж до наших днів. До речі, Микола Лисенко — не фаховий історик.

Художник Шевченко ще в Академії вправлявся в малюванні оголених тіл. Відомо багато етюдів з голими натурниками (натурниць в Академії тоді не було). З одним із них, кріпаком за походженням, Тарасом Малишевим, він навіть дружив. Малював й оголених жінок. Тут і «Вірсавія», і «Русалки», і «Сама собі в своїй господі». Але найскандальнішим, звичайно, став власний нюдс Тараса — його «Автопортрет» 1848–1849 років, писаний на Аралі. Цей «крамольний» витвір довго приховувався. До речі, у світовому мистецтві оголені автопортрети можна порахувати на пальцях однієї руки. Нам із Тарасом і в цьому пощастило.

В 1914-му, коли відзначали 100-річчя від народження Тараса, поет Михайль Семенко назвав «Кобзар» засмальцьованим і спалив, чим викликав обурення української інтелігенції. Але він просто не знав, як інакше донести: він прагне, щоб Тарасом надихалися без перегинів, не перетворюючи його на маскульт чи забронзовілого ідола. Мине 10 років, і Семенко назве своє зібрання саме «Кобзар».

Українські літератори бачать Кобзаря по-різному. Андрухович в «Bad company», «пройшовши» по класиках, називає Тараса «пияком і шлангом, особливо на службі». Сашко Ушкалов, син Леоніда Ушкалова, автора унікальної «Моєї Шевченківської енциклопедії: із досвіду самопізнання», в повісті «БЖД» стверджує, що у Шеви вийшов би непоганий репчик: «У всякого своя карма і свій джип черокі». В Жадана поет просто зійшов з постаменту та «йшов урочисто тихим містом в пивницях пиво пив імлисте стріляв цигарку в перехожих такий живий такий несхожий». Гурт «Юркеш» поклав вірші Шевченка на музику Rammstein.

Тисяча «Кобзарів» 1840-го була надрукована на якісному папері в одній з найкращих друкарень імперії. Книжка мала зручний середній формат та офорт Василя Штернберга «Кобзар з поводирем» на початку. У друці ці вісім віршів Шевченка передавалися так званою ярижкою — правописом, якому ім’я дала літера «ы» (єри). Свого усталеного правопису українська мова тоді ще не мала. Про книгу схвально відгукнулися в усіх столичних газетах. Однак так сталося, що по засланні сам автор не мав власного примірника видання.

Одна з найменш відомих робіт Шевченка — портрет Айри Фредеріка Олдріджа (1858). Цей афроамериканський актор був тоді в Санкт-Петербурзі на гастролях, де й познайомився з поетом. Часто приходив до нього, і вони годинами говорили. Та й було про що! Колишній кріпак Тарас розповідав про власний досвід неволі. А темношкірий актор — про проблеми американців. Отака склалась незвична дружба.

«Кобзар» та Шевченко завжди були поруч з українцями. Особливо в часи лихоліть. «Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ», — писав І.Лисяк-Рудницький. Звичайно, Кобзар маркував нашу ідентичність. Чи не тому його часто намагаються знищити наші вороги. Так, у далекому 1919-му біля Умані портрет Шевченка намагалися знищити денікінці. А вже у 2015-му в селищі Піски під Донецьком біля мінометної частини українських позицій у житловому будинку знайшли простреленого росіянами «Кобзаря». З усієї бібліотеки місцевого мешканця простреленим виявився тільки він.

У двох частинах України у складі імперій (Росія та Австро-Угорщина) 100-річчя поета в 1914-му святкували по-різному. Урочиста шевченківська хода в Галичині vs офіційна заборона в підросійській Україні. Але заборони підігрівали інтерес до ювілею. Зі спогадів мецената Євгена Чикаленка відомий випадок про розгін Шевченківської ходи у Києві. На допитах кілька кавказців, учасників ходи, домовилися називати себе українцями: «Та який же ви українець? — питають одного. — Ви ж грузин, видно по вас». — «Пиши “українець”. Ти “Кавказ” Шевченка читав? Його написав українець, і я теж хочу бути українцем».

За Шевченка українські землі у складі Росії стали колоніальною околицею. Основне населення — покріпачене, визискуване поміщиками. Останніми були або чужинці, або русифіковані українці. Так, Шевченків пан — поміщик Павло Енгельгардт — русифікований нащадок німецьких ліфляндських баронів. Його батькові, Василеві Енгельгардту, величезні землі в Центральній Україні дісталися не за видатні заслуги, а просто за те, що він був близьким родичем коханця імператриці Катерини ІІ, «найсвітлішого князя Таврії» Григорія Потьомкіна.

Шевченко Петербург не любив. Але без нього він не став би митцем. Якби Енгельгардт не привіз молодого Тараса до імперської столиці, то в колонізованій на той час Україні в нього було б мало шансів реалізуватися. Шевченко добре влився в середовище українського земляцтва, яке робило кар’єру тут. Євген Гребінка, культурний промоутер того часу, Нестор Кукольник, письменник, русин за походженням, Микола Гоголь, з яким ніколи так і не зустрілися… Однак Шевченко ніколи не розчинявся в російському світі, не став його частиною. Наш Тарас був антиімперцем, особливо в своїх нецензурованих творах.