Іван Миколайчук

Миколайчук опинився в акторському складі «Тіней забутих предків» випадково. Побачивши його, Параджанов прорік: «Відправте його додому, у нього бабське обличчя». Та й на головну роль вже затвердили актора з Росії. З поваги до Віктора Івченка, «батька» акторського курсу, режисер погодився глянути його учня Івана. Побачив відзняті з ним пробні епізоди і закляк: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого…».

Іван зустрів свою Марічку під час навчання в театрі-студії в Чернівцях. Спершу всі думали, що Марія — сестра Миколайчука. Але Купідон думав інакше і через чотири роки з’єднав закоханих на цілих 25 років. Коли актор вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, дружина Марія подарувала йому «Кобзаря» Шевченка та «Тіні забутих предків» Коцюбинського. А вже за рік, навчаючись на другому курсі, Іван зіграв у двох знакових для нього фільмах: «Сон» і «Тіні забутих предків». Отакі «пророчі» подарунки від Марічки.

Якось у Болгарії після власних зйомок на майданчик, де знімався Миколайчук, прийшов французький актор Жан-Поль Бельмондо. Довго спостерігав за роботою Івана. А потім просто запросив посидіти в барі. На пропозицію щодо перекладача сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». Так без жодного слова вони провели вечір удвох. Про цей випадок розповів режисер Георгій Стоянов.

Іван Миколайчук справді був зіркою світового масштабу. Коли стрічку «Білий птах з чорною ознакою» у 1971 році демонстрували на кінофестивалі «Fest» у Белграді, її побачив Ніл Армстронґ, американський астронавт. Зустрівшись з Миколайчуком, він потис йому руку: «Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!». І вони ще довго сердечно гомоніли. Бо Іван без зайвого пафосу вмів дістати з глибин найсокровенніше. А одного разу після демонстрації «Тіней…» у Мексиці до учасників хору імені Верьовки підійшла невідома жінка і попросила передати Миколайчукові золотий перстень.

Крім акторської, Миколайчук мав і музичну освіту. Закінчив музичне училище за спеціальністю «хормейстер художньої самодіяльності». Напрочуд добре грав на сопілці, роялі, скрипці, трубі, арфі, цимбалах. Саме з його «легкої руки» вийшло на велику сцену вокальне тріо «Золоті ключі» у складі Марії Миколайчук, Валентини Ковальської та Ніни Матвієнко. Вони заспівали кілька народних пісень для «Пропалої грамоти», де Іван відповідав за музичне оформлення. Вдалий експеримент, який приніс визнання. Окрема подяка Івану і за «Запорозький марш» Євгена Адамцевича — той, що є лейтмотивом «Пропалої грамоти».

Миколайчук не просто знімався у ролях — він був співтворцем. Часто вносив зміни до сценаріїв. Сталося так і з фільмом-легендою «Пропала грамота», який не отримав жодної професійної нагороди, зате мав незгасну любов глядачів. Сценарій до стрічки писав Іван Драч, а Миколайчук декілька разів його змінював. Сам Драч казав, що Миколайчуку належить позитивна роль у долі стрічки: «Він приніс у фільм своє, чисто народне ставлення до Гоголя».

«Пропала грамота» вийшла на екрани через 12 років після зйомок. Є кілька версій, чому стрічка надовго опинилася на полиці. Одна — цензорам ой як не припав до душі ляпас Катерині ІІ у стрічці, бо вгледіли в ньому «образу всього російського народу». Інша — картину зняли з прокату через критику в пресі, де її назвали «сусальним козакофільством». А може, якийсь секретар ЦК розгледів в одному з персонажів себе… Хай там як, батько режисера фільму Бориса Івченка Віктор, знаючи вимоги Москви, говорив: «Шануйтеся, хлопці, бо це, мабуть, останній фільм, який ми знімаємо про козаків».

«Вавилон ХХ» — перша режисерська робота Миколайчука. Сценарій він написав сам, за три дні та три ночі. Чудово адаптував книгу Василя Земляка «Лебедина зграя» з її національним колоритом, щоб стрічку допустили в прокат. А ще зіграв у фільмі головну роль сільського філософа Фабіяна, бо, мабуть, найкраще розумів її сам. Хоча спочатку і шукав актора. Як режисер Миколайчук дозволяв акторам імпровізувати на зйомках. А ще було й таке: оператор Юрій Гармаш для кадру копав могилу. Копав, поки не натрапив на козацьку труну. Покликав Івана, а той перехрестився: «Бог нам простить, а козак — тим більше».

Попри шалену популярність, актор завжди залишався простим і щирим. Ніщо зіркове його не приваблювало. А ще був щедрим, навіть мав мрію: накрити стіл від Чорториї до Чернівців і пригостити всіх охочих. Певно, тоді з усієї України поприїжджали б! Одного разу Іван витратив останні гроші, купивши 100-літрову бочку пива для односельців — мешканців рідної Чорториї. Улюбленими стравами в Миколайчука були борщ, печеня, мамалига і куліш. Навіть «катастрофічно наближаючись до геніальності» (слова мистецтвознавця Вадима Скуратівського), Іван не виявляв жодної зірковості.

Стрічки, де знімався чи які знімав Миколайчук, безжально критикували, вирізали, забороняли. Кремлівським цензорам ввижалася в них націоналістична пропаганда, занадто яскрава самобутність, суцільна шкода комунізмові (а може, таки всій «імперії зла»?). Фільми з Іваном справді були проукраїнські, хай і зняті в радянській період. Вони закохували в Україну, нагадували про її історію, показували її народ. Цього совіти допустити не могли. Тому ім’я Івана часто викреслювали зі списків, накладали заборони на його творчість, хоча багато режисерів хотіли бачити у своїх фільмах саме Миколайчука.

У фільмі «Білий плах із чорною ознакою» Миколайчук став співавтором сценарію. Спеціально для себе писав роль одного з братів — упівця Ореста. Але втрутилися зверху. Чи то всюдисуща Художня рада, чи вищі інстанції (Держкіно УРСР, Держкіно СРСР), де серед редакторів були й секретні агенти КДБ, які впливали на рішення щодо фільмів. Всунули свого носа і не дозволили, щоб «такий харизматичний актор зіграв роль «бандита». Боялися, мабуть, що сила Іванового таланту закохає глядача в негативного персонажа. Тому тоді Ореста зіграв Богдан Ступка, а Миколайчуку дістався інший брат — Петро.

В рідному Івановому селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області щорічно в день народження актора проходить фестиваль «На гостини до Івана» або «Іванова переберія». До початку пандемії COVID-19 2020 року туди з Києва цілими автобусами приїжджали делегації кінематографістів. Збиралися родичі, друзі, колеги і просто віддані фанати видатного актора, аби вшанувати його пам’ять та переглянути його кіношедеври просто неба.

«Тіні забутих предків» отримали безліч міжнародних нагород. Премія «Південний Хрест», премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу (Аргентина), Кубок фестивалю у Римі, Золота медаль Сергію Параджанову у Салоніках. У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 млн глядачів. Блискуче зображення життя гуцулів піднесло «Тіні» на першу сходинку серед 100 найкращих українських фільмів. Вагоміші за фестивальні відзнаки — хіба що статті в численних кіноенциклопедіях. Гарвардський університет вніс фільм до списку обов’язкових для перегляду студентам, що претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Під час зйомки фільму «Анничка» Миколайчук якось вийшов на обід у сценічному костюмі німецького поліцая. Серед відвідувачів кафе в той момент трапився п’яний кадебіст, якому щось там привиділося. Зчинився скандал. Мабуть, і поза камерою Іван виглядав у образі максимально реалістично. До всього, «Анничка» вийшла у рік придушення «празької весни» в 1968-му, коли посилилося переслідування культури. За спробу пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом у фільмі на Івана написали донос. Зрештою митця звинуватили у націоналізмі.

Миколайчук — філософ у кіно: власний творчий підхід, особливий дух у ролях та цілісність натури. Іван нікого не допускав дублювати його. Для нього кіно стало всім. Отримавши телеграму про смерть батька, він поїхав на похорон лише по закінченню знімального дня, нікому нічого не сказавши. Відмовлявся грати негативних персонажів — мовляв, не його це. Коли Віктор Івченко у 1965-му запропонував йому роль бандита та ґвалтівника Брикіна в фільмі «Гадюка», він переховувався. Всіляко відмовлявся від ролі, але Івченко його зрештою вмовив. Зіграв роль прекрасно. Не лицедійством, а мімікою та пластикою.

Ще змолоду Іван мав проблеми зі шлунком. Коли виповнилося 30, почув перший страшний діагноз — виразка шлунку. Зрештою хвороба спрогресувала у рак. В останні роки життя Миколайчук сильно хворів, схуд. Друзі згадують, що був схожий на живий скелет. У такому стані актор не міг ані працювати, ані повноцінно жити. 3 серпня 1987 року його серце зупинилося назавжди. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. Сергій Параджанов, приїхавши після похорон на могилу митця, назвав Миколайчука своїм учителем. В лютому 2023 року поруч із актором поховали й Марію Миколайчук.

На честь актора названо вулиці у багатьох містах України — Києві, Полтаві, Кропивницькому, Вінниці, Івано-Франківську, Львові, Коломиї. Також іменем Івана Миколайчука названо малу планету (астероїд) #8244.