Критик чи культурний активіст?
Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року у селі Половинкине, що поблизу Старобільська на Луганщині. Того дня на світ з’явилася людина, без якої українське шістдесятництво було би зовсім іншим.
У підлітковому віці Іван багато допомагає матері по господарству. Наприклад, їздить на закупи до Луганська, долаючи понад 80 кілометрів на дахах потягів. Це не єдиний екстремальний досвід його дитинства — під час Другої світової війни він майструє саморобну вибухівку, що детонує в руках. Незважаючи на незагоєну рану, Світличний продовжує ходити до школи: пише олівцем, прибинтованим до руки.
Писати так непросто — треба по-справжньому хотіти навчатися. Тож після завершення школи Світличний вступає до Харківського університету. Часто молодого Світличного можна побачити у бібліотеці, де він сидить обклавшись книжками. Ними завалена і кімната в гуртожитку, адже Іван на останні гроші купує нові видання з естетики, літературознавства, філософії. Пише не лише конспекти, а й вірші, хоч нікому їх і не показує.
Іван блискуче завершує університет, та вступити на аспірантуру рідної кафедри йому не вдається. Місце займає одногрупник, який, на відміну від Івана, має партійний квиток. Та Світличний не здається і їде ще далі на захід, до Києва. Там вступає на аспірантуру Інституту літератури Академії наук і пише дисертацію під керівництвом видатного мовознавця Олександра Білецького. Він завершує своє дослідження з естетики, але не захищає його. Пояснює: дисертація недостатньо якісна, та і є важливіші справи.
Які? Наприклад, Світличний очолює відділ критики у одному зі столичних літературних журналів. Трохи згодом — редагує часопис Інституту літератури. Замовляє матеріали, шукає авторів, пише й публікується сам. Світличний переконаний: література — не математична формула, що складається з гасел і штампів. Цю думку просуває, критикуючи трафаретність у літературі та низькопробність у її вивченні.
Влітку 1960 року вони з дружиною Льолею переїздять в однокімнатну квартиру в новобудові по вулиці Уманській, 35. Це Чоколівка, де зведено перший у Києві житловий масив. Іванових книг у квартирі так багато, що господарі й гості губляться серед них.
Того літа «відлига» у розпалі. Відчувши, що дихати можна вільніше, студент театрального інституту Лесь Танюк організовує в Києві Клуб творчої молоді (КТМ). Щоб розвивати українську культуру, його членам не потрібно інструкцій зверху. Вони самі відкривають для себе спадщину Розстріляного Відродження, організовують поетичні читання, експериментують у театрі.
Після того як Іван Світличний долучається до Клубу, це товариство вже неможливо уявити без нього. Влада закриває КТМ, проте молодь знаходить інші можливості набуватися в компанії одне одного. Часто зустрічаються на Уманській — двері квартири Світличних завжди відчинені для гостей.
Тут знайомляться і спілкуються, читають поезії й удосконалюють свій стиль, дискутують і відкривають для себе нові горизонти. А все тому, що Іван легко гуртує тих, кому небайдужа українська культура. Як підкреслює літературний критик Євген Сверстюк, завдяки цьому Світличний творить дещо більше за власний твір — він будує середовище.
Серед гостей Світличних були й ті, чиї імена тільки з’являлися в пресі: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч і багато інших. Ці молоді люди входять у літературу як «шістдесятники», а Іван стає головним їхнім промоутером. Радить, редагує, записує на магнітофон, щоб підсилити звучання їхніх голосів.
Коли творчі пошуки шістдесятників критикують, Світличний захищає створений ними «поетичний космос» на сторінках журналів. Коли цензурують і перестають публікувати — розповсюджує їхні тексти самвидавом. Він переконаний: це найкраще, що з’являється в українській літературі.
Іванів голос у критиці не сплутаєш ні з чиїм іншим. З притаманним лише йому гумором він пише про те, що найбільше літературі й літературознавству шкодять низькі стандарти. Не зважає на чини та заслуги своїх опонентів, зокрема наважується виступити і проти директора Інституту мовознавства Івана Білодіда.
Радянська система не терпить такої зухвалості. У 1965 році Світличного арештовують. КГБ звинувачує його в «антирадянській діяльності та пропаганді», а саме розповсюдженні ідейно шкідливої літератури. Цього разу Світличному щастить — кагебістам не вдається довести його провину, тому він виходить на свободу.
Після звільнення до Світличного продовжують вести ниточки з різних частин України і з-поза її меж. Проте тиск посилюється, Іван перебуває під постійним наглядом. За вказівкою КГБ його не беруть на роботу, тож він майже постійно вдома. Але й далі пише та перекладає, публікує свої роботи під псевдонімами або позичає імена у друзів. Тепер до кола його інтересів належить не лише літературознавство — Світличний працює над словником синонімів.
Світличному вдалося вийти з неволі, проте у тюрми й колонії потрапляють його друзі. Так літературознавець стає правозахисником: відвідує судові засідання, без вагань пише і підписує листи-протести, збирає документи про політичні процеси для поширення в самвидаві. Хоч майже не має грошей, передплачує купу художньої й мистецької періодики для ув’язнених у таборах друзів.
Вдруге Іван опиняється за ґратами 13 січня 1972 року. Приводом до цієї хвилі арештів української інтелігенції стала справа затриманого напередодні Ярослава Добоша. Під тиском КГБ він розповідає про свої зустрічі з інакодумцями. Світличного, його товаришів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка та багатьох інших, хто був причетний до виготовлення та поширення самвидаву, звинувачують в «антирадянській діяльності». Згодом арештовують і Надію Світличну, рідну сестру Івана.
Сім років Іван проводить у таборах. Лише іноді має зустрічі з дружиною Льолею, проте тюремники підслуховують їх. Писати під час зустрічі заборонено, тому подружжя робить це таємно, видряпуючи літери шпильками для волосся на змащеному маслом хлібові. У листах до дружини з неволі Іван використовує мову, зрозумілу лише їм, адже все перевіряють цензори.
В увʼязнені Світличний не втрачає жодної нагоди для того, аби працювати над собою. Як і раніше, багато читає, продовжує перекладати і укладати словник синонімів, повертається до віршування. Іван пояснює, що не хоче втрачати форму: «Це єдине, що мене найбільше тримає у відносно доброму стані і робить життя і в складних ситуаціях порівняно легким».
Світличний створює табірний самвидав, витримує тривалі протестні голодування. Разом з іншими в’язнями відмовляється від радянського громадянства. У відкритому листі до письменника Миколи Бажана обґрунтовує своє рішення: навіщо виголошувати «гучні оди фальшивому патріотизмові» і цим «прирікати себе на духовну смерть», якщо радянська влада назавжди відібрала в тебе радість від творчої роботи?
У табірній лікарні Світличного колють брудним шприцом і заражають гепатитом. Хвороба протікає важко, та попри це у травні 1978-го його відправляють у віддалене селище на Алтаї, де він має відбути ще п’ять років заслання. Тамтешній клімат погано впливає на Іванове самопочуття. Посилюються головні болі, робота над словником іде важко. Працює сторожем, згодом — палітурником у бібліотеці.
20 серпня 1981 року Іван переносить інсульт. Він переживає клінічну смерть, половину його тіла паралізовано. За ним самовіддано доглядає дружина Льоля. Згодом вдається досягти домовленості з Москвою про амністію Івана як важкохворого, однак новопризначений очільник КГБ в Україні Віталій Федорчук анульовує її.
Повністю відбувши заслання, у 1983-му Світличні повертаються до Києва. Іван більше не може читати, тож Льоля вмикає йому класичну музику. Часом із радіоприймача лунає голос його сестри Надії Світличної. Їй таки вдалося виїхати в США та влаштуватися на радіо «Свобода». Там вона створила передачу «Шістдесятництво у Києві».
25 жовтня 1992 року Івана Світличного не стало. Його поховано на Байковому кладовищі Києва. Поруч розташована могила Василя Стуса, котрий так писав про свого друга: «Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана».
