Скульптор чи батько білбордів
Замість обличчя чи живота — дірки, замість випуклостей — увігнуті поверхні. Користувачі, які публікують у сучасних соцмережах красиві обличчя й хизуються фігурою, вважали б цього митця диваком. Але саме так, новітньо й неординарно, Олександр Архипенко зображав скульптури. Його ж самого охрестили тим, «хто заповнює собою простір». Він мав би стати математиком, бо мав неабияке обдарування, але травма в дитинстві розкрила зовсім інший його талант.
Київ. Тут 30 травня 1887 року в родині поважних містян народився молодший (другий) син Олександр. Батько Порфирій Антонович — винахідник та інженер, професор Київського університету, мама Парасковія Василівна, в дівоцтві Мохова. Стіни університету стають по-справжньому рідними для Архипенка: тут він народився, бо родина мешкала при університеті, де батько працював завідувачем лабораторії. Математичні здібності малого Сашка бачили всі, особливо тато, який не сумнівався — у сім’ї зростає ще один винятковий науковець. Але, але, але… Від діда, іконописця Антіна Архипенка, Сашко чув і уважно засвоював оповідки про великих світових митців, їхні успіхи та славу. Ще одна мистецька складова дитинства Олександра — уроки співу в школі славетного композитора Миколи Лисенка. Мистецькі гени ще відіграють свою роль.
Якось, опановуючи двоколісний велосипед, юний Олександр зарулив на ньому у … ліжко. Так сильно травмувався тоді, що лікарі збиралися ампутувати ногу. З-під хірургічного ножа кінцівку сина буквально витягнула мама, і майже рік Олександра лікувала знахарка. Такі тоді були методи. Втім, щоб онук не нудився в ліжку, в яке свого часу намагався в’їхати, дід-іконописець подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело й Леонардо да Вінчі. Олександр почав перемальовувати побачене, і вийшло це в нього ой як хвацько. Отак травма прикувала його не лише до ліжка, але й до мистецтва.
Травму подолано. Оговтавшись і відновившись, буквально ставши на ноги, 1902 року Олександр вступив до Київського художнього училища, наперекір баченню батька. «Але для того, щоб виконати батькове бажання й стати інженером, я змушений був вивчати математику, — розповідав митець. — А я математику ненавидів. Я хотів малювати… Я малював, потім займався скульптурою, а ще пізніше, як бачите, вдався і до винахідництва. В цьому, здається, я беру приклад із батька — з нього і з Природи. Бо Природа — великий творець».
Генетика «від діда» таки взяла своє: юнак опанував малювання й скульптуру. Та стати випускником училища йому не судилося. Вже за три роки його разом з іншими учнями, серед яких був і майбутній український авангардист Олександр Богомазов, відрахували за участь у студентських страйках. 19-річний Архипенко не здався — поїхав шукати мистецької освіти в центр. В часи Російської імперії таким була Москва. Тоді хлопець іще не знав, що до рідного Києва не повернеться вже ніколи.
Але й у Росії молодий митець, на щастя, не затримався. Не одержавши підтримки московських викладачів, молодий, трохи амбітний і дуже здібний борець за нове мистецтво вирушив до Парижа, де, на його думку, не мало бути меж мистецтву. На певний час він оселився в колонії художників «Вулик», де були й інші вихідці з України, зокрема художниця й дизайнерка Соня Делоне з Одеси. В Парижі Олександр ділив майстерню з італійським скульптором Амедео Модільяні, брав участь в мистецьких виставках, відвідував заняття у Школі витончених мистецтв, а водночас і в Луврі. В цьому святилищі мистецтва навчався не в останню чергу тому, що міг вільно розглядати скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців, які були Архипенкові до вподоби більше за модного тоді Родена — хоч і його творчість він цінував.
«Моєю справжньою школою був Лувр, котрий я відвідував цілий рік щодня. Там я вивчав головним чином архаїчне мистецтво й усі вимерлі стилі. Спочатку я працював під майже повним впливом цих стилів. Намагався від них вивільнитися. Я досягнув цілі і віднайшов власний, особистий стиль», — писав Архипенко в творчій автобіографії «50 творчих років 1908–1958» («Fifty Creative Years 1908–1958»), виданій у Нью-Йорку в 1960 році.
Цікаво те, що відомі шедеври, як-то «Джоконда» та Венера Мілоська, Архипенка не вразили. Натомість захопило інше: африканське, візантійське мистецтво, давньоамериканська кераміка. Тоді він відкрив для себе інші народні культури, в яких йому відгукувалося (чи перегукувалося) народне мистецтво українців. «У тому ж таки Луврі я пішов подивитися на візантійське мистецтво, на готичне. Незліченну кількість разів був я в етнографічному музеї в Трокадеро. І ось одного разу зупиняюся там перед вітриною — і що, ви думаєте, бачу в ній? Дерев’яний таріль з українським орнаментом. “Та ба, — дивуюся я, — тут є дещо з наших країв”. Підхожу ближче, щоб прочитати напис, і раптом бачу, що ця річ звідкись з Океанії…»
Відтак, Архипенко, добре обізнаний як в архаїчній пластиці, так і в авангардних тенденціях, сам став засновником кубізму у скульптурі. Творчі експерименти Архипенка таки позбавили його витвори… нутрощів: усередині фігури він залишав простір, контури якого створювали додаткове зображення. Як він випрацьовував свій упізнаваний стиль? Його приваблювала символічність, узагальнення, натяк, де глядачу треба домислити своє, а не буквальне копіювання чи реалізм. А ще Архипенко знав (і не забував говорити), що давнє мистецтво, саме ті «кам’яні баби» в саду університету з його дитинства, мають «всесвітній характер», а мова їхня — вічна й універсальна.
Вилучивши з переліку того, з чим працював, класичні бронзу, мармур й гіпс, скульптор узявся розфарбовувати дерево, скло, різні метали — менш традиційні чи й зовсім нетрадиційні матеріали. Прибивав цвяхи, склеював і зв’язував частини, навіть не намагаючись приховати шви чи недоліки. Відтепер кубізм почали асоціювати не лише з картинами, але й зі скульптурами. Так серед краю кохання і Єлисейських полів виник упізнаваний «почерк» митця з України, який невдовзі заявив про себе всьому світові.
Перша «заява» пролунала в Парижі. 1912 року Олександр Архипенко вирішив відійти від групи кубістів (чомусь відчув там надмірний формалізм) і відкрив власну школу. Він творив нове, але мав базу з минулого: надихався половецькою скульптурою, трипільською пластикою й бароковою архітектурою Києва. Створював різновид рельєфної різьби, примхливі конструкції з дерева, скла, металу, поєднував тривимірність і так легко підкреслював все тоновими акордами кольорів, що його персональні виставки мали шалений успіх.
В очах мільйонів відвідувачів мистецтво, в тому числі українське за походженням, набувало нового значення. Тріумф митця полонив усю Європу, а він, оскільки тісно спілкувався з тамтешньою українською громадою, за нагоди гордо ставив підпис: «Олександр Архипенко, українець». Проте часом декотрі українці в паризькій еміграції не сприймали таку нетрадиційну творчість Архипенка. Так, один із діаспорян — Євген Бачинський, журналіст, дипломат і церковний діяч, писав: «Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував». Проте коли справжнього митця зупиняли суб’єктивні оцінки чи традиційні погляди? Визнання приходить до тих, хто не зупинився.
Ось Олександру виповнилося вже тридцять три. Українці на Венеційській бієнале не вперше, але представлене українське за походженням мистецтво цього разу масштабно і потужно. Потрапити до списку учасників цієї виставки в перші роки після Першої світової війни — велика честь і успіх. Архипенку ж іще й окрему залу для індивідуальної експозиції надали! Тут він презентував 48 власних творів, а посередині розмістив кубістичну скульптуру «Гондольєр». Слід зауважити, що хоча всю цю новітню красу Архипенко і виставив у павільйоні, в якому презентувалися вихідці з Російської імперії, але побудований той павільйон був ще в 1914 році за кошти українського колекціонера й мецената Богдана Ханенка.
Тут почалося: амплітуда сприйняття творчості митця коливалася від відвертого захоплення авангардним до таких оцінок, як «спотворення Божої подоби» (так сказав патріарх Венеції П’єтро Ла Фонтен, що прийшов подивитися на роботи скандального митця і заборонив вірянам відвідувати виставки, на яких вони експонуються).
Одного разу про Архипенкового «Гондольєра» написали, що то «одночасно мітла, труба, лопасть пропелера, зламаний вуличний ліхтар чи гілка мертвого дерева». Цікаво, але не зовсім правда. Проте й прихильника скульптор мав чи не найавторитетнішого. Гійом Аполлінер — поет і найшанованіший критик Франції — так підносив київського майстра, якого знав ще з часів мистецького «Вулика» в Парижі, в своїх статтях, що всі, хто смів назвати роботи Архипенка неестетичними, змушені були визнати свою некомпетентність. «Мені шкода тих людей, які не можуть відчути краси й елегантности цього гондольєра», — саркастично писав Гійом ще в 1914 році.
Сам скульптор також не сидів на місці. 1921 року попрощався з Францією і знайшов прихисток у Берліні. Тут у нього теж була черга з охочих навчатися і справжній аншлаг — від початківців до знаних німецьких скульпторів. Архипенко відкрив школу, цього разу берлінську. Серед учениць — Ангеліка Шмітц, роман із якою завершився шлюбом. А ось для Європи післявоєнний період обернувся інфляцією та в цілому погіршенням фінансових спроможностей. Потерпали від цього й творчі люди. Тож у жовтні 1923-го пасажирський міжокеанський лайнер «Mongolia» доправив подружжя Архипенків за океан, до США.
Там, в Америці, Олександр теж займався мистецькою освітою й відкривав школи. В Нью-Йорку він заснував школу з дуже широкою мистецькою програмою, а в Чикаго (чи, як казали українці-діаспоряни, «Шікаго») — Сучасну школу образотворчого мистецтва та практичного дизайну, викладав в університетах Канзас-Сіті й Сіетлу. Його роботи поповнювали колекції найкращих музеїв світу, розходилися приватними колекціями шанувальників.
«Українське Слово» — наше видавництво в еміграції, засноване ад’ютантом гетьмана Павла Скоропадського полковником Гнатом Зеленевським, яке мало однойменні газету, часопис і бібліотеку — свого часу надрукувало книжку про Архипенка й переклало чотирма мовами. Це посприяло тому, що про митця з Києва, за кордоном дізналися краще. Автор вступної статті до цієї книги Ганс Гільдебрандт написав про українського митця-новатора так: «Так-то цілковите уявлення нашого сучасного різьбярства від натуралізму, в якого широке море впадали всі течії XIX століття, є немислиме без Українця Архипенка».
А як щодо мови науки й техніки? 1927-го скульптор запатентував ідею створення механічних картин, яка згодом «народила» сучасні білборди. Спеціальний механізм, який прокручував кольорові смужки, котрі утворювали нові зображення, винахідник охрестив «архипентурами». Син пішов весь у батька-винахідника! Архипенко не раз казав, що США — «це країна, що найбільше розпалює уяву», тому творити й винаходити тут йому було напрочуд легко. На свій новотвір Архипенко отримав тоді патент на цілих 17 років.
Американці, в тому числі критики мистецтва з США, Архипенка любили й увагою не обходили. За багатогранність та постійний пошук часто порівнювали з Пабло Пікассо. Ось як про Олександра писала закохана в нього мистецтвознавиця Інес Канінгем у газеті Chicago Herald: «Завжди оригінальний Архипенко в підході справи є романтиком, він ніколи не був сентименталістом. Його нові скульптури перевищують усе, що він зробив до цього часу. Це спрощена форма барокко у поєднанні з перерваним рухом. Прекрасно поєднуються досконалістю форм бронзові фігури. Дві чудові роботи — диригента оркестри і вченого — могли б задовільнити найвибагливіші академічні смаки і одночасно мають у собі силу індивідуальності автора».
А як щодо батьківщини — України? Олександр Архипенко про неї ніколи не забував. Брав участь у всесвітніх наукових з’їздах, сесіях і конференціях, де популяризував українську культуру. А коли в 1934-му збирали кошти на допомогу землякам, що потерпали від голоду, — пожертвував на благодійний аукціон бронзову скульптуру «Минуле». А як внесок в українське майбутнє створив і встановив у Нью-Йорку та на Катскільських горах пам’ятники-погруддя Тараса Шевченка. Були ще й скульптури Івана Франка й Володимира Великого, Лесі Українки та Миколи Лисенка, створені митцем.
На чужині Архипенка часто називали «рашн», і він на це неабияк ображався. «Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальності лягли в основу моєї креативності», — цитував Архипенка в 1954 році журнал The Ukrainian Weekly. Відомо, що Архипенко розмовляв українською мовою, говорив, що часто бачить у снах рідний Київ. А хто ж не любить української пісні? Була улюблена і в Архипенка — «Ой, рад би я повівати, тільки яр глибокий». Коли її заспівали на вечірці з нагоди 70-річчя митця у супроводі бандури, Архипенко не стримав сліз на очах у всіх.
«Хтозна, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило в мені почуття туги за чимось, чого й сам не знаю, яке то дороге те щось залишилося в моєму серці», — якось зізнався Архипенко. Однак в Україні один із фундаторів цілого напрямку в світовому мистецтві ХХ століття весь цей час залишався майже невідомим, його роботи знищували, а ім’я було небезпечно навіть згадувати. У мистецькій літературі СССР про Архипенка заговорили аж наприкінці 1980-х. Рідному Києву Олександр Архипенко подарував бюст нідерландського диригента Віллема Менгельберга — у відповідь на пропозицію викладати у Київському художньому інституті, яку не зміг прийняти. Згодом цю роботу передали до Національного художнього музею, де загалом зберігаються кілька робіт майстра: чотири скульптури й дві літографії.
В омріяній Америці Архипенки обжилися. В них з’явився пес, автомобіль, згодом вклалися в будівництво власного дому з майстернею на п’яти куплених гектарах поблизу Нью-Йорка (тепер у цьому будинку розмістилась Фундація імені Олександра Архипенка). Майстерня потрібна була митцю не лише для творчості, а і як місце для навчання студентів. Це було своєрідне репетиторство чи приватні уроки, які давали змогу і фінансово триматися на плаву, коли замовлень поменшало, і почуватися затребуваним.
Учням Архипенко відразу давав складні домашні завдання, щоб у майстерні можна було спокійно перемикатися між роботою з різними матеріалами — деревом, металом, пластиком, фарбами чи каменем. Казали, що серед учнів майстра був навіть незрячий студент. Архипенко засвоїв англійську, проте довгий час говорив з виразним «східноукраїнським акцентом».
Наприкінці життя 68-річний скульптор закохався, як колись у молодості, у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. Спершу вони зустрічалися потай, а після смерті першої дружини, яка довго хворіла, Архипенко офіційно пішов під вінець вдруге. Це сталося у Франції й зрештою виявилося справжньою несподіванкою для батьків нареченої, які були на кілька десятків років молодші за обранця доньки. І, попри майже 50-річну різницю у віці, цей союз виявився щасливим для обох. Архипенки надихалися й доповнювали одне одного. Для молодої Френсіс старший і досвідчений Олександр був ідеалом. «Я чекала якраз такого чоловіка і, коли я зустріла Олександра, то зрозуміла — це він», — писала вона в своїй книзі «Моє життя з Олександром Архипенком». І далі: «Я була людиною, яку не зв’язували обставини тілесного життя. З точки зору здорового глузду наша різниця у віці й статусі була абсолютно неприйнятною, але Олександр дав мені любов, і я почувалася гарною й упевненою у собі».
Та вже за чотири роки у своїй нью-йоркській майстерні помер і 77-річний митець. Поховали всесвітньо відомого творця на одному з найбільших цвинтарів міста — Вудлавн Бронкс. Френсіс заопікувалася спадщиною митця, систематизацією каталогів його робіт і продажами, аби спадок Архипенка цінували й поширювали, а ще — щоб уберегтися від підробок. Олександр Архипенко — один із тих, чиє ім’я в іноземців міцно асоціюється з Україною. Тож, у маленькому курортному містечку Вудсток, де Архипенко провів багато часу, створили музей його пам’яті. В Києві в 1997 році митця вшанували пам’ятним знаком «Повернення Архипенка» на розі вулиць Євгена Чикаленка і Гетьмана Павла Скоропадського. Автори — скульптор Анатолій Валієв та архітектор Вадим Жежерін.
Олександр Архипенко належав до числа найвидатніших митців XX сторіччя, який на рівні з такими реформаторами та винахідниками в мистецтві, як Пабло Пікассо, Казимир Малевич, Анрі Матісс, Умберто Боччоні, створив нову художню культуру. Скульптури Архипенка експонують у 48 музеях світу та зберігають у приватних колекціях, а ціни за його роботи на аукціонах сягають семизначних чисел.
Кількість персональних виставок митця за життя сягнула 130. Творча спадщина Архипенка налічує понад 1000 скульптур, картин і живописних творів, що розійшлися світом. Серед найвідоміших — «Жінка, яка сидить», «Жіночий портрет», «Сидяча фігура», «Купальниця», «Місяць, що задивляється на землю», «Освітлені», «Анжеліка». Одна з найважливіших колекцій Архипенка у Саарланд Музеї (Saarlandmuseum) у Саарбрюкені (Німеччина). Тут представлені і ранні, й пізніші Архипенкові скульптури: «Танець», «Жінка з котом», «Цар Соломон», і, зокрема, відома робота «Гондольєр» 1913 року.
Дональд Каршн, американський дослідник і колекціонер, підсумовуючи творчість Олександра Архипенка якось сказав: «Менш ніж за 7 років він запровадив у скульптурі більше радикальних змін, аніж їх було за кілька століть». Тож, питання відкрите для кожного: чи Архипенко сучасний митець, чи, можливо, митець майбутнього? Він привчав людей бачити простір довкола речей. З його мистецької руки ми легше сприймаємо абстрактні, а не тільки реалістичні скульптури. Майстер привніс ширше використання не тільки мармуру чи бронзи, але й інших матеріалів у творчість скульпторів. Все це — він, українець Архипенко. Який досі сприймається по-різному, але дійсно дає новий досвід переживання об’єму і форми, розуміння складної взаємодії увігнутих та опуклих поверхонь, світла і тіні. Колись давно у львівському журналі «Мистецтво L’Art», який виходив в 1932–1936 роках, митець сам «відкрив» свої погляди на творчість одним влучним висловом: «Мистецтво не є те, що ми бачимо — тільки те, що ми маємо в нас самих».
