Мелодист, композитор, автор гімну Києва
Ігор Шамо народився в Києві в єврейській родині тата-аптекаря та мами-домогосподарки далекого 21 лютого 1925 року. За родинною легендою, першим словом малого Ісая (це вже пізніше він став Ігорем) стало слово «пісня» — вельми пророчо. І хоча батьки не були професійними музикантами, музикою захоплювались. Батько, Наум Михайлович Шамо, мав гарний музичний слух, чудово грав на трубі, родина влаштовувала вдома музичні зустрічі для близьких друзів. Окрім любові до музики, тато прищеплював синові любов до Києва, історію якого знав дуже добре.
Ігор мав талант до малювання, тому батьки дещо вагалися, яке хобі малого варто розвивати. Але невдовзі він сам обрав музику — чи вона його. У 1935 році хлопець вступив до першої спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Миколи Лисенка, де обдаровані діти отримували й загальну, й музичну освіту. Тут Їх навчали не лише грати чи оволодівати музичними інструментами, а й творити музику. Вчителем з класу фортепіано для Ігоря був Арнольд Янкелевич — один із засновників української фортепіанної школи. А композиції навчав Матвій Гозенпуд — автор симфоній, пісень, романсів, концертів, фортепіанних творів.
Тож юний композитор не міг підвести таких видатних педагогів і дуже скоро почав творити. Серед улюблених композиторів Шамо — Йоганн Себастіан Бах, Роберт Шуман. Творчість кожного з них його надихала й відкривала важливе — багатогранність музики. Але плани юнака реалізувати себе в цій царині зірвала війна, яка вже палала в Європі з 1939 року.
У червні 1941 року батько Наум Михайлович разом зі старшим сином Євгеном пішли на фронт. Неповнолітній 16-річний Ігор із мамою евакуювалися до Уфи. Тут Шамо вступив до медичного училища за спеціальністю «фельдшер». Уже за рік Ігор вирушив на фронт із санітарним батальйоном. З 1942 до 1945 року воював у складі Першого Українського Фронту (оперативно-стратегічного об’єднання радянських військ з 1943 року до 1945 року у Другій світовій війні). Отримав поранення, а ще — важкий досвід. Та водночас ніколи не полишав її Величності Музики. Вивчився грати на трофейному акордеоні, й саме це в певному сенсі не дало занепасти духом. У вільний час Ігор Шамо грав для побратимів і на імпровізованих концертах.
Капітуляцію нацистської Німеччини Ігор Шамо застав у Відні. На одному з урочистих балів у червні 1945 року сталося доленосне: він зустрів свою майбутню дружину Людмилу Большакову. Тоді юнак запросив дівчину на танець, хоч і не вмів танцювати та здебільшого наступав їй на ноги. Та це не завадило розгорітися справжньому коханню. В грудні 1945 року пара одружилася, а навесні 1946-го — повернулася до Києва. А вже за рік у них народився син Юрій. До повернення додому не в останню чергу «підштовхнув» лист професорів консерваторії на адресу військового командування з проханням направити лейтенанта медичної служби Ігоря Шамо до консерваторії для подальшого навчання.
Перше, що зробив Ігор після повернення до столиці, — помчав вступати до Київської консерваторії. Та не все було так просто: абітурієнт мусив представити приймальній комісії власний твір. Але весь цей час Шамо не мав жодної можливості писати музику. Втім, молодий талант не опустив рук: напередодні іспиту він створив п’єсу «Фантастичний марш» і виконав її… без нот. Комісія вражена, питання зі вступом вирішено. Йому навіть запропонували почати навчання одразу з другого курсу. Юнак не погодився, бо вважав, що багато чого забув, поки був на війні. Тож почав з першого курсу, який курував його довоєнний викладач Матвій Гозенпуд.
Нове життя цілковито захопило Ігоря. Він намагався осягнути все, що знали і вміли професори. Серед них були відомі педагоги, музиканти та композитори: Лев Ревуцький, Михайло Вериківський, Микола Вілінський, Гліб Таранов. А головним учителем композиції став для Шамо видатний композитор-симфоніст Борис Лятошинський. Як педагог він був дуже вимогливий та суворий: від будь-якого талановитого студента (а Шамо ним вочевидь був) вимагав 25 сторінок партитури щотижня. Доводилося встигати, бо в той час Ігор не лише навчався, а й мусив працювати, аби утримувати родину. Тож удень він займався музичним оформленням для самодіяльного театру заводу «Арсенал», а вечорами грав у ресторанах. А ще «вільними» були ночі, тож уночі Ігор Шамо писав музику — у ванній, щоб не розбудити малого Юрка. Все це було важко, але напрочуд результативно. Ігор Шамо щороку виборював перші місця на студентських конкурсах на найкращу композиторську роботу. А вже на третьому курсі консерваторії став членом Спілки композиторів України.
У 1951 році Ігор Шамо з відзнакою закінчив консерваторію. На дипломному концерті виконав свій Концерт-баладу для фортепіано з оркестром. Це розповідь про війну, яку пройшов сам автор: про випробування, втрати, радість і біль. Після закінчення консерваторії Шамо працював іще наполегливіше: виступав із самодіяльним колективом на заводі, акомпанував співакам, грав на фортепіано та на акордеоні в ресторанах, писав музику до фільмів, радіоспектаклів, пісень. Він володів усіма жанрами музики. Інших вражала здатність Шамо одночасно працювати і над симфонією, і над романсом, над музикою до фільму чи радіоп’єсою, над піснею чи хором.
Після народження доньки родина Шамо отримала трикімнатну квартиру в будинку композиторів на Софійській вулиці в центрі Києва, тож у композитора з’явився омріяний робочий кабінет. Це було місце не лише для музичної творчості: тут він малював, ліпив, вирізав дерев’яні статуетки. Тоді в житті Ігоря Шамо з’явилося ще одне захоплення — автівка «Волга». Кермувати він прагнув сам, особливо у вихідні, коли родина виїздила за місто «дихати повітрям». Колеги пригадували, що Ігор Шамо колекціонував шийні хусточки та берети, які дуже полюбляв носити — і вони йому личили! А ще мав неперевершене почуття гумору: за кілька хвилин міг намалювати шарж і подарувати співрозмовнику.
У 1962 році Ігор Шамо разом з поетом Дмитром Луценком буквально за одну ніч створили легендарну пісню «Як тебе не любити, Києве мій!». Відомо, що текст композиції створювався місяць — після слів «де колишуться віти закоханих мрій» усе ніяк не народжувався наступний рядок. Тоді Дмитро Луценко й Ігор Шамо пішли на «свіже повітря» — вирішили прогулятися схилами Дніпра. Там від молодих людей, що проходили неподалік, вони й почули фразу: «Ну як це місто можна не любити?». За іншою версією, юнак залицявся до дівчини й жартома освідчився їй: «Ну як тебе можна не любити!». Так чи так, достеменно відомо одне: фразу автори «вхопили» з повітря і дописали пісню. Творчий союз Луценка і Шамо виявився дуже вдалим. Пісні «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Пісня про щастя» увійшли в колекцію найвідоміших українських пісень, багато хто навіть вважає їх народними. В той самий період Ігор Шамо співпрацював і з іншими відомими поетами й поетками. Серед них — Андрій Малишко, Любов Забашта, Терень Масенко, Платон Воронько, Олександр Вратарьов, Юрій Рибчинський.
У 1976 році пісенна творчість Ігоря Шамо та Дмитра Луценка була відзначена Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Окрім пісень про Київ, у творчому доробку Ігоря Шамо — різнопланові за стилістикою та жанрами роботи: симфонії, симфонічні поеми, сюїти, струнні квартети, хори, романси і хорова опера «Ятранські ігри». Також композитор написав музику до 43 художніх стрічок радянського періоду. Після виходу на екрани картин «Максимко», «Командир корабля», «Матрос Чижик», «Мальва», «Гори, моя зірко», «Надзвичайна подія», «Далеко від Батьківщини», «Їх знали тільки в обличчя», «Ніч перед світанком», «Як гартувалася сталь», «Карпати-Карпати», «Від Буга до Вісли» пісні з цих фільмів стали народними шлягерами, які зажили окремим життям. Тож діяльність Ігоря Шамо була насиченою: композитору доводилося балансувати між створенням ідеологічно вивіреної музики та розмахом свого творчого «я» в інших жанрах.
Пісні — лише частина багатого доробку Ігоря Шамо. Його цикли для фортепіано «Прелюдії», «Тарасові думи», «Гуцульські акварелі» вирізняються яскравими образами та емоційністю. Чудові «Молдавська поема-рапсодія», сюїта «Флуєраш», «Фестивальна сюїта», «Українська сюїта», сюїта «Пісні друзів», п’єси для камерних ансамблів. Якось Шамо зізнався, що в ньому звучало безліч мелодій, і найскладніше було вибрати ту саму. До речі, у композитора був винятковий слух, а ще високі вимоги до точності виконання. При цьому він ніколи не кричав на оркестрантів, а спокійно пояснював, яка гра від них потрібна. Відомого композитора колеги характеризували, як надзвичайно інтелігентну людину, яка обожнювала свою роботу й заряджала всіх навколо своїм ентузіазмом. Попри славу і популярність, київський автор Ігор Шамо був скромним і приязним із кожним, працював без вихідних і свят та часто казав, що прожив день марно, якщо не вдалося нічого написати.
Що ще любив Шамо, то це експерименти. У 1978 він започаткував в українській музиці жанр хорової опери. Його «Ятранські ігри» на лібрето і вірші Василя Юхимовича створені для квартету солістів та мішаного хору a-capella, тобто для виконання без інструментального супроводу. В такий спосіб композитор закцентував увагу на інтонаційно-ладових особливостях народної музики. Твір змальовує купальський обряд, який автор бачив колись на власні очі.
Щодо пісень, то їх у доробку Шамо понад 300: від ідеологічних громадянсько-патріотичних балад до інтимно-ліричних партій поза простором, часом та настановами. І майже кожна знайшла шлях до серця слухача. Пісні Ігоря Шамо виконували відомі в радянський період естрадні співаки: Муслім Магомаєв, Георг Отс, Юрій Гуляєв, Олександр Таранець, — а також наші оперні майстри Євгенія Мірошніченко, Діана Петриненко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко.
Музика Ігоря Шамо звучить і в театрі. Колись його шлях театрального композитора почався зі співпраці з Чернівецьким музично-драматичним театром над виставою за твором Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Загалом як автор музики для театру Ігор Шамо створив музику для понад 20 вистав, серед яких і «Безталанна» за Іваном Карпенко-Карим, і «Макбет» за Вільямом Шекспіром, і «Шлюб з розрахунку» за Карлом Гольдоні, й інші твори. Як і музика з фільмів за авторством Шамо, його пісні з вистав ішли у самостійне життя. Зокрема завдяки виставам «Голубі олені» Олексія Коломійця та «Пора жовтого листя» Миколи Зарудного світ почув знамениті пісні «Камінь сонця» й «Осіннє золото».
В останні роки свого життя Шамо зосередився на камерній музиці. Його «Концерт для флейти та струнного оркестру», а також «Концерт для баяна й струнних» — це своєрідна демонстрація безмежних можливостей камерно-інструментальної музики. Головне в творчості Шамо — художня ідея. Ще один знаковий твір, над яким працює митець наприкінці життя, — «Скоморошини». Це історія від часів створення Києва до наших днів, тож тут композитор нарешті застосував усі свої знання історії рідного міста, почерпнуті від батька.
Ігор Шамо помер 17 серпня 1982 року від раку шлунка. Останні його твори лишились недописаними. Останні ноти — не почутими. Незадовго до смерті він із сумом сказав: «Невже вся ця музика, яка звучить у моїй голові, так і стихне назавжди разом зі мною?». За його життя боролися до останнього. За рік до смерті композитор переніс онкологічну операцію, проте хвороба прогресувала. Помер Ігор Шамо у доньки на руках. Згодом саме вона, Тамара Шамо, стане головною хранителькою спогадів про батька й палкою популяризаторкою його творчості, яка є величезним внеском у розвиток української національної музичної культури. На її думку, батько, хоч і не був етнічним українцем та жив в ідеологічно вивірений радянський час, заставши і важкі повоєнні лихоліття, і хрущовську відлигу, і брежнєвський застій, і інші норми «соціалістичного реалізму», — всім єством увібрав розмаїття українського мелосу й занурився в саме серце народного мистецтва українців. Йому вдалося стати народним композитором та не зрадити своїм творчим принципам, у яких музика була понад усе.
Ігор Шамо похований на Байковому цвинтарі в Києві. В рік його смерті вийшла книга мистецтвознавиці Тамари Невінчаної «Ігор Шамо (Творчі портрети українських композиторів)». Ще одна книга спогадів про Ігоря Шамо, «Я з вами був і буду кожну мить…», вийшла у 2004 році завдяки дочці композитора Тамарі. Меморіальна дошка на честь композитора встановлена на будинку №8 на вулиці Костьольній у Києві. Також його ім’я носить Київська дитяча музична школа №7. У 2016 році бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано на бульвар Ігоря Шамо. Ну і, звичайно, пісня однієї ночі «Києве мій» 13 листопада 2014 року рішенням Київради затверджена як Славень міста Києва, а Ігор Шамо — його автор — став Почесним громадянином міста Києва (посмертно).
Про життя і творчість Ігоря Шамо були зняті численні документальні фільми: фільм-концерт «Пісні Ігоря Шамо» (1984), «Пісні серця» (2004). Зокрема останній розповідає про те, як писалися десять відомих українських пісень авторства Шамо. Повнометражна документальна стрічка «Ігор Шамо. Постлюдія» 2014 року була удостоєна Мистецької премії «Київ» імені Івана Миколайчука. В 2025 році до 100-річчя від дня народження Ігоря Шамо Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом у дві гривні. А Укрпошта цього ж року в межах проєкту «Власна марка» видала аркуш із дев’яти марок «Ігор Шамо. 1925–1982».
Діти та онуки митця теж нерозривно пов’язані з музикою. Син Юрій Шамо (1947–2015) був відомим композитором, членом Національної спілки композиторів України, віртуозно грав на фортепіано. У 2000-му отримав Почесне звання «Людина року — 2000» (США). Онука Ірина Бородянська — оперна співачка (сопрано), музична педагогиня, виступає на радіо та з сольними концертами, живе і працює у місті Нюрнберзі (Німеччина). У 2002 році вона випустила музичний диск, куди увійшла й пісня «Києве мій». Племінники Володимир і Максим Шамо — піаністи зі світовими іменами, випускники Ессенської консерваторії, виступають із концертами по всьому світу та живуть у Крефельді (Німеччина).
Відтоді як зробив перший крок по цій землі чи свій перший крок у музиці, Ігор Шамо не припиняв творити. Рідні казали, що його письмовий стіл у робочому кабінеті ніколи не знав акуратної та холодної порожнечі бездіяльності. Творча енергія композитора нестримно виливалася в ноти та чудову музику, яку ми знаємо, любимо, наспівуємо, щоразу пізнаємо глибше. «Живіть дружно!» — сказав Ігор Шамо родині за тиждень до смерті. Це його слова і нам.
