Артемій (Ведель) Ведельський

Артемій народився у родині Лук’яна Власовича та Олени Григорівни Ведельських одного дня 1767 року в Києві. Чому «одного дня», без конкретики? А тому, що точна дата народження майбутнього генія через брак документальних свідчень невідома досі. Припущення науковців, зокрема Євгена Махновця, щодо дня народження Артемія здебільшого ґрунтуються на датах православних свят Артемія Великого та Артемія Веркольського. Саме за місяцесловом — календарем православних імен — тоді обирали імена дітям. Тож, найімовірніше, це був якийсь з осінніх днів 1767 року, 24 жовтня чи поряд із цим.

Ведельські — а саме так звучало родинне прізвище до часів навчання Артемія в Києво-Могилянській академії — свого часу переїхали до Києва з Могилева. Батько Артемія був майстром по дереву та спеціалізувався на виготовленні іконостасів. Родина мешкала на Подолі неподалік від Борисоглібської церкви. 

Син Ведельських зростає спраглим до знань, а ще має просто дивовижний голос і слух. Тож батьки, найпевніше, віддають його до духовної школи. Хоча (знову ж таки, за припущеннями науковців) ще до переїзду в Київ Артемій уже кілька років провчився в початкових класах у духовній семінарії в Могилеві. Весь вільний час Артемій проводить у батьківській майстерні: трохи допомагає, розглядає іконостаси, розмірковує над біблійними сюжетами. Хлопець тягнеться до духовних книг, співає в церковному хорі. 

Син підростає — час думати про продовження його освіти. Вибір припав на один із найкращих навчальних закладів України — Києво-Могилянську академію, яка за рівнем та якістю освіти нічим не поступалася (як тоді, так і тепер) найкращим європейським університетам. Тут Артемій вивчає гуманітарні предмети, яких у Могилянці викладається аж 32. Гуманістичні ідеї всотує як губка: вивчає грецьку, давньоєврейську мови, латину, цікавиться літературою. Відомо, що музичний клас відкрився в академії, вже коли Ведель закінчив навчання — отже, богом даний талант він розвиває самотужки. 

З товаришами по навчанню стосунки не складаються: вони трохи побоюються і не розуміють вічно задумливого, зануреного в себе хлопця. Саме в Академії з’явилося скорочене прізвище композитора — Ведель. За однією із версій таке прізвисько йому дали студенти. Від німецького слова «Fiedel», яке позначало старовинний прототип скрипки та водночас одну з її деталей, але в локалізованому звучанні “ведель” (не всі студенти були вправними в німецькій фонетиці). Хай там як, на скрипці Артемій Ведель грав справді майстерно.

При академії є хор, де Ведель співає, а в старших класах навіть стає його диригентом. А згодом — капельмейстером студентського оркестру, де нерідко грає партію першої скрипки. Він намагається надати творам, які виконує хор, неповторного звучання, оригінальності. У пригоді стає підручник «Граматика мусикійська» Миколи Дилецького — видатного українського теоретика та викладача партесного (церковного багатоголосного хорового) співу. Окрім того, Дилецький — відомий у свій час композитор, автор багатьох церковних служб і концертів. Знайомство з його творчістю сприяє становленню мистецької особистості Веделя. Завдяки знанням, отриманим із книги Дилецького, а можливо, й праць інших музичних теоретиків, Ведель створює аранжування відомих творів та пише свої. Перші вдалі спроби заохочують юнака до подальших експериментів. 

На жаль, жодного портретного зображення Веделя не збереглося. Його сучасники стверджували, що «це був надзвичайно вродливий юнак з променистими очима на задумливому обличчі, що вирізнявся шляхетними манерами і скромністю». На нього звертали увагу дівчата, але жіночого товариства Ведель уникав, на світських заходах не з’являвся, час переважно проводив за книжками чи в молитві. Він був дуже побожною людиною. Деякі товариші по академії вбачали в ньому «духовидця» — людину, здатну бачити невидимі для інших духовні виміри реальності, пов’язані з Божим, або, як тоді казали, «горнім» світом.

У 1787 році Артемій Ведельський завершив навчання в академії. Проте залишився тут — керувати хором. Насамперед завдяки йому хор Києво-Могилянської академії став частиною культурного життя Києва. І секрет цього успіху крився не лише в злагодженому виконанні. Слухачів надзвичайно вражала музика авторства Веделя, а ще його неймовірний тенор. Еліта того часу вважала за честь бути присутніми на виступах хору. Веделя осипали грошима й почестями, проте це випробування-спокусу він витримував гідно: провадив аскетичний спосіб життя, а зароблене роздавав бідним.

Талант та вправність неймовірного співака і диригента гідно оцінив митрополит Київський та ректор Києво-Могилянської академії Самуїл Миславський. Його ректорство якраз припадає на час навчання там Ведельського. А ще поширенню слави про молодого майстра сприяє візит до Києва (в подорожі до Криму) російської імператриці Єкатєріни ІІ з її іменитими гостями, зокрема з королем Речі Посполитої Станіславом Понятовським, імператором Священної Римської імперії Йосифом ІІ та князем Григорієм Потьомкіним, фаворитом Єкатєріни. Не забуваймо, що, на жаль, Лівобережжя України на той час — це Малоросія, інтегральна частина Російської імперії. Тож під час свого візиту розпещені розвагами можновладці відвідали (і, мабуть, не один раз) концерт хору Веделя, де були вражені ангельським співом самого концертмейстера. Царські та імператорські особи готові були слухати Веделя вічно. 

Слава про талановитого диригента хору поширилася серед еліти й за межі Києва. В тогочасній Москві — нова мода: знать організовує приватні дворянські капели і змагається між собою, чия ж найкраща. Якось до Самуїла Миславського звернувся московський генерал-губернатор Пьотр Єропкін. Йому потрібен фахівець із хорового співу, що очолить генеральську капелу. А кого іншого, окрім Артемія, митрополит міг порадити капельмейстером до столиці? Тож у березні 1788 року молодий геній співу і ще кілька хористів їдуть до Москви. Так Артемій опиняється в центрі музичного життя Російської імперії, частиною якої тоді була Україна. Посада капельмейстера хору й оркестру в губернаторському домі відкриває для нього всі двері. Він має і світську посаду — служить канцеляристом у департаменті Сенату. Існувала гіпотеза, що у Москві Ведель брав уроки музикування у італійського оперного композитора Джузеппе Сарті, але документальних підтверджень цьому немає.

Усе, до чого Ведель прикладав свій талант, мало успіх. Так сталося з хором губернатора Єропкіна, а згодом і з капелою князя Алєксандра Прозоровского (який замінив Єропкіна на посаді московського генерал-губернатора на початку 1790-х). Останню також очолив талановитий Артемій Ведель. На концертах його хору яблуку ніде було впасти. Слухачі переживали справжній катарсис від його музики. Та й хористи обожнювали свого капельмейстера. Він ніколи не підвищував голос, лагідно виправляв помилки, тож усі намагалися догодити маестро. Як кажуть, м’яка сила — сталіші результати.

А тим часом твори композитора Веделя йдуть у маси. Їх виконують найкращі хори, вельможі один поперед одним запрошують Веделя в гості та замовляють авторські твори, за які віддають шалені на той час кошти. Хто завгодно інший скористався б цим для розвитку кар’єри та особистого збагачення. Але Веделю було цікаве духовне зростання, а не прагматична сторона життя. У 1792 році він покинув Москву та повернувся додому. Точна причина такого рішення Веделя невідома. Можливо, світське життя залишало замало місця для молитви, без якої Веделю не велося. А може, туга за батьківщиною негативно вплинула на його вразливу душу. Тож по поверненню батьківський дім, дніпровські кручі й улюблений Поділ подіяли на Веделя як цілюща вода. Він знову повернувся до керування хором Києво-Могилянської академії. 

Київ на той час мав багато хорів та капел, у репертуарі яких музика Веделя займала особливе місце. Крім церковних, були ще й світські, як-от хор генерала Андрія Леванідова, куди у 1794 році запросили Веделя. Як капельмейстер генерала він мав вступити на військову службу, що й зробив: спочатку служив як канцелярист, а згодом — як ад’ютант штабу. Цей період був найбільш плідним у творчому житті Веделя. Серед творів, написаних під час перебування на службі у Леванідова — п’ять духовних концертів.

Ведель трудиться в поті чола. Дуже швидко корпусний хор під його керівництвом стає найпопулярнішим у Києві, а інші капельмейстери починають наслідувати його: копіюють репертуар, манеру виконання, партитури. Не можуть скопіювати єдине — неповторний тенор маестро. Співочий талант Веделя по-особливому розкривався в концерті «В молитвах неусыпающую Богородицу». Коли він співав, слухачі плакали. Проте не лише сльози лилися на його концертах — бувало, що й золото. 

Одного разу у Михайлівському монастирі під час виконання концерту № 3 «Доколе, Господи, забудеш мя» до Веделя підійшов князь «добре серце» Павло Дашков — освічена і багатогранна особистість зі знанням іноземних мов, теоретичних та прикладних аспектів науки і мистецтва того часу. Він зняв із себе золотий шарф, дістав 50 червінців та віддав усе це композитору. Це було не за планом і не за статусом, чого суворо дотримувалися в ті часи. Це було за покликом серця. А міністр юстиції Дмитро Трощинський заплатив Веделю за Літургію 300 карбованців. Для порівняння: Григорій Сковорода, який був регентом придворного хору, отримував за свою працю лише 20 карбованців на рік.

Під час роботи з хором Леванідова Ведель познайомився з 15-річним співаком Петром Турчаниновим. Петро став для нього сином і другом. Музикант навчив його всьому, що знав сам, у царині співу та композиції. Завдяки такій підтримці Петро реалізував себе в житті професійно як церковний композитор. Він до кінця життя згадував свого наставника та написав про нього в автобіографії.

Слава і гроші не чинили жодного впливу на Веделя. Він жив аскетично, як монах: не їв м’яса, спав на грубій постелі, щодня ходив до церкви, не вживав алкоголю. Свій талант вважав не способом прожитку, а божим багатством, довіреним йому задля примноження та служіння ближнім. У березні 1796 року генерала Андрія Леванідова призначили генерал-губернатором Харківського намісництва. Він переїздить до Харкова, разом із ним їдуть і Артемій Ведельський і кілька хористів. Композитор мав організувати намісницький хор та оркестр на новому місці, що й зробив. Спеціально до приїзду нового намісника Ведель написав концерт «Воскресни, Боже, суди земли», який виконував разом із новоствореним харківським хором. Паралельно він викладав спів і музику у Харківському Казенному училищі та готував кадри для Петербурзької співацької капели. Таким було життя митця з українських теренів у Російській імперії.

Під час служби у Харкові Ведель працює над новими творами: пише концерти «Услыши, Господи, глас мой» (№ 8), «Господь спасет мя» (№ 10) та великий двохорний концерт «Проповедника верьі и слугу слова Андрея восхвалим» (№ 9). Останній зі вказаних концертів, імовірно, він створив на знак щирої вдячності своєму меценату і покровителю Андрію Леванідову. 

Але, на жаль, щасливий період життя Веделя добігає кінця. У 1796 році після смерті Єкатєріни II на престол зійшов її син Павєл І — прихильник суворої армійської дисципліни, якого в дворянському середовищі вважали тираном і деспотом. Його не цікавить культурно-освітній розвиток — ба більше, як виявилося, Павєл ненавидить неординарних обдарованих людей. Незабаром він звільнив усіх посадовців, які не відповідали його вимогам, і генерала Леванідова також. Що ж робити Веделю? У 1797 році він подає у відставку та влаштовується капельмейстером до Слобідсько-Українського губернатора Олексія Теплова. Тим часом мистецьке життя у Харкові занепадає: театр, військові й губернський хори ліквідовано, симфонічні оркестри скорочено. Ситуація погіршується після виходу царського указу, який забороняє виконувати в церквах концерти, які не стосуються військової служби. В тому числі забороняють канти й колядки. 

Наприкінці літа 1798 року Веделю не залишається нічого іншого, окрім як повернутися до Києва. Але й тут ніде влаштуватися. Композитор намагається зосередитися над новими творами, пише духовну музику, зокрема на тексти Давидових псалмів. Проте неможливість займатися улюбленою справою дається взнаки. Два нові хорові концерти, датовані листопадом 1798 року «Боже, законопреступницьі возсташа на мя» та «Ко Господу всегда скорбити, воззвах», на жаль, останні в творчій спадщині митця, пронизані навіть не сумом, а відчаєм, зневірою. Своєму другу Петрові Турчанінову Ведель каже, що концерти, хоча й були виконані в Братському і Софійському соборах, не змогли його зворушити, «бо нічого не могли виразити, що там зображено». Моральний стан Артемія тяжкий, він не знає, що робити. Йому навіть здається, «що й Бог його полишив». Цю фразу з листа Веделя до нього від 4 грудня 1798 року цитував у своїй «Автобіографії» Петро Турчанінов, який став щирим другом композитора.

У 1799 році Ведель вирішив вступити до Києво-Печерської Лаври спочатку послушником (читцем), а в перспективі — прийняти постриг, тобто стати монахом. В Лаврі він виконував усю чорну роботу, а у вільний час і далі писав. Однак згодом зрозумів, що і в святій обителі йому немає місця, адже він нічому не вчився, крім «їсти, пити і спати». Тож Ведель залишив Лавру, повернувся до батьківського дому на Подолі, а згодом вирушив у мандри Україною. Співак та диригент, що буквально жив музикою, захотів почути й побачити, як живуть люди на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині. За даними деяких дослідників доїхав і до Охтирки на Сумщині (хотів помилитися Охтирській Богородиці). А ще планував записати народні пісні — такий собі етнографічний тур. 

Проте мандри протривали лише кілька місяців, і Артемія заарештували «за бродяжництво». А вже за деякий час його звинуватили у злочині проти царської особи. Причиною стала книжка «Служба Нилу Столобенскому» (прим. — святий російської церкви), знайдена чи то в Лаврі, чи то в Могилянці (не забуваймо про наступ російського православ’я в ті часи). На думку сищиків імператора, на її чистих сторінках начебто рукою Веделя було написано про вбивство цариці Єкатєріни ІІ її сином Павлом І. А ще було записано пророцтво, буцімто самого Павла також буде вбито. Книжка одразу потрапила до рук митрополита Єрофея Малицького, який наказав заарештувати Веделя й кинувся писати чиновникам про знахідку. Нагадаємо, це відбувається в часи закріплення російського православ’я на наших теренах у ширшому контексті реакційної національної політики імператора Павла І. Тож усе як завжди: знайшли офірних цапів серед малоросів. Митрополит Єрофей оголосив композитора божевільним, а в потрібну мить, коли треба було обґрунтувати сувору внутрішню політику, на світ з’явилась справа «Про капітана божевільного Веделя». Справу надіслали до Петербурга, а згодом генпрокурор імперії оголосив волю царя — відправити Веделя до божевільні. 

І відомі знахідки Василя Кука (останнього командира УПА та водночас музикознавця), й архівні документи, знайдені наприкінці 1990-х — початку 2000-х років відомим дослідником Веделя Євгеном Махновцем, свідчать про те, що справу тоді сфабрикували. Адже в супровідних документах не розкривається суть злочину, відсутні акт звинувачення та протоколи допиту звинуваченого. Отже, на жаль, доля Веделя вирішилась без суду й слідства. І без надії на справедливість. Мало того, що композитора ув’язнили, йому ще й заборонили користуватися пером і чорнилом (так-так, міцна традиція Російської імперії). Також під забороною виконання й друк його творів. В божевільні український композитор проведе останні 9 років свого життя. Сучасні дослідники стверджують, що почерк на сторінках книги дійсно належав Веделю. Достеменно невідомо, чи це пророцтво про вбивство царя було одним із тих, які побачив сам Ведель-духовидець, чи він дійсно знав щось про відповідні наміри деяких людей.

У 1801 році Павла І таки задушили. Петро Турчанінов згадував про цікавий випадок під час відвідин Веделя в божевільні. Вони розмовляли, аж раптом композитор затих, а далі вигукнув: «Ура! Алєксандр на престолі!». Як з’ясувалося пізніше, цього дня дійсно вбили Павла І, а його місце зайняв Алєксандр І. Чому ж так «тішився» Ведель? Певно, сподівався на звільнення і повернення до творення музики. На жаль, дива не сталося. 15 травня 1802 року цар Алєксандр І, ознайомившись зі справою, наказав і далі утримувати композитора в божевільні. 

Яким же було місце, де музикант провів майже третину свого недовгого життя? Київська божевільня — а в ті далекі часи про жодне психіатричне лікування не йшлося, тому назва відповідала часу — розташувалась на Подолі на перетині вулиць Костянтинівської і Хорива. Будинок цей уцілів до нашого часу. Зараз там — філія музею історії Києва. Київські старожили часто називають його «будинок війта» (голова міста, мер) або вже зовсім міфологічно — «будиночок Петра», бо, за міською легендою, саме там зупинявся російський цар під час відвідин Києва на початку XVIII століття.

Веделя утримували разом із п’яницями, хуліганами й по-справжньому психічно хворими людьми в жахливих умовах (крихітні кімнати, забиті людом). Декого санітари прив’язували до ліжок. Тоді імперія виділяла аж по 5 копійок на день на харчування й ліки для кожного з утримуваних. Усе інше мали забезпечити їхні рідні. Веделю передавали гроші та їжу, але він здебільшого роздавав це товаришам у недолі. Дуже рідко адміністрація дозволяла друзям відвідувати композитора. Система робила все, аби знищити його волю до життя. Проте Артемій приймав випробування смиренно: його як вірянина дійсно рятували віра й щира молитва.

У 1803 році психлікарню на Подолі ліквідували, а пацієнтів перевели в богадільню на території колишнього Кирилівського монастиря на Куренівці. Тут Ведель провів більшу частину терміну свого ув’язнення. Умови для життя в богадільні були не кращі, аніж у божевільні на Подолі. Душевнохворих, серед них і Веделя, тримали в тісній келії і нікуди не випускали. Відвідувачам дозволяли приходити лише на великі свята. В таких умовах Ведель, хоч і залишився здоровим душевно, підірвав своє фізичне здоров’я. Лук’ян Ведельський намагався забрати сина додому, але це вдалося зробити лише за кілька днів до смерті Артемія.

Після повернення додому композитора, слава про якого гриміла на весь Київ та злу до українців імперію, навідують друзі й родичі. Та перед ними — не миловидний красень-тенор, а виснажений хворобою чоловік. Ведель ні на кого не тримав зла, натомість закликав присутніх любити одне одного та вірити в Бога. Весь час, що йому лишився, він провів у молитві. 14 (27) липня 1808 року в батьківському саду та з молитвою на вустах Артемій Ведель покинув цей світ. Ось тут чи не весь Київ згадав про маестро та прийшов провести його в останню путь. Труну з покійником несли студенти і професори Києво-Могилянської академії. Поховали Артемія Веделя неподалік від дому на Щекавицькому цвинтарі. На жаль, його могила не збереглася. У 1935 році за генеральним планом забудови Києва столичні пагорби перетворили на зони відпочинку, і кладовище було ліквідоване. 

Та Ведель, як і його чиста духовна музика, й досі живий. Як сам писав: «Доки линутиме час, доти я існуватиму…». Твори композитора не видавалися і не виконувалися багато років по його смерті. Вперше вони публікуються наприкінці XIX століття. Багато з творів втрачено. Наразі відомо близько 80 музичних творів Артемія Веделя, серед яких понад 30 хорових концертів, шість тріо, дві літургії. В основі творчості композитора — партесний спів: церковне хорове багатоголосся, винайдене на українській землі (партесний — від латинського слова «pars», що означає «частина», а «partes» — «частини»). Вже у другій половині XVIII століття цей стиль розвинувся в жанр духовного концерту на принципах західноєвропейської, зокрема італійської та німецької, музики епохи класицизму. 

Артемій Ведель — один із засновників хорового концерту в Україні XVIII століття. Завдяки його творчості українська духовна музична культура увійшла в історію світового мистецтва. Веделя заслужено ставлять в один ряд з іншими відомими в світі композиторами-класиками — Максимом Березовським і Дмитром Бортнянським. Але, на відміну від колег по цеху, які працювали в імперській столиці, становлення і розвиток Веделя як особистості й композитора відбувався в Україні. І так склалося, що Ведель жив у важкий історичний період, коли українські землі втратили автономію, відбувався наступ російського православ’я. В ці страшні роки ліквідовано гетьманство (1764 рік), зруйновано Запорізьку Січ (1775 рік), запроваджено кріпацтво (1783 рік). Все це відобразилося у творчості композитора. Він не міг залишатися байдужим до долі рідного краю. 

Згодом імперці доклали зусиль, щоб Веделя забули. Але не вийшло. У травні 1901 року в Києві в Конгрегаційній залі Духовної академії відбулася перша лекція, присвячена творчості Артемія Веделя. Свій внесок у повернення музичної спадщини Веделя зробив студент 2-го курсу Києво-Могилянської духовної академії, в майбутньому відомий диригент Олександр Кошиць. Фактично він відродив творчість митця для сучасників і нащадків, розпочавши активне концертне виконання творів Артемія Веделя. Впродовж майже століття до цього цей спів був суворо заборонений й офіційною російською владою, й православною церквою, які так і не змогли пробачити Веделю ані геніальності, ані національного українського вільнодумства. Так, один видатний український хоровий диригент, композитор і етнограф повернув славу іншого, давно забутого. Кошиць очолив церковний хор Києво-Могилянської духовної академії і відновив заборонену раніше Синодом музику Артема Веделя. «Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті ж самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіннями, які він оголошував своїми геніальними піснями та які мурував Мазепа!», — сказав свого часу головний диригент УНР про свою мрію, що здійснилася. 

На жаль, відродження слави Веделя тривало недовго. Олександр Кошиць за дорученням голови Директорії Симона Петлюри виїхав у закордонний тур з Українською республіканською капелою. Мета — просування ідеї незалежної України та популяризація української музичної культури за кордоном, що так було потрібно тоді молодій країні. Але Визвольні змагання зазнали поразки, тож Кошиць не зміг повернутися з хором до України. Слава про Веделя знову згасла. Ось що Кошиць колись сказав про Веделя: «Вогнистим метеором промайнув над Україною талант Веделя, полишивши загадку психологам і тайну біографам…».

Ім’я Веделя потроху повертається до нащадків. У Голосіївському районі Києва є вулиця Артемія Веделя. Також вулиці, названі на його честь, є у Запоріжжі, Львові, Харкові, Борисполі, Коломиї, Рівному. У 2008 році на кошти приватного благодійника на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії встановлено бронзову пам’ятну дошку на честь композитора. А Київська міська державна адміністрація щороку присуджує премію імені Артемія Веделя за кращу музичну композицію.

Артемій Ведель — український композитор, який творив цілком у дусі західноєвропейської музики того часу. В його творах втілилися прийоми та мотиви, які прослідковуються в творчості корифеїв XVIII століття — Йоганна Баха, Ґеорга Генделя, Вольфганга Моцарта. Але і від барокової естетики минулого у Веделя багато чого: образність музики, її полюсність, коли йдеться про межові стани — смерть і життя, гріх та святість, відчай і надію, — і бароковий дуалізм світосприйняття. Згодом до цієї подачі й музичної архітектури повернуться митці доби романтизму, тож можна сказати, що твори Веделя випереджали свій час років на тридцять, попри те, що базувалися на прийомах з минулих музичних епох. 

Якби не рання смерть і зупинка творчості в 32-річному віці, Ведель подарував би нам і наступні музичні відкриття. І здобув світову композиторську славу. Капельмейстер, співак та диригент був скромною людиною, яку не зіпсували гроші та увага вельмож. Він вважав, що істинний християнин — це той, хто живе за Божими заповідями й достойно та праведно несе свій хрест. Власний Ведель проніс із честю.