Generated by Rank Math SEO, this is an llms.txt file designed to help LLMs better understand and index this website.

# «Стріткод: історія на кожному кроці»: «Стріткод: історія на кожному кроці»

## Sitemaps
[XML Sitemap](https://streetcodes.in.ua/sitemap_index.xml): Includes all crawlable and indexable pages.

## Сторінки
- [Публічна оферта](https://streetcodes.in.ua/publichna-oferta/): про надання добровільної благодійної пожертви
- [Мапа стріткодів](https://streetcodes.in.ua/map/)
- [Політика конфіденційності](https://streetcodes.in.ua/privacy/): та захисту персональних даних платформи www.streetcodes.in.ua
- [Партнери](https://streetcodes.in.ua/partners/)
- [Контакти](https://streetcodes.in.ua/contacts/)
- [Підтримати](https://streetcodes.in.ua/support-us/)
- [Про нас](https://streetcodes.in.ua/about-us/)
- [Головна сторінка](https://streetcodes.in.ua/)

## Каталог стріткодів
- [Геннадій Боднарчук «Бонд»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/hennadii-bodnarchuk/): Воїн, активіст, волонтер Бойовий медик взводу безпілотних авіаційних комплексів, що 24 лютого 2022 року без роздумів став на захист України та рятував побратимів на передовій. Високоорганізований воїн і талановита людина з широким кругозором та експертністю, який, окрім роботи медика, якісно виконував обов’язки водія, інженера, пілота БПЛА, сапера. Історик за фахом, що добре розумівся на різновидах зброї та орієнтувався в картах. Волонтер з 2014-го, згодом — інструктор-парамедик медико-тактичної групи «Київ», що навчав українських військових життєво важливому: надавати невідкладну допомогу на полі бою. В мирному житті — успішний підприємець із кредо справедливого та грамотного управлінця. Приклад саморозвитку та самовдосконалення. Люблячий тато й чоловік, що дбав про гармонію в родині. Поранений під час виконання бойового завдання в Запорізькій області зумів накласти собі джгути й урятувати власне життя. Згодом від важких ран помер у лікарні. Хлопець з Рені Геннадій Боднарчук народився в Рені Одеської області. Дитинство, навчання, все як у всіх. Через військову службу батька родина часто переїздила. Так Геннадій опинився в Східній Німеччині, там закінчив середню школу. Жвавий характер хлопця впливав на вибір активностей: велосипед, лижі, санки, кермування іграшковими машинками й літаками. Паралельно він багато читав, від фантастики до пригодницьких історій. Особливе місце на полицях займала тема військових конфліктів, спогадів відомих діячів історії. Історик та археолог Геннадій вступив до Кам’янець-Подільського педінституту (нині — Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка): історичний факультет. Закінчив у 1996-му з відзнакою. Найцікавішими для студента Боднарчука були археологічні практики поблизу сіл нижче Дністровського водосховища. Там в рівчаку після спорудження ГАЕС знаходилося чимало артефактів Трипілля: кам’яні баби, приміщення, ходи до них, посуд для зерна, піч із жовтої глини. Безпосередній контакт із минулим приваблював юного історика. Сім’я Сім’я для Геннадія — надійна опора з 1994 року, найрідніші підтримували його в усіх починаннях, зокрема у благодійності. З майбутньою дружиною Галиною Геннадій навчався на одному курсі (у різних групах) історичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного. Обом подобалася історія, зустрічі в бібліотеці та прогулянки після лекцій вулицями старовинного міста, що дихає історією. Почуття захопили швидко: після третього курсу пара побралася. Навчанню це не завадило: обоє закінчили виш з червоними дипломами. Аспірантура Після завершення навчання в університеті Геннадій вступає до аспірантури й поринає в дослідження історії України. Темою кандидатської дисертації обирає Поділля. Якісне дослідження «Деякі аспекти інкорпоративної політики російського царизму на Поділлі наприкінці XVIII — на початку ХІХ століть» вимагає від молодого науковця ретельної роботи в архіві. Підручник з історії Повага й ціннісна близькість до alma mater не відпускала ще тривалий час. Геннадій співпрацював з університетським видавництвом, брав участь у підготовці до друку підручників з історії. Власне робота над підручником і підштовхнула його до детального вивчення програмного забезпечення комп’ютера та його можливостей. Швидко освоїв і функціонал верстальника, коректора та дизайнера. Народження доньки Якраз по завершенню навчання, у подружжя народилася доня Каріна. «Мій зайчик, мій Карінчик», — так називав нащадку щасливий татко. Для Геннадія батьківство було трепетним і водночас максимально відповідальним. Він обожнював свою доню. Сільський вчитель Роботу в архіві для дисертації Геннадій поєднував із викладанням історії у сільській школі. Вчителем у Слобідко-Кульчієвецькій школі Кам’янець-Подільського району працював до 2001 року. Саме тоді проявилися його стиль і методи викладання: зацікавлював тим, що багато знав, на кожну тему міг розповісти таке, про що у шкільних підручниках не пишуть. Геннадій любив пізнавати сам і ділитися відкриттями. Як історик виховував справжніх патріотів, передавав безцінні знання молодому поколінню. Молодий керівник У 2001 році життєва стежина повела Геннадія до Києва. Його знання та здібності дуже швидко оцінили. З 2003 року він обійняв посаду директора автомагазину спочатку в компанії «Романа Мобіл», а згодом «Авто+». Управління бізнесом потребувало неабияких організаторських здібностей і нових умінь. І, знову ж таки, відповідальності, не лише за справу — за людей. «КІНГ АВТО» З 2011 року Геннадій незмінно керував «Кінг Автомаркетом» (торгівля автозапчастинами). За цей час компанія зазнала суттєвих змін, впровадження системного підходу, нової філософії роботи. А ще — сайт, рекламна кампанія, унікальне програмне забезпечення для колаборації магазину та СТО. Відповідальність за справу ніколи не перешкоджала Геннадію бути поряд із сім’єю. Після роботи він поспішав додому, де на нього чекали «його дівчатка». Вихідні минали в колі найближчих, щоразу по-різному, але в любові й спокої. Навчання такмеду Війну Росії проти України Геннадій сприйняв як виклик. Від початку АТО Боднарчук, тоді директор автопідприємства, волонтерив: за власні кошти купував спорядження, ремонтував автівки військових. Згодом пішов на курси тактичної медицини від медичного загону «Білі берети». Відчував: ці знання незабаром знадобляться. Після навчання його, одного з небагатьох, запросили пройти підготовку і стати інструктором з такмеду. Розуміючи, що велика війна наближається, Геннадій свідомо обрав шлях рятувати життя. Медико-тактична група «Київ» З лютого 2015 року Геннадій долучився до медико-тактичної групи «Київ», де спільно з командою медиків проводив тренінги та навчав рятувати життя. Геннадій любив розповідати різні цікавинки з теорії та історії, ставив питання, що давали змогу краще зрозуміти й запам’ятати вивчене, акцентував на тому, як уникнути помилок. Педагогічна освіта та досвід стали в пригоді і принесли гарні результати. Контракт резервіста Зрештою Геннадій прийшов до військкомату Дніпровського району столиці й підписав контракт резервіста. Це був свідомий вибір для збереження майбутнього своєї сім’ї та України. Став на захист Уранці 24 лютого 2022 року, взявши давно спакований наплічник, Геннадій прийшов до військкомату навіть не чекаючи виклику, адже вже стояв на обліку як резервіст. Так для нього почалася велика війна. Спершу їхня рота захищала Київ. Особливо важкі дні були, коли рашисти прорвалися до Броварів, звідки прямий шлях пролягав на Київ, до центру столиці. Геннадій обороняв столицю до червня 2022 року. Бойовий медик Протягом літа Геннадій пройшов вишкіл у навчальному центрі В/Ч А3508. Поглибив свої знання з такмеду, одержав сертифікат і відразу отримав призначення як бойовий медик взводу безпілотних літальних комплексів роти технічних засобів розвідки, що брала участь у боях на Херсонському напрямку. На позиції до хлопців якось приїздив Сергій Танчинець — лідер улюбленого гурту Геннадія «Без обмежень». Це стало тоді і справжнім сюрпризом, і розвантаженням. Геннадій дуже пишався своїм фото з автором улюблених пісень. Звільнення Херсона Підрозділ Геннадія брав участь в українському контрнаступі на правобережжі Херсонщини, у районі сіл Дудчани і П’ятихатки. Сили Оборони тоді звільнили села Бериславського району — Потьомкіне, Нововоронцовка, Високопілля. Як медикові «Бонду» доводилося чергувати і на «нулі», й на точці евакуації. Під час визволення Херсону загинули його побратими Андрій Жеба, позивний «Мосінка», та Анатолій Дзюба, позивний «Спасатель». Поранення Цього дня в околицях населеного пункту Новоселівки Пологівського району Запорізької області ворог обстріляв з «градів» екіпаж Геннадія. Побратим Боднарчука Сергій «Африка» Медведєв загинув на місці, а бойовий медик «Бонд» отримав множинні вогнепальні осколкові поранення нижніх кінцівок і тазу з ушкодженням м'яких тканин і судин. Зумів тоді накласти собі турнікети і врятував власне життя на полі бою. Загибель «Бонд» завжди був сильним. Рідні сподівалися, що він впорається й цього разу. Проте через важкі поранення та велике навантаження на серце Геннадій Боднарчук помер у лікарні Києва. Герою було 48 років. Родина поховала Геннадія на Байковому кладовищі Києва. В пам'ять про Геннадія Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного від 25 жовтня 2023 року Геннадій Боднарчук посмертно відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». А указом Президента України від 24 листопада 2023 року №776 нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Рік потому, в 2024-му, за розпорядженням київського міського голови від 20 серпня 2024 року №766 Геннадія Боднарчука посмертно нагороджено медаллю «Честь. Слава. Держава». Хтось народжений, щоб залишити після себе унікальні полотна, хтось дбає про те, аби світ почув незабутні музичні твори, хтось приходить у цей світ, щоб стати світлом для інших, і ті знайшли себе в мінливому бутті. Таким був Геннадій Боднарчук — справжнім Сонцем, яке світило та дарувало іншим тепло й упевненість, що все буде добре. Геннадій народився в прикордонному містечку Рені Одеської області. З раннього дитинства закохався в історію, цікавився військовою технікою. Це захоплення стане згодом і хобі, і професією, а ще допоможе на війні. Також хобі Геннадія з дитинства стали орієнтування на місцевості, любов до «пташок» та вміння вивчати деталі довкола. Все це теж не раз ставало в пригоді в реальних бойових умовах згодом. Батько Геннадія, Василь Боднарчук, був військовим, тому родині доводилося часто переїздити: спершу до Кам’янця-Подільського, згодом — до Східної Німеччини, де старший син і закінчив школу. Як казав згодом дружині, на чужині гостро відчував сум за рідною Україною, просто юним іще не міг пояснити собі цих відчуттів як слід.  Хлопець завжди хотів більше знати про свій край, про Україну. Чітко усвідомлював: не все, що розповідали в радянській школі, правдиве. А що саме не так — вирішив з’ясувати сам, вступивши після школи на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. А далі все закрутилося: археологія, розкопки, диплом із відзнакою, архіви й дисертація.  Під час навчання Геннадій познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Разом двоє молодих педагогів створили в 1994-му «педагогічну родину», як напівжартома казали Боднарчуки про свій шлюб. Молодята були різними за темпераментами, проте почали формувати спільні родинні цінності, шукали та знаходили перетини поглядів. Основою сімейного затишку в молодій родині стали взаємоповага, підтримка одне одного, любов і відданість рідним та Україні. Щасливе сімейне життя й теплі відносини між дружиною і чоловіком згодом послугували прикладом здорових стосунків уже у сім’ї донечки Каріни. За 30 років подружнього життя Геннадій став справжньою фортецею для дружини та дочки: оберігав від негараздів, забезпечував комфорт, дарував спокій. І майже ніколи не говорив про проблеми, тільки про позитив. Його внутрішнє сонце щедро світило найріднішим. Тож молоді вчителі разом працювали, обговорювали та продумували, як зробити так, щоб діти і в місті, й у селі любили й знали історію. В той час Геннадій почав співпрацювати з університетським видавництвом щодо друку підручника з історії — такого як його бачив сам. В 1998 році, якраз по завершенню навчання, у подружжя народилася доня Каріна. «Мій зайчик, мій Карінчик», — так називав нащадку щасливий татко. Для Геннадія батьківство було трепетним і водночас максимально відповідальним. Він обожнював свою доню, тішився її першому зубчику, першим крокам та словам. Педагог і тато в одному флаконі, Геннадій з любов’ю навчав Каріну всім життєвим мудростям і кулінарним хитрощам. Початок 2000-х років був економічно важким, тож Геннадій Боднарчук був змушений дещо змінити вектор професії. В 2003 році він став директором автомагазину запчастин: довелося багато працювати й опікуватися великим колективом. Керівництво магазином потребувало неабияких організаторських здібностей і нових знань. Додалася й відповідальність: не лише за справу, й за людей. Як згадували колеги, на роботі Геннадій ніколи не відмовляв у допомозі. Потрібно вирішити власні справи — відпускав, скрутне фінансове становище — видавав аванс. Іноді Гена просиджував до глибокої ночі, власноруч лагодячи комп’ютери та ІТ-сервери, коли ті виходили з ладу. 2004 рік, Помаранчева революція. Тоді Геннадій усіляко підтримував зміни, бо вважав байдужість і нейтральність загрозою розвитку суспільства. Тому, коли за десять років потому у 2014 році за нашими вікнами й на наших майданах творилась історія, він як історик та патріот не зміг лишатися осторонь. Боднарчук вирішив допомагати країні чим міг: за власний кошт купував спорядження для військових, ремонтував для них автівки. Того ж року пішов на курси тактичної медицини. Дружина Галина і донька Каріна, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, щиро підтримували це його рішення. «Від часу АТО, коли за свій кошт разом з однодумцями й колегами ремонтували автомобілі й передавали їх на лінію вогню, мало що змінилося. Як і тоді, на автопідприємство надходило замовлення з фронту, Генині колеги добирали необхідні запчастини, відправляли на передову, а Гена та його колеги вчергове приводили до ладу свої медеваки — медичні евакуаційні машини. Тільки спочатку це були звичайні легковики з причепом, вкриті брезентом. А вже під час повномасштабної війни, коли екіпажу Геннадія дістався справжній медевак, зі спеціальним ліжком для пораненого, до якого під’єднана необхідна апаратура, Гена, який завжди був за кермом, дуже радів і казав, що їздить на крутій машині, хоч і дуже не новій», — згадувала про цей період життя Галина Боднарчук. Навчання такмеду давалося Геннадію легко. Ба більше: по закінченню курсів його, одного з небагатьох, запросили стати інструктором із тактичної медицини. У 2017 році Геннадій Боднарчук підписав контракт резервіста, проте тоді його фактичне приєднання до Сил Оборони дещо відклалося. До повномасштабного вторгнення. Для Геннадія сім’я завжди була на першому місці. Весь час, крім волонтерства та роботи, він присвячував рідним і близьким, оберігав і любив свою сім’ю, допомагав і підтримував друзів. Саме задля їхнього захисту, не маючи за плечима жодної військової підготовки та армійського досвіду, він і пішов до війська в перший день повномасштабної війни. Захищав Київ, зокрема рідний Дніпровський район. Після прискореного військового навчання був призначений на посаду бойового медика взводу безпілотних авіаційних комплексів роти технічних засобів розвідки В/Ч А3508. Рятував життя, і це було головним. Проте часто безпосередньо в бойових умовах міг якісно виконувати роботу не лише медика, а й водія, інженера, пілота, сапера. Знався на різновидах зброї, міг легко відрізнити КД-8А від КД-8С, гемопневмоторакс від пневмоторакса, добре знав карти і легко орієнтувався в них. «Насправді через його руки проходило багато людей, — пізніше розповідав про шлях військового медика Боднарчука боєць із позивним “Борода” (Ігор Сорока, загине в нерівному бою в околицях села Трудове Донецької області 17 листопада 2024 року). — Наприклад, за нормативними документами тактичні медики не мають права на серйозні ліки для знеболення. Але Генка, як це йому властиво, покопався у джерелах, підняв свої старі матеріали, все перерив — і таки відшукав два препарати, яких не було в протоколах, але їх дозволено було використовувати для знеболення. Або інша ситуація. Буває, бійців контузить, а вони знаєте як: “Нічого страшного, пройде”, — ну, й керівництво не наполягало, нехай працюють. А Генка для бійців завжди добивався повноцінного обстеження та лікування». За півтора року служби в ЗСУ захисник пройшов справжній шлях самурая. Стримував ворога в обороні Києва, брав участь у звільненні Херсона зі своїм підрозділом, допомагав обороняти Вугледар та Оріхів, надаючи першу допомогу важкопораненим бійцям. Завдяки Геннадію воїни, яких він навчив рятувати власне життя, і нині несуть службу в лавах ЗСУ.  Побратими називали Геннадія просто — «Бонд». Бо був виважений, упевнений, з ним завжди було спокійно, як за мурами британської розвідки МІ-6. На Боднарчука можна було покластися в усьому, будь-які питання отримували відповідь. Була в ньому якась сила, яку відчував кожен, хто був поруч. Він просто світився, коли розповідав, переконував чи просто мудрував уголос, а всі навколо слухали його.  «Загалом медичних екіпажів в аеророзвідці було шість, — згадував побратим з позивним “Шах”, який боронить Україну в лавах ЗСУ. — Цей підрозділ був експериментальний, у ньому взаємоузгодження, підпорядкування і взаємодія відбувалися по горизонталі. Бонд розробив та впровадив систему орієнтирів для ефективної та безпечної взаємодії з іншими підрозділами Сил Оборони України. Наші побратими використовують цю систему й нині». У вересні 2023 року під час виконання бойового завдання в околицях населеного пункту Новоселівка Пологівського району Запорізької області екіпаж Геннадія потрапив під ракетно-артилерійський обстріл. На полі бою молодший сержант Боднарчук отримав серйозні ушкодження — втратив праву нижню кінцівку та зазнав важких травм лівої ноги. Йому вдалося накласти собі джгути і врятувати власне життя в бою. Проте згодом від важких ран Геннадій Боднарчук помер у лікарні.  Каріна Боднарчук про тата згадує так: «Щодня мій тато докладав щонайбільших зусиль, щоб зробити нашу Україну кращою. Він був неймовірним лідером у бізнесі, надзвичайно турботливим татом, а ще рятував життя українських захисників на війні як парамедик. Хоробрість, яку він продемонстрував нам, неможливо уявити. Після ворожого артобстрілу з “Граду” тато втратив на полі бою праву ногу, а ліва була важко поранена. Незважаючи на непереборний біль, йому вдалося самостійно накласти джгути і врятувати собі життя. Він прожив ще рівно два тижні, після чого його дорогоцінне серце раптом зупинилося. Я відчула цю мить у своєму серці ще до того, як отримала жахливу звістку: у нас був магічний зв’язок». Часто історія пишеться кривавим пером. Свою історію в підручнику залишив і Геннадій Боднарчук. За спогадами рідних та друзів він був усебічно обдарований, виважений, багато в чому завзятий і наполегливий. Світла щира віддана людина, він мав незаперечний авторитет серед колег і друзів, за будь-яких обставин допомагав їм, підтримував кожного. Щодня виявляв приклад відданого та свідомого громадянина: успішно керував бізнесом, справедливо ставився до підлеглих, не тільки розумівся на управлінській справі, а й бездоганно знав історію та аналізував політичні процеси. Був відважний, розумний, став прикладом для багатьох у тому, як рухатися в напрямку особистісного саморозвитку й самовдосконалення, зразком цілісної особистості. Геннадій завжди залишається тут, поруч. Як і його бажання, щоб Україна перемогла.  Про «Бонда» — Геннадія Боднарчука — написали в книгах Анна Павліченко («Пазли життя. Квантова заплутаність») та Володимир Ребров («Війна очима українського художника. Народжені стати легендами»). Також йому присвячено новелу Анни Павліченко «Бонд». Статті про Геннадія: «Лікую і людей, і машини…» (фейсбук-сторінка фонду «Повернись живим»), «Запам’ятаймо їхні імена. Героями народжуються (газета «Світ»), «Бойовий медик “Бонд”» (газета «Подолянин»). Уривок з книги Анни Павліченко «Пазли життя. Квантова заплутаність»: «Бонд — один із тих інструкторів, яких Білка колись обрала серед найкращих. Він був справді бізнесменом, володарем індустрії авто. Водночас разом з усіма їв на бойових виїздах кашу, приправлену кількою, яка не відклеювалася від миски.  Це був високий чоловік близько сорока років, огрядний, що відповідало його статусу. Мав форму, підігнану під нього, з купою зручних і зайвих тактичних дрібниць. На голові носив смішний кашкет мультика́м із підвернутими вухами. Він дійсно міг підставити своє плече Білці, яка на нього часто гримала, щоб не затягував довгі теоретичні прелюдії про кровоспинні джгути. Навіть рухи його були м’які та спокійні, що не вписувалось у війну й екстрений порятунок поранених». Уривок з книги Володимира Реброва «Війна очима українського художника. Народжені стати легендами»: «Їй хотілося залишити спогади про тренінги й полігони, турнікети й дороги. Вічно пам’ятати Людину з великої літери в житті та в бою. Дев’ять років тому я не могла й подумати, що той тренінг про евакуацію так змінить життя команди, а особливо Бонда, який залишив теплий офіс… Другий позивний — Професор. Ми ще часто жартували: “Те, що не знає гугл, знає Гена”. Він і на машинах знався, й у веденні бізнесу. Він історик, медик і просто талановита людина». Позивний Героя Перший позивний Героя — «Бонд». Його обрав сам Геннадій. Нічого дивного: улюблений фільм про агента 007, ще й похідне від прізвища. Всі його профілі та акаунти містили ці відомі всім цифри «007». Але у військових є традиція давати побратимам ще й внутрішній позивний залежно від того, як людину сприймають у підрозділі. Таким другим псевдо для Геннадія став «Професор». Пояснення просте: на нього можна було покластись у всьому, будь-які питання мали відповідь. «Те, що не знає гугл, знає Гена», — часто жартували побратими. Бонд-Професор розумівся в машинах, в управлінні бізнесом, в бухгалтерії та програмуванні. З ним можна було поговорити про квантову фізику і нейрофізіологію, про туризм, океани — про все-все. Він міг не просто підтримати розмову, а ще й дати пораду, розказати щось детальніше, нове. Геннадій був талановитою людиною і легко спростовував думку про те, що щось можна не встигати. Професор без докторської Геннадій планував стати істориком, професором. «Інкорпорація Правобережжя України до Російської імперії» — тема його докторської. Цікаво було розбиратися в хитросплетіннях російської політики, спрямованої на закабалення волелюбних українців. Тож другий позивний, даний побратимами вже в ЗСУ — «Професор», — відповідав саме його інтелектуальним здібностям. Як історик він умів детально дослідити будь-яку тему, а як педагог — аргументовано донести свої думки і переконати у достовірності фактів. Але не так сталося, як гадалося. Спочатку Геннадій мусив змінити вектор професії, а потім сталося повномасштабне вторгнення Росії. Залишилася недописаною дисертація: стоси заповнених аркушів припадали пилом у шухляді в очікуванні кращих часів, була призупинена робота в архівах. Геннадію довелося ставати парамедиком, рятувати і давати шанс на життя пораненим, вивчати, як літає безпілотник. Словом, захищати Україну. «Сім’я — найдорожчий у світі скарб» Галина та Геннадій одружилися ще студентами, в 1994-му. З тих самих пір у їхній родині завжди плекалися прості, але важливі цінності: підтримка, взаємоповага, любов. Марина, подруга Галини, згадувала, що коли вперше побачила їх як молоду сім’ю, її вразило те, як Галина й Геннадій цінують та як багато роблять одне для одного. Спокій і врівноваженість Геннадія створювали найкомфортніші умови для сімейного життя. За 30 років він став фортецею. І дружина, і донька щодня відчували підтримку й захист їхнього «всесвіту». Геннадій завжди намагався потішити своїх дівчаток чимось смачненьким, а головне — захистити, взяти в обійми й не відпускати. З ним кожен член сім’ї ставав сильнішим, навіть улюбленець родини кіт Філ визнавав лише його авторитет. Генчик, як великий надійний корабель, сміливо виходив у море, а всі, хто йшов за ним, точно приходили туди, де світило Сонце. «Бонд. Обручка» Після важкого поранення, яке вклало його в ліжко без можливості ходити, Геннадій не дозволяв Галині бачити себе в лікарні. Бажання не обтяжувати родину було для чоловіка пріоритетним: він-бо звик давати раду труднощам сам. За кілька днів, пересиливши себе, Геннадій таки дозволив дружині прийти. Галина згадувала: «Для мене це було дуже відповідально, мені потрібно було мати вигляд сильної, випромінювати максимальну підтримку й сприйняття чоловіка у статусі хворого. Для Геннадія це теж було випробуванням, він не звик, щоб його бачили безпомічним. Тепла зустріч в обіймах додала впевненості, і коханий м’яко попросив знайти в потаємній кишені рюкзака пакунок, який бережливо сформували його побратими після обстрілу. Коли знайшла листівку з написом “Бонд. Обручка”, затамувала подих. Слова про те, що “хлопці знімали мою обручку й трохи пошкодили”, звучали як виправдання. А занести обручку до ювелірної майстерні й виправити нерівності Геннадій попросив серйозно й відповідально. Тоді я і зрозуміла, чим для нього була сім’я! Він дорожив кожною деталлю, кожним зв’язком між нами! Ледь стримуючи сльози, я розгорнула той згорток, притисла до себе й міцно обійняла свого найкращого у світі Героя». «Мій зайчик, мій Карінчик» Найбільша гордість Геннадія — донечка Каріна. Вона народилася в 1998-му, за два роки по закінченню навчання пари. Батько з трепетом брав на руки крихітку Каріночку, боявся й дихати, але з любов’ю вдивлявся в розумні оченята й огортав маля теплом. Тато навчав доню всім життєвим мудростям, кулінарним хитрощам, разом вони допомагали мамі куховарити. Каріна сумлінно навчалася й відповідально ставилася до навчання, плавання, танців. Приводів пишатися донькою в Геннадія було більш ніж достатньо — взяти хоча б 200 балів ЗНО з української мови, по 198 балів з англійської й історії України. Ці результати окрилювали Геннадія, він відчував свій внесок і дотичність. Після бакалаврату Національного університету «Києво-Могилянська академія» Каріна стала студенткою Королівського університету Лондона (Imperial College London). Вже на війні батько радів цьому результату, напевно, ще більше, ніж у 2016 році. Тато — Всесвіт Між найкращим в світі батьком Геннадієм і донькою Каріною з самого її народження існував особливий магічний зв’язок. Саме татовою відповідальністю було купання маленької доні, введення у раціон нових продуктів і навіть проведення незвичної зарядки. Перед сном Геннадій читав донечці книжки, які сам обожнював у дитинстві. Одна з них — «Дивовижний чарівник з країни Оз». Протягом чотирьох років Геннадій возив Каріну до басейну займатися плаванням, для здоров’я. Після татового спокійного й упевненого роз’яснення дитина легко розв’язувала задачі, а програма Excel візуалізувала дані в таблицю. Тато для Каріни — найкращий наставник і викладач. Саме він навчив Каріну кататися на велосипеді й роликах, водити автомобіль, стріляти з лука та вогнепальної зброї в тирі. Особливим часом для тата й донечки були щоденні тренування з кермування авто, спільне приготування кулінарних шедеврів, перегляд цікавих фільмів і прослуховування музики. Улюблене заняття Книги — це глибина знань, а читання — витоки мислення. Так вважав Геннадій. Для нього читання було тихим пірнанням у світ нового, книги відігравали особливу роль у його світосприйнятті. Це було читання для тренування розуму, як фізичні вправи для тіла. Кожна прочитана книжка ставала предметом обговорення в колі рідних і друзів. Знання з книг втілювалися в ідеї чи задуми: розібратися в нюансах будівництва, програмуванні, тонкощах медицини, технічних компонентах різних механізмів. Ще й подружитися з цим усім у житті. Геннадій читав дуже багато і різножанрового: Пітера Гамільтона, видання журналу «Рідерз Дайджест», шедеври світової фантастики Пола Андерсона, Андре Нортона, Гаррі Гаррісона, Урсули Ле Гуїн, Айзека Азімова. Особлива увага — історичним книгам, розумінню минулого й аналізу сучасних подій під його впливом. Глибоке занурення в дослідницький процес забезпечувало вміння виважено й системно пояснювати проблемні явища, наприклад, чому Київська Русь — це Україна. Він умів захопити інших своєю любов’ю до історії та глибиною її уроків. Хобі як професія Геннадій захоплювався автомобілями, військовою технікою. Його улюбленими іграшками були машинки та літачки на радіокеруванні. Пізніше дитяче хобі стало його професією не лише в мирному житті, а й на війні. Керівна посада в автобізнесі, яку Геннадій обійняв у 29 років, потребувала не лише розуміння роботи автомобіля, а й вивчення запчастин, які реалізовувала компанія, діагностування несправності й уміння добирати потрібну деталь. Серед пошукових запитів Геннадія постійно були форуми з військової техніки та нових моделей, ремонту різних автомобілів, приладів і обладнання для побутової техніки. Детально вивчивши інструкцію, чоловік завиграшки міг оцифрувати відеоматеріал з сімейного архіву, запустити іграшковий гелікоптер у квартирі, відремонтувати автомобіль чи пралку, поциклювати паркет чи зібрати меблі. Кожен життєвий виклик ставав для Геннадія новим кроком у здобутті нових знань та вдосконаленні вже набутих. Природжений керівник Для колег Геннадій був не просто керівником, а й наставником, бо допомагав зростати й навчатися новому. Жодного разу він не говорив про когось погано: або добре, або ніяк. Умів слухати й розумів кожного, давав слушні поради й щиро підтримував. Завжди вмів знайти швидке рішення і згуртувати колектив, з Геннадієм легко працювалося, а всі його співробітники почувалися з ним як за кам’яною стіною. Водночас Геннадій ніколи не ставив себе вище за інших, не цурався жодної роботи — міг стати поряд з працівниками магазину розвантажувати товар чи прибирати приміщення. Поєднання в ньому найкращих якостей завжди викликало повагу серед колег. Геннадія цінували за розум і справедливість, сміливість і вольовий характер, доброту й вимогливість, чесність і порядність, відданість справі й глибоке почуття обов’язку перед Україною. З ним можна було розмовляти на будь-які теми — від життєвої філософії до простих буденних речей. «Тиха дружба», або Справжній друг Руслан Ще на другому курсі університету Геннадій зустрів Руслана Ниника. Схожі риси характеру, цінності, захоплення — фундамент для тісної дружби. У студентському гуртожитку вони не раз обговорювали прочитану Русланом історичну прозу, а Генчиком — фантастику. Геннадій не намагався переконати Руслана читати саме фантастику, а просто приносив йому книжки. Справжня дружба між ними зав’язалася вже по завершенню навчання, коли Руслан святкував отримання диплома: виїзд з ночівлею в наметах на Дністер у колі друзів. Два дні серед природи у повній тиші й спроєктували глибину «своєрідної» дружби між ними. Генин номер телефону був першим у списку тих, кому Руслан телефонував і ніколи не отримував відмови на своє прохання. Дружба студентська переросла в родинну. Геннадій став хрещеним батьком Назара — старшого сина Руслана і його дружини Світлани. Як хрещений Геннадій був найкращим прикладом моральності для похресника. Авторка й верифікаторка тексту дружина Геннадія Боднарчука Галина ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Роман Шухевич](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/roman-shukhevych/): Генерал-хорунжий, командир УПА, лицар Головний командир Української Повстанської Армії, генерал-хорунжий, одна з легенд нашої визвольної традиції. Активний діяч ОУН. Стратег, тактик і прагматичний організатор підпілля, завдяки якому український визвольний рух став одним із найбільших рухів опору спочатку нацизму, а згодом — совєтському тоталітаризму. Хоробрий воїн і моральний авторитет, підприємець та самодостатній лідер, який замість «успішного успіху» обрав сенсом життя боротьбу за Україну. Людина багатьох талантів: музикант, спортсмен, пластун — особистість рівня епохи Відродження, який діяв в епоху Боротьби. Той, кого знали під багатьма іменами: Тур, Шух, Степан, Чернець, Чагар, Тарас Чупринка, Хмара, Білий, але з єдиним прагненням: вибороти Волю. Політик, який розумів, що підпільного бою не виграти й що опісля «Україну будуватимуть ті, хто виросте в окупації». Той, хто не здавався ніколи, не здався і в останньому бою з чекістами. Авторка тексту Інна Крупник ілюстраторка (ч/б) Лада Гентош ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікувала Олеся Ісаюк відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Алла Горська](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/alla-horska/): Художниця, шістдесятниця, правозахисниця Українська мисткиня, майстриня графіки та живопису, якій «світила» кар’єра радянської художниці, але вона свідомо обрала та захищала українство. Зірка нашого андеграунду 60-х, авангардистка, що через свої монументальні панно та вітражі «Боривітер», «Дерево життя», «Шевченко.Мати», «Вітер» голосно розповідала про наше коріння та, попри все — живий колорит в умовах заборон та соцреалізму в СССР. Громадська діячка, що відкрила нам правду про Биківнянські могили жертв політичних репресій. Дисидентка, правозахисниця, яка зростала разом та невід’ємно з шістдесятництвом: від Клубу творчої молоді «Сучасник» до прихистку та захисту засуджених режимом українців. Нескорена «княгиня», яка не знала обмежень у творчості та безстрашно чинила спротив тоталітарній системі, що її підступно стратила. Авторка Марина Дубина ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Інна Крупник верифікувала Олена Зарецька відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Данило «Posipaka» Мурашко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/danylo-murashko/): Військовий льотчик, Герой України Льотчик 3 класу, молодий та амбітний Воїн, що з дитинства мріяв про військо. Відважний, мужній ас, що марив, дихав і жив небом та кожну хвилину в ньому відточував майстерність. Учасник російсько-української війни, який ефективно та цілеспрямовано нищив техніку й живу силу ворога. Повний лицар ордену Богдана Хмельницького І, ІІ та ІІІ ступенів. Командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, що в свій останній виліт зумів відвести підбитий літак від населеного пункту та ціною власного життя врятував людей. Герой України (посмертно). Рідне місто Ніжин Данило народився 10 серпня 1998 року в родині Людмили та Геннадія Мурашків. Єдина дитина в родині. Школа У Ніжині хлопець навчався у загальноосвітній школі № 9. Як пригадує Людмила Мурашко, ще з садочка син вирішив стати військовим після того, як йому зробили фото у формі моряка. Тож багато часу в шкільні роки приділяв підготовці до мрії, зокрема гартувався фізично: любив вуличний воркаут (турнік, бруси та перекладину), захоплювався футболом — займався ним цілих дев’ять років. Ліцей Після закінчення школи Данило понад рік був вихованцем Чернігівського ліцею інтернатного типу з посиленою військово-фізичною підготовкою. Так його мрія стати військовим ставала ближчою до здійснення. Курсант У 2015 році Данило вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. На той час Росія вже розпочала агресію проти України й анексувала Крим. Прагнення захищати Батьківщину у хлопця лише зміцніло. Тож за 5 років Данило успішно закінчив виш та отримав спеціалізацію штурмовика із направленням у Миколаїв. В Миколаєві Після закінчення університету Данила скерували служити в місто кораблів Миколаїв. Його військовою родиною стала 299-та бригада тактичної авіації імені Василя Нікіфорова. Данило розпочав службу з посади рядового льотчика. Того-таки 2020 року хлопець познайомився зі своєю майбутньою дружиною Дар’єю, й вони почали жити разом. Одруження 1 квітня 2022 року Данило одружився на Дар’ї, з якою був у парі вже кілька років. На жаль, подружжя не мало змоги бути поруч постійно, адже хлопець більшість часу був на бойових завданнях. Велика війна За кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення Данило швидко набрав необхідні години бойових вильотів, набув досвіду. Тож із травня 2022 року став уже старшим льотчиком авіаційної ланки авіаційної ескадрильї. Нагороди За проявлену мужність та бойову відвагу Данило Мурашко, військовий льотчик 3-го класу, став повним лицарем ордену Богдана Хмельницького. Орден Богдана Хмельницького І ступеня льотчикові присуджено указом Президента від 9 серпня 2022 року. Цей орден Данило отримав особисто з рук Володимира Зеленського. А із рук генерала Валерія Залужного льотчик Мурашко одержав «Сталевий Хрест» — відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України, почесний нагрудний знак — як вправний командир льотної ескадрильї. Знищувати ворога Від 24 лютого 2022 року Данило Мурашко здійснив 141 бойовий виліт, знищив близько 70 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, близько 30 автоцистерн паливно-мастильних матеріалів, близько 600 окупантів. Неодноразово здійснював вивід авіаційної техніки з-під ракетних ударів ворога. Врятував людей «Posipaka» не мав бойового завдання в цей день. Зателефонував батькові й сказав, що не має запланованих польотів. Але пізніше вмовив командира і полетів. Ворог підбив пілота Мурашка над селищем Шабельківка поблизу Краматорська. В цей день тут роздавали гуманітарну допомогу, у центрі було людно. «Я відвернув!» — останнє, що сказав Данило. Командир авіаційної ланки Мурашко відвів літак від Шабельківки, але втратив дорогоцінну висоту і не встиг катапультуватися. Урятував людей ціною власного життя. Чин похорону 30 січня 2023 року Данила Мурашка, відданого Україні Воїна, провели в останню путь у рідному Ніжині. На чин поховання зібралися рідні, містяни, бойові побратими. Сотні людей прийшли віддати шану тому, хто захищав їх до останнього. Герой України 8 липня 2023 року Данилові Мурашку посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Посмертно льотчику присвоїли звання майора Збройних Сил України. Вшанування 26 липня 2024 року вулицю Бєлінського в Миколаєві, де служив Данило Мурашко, перейменовано на його честь. Є вулиця на честь Героя і в селищі Шабельківка (Краматорськ). А в рідному Ніжині вулицю 8 Березня перейменували на вулицю Майора Данила Мурашка 9 жовтня 2025 року. Депутати міської ради підтримали це рішення одноголосно після звернень родини, військових і громадськості. Данило Мурашко народився 10 серпня 1998 року у мальовничому Ніжині, що на Чернігівщині. Був єдиною дитиною в родині. З дитинства хлопець гартував сталь у характері та завжди хотів бути першим. «Даня був лідером, — згадує його мама Людмила Мурашко. — Ще з садочка вирішив стати військовим після того, як йому зробили фото у формі моряка. Щороку я запитувала, чи впевнений він у своєму рішенні, і щороку він чітко казав “так”». Підлітком Данило зацікавився спортом — можна сказати, «прикіпів» до нього. Обожнював футбол: дев’ять років відвідував дитячо-юнацьку спортивну школу. А ще опанував воркаут (вуличне тренування) і часто з ранку і до самого вечора відточував техніку й силу на брусах та турніках просто неба. Першою «дорослою» книжкою Данила про війну, прочитаною у сім років, стала книга «Звіяні вітром» Марґарет Мітчелл. Тоді хлопець не зрозумів як слід, що цей твір не про саму війну, а про любов під час війни. Але мама Людмила мудро сказала: «Синочок, підростеш — зрозумієш». А улюбленим фільмом Данила була історична драма «Троя» з масштабними й видовищними батальними сценами. З освітою все було як у всіх: хлопець закінчив школу (загальноосвітня Ніжинська школа № 9) й постав перед вибором майбутнього фаху. І спрямовувало його тоді те саме дитяче бажання стати військовим, бути воїном із книг та фільмів.  Тож Данило майже без роздумів вступив до Чернігівського ліцею інтернатного типу з посиленою військово-фізичною підготовкою. Збройна агресія Росії проти України, коли російські військові зайшли в Крим у 2014 році, лише посилила його бажання стати офіцером, захищати своє. З усіх військових професій обрав фах пілота — «літати» відтепер стало і його прагненням, і його шляхом. Відтоді квартира, в якій жили Даня з мамою, була заставлена літаками: деревʼяними, пластмасовими, металевими. Небо з самого дитинства вабило Данила. Після закінчення ліцею — Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. П’ять років навчання (2015–2020 роки). Найважче з усіх дисциплін майбутньому пілоту давалась аеродинаміка — фізична наука про вивчення закономірностей руху повітряних потоків та їхньої взаємодії з твердими тілами. Через неї в Данила навіть виникали думки відрахуватись з університету, але майбутній льотчик все ж таки встояв і перед цією перешкодою. Одного разу Данило захистив дівчину на дискотеці, і в бійці йому зламали щелепу. Травма призвела до того, що хлопцеві дозволили навчатися літати лише на штурмовику — літакові, що літає на низьких висотах. Майже відразу опісля Данило опинився в Миколаєві — так склалася «авіаційна доля». Гуляючи одного дня берегом Миколаївської затоки, студент Данило познайомився з Дар’єю — своєю майбутньою дружиною. Щойно переїхав до міста біля моря служити й орендував квартиру, запропонував дівчині жити разом. На самому початку повномасштабного вторгнення, Данило запропонував Даші одружитись, і вона погодилась. Аж ось і випуск. Після закінчення університету Данило став льотчиком авіаційної ланки авіаційної ескадрильї. Місце служби — 299-та бригада тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, що базувалася в уже знайомому Миколаєві. Мине зовсім небагато часу — і в травні 2022 року рядового Мурашка підвищать до старшого льотчика, а згодом — і до командира авіаційної ланки.  «Даня — єдиний з своїх друзів дитинства, хто здобув вищу освіту і став військовим. Небо було його диханням, легенями, його серцем і мисленням. Він ним марив», — згадувала мама Людмила. А двоюрідна сестра Ольга в спогадах на Платформі пам’яті «Меморіал» зазначала: «Брат був життєрадісною людиною. Завжди веселий, усміхнений, на позитиві, багато жартував. Данило з дитинства мріяв літати. Його мрія здійснилася, і він уже не уявляв свого життя без неба. Брат був мужнім та відважним, ставив цілі та йшов до них. Він справжній Герой, Воїн, Чоловік, який врятував безліч людей…» Лідер за характером, по-доброму впертий, цілеспрямований юнак завжди брав багато польотів, виконував усі поставлені бойові завдання, прискореними темпами набував такого потрібного досвіду. Тож у бригаді побратими закріпили за ним позаштатне звання «бойового козака», та й загалом згадували Данила Мурашка як мужнього не по роках воїна.  А ще всі пам’ятають його щиру усмішку, яка майже ніколи не сходила з обличчя. З нею він взявся і за англійську — адже в планах командування було «перенавчити» Данила на літак F-16 як одного з перших серед молодих асів. За власний кошт новоспечений учень придбав інтенсивні курси, в перервах між вильотами слухав, штудіював мову. А вже за деякий час своїми результатами дав зрозуміти оточенню і командиру, що його рівень англійської вже вищий, ніж у багатьох із них.  Людмила Мурашко пригадує і такий промовистий випадок про готовність сина летіти в будь-яку хвилину: «Каже мені Данька, що сьогодні два польоти вже було, і, може, третій буде. Я питаю в нього, чому так багато, а він мені: “Мам, ну дивись, вранці встали, в того голова болить, у того болячка, в того срачка. А бойова задача є. Хто летіти буде — Мура буде”»… Мура — саме так, скорочено від Мурашко, називали Данила в підрозділі. З такими годинами нальотів-вильотів, за знищення ворога і за те, що успішно виводив авіаційну техніку з-під ракетних ударів противника, не забарилася й відзнака молодому талановитому літунові. За видатні досягнення Данило був нагороджений орденами Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів. Тож Мурашко — повний лицар цієї нагороди. Також йому було присвоєно почесний знак «Сталевий Хрест».  Мовою цифр заслуги Данила Мурашка звучать не менш захопливо. За перший рік повномасштабного вторгнення з 24 лютого 2022 року по 27 січня 2023 року льотчик здійснив 141 бойовий виліт. За цей час він знищив 70 одиниць броньованої техніки, 80 автотранспортних засобів, 30 автоцистерн паливно-мастильних матеріалів, ще й живу силу ворога — 600 окупантів. Він також урятував сотні наших військових, прикриваючи їх з неба чи виводячи з оточення ворогом. Ось як розповідав про Данилову ненависть до окупантів його командир Ростислав Лазаренко в інтерв’ю військовому онлайн медіа «Армія INFORM»: «Пам’ятаю, як Данило подивився новини про Бучу, яке там звірство було, в нього просто очі кров’ю налились… Каже: “Буду їх знищувати, скільки зможу! Якщо ми знищимо хоч одного окупанта, то він уже не зможе вбивати наших хлопців та дівчат. А якщо ми забираємо десятками, а інколи і сотнями, за один виліт, то скільки ми своїх рятуємо? А на передовій нашим набагато важче… Ми прилетіли, відпрацювали і повернулись у відносну безпеку, а вони — під вічними обстрілами”». Командир та побратими стверджували, що Данило постійно вчився, відточував майстерність. Конструктивну критику спокійно вислуховував, помилки виправляв і в цілому добре вмів слухати досвідченіших льотчиків. Так 24-річний юнак зрештою став «ведучим» льотчиком у бойовому авіаційному порядку, бо старших літунів ставало дедалі менше, а польоти не мали припинятися. Він отримав і відповідальність за тих, хто летить за ним, і довгоочікуваний позивний. «Прийшов мій час! Позивний — “Posipaka”», — гордо заявив тоді командиру. Отримував «Posipaka» і на горіхи. Як добре освоїв техніку польоту, пробував літати на гранично малій висоті. Командир тоді казав: «Данька, то, звісно, добре, що ти вже такий ас, але ж потрібно думати про безпеку!». 27 січня 2023 року. Весь день була низька видимість, і ось за пару годин до сутінок розпогодилося. Данило не мав летіти, сумував із цього приводу, а потім таки «випросив» чергове бойове завдання в командира. Під час виконання задачі в небі над Донеччиною літак Мурашка підбив ворожий винищувач ракетою класу «повітря-повітря». А внизу — населений пункт Шабельківка неподалік Краматорська, тож воїн оперативно ухвалив рішення відвести літак якомога далі від житлових будівель. Проте втратив висоту та не зміг безпечно катапультуватися. Данило Мурашко загинув смертю Героя у день весілля своїх батьків. «Я відвернув!» — такими були останні слова Данила в ефірі. «Він не мав летіти у той день. Казав мені, що не було в нього планових польотів. Але чомусь полетів. У той день у селі Шабельківка, яке у сірій зоні, роздавали гуманітарну допомогу, тож на центральній площі було тисячі чотири людей. І якби Даня не відвів літак, вони б усі загинули», — так описує героїчний вчинок сина Людмила Мурашко.  За особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Данила Мурашка посмертно нагородили званням Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Також посмертно льотчикові-капітану 3 класу присвоїли звання майора. 26 липня 2024 року одну з вулиць в Миколаєві перейменували на честь Данила Мурашка. А в жовтні 2025 року на мапі рідного льотчикові Ніжина з’явилася вулиця Майора Данила Мурашка. Найкраще про Данила сказала найрідніша йому людина — мама: «Я — мама справжнього мужнього офіцера, який любив свою Батьківщину і НЕБО понад усе. Він — найкращий син, онук, брат, племінник. Це була людина з 100-відсотковою харизмою, людина-свято, мудрий і відважний не за віком. Ніколи в своєму житті він мене не образив. Завжди говорив, як сильно мене любить. Найбільше не любив, як я плакала. Мріяв стати офіцером з 4 років і власній мрії не зрадив. Говорив мені, що без неба жити не може, там він — вільний птах. Мій син для мене — приклад чесності, сміливості, гідності, мій мотиватор. Я багато чого встигла зробити завдяки йому, бо синок надихав мене на мої маленькі перемоги. Дякую, Сину, що обрав мене своєю мамою. Для мене честь і гордість — мати сина з великим і люблячим серцем. Ти для мене завжди живий. Я досі чекаю від тебе сердечка. Як ми домовлялися. Вічного польоту, ангеле мій найкращий!». Як казали всі, хто близько знав Данила чи служив разом — від нього ніколи не почути було відмови, ниття, скарг на втому чи «не такі» умови. Він був юний, завзятий і по-хорошому впертий. На першому місці, попри молодий вік, у нього була війна і битва за українців. Данило люто ненавидів ворогів і воював за кожного з нас. Честь тобі, Воїне! З дитинства мріяв бути офіцером У дитсадочку фотограф робив популярні тоді «фахові» фото дітлахів. Данило обрав собі світлину, де він у формі морських сил ЗСУ. Прийшовши додому, показав це фото мамі і сказав: «Як виросту — хочу бути таким». Так із дитинства викристалізував мрію про майбутнє: стати офіцером. Підлітком Данило уважно стежив за подіями Революції Гідності та початком російсько-української війни. А коли Росія окупувала Крим, його бажання захищати Україну і небо над нею лише зміцніло. Фах льотчика був саме про це, тож його він і обрав. Улюблена страва Данило обожнював мамин торт «Наполеон». Дитиною жартував, що за цей мамин фірмовий десерт «готовий життя віддати». Відтепер після загибелі Данила на сімейних застіллях родина ставить тарілку для свого Героя — і перший шматок торта завжди дістається йому. Закрив втрати Мама Данила пригадує, що після загибелі сина в його бойовому підрозділі понад рік не було втрат. Людмила Мурашко вірить, що це «Данюша закрив гештальт наших втрат на якийсь час». На жаль, через рік і десять днів після загибелі Данила загинув один із його командирів — Владислав Риков. «Це, певно, розіграш» Данило Мурашко одружився 1 квітня 2022 року. Через цю «несерйозну» в нашому сприйнятті дату, коли він надіслав мамі свідоцтво про шлюб, вона спершу не повірила. «Класний розіграш», — відписала синові Людмила. Але це таки виявився не жарт, адже і раніше Даня ділився з Людмилою планами побратися з Дар’єю: «Мам, це та дівчина, з якою я хочу провести все своє життя». Нагороди За життя Данило став повним лицарем ордену Богдана Хмельницького. Орден І ступеня льотчик Мурашко отримав особисто з рук Президента Володимира Зеленського в серпні 2022 року. Під час вручення президент запитав у воїна, чому він не хоче зробити фото, на якому було б видно його обличчя. Данило Мурашко відповів тоді, що в США ніхто ніколи не бачить пілотів в обличчя, бо це гарантія безпеки. Також льотчик був відзначений почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий Хрест» — за мужність, вміння ухвалювати зважені рішення як бойовий льотчик. Звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» воїн неба Мурашко був удостоєний посмертно — за те, що відвів літак від населеного пункту ціною власного життя. Данило ніколи не хвалився своїми нагородами, а коли мама питала, за що їх присудили — найчастіше просто віджартовувався. Авторка тексту Тетяна Новаківська ілюстратор Сергій Федоров верифікувала родина відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Джеймс Мейс](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/james-mace/): Дослідник Голодомору, науковець Американський дослідник Голодомору, який обрав стати українцем. Очільник Комісії комітету Конгресу США з вивчення голоду в Україні. Вчений, який визначив своєю місією розповісти світові про геноцид 1932 — 1933 років іще в часи «холодної війни» ХХ століття. Місіонер правди, якого «покликали наші мертві» і який запалив свічку пам’яті для нас і для світу, бо вважав цю тиху й людяну акцію щирішою за пафос офіційних промов. Дослідник націонал-комунізму в Радянській Україні, автор концепції постгеноцидного суспільства, той, хто першим публічно покаявся за західний світ, який знав про Голодомор і промовчав. Професор політології Києво-Могилянської академії, для якого викладання було чи не найбільшою радістю. Автор книг, монографій, публіцист та колумніст, зокрема автор матеріалів для всеукраїнської газети «День». Автор і верифікатор Сергій Гула ілюстраторка (ч/б) Катерина Цібере стилізувала Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Степан Чобану «Chefache»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/stepan-chobanu/): Льотчик-винищувач, Герой України Льотчик-винищувач І класу, який обрав небо собі за покликання, а його захист — за професію. Пілот-інструктор, командир ланки авіаційної ескадрильї, що був відмінним наставником для молодих пілотів і надійним побратимом. Підполковник (посмертно) 831-ї Бригади тактичної авіації Збройних Сил України з позивним «Chefache», для якого небо над Кропивницьким стало місцем останнього бою за нашу свободу. Щирий, добрий, відданий, життєрадісний, з унікальним почуттям гумору. Учасник багатьох навчань і випробувань військової техніки. Майстерний пілот парадів Незалежності над Хрещатиком. Учасник російсько-української війни, Герой України (посмертно). У серці Бессарабії Степан Чобану з'явився на світ у селі Долинське Ренійського району Одеської області в родині робітників. Батько Іван працював у будівельній бригаді, мати Анна — в городній. Степан навчався в місцевій школі. Зростав допитливим, захоплювався літературою, астрономією та історією. Закохався в авіацію Після закінчення школи Степан навчався в Ізмаїльському Товаристві сприяння армії, авіації та флоту (радянська структура ТСААФ). 18 травня 1982 року був призваний до лав збройних сил СССР. Строкову службу Степану випало проходити в авіаполку в Умані на посаді водія санітарного автомобіля. Там він уперше наживо побачив польоти винищувачів, через що ще більше закохався в авіацію й остаточно вирішив стати пілотом. Професійне становлення Степан Чобану вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Батьки хлопця дізналися про це вже після зарахування сина до списку курсантів. Син зробив їм приємний сюрприз. Степан був одним із небагатьох, хто завершив навчання на бойовому літаку МіГ-23. У грудні 1987 року після закінчення училища молодий пілот Степан Чобану прибув на своє перше місце служби в 190-му винищувальному авіаційному полку на аеродром Канатове в Кіровограді (зараз Кропивницький). 831-ша Бригада тактичної авіації Степан Чобану пройшов перепідготовку на літаку Су-27. З того часу почався його професійний шлях вже у складі 831-ї бригади тактичної авіації у Миргороді. У небі над Україною З проголошенням Незалежності України Степан Іванович склав присягу на вірність Батьківщині та залишився в ЗСУ. Не полишив авіацію навіть в умовах економічної кризи та браку ресурсів. Свого часу обіймав різні льотні посади, став начальником повітряно-вогневої та тактичної підготовки. Здобув і найважливішу для себе кваліфікацію — «військовий льотчик I класу», налітавши понад 1100 годин. Тричі над Хрещатиком Степан Іванович — учасник багатьох навчань і випробувань військової техніки. У дні святкування Незалежності України йому судилося тричі пролітати над Хрещатиком. Також був у складі демонстраційної групи вітчизняних Повітряних Сил у Румунії. В запас У 2010 році Степан Іванович пішов у відставку за віком. За плечима в нього на той час було понад 27 років служби. Повернення З початком агресії Росії в 2014 році Степан Іванович добровільно повернувся на службу. З 2015 року знову став поруч із молодими пілотами, навчав їх польотам як льотчик-інструктор, передавав досвід. У 2019 році був призваний уже у межах мобілізації, виконував бойові завдання в зоні проведення антитерористичної операції (АТО), отримав статус учасника АТО. Також чергував у складі сил ППО. Велика війна Напередодні повномасштабного вторгнення Степан Іванович заступив на бойове чергування. А вже 24 лютого 2022 року вивів свій літак з-під масованого ракетного удару. До своєї загибелі льотчик устиг виконати понад 10 бойових вильотів в протидії ворожій авіації й ракетам. Останній раз в небо 28 лютого 2022 року Степан Іванович першим піднявся в повітря на літаку Су-27 і вступив у повітряний бій над містом Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Літак був атакований ракетами, внаслідок чого Степан Чобану загинув. Його дії забезпечили підняття у повітря інших літаків частини, виведення їх з-під удару та перебазування на резервний аеродром. Герой України Указом Президента України майору Степанові Чобану посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. А 5 серпня 2022 року Степана Чобану посмертно нагородили відзнакою Президента України «За Оборону України». Почесний громадянин Почесний громадянин міста Миргород — це звання Степану Чобану присвоїли посмертно рішенням 22-ї сесії Миргородської міської ради від 18 вересня 2022 року. Для пілота Миргород був другим домом. Вулиці, названі на честь Героя, є в містах Кропивницький, Київ, Миргород, Мукачево, Рені та у рідному селі Долинське. У Києві Олександр Оксанченко та Степан Чобану, двоє пілотів-асів, побратимів, добрих друзів, «сусідять» і в назвах вулиць. Тепер вони назавжди разом. Підполковник посмертно Чергове військове звання — підполковник-льотчик — Степан Чобану отримав теж посмертно, згідно з наказом Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України №726 від 1 жовтня 2023 року за особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Нагороди Воїну У 2024 році (18 червня) родина отримала чергову почесну військову нагороду підполковника Чобану — Комбатантський Хрест. А 20 вересня 2025 року з нагоди 271-ї річниці заснування міста Кропивницький начальник обласної військової адміністрації Андрій Райкович вручив родині льотчика нагороду «Полум’яне серце» — за відвагу, за силу духу, любов до батьківщини та самопожертву заради інших, яку заснували міська рада та виконавчий комітет Кропивницького. «Коли одного разу піднімешся у небо, то вже ніколи не відмовишся від польоту», — казав Степан Чобану побратимам, друзям, а головне — молодим пілотам, яких навчав. Навчав із захопленням та самовіддачею. Його життєвим девізом було майже професійне «Вперед та ввись!». Льотчик-винищувач, пілот-інструктор, командир ланки авіаційної ескадрильї, наставник для молодих пілотів. Людина честі, мужності й великого серця. Він не просто літав — він жив небом, надихав, навчав, підтримував. Поєднуючи в собі романтизм і професіоналізм, він залишив по собі світлий слід у серці кожного, хто мав честь бути поруч. Бо по життю — та й по службі — був не лише мрійником неба, а й його досвідченим практиком: учителем, прикладом, воїном.  А водночас — щирим, справедливим порядним офіцером, життєрадісною людиною з унікальним почуттям гумору, який жив по совісті, з добром і повагою до кожного. Усі — від солдатів до старших офіцерів, друзі, знайомі — з повагою називали його «Степан Іванович». Таке ставлення він дуже цінував і пишався, часом казав: «Запам’ятайте, в будь-якій ситуації треба залишатися людиною». Дитячі та шкільні роки Степан Чобану народився 21 грудня 1963 року в селі Долинське, що в самому серці Бессарабії (нині село Ренійської громади Ізмаїльського району Одеської області). Зростав у працьовитій і дружній родині, де панували тепло, взаємна підтримка та плекалися справжні людські цінності. Батьки працювали в місцевому колгоспі: тато Іван у будівельній бригаді, а мати Анна — у городній. У родині було четверо дітей: старший брат, двійнята — Степан і його сестра та молодший брат.  «У старших класах, — пригадував Степан Іванович, — я не дуже любив писати домашні завдання в зошиті. Теорію разом із сестрою прочитали — й мені цього вистачало. Приходжу на урок, учитель питає: “Хто не зробив домашнє завдання в зошиті?”, — я чесно піднімаю руку. А сестра штовхає мене й каже: “Подивись у зошит, я за тебе записала”. І тому ніхто не мав права її ображати — навіть учителі. Єдина трійка в моєму атестаті з’явилася не через навчання, а через принцип. Учитель накричав на сестру, несправедливо знизив їй оцінку. Вона розплакалася. Я не витримав: встав, сказав усе, що думав, про вчителя, і просто вийшов із класу. І не шкодую». Степан по-особливому шанував батька — саме на його честь назвав свого первістка Іваном. А його найбільшим бажанням було пролетіти на своєму Су-27 над рідним селом — щоб тато побачив, чого досяг його син. Але цього не сталося: оскільки село розташоване у прикордонній зоні України, такий політ був неможливий. Для Степана батько завжди був прикладом мужності та незламності. Він згадував, як у дитинстві лягав спати, а батько ще працював у своїй майстерні, а коли прокидався, той уже працював. А потім ще вдень ішов на роботу. «Я не розумів, коли він узагалі відпочиває», — казав Степан.  До першого класу Долинської середньої школи Степан пішов 1 вересня 1974 року. «Високий, темне каштанове волосся, чорні іскристі очі, словом — живчик», — так згадувала його класна керівниця Валентина Миколаївна Лунгу. Вона ж відзначала згодом у спогадах Степанове не по роках доросле ставлення до життя, відповідальність і водночас справедливість та толерантність. Втім, хлопець не був аж таким «янголом» — часто порушував шкільну дисципліну, але завжди визнавав, якщо помилявся. Прагнув бути на рівні сестри Марії, яка була відмінницею. «25 травня 1981 року, останній дзвоник, мій 10-й випускний клас. Останній урок, на якому я роздала учням чисті аркуші та запропонувала дати письмові відповіді на запитання: яким(-ою) я бачу себе у майбутньому, через 10 років. Зустріч за 10 років потому відбулася влітку 1991 року. Зібралися майже всі однокласники. Кожен по черзі відкривав свій аркуш (я їх зберегла) та порівнював свої тодішні бажання з досягненнями. Степан розгорнув свій аркуш і сказав: “Серед моїх бажань пріоритетним було стати льотчиком, я став ним і я щасливий”», — розповідала про учня Валентина Миколаївна.  Після закінчення середньої школи — десятирічки — в 1981 році Степан уже в Ізмаїлі пройшов курси водіїв у Товаристві сприяння армії, авіації та флоту (ТСААФ — масова ідеологічна оборонно-патріотична організація в СССР, що готувала водіїв для потреб радянської армії). Тоді небо ще здавалося Степанові далеким, але за рік усе змінилося. В травні 1982 року юнак був призваний до збройних сил СССР на строкову службу. Волею долі він опинився в одному із навчальних авіаційних полків, розташованому в Умані. І хоч отримав посаду рядового водія санітарного автомобіля «УАЗ», у полку він на власні очі побачив, як курсантів навчають літати. Степан заприятелював із багатьма курсантами, часто спостерігав за їхніми польотами. Так він безмежно закохався в авіацію й одного разу зловив себе на думці: «Я теж так зможу». Тож легко ухвалив рішення навчитися омріяної льотної професії. Степан написав листа молодшому братові з проханням надіслати необхідні для вступу документи. І після півтора року строкової служби подав заяву на вступ до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Батьки дізналися про його вибір «крилатої» професії вже після успішного вступу.  Вибір фаху і долі 1987 року Степан Чобану закінчив альма-матер та отримав фах льотчика-інженера командної тактичної винищувальної авіації. Він був одним з небагатьох курсантів, хто почесно завершив навчання на бойовому літаку МіГ-23. Вже згодом, зробивши акцент на пілотуванні, а не на авіаційній інженерії, Степан Іванович жартував: «Я льотчик мінус інженер». Першим його місцем служби після випуску став 190-й винищувальний авіаполк у Кіровограді (зараз Кропивницький), що базувався на аеродромі Канатове. Тут Степан Іванович ще більше закохався не тільки в небо, але й у місто під ним. Він вивчав історію Кіровограда, а згодом завжди з теплом розповідав про роки служби та життя тут. Про особливе ставлення Степана Чобану до міста свідчить і те, що саме сюди, в льотну академію, він скерував на навчання свого молодшого сина Євгенія.  Два роки служби, набутий досвід, перенавчання на кермування легендарним літаком Су-27. У серпні 1989 року для подальшого проходження служби льотчик Степан Чобану передислоковується до 831-го винищувального авіаційного полку в місті Миргород. Відтоді затишне містечко на Полтавщині стає його другим домом. З майбутньою дружиною Ганною Чобану познайомився влітку 1995 року, а вже восени того ж року пара побралася. Подружжя було щасливим у шлюбі, народило та виховувало двох синів, Івана і Євгенія. Ганна пригадувала такий щемкий епізод подружнього щастя: якось у відпустці старші Чобану мали прогулянку до нульового кілометра, туди, де Дунай зустрічається з Чорним морем, в українській Венеції — селі Вилкове. Сиділи ввечері на березі вдивляючись у небо: Оріон, Велика Ведмедиця. Аж раптом зателефонував син і сказав, що одружується. Не стримуючи емоцій, батьки тоді танцювали просто на піску. Під зорями. Під шум хвиль. На хвилювання Ганни Степан завжди відповідав: «Ти зі мною. Не бійся. Навіть якщо не буде ні зарплат, ні пенсій — піду на рибалку чи на полювання. Одну рибину піймаю — нам на двох вистачить. Головне — дітей на ноги поставити. Не бійся, все буде добре». Степан говорив так завжди. Зі спокоєм. З упевненістю. З любов’ю. 1991 рік, розпад СССР, Україна проголосила Незалежність. Степан відразу присягнув на вірність Україні, про що сказав просто: «Я народився на українській землі, тут мій дім, мої батьки, моя сім’я — отже, тут моя Батьківщина». Ті перехідні часи були складними не тільки для країни, але й для авіації. Постійно не вистачало пального, навчальні та бойові вильоти скорочувалися до мінімуму, зарплати були символічними, та й ті надходили не щомісяця. Попри труднощі, досвідчений льотчик Чобану виконував бойові завдання та стояв на захисті українського неба. Як завжди.  Степан Іванович і справді все життя віддав польотам. Про це свідчать і його професійний шлях — від звичайного льотчика до начальника Повітряно-вогневої та тактичної підготовки 831-ї Бригади тактичної авіації, і здобута кваліфікація — військовий льотчик I класу. На загал Чобану «налітав» понад 1100 годин на різних повітряних машинах: Л-39, МіГ-23 (модифікації «М», «МЛ», «МЛД»), Су-27. Був учасником багатьох навчань і випробувань військової техніки. Почесною місією льотчика стала участь у військових парадах з нагоди Дня Незалежності України. Чобану пролітав над Хрещатиком тричі: у 1998, 2001 та 2008 роках. Розповідав про це мало кому, але свій політ над Хрещатиком 24 серпня 2008 року він присвятив батькові, який помер 17 липня того ж року. Тішився думкою, що батько бачить його в небі — і пишається. Також Степан був пілотом демонстраційної групи вітчизняних Повітряних Сил у Румунії у 2001 та 2016 році.  Польоти були надзвичайно важливими для Степана, фактично його життям. Він говорив дружині Ганні: «Я ніколи не прагнув звань та посад. Я завжди хотів лише літати — і це в мене виходило найкраще. Для мене політ — це стан душі. Льотчик живе в польоті. Там, у небі, я бачу рай. Коли одного разу піднімешся в небо, то вже ніколи в житті не зможеш відмовитися від польоту». Майстерність Як народжується позивний? Найчастіше його придумують побратими після певної ситуації, історії чи характерної поведінки «номінанта». Це може бути дружній жарт, повага, спогад або відображення чогось особистого. Степану товариші по службі придумали позивний «Chefache». В перекладі з румунської мови, яку «Chefache» знав із дитинства, це означає «що робиш?» (che fache). Цей вибір позивного — теж про діяльний характер Степана Івановича. А ось у рідному Долинському, де він виріс, друзі та однокласники жартома звали його просто «льотчиком». Він був єдиним у селі, хто опанував цю професію. Льотна майстерність і відданість Степана Чобану українській авіації неодноразово відзначалися нагородами Головнокомандувача Збройних Сил України та Міністра Оборони України. Так, у 2006 році за значні заслуги під час військової служби Степан Іванович отримав іменний годинник від Президента України Віктора Ющенка. Серед його нагород також медаль «За зразкову службу у Збройних Силах України» ІІІ ступеня (2008 рік) та почесний нагрудний знак «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня (2021 рік). 27 років минули в роботі, службі, польотах, навчаннях, бойових чергуваннях, нескінченних злетах і посадках. У 2010 році Степан Іванович пішов у відставку за віком. Здавалося б, заслужена пауза і час на себе. Але коли у 2014 році Росія посунула на схід України з війною, Степан Іванович не залишився осторонь — повернувся у стрій. Став пліч-о-пліч із молодими пілотами: підвищував рівень їхнього вишколу, навчав польотам як льотчик-інструктор, передавав свій безцінний досвід. Без сумніву, бездоганний послужний список, відмінні льотні навички та вміння Степана Івановича передавати досвід гідно доповнили наші Повітряні Сили в перші роки російсько-української війни. Вже у 2019 році Чобану був призваний у межах мобілізації для участі в Антитерористичній операції (АТО).  Степан Іванович дійсно мав неабиякий хист педагога, інструктора. Навчав молодих пілотів м’яко, по-батьківськи. В одному з інтерв’ю сказав: «До кожного молодого авіатора потрібен індивідуальний підхід зі знанням особливостей його характеру. Важливо спокійно вказувати пілоту на помилки при пілотуванні. В жодному разі не ображати». Тоді Степан Іванович пригадав випадок, коли через нервозність і напругу молодого льотчика під час самостійного польоту вийшов із ладу двигун літака. Тому як інструктор Степан Іванович завжди намагався пояснювати все виважено та спокійно. Останній бій Настав лютий 2022 року. В переддень повномасштабного вторгнення Росії, 23 лютого, Степан Іванович заступив на бойове чергування в складі Сил Протиповітряної Оборони. А вже вранці 24-го, коли російські ракети полетіли на українські аеродроми, льотчик Чобану вивів літак з-під ракетного удару російських військ і перебазував на резервний аеродром. З честю та гідністю продовжував виконувати бойові вильоти на всіх напрямках фронту. За перші дні війни встиг здійснити понад 10 таких вильотів для протидії ворожій авіації та крилатим ракетам. 28 лютого 2022 року захисник неба Степан Чобану першим піднявся в небо і вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Цей бій став для нього останнім: його літак був атакований російськими ракетами. Ціною свого життя Степан Іванович забезпечив підняття у повітря інших літаків частини, виведення їх із-під удару та перебазування на резервний аеродром. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року майору Чобану Степанові Івановичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Льотчика з почестями поховали на Алеї Героїв у Миргороді, де базувалася його бригада. Льотчик Степан Чобану виконав свій останній політ, щоб інші могли захищати небо, а хтось — жити та розуміти ціну його Чину. А ще щоб українське небо трималося. «Не дохнуть коні, коли цього хочуть собаки», — говорив майор Чобану. Таке його напутнє слово нам. Кулінар і ковзаняр Неочікувано, але однією з пристрастей пілота-аса Степана Івановича була кулінарія. Справжній профі в усьому, він дуже смачно готував солянку, рибу з запеченим на вугіллі болгарським перцем і томатами, «панську» юшку на курячому бульйоні. Просто неперевершено смачним у нього виходив бограч — одна з останніх страв, яку навчився варити. Свої фірмові страви Чобану готував і для побратимів, і для рідних. А ще Степан Іванович захоплювався катанням на ковзанах. Однією з його найулюбленіших була історія з дитинства: в шкільні часи в своєму рідному селі він буквально з нічого зробив собі ковзани і на тих саморобних ковзанах навчився кататися. Любив Степан Чобану і полювання, цікавився астрономією, захоплювався футболом, волейболом. Пес Річард та англійська Улюбленцем пілота був кокер-спанієль на ім’я Річард, Річік, якого він балував та з яким любив гуляти. Після загибелі Степана його пес посивів, очі стали сумними, і незабаром він «пішов» за своїм господарем. Вигулюючи Річарда, Степан слухав в навушниках аудіоуроки англійської мови. Якось в 1997 році в Миргород прилітали американські колеги, і Степан Чобану познайомився з льотчиком Марком Фектоном. Він добре порозумівся з колегою, а опісля постійно вдосконалював іноземну. Загалом Степан Іванович багато читав, особливо любив класику. Однією з улюблених була книга «Військовий льотчик» Антуана де Сент-Екзюпері. Особливо його чіпляла фраза з твору: «Вмирають лише за те, заради чого варто жити». Заслуховувався піснею Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас» та віршем Ліни Костенко «Крилатим ґрунту не треба» у виконанні Богдана Ступки. Авіатор-садівник і Бессарабія Ще одним хобі Степана Івановича, чи не найулюбленішим, було вирощування винограду. Недарма Чобану народився в бессарабському краї, де виноградна лоза — не просто рослина, а частина повсякденної культури, а чи не кожен дім — виноробня. Восени він любив приїздити в рідне село на збір врожаю — так повертався до теплого дитинства. Але виноград льотчик вирощував не тільки вдома. Садив його скрізь, навіть на території місця служби: біля альтанки на аеродромі, у черговій ланці, біля гаража. Скрізь ріс виноград особливого сорту — сорту Чобану. Про це не забули побратими: на його шевроні з позивним Chefache зображений Степан Іванович, який тримає виноград. Символічно й щемко. Степан також мав глибокий інтерес до історії — досконало вивчив минуле рідного Бессарабського краю. Кава для дружини Степан завжди робив і подавав коханій львівську каву у ліжко. Свою фірмову — заварну, з цукром і дрібкою солі. Саме ця дрібка, така невловима, надавала напою глибокого, насиченого, трохи солонуватого смаку, що зігрівав душу. Їхній перший подружній ранок почався з аромату кави й теплих слів: «Я все життя носитиму тобі каву в ліжко». Своєї обіцянки Степан Іванович дотримався. Любов до дітей Подружжя Чобану виховало двох синів, яким добрий тато дозволяв майже усе. Казав, що у дітей має бути справжнє дитинство без обмежень. Чоловік хвилювався, щоб за жодних обставин діти не були голодні. Де б не був — на природі, на святкуваннях, у гостях, — не сідав за стіл, допоки не поїли і не пішли бавитися діти. Це знали всі друзі та знайомі й жартома говорили: «Степане, доповідаємо: діти нагодовані. Можеш із спокійною душею сідати за стіл!». Обидва сини, Іван і Євгеній, пішли батьковим шляхом: стали пілотами й присвятили себе небу, адже Степан Іванович був для них справжнім прикладом. Сенсом життя Степана дійсно були його діти та родина. Пошук шляху У юності Степан (тоді ще не Степан Іванович) деякий час не міг визначитися з вибором професії. Після 8 класу поїхав вступати до будівельного технікуму в Кишиневі (Молдова). Але незабаром зрозумів, що це «не його», повернувся додому та продовжив навчання у 9–10 класах. Після закінчення школи знову спробував — тепер поїхав вступати до Кишинівського політехнічного інституту. Та, навіть не доїхавши до місця, сказав собі: «Ні, це теж не моє». Так він повернувся в рідне село й залишився працювати в колгоспі помічником тракториста. Не тому, що не мав здібностей до більшого, а тому, що шукав шлях, який був би справжнім. Іспит з математики Відслуживши півтора року строкової служби, Степан подав документи для вступу до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. На іспиті з математики все правильно написав на папері, але не зміг пояснити записане усно — просто не знав математичної термінології російською. Екзаменаторка спитала: «Як так? Це ж ти писав, я бачила, тут усе правильно». «Я можу все пояснити, але тільки молдовською (румунською), бо навчався цією мовою» — відповів вступник. Це дійсно так. Навіть твори Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало», «Заповіт», поезії Лесі Українки та Івана Франка у школі він вивчав саме молдовською. А ще хлопцем любив читати молдовських авторів: улюбленими були Іон Крянге і його «Спогади дитинства» та Міхай Емінеску з безсмертним віршем «Luceafărul» («Ранкова зірка»). Іспит з математики Степан таки склав, а ось батькам про вибір професії повідомив уже після зарахування до списків курсантів. Впевнений у всьому Чобану тричі пролітав над Хрещатиком у День Незалежності України: в 1998, 2001 та 2008 роках. Військовий парад 2008 року став першим демонстраційним польотом літаків тактичної авіації після Скнилівської трагедії, тож хвилювання було колосальне — як серед керівників параду, так і серед самих пілотів. На підльоті до столиці в літаку Степана раптом відмовив один із двигунів. Командир наказав йому припинити політ і сідати на запасному аеродромі, але пілот відмовився: «Не треба, я впораюсь. Усе буде добре. Ви будете у Миргороді святкувати День Незалежності поки я буду на запасному аеродромі? Ні. Не треба ніякого запасного аеродрому». Степан Іванович успішно завершив політ, довівши свій професіоналізм, витримку і вірність льотній справі. Той День Незалежності дійсно став незабутнім. Улюблена альтанка, обвита виноградом, посадженим його руками. У центрі — маленький фонтан, у якому охолоджувалися херсонські кавуни, а довкола — родини авіаторів рідної частини та дитячий сміх. Правда про батька Коли став лейтенантом, Степан дізнався приголомшливу правду про тата. Той був політичним в’язнем за сталінських часів, але у родині про це ніколи не говорили. За першої нагоди він запитав у батька, як це сталося. Іван Миколайович розповів: «Коли мене призвали до радянської армії, після політичної інформації я сказав хлопцям: “У нашому селі за румун було краще жити, ніж за Сталіна”. На мене одразу написали донос. Посадили на 25 років як “політичного”. У тюрмі нас за людей не вважали. Повезло, що Сталін помер — тоді мене виправдали й відпустили, відсидів 8 років». Після тієї розмови Степан без жодних пояснень відмовився вступати до комуністичної партії Радянського Союзу. Фейки від ворогів На початку війни у 2014 році російська авіація безжально знищувала українські міста на Донбасі. Окупанти намагалися перекласти відповідальність за загибель мирного населення на українських льотчиків. Вони знали найкращих пілотів України поіменно. Знайшли в мережі якісь старі фото, на яких були зображені українські аси, і запустили в медіа. А заразом і пропаганду, фейки та брехню. Все як завжди. Серед тих облич пілотів був і Степан Чобану. Дізнавшись про це, він лише здивовано посміхнувся, адже ще у 2010 році звільнився у запас і жодної участі в бойових діях не брав. Іменний літак У 831-й Миргородській бригаді тактичної авіації на корпус літака Су-27, на якому любив літати Степан Іванович, за ініціативи побратимів було нанесено імʼя Степана Чобану — як данина пам’яті та шана. «Іменний» літак і далі виконує завдання з захисту неба України. Символічним є те, що коли він злітає, у повітрі знову незримо присутній Степан Чобану «Chefache». Друг до останнього подиху Льотчик-ас Олександр Оксанченко був для Степана Чобану не просто колегою чи товаришем по небу, а побратимом, другом, сусідом. Разом вони літали, разом мріяли про риболовлю на фьордах Норвегії. В перші дні повномасштабної війни обидвоє стали до бою. Олександр Оксанченко загинув 25 лютого 2022 року в повітряному бою над Києвом, Степан Чобану — 28 лютого в небі над Кропивницьким. Їх поховали в один день у Миргороді. А у Києві тепер дві вулиці — Степана Чобану й Олександра Оксанченка — перетинаються так само, як перетнулися долі чоловіків. Останній політ 28 лютого 2022 року Степан Іванович першим здійнявся в повітря для виконання бойового завдання. Його Су-27 тоді відірвався від землі, щоб відволікти ворожу авіацію і виграти час для побратимів. У небі над Кропивницьким пілот Чобану прийняв бій, у якому загинув. Цей його останній політ дав змогу вивести решту літаків з-під удару і перемістити їх на резервну базу. Степана Чобану з почестями поховали на Алеї Героїв в Миргороді. Спалене піаніно Спалення піаніно — давня авіаційна традиція, що виникла після битви за Британію в Другій світовій війні. Це, по суті, прощання з пілотом, рев двигунів літака якого більше ніколи не почують. Історія традиції така: британський пілот, біля піаніно якого щовечора збиралися солдати слухати його гру, загинув під час одного з вильотів. Тож побратими вирішили спалити його піаніно — на знак того, що ніхто не замінить пілота. 27 серпня 2023 року на аеродромі 831-ї бригади тактичної авіації піаніно спалювали в пам’ять про Дениса Кирилюка, загиблого навесні 2023 року. Але разом із ним вшанували і тих, хто загинув раніше, — легендарних асів Степана Чобану та Олександра Оксанченка, які полягли в бою в перші дні російського повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. Авторки тексту Тетяна Новаківська та Інна Крупник ілюстратор Сергій Федоров верифікувала дружина Степана Чобану Анна відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [В’ячеслав Чорновіл](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/viacheslav-chornovil/): Громадський та політичний діяч Один із символів відновлення нашої Незалежності. Провідник національно-демократичного руху в останні десятиліття СССР, видатний громадський і політичний діяч, без якого не було б Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення Незалежності України. Активіст, дисидент, якому «боліли» національна честь і гідність у тоталітарній державі, через що він став очільником руху опору зросійщенню та дискримінації. Політичний в’язень комуністичного режиму, тричі засуджений за любов до України. Організатор і редактор підпільної газети «Український вісник». Публіцист, політик, народний депутат кількох скликань уже в незалежній Україні, очільник Народного руху України. Авторка тексту Інна Крупник ілюстраторка Катерина Цібере відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова верифіковано
- [Андрей Шептицький](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/andrei-sheptytskyi/): Духовний та моральний лідер Граф, аристократ, що обрав шлях провідника та священника й став українським Мойсеєм. Духовний і моральний лідер українців, який очолював УГКЦ протягом 44 років. Людина сильної волі та християнського патріотизму. Той, хто пережив, ні — переміг своїми діяннями дві світові війни та сім режимів влади й урятував сотні людей. Фаховий дипломат, захисник інтересів України на міжнародній арені. Меценат і просвітник, який інвестував в Україну: відкривав лікарні, музеї, навчальні заклади. Його за життя вважали святим та називали «святцем зі Святоюрської гори». Світлини з Владикою Андреєм передавали з покоління в покоління як родинні реліквії. Авторка тексту Анжеліка Анісімова ілюстратор Артем Гажур стилізували виклад Вікторія Дідковська та Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова верифіковано
- [Михайло Драгоманов](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/mykhailo-drahomanov/): Філософ, історик, публіцист «Енергія та сумління» української інтелігенції XIX століття, без якого національне відродження не було б можливе. Чи не перший «європеєць» України, ідеолог нашої європеїзації. Духовний наставник для цілого покоління, зокрема для молодого Івана Франка. Універсальний геній — філософ, історик, публіцист, фольклорист, літературознавець, один з організаторів «Старої громади». Засновник вільного українського друку у вигнанні. Той, хто не мислив держави без політичних свобод. Гуманіст за ідеалами, проте космополіт за поглядами, за що йому часто «діставалося» від нащадків. Натхненник дієвої молоді та видатний дядько, який подарував псевдонім своїй племінниці Лесі Українці. Автор тексту Геннадій Їжицький ілюстратор Сергій Федоров стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова верифіковано
- [Тарас Боровець «Бульба»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/taras-bulba-borovets/): Народний ватажок, підприємець, політик Військовий діяч українського повстанського руху в часи Другої світової війни. Той, хто почав з освіти та культури для молоді Волині й кого згодом назвали «батьком» Української Повстанської Армії. Засновник тих самих перших повстанських загонів, відомих під назвою «Поліська Січ», з центром в Олевську. Прихильник демократичних цінностей УНР, для якого вона була «єдиною українською суверенною державою». Народний ватажок, лідер «бульбівців», що діяв у складних умовах і боротьби проти окупантів, і конфліктів у самому визвольному русі. Автор спогадів про історію українського визвольного руху «Армія без держави», творець Української національної гвардії в екзилі. Підприємець, політик. Авторка та верифікаторка Олена Гудзенко (кандидатка філософських наук, доцентка кафедри політології та публічного управління ВНУ імені Лесі Українки) ілюстраторка Лада Гентош стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Владислав Городецький](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/vladyslav-horodetskyi/): Архітектор, автор «Будинку з химерами» Український архітектор польського походження, який, народившись на Поділлі й вивчившись в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, 30 років розбудовував Київ. Талановитий інженер, що першим почав використовувати залізобетон у будівництві, створивши унікальний образ столичних вулиць. Автор «Будинку з химерами», будівлі Національного художнього музею, Миколаївського костелу, караїмської кенаси та інших екстравагантних будівель, за що його прозвали «київським Гауді». Пристрасний мисливець, мандрівник, один із перших у Києві автовласників, меценат та епатажний денді по життю, який вдало монетизував свої ексцентричні витівки. Автор тексту Геннадій Їжицький ілюстратор Артем Гажур стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова верифіковано
- [Софія Русова](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/sofiia-rusova/): Педагогиня, прозаїкиня, перекладачка Відома реформаторка української національної освіти, яка з юних літ намагалася підтримувати селян і напівпідпільно створювала заклади для їхнього навчання. Видатна педагогиня, чиїми зусиллями для українців постали перші дитячі садочки. Співорганізаторка жіночого руху в Україні, що за свої переконання неодноразово арештовувалася російською імперською владою. Талановита прозаїкиня, перекладачка, літературознавиця, яка складала каталоги нашої літератури та видала повне зібрання творів забороненого тоді Кобзаря в Празі. Громадська діячка, одна зі співзасновниць Української Центральної Ради та голова Всеукраїнської учительської спілки. Просвітниця, яка ніколи не переставала любити українців. Автор тексту і верифікатор Євгеній Сафар’янс (кандидат історичних наук, Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ ім. Т. Шевченка) ілюстраторка Катерина Цібере стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Дмитро-Роман Клячківський «Клим Савур»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/klym-savur/): Член Проводу ОУН Член Проводу ОУН, організатор і перший командир «УПА-Північ» із легендарним козацьким псевдо «Клим Савур». Палкий патріот і тактик, що відіграв значну роль у розбудові повстанської армії на Поліссі та Волині. В’язень польських і радянських тюрем, опонент будь-яких окупантських режимів та систем. Воїн, що об’єднав тисячі бійців для боротьби з ворогами. Загинув у ході локальної чекістської військової операції. Полковник УПА та лицар Золотого Хреста Заслуги та Золотого Хреста бойової заслуги УПА 1 класу (посмертно). Автор і верифікатор Тарас Літковець (історик, політолог, старший викладач кафедри національної безпеки, заступник декана факультету історії, політології та національної безпеки ВНУ імені Лесі Українки) ілюстраторка Надія Ревега стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Андрій Мельник](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/andrii-melnyk/): Соборник, державник, командир звитяжців Соборник, державник, один з найвидатніших діячів українського національно-визвольного руху. Командир звитяжців — Українських Січових Стрільців. Активний учасник Визвольних змагань 1917–1921 років, полковник Армії УНР, що захищав Київ від більшовицької навали. Побратим і наступник іншого видатного військового діяча — полковника Євгена Коновальця. Очільник Проводу українських націоналістів та голова Організації українських націоналістів у часи, коли українці боролися і проти совітів, і проти нацизму. Політв’язень нацистського режиму. Автор ідеї створення Світового конґресу українців, втіленої вже після його смерті. Воїн і політик, який словом, дією та зброєю в руках виборював Українську державу. Автор Андрій Семенов (доцент кафедри політології та публічного управління ВНУ імені Лесі Українки) ілюстратор Артем Гажур верифікував історик Микола Посівнич стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Микола Леонтович](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/mykola-leontovych/): Композитор, педагог, фольклорист Український композитор, автор геніальної обробки «Щедрика», що перетворив народну колядку на музичний символ Різдва, нанісши Україну на культурну мапу світу. Педагог, фольклорист, що поєднав народну музику та пісні лірників із хоровим мистецтвом, створивши понад 200 обробок пісенної спадщини. Диригент, духовні твори якого увійшли до золотого фонду української музики. Відданий громадянин УНР, чиї пісні надихнули Симона Петлюру спорядити хор Олександра Кошиця в арттурне за українські інтереси. Музикант, життя та пісню якого обірвав постріл чекіста, а ім’я надовго стерли з суспільної пам’яті. Легенда української пісні, ластівки якого досі «щедрують по всьому світу». Автор тексту Назарій Давидовський (головний хормейстер Академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля») ілюстраторка Наталія Гончарова верифікувала Тіна Пересунько (дослідниця, журналістка) стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Олександр Архипенко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/oleksandr-arkhypenko/): Скульптор, митець, кубіст Символ українського модерного мистецтва, авангардист, митець світової слави. Його називали тим, «хто заповнює собою простір», а він лишав порожнечу всередині своїх творінь. Українсько-американський скульптор, різьбяр і пластик, художник і педагог, який підкорив Європу і США. «Батько» сучасних білбордів і революціонер у мистецтві. Його вважає своїм митцем кожна з країн, де він проживав, а він не забував про своє українське походження. Основоположник кубізму в скульптурі, який працював з глиною, каменем, металом, деревом. Перший українець, творчість якого була масштабно представлена на Венеційській бієнале. Його роботи експонують найкращі музеї світу, а на аукціонах вони йдуть з молотка за семизначні суми. Митець — син винахідника У сім'ї професора-інженера Київського університету Порфирія Архипенка та його дружини Параскевії народився син Сашко. Батько виховував винахідника, та плани на технічну кар'єру сина зруйнував… велосипед. Якось Сашко так сильно травмувався на двоколісному, що лікарі планували ампутувати ногу. З-під скальпеля кінцівку сина «витягнула» мати, і майже рік його лікувала знахарка. А щоби онук не нудився в ліжку — дід-іконописець подарував альбоми з роботами світових митців, які той вправно перемальовував. Студент, але недовго 19-річний Олександр Архипенко вступив до Київського художнього училища. Генетика таки взяла своє, юнак почав опановувати малювання й скульптуру. Та завершити навчання, стати випускником Архипенкові не судилося. Вже за три роки його разом з іншими учнями відрахували за участь у студентських страйках. Юний авантюрист не здався і поїхав шукати мистецької освіти до Москви, такі тоді бути можливості в українців у Російській імперії. Тоді він ще не знав, що до рідного Києва вже ніколи не повернеться. «Мислитель» у сільмазі Землевласник з‑під Києва замовив 19‑річному творцеві скульптуру на довільну тему. Гротескну сидячу чоловічу фігуру з теракоти художник вкрив червоною емаллю і назвав «Мислитель». А показ творіння провів… у сільському магазині, неподалік від маєтку замовника. На дверях своєї першої «виставкової зали» Архипенко наклеїв оголошення: «Робітники та селяни відвідують залу за меншу плату». Підкорити Париж Молодий борець за нове мистецтво вирушив до Парижа. Оселився в колонії художників «Вулик», почав навчання у Школі витончених мистецтв, вивчав мистецтво у Луврі, брав участь у виставках. Всередині фігури Архипенко залишав простір, контури якого створювали додаткове зображення. Розфарбовував дерево, скло, метал. Прибивав цвяхи, склеював і зв’язував частини, не ховаючи швів. Так серед Єлисейських полів виник авторський почерк, завдяки якому невдовзі українець заявив про себе всьому світові. Перші виставки Ще зовсім молодий митець, Олександр Архипенко організував свої перші виставки в містах Гаґен і Берлін (Німеччина). Перша власна школа Ще з юності натхненний половецькою скульптурою, трипільською пластикою та бароковою архітектурою Києва, Олександр заснував власну мистецьку школу в Парижі й творив там щось абсолютно нове. Створив різновид рельєфної різьби, примхливі конструкції з дерева, скла, металу, поєднував тривимірність і так легко підкреслював усе тоновими акордами кольорів, що його персональні виставки мали шалений успіх. Так в очах мільйонів відвідувачів українське за витоками мистецтво набувало нового значення. Мистецькі мандри Архипенко не зупинявся в пошуках і демонстрації нового. В 1912 році, окрім відкриття школи, він повіз свої твори у подорож Європою: Італія, Швеція, Франція, Німеччина, Чехословаччина. 65 експонатів виставки експонувалися всюди з шаленим успіхом, навіть із тріумфом. Архипенка приймають і в українських місіях за кордоном (такі були тоді чи не по всій Європі). Він щоразу не тільки цікавився життям українських громад, але й принагідно підкреслював своє українське походження. «Успішний успіх» Архипенко не був першим українцем, який взяв участь у Венеційській бієнале, але вперше участь українського митця у цій виставці була такою масштабною. Потрапити до списку учасників — велика честь і удача. Експозиція на бієнале Олександру на бієнале надали окрему залу для експозиції. Він презентував 48 творів, а посередині розмістив кубістичну скульптуру «Гондольєр». Ідеї митця відгукнулися його авторитетному прихильникові. Гійом Аполлінер — французький поет і критик — так підніс киянина у статтях, що всіх, хто смів назвати роботи Архипенка неестетичними, вважали за дурнів. Навчав мистецтва Берлін Архипенко відкриває школу мистецтв знову, тепер у Берліні. Тут до нього — черга з охочих навчатися: від початківців до знаних німецьких скульпторів. Серед учениць — Ангеліка Шмітц, роман із якою увінчується шлюбом цього ж року. Післявоєнний період — період шаленої інфляції й економічних негараздів у Європі. Тож, за два роки пасажирський лайнер Mongolia доправив подружжя за океан. З моменту переїзду до США Архипенко називав себе українським американцем. Книги про митця Архипенко у 1920-х роках не поривав зв’язків з Україною. Аж ось 1922 року у Львові виходить перша невеличка монографія про творчість Архипенка українською авторства мистецтвознавця Миколи Голубця. Наступного, 1923 року виходить більша за обсягом монографія від видавництва «Українське слово» зі статтею Ганса Гільдебрандта. Вчитель у Нью-Йорку Без мистецької освіти Олександр Архипенко не лишив й Америку. В Нью-Йорку він заснував школу з дуже широкою мистецькою програмою, в Чикаго — Сучасну школу образотворчого мистецтва та практичного дизайну, викладав в університетах Канзас-Сіті й Сіетлу. Його роботи осіли в колекціях найкращих музеїв світу й розійшлися приватними колекціями шанувальників. Архипентура Під такою назвою 1927 року Архипенко запатентував власну ідею створення механічних картин. Спеціальний механізм прокручував кольорові смужки, котрі створювали нові зображення. Пристрій складався з великого ящика, куди була вмонтована рухома рама. До неї кріпилася понад сотня вузьких смуг з металу й оргскла, на які були нанесені фрагменти живопису. За допомогою електромотору смуги рухалися й робили рухомим зображення. Подібну технологію тепер використовують у сучасних білбордах. Останнє кохання 68-річний скульптор закохався, як і колись у молодості, у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґей виявилися взаємними. Спершу вони зустрічалися потайки, а після смерті першої дружини Архипенко повів нову наречену під вінець. Це був його другий та останній шлюб. Після смерті скульптора Френсіс систематизувала його роботи й колекції. Більше заміж не вийшла, проте народила чотирьох дітей від різних чоловіків. Смерть на робочому місці 77-річний Олександр Архипенко помер у своїй нью-йоркській майстерні — не витримало серце. Поховали всесвітньо відомого творця на одному з найбільших цвинтарів міста — Вудлоні, під одним пам’ятником із першою дружиною. Він — один із тих, чиє ім’я в іноземців міцно асоціюється з Україною. Тож, згодом у маленькому курортному містечку Вудсток, де Архипенко провів багато часу, створили музей його пам’яті. В Києві ж митця вшанували пам’ятником на площі Українських Героїв. Замість обличчя чи живота — дірки, замість випуклостей — увігнуті поверхні. Користувачі, які публікують у сучасних соцмережах красиві обличчя й хизуються фігурою, вважали б цього митця диваком. Але саме так, новітньо й неординарно, Олександр Архипенко зображав скульптури. Його ж самого охрестили тим, «хто заповнює собою простір». Він мав би стати математиком, бо мав неабияке обдарування, але травма в дитинстві розкрила зовсім інший його талант. Київ. Тут 30 травня 1887 року в родині поважних містян народився молодший (другий) син Олександр. Батько Порфирій Антонович — винахідник та інженер, професор Київського університету, мама Парасковія Василівна, в дівоцтві Мохова. Стіни університету стають по-справжньому рідними для Архипенка: тут він народився, бо родина мешкала при університеті, де батько працював завідувачем лабораторії. Математичні здібності малого Сашка бачили всі, особливо тато, який не сумнівався — у сім’ї зростає ще один винятковий науковець. Але, але, але… Від діда, іконописця Антіна Архипенка, Сашко чув і уважно засвоював оповідки про великих світових митців, їхні успіхи та славу. Ще одна мистецька складова дитинства Олександра — уроки співу в школі славетного композитора Миколи Лисенка. Мистецькі гени ще відіграють свою роль. Якось, опановуючи двоколісний велосипед, юний Олександр зарулив на ньому у … ліжко. Так сильно травмувався тоді, що лікарі збиралися ампутувати ногу. З-під хірургічного ножа кінцівку сина буквально витягнула мама, і майже рік Олександра лікувала знахарка. Такі тоді були методи. Втім, щоб онук не нудився в ліжку, в яке свого часу намагався в’їхати, дід-іконописець подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело й Леонардо да Вінчі. Олександр почав перемальовувати побачене, і вийшло це в нього ой як хвацько. Отак травма прикувала його не лише до ліжка, але й до мистецтва. Травму подолано. Оговтавшись і відновившись, буквально ставши на ноги, 1902 року Олександр вступив до Київського художнього училища, наперекір баченню батька. «Але для того, щоб виконати батькове бажання й стати інженером, я змушений був вивчати математику, — розповідав митець. — А я математику ненавидів. Я хотів малювати… Я малював, потім займався скульптурою, а ще пізніше, як бачите, вдався і до винахідництва. В цьому, здається, я беру приклад із батька — з нього і з Природи. Бо Природа — великий творець». Генетика «від діда» таки взяла своє: юнак опанував малювання й скульптуру. Та стати випускником училища йому не судилося. Вже за три роки його разом з іншими учнями, серед яких був і майбутній український авангардист Олександр Богомазов, відрахували за участь у студентських страйках. 19-річний Архипенко не здався — поїхав шукати мистецької освіти в центр. В часи Російської імперії таким була Москва. Тоді хлопець іще не знав, що до рідного Києва не повернеться вже ніколи. Але й у Росії молодий митець, на щастя, не затримався. Не одержавши підтримки московських викладачів, молодий, трохи амбітний і дуже здібний борець за нове мистецтво вирушив до Парижа, де, на його думку, не мало бути меж мистецтву. На певний час він оселився в колонії художників «Вулик», де були й інші вихідці з України, зокрема художниця й дизайнерка Соня Делоне з Одеси. В Парижі Олександр ділив майстерню з італійським скульптором Амедео Модільяні, брав участь в мистецьких виставках, відвідував заняття у Школі витончених мистецтв, а водночас і в Луврі. В цьому святилищі мистецтва навчався не в останню чергу тому, що міг вільно розглядати скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців, які були Архипенкові до вподоби більше за модного тоді Родена — хоч і його творчість він цінував.  «Моєю справжньою школою був Лувр, котрий я відвідував цілий рік щодня. Там я вивчав головним чином архаїчне мистецтво й усі вимерлі стилі. Спочатку я працював під майже повним впливом цих стилів. Намагався від них вивільнитися. Я досягнув цілі і віднайшов власний, особистий стиль», — писав Архипенко в творчій автобіографії «50 творчих років 1908–1958» («Fifty Creative Years 1908–1958»), виданій у Нью-Йорку в 1960 році.  Цікаво те, що відомі шедеври, як-то «Джоконда» та Венера Мілоська, Архипенка не вразили. Натомість захопило інше: африканське, візантійське мистецтво, давньоамериканська кераміка. Тоді він відкрив для себе інші народні культури, в яких йому відгукувалося (чи перегукувалося) народне мистецтво українців. «У тому ж таки Луврі я пішов подивитися на візантійське мистецтво, на готичне. Незліченну кількість разів був я в етнографічному музеї в Трокадеро. І ось одного разу зупиняюся там перед вітриною — і що, ви думаєте, бачу в ній? Дерев’яний таріль з українським орнаментом. “Та ба, — дивуюся я, — тут є дещо з наших країв”. Підхожу ближче, щоб прочитати напис, і раптом бачу, що ця річ звідкись з Океанії…» Відтак, Архипенко, добре обізнаний як в архаїчній пластиці, так і в авангардних тенденціях, сам став засновником кубізму у скульптурі. Творчі експерименти Архипенка таки позбавили його витвори… нутрощів: усередині фігури він залишав простір, контури якого створювали додаткове зображення. Як він випрацьовував свій упізнаваний стиль? Його приваблювала символічність, узагальнення, натяк, де глядачу треба домислити своє, а не буквальне копіювання чи реалізм. А ще Архипенко знав (і не забував говорити), що давнє мистецтво, саме ті «кам’яні баби» в саду університету з його дитинства, мають «всесвітній характер», а мова їхня — вічна й універсальна.  Вилучивши з переліку того, з чим працював, класичні бронзу, мармур й гіпс, скульптор узявся розфарбовувати дерево, скло, різні метали — менш традиційні чи й зовсім нетрадиційні матеріали. Прибивав цвяхи, склеював і зв’язував частини, навіть не намагаючись приховати шви чи недоліки. Відтепер кубізм почали асоціювати не лише з картинами, але й зі скульптурами. Так серед краю кохання і Єлисейських полів виник упізнаваний «почерк» митця з України, який невдовзі заявив про себе всьому світові.  Перша «заява» пролунала в Парижі. 1912 року Олександр Архипенко вирішив відійти від групи кубістів (чомусь відчув там надмірний формалізм) і відкрив власну школу. Він творив нове, але мав базу з минулого: надихався половецькою скульптурою, трипільською пластикою й бароковою архітектурою Києва. Створював різновид рельєфної різьби, примхливі конструкції з дерева, скла, металу, поєднував тривимірність і так легко підкреслював все тоновими акордами кольорів, що його персональні виставки мали шалений успіх.  В очах мільйонів відвідувачів мистецтво, в тому числі українське за походженням, набувало нового значення. Тріумф митця полонив усю Європу, а він, оскільки тісно спілкувався з тамтешньою українською громадою, за нагоди гордо ставив підпис: «Олександр Архипенко, українець». Проте часом декотрі українці в паризькій еміграції не сприймали таку нетрадиційну творчість Архипенка. Так, один із діаспорян — Євген Бачинський, журналіст, дипломат і церковний діяч, писав: «Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував». Проте коли справжнього митця зупиняли суб’єктивні оцінки чи традиційні погляди? Визнання приходить до тих, хто не зупинився. Ось Олександру виповнилося вже тридцять три. Українці на Венеційській бієнале не вперше, але представлене українське за походженням мистецтво цього разу масштабно і потужно. Потрапити до списку учасників цієї виставки в перші роки після Першої світової війни — велика честь і успіх. Архипенку ж іще й окрему залу для індивідуальної експозиції надали! Тут він презентував 48 власних творів, а посередині розмістив кубістичну скульптуру «Гондольєр». Слід зауважити, що хоча всю цю новітню красу Архипенко і виставив у павільйоні, в якому презентувалися вихідці з Російської імперії, але побудований той павільйон був ще в 1914 році за кошти українського колекціонера й мецената Богдана Ханенка.  Тут почалося: амплітуда сприйняття творчості митця коливалася від відвертого захоплення авангардним до таких оцінок, як «спотворення Божої подоби» (так сказав патріарх Венеції П’єтро Ла Фонтен, що прийшов подивитися на роботи скандального митця і заборонив вірянам відвідувати виставки, на яких вони експонуються).  Одного разу про Архипенкового «Гондольєра» написали, що то «одночасно мітла, труба, лопасть пропелера, зламаний вуличний ліхтар чи гілка мертвого дерева». Цікаво, але не зовсім правда. Проте й прихильника скульптор мав чи не найавторитетнішого. Гійом Аполлінер — поет і найшанованіший критик Франції — так підносив київського майстра, якого знав ще з часів мистецького «Вулика» в Парижі, в своїх статтях, що всі, хто смів назвати роботи Архипенка неестетичними, змушені були визнати свою некомпетентність. «Мені шкода тих людей, які не можуть відчути краси й елегантности цього гондольєра», — саркастично писав Гійом ще в 1914 році. Сам скульптор також не сидів на місці. 1921 року попрощався з Францією і знайшов прихисток у Берліні. Тут у нього теж була черга з охочих навчатися і справжній аншлаг — від початківців до знаних німецьких скульпторів. Архипенко відкрив школу, цього разу берлінську. Серед учениць — Ангеліка Шмітц, роман із якою завершився шлюбом. А ось для Європи післявоєнний період обернувся інфляцією та в цілому погіршенням фінансових спроможностей. Потерпали від цього й творчі люди. Тож у жовтні 1923-го пасажирський міжокеанський лайнер «Mongolia» доправив подружжя Архипенків за океан, до США.  Там, в Америці, Олександр теж займався мистецькою освітою й відкривав школи. В Нью-Йорку він заснував школу з дуже широкою мистецькою програмою, а в Чикаго (чи, як казали українці-діаспоряни, «Шікаго») — Сучасну школу образотворчого мистецтва та практичного дизайну, викладав в університетах Канзас-Сіті й Сіетлу. Його роботи поповнювали колекції найкращих музеїв світу, розходилися приватними колекціями шанувальників.  «Українське Слово» — наше видавництво в еміграції, засноване ад’ютантом гетьмана Павла Скоропадського полковником Гнатом Зеленевським, яке мало однойменні газету, часопис і бібліотеку — свого часу надрукувало книжку про Архипенка й переклало чотирма мовами. Це посприяло тому, що про митця з Києва, за кордоном дізналися краще. Автор вступної статті до цієї книги Ганс Гільдебрандт написав про українського митця-новатора так: «Так-то цілковите уявлення нашого сучасного різьбярства від натуралізму, в якого широке море впадали всі течії XIX століття, є немислиме без Українця Архипенка».  А як щодо мови науки й техніки? 1927-го скульптор запатентував ідею створення механічних картин, яка згодом «народила» сучасні білборди. Спеціальний механізм, який прокручував кольорові смужки, котрі утворювали нові зображення, винахідник охрестив «архипентурами». Син пішов весь у батька-винахідника! Архипенко не раз казав, що США — «це країна, що найбільше розпалює уяву», тому творити й винаходити тут йому було напрочуд легко. На свій новотвір Архипенко отримав тоді патент на цілих 17 років. Американці, в тому числі критики мистецтва з США, Архипенка любили й увагою не обходили. За багатогранність та постійний пошук часто порівнювали з Пабло Пікассо. Ось як про Олександра писала закохана в нього мистецтвознавиця Інес Канінгем у газеті Chicago Herald: «Завжди оригінальний Архипенко в підході справи є романтиком, він ніколи не був сентименталістом. Його нові скульптури перевищують усе, що він зробив до цього часу. Це спрощена форма барокко у поєднанні з перерваним рухом. Прекрасно поєднуються досконалістю форм бронзові фігури. Дві чудові роботи — диригента оркестри і вченого — могли б задовільнити найвибагливіші академічні смаки і одночасно мають у собі силу індивідуальності автора». А як щодо батьківщини — України? Олександр Архипенко про неї ніколи не забував. Брав участь у всесвітніх наукових з’їздах, сесіях і конференціях, де популяризував українську культуру. А коли в 1934-му збирали кошти на допомогу землякам, що потерпали від голоду, — пожертвував на благодійний аукціон бронзову скульптуру «Минуле». А як внесок в українське майбутнє створив і встановив у Нью-Йорку та на Катскільських горах пам’ятники-погруддя Тараса Шевченка. Були ще й скульптури Івана Франка й Володимира Великого, Лесі Українки та Миколи Лисенка, створені митцем.  На чужині Архипенка часто називали «рашн», і він на це неабияк ображався. «Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальності лягли в основу моєї креативності», — цитував Архипенка в 1954 році журнал The Ukrainian Weekly. Відомо, що Архипенко розмовляв українською мовою, говорив, що часто бачить у снах рідний Київ. А хто ж не любить української пісні? Була улюблена і в Архипенка — «Ой, рад би я повівати, тільки яр глибокий». Коли її заспівали на вечірці з нагоди 70-річчя митця у супроводі бандури, Архипенко не стримав сліз на очах у всіх. «Хтозна, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило в мені почуття туги за чимось, чого й сам не знаю, яке то дороге те щось залишилося в моєму серці», — якось зізнався Архипенко. Однак в Україні один із фундаторів цілого напрямку в світовому мистецтві ХХ століття весь цей час залишався майже невідомим, його роботи знищували, а ім’я було небезпечно навіть згадувати. У мистецькій літературі СССР про Архипенка заговорили аж наприкінці 1980-х. Рідному Києву Олександр Архипенко подарував бюст нідерландського диригента Віллема Менгельберга — у відповідь на пропозицію викладати у Київському художньому інституті, яку не зміг прийняти. Згодом цю роботу передали до Національного художнього музею, де загалом зберігаються кілька робіт майстра: чотири скульптури й дві літографії. В омріяній Америці Архипенки обжилися. В них з’явився пес, автомобіль, згодом вклалися в будівництво власного дому з майстернею на п’яти куплених гектарах поблизу Нью-Йорка (тепер у цьому будинку розмістилась Фундація імені Олександра Архипенка). Майстерня потрібна була митцю не лише для творчості, а і як місце для навчання студентів. Це було своєрідне репетиторство чи приватні уроки, які давали змогу і фінансово триматися на плаву, коли замовлень поменшало, і почуватися затребуваним.  Учням Архипенко відразу давав складні домашні завдання, щоб у майстерні можна було спокійно перемикатися між роботою з різними матеріалами — деревом, металом, пластиком, фарбами чи каменем. Казали, що серед учнів майстра був навіть незрячий студент. Архипенко засвоїв англійську, проте довгий час говорив з виразним «східноукраїнським акцентом». Наприкінці життя 68-річний скульптор закохався, як колись у молодості, у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. Спершу вони зустрічалися потай, а після смерті першої дружини, яка довго хворіла, Архипенко офіційно пішов під вінець вдруге. Це сталося у Франції й зрештою виявилося справжньою несподіванкою для батьків нареченої, які були на кілька десятків років молодші за обранця доньки. І, попри майже 50-річну різницю у віці, цей союз виявився щасливим для обох. Архипенки надихалися й доповнювали одне одного. Для молодої Френсіс старший і досвідчений Олександр був ідеалом. «Я чекала якраз такого чоловіка і, коли я зустріла Олександра, то зрозуміла — це він», — писала вона в своїй книзі «Моє життя з Олександром Архипенком». І далі: «Я була людиною, яку не зв’язували обставини тілесного життя. З точки зору здорового глузду наша різниця у віці й статусі була абсолютно неприйнятною, але Олександр дав мені любов, і я почувалася гарною й упевненою у собі». Та вже за чотири роки у своїй нью-йоркській майстерні помер і 77-річний митець. Поховали всесвітньо відомого творця на одному з найбільших цвинтарів міста — Вудлавн Бронкс. Френсіс заопікувалася спадщиною митця, систематизацією каталогів його робіт і продажами, аби спадок Архипенка цінували й поширювали, а ще — щоб уберегтися від підробок. Олександр Архипенко — один із тих, чиє ім’я в іноземців міцно асоціюється з Україною. Тож, у маленькому курортному містечку Вудсток, де Архипенко провів багато часу, створили музей його пам’яті. В Києві в 1997 році митця вшанували пам’ятним знаком «Повернення Архипенка» на розі вулиць Євгена Чикаленка і Гетьмана Павла Скоропадського. Автори — скульптор Анатолій Валієв та архітектор Вадим Жежерін.  Олександр Архипенко належав до числа найвидатніших митців XX сторіччя, який на рівні з такими реформаторами та винахідниками в мистецтві, як Пабло Пікассо, Казимир Малевич, Анрі Матісс, Умберто Боччоні, створив нову художню культуру. Скульптури Архипенка експонують у 48 музеях світу та зберігають у приватних колекціях, а ціни за його роботи на аукціонах сягають семизначних чисел.  Кількість персональних виставок митця за життя сягнула 130. Творча спадщина Архипенка налічує понад 1000 скульптур, картин і живописних творів, що розійшлися світом. Серед найвідоміших — «Жінка, яка сидить», «Жіночий портрет», «Сидяча фігура», «Купальниця», «Місяць, що задивляється на землю», «Освітлені», «Анжеліка». Одна з найважливіших колекцій Архипенка у Саарланд Музеї (Saarlandmuseum) у Саарбрюкені (Німеччина). Тут представлені і ранні, й пізніші Архипенкові скульптури: «Танець», «Жінка з котом», «Цар Соломон», і, зокрема, відома робота «Гондольєр» 1913 року. Дональд Каршн, американський дослідник і колекціонер, підсумовуючи творчість Олександра Архипенка якось сказав: «Менш ніж за 7 років він запровадив у скульптурі більше радикальних змін, аніж їх було за кілька століть». Тож, питання відкрите для кожного: чи Архипенко сучасний митець, чи, можливо, митець майбутнього? Він привчав людей бачити простір довкола речей. З його мистецької руки ми легше сприймаємо абстрактні, а не тільки реалістичні скульптури. Майстер привніс ширше використання не тільки мармуру чи бронзи, але й інших матеріалів у творчість скульпторів. Все це — він, українець Архипенко. Який досі сприймається по-різному, але дійсно дає новий досвід переживання об’єму і форми, розуміння складної взаємодії увігнутих та опуклих поверхонь, світла і тіні. Колись давно у львівському журналі «Мистецтво L’Art», який виходив в 1932–1936 роках, митець сам «відкрив» свої погляди на творчість одним влучним висловом: «Мистецтво не є те, що ми бачимо — тільки те, що ми маємо в нас самих». Перше знайомство з мистецтвом Якось малий Сашко катався на велосипеді. Що там не склалося з двоколісним — достеменно не відомо, однак велосипедист так сильно травмувався, що лікарі планували навіть ампутувати йому ногу. З-під хірургічного ножа кінцівку сина витягла мама, Параскевія Василівна, і майже рік Олександра лікувала знахарка. Щоби цілий рік онук не нудився в ліжку, дід-іконописець подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело та Леонардо да Вінчі. А той їх хвацько перемальовував. І хоч батько, винахідник і професор-інженер Київського університету Порфирій Антонович, був переконаний, що у сім’ї росте ще один науковець — травма прикувала Олександра не лише до ліжка, але й до мистецтва. Тато-винахідник Порфирій Архипенко, батько майбутнього скульптора, був професором Київського університету, знаним університетським механіком, завідував «святими» для технарів місцями — лабораторіями і кабінетами з приладами. Він був автором багатьох винаходів — невеликих, проте вартісних. А ще в ньому ніколи не вмирав дух перфекціонізму: він незмінно пристрасно вдосконалював і поліпшував усілякі складні прилади. Навіть у старшому віці, в еміграції у Львові, Порфирій не переставав креслити та винаходити: хай то були складні схеми дешевого нагрівання нафти, що спрощувало її транспортування, чи найрізноманітніші вироби з металу для різних фірм. Так заробляв собі на прожиття. Чи не від батька успадкував свою допитливість Олександр Архипенко? Уявна ваза Коли Сашко був іще малим, батько купив додому дві великі однакові вази для квітів. А юний фантазер зробив із них… три. Поставив їх поруч так, що контури порожнечі утворили уявну третю вазу. Можливо, звідси й бере початок його хист до скульптури, роботи з виміром і простором, адже дорослим Архипенко дуже часто використовував цей прийом у своїй творчості. «Мислитель» у сільському магазині Перша виставка робіт 19‑річного митця відбулася 1906 року. Один землевласник з‑під Києва замовив молодому Архипенку скульптуру на довільну тему. Гротескну сидячу чоловічу фігуру з теракоти художник вкрив червоною емаллю і назвав «Мислитель». А показ провів… у сільському магазині, неподалік від маєтку замовника. На дверях своєї першої «виставкової зали» Архипенко повісив оголошення: «Робітники та селяни відвідують залу за меншу плату». Такі ось соціальні впливи мистецтва тих часів. Варто додати, що поліційний наглядач був першим глядачем «Мислителя», тож в червоному кольорі вгледів щось революційне. Але Архипенко вже рік як не навчався в Київському художньому училищі, тож боятися виключення не було підстав. Архипентура Під такою назвою 1927 року Архипенко запатентував власну ідею створення механічних картин — спеціальний механізм, який прокручував кольорові смужки, котрі утворювали нові зображення. Подібну технологію тепер використовують у сучасних білбордах. Пристрій складався з великого ящика, куди була вмонтована рухома рама. До неї кріпилися понад сотня вузьких смуг із металу й оргскла з нанесеними на них фрагментами живопису. За допомогою електромотору смуги рухалися й робили рухомим зображення. В патенті це творіння назвали «рухомий живопис». Архипенко як справжній винахідник спирався на те, що бачив довкола, і, звичайно, на власну фантазію. Крім «архипентури», для своїх скульптур зі світла митець винайшов систему, яка дозволяла світлу струменіти крізь прозору масу. Винаходи митця стали основою низки напрямків світової культури ХХ століття — оп-арту, кінетичного мистецтва тощо. Останнє кохання На той момент дружина 68-річного скульптора важко хворіла. І коли Архипенко вже не розраховував на емоційний сплеск — раптом закохався. Як і колись у молодості, обраницею стала студентка його літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. У скульпторі юна американка побачила ту автентичність, цілісність і розум, яких їй бракувало в однолітках. Спершу вони зустрічалися потайки, а після смерті першої дружини Архипенко пішов під вінець вдруге. Френсіс вбирала червону сукню, пошиту з тканини, яку Олександр привіз зі Швейцарії, а він надихався і продовжував творити. Та вже за чотири роки митець помер у своїй нью-йоркській майстерні. Поховали його під одним пам’ятником із першою дружиною. За семизначні суми Скульптури Олександра Архипенка експонують у 48 музеях світу та зберігають у приватних колекціях. Кількість його персональних виставок за життя сягнула 130, а творча спадщина налічує понад 1000 скульптур, картин і творів живопису. А у 2000-х роках чотири його скульптури зібрали семизначні суми на аукціонах Christie’s. «Жінку, що розчісує волосся» продали за понад 2 млн доларів США, «Блакитну танцівницю» — за 1,7 млн, «Голлівудський торс» — за 1,5 млн. Масштабно на бієнале Потрапити до списку учасників цієї післявоєнної виставки — велика честь і удача. Архипенко, хоч і не був першим українцем, який презентував там свої роботи, але вперше це відбулося так масштабно. Йому надали окрему залу для індивідуальної експозиції. Там він показав 48 творів, а посередині розмістив кубістичну скульптуру «Гондольєр». Пізніше, вже в Чикаго, на світовій виставці 1933 року страховики оцінили колекцію робіт митця в $25 тис. Для порівняння: новий автомобіль марки Pontiac у США тоді вартував $1 тис. Нічого дивного, що люди ставали в чергу, аби на власні очі побачити химерні витвори з теракоти, каменю, дерева та інших матеріалів, які коштували настільки дорого. В подарунок Львову У 1934 році українська діаспора вирішила подарувати скульптуру Архипенка «Ма» (саме ту, що викликала фурор на Світовій виставці в Чикаго) Національному музею у Львові. Архипенко, дізнавшись про це, знизив вартість твору до тисячі доларів. Майстер писав тодішньому директору Музею Іларіону Свєнціцькому: «Я дуже щасливий, що моя робота буде зберігатися близько до українського серця». В 1939 році, коли СССР окупував захід України, «Ма» й кілька сотень інших творів заховали у фондах. А вже в повоєнний час, у 1952 році, — перевели до новоствореного «спецфонду» і знищили разом з творами Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського та інших. Свідки стверджували, що мармур (чи то була теракота) Архипенка не відразу піддався злодіям. У музейній колекції вціліли кілька оригінальних малюнків скульптора. Wow-викладач За життя Олександр Архипенко викладав у 17 університетах і мистецьких навчальних закладах різних країн у різний час. Заснував п’ять мистецьких шкіл: у Парижі, Берліні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго. Був членом журі виставкових комітетів, учених рад багатьох музеїв та університетів: музею «Метрополітен» у Нью-Йорку, Пенсільванської академії мистецтв, Інституту Карнегі, Бостонського музею образотворчого мистецтва тощо. Ось, що означає, бути промоутером мистецтва. Не справила «вражіння» Париж, власне, знаменитий Лувром (хоч і не тільки ним). Тож молодий митець Архипенко саме там вчився і набував авторського досвіду, мистецьких підходів тощо. Згодом Архипенко розповідав: «Приїхавши до Парижа, я, звичайно, пішов у Лувр подивитися на “Джоконду” й “Венеру Мілоську”, про які стільки чув. Але мене чекало жорстоке розчарування, і те, що я побачив там, анітрохи не зворушило й не наснажило мене. Навпаки. Певна річ, я не хочу сказати, що це не шедеври. Але це інший світ, інша планета. Аполлінер (прим. — той, що Гіойм, поет, приятель, прихильник) тоді назвав мене дикуном». Тож бачені ще в альбомах діда шедеври молодого митця не вразили. І Софія Київська в пам’яті Культурні традиції землі, де виріс, завжди впливають на формування митця. Так було і з Малевичем, і з Архипенком. В юності останній часто бачив складні різьблені іконостаси київських церков — опуклі, об’ємні, позолочені. Вже в США Архипенко прочитав працю Олекси Повстенка «Катедра св. Софії у Києві». Був у захваті, казав, як багато книга йому нагадує: «…Як часто я забігав до собору і відразу від дверей дивувався, як і чому мозаїки так добре видні здалеку. (…) Дивіться на цього св. Гавриїла, (…) ті форми уставлені так, щоб максимально зобразити рух ходи вперед». Сакральні твори, бачені в дитинстві, оприявнилися в скульптурі. А ще Архипенко інколи використовував традиційні для церковних творів фарбування та позолоту, а також символізм образів, закорінений у християнській традиції («Венера», «Океанічна мадонна» та інші). У журі конкурсів У свої чиказькі роки Архипенко увійшов в українське життя в Америці. І то настільки, що одного разу на місцевій виставці, точніше на українському тижні, в серпні 1933 року його запросили стати членом журі конкурсу… «Міс Україна». Тоді перемогу здобула Марія Любас, її фото в народному вбранні опублікували чи не всі газети Чикаго. Ще й між іншим повідомили, що «кілька днів Архипенко працював над портретом панни Любас, яка була першою з-поміж усіх вибраних у Чікаго красунь». Інші красуні, зокрема конкурсантка з Японії, теж не проти були мати портрет авторства знаменитого митця. Жіночих скульптур і фігур у творчості митця багато, він дійсно розумів жіночий образ як уособлення мистецької інтуїції та творчого начала. Як писали критики тоді й згодом: «Мистецтво Архипенка насамперед звеличує жінку». Олександр Архипенко, українець Його вважають своїм у кожній країні, де він проживав чи творив. А він, хоч і виїхав з України в юному віці — ніколи її не забував. Часто ставив підпис: «Олександр Архипенко, українець», входив до складу українських організацій як у Європі, так і в Америці. Завдяки йому в очах мільйонів європейців та американців українське мистецтво набуло нового значення. Він завжди тісно спілкувався з українською громадою за кордоном, брав участь у всесвітніх наукових з’їздах, сесіях і конференціях, де популяризував українську культуру. А коли в 1934-му збирали кошти на допомогу українцям, що потерпали від голоду, — пожертвував на благодійний аукціон бронзову скульптуру, щоб змогли виручити кошти на допомогу. Згодом створив і встановив у Нью-Йорку та Катскільських горах пам’ятники-погруддя Тараса Шевченка — щоб Кобзар мав свій умовний Канів і там. Мистецтво в полоні Ми добре знаємо про «мистецтво в полоні», передовсім про привласнені Росією скіфські скарби чи ікони, а ще «зросійщених», за атрибуцією до Росії, художників. Згадайте Ріпина, Пармена Забілу чи киянина Малевича. Багата збірка творів українського мистецтва поза межами України і в Європі є в Празі, де її зібрали ще до Другої світової війни емігрантами з України. Вона теж чекає на те, щоб про неї писали, говорили, експонували. Серед цих творів у «листі очікування» в експозиції Національної галереї в Празі й два твори Олександра Архипенка: мармурові роботи 1922 і 1924 років. Самого Архипенка почали атрибутувати як українського митця лише не так давно. В XX столітті винахідник нового мистецтва найчастіше зазначався як «росіянин Александр Архипенко», зокрема, в берлінському виданні 1920 року History of Arts Макса Осборна. Павільйон «Україна» На світовій виставці «Століття прогресу» в Чикаго (1933 рік) українці тоді побудували окремий павільйон — «українську хату». Ним тішилися самі (з огляду важливості події), а ще він був популярним серед відвідувачів. Були представлені роботи українських малярів з Парижа, Аргентини, Бразилії. А головне — фурорні 43 роботи Архипенка, «слава якого розійшлася на цілий світ як одного з найвидатніших модерних різьбярів». Для митця виділили аж чотири кімнати у павільйоні під «Будинок Архипенка». Медіа писали лише схвальні відгуки. В Chicago Daily News відомий критик С. Бульє написав: «Починаючи від славного французького скульптора Родена до сьогодні (1933 рік) було справді небагато великих мистців, та що серед шести найбільших з них є Архипенко». Філософія митця Як згадувала друга дружина Архипенка Френсіс у своїй книзі «Моє життя з Олександром Архипенком», митець любив книги Анрі Бергсона — французького філософа, лавреата Нобелівської премії з літератури 1927 року. Казав: «Візьми Бергсона, і можеш читати, не поспішаючи. Ти маєш знати його точку зору на мистецтво». Власне цією точкою зору, точніше кредо, яке взяв собі за правило та дотримувався протягом життя Архипенко, було «більше і краще». Активно жити, активно творити. А ще в розмовах митець часто говорив про те, чому любив архаїку. Для нього ці примітивні, на перший погляд, фігури богинь родючості з різних культур випромінювали з глибини віків величезну енергію. Згадував: «В Києві, коли я ще був малим, біля нашого дому, вгрузла в землю, лежала величезна кам’яна скульптура богині Землі. Ми називали її “Нана”. Кожного ранку я бачив її дорогою до школи. Пізніше, вже в Парижі, в Етнографічному музеї, я відкрив для себе інших богинь Землі і родючості». Проти консерватизму Про навчання чи то пак «мучіння» (через академічну систему, яка вже не задовольняла молодих митців на початку ХХ століття) в Київському художньому училищі згадував інший художник-авангардист Аристарх Лентулов, який навчався з Архипенком. «Головним викладачем школи був академік Микола Пимоненко, досить популярний український художник, але суха і жовчна людина, яка не користувалася симпатіями учнів». Архипенко точно не прагнув малювати жанрові твори. Консерватизм викладання інколи доходив до абсурду: від учня Архипенка вимагали посвідчення від протоєрея (церкви Університету Святого Володимира) про те, що він «був у сповіді та причастився Св. Таємниці». Не такою бачив свою творчість юнак. Крізь терни до «Зірки» Першим прийняв скульптури Архипенка «Салон незалежних» у Парижі: новаторські роботи «Чорний торс», «Сюзанна». А вже паризький «Осінній салон» виставляти «експерименти» з різних матеріалів відмовився. Далі — більше: 1913 рік, «Жінка, яка йде», з грою наповнень і порожнин, «Танок», скульптура, максимально розгорнута в простір, і поліхромна «Карусель П’єро» були негативно сприйняті суспільством. Критики не стримувалися, називаючи митця «фігляром, шахраєм і нездарним мартоплясом (прим. — несерйозна людина)». Ех, не вживають нині таких «високих» слів. Тоді друга Архипенка, поета Гійома Аполлінера, навіть позбавили роботи в газеті після його «В Архипенка є талант». Але Архипенка це не зупинило. Виставка в Берліні, власні школи, твори в Нью-Йорку — його ім’я стало відомим та постійно було на піку інтересу. Настільки, що навіть відбувся науковий симпозіум під назвою «Психологія та сучасне мистецтво Архипенка». Тож не тільки скульптори чи дизайнери зростали на Архипенкові, а й психологи. Авторка тексту Марина Дубина ілюстратор Сергій Федоров верифікувала Оксана Баршинова стилізувала Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Євгеній Брах «Малі»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/yevhenii-brakh/): Військовий, доброволець Хлопець, що мріяв про військо з дитинства, а у 19 років вступив на службу до Французького іноземного легіону. Сміливець, задіяний у миротворчих місіях у пустелі Республіки Малі та джунглях Французької Гвіани. Доброволець, який полишив роботу у Франції й став на захист України. Учасник Революції Гідності. Харизматичний лідер, який обожнював спорт і через YouTube та Instagram ділився досвідом і цікавими історіями. Захисник, який був залучений до засекречених бойових спецоперацій підрозділів ГУР МО, зокрема — зі встановлення прапора на о.Зміїному. Той, хто вів за собою та мріяв про вільну Україну. Воїн, який став на захист своєї батьківщини, щоб забезпечити синові мирне майбутнє. Родина Євгеній народився 2 жовтня у селі Селещина на Полтавщині. Мама Любов Матлаш — інженерка-будівельниця, тато Олександр Брах — механік-фахівець з обладнання. У родині зростає двоє дітей: Євгеній та старша сестра Софія. Вступ до технікуму Після 9 класу Євгеній вступає до Полтавського технікуму харчових технологій. Навчається налагоджувати й запускати промислові холодильні установки. Революція Гідності На початку 2014 року Євгеній бере участь у Революції Гідності. Після закінчення навчання в технікумі для здобуття вищої освіти вступає до Національного університету харчових технологій. Водночас приєднується до однієї з політичних партій. Легіон Євгеній полишає навчання й шукає, як реалізувати свою життєву мету. У вересні проходить відбір і стає військовим Французького іноземного легіону. Підписує контракт на пʼять років. Місії У лавах Французького іноземного легіону бере участь у миротворчій місії на території Республіки Малі в північно-західній Африці. Місія спрямована на боротьбу з тероризмом і забезпечення стабільності та безпеки регіону. Закінчення служби в легіоні Євгеній проходить службу на території Французької Гвіани, що на північному сході Південної Америки. Задіяний у місії, спрямованій на захист цієї території, а також на боротьбу з контрабандою та злочинністю. Євгеній закінчує службу у званні капрала та отримує пропозицію залишитися в резерві Французького іноземного легіону в ролі інструктора з підвищення кваліфікації служби національної безпеки Франції. Пропозицію приймає. Після завершення контракту працює в елітній персональній охороні. Повернутися в Україну Навесні 2022 року Євгеній повертається в Україну. З початком повномасштабного вторгнення він шукав підрозділ, до якого міг би долучитися. Першим таким став добробат «Традиція і порядок». У його складі Брах розпочинає свій шлях із захисту Батьківщини. Народження Мирона 15 червня 2022 року у нього та його коханої Карини Костенко народився син Мирон. На жаль, молодий тато не зміг вдосталь набутися з сином. Євгенія як військового з легіонерським минулим залучили до виконання спеціальних операцій у спецпідрозділ «Тимура» ГУР МО. Зміїний Тактична операція ГУР з висадки десанту та звільнення острова Зміїного для контролю над критичними для експорту морськими маршрутами. Одним із завдань зі звільнення Зміїного було встановлення прапора на острові. Євгеній задіяний у його виконанні. Остання спецоперація Також ГУР розпочинає операцію зі звільнення ЗАЕС та спроб висадки поблизу Енергодара. В одній із таких спроб 21 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання Євгеній Брах із позивним «Малі» загинув від міни разом з двома побратимами. У листопаді петиція про присвоєння «Малі» звання Героя України набрала понад 25 тисяч голосів. Пам’ять про Євгенія 25 вересня 2023 року до роковин загибелі бійця Євгенія Браха Полтавська обласна військова адміністрація, активісти й родина Євгенія ініціювали встановлення меморіальної дошки на стіні Селещинського ліцею, де той навчався. «Комплекс Малі» Карина Костенко, кохана Євгенія, й Андрій Трацевський, його побратим, відомий за позивним «Безсмертний», організували фізкультурно-оздоровчий захід, учасники якого виконують авторський комплекс фізичних вправ — «комплекс Малі», розроблений полтавським професійним тренером Амілем і начальником масового спорту у Полтавській області Олександром Івановим. Парк імені Євгенія Браха За ініціативи активістки та волонтерки Софії Васецької, як авторки петиції щодо перейменування топоніму в Полтаві на честь Євгенія, в грудні Полтавська міська рада ухвалює рішення перейменувати «Сонячний парк» на «парк Сонячний імені Євгенія Браха». Портрет У серпні в центрі Краматорська на будинку культури з’явився портрет Євгенія Браха «Малі», намальований художницею Анастасією Раус. Почесний громадянин 6 серпня у виставковій залі Полтавського художнього музею імені Миколи Ярошенка батькам Євгенія вручили Відзнаку Полтавської міської територіальної громади «Захисник України — Герой міста Полтава». 1 жовтня у селищному будинку культури Диканської громади батькам Євгенія на знак глибокої поваги, пам’яті та вдячності за подвиг сина вручили гравертон «Почесний громадянин Диканської селищної громади». Ці звання Євгенію присвоєно посмертно. Євгеній Брах народився 2 жовтня 1995 року в козацькому за витоками селі Селещина на Полтавщині. Мама, Любов Матлаш — інженерка-будівельниця, тато Олександр Брах — механік, фахівець із наладки обладнання. Подружжя виховувало двоє дітей: старша сестра Софія охоче бавилася з меншим братом, коли той був малим. А вже в дорослому віці вона стане його підтримкою й опорою.  Малий Євгеній із дитинства був дуже самостійним і сміливим не по роках. Якось у років три він уперше загубився. Ну як «загубився»? А було так. Щоб не залишати в квартирі самого, мама взяла його з собою у двір, на вулицю, де хотіла вибити килим. Наказала синові, щоб чекав під будинком, швидко впоралась, озирнулась, а Жені ніде немає. Пошуки навколо будинку, по сусідах і по околицях нічого не дали. Вона дуже перелякалася. А за кілька годин малого привела родичка, яка жила неподалік. Женя запамʼятав дорогу до неї, тож вирішив… сходити в гості. На запитання «хто тебе привів?», бо поруч нікого з дорослих не було, відповів: «я сам себе привів». Нарощувати м’яз самостійності Женя не перестав і потім. У 6 років уже сам собі готував прості страви. Одного разу, коли мама приїхала в обідню перерву погодувати його, він сказав, що вже поїв яєчню власного приготування, адже бачив, як це робить вона. Після першого класу вже прав сам собі одяг у дитячому таборі — також підгледів, як це роблять старші. Загалом дитинство Жені було різноманітним і насиченим. Особливо літні канікули: риболовля в ставках, випасання корів у мальовничих балках села Великі Будища Диканського району, дитячі табори відпочинку Криму та Полтавщини, Чорне море Одеської області й мілководний Азов на Арабатській стрілці, ночівля в наметах на берегах річок Ворскла й Оріль. Тож Євгеній зростав непосидючим і активним. Як пригадує вчителька, він сидів за першою партою й був першим у всьому: і в послуху, і в пустощах. Хлопцеві легко давалося все, за що брався. Вчився добре, але найбільше облюбував англійську та фізкультуру. Англійською школяр Брах займався й додатково. Проте намберван захоплення, на яке витрачався весь вільний час, — спорт. Його цікавило все: футбол, волейбол, хокей, ковзани. Футбол — найдоступніший спорт не тільки в Іспанії, але й у Селещині. В дитячій анкеті Женя колись так і писав про хобі — «забивати голи». Тягнуло Євгенія і до музики: хлопець самостійно вивчав акорди, щоб навчитися грі на гітарі. Хлопець любив читати. Його темпераменту імпонувала пригодницька література. «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена довгий час узагалі був його настільною книгою. А найулюбленішим фільмом Жені, який він передивився безліч разів, був «Сам удома». Комунікабельний, активний хлопець мав багато друзів, легко заводив нові знайомства, був лідером і душею компанії. У центрі уваги він був і вдома: безпосередній, інколи гострий на язик жартівник, проте чесний, справедливий, цілеспрямований. Євгеній чітко знав, чого хоче, а його рідні відчували, що на хлопця можна покластися.  Найбільша мрія Євгенія — стати військовим. Можливо, успадкував це від прадіда: Мороховець Омелян Петрович воював у період Другої світової війни, брав участь у форсуванні Дніпра, отримав поранення. Тож після закінчення 7 класу Женя їде вступати до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Екзамени склав успішно, але не пройшов медичну комісію. Формальна причина — неправильний прикус. Неформальна — величезний конкурс. У 14 років Євгеній зробив собі перше татуювання у літньому таборі. Для рідних це стало сюрпризом, але всі швидко звикли. Згодом доленосне Alea iacta est, в перекладі з латини «Жереб кинуто», яке йому відгукувалося, він також нанесе як тату. Цю фразу нібито сказав Юлій Цезар, переходячи річку Рубікон зі своєю армією, після чого почалась тривала громадянська війна в Римі. В сучасному тлумаченні це означає ухвалення рішення, після якого вже немає дороги назад.  Тож «жереб кинуто», але мрія не відпускала. У 2010 році, після 9 класу, Євгеній вступив до Полтавського технікуму харчових технологій, де навчався на фахівця з налагодження й запуску промислових холодильних установок. На початку 2014 року Євгеній долучається до подій Революції Гідності в Києві, стаючи її активним учасником. Саме події на Майдані опосередковано підштовхнули юнака до більшої рішучості у здійсненні власних мрій. Але треба було продовжити навчання. Тож після закінчення технікуму Женя вступає до Київського університету харчових технологій за обраною раніше спеціальністю. 2014 рік — анексія Криму й Донбасу, початок війни на Сході України. Євгеній прагнув вступити на військову службу та стати на захист України. Але йому 19, а на службу приймають з 20 років. Цього разу відступати він не збирається: полишає навчання у Києві та прямує назустріч мрії — служити у Французькому іноземному легіоні. Спочатку він їде до Польщі, де вступає до Вищої суспільно-природничої школи імені Вінцента Поля (тепер — Академія прикладних наук Вінцента Поля, Люблін) на факультет «Туризм і рекреація». Батьки всіляко допомагали, навіть взяли кредит, аби синові було за що жити в чужій країні. Польща стала «квитком до Європи» й першим кроком до втілення мрії. Наступною зупинкою мала стати Франція. З наплічником і шаленим бажанням стати військовим, хоч і без знання французької мови, Євгеній прибув до спеціального відбіркового пункту. Задовго до цього вивчив усе, що стосувалося служби та вступу, готувався. А фізичні тренування й поготів давно стали частиною його життя.  Від майбутніх легіонерів у Франції вимагають гарної фізичної підготовки. І з цим у Жені ніколи не було проблем. Під час фізичного відбору він підтягнувся 37 разів — найбільше серед усіх кандидатів. Найбільшим випробуванням для нього став біг, який передбачав ще й різні фізичні навантаження в процесі. Тому інколи збивалося дихання, було важко рухатися далі. Але й тут хлопець з України показав гідний результат. А ще у майбутніх легіонерів перевіряють IQ. Як Женя згодом зізнавався в інтерв’ю, завдання були досить прості й мали на меті лише відсіяти неадекватів. Тож він легко впорався і з цим випробуванням. У вересні 2015 року Євгенія прийняли до лав легіону. Це було гарне відчуття: він вчинив правильно, пішов за мрією. Тоді додалася ще й унікальна можливість вивчити мову. Навчання у легіоні відбувалося французькою, лише нею говорили між собою і курсанти. За порушення цього правила чекало покарання. Спосіб виявився дійсно дієвим: уже за кілька тижнів люди, які раніше не могли зв’язати кілька слів французькою, починають розуміти мову та відповідати на прості запитання.  За контрактом Євгеній відслужив п’ять років. Непосвяченій людині може здатися, що служба в легіоні — це красива форма та приваблива зарплатня. Насправді ж це щоденні виснажливі тренування та постійне випробування нервової системи на міцність. Курсантів змушують стояти в планці, відтискатися, присідати, виконувати безглузді завдання — фактично легіонерів кілька місяців поспіль намагаються зламати психологічно. Але Женя не здався попри те, що багато хто не витримав. Крім тренувань, були ще випробування на кмітливість. Хлопців без їжі та води закидали у джунглі, аби ті вижили й виконали поставлені завдання. В одному з таких «походів» курсантам довелося їсти змій. Після проходження так званого «курсу молодого бійця» почалося найцікавіше: місії в країнах Африки та Південної Америки. Тут — своя специфіка. Клімат, який підходить не всім, отруйні рослини, змії, скорпіони. Одного разу Євгенія вкусив скорпіон. Невідомо, чим закінчилася б ця історія, якби не медики неподалік. Євгеній згадував, що відчув пронизливий біль, який можна було порівняти хіба з болем від укусів десятків бджіл. Він тоді навіть не зрозумів, що сталося. Довелося роздягатися, аби витягнути скорпіона, що якимось дивом заліз у штани. Спочатку Євгеній служив у Малі — країні в північно-західній Африці, назва якої згодом стане його позивним. Для нього це був новий досвід, а ще можливість побачити далекі місця, де навіть не мріяв побувати. Євгенія цікавило все: чим живуть місцеві, що їдять, як відпочивають. Він залюбки знімав на смартфон усе, що бачив, ділився побаченим у соцмережах. Місії, які виконували й виконують легіонери, здебільшого миротворчі. Але й тут є свої правила, яких потрібно дотримуватися. Наприклад, загін миротворців, попри гарне озброєння та навички, ніколи не вступить у бій, якщо їх кількість не переважає противника щонайменше вдвічі. Далі — більше: легіонер Брах потрапляє на інший континент, у Південну Америку. Джунглі Французької Гвіани припали йому до душі через вологий клімат: тут виснажлива спека чергується з дощем, і це не так нестерпно, а іноді навіть приємно. А ще тут неймовірна рослинність, від якої перехоплює дух. Про родину Женя не забував, хай як далеко був. За будь-якої нагоди навідувався додому. А одного разу влаштував справжній сюрприз: неочікувано з’явився на день народження тата, хоча у відпустку його тоді ніхто не чекав. Як згадує сестра Софія, це було дуже несподівано, щемко і приємно до сліз. На початках своєї служби Євгеній не збирався затримуватися в легіоні надовго. Але з часом настільки втягнувся у військову справу, що не зміг знайти собі іншого місця, коли вже повернувся додому після закінчення контракту. Невдовзі йому запропонували стати резервістом іноземного легіону. Євгеній не вагаючись поїхав. Сам казав, що, поки не минуло три роки служби, він не дуже усвідомлював, що відбувається. Бо для рефлексій, усвідомлення просто не було часу. Осмислення прийшло опісля. За час служби в легіоні Євгеній викладався на повну, за що неодноразово отримував нагороди: хрест за бойову місію, медаль за виконання місії на території Франції, медаль за рік зразкової служби, медаль за місію в Африці, медаль за понад пʼять охоронних місій у містах Франції. У вересні 2020 року, після завершення п’ятирічного контракту, Євгеній залишив службу у легіоні у званні капрала. Далі працював у Сен-Тропе й Куршевелі — охороняв заможних людей, які обирали ці курорти для відпочинку.  Втім, служба й робота — не єдине, чим жив Євгеній Брах тоді. Під час однієї з відпусток він познайомився з Кариною Костенко. Неодноразово потім і вона сама їздила до Євгенія за кордон. Так з однієї із таких поїздок  Карина повертається до України не сама — ще того не знаючи, носить під серцем дитя. І це — сенс усього. Дівчина чекала повернення Євгенія спочатку з легіону, потім — із російсько-української війни. Карина згадує легкість, з якою Брах ставився до всього, що відбувалося в його житті. Його ніколи не хвилювала думка інших, він завжди знав, чого хоче сам. Під час служби в легіоні Женя чи не щодня знімав відео й залучав до цього своїх товаришів по службі. Тож питання, займатися чи не займатися блогінгом, навіть не поставало. Одне з таких відео з хлопцем із позивним «Мазута» залетіло якось на YouTube. Після цього аудиторія Євгенія почала стрімко зростати. Багато хто й досі підписаний на його сторінки. Наразі ютуб-канал Жені налічує близько 12 тисяч підписників, Instagram — близько 40 тисяч, TikTok — близько 288 тисяч. 24 лютого 2022 року Євгеній зустрів у Франції. В ту страшну ніч він монтував чергове відео для свого каналу. Новини про вторгнення росіян вразили його. Тож і рішення ухвалив одразу: повертатися та долучитися до лав ЗСУ. Брах почав телефонувати знайомим і друзям серед військових, шукав, до кого приєднатися. Першим підрозділом, з яким хотів звʼязатися, був Азов, але це виявилось нереальним, адже на той момент їхній штаб був у вже окупованому Маріуполі. Фахівці порадили чекати і готуватися. Тож Євгеній придбав необхідну амуніцію, щоб бути напоготові. Весна 2022 року. Женя потай від родини повернувся в Україну: не хотів нікого засмучувати своїм рішенням, адже побачитися зараз не вийде — відразу треба в підрозділ. Про його повернення не знала навіть кохана Карина, але відчула щось і зателефонувала саме в той момент, коли Євгеній був в Україні. Першим підрозділом, до якого долучився Євгеній після початку повномасштабного вторгнення Росії, був добровольчий батальйон «Традиція і порядок». Саме добровольці цього батальйону брали участь у боях на Київщині. До речі, саме засновник добробату Іван Пилипчук, більш відомий за позивним «Залізняк», дав Євгенію позивний «Малі», коли дізнався його легіонерську історію. Женя у розповіді про себе згадав, що служив у Малі, а Іван сказав, що відтепер це його позивний. У воїнів усе просто.  Улітку 2022 року Євгенія відправляють на проходження курсу підготовки за програмою операції INTERFLEX у Великій Британії. Рівень знань військової справи Євгенія «Малі» Браха вражає інструкторів, і йому пропонують залишитися навчати хлопців. Женя відмовляється й по поверненню вступає до лав підрозділу спеціального призначення ГУР МО (універсальний оперативно-бойовий підрозділ «Тимура» у складі Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України). Завдяки своїм умінням, відео у соцмережах і блогінгу «Малі» став іще більш медійним та впізнаваним, втім, не афішуючи, в якому саме підрозділі служить. Український аналітично-інформаційний канал «Апостроф TV» та ютуб-канал «Від душі в душу» беруть інтервʼю у Євгенія як у досвідченого військового. Він розповідає про свій військовий шлях, повернення в Україну та власний погляд на російсько-українську війну. Також в прямому ефірі новин французькому каналу Direct LCI France Євгеній надавав коментар із приводу ситуації в Україні. 15 червня 2022 року Євгеній став татом: у них із Кариною народився син Мирон. У цей день Жені вдалося бути поруч і потримати новонародженого сина на руках. Попри зайнятість, молодий тато знаходить можливості між операціями навідатися та провести час із маленьким сином. 21 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання Євгеній Брах загинув. Через засекреченість операції у ЗМІ деякий час циркулювала інформація, що Євгеній загинув біля Соледара на Донеччині, а також не повідомлялася кількість полеглих воїнів. Згодом керівник спецпідрозділу «Тимура» ГУР МО повідомив, що в одній зі спроб визволення Запорізької атомної електростанції (ЗАЕС) у районі Енергодара ГУРівці втратили трьох бійців: «Регбіста», «Малі», «Суботу». За словами побратимів, хлопці проявили себе як справжні герої. Вони виконували спеціальне завдання, в ході якого вразили автомобільну техніку противника. Але під час останнього виходу (операції) все пішло не за планом: піднялась вода, вони висадились не в тому місці, де планували. Один із військових наступив на міну і в результаті загинув сам, а з ним іще двоє — Євгеній «Малі» та Максим «Регбіст».  Невдовзі, за 11 днів, Євгенієві Браху мало виповнитися 27 років. «Брат. Воїн. Справжній. Душа. Патріот. Найкращий серед нас. Найкращий серед найкращих. Приклад для всіх. Ти завжди залишишся в наших серцях! Знов сумую! Побачимося в іншому місці!» — так про «Малі» написав білоруський військовий з Інтернаціонального легіону ГУР Ігор Янков, відомий за позивним «Янкі», повідомляючи про смерть побратима 24 вересня. Євгенія поховали в секторі почесних поховань військового Меморіалу в селі Затурино Полтавської територіальної громади. Рідні й друзі вже зробили чимало для збереження пам’яті про Женю. В листопаді 2022 року петиція щодо присвоєння Євгенієві Браху звання Героя України набрала понад 25 тисяч голосів. Полтавська обласна військова адміністрація, активісти й родина Євгенія ініціювали встановлення меморіальної дошки на стіні Селещинського ліцею, де він навчався. Академія Джиу-джитсу «One Touch» провела в Одесі турнір на памʼять про Євгенія та Максима Яловцева з позивним «Регбіст». У Києві провели хокейний матч пам’яті, й гравець команди «Кременчук» під номером 34 вийшов на лід у джерсі з позивним «Малі».  За ініціативи активістки та волонтерки Софії Васецької, як авторки петиції щодо перейменування топоніму в Полтаві, на честь Євгенія перейменовано парк «Сонячний». Разом із побратимом загиблого Андрієм Трацевським, більш відомим за позивним «Безсмертний», партнерка Євгенія Карина Костенко проводить фізкультурно-оздоровчий захід на честь «Малі» та всіх полеглих Героїв.  Учасники заходу збираються на спортивних майданчиках та виконують комплекс вправ, розроблених спеціально для заходу, що мають назву «комплекс Малі». Захід проводиться щороку в селі Селещина та в Полтаві. Також подібний захід організовували в таких містах як Черкаси, Дніпро та Київ. Можливо, колись ці спортивні змагання відбудуться й у парку імені Євгенія Браха, реконструкцією якого активно займається Карина. З серпня 2024 року у центрі Краматорська на будинку культури з’явився портрет Євгенія Браха «Малі», намальований художницею Анастасією Раус. Сміливець, легіонер, доброволець «Малі» посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «Хрест Свободи» та медаллю «За жертовність і любов до України». Також посмертно він отримав звання «Захисник України — герой міста Полтава» та «Почесний громадянин Диканської селищної громади». Євгеній обожнював спорт, життя, щиро ділився власним досвідом і захистив для нас найбільше — вільну Україну, куди повертатимуться українці й де житиме його син. Послухайте, як про цю його мрію шелестять дерева, в парку його імені.   Чому «Малі»? З початком повномасштабного вторгнення Євгеній долучається до добровольчого батальйону «Традиція і порядок». Добровольці батальйону беруть участь у боях на Київщині. Саме тоді засновник батальйону Іван Пилипчук, відомий за позивним «Залізняк», після розповідей Євгенія про службу в Малі (Південно-Західна Африка), сказав: значить, будеш «Малі». Івану Пилипчуку цей позивний видався логічним. Любов до собак Женя дуже любив тварин. Не міг спокійно пройти ані повз собаку, ані повз кота. Завжди зупинявся погладити або нагодувати, хай то була безпритульна тваринка чи та, яка сиділа на колінах у господаря. Сам Євгеній мав пса породи пітбуль на імʼя Сем.  Улюбленець жив у вольєрі на вулиці, який Євгеній сам змайстрував для нього на родинному подвір’ї. Коли Женя приїздив у відпустку додому, це був найкращий час для Сема. Хвостатий супроводжував господаря на пробіжці, плавав з ним у річці, взимку катався на санчатах, а найулюбленішим був дозвіл спати у його ліжку. Легіон Для Євгенія «Малі» служба у Французькому іноземному легіоні була водночас і здійсненням мрії, і справою життя. Тут йому подобалось геть усе. Він із гумором згадував легіонерські пригоди: як із побратимами їли змій, як жили в джунглях кілька місяців, як його вкусив скорпіон, який заліз у штани. Під час служби у Легіоні Євгеній отримав аж п’ять нагород: хрест за бойову місію, медаль за виконання місії на території Франції, медаль за рік зразкової служби, медаль за місію в Африці, медаль за місії з охорони міст Франції. Підтримка для інших Якось у рамках виснажливих тренувань у легіоні вони ходили на кілька днів у гори. Багато хлопців тоді просто не витримували гірських переходів у повній амуніції, тож Євгеній допомагав їм долати дистанцію, а деяких навіть ніс на плечах. Стати блогером Спілкуватися з людьми Євгеній любив. Мабуть, це було чи не найбільш улюблене його заняття після військової справи. Тому нікого не здивувало, що він зайнявся блогінгом. На службі в легіоні Женя часто знімав відео з товаришем по службі «Мазутою». Одного разу чергове відео з «Мазутою» залетіло в топ на ютубі, і його аудиторія почала стрімко зростати. Після закінчення служби й повернення в Україну Євгеній не знав, що саме йому знімати. Намагався монтувати смішні відео з друзями, але це не приносило популярності. Натомість вона знайшла його, коли почав знімати себе, розповідати про службу й відповідати на запитання підписників. Людям цікаві люди. Заради дітей У численних інтерв’ю Євгеній обурювався поведінкою мешканців окупованих територій, так званої ДНР, які в 2014 році почали кликати Путіна й розгортати триколори. Звертав увагу, що здебільшого вони робили це за гроші чи сподівалися, що втечуть, коли щось піде не так. Наголошував, що вони не думали про своїх дітей, які одного дня подорослішають і будуть змушені воювати за ДНР. І в світлі цього своєю найголовнішою мотивацією Євгеній називав можливість позбавити наших дітей необхідності воювати. Вразив британців У складі добровольчого батальйону Євгенія відправили до Великої Британії на навчання. Але, власне, навчати його вже не було потреби. Завдяки службі в легіоні підготовка Євгенія дозволяла навчати інших, і саме це йому запропонували британці. Але він не погодився. Вважав свою роботу потрібнішою на фронті. Відважність українців Євгеній мав досвід бойових місій завдяки службі у Французькому легіоні. Проте, коли на власні очі побачив роботу українських військових, був вражений відважністю, відчайдушністю та жагою до перемоги співвітчизників. Це неабияк надихало й самого «Малі». Сила спорту Євгеній обожнював спорт з дитинства. Він постійно працював над собою. Біг, відтискання, підтягування, силові вправи стали невід’ємною частиною його життя. Коли він проходив відбір до Легіону, його фізична підготовка виявилася найкращою серед усіх кандидатів. Євгеній підтягнувся на перекладині 37 разів із 40 запланованих, чим вразив усіх присутніх. Інші кандидати показували результат у 5, максимум 15 підтягувань. Змії та скорпіони На одному з патрульних виїздів під час участі у миротворчій місії на території Республіки Малі, що в північно-західній Африці, Євгенія вкусив скорпіон. Тоді лише присутність медиків поруч урятувала його. Адже залежно від виду укуси деяких скорпіонів можуть бути смертельними. Того разу обійшлося. Чи не найбільше Євгеній боявся змій. Побороти страх допомогла одна мила, але отруйна змія, яка вирішила атакувати його посеред ночі в джунглях Французької Гвіани (Південна Америка). Тоді Євгеній брав участь в місії, спрямованій на захист території, а також на боротьбу з контрабандою та злочинністю. Військовому нічого не лишалося, окрім як відбиватися. Змію він переміг, а заразом і свій страх. Гімн України у Франції На посаді капрала під час служби у Французькому іноземному легіоні Женя навчав своїх новобранців співати Гімн України. Серед них були китайці, непальці, африканці — іноземці, які не знали жодного слова українською. Інколи Євгеній ішов іще далі. У вільний час у місцевому барі на території військової частини він вчив легіонерів танцювати гопака, співати українські народні пісні, вигукувати «Слава Україні!». Відео та пости про «українізацію» світу неодноразово публікував у своїх соціальних мережах. Французька мова в Легіоні Французький легіон — інтернаціональний. Від кандидатів знання іноземних мов не вимагали. А от після вступу на службу розмови між собою дозволялися лише французькою. Тож уже за місяць усі, хто не знав мови, розуміли її на побутовому рівні. А згодом легіонери опанували мову майже «на відмінно». Тож до англійської, яку Євгеній вивчав ще в школі і добре знав, додалася ще й французька мова. Жереб кинуто У віці 14 років Євгеній зробив собі перше татуювання. Цим сюрпризом дещо збентежив батьків і сестру. А ось доленосний для нього надпис Alea iacta est, що в перекладі з латини означає «Жереб кинуто», він нанесе на своє тіло вже цілком усвідомлено. Цю фразу нібито вимовив Юлій Цезар, переходячи річку Рубікон зі своєю армією. В сучасному тлумаченні вона означає ухвалення невідворотного рішення, як гравець, що кидає гральні кості й уже не має дороги назад. Книги Євгеній багато читав з дитинства, особливо пригодницьку літературу. Улюблена книга Жені в дорослому віці — «Найбагатший чоловік у Вавилоні» Джорджа Семюеля Клейсона. Додому з Франції він привіз також «Зелене світло» авторства актора Метью Макконагі. Також планував прочитати «Енеїду» Котляревського. Це була дружня рекомендація йому від ведучої одного з телеканалів країни в стилі «з чого краще почати опановувати українську мову». Женя хотів навчитися розмовляти чисто, без суржика. Остання спецоперація «Малі» та двоє його побратимів, Максим Яловцев із позивним «Регбіст» та Олег Субота з позивним «Субота», загинули під час виконання бойового завдання в районі Енергодара, де розташована Запорізька атомна електростанція, захоплена російськими військами. Про загибель трьох спецпризначенців, серед яких і Євгеній Брах, стало відомо вже після їхньої смерті, адже місія була засекречена. Бійці підірвалися на міні. «Тримай фронт на стороні добра» «Розважались між завданнями»  — саме так в одному із інтервʼю Євгеній називає прямі ефіри, які вдавалося робити з побратимами в соціальних мережах. Ці ефіри в перші місяці повномасштабного вторгнення рятували сотні тисяч українців від панічного стану, страху, втоми та дарували позитивні емоції. Женя — то вічний вогонь позитиву. То ж він не тільки ділом, а й словом підтримував дух українського народу. «Піхота  — сила», «тримай фронт на стороні добра», «а шо тут треба нажимать?», «щастя, здоровʼя, племінників!», «чого не воюєш?», «тік ток війська», «ми повинні війну цю виграти разом і один одному помагать» та багато інших висловів Євгенія під час стрімів стали крилатими і згадуються дотепер. Про легендарне авто «Легенда» — так скаже кожен, хто хоч раз бачив автомобіль Євгенія. Рідні радили йому не звʼязуватися з цією машиною, бо знали з якими проблемами можна зіткнутися, краще купити щось надійніше. Але не спробувати те, чого хочеш, то не про Євгенія. Женя не зрадив собі і придбав авто, про яке мріяв — BMW V серії (Е39). То була вживана євробляха, проте він вдосконалив її по максимуму. Ніде правди діти: ремонтувалось авто дуже часто. Однак винагородою було те, що кожну відпустку Євгеній насолоджувався водінням «на повну». А ще мііг годинами намивати авто до блиску. «Мене тут французи впізнали по BMW», — якось написав Женя сестрі з Куршавелю. Що й логічно, адже автомобіль був одним з головних героїв в блогерстві Євгенія. Авторка тексту Євгенія Смерека ілюстратор Сергій Федоров верифікувала і стилізувала сестра Євгенія Софія Бойченко відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Інна Крупник
- [Ірина Бекешкіна](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/iryna-bekeshkina/): Соціологиня, науковиця, психологиня Символ української соціології. Вчена, про чесність та принциповість якої складали легенди та завдяки якій в Україні запровадили екзитполи, що стали справжнім барометром настроїв суспільства. Совість громадського сектору, чиї професійні висновки не залежали від політичної кон’юнктури. Народна соціологиня, що як ніхто вміла пояснювати соціологічні дані простою мовою та популяризувала соціологію, а до її думки дослухалися і політики, і ЗМІ. Науковиця, яку впізнавали на вулицях, проте жила вона дуже скромно й усю себе віддавала роботі. Саме Ірина Бекешкіна оголосила про фальсифікацію президентських виборів 2004 року. Її слова «Поки ми живі — нічого не вирішено остаточно» увійшли у загальний вжиток і стали девізом боротьби проти корумпованої системи. Родина Ірина народилася 4 лютого 1952 року у місті Івдель Свердловської області. Її батько був військовим радянської армії. Згодом родина переїхала до українського Нікополя, тут дівчина закінчила школу. Юність і все подальше життя Бекешкіної минули у Києві. Вивчитися «на філософа» Попри конкурс у 10 осіб на місце, золота медалістка Ірина Бекешкіна вступила на філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Редакторка «Філософської думки» Ірина закінчила філософський факультет Київського університету Шевченка з червоним дипломом. Її запросили працювати науковим редактором журналу «Філософська думка». Соціальна психологія Ірина закінчила працювати у «Філософській думці» та зацікавилась іншим напрямком — соціальною психологією. Починає навчання в аспірантурі. Наукова співробітниця Ірина обіймає посаду молодшого, а згодом — старшого наукового співробітника Інституту філософії АН УРСР. Захист дисертації Бекешкіна здобула науковий ступінь кандидатки філософських наук, захистивши дисертацію «Структура особистості як об’єкт комплексного дослідження: методологічний аналіз». Остаточно обрала соціологію Ірина Бекешкіна — старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України. Це її остаточний вибір на користь фаху. Асоціація Бекешкіна отримує членство в Соціологічній асоціації України. Інститут соціології Працює науковою співробітницею Інституту соціології НАН України та аналітикинею у Фонді «Демократичні ініціативи». Демініціативи Обіймає посаду заступниці директора Фонду «Демократичні ініціативи». Перший екзитпол У 1998 році за ініціативи Ілька Кучеріва було проведено перше опитування виборців у рамках «Національного екзитполу». Ідея і втілення належать саме Ірині Бекешкіній. Наукова керівниця та редакторка Ірина стає науковою керівницею та науковою редакторкою бюлетеня «Політичний портрет України» Фонду «Демократичні ініціативи». Робота з медіа Протягом 2002–2003 років «Демініціативи» провели опитування серед журналістів, щоб виявити найбільш авторитетних і сформувати рейтинг. Визначити, кому з журналістів довіряють їхні колеги, також стало ідеєю Ірини Бекешкіної. Поки ми живі Цього року народилася фраза-кредо «Поки ми живі, ніщо не втрачено остаточно». Саме так згодом назвуть книгу пам’яті Ірини Бекешкіної. Фальсифікація Під час виборів Президента України 2004 року екзитпол «Демініціатив» зафіксував масштабні фальсифікації й оголосив про це, що стало каталізатором Помаранчевої революції. Рейтинг найвпливовіших жінок У 2007 році Бекешкіна вперше увійшла до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». Це сталося вдруге та втретє у 2008-му та 2019 роках. ЗНО Відбулося перше опитування громадян щодо запровадження ЗНО в Україні. Результати довели, що реформа виявилась успішною і ЗНО сприймалося людьми як практика, яка стала нормою. Очільниця «Демініціатив» Після смерті керівника фонду Ілька Кучеріва Бекешкіна очолила Фонд «Демократичні ініціативи». За її керівництва він став одним із провідних аналітичних центрів країни. Дослідниця Майданів Ірина Бекешкіна була учасницею обох Майданів, а Фонд «Демініціативи», очолюваний нею, проводив дослідження того, хто брав участь у подіях на Майдані, які погляди мали активісти та які вимоги ставили перед владою учасники протесту. Рейтинг аналітичних центрів «Демініціативи» увійшли до рейтингу 90 найвпливовіших аналітичних центрів Східної та Центральної Європи за версією Пенсильванського університету (США). Також Ірина Бекешкіна долучається до Ради з питань національної єдності при Президентові України. ТОП-100 успішних жінок України У 2018 та 2020 роках Бекешкіна потрапляє до «ТОП-100 успішних жінок України» у категорії «Суспільство» за версію журналу «НВ». До останнього подиху 20 березня 2020 року Ірина Бекешкіна померла від раку. Її прах поховано на Байковому цвинтарі. Вулиця її імені та книжка 29 червня 2022 року відбулась презентація книги пам’яті Ірини Бекешкіної «Поки ми живі…», що містить її праці, публіцистику та спогади про неї. Її іменем названа вулиця у Києві на житловому масиві Воскресенка, де вона жила. Ірина Бекешкіна народилася 4 лютого 1952 року в СССР у місті Івдель Свердловської області (тепер у складі РФ). Її батько був військовим на теренах роздутої радянської імперії. З п’яти років дівчинка відвідує бібліотеку, де читає всі казки, які знаходить. Улюблена — «Гидке каченя» Ганса Крістіана Андерсена. А ще Іра мріє стати балериною, але до балетної школи її не беруть через маленький зріст. Згодом родина переїздить до Нікополя Дніпропетровської області. Іра старанно вчиться в школі й так само багато читає, але відтепер захоплюється ще й театром. Відвідує театральну студію, мріє вступати на акторський факультет. Проте педагог з акторської майстерності розбиває цю мрію. Іринка дуже тонко відчуває й розуміє, як має бути зіграна роль, а от сама зіграти не може. Їй радять вступати не на акторський курс, а на театрознавство. І це дуже обурює молоду дівчину.  Коли Ірина навчалася в 10 класі, до них на практику прийшов студент філософського факультету, що викладав уроки суспільствознавства. В школярки Бекешкіної — нове зацікавлення: філософія. А ще до рук Ірини потрапляє брошура про давньогрецьких скептиків і агностиків. Після її прочитання вона й ухвалює остаточне рішення — вступати на філософський факультет. Попри конкурс у 10 абітурієнтів на місце, золота медалістка Ірина Бекешкіна стає першокурсницею філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка.  З моменту вступу Ірина мешкає з бабусею в Києві, на Солом’янці. В навчання поринає з головою, але й не забуває про студентське життя: зустрічі з одногрупниками, компанії однодумців, громадська робота забирають весь її час. Незмінно важливою залишається турбота про рідних: коли тяжко захворіла бабуся, Іра відклала все, аби опікуватися близькою людиною. Роки навчання збігають швидко. Ірина закінчує університет з червоним дипломом та хоче рухатися далі в обраному напрямку. Але є одна проблема. Бекешкіна не бажає вступати до компартії, а це було мало не необхідністю для фахівців «майже ідеологічних» напрямків. Тож залишити її в університеті для подальшої роботи не можуть. Натомість талановитій студентці пропонують посаду наукового редактора журналу «Філософська думка», і вона з радістю погоджується. Ірина дуже добре пише, глибоко розбирається в усьому, над чим працює, тож кращої кандидатури годі й шукати. Ця робота до душі й самій молодій фахівчині, адже в журналі поряд із нею працюють провідні вчені Інституту філософії. Та не філософією єдиною. Через деякий час Ірині пропонують перейти до відділу соціальної психології, де членство в партії не є обов’язковою умовою, і вона радо приймає пропозицію та опановує ще й психологію як фах. Багаж знань чималий, тож логічним стає захист кандидатської дисертації. Тема обрана така: «Структура особистості як об’єкт комплексного дослідження: методологічний аналіз». В одному з інтерв’ю Ірина Бекешкіна розповідала, що в соціологію потрапила випадково. Від Інституту філософії відокремлювався Інститут соціології, і її запросили на посаду старшого наукового співробітника. При цьому емпіричною соціологією, тобто дослідженнями на практиці, вона займатися не хотіла, але погодилась описувати процеси. Та саме дослідження захопили її під час роботи, а соціологія стала тією наукою, яка найкраще відповідала її темпераменту. Своїми натхненниками та вчителями Ірина називала українських соціологів Наталію Паніну та Євгена Головаху.  1992 рік стає доленосним для Ірини. Після відновлення незалежності України громадський діяч Ілько Кучерів за підтримки народного депутата В’ячеслава Чорновола — лідера Народного Руху України — та за сприяння Інституту соціології створив незалежний центр соціологічних досліджень під назвою «Демократичні ініціативи» (надалі — «Демініціативи»). Робота в центрі стає справою життя Ірини Бекешкіної. Спочатку вона працює у центрі як аналітикиня. А коли в 1996 році центр перетворюють на фонд, Ірина обіймає посаду заступниці директора. У 1998 році за ініціативи Ілька Кучеріва фонд проводить перше опитування виборців у рамках «Національного екзитполу» (післявиборче опитування виборців, що проводиться соціологічними службами на виході з виборчих дільниць). Тоді саме відбулися вибори до Верховної Ради ІІІ скликання. Методологію цього нового для України опитування розробляє саме Ірина Бекешкіна. Окрім практичного напряму, вона намагається максимально донести інформацію про важливість і необхідність соціологічних досліджень та роз’яснити їх значення для суспільства в численних статтях, виступах, інтерв’ю.  З 2001 року Ірина Бекешкіна стає науковою керівницею фонду та редакторкою бюлетеня «Політичний портрет України», який регулярно видають «Демініціативи». Тут вона описує процеси та доступно пояснює їх якомога ширшій аудиторії. А ще дає безліч інтерв’ю ЗМІ, зустрічається зі студентами й колегами по цеху, організовує круглі столи в Україні та за кордоном. Це дає свої плоди: фонду та Ірині Бекешкіній зокрема довіряють та часто просять прокоментувати ту чи іншу подію суспільно-політичного життя України.  Ірина завжди робить це чесно і професійно: не заграє ані з політиками, ані з громадськістю, не долучається до жодної політичної сили. Її політична сила — соціологія. 21 листопада 2004 року — переломний момент в історії України. Під час виборів президента громадськість звертає увагу на невідповідність соціологічних досліджень результатам виборів, оголошеним Центральною виборчою комісією. Суспільство збурене: люди збирають Помаранчевий майдан. Останньою краплею для українців стає оголошення Бекешкіної про фальсифікацію виборів. І це не просто слова чи закид: у руках соціологині — результати незалежного екзитполу, згідно з якими переміг кандидат Віктор Ющенко, а не Янукович.  Завдяки зусиллям Фонду й особисто Ірині Ериківні відбулося переголосування другого туру президентських виборів. Тож зрештою до влади прийшов президент, якого дійсно обрав народ України. Ірина Бекешкіна та інші чесні соціологи стали тоді свого роду щитом демократії. До речі, відоме гасло Бекешкіної — «Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно» — виникло саме на зламі 2003–2004 років. Ірина писала статтю для збірника про демократію, а в кінці розмістила цю фразу, яку редактор замінив на іншу, оскільки вона не відповідала стилю статті. Однак уже через рік саме ця фраза й саме в цьому варіанті стала крилатою.  І це не єдиний вислів Ірини Бекешкіної, який прижився. Започатковані нею назви опитувань на Майдані 2013–2014 років — «Майдан-мітинг», «Майдан-табір», «Майдан-Січ» — стали не просто назвами, а науковими термінами. Саме Ірина Бекешкіна вперше назвала «удавкою для соціологів» законопроєкт, який зобов’язав соціологічні центри проходити ліцензування, як це відбувалося в Білорусі. Кажуть, що саме через цю влучну назву законопроєкт так і лишився на папері. Особливим фронтом боротьби Ірини були псевдосоціологи — так звані «політичні заробітчани». Одного разу Бекешкіна влучно назвала їх «рогами й копитами», тож їх так називають і досі.  У 2008 році Фонд «Демократичні ініціативи» долучається до опитування громадян щодо впровадження ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання для випускників шкіл під час вступу до закладів вищої освіти). Таких опитувань до 2013 року буде кілька. І всі вони доводять успіх і необхідність такої реформи в освіті.  У 2010 році після смерті Ілька Кучеріва від раку легень Ірина Бекешкіна очолила фонд «Демініціатив». Свого часу Кучерів відгукувався про майбутню наступницю так: «У Бекешкіній поєднуються якості соціолога, журналіста і громадського діяча. Соціологи мислять складними формулами, завжди шукають наукові обґрунтування для своїх висновків; журналісти вміють стисло й зрозуміло викласти інформацію; політики розробляють різні сценарії розвитку певної ситуації».  Як сама вона казала, «ставати керівницею, керувати не дуже хотілося». Наука захоплювала більше. Але альтернативи на той час не було. Проте згодом саме Ірина Бекешкіна стане душею та обличчям організації. І не зупиниться на досягнутому.  Окрім теми виборів, її як науковицю цікавить усе, чим живуть і дихають українці. Вона знаходить теми нових досліджень усюди, де буває. Її починають впізнавати на вулицях та в метро, знайомі і незнайомі люди звертаються за порадою. А вже журналісти — ті ловлять кожне її слово. Ірина Бекешкіна й сама зізнавалася, що залюбки слухала розмови незнайомих людей із професійною метою. Мовляв, не уявляє такого, щоб соціолог їздив у метро, одягнувши навушники чи втупившись у смартфон. Бекешкіна наголошувала: соціологові треба тримати очі й вуха відкритими та використовувати будь-який момент, аби чути і бачити людей. Значну частину своєї діяльності Ірина Ериківна присвячувала боротьбі з викривленнями даних, маніпуляціями. Зокрема активно навчала журналістів правильно інтерпретувати соціологічні дані та відповідально доносити отриману інформацію до суспільства. Це був її внесок у підвищення медіаграмотності та краще розуміння суспільних процесів. До нечесних медіа, замовної «джинси» Ірина Бекешкіна ставилася вкрай негативно, сміливо заявляючи: «Я не вірю в клінічний ідіотизм навіть вітчизняних журналістів, що вони отак просто все, що їм трапляється, ставлять в інформаційний простір. (…) Я б хотіла, щоб вас лікували такі ж лікарі, як ви — чесні медійники». А в книзі, присвяченій діяльності соціологині, під назвою «Ірина Бекешкіна. Поки ми живі…», виданій Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» (2022), є навіть окремий розділ її афоризмів: «Найстрашніша влада — тупа», «Опозиція має спілкуватися з людьми, а не кричати дурним голосом у мегафон», «Путін захопив Крим, але втратив Україну» та інші. У 2015 році «Демініціативи» потрапляють до рейтингу 90 найвпливовіших аналітичних центрів Східної та Центральної Європи за версією Пенсильванського університету (США). Чи була росіянка за місцем народження Ірина Бекешкіна українською патріоткою? Так! Політичний аналітик Віктор Рибаченко, знайомий із нею зі студентських років, згадує, що російськомовна Ірина Бекешкіна еволюціонувала в людину, яка в професійній публічній діяльності говорила виключно українською, а національні інтереси України стали для неї безумовним критерієм оцінки всіх громадсько-політичних процесів в Україні.  Саме Ірина Бекешкіна на основі численних досліджень дійшла висновку, що протягом чверті століття в Україні стає дедалі менше людей, які хочуть перебування України в союзі з Росією чи в будь-якому іншому міждержавному утворенні, де є РФ. Натомість, за її словами, кількість тих, хто підтримує європейський вектор розвитку, зростає щороку. Бекешкіна розробила формулу, яка дуже точно і просто пояснює відмінність між українцями і росіянами: «Українці більше схильні до анархії, а росіяни — до монархії». Завдяки своїй чесності та незаангажованості Бекешкіна стала впливовою людиною. Тричі — у 2007, 2008 та 2019 роках — вона потрапляла до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». Двічі, у 2018 та 2020 роках — до ТОП-100 успішних жінок України у сфері «Суспільство» за версію журналу «НВ». Ця любов масмедіа до Бекешкіної невипадкова. Соціологиня завжди охоче давала інтерв’ю та допомагала журналістам подавати читачам об’єктивну інформацію. Зокрема протягом 2002–2003 років «Демініціативи» провели опитування серед журналістів, щоб виявити найбільш авторитетних і сформувати власний рейтинг. Це була ідея Ірини Бекешкіної.  Колегам-соціологам Бекешкіна також ніколи не відмовляла в пораді. Саме вона запропонувала українським соціологам під час публікації результатів соціологічного дослідження зазначати його замовника. Так би мовити, розставляти всі крапки над І. Теренами її діяльності була не лише Україна. Бекешкіна розробила критерії оцінки рівня демократії у посткомуністичних країнах в цілому. Її прогнози часто ставали пророчими. Після обрання президентом Володимира Зеленського Бекешкіна попередила про негативний сценарій, коли задля утримання рейтингу реформи не проводитимуть, а провину за це покладатимуть на уряд, який мінятимуть, марнуючи сприятливий час для реформ. Також вона застерігала щодо миру з російським агресором за «будь-яку ціну», якого українці ніколи не підтримають. Чого тільки не пропонували пані Ірині політики, аби долучити її до своїх партій! Але вона жодного разу не погодилась на «партійність», знай віджартовувалась: «Я не піду, хочу, щоб про мене написали гарний некролог». В Ірини Бекешкіної була давня мрія — розширити ідею національного екзитполу на виборах на проведення регулярних цілком незалежних політичних досліджень. Можливо, цю мрію колись здійснять інші соціологи, натхненні її прикладом і фаховістю.  Ірина Бекешкіна була дуже працьовитою і відданою справі. Часто працювала понаднормово, без вихідних і свят. Проте від колег цього самого не вимагала. А від суєти любила відпочити в горах. Походи в Карпати були для неї найкращим антистресом. А ще коти. Її кішка Знайда, яка прожила з Іриною Бекешкіною цілих 20 років, довіряла і сприймала лише свою господиню. Інших не підпускала. Сусіди й близькі люди розповідали, що до дверей квартири Ірини час від часу підкидали кошенят, яких вона годувала, лікувала та прилаштовувала в добрі руки.  20 березня 2020 року Ірина Бекешкіна померла від раку. Їй було всього 68 років. В останні дні вона втратила слух, і, як згадують близькі, це морально підкосило її найбільше. Адже вона як ніхто вміла і любила слухати людей. За рік до смерті лікар порадив Ірині Бекешкіній зробити операцію і пролікуватися, але вона не знайшла часу зупинитися і подбати про себе. Багато хто навіть не знав про її хворобу. За два тижні до свого відходу Бекешкіна ще проводила тренінги з соціології для журналістів у регіонах України, брала участь у громадських заходах, виступала у ЗМІ. Незадовго до смерті вона планувала знайти когось на заміну в «Демініціативи» та почати роботу над книгою. В останньому дописі в соцмережах Бекешкіна написала, що їй час зайнятися спогадами. А ще якось сказала, що дуже не хочеться покидати світ — бо це гарне місце, за яке варто боротися. Ірину Бекешкіну поховали на Байковому цвинтарі. У 2022 році її іменем названа вулиця на житловому масиві Воскресенка, де вона жила. 29 червня 2022 року відбулась презентація книги пам’яті Ірини Бекешкіної «Поки ми живі…», що містить праці, публіцистику і спогади колег та рідних про неї. Книга вийшла за сприяння Міжнародного фонду «Відродження». Її видання було заплановано до 70-річчя Ірини Ериківни, але повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року внесло свої корективи.  «Вона фактично присвятила соціології все своє життя. Завжди знаходила час, відповідала на запити, аналізувала, пояснювала. Це і було її життям», — саме так згадують внесок Ірини Бекешкіної її колеги. Володимир Паніотто, відомий соціолог, професор кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», на одній з експертних дискусій у 2025 році визнав, що в Україні все ще немає людини, яка була б соціологом номер один для суспільства і водночас обличчям соціології, практиком і символом, як це вдалося Ірині Бекешкіній: «На жаль, сьогодні ми не маємо такої постаті, яка була б таким же символом соціології, як вона. Ми всі скучили за Іриною, і її відсутність відчувається дуже гостро». Балерина чи акторка? У дитинстві Ірина хотіла стати балериною. На заваді цьому став її невисокий зріст. Тож вона пришивала на спідницю дзвіночки, а коли йшла, вони дзеленчали. Любила так привертати увагу, «виступати». Старші люди дещо лякалися: як бачили, хрестилися. В юному віці Ірина мріяла про акторську кар’єру та відвідувала театральну студію. За її словами, вона добре розуміла, як грати, проте втілити це на практиці не вдавалося. Педагог порадив Ірині вступати не на акторство, а на театрознавство, що дуже обурило дівчину свого часу. Жодних партій Усі політики, які намагалися долучити Ірину Бекешкіну до своїх партій, піймали облизня. На численні пропозиції вона завжди віджартовувалась: «Я не піду, хочу, щоб про мене написали гарний некролог». Та й до комуністичної партії в часи своєї молодості також принципово не вступила. Емоційна сила Найкраща подруга Ірини Анна Кисла згадує, наскільки сильною була ця жінка. За довгі роки дружби вона плакала лише тричі: коли померла бабуся, яка її виростила, коли померла мама, і коли Анна розповідала історію про повернення кримських татар з депортації. Туристка Туризм був ще однією пристрастю Ірини. Ним захоплювалась з юності. Дуже любила походи горами. А у 2008 році здійснила екстремальний сплав річкою Тара у Чорногорії. Надзвичайно проста Друзі згадують, що Ірина була надзвичайно простою людиною в спілкуванні — без зазнайства, фанфаронства. Вона дуже любила людей, була харизматичною лідеркою. Під час свого керування фондом створила в команді атмосферу, де кожен почувався членом родини. Безсрібниця Багато хто намагався купити «правильні» чи «потрібні» висновки Ірини Бекешкіної. Проте репутація й честь професії були її найбільшими цінностями. Саме тому Ірина Бекешкіна у середовищі медіа та політиків мала репутацію непідкупної. Її висновки й дослідження не залежали від політичної кон’юнктури. Довіра до очолюваного Бекешкіною Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» була винятковою. Без вихідних Працьовитість Ірини Бекешкіної захоплювала. Для неї не існувало вихідних чи свят, вона часто працювала ночами, але ніколи не змушувала своїх співробітників робити так само. Завжди поважала право кожного на особисте життя і час. Любов до людей Була в Бекешкіної й інша дивна пристрасть — хоча, враховуючи фах, не така вже й дивна. Ірина любила громадський транспорт, походи на базар та інші скупчення людей. І передовсім це про спілкування. Ірина Ериківна дуже любила говорити з будь-ким і будь-де: на пляжі, на вулиці, в магазинах, у кафе. Це було для неї надважливо — бо саме через занурення в людей можна досліджувати їхні думки. Бекешкіна вважала неможливим для соціолога їздити у метро в навушниках або втупившись у смартфон. На її думку, соціологи мають спостерігати за життям, слухати його, вловлювати вживу, а не лише в анкетах. Орел і прірва Ірина любила використовувати у презентаціях щодо зовнішньополітичних орієнтацій українців таку картинку: українець висить над прірвою і тримається однією рукою за європейський берег, іншою — за російського орла. Не раз наголошувала: зараз він іще там, у прірві, але обома руками тримається за європейський берег, і вибратися з прірви може лише туди. Символічно, далекоглядно і… соціологічно. Як завжди від Ірини Бекешкіної. Висока планка Ірина Ериківна завжди тримала високу планку в усьому і хотіла, щоб її чоловік також був ідеалом. Дрібниць і несуттєвостей не пробачала й не хотіла з ними миритися. Мабуть, тому й не пов’язала свою долю ні з ким. В одному з інтерв’ю Бекешкіна сказала, що з віком стала більш терпимою та зрозуміла, що чоловікам поруч із нею було некомфортно, адже доводилося постійно відповідати поставленій нею високій планці. Сотні тисяч доларів за брехню Відомою на всю країну Бекешкіна стала після екзитполу 2004 року, який викрив виборчі фальсифікації влади. На соціологів тоді тиснули, пропонували сотні тисяч доларів. Хтось врешті-решт приймав пропозицію. Але три центри — «Демініціативи», Центр Разумкова та Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) — вистояли і з честю зберегли бренд «Національний екзитпол». Легендарні екзитполи Екзитполи, які Бекешкіна оприлюднювала під час найдраматичніших виборів в історії України, називають «легендарними». Всі чекали саме їх з однієї причини: їм можна було довіряти на 100 %. Скромність і впливовість Ірина Бекешкіна жила в скромній квартирі на Воскресенці, користувалась громадським транспортом, хоч і входила до рейтингів найвпливовіших жінок України. До її думки дослухались усі: політики, медіа, звичайні громадяни. Популяризаторка соціології Бекешкіна вміла пояснювати соціологічні дані людською мовою і доносити їх до широкої аудиторії. Завдяки цій здатності їй вдалося популяризувати соціологію та зробити її потужним важелем демократичного руху. Бабусина онука В студентські роки Ірина мешкала з бабусею на Солом’янці, але любила тусити в гуртожитку зі своїми одногрупниками. Коли бабуся тяжко захворіла, Ірина, ще зовсім юна, перетворилася для неї на терплячу няньку, відмовившись від розваг і компаній, чим дуже здивувала всіх, хто вважав її легковажною та дещо зверхньою столичною дівчиною. Крилата фраза «Поки ми живі — нічого не вирішено остаточно», — ці слова Ірини Бекешкіної увійшли у загальний вжиток науковців, медійників, широкої громадськості. Вони — про оптимізм, силу духу та боротьби. Він виник і закріпився в обігу в 2003 році за каденції президента Леоніда Кучми. Ірина тоді писала статтю для збірника про демократію, а в кінці помістила цю фразу, яку редактор замінив на іншу, оскільки вона не відповідала стилю статті. Однак уже через рік саме ця фраза стала пророчою та взірцевою як символ віри в краще майбутнє. Начитана дівчина Ірина дуже багато читала з дитинства. Її улюбленою казкою була «Гидке каченя» Ганса Крістіана Андерсена. А в юності дуже полюбила творчість Ернеста Гемінґвея. Любов до філософії їй прищепили книги. Якось до рук Бекешкіній потрапила брошура з ідеями давньогрецьких скептиків, агностиків. Це і стало першою сходинкою до її рішення вступити на філософський факультет. Допоможи тому, кому важче Якось Бекешкіна розповіла про такий собі «феномен консервної банки». Це про силу духу та витривалість, а ще про допомогу ближньому. В горах, коли важко і нема сил рухатись, треба взяти в товариша консервну банку й покласти до свого наплічника. І саме тоді можна відчути себе сильним і могутнім. В житті так само — візьми банку в того, кому важче, і рухайся далі. Дотична до ЗНО Бекешкіна як ніхто знала про корупцію в системі освіти. Але не просто говорила про це, а й допомогла подолати багаторічне (чи багатовікове?) ректорське лобі та запровадити зовнішнє незалежне оцінювання — ЗНО. Відомо, що до реформи понад 80 % абітурієнтів та їхніх родичів стикалися з корупцією під час вступу, а після неї — лише 11 %. Люди і коти Ірина Бекешкіна любила життя в усіх його проявах. «Люблю драйв», — казала вона, коли просила колегу підкинути її на мотоциклі на зустріч у посольство. Також у неї було особливе ставлення до котів, а в котів — до неї. Вони її «знаходили», а вона їх підгодовувала, лікувала, прилаштовувала в добрі руки. Перша кішка Знайда, яку Бекешкіній підкинули під двері квартири, прожила з нею майже 20 років. Вона нікого, крім господині, до себе не підпускала, дозволяла гладити себе лише їй, по-котячому говорила з нею й довіряла безмежно. Перше, що робила Ірина, коли їхала у довготривале відрядження, — організовувала догляд за Знайдою. А в своєму дворі завжди підгодовувала дворових котів і птахів. Історія з ковзанкою У 8 класі Ірину Бекешкіну запросила на розмову директорка школи. Діалог був таким: — Мені сказали, що ви кожен день ходите на ковзанку. — Так, ходжу, — відповіла дівчина. — А коли ви робите уроки? — Вночі. — А коли ви спите? — На уроках.  Директорка тоді вигнала Ірину з кабінету. Навряд чи вона могла передбачити, що саме чесність і відвертість стануть найбільшими цінностями Бекешкіної в майбутньому. Авторка тексту Євгенія Смерека ілюстратор Сергій Федоров верифікував Юрій Горбань стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін додала на сайт Наталя Демідова
- [Артемій (Ведель) Ведельський](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/artemii-vedel-vedelskyi/): Композитор, киянин, популяризатор церковної музики Геніальний композитор, який духовними творами запалював душі. Представник золотої доби української церковної музики. Непересічний співак, під час концертів якого слухачі розчулено плакали. Талановитий скрипаль, диригент, автор, за доробок якого вельможі платили шалені кошти. Музикант-самоук з бездоганним слухом та унікальним голосом. Очільник численних хорів, капельмейстер і популяризатор церковної музики. Митець із трагічною долею, який дев’ять років життя провів у божевільні з забороною писати. Той, хто попри славу і талант жив дуже скромно, а все зароблене роздавав людям. Автор музики на канонічні тексти. Щирий вірянин, який власний хрест проніс із честю. Походження Артемій Ведель народився у родині Лук’яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських одного дня 1767 року в Києві. Батько Артемія був майстром по дереву та спеціалізувався на виготовленні іконостасів. Родина мешкала на Подолі неподалік від Борисоглібської церкви. Навчання в Києво-Могилянці 9-річного Артемія віддали на навчання до Києво-Могилянської академії. Він вивчав гуманітарні науки, вчився грати на скрипці, співав у хорі, а згодом і диригував ним. Інколи Ведель керував об’єднаним хором аж у 300 людей (це робили на час приїзду монархів та іменитих гостей). В Києві тоді існувала ціла система хорів, які діяли як в академії, так і численних Києво-Подільських церквах. Саме їх об’єднували, щоб справити враження. В академії Артемій опанував п’ять іноземних мов, серед яких грецька, латинська, давньоєврейська. Регент Після завершення навчання в академії Ведель залишається керувати хором. Йому 20 років, він повний сил та натхнення. Завдяки йому хор — у всіх на вустах і чи не найголовніша культурна принада тогочасного Києва. Секрет успіху — не лише в злагодженому виконанні. Слухачів проймають авторські твори Веделя і його неймовірний спів. До Москви Молодий музикант разом з кількома хористами їде до Москви й там обіймає посаду капельмейстера хору й оркестру губернатора Пєтра Єропкіна. Ведель опиняється в центрі музичного життя імперії. Також він керує капелою іншого російського князя, Алєксандра Прозоровского. Повернення додому Губернатора Петра Єропкіна, у якого Ведель очолює капелу, відправляють у відставку. Ведель звільняється від служби за станом здоров'я і повертається до Києва. Він знову живе у батьківському домі, пише музику й керує хором Києво-Могилянки. Хор Леванідова Композитор погоджується очолити хор генерала Андрія Леванідова — намісника Слобідської України. Саме тоді розпочався найплідніший період творчості Веделя. Більшість його творів написані саме під час перебування на службі у Леванідова — серед них і п'ять духовних концертів. Втім, Ведель швидко просувається й у військовій службі: від канцеляриста штабу до капітанського чину й посади ад’ютанта генерала. До Харкова У зв’язку з новим призначенням генерала Леванідова Ведель переїздить до Харкова, де керує хором генерала, а ще хором солдатських дітей. У Харкові Ведель теж плідно працює. Пише три масштабні хорові концерти: «Услиши, Господи, глас мой» (№ 8) та двохорні концерти «Проповідника віри» (№ 9) та «Господь пасет мя» (№ 10). Новий імператор По смерті Єкатєріни II на престол сходить її син. За наказом нового імператора Павла I корпус генерала Леванідова розформовують, а його самого відправляють у відставку. Також Павєл І видає декрет про церковну музику, згідно з яким у церквах забороняється виконувати духовні концерти. Ведель спочатку працює капельмейстером у генерала Олексія Теплова, а згодом подає у відставку. Душевний злам Композитор повертається до Києва. Роботи для нього тут більше немає. Тож два нові хорові концерти Веделя відображають відчай і зневіру автора. В листі до друга й учня Петра Турчанінова він пише, що не знає, як жити далі та що робити. Ця фраза з листа Веделя до Петра Турчанінова від 4 грудня 1798 року цитується останнім у «Автобіографії», опублікованій у 1860-х роках одним із перших біографів митця — Віктором Аскоченським. Від послушника до в’язня Артемій Ведель стає послушником Києво-Печерської лаври та планує постригтися в монахи. Але душевного спокою там не знаходить. За кілька місяців він покидає лавру та вирушає в мандри Україною. Тяжке життя покріпачених українців глибоко вражає Веделя. Згодом його затримують «за бродяжництво», а ще пізніше — звинувачують у злочині проти царя на підставі запису на сторінках книжки та запроторюють до божевільні із забороною писати. Вбивство Павла I Якимось чином Ведель одним із перших дізнається про вбивство царя Павла І. Петро Турчанінов згадує, що під час відвідин композитора той раптом замовк і вигукнув: «Ура! Алєксандр І на престолі!». Ведель вірив, що його скоро звільнять. Цар не допоміг Без суду і слідства Веделя два роки утримують у київській божевільні на Подолі. Композитор ділить життєвий простір із п'яницями, хуліганами і людьми зі справжніми психічними хворобами. Цар Алєксандр І, ознайомившись зі справою музиканта, наказав і далі утримувати того в божевільні. Зміна царів (а не режимів) нічого не принесла Веделю. Голгофа Гамівний дім (божевільню) на Подолі закрили, а пацієнтів перевели до богадільні Кирилівського монастиря. Тут Ведель проведе наступні п’ять років. Його батько та друзі намагаються протидіяти несправедливому вироку, та марно. Останні дні Забрати тяжкохворого композитора додому вдалося лише влітку 1808 року. В останні години життя він дивує напрочуд ясним розумом. А в передсмертній бесіді навіть закликає всіх бути «лагідними, смиренними, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх». Він помер 14 липня в батьківському саду з молитвою на устах. Похований на Щекавицькому кладовищі. Місце спочинку не збереглося, бо цвинтар був поступово знесений у радянський період, починаючи з 1935 року. Артемій народився у родині Лук’яна Власовича та Олени Григорівни Ведельських одного дня 1767 року в Києві. Чому «одного дня», без конкретики? А тому, що точна дата народження майбутнього генія через брак документальних свідчень невідома досі. Припущення науковців, зокрема Євгена Махновця, щодо дня народження Артемія здебільшого ґрунтуються на датах православних свят Артемія Великого та Артемія Веркольського. Саме за місяцесловом — календарем православних імен — тоді обирали імена дітям. Тож, найімовірніше, це був якийсь з осінніх днів 1767 року, 24 жовтня чи поряд із цим. Ведельські — а саме так звучало родинне прізвище до часів навчання Артемія в Києво-Могилянській академії — свого часу переїхали до Києва з Могилева. Батько Артемія був майстром по дереву та спеціалізувався на виготовленні іконостасів. Родина мешкала на Подолі неподалік від Борисоглібської церкви.  Син Ведельських зростає спраглим до знань, а ще має просто дивовижний голос і слух. Тож батьки, найпевніше, віддають його до духовної школи. Хоча (знову ж таки, за припущеннями науковців) ще до переїзду в Київ Артемій уже кілька років провчився в початкових класах у духовній семінарії в Могилеві. Весь вільний час Артемій проводить у батьківській майстерні: трохи допомагає, розглядає іконостаси, розмірковує над біблійними сюжетами. Хлопець тягнеться до духовних книг, співає в церковному хорі.  Син підростає — час думати про продовження його освіти. Вибір припав на один із найкращих навчальних закладів України — Києво-Могилянську академію, яка за рівнем та якістю освіти нічим не поступалася (як тоді, так і тепер) найкращим європейським університетам. Тут Артемій вивчає гуманітарні предмети, яких у Могилянці викладається аж 32. Гуманістичні ідеї всотує як губка: вивчає грецьку, давньоєврейську мови, латину, цікавиться літературою. Відомо, що музичний клас відкрився в академії, вже коли Ведель закінчив навчання — отже, богом даний талант він розвиває самотужки.  З товаришами по навчанню стосунки не складаються: вони трохи побоюються і не розуміють вічно задумливого, зануреного в себе хлопця. Саме в Академії з’явилося скорочене прізвище композитора — Ведель. За однією із версій таке прізвисько йому дали студенти. Від німецького слова «Fiedel», яке позначало старовинний прототип скрипки та водночас одну з її деталей, але в локалізованому звучанні “ведель” (не всі студенти були вправними в німецькій фонетиці). Хай там як, на скрипці Артемій Ведель грав справді майстерно. При академії є хор, де Ведель співає, а в старших класах навіть стає його диригентом. А згодом — капельмейстером студентського оркестру, де нерідко грає партію першої скрипки. Він намагається надати творам, які виконує хор, неповторного звучання, оригінальності. У пригоді стає підручник «Граматика мусикійська» Миколи Дилецького — видатного українського теоретика та викладача партесного (церковного багатоголосного хорового) співу. Окрім того, Дилецький — відомий у свій час композитор, автор багатьох церковних служб і концертів. Знайомство з його творчістю сприяє становленню мистецької особистості Веделя. Завдяки знанням, отриманим із книги Дилецького, а можливо, й праць інших музичних теоретиків, Ведель створює аранжування відомих творів та пише свої. Перші вдалі спроби заохочують юнака до подальших експериментів.  На жаль, жодного портретного зображення Веделя не збереглося. Його сучасники стверджували, що «це був надзвичайно вродливий юнак з променистими очима на задумливому обличчі, що вирізнявся шляхетними манерами і скромністю». На нього звертали увагу дівчата, але жіночого товариства Ведель уникав, на світських заходах не з’являвся, час переважно проводив за книжками чи в молитві. Він був дуже побожною людиною. Деякі товариші по академії вбачали в ньому «духовидця» — людину, здатну бачити невидимі для інших духовні виміри реальності, пов’язані з Божим, або, як тоді казали, «горнім» світом. У 1787 році Артемій Ведельський завершив навчання в академії. Проте залишився тут — керувати хором. Насамперед завдяки йому хор Києво-Могилянської академії став частиною культурного життя Києва. І секрет цього успіху крився не лише в злагодженому виконанні. Слухачів надзвичайно вражала музика авторства Веделя, а ще його неймовірний тенор. Еліта того часу вважала за честь бути присутніми на виступах хору. Веделя осипали грошима й почестями, проте це випробування-спокусу він витримував гідно: провадив аскетичний спосіб життя, а зароблене роздавав бідним. Талант та вправність неймовірного співака і диригента гідно оцінив митрополит Київський та ректор Києво-Могилянської академії Самуїл Миславський. Його ректорство якраз припадає на час навчання там Ведельського. А ще поширенню слави про молодого майстра сприяє візит до Києва (в подорожі до Криму) російської імператриці Єкатєріни ІІ з її іменитими гостями, зокрема з королем Речі Посполитої Станіславом Понятовським, імператором Священної Римської імперії Йосифом ІІ та князем Григорієм Потьомкіним, фаворитом Єкатєріни. Не забуваймо, що, на жаль, Лівобережжя України на той час — це Малоросія, інтегральна частина Російської імперії. Тож під час свого візиту розпещені розвагами можновладці відвідали (і, мабуть, не один раз) концерт хору Веделя, де були вражені ангельським співом самого концертмейстера. Царські та імператорські особи готові були слухати Веделя вічно.  Слава про талановитого диригента хору поширилася серед еліти й за межі Києва. В тогочасній Москві — нова мода: знать організовує приватні дворянські капели і змагається між собою, чия ж найкраща. Якось до Самуїла Миславського звернувся московський генерал-губернатор Пьотр Єропкін. Йому потрібен фахівець із хорового співу, що очолить генеральську капелу. А кого іншого, окрім Артемія, митрополит міг порадити капельмейстером до столиці? Тож у березні 1788 року молодий геній співу і ще кілька хористів їдуть до Москви. Так Артемій опиняється в центрі музичного життя Російської імперії, частиною якої тоді була Україна. Посада капельмейстера хору й оркестру в губернаторському домі відкриває для нього всі двері. Він має і світську посаду — служить канцеляристом у департаменті Сенату. Існувала гіпотеза, що у Москві Ведель брав уроки музикування у італійського оперного композитора Джузеппе Сарті, але документальних підтверджень цьому немає. Усе, до чого Ведель прикладав свій талант, мало успіх. Так сталося з хором губернатора Єропкіна, а згодом і з капелою князя Алєксандра Прозоровского (який замінив Єропкіна на посаді московського генерал-губернатора на початку 1790-х). Останню також очолив талановитий Артемій Ведель. На концертах його хору яблуку ніде було впасти. Слухачі переживали справжній катарсис від його музики. Та й хористи обожнювали свого капельмейстера. Він ніколи не підвищував голос, лагідно виправляв помилки, тож усі намагалися догодити маестро. Як кажуть, м’яка сила — сталіші результати. А тим часом твори композитора Веделя йдуть у маси. Їх виконують найкращі хори, вельможі один поперед одним запрошують Веделя в гості та замовляють авторські твори, за які віддають шалені на той час кошти. Хто завгодно інший скористався б цим для розвитку кар’єри та особистого збагачення. Але Веделю було цікаве духовне зростання, а не прагматична сторона життя. У 1792 році він покинув Москву та повернувся додому. Точна причина такого рішення Веделя невідома. Можливо, світське життя залишало замало місця для молитви, без якої Веделю не велося. А може, туга за батьківщиною негативно вплинула на його вразливу душу. Тож по поверненню батьківський дім, дніпровські кручі й улюблений Поділ подіяли на Веделя як цілюща вода. Він знову повернувся до керування хором Києво-Могилянської академії.  Київ на той час мав багато хорів та капел, у репертуарі яких музика Веделя займала особливе місце. Крім церковних, були ще й світські, як-от хор генерала Андрія Леванідова, куди у 1794 році запросили Веделя. Як капельмейстер генерала він мав вступити на військову службу, що й зробив: спочатку служив як канцелярист, а згодом — як ад’ютант штабу. Цей період був найбільш плідним у творчому житті Веделя. Серед творів, написаних під час перебування на службі у Леванідова — п’ять духовних концертів. Ведель трудиться в поті чола. Дуже швидко корпусний хор під його керівництвом стає найпопулярнішим у Києві, а інші капельмейстери починають наслідувати його: копіюють репертуар, манеру виконання, партитури. Не можуть скопіювати єдине — неповторний тенор маестро. Співочий талант Веделя по-особливому розкривався в концерті «В молитвах неусыпающую Богородицу». Коли він співав, слухачі плакали. Проте не лише сльози лилися на його концертах — бувало, що й золото.  Одного разу у Михайлівському монастирі під час виконання концерту № 3 «Доколе, Господи, забудеш мя» до Веделя підійшов князь «добре серце» Павло Дашков — освічена і багатогранна особистість зі знанням іноземних мов, теоретичних та прикладних аспектів науки і мистецтва того часу. Він зняв із себе золотий шарф, дістав 50 червінців та віддав усе це композитору. Це було не за планом і не за статусом, чого суворо дотримувалися в ті часи. Це було за покликом серця. А міністр юстиції Дмитро Трощинський заплатив Веделю за Літургію 300 карбованців. Для порівняння: Григорій Сковорода, який був регентом придворного хору, отримував за свою працю лише 20 карбованців на рік. Під час роботи з хором Леванідова Ведель познайомився з 15-річним співаком Петром Турчаниновим. Петро став для нього сином і другом. Музикант навчив його всьому, що знав сам, у царині співу та композиції. Завдяки такій підтримці Петро реалізував себе в житті професійно як церковний композитор. Він до кінця життя згадував свого наставника та написав про нього в автобіографії. Слава і гроші не чинили жодного впливу на Веделя. Він жив аскетично, як монах: не їв м’яса, спав на грубій постелі, щодня ходив до церкви, не вживав алкоголю. Свій талант вважав не способом прожитку, а божим багатством, довіреним йому задля примноження та служіння ближнім. У березні 1796 року генерала Андрія Леванідова призначили генерал-губернатором Харківського намісництва. Він переїздить до Харкова, разом із ним їдуть і Артемій Ведельський і кілька хористів. Композитор мав організувати намісницький хор та оркестр на новому місці, що й зробив. Спеціально до приїзду нового намісника Ведель написав концерт «Воскресни, Боже, суди земли», який виконував разом із новоствореним харківським хором. Паралельно він викладав спів і музику у Харківському Казенному училищі та готував кадри для Петербурзької співацької капели. Таким було життя митця з українських теренів у Російській імперії. Під час служби у Харкові Ведель працює над новими творами: пише концерти «Услыши, Господи, глас мой» (№ 8), «Господь спасет мя» (№ 10) та великий двохорний концерт «Проповедника верьі и слугу слова Андрея восхвалим» (№ 9). Останній зі вказаних концертів, імовірно, він створив на знак щирої вдячності своєму меценату і покровителю Андрію Леванідову.  Але, на жаль, щасливий період життя Веделя добігає кінця. У 1796 році після смерті Єкатєріни II на престол зійшов її син Павєл І — прихильник суворої армійської дисципліни, якого в дворянському середовищі вважали тираном і деспотом. Його не цікавить культурно-освітній розвиток — ба більше, як виявилося, Павєл ненавидить неординарних обдарованих людей. Незабаром він звільнив усіх посадовців, які не відповідали його вимогам, і генерала Леванідова також. Що ж робити Веделю? У 1797 році він подає у відставку та влаштовується капельмейстером до Слобідсько-Українського губернатора Олексія Теплова. Тим часом мистецьке життя у Харкові занепадає: театр, військові й губернський хори ліквідовано, симфонічні оркестри скорочено. Ситуація погіршується після виходу царського указу, який забороняє виконувати в церквах концерти, які не стосуються військової служби. В тому числі забороняють канти й колядки.  Наприкінці літа 1798 року Веделю не залишається нічого іншого, окрім як повернутися до Києва. Але й тут ніде влаштуватися. Композитор намагається зосередитися над новими творами, пише духовну музику, зокрема на тексти Давидових псалмів. Проте неможливість займатися улюбленою справою дається взнаки. Два нові хорові концерти, датовані листопадом 1798 року «Боже, законопреступницьі возсташа на мя» та «Ко Господу всегда скорбити, воззвах», на жаль, останні в творчій спадщині митця, пронизані навіть не сумом, а відчаєм, зневірою. Своєму другу Петрові Турчанінову Ведель каже, що концерти, хоча й були виконані в Братському і Софійському соборах, не змогли його зворушити, «бо нічого не могли виразити, що там зображено». Моральний стан Артемія тяжкий, він не знає, що робити. Йому навіть здається, «що й Бог його полишив». Цю фразу з листа Веделя до нього від 4 грудня 1798 року цитував у своїй «Автобіографії» Петро Турчанінов, який став щирим другом композитора. У 1799 році Ведель вирішив вступити до Києво-Печерської Лаври спочатку послушником (читцем), а в перспективі — прийняти постриг, тобто стати монахом. В Лаврі він виконував усю чорну роботу, а у вільний час і далі писав. Однак згодом зрозумів, що і в святій обителі йому немає місця, адже він нічому не вчився, крім «їсти, пити і спати». Тож Ведель залишив Лавру, повернувся до батьківського дому на Подолі, а згодом вирушив у мандри Україною. Співак та диригент, що буквально жив музикою, захотів почути й побачити, як живуть люди на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині. За даними деяких дослідників доїхав і до Охтирки на Сумщині (хотів помилитися Охтирській Богородиці). А ще планував записати народні пісні — такий собі етнографічний тур.  Проте мандри протривали лише кілька місяців, і Артемія заарештували «за бродяжництво». А вже за деякий час його звинуватили у злочині проти царської особи. Причиною стала книжка «Служба Нилу Столобенскому» (прим. — святий російської церкви), знайдена чи то в Лаврі, чи то в Могилянці (не забуваймо про наступ російського православ’я в ті часи). На думку сищиків імператора, на її чистих сторінках начебто рукою Веделя було написано про вбивство цариці Єкатєріни ІІ її сином Павлом І. А ще було записано пророцтво, буцімто самого Павла також буде вбито. Книжка одразу потрапила до рук митрополита Єрофея Малицького, який наказав заарештувати Веделя й кинувся писати чиновникам про знахідку. Нагадаємо, це відбувається в часи закріплення російського православ’я на наших теренах у ширшому контексті реакційної національної політики імператора Павла І. Тож усе як завжди: знайшли офірних цапів серед малоросів. Митрополит Єрофей оголосив композитора божевільним, а в потрібну мить, коли треба було обґрунтувати сувору внутрішню політику, на світ з’явилась справа «Про капітана божевільного Веделя». Справу надіслали до Петербурга, а згодом генпрокурор імперії оголосив волю царя — відправити Веделя до божевільні.  І відомі знахідки Василя Кука (останнього командира УПА та водночас музикознавця), й архівні документи, знайдені наприкінці 1990-х — початку 2000-х років відомим дослідником Веделя Євгеном Махновцем, свідчать про те, що справу тоді сфабрикували. Адже в супровідних документах не розкривається суть злочину, відсутні акт звинувачення та протоколи допиту звинуваченого. Отже, на жаль, доля Веделя вирішилась без суду й слідства. І без надії на справедливість. Мало того, що композитора ув’язнили, йому ще й заборонили користуватися пером і чорнилом (так-так, міцна традиція Російської імперії). Також під забороною виконання й друк його творів. В божевільні український композитор проведе останні 9 років свого життя. Сучасні дослідники стверджують, що почерк на сторінках книги дійсно належав Веделю. Достеменно невідомо, чи це пророцтво про вбивство царя було одним із тих, які побачив сам Ведель-духовидець, чи він дійсно знав щось про відповідні наміри деяких людей. У 1801 році Павла І таки задушили. Петро Турчанінов згадував про цікавий випадок під час відвідин Веделя в божевільні. Вони розмовляли, аж раптом композитор затих, а далі вигукнув: «Ура! Алєксандр на престолі!». Як з’ясувалося пізніше, цього дня дійсно вбили Павла І, а його місце зайняв Алєксандр І. Чому ж так «тішився» Ведель? Певно, сподівався на звільнення і повернення до творення музики. На жаль, дива не сталося. 15 травня 1802 року цар Алєксандр І, ознайомившись зі справою, наказав і далі утримувати композитора в божевільні.  Яким же було місце, де музикант провів майже третину свого недовгого життя? Київська божевільня — а в ті далекі часи про жодне психіатричне лікування не йшлося, тому назва відповідала часу — розташувалась на Подолі на перетині вулиць Костянтинівської і Хорива. Будинок цей уцілів до нашого часу. Зараз там — філія музею історії Києва. Київські старожили часто називають його «будинок війта» (голова міста, мер) або вже зовсім міфологічно — «будиночок Петра», бо, за міською легендою, саме там зупинявся російський цар під час відвідин Києва на початку XVIII століття. Веделя утримували разом із п’яницями, хуліганами й по-справжньому психічно хворими людьми в жахливих умовах (крихітні кімнати, забиті людом). Декого санітари прив’язували до ліжок. Тоді імперія виділяла аж по 5 копійок на день на харчування й ліки для кожного з утримуваних. Усе інше мали забезпечити їхні рідні. Веделю передавали гроші та їжу, але він здебільшого роздавав це товаришам у недолі. Дуже рідко адміністрація дозволяла друзям відвідувати композитора. Система робила все, аби знищити його волю до життя. Проте Артемій приймав випробування смиренно: його як вірянина дійсно рятували віра й щира молитва. У 1803 році психлікарню на Подолі ліквідували, а пацієнтів перевели в богадільню на території колишнього Кирилівського монастиря на Куренівці. Тут Ведель провів більшу частину терміну свого ув’язнення. Умови для життя в богадільні були не кращі, аніж у божевільні на Подолі. Душевнохворих, серед них і Веделя, тримали в тісній келії і нікуди не випускали. Відвідувачам дозволяли приходити лише на великі свята. В таких умовах Ведель, хоч і залишився здоровим душевно, підірвав своє фізичне здоров’я. Лук’ян Ведельський намагався забрати сина додому, але це вдалося зробити лише за кілька днів до смерті Артемія. Після повернення додому композитора, слава про якого гриміла на весь Київ та злу до українців імперію, навідують друзі й родичі. Та перед ними — не миловидний красень-тенор, а виснажений хворобою чоловік. Ведель ні на кого не тримав зла, натомість закликав присутніх любити одне одного та вірити в Бога. Весь час, що йому лишився, він провів у молитві. 14 (27) липня 1808 року в батьківському саду та з молитвою на вустах Артемій Ведель покинув цей світ. Ось тут чи не весь Київ згадав про маестро та прийшов провести його в останню путь. Труну з покійником несли студенти і професори Києво-Могилянської академії. Поховали Артемія Веделя неподалік від дому на Щекавицькому цвинтарі. На жаль, його могила не збереглася. У 1935 році за генеральним планом забудови Києва столичні пагорби перетворили на зони відпочинку, і кладовище було ліквідоване.  Та Ведель, як і його чиста духовна музика, й досі живий. Як сам писав: «Доки линутиме час, доти я існуватиму…». Твори композитора не видавалися і не виконувалися багато років по його смерті. Вперше вони публікуються наприкінці XIX століття. Багато з творів втрачено. Наразі відомо близько 80 музичних творів Артемія Веделя, серед яких понад 30 хорових концертів, шість тріо, дві літургії. В основі творчості композитора — партесний спів: церковне хорове багатоголосся, винайдене на українській землі (партесний — від латинського слова «pars», що означає «частина», а «partes» — «частини»). Вже у другій половині XVIII століття цей стиль розвинувся в жанр духовного концерту на принципах західноєвропейської, зокрема італійської та німецької, музики епохи класицизму.  Артемій Ведель — один із засновників хорового концерту в Україні XVIII століття. Завдяки його творчості українська духовна музична культура увійшла в історію світового мистецтва. Веделя заслужено ставлять в один ряд з іншими відомими в світі композиторами-класиками — Максимом Березовським і Дмитром Бортнянським. Але, на відміну від колег по цеху, які працювали в імперській столиці, становлення і розвиток Веделя як особистості й композитора відбувався в Україні. І так склалося, що Ведель жив у важкий історичний період, коли українські землі втратили автономію, відбувався наступ російського православ’я. В ці страшні роки ліквідовано гетьманство (1764 рік), зруйновано Запорізьку Січ (1775 рік), запроваджено кріпацтво (1783 рік). Все це відобразилося у творчості композитора. Він не міг залишатися байдужим до долі рідного краю.  Згодом імперці доклали зусиль, щоб Веделя забули. Але не вийшло. У травні 1901 року в Києві в Конгрегаційній залі Духовної академії відбулася перша лекція, присвячена творчості Артемія Веделя. Свій внесок у повернення музичної спадщини Веделя зробив студент 2-го курсу Києво-Могилянської духовної академії, в майбутньому відомий диригент Олександр Кошиць. Фактично він відродив творчість митця для сучасників і нащадків, розпочавши активне концертне виконання творів Артемія Веделя. Впродовж майже століття до цього цей спів був суворо заборонений й офіційною російською владою, й православною церквою, які так і не змогли пробачити Веделю ані геніальності, ані національного українського вільнодумства. Так, один видатний український хоровий диригент, композитор і етнограф повернув славу іншого, давно забутого. Кошиць очолив церковний хор Києво-Могилянської духовної академії і відновив заборонену раніше Синодом музику Артема Веделя. «Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті ж самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіннями, які він оголошував своїми геніальними піснями та які мурував Мазепа!», — сказав свого часу головний диригент УНР про свою мрію, що здійснилася.  На жаль, відродження слави Веделя тривало недовго. Олександр Кошиць за дорученням голови Директорії Симона Петлюри виїхав у закордонний тур з Українською республіканською капелою. Мета — просування ідеї незалежної України та популяризація української музичної культури за кордоном, що так було потрібно тоді молодій країні. Але Визвольні змагання зазнали поразки, тож Кошиць не зміг повернутися з хором до України. Слава про Веделя знову згасла. Ось що Кошиць колись сказав про Веделя: «Вогнистим метеором промайнув над Україною талант Веделя, полишивши загадку психологам і тайну біографам…». Ім’я Веделя потроху повертається до нащадків. У Голосіївському районі Києва є вулиця Артемія Веделя. Також вулиці, названі на його честь, є у Запоріжжі, Львові, Харкові, Борисполі, Коломиї, Рівному. У 2008 році на кошти приватного благодійника на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії встановлено бронзову пам’ятну дошку на честь композитора. А Київська міська державна адміністрація щороку присуджує премію імені Артемія Веделя за кращу музичну композицію. Артемій Ведель — український композитор, який творив цілком у дусі західноєвропейської музики того часу. В його творах втілилися прийоми та мотиви, які прослідковуються в творчості корифеїв XVIII століття — Йоганна Баха, Ґеорга Генделя, Вольфганга Моцарта. Але і від барокової естетики минулого у Веделя багато чого: образність музики, її полюсність, коли йдеться про межові стани — смерть і життя, гріх та святість, відчай і надію, — і бароковий дуалізм світосприйняття. Згодом до цієї подачі й музичної архітектури повернуться митці доби романтизму, тож можна сказати, що твори Веделя випереджали свій час років на тридцять, попри те, що базувалися на прийомах з минулих музичних епох.  Якби не рання смерть і зупинка творчості в 32-річному віці, Ведель подарував би нам і наступні музичні відкриття. І здобув світову композиторську славу. Капельмейстер, співак та диригент був скромною людиною, яку не зіпсували гроші та увага вельмож. Він вважав, що істинний християнин — це той, хто живе за Божими заповідями й достойно та праведно несе свій хрест. Власний Ведель проніс із честю. Заборонена музика Указ російського імператора Павла І від 10 травня 1797 року, спрямований на уніфікацію церковної православної практики в межах російської імперії, заборонив церковне виконання усіх авторських творів, не передбачених вимогами звичайної богослужбової практики. В цей перелік потрапили й всі твори Артемія Веделя, як «невідповідні православному духові». За життя композитора його твори поширювались лише в рукописній формі. Тому повного обсягу чи перепису його музичного доробку на сьогодні не існує. Точно відомо про 80 музичних творів авторства Артемія Веделя. Мандрівний музика Після заборони виконання авторських хорових композицій у православних церквах Ведель хотів присвятити себе Богу. Він іде послушником до Києво-Печерської Лаври. Але згодом розуміє, що і тут не знайде того, що шукає. Тож Артемій вирушає в мандри Україною, аби подивитися, чим живуть люди та принагідно записати народні пісні. Кілька місяців він подорожує, але згодом його заарештовують «за бродяжництво». Листи цареві За версією друга й учня Веделя Петра Турчанінова композитор пішов із Лаври через лист до царя. Митрополит доручив митцеві написати кант, присвячений приїзду князя Костянтина до Києва. Але натомість Ведель приніс… листа до царя. Що було в тому листі та чи потрапив він до адресата, достеменно невідомо. Але така сваволя й демарш музиканта не сподобалися церковникам. Перший дисидент? Довгий час ми вважали, що закривати неугодних у стінах психіатричних лікарень — винахід більшовиків-совітів. Масштаби злочинів, що скоювалися там, вражали. Але, як бачимо, у цього явища ще глибше коріння. Саме Веделя можна вважати першим відомим політичним дисидентом в Україні, якого імперська влада відправила до «психушки». Меланхолік у стані депресії На початку XIX століття таких особистостей, як Ведель, вважали меланхоліками, тобто людьми, що відчувають смуток через власний темперамент. У наші дні медицина визнає меланхолію одним із різновидів депресії. І цей стан лікується комбінацією психотерапії та медикаментів, а не ув’язненням, як в часи Веделя. Fiedel — Ведель Є кілька версій походження прізвища Ведель. Перша логічна: скорочений варіант від батьківського Ведельський. Друга — Веделем Артемія прозвали бурсаки академії. Fiedel (написання німецькою) — один із різновидів старовинного струнного інструмента, що нагадує скрипку, якою Ведель майстерно володів. І хоча німецькою це слово вимовляється радше як «фідель», недостатня обізнаність студентів у цій мові дала саме таке локалізоване звучання — «ведель». Також так називалася одна з деталей інструмента. Як не крути — прізвище Ведель всуціль музичне. Ще одна версія для прізвища Ведель Не менш інтригуюча версія походження прізвища Ведель від польської назви камертона — «widelec strojowe», приладу, який відтворює звук певної висоти й використовується у співі та для налаштування музичних інструментів. Ця версія варта уваги, адже в останньому листі Веделя (який зберігся до нашого часу) є згадка і про камертон, і про скрипку. Лист від 25 травня 1799 року адресувався директорові Харківського казенного училища Федору Кудрицькому. У ньому композитор прохає надіслати йому залишені чи то забуті ним в Харкові під час переїзду до Києва камертон і скрипку. Констатуючи різні версії походження прізвища композитора, дослідниця Веделя Тетяна Гусарчук у своїй монографії вказує також на те, що за спостереженнями дослідника з української діаспори США Ігоря Соневицького, прізвище Ведель трапляється також у Франції, Швейцарії, Англії та Америці. Не мав музичної освіти У Києво-Могилянській академії Ведель здобув лише гуманітарну освіту. Музичні класи там з’явились уже після його навчання. Можливо, якісь базові знання Ведель отримав, коли співав у хорі. Дослідники вважають, що музичну освіту митець осягав самотужки. Також є версія, що він брав уроки в італійського музиканта Джузеппе Сарті, коли був у Москві, а водночас також певний час навчався і регентствував у Московському університеті, де була своя університетська церква. Проте ще до Москви Ведель «зробив собі ім’я» як диригент і композитор, що було б неможливим без глибоких знань із теорії музики. Сльози і золото Сучасники композитора згадували, що люди плакали на концертах Веделя, особливо, коли він співав. Під час виконання «Доколе, Господи, забудеш мя» хором Леванідова у Михайлівському монастирі до Веделя підійшов князь Дашков, зняв із себе золотий шарф, додав 50 червінців і віддав композиторові. А міністр юстиції Дмитро Трощинський («козак-вельможа», як його називав Тарас Шевченко, випускник Києво-Могилянської академії, меценат та аристократ) купив у композитора Літургію аж за 300 карбованців — шалені гроші на ті часи. Забуття Лише через 50 років після смерті Артемія Веделя вийшла його перша біографія з неповним переліком творів. А перші твори світ почув знову аж через 100 років після смерті автора. Коротке відродження сталося завдяки Олександру Кошицю — співорганізатору Української республіканської капели, хоровому диригенту й композитору. Але ентузіаст Кошиць виїхав у промоційний закордонний тур про Україну. А після приходу більшовиків до влади про Веделя знову «забули». Жодної світської композиції Світських творів Ведель не писав навіть на замовлення. Його благословенною цариною була церковна музика. Духовністю вирізнялася не тільки вона: все життя він дотримувався суворого посту, не вживав алкоголю й уникав жіночого товариства. Пророчий дар У тій самій фатальній книжці («Служба Нилу Столобенскому»), через яку Ведель потрапив до божевільні, був текст: «1799 року за свідчення слова Божого і прославляння його імені Катерина II убита від сина Павла І. Павло ж із своєю фамілією до цариці Олени молодої, убити його превелебністю…». Дослідники й досі не знають, чи приписували Веделю дар пророцтва, але історія свідчить, що написане сталося. Петро Турчанінов, який навідував Веделя у лікарні, згадав, що музикант під час одного з візитів замовк і вигукнув, що Алєксандр І на престолі. До Києва новина про зміну царя дійшла за кілька днів. Дослідження Кука Правду про трагічну долю українського композитора, якого фактично знищила імперія, після тривалого забуття першим дізнався Василь Кук — генерал-хорунжий і останній головнокомандувач УПА (1950–1954), заарештований КГБ у 1954 році. Після виходу з радянських катівень Василь Кук досліджував військовий архів, де й знайшов відомості про Веделя у 1967-му. Свою доповідь про генія він оголосив в 1969 році на науковій конференції в Києві. Тоді було шалене схвалення від присутніх, але й увага з боку КГБ. Адже Кук в доповіді стверджував, що Ведель не був божевільним, і що на нього чинили тиск, як і на незгодних вже в часи СССР. Проводив неправильні паралелі, так би мовити. Шістдесятник Іван Дзюба навіть записав виступ Кука на магнітофон. А в 1971 році режисер Юрій Ткаченко зняв фільм про Веделя, сценарій до якого писав Василь Кук. Під тополями і з молитвою Відомо, що Ведель ні на хвилину не розлучався зі Святим Письмом. За кожної нагоди читав духовну літературу та молився. Місцем сили композитора були пишні тополі Братського монастиря на території Могилянки. Там Ведель не тільки молився, але й творив музику, від якої наверталися сльози не тільки в нього, але й у слухачів. Лагідна вдача Хористи ніколи не бачили свого диригента в гніві, він не підвищував на них голосу, а помилки виправляв тихо й лагідно. Волю емоціям Ведель давав лише в музиці. Саме тому його твори такі мелодійно насичені й емоційно багаті. Петро Турчанінов В очолюваному ним хорі генерала Леванідова Ведель зустрів 15-річного співака Петра Турчанінова, який народився в Санкт-Петербурзі. Саме він до кінця життя композитора буде йому другом і духовним сином. Саме йому Ведель передасть свої знання і вміння. Згодом видатний церковний композитор і протоієрей Петро Турчанінов напише про композитора в автобіографії. Музична академія Веделя Під час роботи у Слобідсько-Українського губернатора Теплова Ведель паралельно викладав у вокальних класах Харківського Казенного училища (державного навчального закладу часів Російської імперії). Ведель був добрим учителем і майстерним викладачем, тож його учні посідали перші місця у придворних капелах Санкт-Петербурга та Москви. Через це композитор Дмитро Бортнянський називав веделівські вокальні класи «музичною академією». Віддавав усе бідним Усі зароблені гроші Ведель роздавав бідним. Навіть коли був у божевільні. В одному з листів до Петра Турчанінова, який опікувався композитором, Ведель просить знайти бідного селянина і «сотворити милостиню». Адже лише такими вчинками, на його думку, можна було наблизитися до Бога. Ведель вважав, що християнин — це той, хто несе хрест, і жив відповідно до цього принципу. Авторка тексту Євгенія Смерека ілюстратор Сергій Федоров верифікував Ігор Тилик стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін додала на сайт Наталя Демідова
- [Іван Багряний](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/ivan-bahrianyi/): Письменник, публіцист, політик Один із найвідоміших українських письменників в еміграції, поет, прозаїк, публіцист родом із Сумщини. Людина-легенда з карколомною біографією, вартою фільмів. Видатний громадський і політичний діяч в екзилі, промоутер української демократичної ідеї, час якої настав для нього ще тоді. Талановитий ілюстратор, у тому числі власних книг. Ворог радянського тоталітаризму, якого не здолало ані НКВД, ані МГБ. Той, хто сміливо розповідав світові про жорстокість в СССР, яку відчув на власному досвіді арештів. Репресований, засланий, але не зламаний. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно). Лозов’яга чи Лозов’ягін? У родині міщанина Павла Лозов’ягіна та Євдокії Кривуші народилося друге немовля. Під час хрещення в Покровському соборі міста Охтирка хлопчика нарекли Іваном. Батько новонародженого був поважним у місті муляром. Мати походила з заможного селянського роду села Куземин Охтирського повіту. Історичне родинне прізвище Лозов’яга змінили на Лозов’ягін під час перепису населення у ХІХ сторіччі. Такими були «норми» русифікації. Перший протест У віці 6 років Іван пішов до церковнопарафіяльної школи. А у 8 — написав свого першого вірша українською. Це був протест проти вчителя арифметики, який називав хлопчика «мазепинцем». Чи не через те, що Іван рахував українською — так, як учила його мати, а не російською? Войовничий стиль перших віршів Багряного формувався під впливом збірки байок Глібова та поем Шевченка. Перші творчі спроби З 1919 року в Охтирці встановлюється радянська влада. Іван закінчив Вищу початкову школу міста Охтирка, де у старших класах редагував журнал «Надія», що виходив українською мовою. Він вирішив опановувати слюсарне ремесло у технічному училищі. Але за рік розпочав навчання у Краснопільській школі художньо-керамічного профілю: хотів малювати сам і викладати малювання дітям. Початок трудової діяльності До того, як стати літератором, юнак шукав і випробовував себе у різних іпостасях. Через це початок фахового життя Івана був доволі розмаїтим. Він попрацював і окружним політінспектором у міліції Охтирки, і вчителем малювання в колонії для сиріт та безпритульних дітей, і секретарем заводського осередку Тростянецької цукроварні, і складачем у друкарні. Тож різноманіття й залучення до специфіки різних професій обумовили розуміння радянської дійсності, всуціль побудованій на брехні. Перший псевдонім Іван вийшов із комсомолу на знак протесту проти радянської дійсності, «вифарбленої в красивий колір підлості». Цього самого року вирішив розпочати літературне життя та, щоб збагатитися емоціями, поїхав до Криму, на Донбас та на Кубань. Власним коштом надрукував невеличку книгу вражень «Чорні силуети». В ній змалював реалістичні сумні картини з життя тогочасного суспільства. Навмисно використав псевдонім Іван Полярний. Псевдонім Багряний Іван вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС — «Майстерні революційного слова». Зблизився з митцями-письмениками: Євгеном Плужником, Тодосем Осьмачкою, Григорієм Косинкою. Під впливом творчості Миколи Хвильового бере собі псевдонім Багряний. В того колір — символ духовної революції. Не закінчив навчання Цього року Іван змушений був полишити навчання у Київському художньому інституті. Він не міг відвідувати заняття через хворобу та матеріальну скруту. Стипендію не отримував, але потребував коштів на харчування та навчальні матеріали. Це й стало причиною перервати навчальний процес. Поема «Ave Maria» Власним коштом Багряний надрукував віршовану поему «Ave Maria» — лише 106 сторінок. Видання мало невеличкий пролог у вигляді листа до друга, де автор благав не називати його поетом, бо це слово спотворене радянською владою. Видавцеві сказав, що це поема про сільську дівчину. В рядках поеми Багряний закликав: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ». Згодом книга була вилучена з книготоргівлі, але більшість накладу все ж було розкуплено. Роман «Скелька» Іван видав друком свій перший історичний роман у віршах «Скелька». Твір перегукувався з поемою Тараса Шевченка «Гайдамаки» й переповідав легенду про те, як мешканці села Скелька (той самий Охтирський повіт), виступаючи проти московських ченців, спалили чоловічий монастир. Роман сповнений віри у щасливу долю українського народу. Офіційною реакцією на цей твір стало обвинувачення Багряного у куркульстві. Перший арешт Багряного заарештували у Харкові біля будинку літераторів «Слово», де він мешкав у квартирі молодого письменника Василя Вражливого. Декілька місяців Іван перебував у камері одиночного ув'язнення внутрішньої тюрми ГПУ. Йому було висунуто обвинувачення у контрреволюційній діяльності та шпигунстві. Як результат — письменника позбавили права перебувати в Україні протягом трьох років та відправили на заслання до спецпоселень Далекого Сходу. Зелений Клин Відомостей про перебування Багряного на Далекому Сході небагато. Він утік із місця заслання та переховувався у Зеленому Клині — це історична українська назва Приамур'я. За даними перепису 1926 року в Клині мешкало понад 300 тисяч українців. У січні 1918 року з’їзд представників громад у Хабаровську оголосив Клин частиною Української держави. «Ми є. Були. І будемо ми. І Вітчизна наша з нами!» — так у ті часи звучав Зелений Клин. Знайомство та шлюб У Зеленому Клину Багряний познайомився й побрався з Антоніною Зосимовою. До далекосхідного Благовіщенська Антоніна переїхала у середині 1930-х років з Орловщини та влаштувалася на роботу за вільним наймом. У грудні 1936 року у подружжя народився первісток Борис, а згодом — донька Наталія. Спроба втечі Багряним рухало бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких батьків. Він намагався прорватися — ні, продертися до рідної Охтирки, але у Томську його перехопила залізнична агентура НКВД. Після арешту й суду він отримав додаткові три роки виправних таборів. Строк відбував у БАМЛАГу (Байкало-Амурський виправно-трудовий табір). Черговий арешт Багряний офіційно перевіз родину до рідної Охтирки, та сам на волі не провів й року. 16 червня 1938 року за наклепом він вчергове арештований. Його звинуватили у членстві в «антирадянській повстанській анархічній організації. Утримувався у Холодногірській тюрмі Харкова, зазнавав допитів і тортур, але акт зі звинуваченнями проти себе не підписав. Уже тоді хворий на туберкульоз, Іван був звільнений під нагляд, оскільки вже відбув покарання за свою «антирадянську діяльність». Перші контакти з ОУН Війна застала Багряного тяжкохворим у місцевій лікарні. Охтирку німецькі війська окупували 14 жовтня 1941 року. Того ж місяця до Слобожанщини прибули похідні групи ОУН. У Харкові вийшли перші номери газети «Нова Україна», головним редактором якої був член ОУН(М) Петро Сагайдачний. Багряний передавав до редакції свої дописи, підписані псевдонімом Сорок Сорок. Перешкоджає вивезенню молоді З січня 1942 року почала виходити газета районної управи «Голос Охтирщини». Багряний долучився до створення видання. До його обов’язків належали виготовлення кліше та ілюстрування. Спільно з працівниками біржі праці Багряний намагався перешкодити відправці молоді на примусові роботи до Німеччини. Підробляв картки, що вказували на непрацездатність власника, та підтримував постійний зв’язок з членами ОУН. Ще один арешт У березні 1943 року Охтирку на короткий час захопила Червона армія. Багряного призвали до лав радянських військ, але ешелон із новобранцями потрапив під німецьке бомбардування біля Конотопу. Він був серед тих, хто вцілів і повернувся додому, де його затримав і допитував НКВД. Багряний учергове зазнав тортур, але вчергове й утік. До приходу німців переховувався у лісі. Втеча на Захід У серпні до Охтирки підійшла 27-ма радянська армія генерала Трофименка. Багряний мусив залишити дружину з дітьми та пішки через місто Зіньків Полтавської області рушив на Захід. Мав собі на думці йти до волинських лісів з метою долучитися до рядів УПА. Побачити сім’ю йому більше не поталанило. На Галичині з «Тигроловами» У жовтні Багряний прибув до Львова. Лікувався у санаторії в Моршині. Але спокійне життя протривало недовго, бо, як і совіти, гестапо також полювало на членів ОУН, тож шукали й Багряного. Він мусив переховуватися. В тій схованці за два тижні написав найвідоміший свій пригодницький роман — «Тигролови». Твір майже автобіографічний, заснований на власному досвіді заслання Багряного на далекий Схід. Роман про боротьбу світла та пітьми, про двобій українця Григорія Многогрішного й майора НКВД Медвина. МУР Восени 1945 року Багряний розірвав усі зв'язки з ОУН і перебрався до Німеччини, до табору переміщених осіб у Новому Ульмі. Тут став співзасновником та членом Мистецького українського руху (МУР) — організації українських письменників-емігрантів. До гурту увійшли Юрій Косач, Василь Барка, Юрій Шевельов, Тодось Осьмачка, Віктор Петров (Домонтович), Євген Маланюк та інші. Ці люди зводили справжні мури повоєнної української літератури, прагнучи доєднати її до кола європейських. Партія від Багряного Не порозумівшись із ОУН, Багряний надихнув однодумців на створення власної політичної сили — Української революційно-демократичної партії (УРДП). В 1945 році покладено початок її створення (сталося це в 1947-му). Мета: боротьба за самостійну соборну державу — Українську демократичну республіку. УРДП констатували, що війна не розв’язала проблеми поневолення народів, а УССР — це колонія московського імперіалізму. 15 років Багряний був очільником партії та редактором газети «Українські вісті». Чому я не хочу вертатись? Лист-памфлет Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?» — це політична заява громадянина СССР, який пережив там усі види насилля. Інша назва — «Чому я не хочу вертатися на “родіну”»? Саме у лапках. Бо як інакше ставитися до країни, яка вчиняє геноцид? Памфлет був перекладений багатьма мовами. Це був докір і урядам західних держав, які піддалися радянській пропаганді й сліпо сприяли насильницькій репатріації біженців до СССР, до концтаборів. Цей памфлет врятував багатьох українців в еміграції. Другий шлюб Багряний одружився вдруге з Галиною Тригуб, яка народила йому дітей Нестора та Роксоляну. Походила Галина з Тернопільщини. Наприкінці німецько-радянської війни вона опинилася на чужині, виступала у відомому хорі «Україна», заснованому у Фюссені у 1946 році відомим диригентом Нестором Городовенком. Українська Національна Рада По завершенню Другої світової війни українські самостійницькі сили прагнули консолідувати свою діяльність. Мета у всіх була одна — відновлення незалежної української держави з демократичним устроєм. Як результат порозуміння постав законодавчий орган Української Народної Республіки в екзилі, своєрідний передпарламент — Українська Національна Рада (УНР). Багряний був головою Виконавчого органу УНР (10 років), віце-президентом УНР, а головне — палким промоутером боротьби за демократичну Україну. Людина біжить над прірвою Багряний пише роман «Людина біжить над прірвою», герой якого у воєнний 1943 рік опиняється між двома смертями, між двома супротивними арміями — нацистською та радянською. Твір уперше вийшов друком уже після смерті письменника у 1965 році. На титулі рядки: «Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі у цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую». Сад Гетсиманський Багряний видає автобіографічний роман «Сад Гетсиманський». Це один із перших творів світової літератури, що розповідає про досконалий у своїй жорстокості репресивний механізм радянської системи. За біблійною легендою, Гетсиманський сад — місце передсмертних мук і молитов Ісуса Христа. Дії твору розгортаються в іншому Саду — в Харкові часів радянського терору, у в'язницях НКВД. «Огненне коло» Багряний видає роман «Огненне коло». В основу твору покладено історію дивізії СС «Галичина», яку німці кинули в бій під Бродами влітку 1944 року, щоб забезпечити собі відступ. Уперше в літературі автор описав сам факт боїв між українськими підрозділами й частинами радянської армії як трагедію, адже з обох боків воюють українці. Нобелівська номінація Організація української демократичної молоді (ОДУМ) розпочала процедуру висунення Івана Багряного на Нобелівську премію. Але не судилося. Письменник, ослаблений сухотами, відійшов у вічність о 7-й годині вечора 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн міста Новий Ульм. Не полишав пера до останнього. Йому було лише 56 років. Фундація імені Івана Багряного У штаті Пенсільванія (США) засновано Фундацію імені Івана Багряного — неприбуткову організацію української діаспори США. За фінансової підтримки фундації здійснено випуск багатьох видань і фінансується присудження Премії імені Івана Багряного. Реабілітація Івана Багряного посмертно реабілітовано 30 червня 1991 року, за кілька місяців до розпаду СССР — тоталітарної країни, про кривавий лад і тюрми якої він писав. Звідтоді почала перевидаватися його творча спадщина, були екранізовані і «Сад Гетсиманський», і «Тигролови». Державна премія України Іван Багряний не повернувся до СССР, але повернувся в Україну. Як визнаний письменник та як видатний українець. Постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». 2 жовтня 1906 року у родині муляра Павла Лозов’ягіна та Євдокії Кривуші народився хлопчик. Під час хрещення в Покровському соборі міста Охтирка немовля нарекли Іваном. Сім’я була багатодітною, але з вісьмох діточок вижили лише четверо: Іван, його брат Федір і сестри Неоніла та Єлизавета. Дитячі роки Івана минали у родинному обійсті матері, в селі Куземин Охтирського повіту на високому березі Ворскли. А трохи вище за течією — село Скелька. І дід Єгор Кривуша, і брат Федір були відомими в окрузі мисливцями й рибалками. Дід часто брав малого Івана вудити рибу, і він ставав свідком місцевої народної гри Полтавщини «тоня». За правилами гри якась людина наперед сплачувала за всю рибу, що потрапить у тенета за один раз. Якщо сіть виявлялась порожньою, можна було спробувати ще раз, але, зрозуміло, не безкоштовно. Іноді азарт заходив так далеко, що ображені замовники вчиняли бійку, тож подивитися на гру (чи на бійку?) сходилося багато витріщак.  Родина Кривуш зажила поваги серед односельців. Мали 40 десятин землі, млин на Ворсклі, велику пасіку, а сам дід очолював спілку хліборобів-власників.  У 6 років Іван пішов до церковнопарафіяльної школи. У його руках опинилися перші книжки — твори байкаря Леоніда Глібова, пророчі рядки Тараса Шевченка. Їхні слова вкарбувалися в серце хлопця й проросли його першими власними рядками — незграбними, дитячими, але вже сповненими пристрасті й жаги до правди. За пару років Іван написав свого першого вірша українською мовою. «…І от під впливом байок Глібова та “Катерини” Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі восьмирічним хлоп’ям», — писав згодом Іван Багряний. У тій поезії йшлося не про щось дитяче — хлопець виклав у поетичній формі майже політичний протест проти вчителя арифметики. Той називав малого «мазепинцем» і бив лінійкою по голові за те, що малий Іван лічив, як навчала мати: «шість, сім, вісім» — українською, а не російською. Званням «мазепинця» Іван пишався. Під час встановлення радянської влади у Куземині родина Кривуш була підступно вбита. Радянські вершники, що лаялися й реготали під іконами, на очах у внуків закатували старого Кривушу з сином, а потім усіх сільських господарів і священника. Такі «варфоломіївські ночі» в Україні були далеко не поодинокими. Іванові на той час виповнилося всього 10 років.  Згодом у викривальному памфлеті «Чому я не хочу повертатись до СССР?» Багряний писав про це: «Я був ще маленьким 10-річним хлопцем, як большевики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кат мойого народу. (…) Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. (…) Аж ось одного дня над вечір прийшли якісь озброєні люде, що говорили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших унуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мойого дядька) (…) Замучили вони мойого діда за те, що він був заможній український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти “комуни”, а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917−18 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу».  Але життя тривало навіть у тих страшних умовах. У старших класах Вищої початкової школи імені Тараса Шевченка Іван редагував україномовний журнал «Надія». Тоді ж почав підписуватися справжнім прізвищем на український штиб — Лозов’яга, а не Лозов’ягін.  А що по освіті та навчанню? Спочатку була Вища початкова школа, згодом — Охтирська технічна школа. Відчувши поклик до малярства, в 1920 році Іван подався до Краснопільської художньо-керамічної профшколи. По завершенню навчання під впливом соціалістичних ідей того часу пішов на комсомольську роботу. Спочатку працював секретарем заводського осередку Тростянецької цукроварні, потім був направлений у міліцію політінспектором, а згодом перейшов на посаду політрука до військового резерву. Маючи хист до літератури, Іван доєднався до Спілки селянських письменників України «Плуг».  Але незабаром Іван вийшов з комсомолу. Чи не через отой таки накопичений «досвід» брехні та радянської дійсності? Що почав робити натомість? Тинявся світом і збагачувався враженнями: побував у Криму та Кубані, а деякий час навіть працював на шахтах Донбасу. Цей досвід вклав у видану власним коштом першу книгу «Чорні силуети: п’ять новел» — тисяча примірників кишенькового формату обсягом 24 сторінки. В оповіданнях Іван змалював реалістичні сумні картини з життя тогочасного суспільства. Використав псевдонім Іван Полярний, що мав демонструвати протистояння радянській пропаганді. А опонентові комунізму — лише 19 років! Своє майбутнє юнак пов’язував із Києвом — осердям культурного та інтелектуального життя. Восени 1926 року він вступив до Київського художнього інституту. Доєднався до так званих «попутників» — опозиційного літературного об’єднання МАРС, «Майстерні революційного слова». Творчих об’єднань тоді було чимало — згаданий вже «Плуг», ВАПЛІТЕ (в Харкові), «Ланка» (з неї й почався досить опозиційний до радянської влади МАРС). Літератори могли бути водночас членами кількох із них.  Свої твори, серед яких траплялися й ідеологічно «сумнівні» вірші для цензури того часу, Багряний публікував у журналах «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Плужанин». «Це щось свіже нове, непідроблене і щире», — казали про свої враження від поезій критики (зокрема Григорій Костюк), уперше побачивши Іванове ім’я у пресі. Молодий митець потоваришував із письменниками Євгеном Плужником, Миколою Кулішем, Тодосем Осьмачкою, Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним. Під впливом творчості іншого письменника — Миколи Хвильового — взяв собі псевдонім Багряний. Цей колір у творах Хвильового був символом духовної революції.  Перша поетична збірка Івана Багряного — «В поті чола» — мала за епіграф звернення до батька: «Ветеранові цегли і вапна — людині, що не прочитала навіть свого пашпорта зроду, — цю книгу з любов’ю присвячує син». Муляр Павло Лозов’ягін був поважною в Охтирці людиною, клав комини, успадкувавши ремесло від Іванового діда Єгора. Але збірку, несподівано для автора, заборонила цензура. Того-таки 1929 року власним коштом Багряний надрукував поему «Ave Maria». Видання мало невеликий пролог у формі листа до друга, де автор благав не називати його поетом, бо це слово вульгаризоване владою. Видавцеві Іван сказав, що у творі йдеться про старі часи й сільську дівчину, що потрапила до міста й зазнала великої трагедії. Та в невеличкому видавництві читати книгу не стали. Власне, зміст її не викликав жодних політичних заперечень. Втім, на обкладинці Іван великими літерами вказав назву вигаданого ним видавництва «САМ». Згодом щиро здивувався, що органи політичного розшуку розшифрували цю абревіатуру як Союз Анархічної Молоді. Насправді ж автор мав на увазі, що все зробив сам — текст, ілюстрації і навіть друк. Втім, твір вилучили з продажу. Цілком очікувано, якщо прочитати таку присвяту автора до твору: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і — не хоче бути ним, всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері крик свого серця присвячую. Автор». Проте вилученням із продажу все не обмежилося, і на Всеукраїнському з’їзді комсомольських письменників «Молодняк» Багряного публічно засудили, назвавши його поезію «халтурництвом» й «макулатурою». Ця історія не зупинила автора-бунтаря. І невдовзі аналогічна доля спіткала його роман у віршах «Скелька». Скелька — це невелике село в Охтирському повіті, де на березі Ворскли стоїть місцева скеля, невисокий і не вельми широкий сторчовий камінь. Тому й назва селу дісталась не сувора кам’яниста, а лагідна скеляста. Ще малим Іван чув героїчну й сумну легенду про Скельку. Мовляв, два століття тому доведені до відчаю мешканці навколишніх сіл повстали проти експансії московських ченців, русифікації та спалили Скельський монастир. За мотивами цієї історії Багряний, покурюючи саморобну люльку, за два тижні написав п’ять тисяч віршованих рядків, що занурюють у ненависть до поневолювачів рідної землі та перегукуються з «Гайдамаками» Тараса Шевченка.  Цього разу офіційна критика пішла далі, аніж просто вилучення з продажу, й нарекла письменника-початківця не мало — не багато, а «співцем куркульської ідеології». Серед творів письменника, які затаврували контрреволюційно-агітаційними, опинилися поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг» і соціальна сатира «Батіг». Чи не алюзія це на єдиний вид мотивації в тоталітарному СССР, де «прянику» було не місце, а лиш батогу? Закінчилася вільна література, почалися зловісні тридцяті роки. Багряному відразу ж пригадали всі його витівки. Він жив наїздами у столичному Харкові, мешкав у квартирі товариша Василя Вражливого в будинку літераторів «Слово». На той час Іванові було 25 років.  Одного квітневого дня 1932 року він отримав аванс — 162 рублі від видавництва «Молодняк». Невдовзі 16 квітня його знову викликали туди, але не для авансів чи розрахунку. На шляху між будинком «Слово» і Барачним провулком до Багряного підійшли два суб’єкти, відрекомендувалися співробітниками карного розшуку та запропонували пройти з ними на «фабрику-кухню». Так письменники називали ГПУ-НКВД, бо знали, що там без жодних на те підстав пекли для людей різноманітні провини. В такий спосіб навесні 1932 року Івана Багряного було заарештовано. Йому висунули типове для тих часів обвинувачення — у контрреволюційній діяльності й шпигунстві. «Дуже настирливо допитувалися, до якого друга це я звертаюся в своїй передмові до “Ave Maria”. Я сміявся з них. Так само вперто вимагали сказати, кого я мав на увазі, присвячуючи тему “бунтарям і протестантам”. Я сміявся також із цього, як і з уявного друга. Їх злило», — розповідав Іван Багряний Григорієві Костюку про свій перший, але не останній у житті арешт. За рік тут, у будинку «Слово», заарештували більшість Іванових друзів. А його гуру й учитель Микола Хвильовий покінчив життя самогубством — револьверним пострілом у скроню. Багряному поставили на карб український самостійницький ухил в літературі, звинуватили у контрреволюційній пропаганді та агітації й протримали декілька місяців у камері одиночного ув’язнення. Письменника позбавили права відвідувати Україну на три роки та відправили на заслання під Благовєщенськ на Далекому Сході. З місця заслання Іван Багряний втік і переховувався у Зеленому Клину. Це історична українська назва території Приамур’я, яку компактно заселили українські переселенці наприкінці XIX — на початку XX століття. За даними перепису 1926 року тут мешкало понад 300 000 українців. У квітні 1918 року з’їзд представників громад у Хабаровську оголосив Зелений Клин частиною Української держави. Далекосхідні українські війська нараховували понад 5 тисяч козаків. В Зеленому Клині Багряний закохався та побрався з Антоніною Зосимовою. Дівчина походила з Орловщини, мала 7 класів освіти та працювала бухгалтеркою в лісництві. Йому 30 років, їй — 25. У 1936 році у подружжя народився первісток Борис. У 1943 році Антоніна народила сина Олександра, який помер невдовзі після народження. Донька Наталія з’явилася на світ уже не в Зеленому Клину, а в Україні. В роки Другої світової війни Антоніна, якій важко було прогодувати двох дітей, змушена була віддати дівчинку до родичів у Москву.  Бажання за всяку ціну ще бодай раз побачити своїх батьків рухало Іваном. «Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отже, сів я на поїзд і поїхав на захід», — згадував Багряний. Тож він спробував продертися до рідної Охтирки, але був заарештований агентурою НКВД в Томську. Після суду отримав додаткові три роки виправних робіт. Покарання відбував в одному з таборів БАМЛАГу в Беринговій протоці Хабаровського краю.  По завершенню цього терміну Багряний уже легально повернувся з сім’єю до рідної Охтирки. Втім, на волі не провів і року — 16 червня 1938 року за наклепом був вкотре арештований. У його помешканні знайшли документи й компас — нетиповий предмет для радянської людини: додає забагато свободи. «Знову слідчий відділ Харківської холодногірської тюрми. Знову безкрая тяганина, сіпання нервів, вимога “признатись” у зв’язках і терористичних намірах», — згадував Іван Багряний. Письменник два роки пробув у Холодногірській тюрмі Харкова. Попри допити й тортури, акт зі звинуваченнями не підписав. Оскільки Багряний уже фактично відбув покарання за свою «антирадянську діяльність», його звільнили під нагляд. Обтяжений туберкульозом (відкрита форма), знесилений письменник їде в Охтирку. Причиною несподіваного пом’якшення не в останню чергу була зміна кадрів у керівництві комісаріату НКВД. Враження Багряного від цього страшного періоду лягли в основу автобіографічного роману «Сад Гетсиманський» (1950). Німецько-радянська війна застала його тяжкохворим у місцевій лікарні. Гітлерівські війська окупували Охтирку 14 жовтня 1941 року. Багряному судилося бути репресованим і за німецької влади. На той час він працював театральним художником у місцевому народному домі й ставив «Назара Стодолю» за Тарасом Шевченком. Замість завіси у театрі використовували величезну брудно-сіру ряднину. До прем’єри Багряний розфарбував її у жовто-синій і на цьому тлі зобразив сонце й довговусих кобзарів у напруженому очікуванні. Зала заревіла ураганом, побачивши полотно — всі зрозуміли, на яке гасло чекає сонце. Однак нацисти угледіли в ньому зовсім інше — бажання повернути радянську владу. Тож відсидів Багряний і за цю завісу цілих два місяці. 30 червня 1941 року Українськими національними Зборами під проводом Степана Бандери було проголошено Акт відновлення Української держави. В жовтні до Слобожанщини рушили перші похідні групи ОУН. Спочатку прибули мельниківці, саме з ними й співпрацював Багряний.  У Харкові за їхньої ініціативи почала виходити газета «Нова Україна» з гаслом «Хай живе вільна Україна». Іван Багряний на постійній основі передавав до редакції свої антирадянські дописи, підписані псевдонімом Сорок Сорок. Згодом з’явилася газета районної управи «Голос Охтирщини». До неї Багряний долучився як ілюстратор. Також за завданням ОУН він перешкоджав відправці місцевої молоді на примусові роботи до Німеччини: таємно підробляв і друкував бланки непрацездатності для здорових підлітків і підліток. Працював Багряний і в місцевому театрі як художник. Якось оформив завісу вистави чорними хмарами, які сунули з заходу. Нацисти сприйняли це як крамольну метафору, знущання. Від покарання Багряного врятувало лише пояснення, що то хмари зі сходу. У 1942 році до Охтирки зайшла невелика похідна група бандерівського крила ОУН. Багряний активно комунікував із ними, зокрема чітко озвучував бажання їхати на Волинь — туди, «де створюється українська армія» (УПА). Так він відійшов від мельниківців і приєднався до бандерівців. Навесні 1943 року Охтирку на короткий час захопила Червона армія. Багряного мобілізували, але під Конотопом ешелон із новобранцями потрапив під німецькі бомби. Письменник уцілів — втім, по поверненню додому його допитував НКВД. Але й цього разу Іван втік і до приходу німців переховувався у лісі. Пережите описав у романі «Людина біжить над прірвою»: «При всьому страхітті пережитого, все-таки добре, що так склалося. Ми пізнали світ нашої дійсности дуже глибоко, якщо не всебічно». Але далі життя дарувало Іванові ще більше «всебічності». У серпні до Охтирки підійшла 27-ма армія генерала Трофименка. Багряний, розуміючи «пієтет» більшовицького режиму до нього, мусив залишити дружину з дітьми й пішки вирушив на Захід. Мав на думці дійти до волинських лісів, щоб долучитися до лав УПА. Побачитися з сім’єю йому більше не судилося.  Таким робом Іван Багряний прибув до Львова. Лікувався у санаторії в Моршині, але звідти йому довелося поспіхом тікати, бо на нього полювало Гестапо. У будинку дирекції Моршинської відпочинкової оселі, де переховувався, Багряний за два тижні написав пригодницький роман «Тигролови», де змалював життя у Зеленому Клину. Автобіографічний твір сповнений галицизмами, бо саме так на Далекому Сході розмовляли переселенці з Поділля.  Згодом книга про лицарство, гідність та опір тоталітаризму стала світовим бестселером і навіть популярним подарунком до дня першого причастя. Проте ключове в ній — дух боротьби через жахи дійсності. За це критик і мовознавець Юрій Шевельов (Шерех), товариш Багряного, назвав «Тигроловів» «українськими всім своїм духом, усіма спрямуваннями, усіма ідеями, почуттями, характерами». У 1944 році на літературному конкурсі у Львові роман було нагороджено першою премією. Багряний «прогуляв» її разом з Йосипом Позачинюком на псевдо Шаблюк — полковником та одним з організаторів УПА. Тоді вони не знали, що побачились востаннє. Невдовзі Шаблюк загине в бою з військами НКВД.  На Галичині Багряний долучився до служби пропаганди в лавах ОУН. Потоваришував із бандуристом Григорієм Китастим. Написав декілька бойових віршів, які були покладені на музику та виконувалися у лісах для воїнів УПА. Одна з його пісень — «Марш Україна» — є однією з найпопулярніших і в новітній фазі російсько-української війни. Раз-два, до бою, не шкодуй собою, Меч піднеси і на відліт бий. Бий до останньої кулі набою, Бий за Вітчизну й поляж головою, За Україну вперед, вперед! У липні 1944 року на Самбірщині за ініціативою ОУН(Б) було створено Українську головну визвольну раду (УГВР). Підпільний парламент складався з провідних політичних сил різних регіонів України та мав на меті скоординувати керівництво визвольним рухом. До справи створення УГВР долучився й Багряний.  Коли фронт підкотився під Тернопіль і Броди, разом із частиною товаришів по підпіллю письменник виїхав до Хорватії. Там написав роман «Люба» про партизанську боротьбу УПА. Твір отримав назву на честь радистки Любові Комар. Судячи з листування, їхні стосунки мали романтичний присмак. Втім, цей рукопис був власноруч знищений автором, бо, як він пояснював згодом, «герої партизанського резистансу, мої колишні друзі, стали моїми запеклими ворогами».  За спогадами самого Багряного він почувався чужорідним елементом у лавах націоналістів, бо його погляди були відмінними від тих, що сповідувало керівництво УПА. Найімовірніше, погляди Багряного були занадто ліберальними, демократичними для націоналістів із будь-яких фракцій. А ще письменника дратувала ворожнеча між ОУН(Б) і ОУН(М) та інші «внутрішні» війни. Врешті-решт, він розірвав зв’язки з ОУН і вирушив далі на захід: Словаччина, Хорватія, Угорщина, Австрія. Кінець кінцем опинився в Західній Німеччині, де й прожив третину свого життя. На «німецький» період припала активна публіцистична, політична й громадська діяльність Багряного.  Ще в Карпатах він умовляв Степана Бандеру створити політичну партію українців Сходу. Тож у 1945 році в Новому Ульмі (Баварія), який надовго стане його місцем проживання, Багряний сам заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), 15 років головував у ній та був редактором газети «Українські вісті». При ній почали діяти й кілька видавництв («Україна», «Прометей»), де з’являються заборонені в СССР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою.  За спрямуванням УРДП була лівоцентристською, сповідувала спадщину УНР та ідеї сильної соціальної держави. Втім, водночас вона намагалася балансувати, дати політичну альтернативу між радикальними полюсами — комуністами й націоналістами. Як очільник партії Багряний стверджував дещо на перший погляд дивне — що українські комуністи повинні стати прихильниками ідеї незалежності й реалізувати її. Історія ж в принципі показала правильність його поглядів, адже згодом український радянський політичний істеблішмент відіграв важливу роль у здобутті незалежності. Пізніше, у 1961 році, Багряний був обраний віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі.  Весь «у політиці», Іван Багряний не забував і про культуру. В 1945 році ініціював разом з іншими митцями створення Мистецького Українського Руху (МУР) — організації письменників, які мешкали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції, прагнули модернізувати українську культуру і наблизити її до світової. Про це й дискутували. До цієї групи митців увійшли письменники Юрій Косач, Василь Барка, Юрій Шевельов, Тодось Осьмачка, Віктор Петров (Домонтович), Євген Маланюк та інші. Ці люди зводили справжні мури повоєнної української літератури, прагнули доєднати її до кола європейських.  «Ще молодий і роками, і тим більше — волею й душею», Багряний був активним дискутантом МУР. За спогадами Юрія Шереха-Шевельова, він так яскраво читав свої вірші, що у всіх перед очима поставав сам Кобзар: «Багряний починається там, де він дає волю своєму поетичному темпераментові. А це буває там, де він створює гіперболізовані картини руїни і поразки, або врочисті гімни героїзмові й перемозі. Поет не шукає в них якихось суто національних образів, але дивним робом вони перегукуються з такими гнівно-патосними речами Шевченка, як “Осії. Глава XIV” і з такими піднесеними, як “З Ієремії”». З часом оприявнилася різниця творчих поглядів та світосприйняття, і не в останню чергу — природні амбіції яскравих митців МУРу. Тож у 1948 році після серії суперечок організація припинила діяльність. Цікавою була рефлексія Багряного щодо того, якою має бути українська література, у його статті «Думки про літературу». Суголосно це певною мірою і зараз: «Щождо Европи, то як орієнтир вона нам зовсім непотрібна. Вона потрібна нам для іншого, не для наслідування, не для того, щоб ростити дрібненьких епігонів Ґете і Петрарки, а для того, щоб ми її проковтнули (висловлюючись фіґурально), засвоїли і пішли собі далі».  Згодом у США МУР переформатувався на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. Цей період для Багряного як літератора — це сотні публіцистичних статей і художніх творів у різних жанрах. Довгий час Іван Багряний мешкав у таборі для переміщених осіб у баварському місті Новий Ульм. По закінченні Другої світової за домовленістю між СССР і країнами-переможницями у війні багато українців підлягали примусовій репатріації до СССР. Там на них чекали допити й сталінські табори. Радянські репатріаційні комісії буквально полювали на українців по таборах Ді-Пі, примусово повертаючи їх «додому».  Так, однією з репатріанток стала сестра Багряного Єлизавета. У 1942 році її вивезли до Німеччини, де вона працювала на заводі. Потім опинилася у таборі Дахау. Згадувала, як фарбувала буряковим соком щоки, щоб виглядати здоровою, бо слабких палили в крематорії живцем. Після звільнення 15 бранок із Сумщини пробирались на батьківщину пішки вночі. Вдень іти боялися, бо «свої ж крили матюками, називали проститутками, хохлушками, ґвалтували». А в Охтирці на дівчат чекали нескінченні допити. Ці «живі» спогади сестри Багряного вміщено в книзі дослідника його життя і творчості Олександра Шугая «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». Сам Багряний як переміщена особа теж не мав спокою — ані від більшовицької агентури, ані від ультранаціоналістично налаштованих співвітчизників із їхнім моральним тиском, який іноді набував й фізичних форм. Одного разу вони вщент рознесли його помешкання в Ульмі, а його газету «Українські вісті» часто називали «комуністичним рупором», хоча вона такою не була. Попри всі негаразди, важкі умови й полювання совітів, емігранти, серед яких і Багряний, посилено працювали на українську ідею, на те, щоб вона пролунала світові. Аби розплющити очі європейців на тоталітарне насилля, Багряний пише біографічний лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Це публічне послання осліпленим пропагандою західним урядам, що сприяли насильницькій репатріації «назад у пекло» — від нацистських концтаборів до сталінських. Цей лист зміг урятувати багатьох українців і змінив ставлення до «переміщених осіб». Він допоміг західному світу зрозуміти, чому українці не хочуть повертатися на батьківщину. Багряний одним із перших пояснив причини їхнього «неповернення», а переклад брошури англійською мовою створив передумови для ознайомлення з нею тих, для кого вона і була написана. «Чому я не хочу вертатися до СССР?» набув неабиякого поширення, продавався в книгарнях, був перекладений англійською, німецькою, іспанською і нідерландською мовами. «Українці носили з собою тоненьку книжечку-памфлет як паспорт, тулячи його до грудей і показуючи кожному, хто, може, засумнівався в неймовірній їхній долі», — писав дослідник біографії Багряного Олександр Шугай. Сам Іван Багряний, який проявив себе як видатний полеміст і патріот (а ще як відкритий ворог радянського режиму), писав у памфлеті про ампулу ціанистого калію як останній засіб захисту від примусового повернення на окуповану батьківщину.  Родина ж Багряного, що залишилася у СССР, потерпала від утисків. Син Борис мусив узяти прізвище матері. Він закінчив технікум з відзнакою та був направлений до Харківського політехнічного інституту, але у вступі йому як синові ворога народу відмовили, попри закінчення школи на «відмінно». Тож решту життя Борис пропрацював електриком у рідній Охтирці. Вже у 1956 році його спецрейсом доставили до Москви, де змусили виступити по радіо зі звинуваченнями проти батька й заявити, що він нібито «главарь» націоналістів та самостійників. В радіоетері Борис закликав батька покаятися. Коли Багряний прослуховував цей виступ, від нервового потрясіння у нього пішла горлом кров. Сину відповів за Гоголем: «Якщо ти Остап — то ми знайдемо спільну мову, а якщо Андрій — то нема чого говорити». Навіть після проголошення незалежності України син і далі транслював образу на батька — чи через власні переконання, чи через біль за те, що Багряний колись покинув родину.  СССР ніколи не спускав ока з Багряного. Лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?» остаточно переконав органи МГБ в силі та впливові письменника. Треба було щось із ним «вирішувати». Чекісти спробували… завербувати Багряного і його талант — мовляв, ви собі працюйте й живіть, де живете, проте інформуйте нас (ваших ворогів) про діячів еміграції. Для цього знайшли далекого родича Багряного з Охтирки, якого під агентурним ім’ям «Доля» перекинули в Німеччину. Багряний зустрівся з ним, вислухав пропозиції МГБ і відрізав: «На це я не піду. Якщо ти повернешся до них, то так і передай їм, що Іван Павлович дрібним сексотством займатися не буде, у нього є важливіші справи — це доля українського народу…».  Спроб завербувати Багряного було кілька, а коли це не дало результатів, його почали компрометувати, зокрема у пресі. В статтях писали, що Багряний — радянський шпигун, і є свідки, що він постійно критикує бандерівців, соціалістів та представників інших партій, бо робить це за завданням радянської розвідки. Така діяльність ворога вносила розбрат у стосунки українських емігрантів, підривала здоров’я й нерви Івана Багряного. В 1955 році чекісти ухвалили розробити план фізичної ліквідації митця через такого собі агента «Тараса». Цим «Тарасом» був не хто інший, як Богдан Сташинський — убивця лідерів ОУН (Б) Лева Ребета (у жовтні 1957 року) та Степана Бандери (жовтень 1959 року). Проте вбити Багряного Сташинському не вдалося. Документи з усіма деталями про підготовку замаху на політика можуть зберігатися в московських архівах. Ось так за Багряним стежили, вербували й весь час намагалися повернути в СССР. У 1946 році Іван Багряний одружився вдруге — з Галиною Тригуб, що походила з Тернопільщини. Вона співала красивим мецо-сопрано у знаменитому діаспорному хорі «Україна» під орудою чудового диригента Нестора Городовенка, а згодом — викладала німецьку мову. Десь саме в цей період сорокових років Багряний починає працювати над романом «Людина біжить над прірвою». Герой твору опиняється між двома смертями — нацистською й радянською арміями. Книгу було надруковано після смерті письменника у 1965 році. На титулі рядки: «Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую».  В цьому шлюбі в них з’явилося двоє дітей — син Нестор і донька Роксоляна. Нестор Багряний з теплом згадував батька та їхні епізодичні (через стан здоров’я письменника) зустрічі: «Удвох ми часто ходили берегом Дунаю, і він здебільшого розповідав про нашу батьківщину, про Охтирку, Куземин, Скельку. Вчив мене вирізати сопілку з верби, ловити рибу… А ще дуже турбувався про нас із Роксоляною. Скажімо, коли я просив морозива, то обіцяв купити, але за однієї умови: аби я з’їв перед цим щось із овочів чи фруктів. Узагалі, він був дуже добрим батьком. Ніколи не підвищував голос, хоча я й не давав йому для цього якихось приводів».  У 1953 році виходить роман Багряного «Огненне коло», заснований на історії дивізії СС «Галичина». Цей твір уперше на той час продемонстрував трагічну війну між українцями у складі двох загарбницьких щодо України армій. Проте найзначущішим твором письменника вважається «Сад Гетсиманський». Цей автобіографічний роман вперше у світовій літературі розкриває досконалий у своїй жорстокості репресивний механізм радянської системи. Книга, яку було перекладено французькою мовою, стала маніфестом людської гідності. Вона — про тріумф людини над злом, яке намагається знищити її. У 1963 році розпочалась кампанія за номінацію Івана Багряного на Нобелівську премію з літератури. Ймовірність отримати її була доволі високою — якби не раптова смерть автора. Обидва романи про систему ГУЛАГ Багряний написав задовго до того, як свій «Архіпелаг ГУЛАГ» створив росіянин Алєксандр Солженіцин, який якраз і отримав за нього Нобелівську премію. Останні роки свого життя Багряний сильно хворів — далися взнаки мордування й допити у сталінських катівнях. Він мав хворобу серця, сухоти, діабет та інші недуги. Через них, імовірно, і не виїхав з Німеччини до Америки, Канади чи Австралії. Втім, Багряний ні на мить не припиняв працювати, генерувати ідеї, боротися. 25 серпня 1963 року Іван Багряний помер у віці 56 років у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) внаслідок ускладнень туберкульозу, набутого у таборах. Пера не випускав із рук до останніх хвилин, а на столі залишився лист до уявного друга, якого так не вистачало на чужині: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу». Похований у баварському місті Новий Ульм. На його надгробку поруч із коротким написом німецькою «Іван Багряний — український письменник», рядки його поеми «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами». Псевдоніми Справжнє прізвище Багряного «за паспортом» — Лозов’ягін. Історично прізвище батька Івана було Лозов’яга, але його зрусифікували під час оформлення документів у XIX столітті. Першу поетичну збірку «Чорні силуети: п’ять новел» (1925) Багряний видав під ім’ям Іван Полярний. За рік під впливом творчості Миколи Хвильового взяв псевдонім Багряний. У того багряний колір — символ революційно-романтичного піднесення. Свої в’їдливі фейлетони на «радянщину» підписував красномовними псевдонімами Дон Кочерга і Сорок Сорок. Загалом у Багряного — понад 20 псевдонімів, а також криптоніми. Псевдонім «Багряний» став офіційним прізвищем, вже коли Іван жив у Західній Німеччині. Багряними «за паспортом» були друга дружина і діти письменника від другого шлюбу. Загадка смерті батька Батько Івана Павло Лозов’ягін помер у 1936 році. Він працював муляром на заводі і користувався неабияким авторитетом. Зі спогадів сестри Багряного Єлизавети про загадкові обставини його смерті: «Усім заводом батька і ховали на Хрещення — саме воду святили. Це мені врізалось у пам’ять. А помер він при загадкових обставинах. Підхопив легку простуду, і лікарка-окуліст (чомусь окуліст) дала порошок, після якого батько відчув біль та спазми всередині. Швидко й помер, ніби згорів. Казали, отруївся. Але ніхто нічого не розслідував, та й не пам’ятаю, щоб ми кудись поскаржились — жили й без того в розпачі». Подалі від комсомолу Іванові було трохи за 10 років, коли на його очах більшовики замордували рідних дідуся й дядька. 92-річний дід був заможним селянином, мав 40 десятин землі й виступав проти сільськогосподарської комуни. Дядько під час Визвольних змагань воював у лавах національної армії УНР. Обидва були вбиті у дворі рідної хати. Ще один дядько втік, але згодом був пійманий і загинув у таборі. Реалії та жахи радянської влади Багряний побачив іще підлітком. У 19 років вийшов із комсомолу на знак незгоди з брехливою сутністю СССР. Перший арешт Іван був одним із перших, кого заарештували у харківському будинку письменників «Слово». Це сталося 16 квітня 1932 року. Масові репресії щодо діячів української культури розпочнуться за рік — арештом Михайла Ялового. Спочатку з книгарень вилучать поему Багряного «Ave Maria» (1929), потім така сама доля спіткає роман у віршах «Скелька» (1930) — про селян, що повстали проти свавілля московських ченців та спалили монастир. Зрештою Багряний був заарештований «за український самостійницький ухил у літературі» та конвойований на заслання на Далекий Схід. Досвід арештів У 1933-му під час першого заслання на Далекому Сході Іван утік і переховувався у Зеленому Клину — поселенні українців у Приамур’ї. Після спроби дістатися України був перехоплений у Томську й отримав додаткові три роки: у трудовому таборі у Беринговій протоці Хабаровського краю. Після закінчення терміну ув’язнення письменник офіційно повернувся до рідної Охтирки, де на нього чекав черговий арешт. Ще два роки йому довелося провести у харківських тюрмах ГПУ, але жодних зізнань Багряний не підписав та був відпущений під нагляд. У 1943 році заарештований учетверте за звинуваченнями у дезертирстві, втік з-під варти й виїхав на захід України. Компас Під час заслання на Далекому Сході Багряний здобув фах мисливця. Ні, навіть мисливствознавця. Він стежив і вивчав поведінку місцевих диких тварин, визначав межі їх поширення та поголів’я. Для цього озброївся потрібним у тайзі інструментом — компасом. Пізніше компас, привезений із Зеленого Клину, разом з документами вилучили в Багряного під час обшуку та арешту в червні 1938 року. Як підозрілий гаджет, який дає забагато свободи для такого політично ненадійного громадянина як Багряний. Після двох років тюрми під час звільнення документи Іванові повернули. А ось компас і роки життя — ні. Автобіографія арештанта Добре відомо, що справочинство чи, як ми це звичніше називаємо — діловодство — в СССР велося російською. Але в першій справі Багряного був документ саме українською, єдиний у його течці — автобіографія на семи друкованих сторінках. Письменник тоді репрезентував себе як людину мінливу, нестійку, схильну до навіювань. Зокрема наводив деякі «впливові» імена, які «із колишнього комсомольця помалу робили з нього націоналіста». Писав про те, як 19-річним почав «тинятись по світу»: був у Криму, на Кубані, працював у Кам’янці-Подільському в редакції газети «Червоний кордон». Таке «каяття» було спрямоване на те, щоб уникнути гіршого покарання, бо тоталітарний механізм Багряний знав добре. Бестселер, що підкорив Європу У 1943 році, переховуючись від гестапо у Моршині, Багряний за два тижні написав роман-пригоду «Звіролови». В основі твору — автобіографічний контекст: втеча від більшовиків-людоловів на Далекому Сході та досвід виживання у тайзі. У вирі війни рукопис загубився. В Німеччині, у таборах Ді-Пі письменник текст відновлював по пам’яті. Зрештою «Тигролови» вийшли у видавництві «Прометей». Твір про лицарство й гідність, перекладений англійською, німецькою та голландською мовами, було видано сукупним накладом у мільйон примірників. Перше видання голландською (Vlucht in de taiga) мало наклад 200 тис. примірників. Роман був екранізований уже після проголошення незалежності України. Автор патріотичних пісень У 1943-му на Галичині Багряний долучився до служби пропаганди ОУН. Тут потоваришував із бандуристом Григорієм Китастим, написав декілька бойових патріотичних віршів для його капели. Капела бандуристів імені Тараса Шевченка під керівництвом Григорія Китастого виступала з піснями і в Україні, зокрема в частинах УПА, й за кордоном. З пісень на твори Багряного виконували «Ми об’їхали землю навколо», «Вперед, сини народу», «Марш Україна» та інші. Твір «Марш Україна» є однією з найпопулярніших у патріотичному середовищі пісень і в часи новітньої фази російсько-української війни. Ампула з отрутою Після закінчення Другої світової війни велика кількість українців підлягала примусовій репатріації до СССР, де на них чекали допити й сталінські табори. Однією з таких репатріанток стала рідна сестра Багряного Єлизавета, бранка Дахау. Сам письменник завжди мав при собі ампулу отрути як останній засіб захисту від примусового повернення на батьківщину. Намагаючись розкрити очі європейським урядам на цю проблему, Багряний напише лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Цей текст зміг врятувати долі багатьом українцям, змінив ставлення західного суспільства до «переміщених осіб». Багряний-художник Батько Івана був муляром, а мати — килимаркою. Хлопець із дитинства бачив, як батьки працюють з різними формами та фактурами. Студентом заробляв, малюючи портрети, а пізніше взявся за декорації. Омріяний художній інститут у Києві не закінчив, але все життя не кидав малювання. Сам ілюстрував своїх «Тигроловів», фігурувала інформація, що і до утопії «Колгосп тварин» Орвелла Іван зробив серію малюнків власноруч. Точно відомі портрети його руки диригента Григорія Китастого, письменниці Докії Гуменної. Може, десь були ще й портрети Михайла Грушевського та Симона Петлюри. Іван оформив обкладинки книг Уласа Самчука, Юрія Косача, Тодося Осьмачки. В Охтирському міському краєзнавчому музеї зберігся малюнок Івана Багряного 1924 року з зображенням Охтирського Покровського собору. «Огненне коло» Мало вийти чотири книги роману «Огненне коло. Повість про трагедію під Бродами», проте вийшла одна. Багряний став першим, хто описав бойові зіткнення українських націоналістичних загонів із частинами радянської армії як трагедію українців, що воювали на боці двох ворожих армій. В основу твору покладено історію дивізії СС «Галичина», формування якої Багряний вважав помилкою. Йдеться про події літа 1944 року під Бродами, коли німці, щоб забезпечити собі зручний відступ, кинули в бій українську дивізію. Багряний вважав цю подію справжньою трагедією «розщепленого» власного народу, українськими Фермопілами. Бо з обох сторін насмерть билися єдинокровні українці. Запальний промовець Багряний не стримував себе у критиці радикалізму, який був йому ворожим. За радикальне критикував всіх: націоналістів з ОУН, українських комуністів і соціалістів. Та багато кого. Опоненти відповідали взаємністю: в хід ішла не тільки гостра полеміка з письменником, але й побиті шибки, погрози, бійки. Якось Осип Зінкевич, майбутній видавець, почув виступ Багряного в Мюнхені. Спочатку він був заодно з молодими радикалами, які хотіли зірвати виступ «комуніста» Багряного, але, відчувши харизму промовця, залишився завороженим. Згодом це поклало початок їхній співпраці та допомозі. Зінкевич нелегально переправляв для Багряного книги через кордон, а пізніше, керуючи видавництвом «Смолоскип», друкував його книги та книги про нього. Свідчити про НКВД Спираючись на власний досвід перебування у харківській катівні, Багряний написав автобіографічний роман «Сад Гетсиманський» (1950). Це перший у світі твір, де детально описано всі етапи сталінського терору — допити, знущання, тортури слідчими НКВД та життя у таборах. Дії роману розгортаються у Харкові, у сумнозвісних в’язницях на Раднаркомівській вулиці та Холодній горі. «Сад Гетсиманський» був перекладений французькою мовою і став маніфестом людської гідності. Врятував життя українцям Памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СССР?» у доповідях за захист прав людей, зокрема, і тих, кого примусово намагались повернути в СССР, використовувала дружина американського президента Елеонора Рузвельт. У 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН прийнято Загальну декларацію прав людини, яка гарантувала вільне пересування й обрання місця проживання, та давала право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Це гарантувало порятунок життя сотням тисяч українців, які відтепер мали право не повертатися в пекельні обійми радянської влади. «Колгосп тварин» in Ukrainian У 1947 році у видавництві «Прометей» при газеті «Українські вісті» Багряного-редактора побачив світ «Колгосп Тварин» («Animal farm») Джорджа Орвелла. Українською, з авторською передмовою. Кошти на видання було виділено з партійних внесків членів УРДП, заснованої Багряним, — так українці ще тоді донатили на культуру. Є думка, що одним з інвесторів у друк книги міг бути й сам Джордж Орвелл. Ця книга неабияк розізлила радянську владу. Були плани і на інші переклади, що «висвітлювали б справжню природу сталінської рабовласницької системи». Але через таборові умови та через те, що колективний Захід остаточно визнав Україну частиною СССР, ці плани не втілилися в життя. Віце-президент УНР у вигнанні Після завершення подій Української революції 1917–1921 років уряд Української Народної Республіки вимушено емігрував. У 1948 році у Західній Німеччині було створено Українську Національну Раду як передпарламент державного центру УНР в екзилі. До роботи в цьому органі влади був залучений і Іван Багряний: головував у ньому цілих десять років. У 1961 році він був обраний віце-президентом УНР в екзилі й не полишав цієї посади до останнього дня життя. 22 серпня 1992 року останній президент УНР у вигнанні Микола Плав’юк передав символи влади першому Президентові України Леоніду Кравчуку — за правом тяглості нашої Незалежності. Не єдине розвінчання СССР Лист-памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?» зажив великої популярності. Менш відома на загал, але не менш гостра за тональністю — інша брошура Багряного: «Феєрверк “колективної” демагогії (слово по доповіді Хрущова)». Всі згадані Хрущовим у доповіді «нібито» зміни в СССР та «відлигу» письменник різко розвінчував, таврував як цинічні, називав брехнею й окозамилюванням. На думку Багряного: «Доповідь Хрущова не говорить нічого про відповідальність за скоєні злочини й навіть більше — хоче поховати відповідальність разом з учорашнім “вождем і учителем” Сталіним». У своїй непримиренності совєтам Багряний був послідовний і не очікував від радянщини жодної людяності. Останні Багряному «відповідали взаємністю»: переслідували, компрометували, схиляли до співпраці через агентів і навіть «планували план» вбивства. Проклятий сином Родина Багряного, що залишилася у СССР, потерпала від утисків. Син Борис мусив узяти прізвище матері — Зосимов. Втім, у можливості отримати вищу освіту йому все одно було відмовлено. Попри відмінні успіхи в шкільному навчанні, його не допустили навіть до складання іспитів в Харківському університеті, про який він так мріяв. Все життя він пропрацював електриком у рідній Охтирці. У 1956 році спецрейсом на літаку Бориса доставили до Москви, де змусили виступити по радіо зі звинуваченнями проти батька. Багряний відреагував на це дуже емоційно й відповів синові в дусі Гоголя. Мовляв, якщо ти Остап — то ми знайдемо спільну мову, якщо Андрій, то ні про що й говорити. Багряний та Голівуд «Один вдалий кінофільм український вартий в сто раз більше, аніж вся наша еміґраційна політична мишача метушня!» — таку думку про необхідність масового виробництва фільмів про Україну плекав Багряний. Він був переконаний в ідеологічній, комунікативній силі кіномистецтва. Тим паче що США та СССР в повну силу «юзали» кінематограф. Серед ідей сценаріїв, які виношував Іван Багряний, були «Спартак» (відсилка до повстання рабів та важливість єдності), «Тигролови» (виховання молоді через образ волелюбного персонажа Многогрішного) та фільм про безпритульних дітей в СССР. На жаль, жоден задум не був реалізований — і через необізнаність митця в кіноіндустрії, і через проблеми зі здоров’ям, і через активну політичну діяльність. «Голос Америки» Окрім комуністів чи націоналістів, критикував Багряний і… радіостанції. Точніше, одну. В 1950-му в газеті «Українські вісті» він виступив із критикою редакційної політики «Голосу Америки». У відкритому листі Багряний заявив, що українські програми «Голосу» — зовсім не українські, а просувають російське (сиріч імперське) розуміння «українського питання», перебувають під контролем російської еміграції, паплюжать погляди на історію й культуру України. Так він захищав можливість вести інформаційну війну з СССР засобами радіо. Письменник загалом позитивно ставився до того, що «Голос Америки» виходитиме українською мовою. Тож це була критика не заради критики, а заради змін, щоб покращити ситуацію зі сприйняттям українського. Далеко не кожен політик в еміграції дозволяв собі таку полеміку чи закиди на адресу державних структур США. «Володар» ключів від Нью-Йорка 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила незалежність УНР ІV Універсалом. Цю дату українська діаспора святкувала як день незалежності України, як свято державності, вивішуючи на будинку міської управи синьо-жовтий прапор. На одних з таких урочистих зборів на знак пошани письменникові вручили символічний ключ від міста Нью-Йорка. Висування на Нобелівську премію У 1963 році Об’єднання демократичної української молоді у Чикаго ініціювало висування Багряного на Нобелівську премію. Ймовірність отримати цю нагороду була досить висока, насамперед за роман-свідчення «Сад Гетсиманський». Але раптова смерть потенційного номінанта не дала збутися цим намірам. Іван Багряний помер у віці 56 років від ускладнень, спричинених туберкульозом, на який захворів у таборах на засланні. Похований у баварському місті Новий Ульм. На надгробку вибиті рядки з його поеми «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами». Вшанування Вулиці, що носять ім’я Івана Багряного, є в багатьох містах України, зокрема в Києві, Львові, Полтаві, Рівному, Стрию, Чернігові, Сумах, в Охтирці. Там-таки, в рідному місті письменника, відкрито меморіальну дошку й пам’ятник. В Києві на його честь названі дитяча бібліотека, парк в центрі міста та гімназія. В 1996 році заснована літературна премія імені Івана Багряного від Фундації імені Івана Багряного — так щороку відзначають авторів за літературні твори українською мовою. Першим лауреатом премії став літературознавець та критик Іван Дзюба. Автор Геннадій Іжицький ілюстратор Сергій Федоров верифікувала Олена Подобєд підготували частину фактів головна спеціалістка відділу культури і туризму Охтирської міської ради Олена Бойко та директорка Охтирської публічної бібіліотеки Наталія Журавель актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Максим Рильський](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/maksym-rylskyi/): Поет-класик, перекладач, педагог, фольклорист Класик української літератури, видатний поет і перекладач. Митець, який понад пів століття творив високу поезію, що вмістилася більш ніж у 35 збірок. Поліглот, який знав 30 мов, з яких тринадцятьма володів вільно, та подарував нам переклади, незгірші за оригінали: «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Король Лір» і «Дванадцята ніч» Шекспіра, «Орлеанська діва» Вольтера. Невтомний академік, редактор, етнограф, що зібрав та уклав сотні видань, статей, книг. Лауреат численних премій радянської доби, депутат Верховної Ради СССР, який, попри нагороди та регалії, був таврований «неблагонадійним». «Поет недостріляного Відродження», за влучним висловом Олеся Гончара. Той, хто вцілів і зберіг тяглість української літератури від 20-х до 60-х років ХХ століття. Син пана і селянки Майбутній класик української літератури народився внаслідок мезальянсу — нерівного шлюбу між представниками різних соціальних станів. Батько, Тадей Рильський, походив із польського шляхетського роду, а мати, Меланія Чуприна, була простою сільською дівчиною. Максим був наймолодшим із трьох синів Рильських. Смерть батька Коли Максимчику було сім років, від туберкульозу помер його батько. Тадея Рильського поховали в Романівці за православним обрядом (Володимир Антонович стверджував, що того відлучили від римо-католицької церкви). Мати Рильського відвезла дітей до Києва й попросила допомоги у друзів покійного чоловіка, членів Старої громади. Там Максим і написав свій перший вірш «Прошак». Вступ до гімназії Навчанням Рильського опікувалися домашні вчителі. А у 1908 році його віддають до приватної гімназії Володимира Науменка — одного з найкращих навчальних закладів у Києві. Рильського зарахували відразу до третього класу цієї гімназії завдяки дуже хорошій домашній підготовці. Тут він навчався з 1908 по 1915 роки. Протягом двох років навчання він живе у батькового друга — Миколи Лисенка. Перша збірка Гімназисту всього п’ятнадцять, а вже виходить його перша поетична збірка «На білих островах». Нею захоплювалися Леся Українка й Павло Тичина. Максима Рильського називають «наймолодшим поетом України». Ліричний герой роздумує над своїм майбутнім, спостерігає земне життя з «білих островів» — білих хмар, малює в уяві персоніфікований образ літа — дівчини «в шатах зелених» із «росами-перлами» в косах. Навчання Після закінчення гімназії у 1915 році на прохання матері Рильський вступає на медичний факультет Київського університету. Проте, зрозумівши, що медицина — це не його покликання, у 1917 році переводиться на історико-філологічний факультет Народного університету в Києві, заснованого за часів Павла Скоропадського. На село вчителювати Почалися буремні часи: більшовицька навала, Визвольні змагання. Як і деякі інші студенти, Максим їде «на село» вчителювати. Повертається до рідної Романівки. Викладає українську мову та літературу тут і в сусідніх селах. В цей рік побачить світ друга зріла збірка, в якій Максим Рильський стає справжнім поетом, — «Під осінніми зорями». Багато віршів із неї покладено на музику. Рильський мешкатиме в селі до 1923 року. В Київ, до неокласиків Максим Рильський повертається до Києва і з 1924 року вчителює в Другій залізничній гімназії (зараз школа №7 імені Максима Рильського на Солом’янці). Знайомиться з поетами-неокласиками, яких іще називали «гроно п'ятірне». Учасники цієї п’ятірки Микола Зеров, Павло Филипович та Михайло Драй-Хмара були репресовані й загинули в концтаборах. Так вони стали поетами «Розстріляного Відродження». Ще один поет, Освальд Бургардт (Юрій Клен), емігрував до Німеччини у 1931 році та уникнув репресій. Шлюб Максим Рильський одружився з Катериною Миколаївною Паткевич, яка походила зі шляхетної дворянської родини. Її батько Микола свого часу мав чин полковника й обіймав посаду київського коменданта. Катерина закінчила Фундуклеївську гімназію — першу жіночу академію в Києві. Народила Максимові Тадейовичу єдиного сина Богдана. Рильські будуть разом із 1926 по 1958 рік, до смерті Катерини Миколаївни. Поет пережив дружину на шість років. Щасливий автор У щасливого Рильського вірші народжуються ніби самі собою. Його творчість того періоду ще вільна та яскрава. Друком виходять збірка за збіркою: «Тринадцята весна» (1926), друге видання «Під осінніми зорями», «Де сходяться дороги» (1929). Відомими стають і його переклади творів Малларме, Анрі де Реньє, Метерлінка, Верлена, Міцкевича. Народження сина Богдан Максимович Рильський народився в Києві, закінчив КНУ імені Тараса Шевченка. Після смерті Максима Тадейовича його сини передали сімейний будинок у Голосієві державі. З 1968 року тут відкрився літературно-меморіальний музей, директором якого Богдан був із дня його заснування до дня своєї смерті, 25 січня 1991 року. Батькові Рильський-син присвятив багато творів, зокрема «Мандрівку в молодість батька». А ще саме Богдан був редактором повного 20-томного видання творів Рильського. Арешт У Рильського день народження. Замість святкування в колі друзів — арешт НКВД. Тоді поета звинуватили в належності до міфічної організації «Спілка визволення України», якої (і так було чи не завжди) ніколи не існувало. У Лук’янівській в’язниці поет пробув п’ять місяців, протягом яких зазнавав психологічного тиску. Потім у НКВД вирішили, що Рильський може бути їм корисний, бо майстри слова режиму були потрібні, і відпустили його. Опера З середини 1930-х років і по 1942 рік Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету. Він мав неабиякий музичний талант, знав корифеїв сцени, ще замолоду ставив із братами п’єси в Романівці. Для театру переклав українською чимало оперних арій, хорів, сцен. Також за цей час Рильський здійснив переклади українською кількох десятків лібрето іноземних опер, а декілька — за українськими першоджерелами — створив чи відредагував сам. Евакуація За станом здоров’я Максим Рильський був евакуйований до Уфи (тоді Башкирська РСР у складі СССР). Виступає перед солдатами з промовами та віршами. Державна премія Максим Тадейович стає лавреатом Сталінської премії за «Пісню про Сталіна» на музику Левка Ревуцького. Виходять його збірки поезій «Слово про рідну матір», «Мандрівка в молодість», «Голос сина», епічна поема «Жага». Половину премії Рильський віддав на побудову танкової колони. Академік та інші посади Максима Рильського обрано академіком АН УРСР та удостоєно Державної премії СССР. Рильський свого часу був і головою правління Спілки письменників України, і головою Українського та Міжнародного комітетів славістів (1943–1946 роки). А ще — директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, який він очолював понад 20 років (1944–1964) та який зараз носить його ім’я. Обрання депутатом СССР Максима Рильського вперше обирають депутатом Верховної Ради СССР. Загалом його обиратимуть депутатом п’ять разів (скликань) поспіль. Чергова хвиля гонінь У вересні 1947 року в «Літературній газеті» вийшли статті. Їх автори звинувачували Рильського в ідеологічних помилках і засуджували за ті самі твори, за які кілька років тому він отримав державну премію (зокрема «Мандрівка...»). Голосіївський період У 1951 році Максим Рильський переїжджає у новий будинок у Голосієві. Тут розпочинається найплідніший період його творчості. Франція Рильський добре знав французьку (на рівні з польською), з якої багато перекладав, і цінував французьку культуру. В 1957 році йому, вже 62-річному, у складі делегації на конгрес товариства «Франція — Радянський Союз» пощастило побувати в Парижі, Версалі, Марселі, Арлі та інших містах. Після поїздки Рильський залишив численні подорожні нотатки й спогади. Знову академік Рильського обрано академіком історико-філологічних наук, але тепер вже АН СССР. Нагороди Максиму Рильському присуджено Ленінську премію за книги «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили». Вдівство Після кількох інсультів і тривалої хвороби помирає дружина Максима Тадейовича, Катерина Миколаївна, яку він щиро кохав, і яка була його незамінною помічницею та соратницею. Над труною її смерть оплакували і Максим, і Іван Очкуренко — перший чоловік Катерини. «Прощай кохання білокриле, / І сум нічний, і сяйво днів! / Моє поламане вітрило / Жадає волі і вітрів», — останні поетичні рядки, які Рильський присвятив коханій. В останню путь Після смерті дружини, втрату якої він важко переживав, життя та його барви для Максима Тадейовича потьмяніли. За шість років серце поета зупинилося навіки. Він помер від раку підшлункової залози в своєму домі в Голосієві 24 липня 1964 року. 19 березня далекого 1895 року — саме в цей день у Києві народився Максим Рильський. Тоді ще не було відомо, ким стане хлопчик — ану ж йому випаде доля козацького ватажка Максима Залізняка, на честь якого отримав ім’я? Коли маленькому Максимчику виповнилося всього два місяці, родина переїздить до села Романівка (нині Попільнянський район Житомирської області). Там і минули безтурботні дитячі та юнацькі роки малого Рильського. Батьки мали великий вплив на становлення Максима. І це не дивно. Батько майбутнього поета — Тадей Розеславович Рильський, громадський діяч, етнограф, економіст, а ще польський шляхтич за походженням (син заможного польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької) та «хлопоман» за покликанням. Разом із Володимиром Антоновичем та іншими студентами університету Святого Володимира Тадей Рильський відкрито заявляв про повагу до українців як нації цих земель, ставши членом та діячем Старої громади. «По польських панських дворах ім’я Антоновича і Рильського називано як майбутніх організаторів нової Коліївщини, як майбутніх Гонту і Залізняка», — писав теж старогромадівець, історик Михайло Драгоманов. Ось тобі, Максимку, й ім’я козацького ватажка.  Ймовірно, римо-католицька церква відлучила Тадея від свого лона. Але Рильський-батько запалу не втрачав: одружився з простою сільською дівчиною Меланією Федорівною Чуприною (це був другий шлюб, уже в зрілому віці). Сам навчив дружину читати і писати. В подружжя народилося троє синів: Іван, Богдан і Максим. Про обидвох своїх старших братів, які отримали гарну освіту — закінчили юридичний факультет Київського університету — та займалися перекладацькою діяльністю, поет Рильський згодом напише: «Подяку я, брати, складаю вам обом, — / І спогад мій про вас зо мною лиш розтане, / Як пісні давньої, чумацький довгий звук, / Що завмирав колись луною серед лук». Максима та його братів Рильські виховували в українському дусі. Мати читала їм «Кобзар», вдягала синів «по-хлопському», та й зростали-гралися вони серед сільських дітей. Після смерті батька у 1902 році навчанням Максима Рильського займалися найняті домашні вчителі. Аж у 1908 році його віддадуть до приватної гімназії Володимира Науменка — українського педагога, філолога, громадського діяча. Гімназія Науменка була одним із найкращих навчальних закладів Києва того часу. Рильського прийнято відразу до третього класу, не в останню чергу завдяки ґрунтовній домашній підготовці. «Тепло стає на серці, коли згадую я першу мою вчительку мови — Надію Новоборську, … милого нашого словесника Олексія Левицького, але найглибший слід у душі залишив наш Дмитро Ревуцький, брат славного композитора…» — тепло згадував вчителів гімназії охочий до навчання Рильський. Під час навчання у гімназії два роки (1910–1912) Максим Рильський прожив у Миколи Віталійовича Лисенка, для нього доброго батькового приятеля, а на загал — старогромадівця та чи не найвидатнішого українського композитора, педагога й піаніста. Саме в мистецькій родині Лисенка йому прищепили любов до театру та класичної музики. «Мабуть, я родився швидше музикантом, аніж поетом, тільки потім сталося так, що слово заступило музику», — казав той, кого маестро Лисенко навчив імпровізувати, грати на фортепіано і навіть давав уроки композиції (створення музичних творів).  «Грав він захоплено і ніколи не повторювався, бо ті імпровізації, як мереживо, плелися в душі поета, так само як і та, колишня, що лунала в нашій харківській квартирі», — згадувала згодом дружина доброго друга Рильського, письменника Остапа Вишні Варвара. Нотами своїх імпровізацій Максим Тадейович не записував, але кілька магнітофонних записів його гри зберігаються нині в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, який носить його ім’я. А ще в квартирі Рильського, де поет жив уже в зрілому віці, збирався домашній жартівливий джаз-бенд. Грали веселуни на ударних підручних інструментах — дверцятах шафи, мідному тазикові тощо. 1910 рік. Максиму Рильському щойно минуло п’ятнадцять років, а вже вийшла його перша поетична збірка «На білих островах». Нею захоплювалися і корифеї, зокрема Леся Українка та Павло Тичина. Максима назвали «наймолодшим поетом України». В тих поезіях ліричний герой (чи було то альтер-еґо самого Рильського?) міркував над своїм майбутнім, спостерігав земне життя з «білих островів» — білих хмар і малював в уяві персоніфікований образ літа — дівчини «в шатах зелених» з «росами-перлами» в косах. Повної вищої освіти Максим Рильський не отримав. Після закінчення гімназії у 1915 році на прохання матері він вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира. Але незабаром зрозумів, що медицина — не його покликання, тож у 1917 році перевівся на історико-філологічний факультет Народного університету в Києві, заснованого ще за часів гетьмана Павла Скоропадського. За молодим Максимом тоді закріпилася слава франта та бешкетника. Аж тут — Жовтневий переворот у Росії, початок Визвольних змагань в Україні, більшовицько-українська війна. Часи буремні — не до навчання. Тож у 1918 році Максим повернувся до рідної Романівки: вчителював у сусідньому селі Вчорайше, викладав українську мову та літературу. Того ж року вийшла друга збірка його віршів, «Під осінніми зорями», а в 1922 році — третя, «Синя далечінь». Якщо вже став на шлях поета, то будь ним — і Рильський був. Багато віршів із цих його ранніх збірок покладено на музику: «Яблука доспіли…», «На білу гречку впали роси…», «Проса покошено», «Весна людськості». Загалом протягом плідного десятиріччя та розбудови поетичної кар’єри, поки могла вільно виходити модерністська література, було опубліковано десять збірок поезій та декілька книжок поетичних перекладів Рильського, зокрема переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» (1927). У 1923 році Максим Рильський повернувся до Києва, з 1924 року вчителював у Другій залізничній гімназії (зараз це школа №7 Солом’янського району, яка носить ім’я поета). Тут він знайомиться з поетами-неокласиками — з «п’ятірним гроном», яких згодом назвуть поетами «Розстріляного Відродження». Троє з цієї п’ятірки, Микола Зеров, Павло Филипович і Михайло Драй-Хмара, були репресовані та загинули в таборах. Ще один поет-неокласик — Освальд Бургардт (Юрій Клен) — був етнічним німцем, емігрував 1931 року до Німеччини, тож уникнув репресій. Неокласики позиціонували себе як естетів, писали довершені сонети з пластичними й витонченими мовними зворотами, жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. А ось радянщина критикувала їх за відірваність від соцреалізму. Члени групи також були активними критиками та теоретиками літератури. А як щодо лірики та кохання в житті поета? Романтичні стосунки в Рильського були. Але сталося й кохання всього життя. 12 липня 1926 року Максим Рильський одружився з Катериною Паткевич, старшою за нього майже на дев’ять років. Пані Рильська походила зі шляхетної дворянської родини. Її батько Микола Паткевич свого часу мав чин полковника, обіймав посаду київського коменданта. Катерина закінчила Фундуклеївську гімназію — першу жіночу академію в Києві, знала французьку мову, а ще добре грала на фортепіано й смачно готувала. Заради кохання вона покинула чоловіка, забрала сина Георгія (Жоржа) та пішла до Рильського. Сина Катерини Рильський усиновив. Свого часу поет Остап Вишня присвятив Катерині Миколаївні гумореску «Заєць», у якій герой говорить комусь із домашніх: «Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш». Таке ось визнання кулінарного таланту, адже ніхто не вмів приготувати дикої качки чи зайця краще за дружину Рильського. 12 листопада 1930 року у подружжя народився син Богдан, який зрештою став першим директором музею свого батька. Катерина Миколаївна була першою читачкою творів, надихала та підтримувала Рильського, була слухачкою його поезій та французьких перекладів. Поет присвячував дружині вірші: Дай рученьку. Спрацьована, худа! Волосся дай мені поцілувати, — Ця сивина прекрасна й молода. Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, — О! Бачиш? Син наш під вікном біжить. …Люблю тебе, не можу розлюбить. «Моя бабуся була унікальною жінкою, — згадував онук Рильського, теж Максим, син Георгія. — Вихованка інституту благородних дівчат, ходила охайно вбрана, на підборах, у вухах — обов’язково сережки з діамантами, на пальцях — каблучки, на одязі — якісь рюшики. І це вдома! Вона виходила і зустрічала діда саме такою, а не в домашньому халаті й капцях. А легкий запах її парфумів запам’ятався мені на все життя. Це була дуже начитана, інтелігентна, освічена жінка. І Максиму Тадейовичу з нею було цікаво!». Аж ось надворі 1931 рік. Розпал репресій і переслідувань, згортання вільної модерністської творчості. Максим Рильський виступив проти ідейно-політичної та творчої атмосфери, що панувала тоді. Писав до дружини поета Євгена Плужника (якому єдиний з-поміж друзів-літераторів носив передачі в тюрму): «Пані Галю, я скоро збожеволію, я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну трубку і кричати по прямому проводу до Кремля: “Що ж ви робите, ви виймаєте мозок України і залишаєте її жити без мозку, ви заливаєте кров’ю нашу землю”».  Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВД. Справа Рильського об’єднала багатьох українських інтелектуалів і митців 30-х: «Спілка визволення України» — сфабрикований процес, вигадана НКВД націоналістична організація. Максима Рильського ув’язнили на п’ять місяців, він буквально пішки йшов у Лук’янівку через усе місто. В цей час його дружині з малим сином жилося сутужно: їй доводиться вимінювати коштовності на олію та борошно. Постійна зміна слідчих, численні допити й вимоги зізнання, психологічний тиск — так велося Рильському, так велося багатьом у ті часи.  Як повернуло на шостий місяць арешту, НКВД виголосив поету вирок — 10 років. Пиши собі поезії, але… на Соловках. «Ну что ж, Рыльский… Вы не признаете себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки», — сказав останній, особливо підлий слідчий у справі Рильського. Підлий, бо спочатку оголосив вирок, знаючи наперед, що поета вирішили відпустити за браком доказів чи зізнань, потім відправив на побачення з дружиною, під час якого змучений Рильський боявся повідомити страшну новину Катерині, а потім знову повернув на допит, де сказав таке: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А потому принято решение вас освободить…». Про всі ці підступні спроби зламати батька Богдан Максимович Рильський писав у «Мандрівці в молодість батька». Сам поет писав: «Моя провина насамперед негативна, тобто я винен не так у тому, що я робив, як у тому, чого я не робив, хоч і повинен був робити». Тож в останню мить влада з морально надламаного «ворога народу» зробила майстра ідеологічного радянського слова. Кадри завжди потрібні. Славити партію тоді означало передовсім одне: зберегти життя. Але своїм рішенням вцілілий Рильський також зберіг і тяглість нашої літератури від 20-х до шістдесятників. Після допитів у НКВД Остап Вишня забрав його до себе в Харків у гості (чи на відновлення?). Як велося Рильському далі? Віршоване прославляння Сталіна, партії, «братерства народів», і зокрема всесоюзно популярна «Пісня про Сталіна» на музику Левка Ревуцького — зрештою все це зберегло поетові життя в криваві роки терору серпа та молота. Хоч і певною мірою наклало на нього тавро «кон’юнктурника». Свою першу «придворну» збірку після ув’язнення Рильський недарма назвав «Знак терезів» — як символ розуміння, як тепер доведеться балансувати в житті, залишаючись живим поетом, опікуючись живими, нерепресованими дружиною та сином й іншими вцілілими.  Важливо: «Пісню про Сталіна» поета «попросили» написати, викликавши в ЦК Компартії України. Жодних нагороджень Максима Тадейовича орденами, квартирами чи преміями, як про це писали і далі пишуть, не було. Єдине, про що варто сказати: твір «на замовлення партії» врятував поетові життя. Так Рильський офіційно став «державним радянським поетом». Під час Другої світової війни прийомний син Георгій-Жорж пішов на фронт. Рильський за станом здоров’я був евакуйований до Уфи, виступав перед солдатами з промовами та віршами. А половину Сталінської премії «задонатив» на будівництво танкової колони. В цей час вийшли його збірки «Слово про рідну матір», «Мандрівка в молодість», «Голос сина», епічна поема «Жага». Після Уфи Рильський жив у Москві, а до Києва повернувся в 1943 році. Здобуті визнання й певну (але не повну, бо завжди залишався «неблагонадійним», «нелояльним») прихильність влади Максим Тадейович використовував на захист інтересів мови та українців. А ще — української за духом музики. Красномовно про це свідчить, наприклад, робота Рильського в Київській опері завлітом (завідувач літературною частиною). В ті часи (30–50-ті роки) поширилася практика перекладати опери з мови оригіналу на російську (для розуміння широким загалом глядачів). Хоча мали б українською, місцевою, як велося в першій половині ХХ століття в світі. Переважно причиною цього ставала політика зросійщення. Максим Тадейович написав тоді лист генсекові Хрущову, і його вимога була почута. Проте самі співаки оперної трупи не були проти зросійщення, і Рильському доводилося їх переконувати: «Цікаво, що, критикуючи українські переклади оперних текстів іноземних опер, артисти наші раз у раз заявляють: “В оригіналі не так” — і посилаються при цьому не на італійський, французький чи німецький оригінал, а на російський переклад». Так поет захищав право української звучати з оперної сцени, а також сам створив багато перекладів лібрето.  Виступав Рильський і проти обмеженого українського репертуару, проти шароварності і «духу гречаників», коли виконання зводили до найвідомішого переліку творів. Бо знав як етнограф, що таке справжнє українське: «Народними піснями наші конферансьє і концертові програми частенько проголошують речі, яким далеко, як до неба, до справжнього фольклору, — на чолі їх стоїть славнозвісна “Гандзя”». Рильський нічого не мав проти «Гандзі», радше проти її заїждженості й поверхневого знання «свого».  Хвилювало його і те, що цілий пласт барокової української духовної музики не почують через заборону виконання усього духовного в СССР. «Пригадую, як незабутній М. І. Вериківський умовляв мене, щоб я написав “нейтральні” тексти до концертів Бортнянського (прим.: Дмитро Бортнянський, композитор 17-18 ст.) і цим дав змогу познайомити сучасників із прекрасною музикою цього майстра. У мене якось не піднялася рука писати ті “нейтральні тексти”, та й як їх писати?». Але композитори-сучасники віддячили Рильському по-своєму — багато його класичної лірики втілилося в їхніх романсах, хорових циклах, кантатах і ораторіях. Працював Максим Рильський із такими видатними композиторами, як брати Майбороди, Юрій Мейтус, Левко Ревуцький та Пилип Козицький. На вірші Максима Рильського написано близько 200 пісень, він створив лібрето опер «Запорожець за Дунаєм», «Тарас Бульба», «Хвесько Андибер» та інші. Назагал у радянські роки Максим Рильський плідно працює. В цей час побачили світ збірки, переклади, поезії: «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір» (1942), «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964), чотири книжки ліро-епічних поем, численні переклади. Але доносів, наклепів та підозр у неблагонадійності, які накочувалися хвилями, видатний поет так і не позбувся до кінця життя. Його щоразу щось рятувало від арешту — і в 1938 році, і в 1947-му. Зокрема, у 1947 році Рильського звинуватили в українському буржуазному націоналізмі за ті самі твори, за які він доти отримав Сталінську премію («Мандрівка в молодість» та інші).  В Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського зберігається номер «Літературної газети», з якого і розпочалося цькування поета. А ось яким «розуміли» поета донощики: «… поднимая тост за Бабеля, (Рильський) сказал: “Выпьем за человека, который все-таки писать будет так, как ему хочется…”» або «…По своїм убеждениям Р. является националистом». Так, двічі лавреат Сталінської премії й один раз Ленінської, академік АН України та АН СССР, депутат Верховної Ради УРСР п’ять разів поспіль, очільник Спілки письменників України був тим, ким і мав бути — українським націоналістом. Тож щоразу, коли в радянській пресі вчергове таврували буржуазні елементи, згадували й ім’я Рильського. Частіше це робили тільки приставлені наглядачі.  «Матеріали стосовно Рильського свідчать про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях», — писав Анатолій Шевко, майор державної безпеки, приставлений до Рильського для стеження. Тоді за його справою під назвою «Ставка» було заарештовано дев’ятеро осіб. З 1946 року Максима Рильського п’ять разів поспіль обирають депутатом Верховної Ради СССР. У 1950 році йому присвоєно звання доктора, а в 1958-му — академіка історико-філологічних наук, хоча Рильський не мав вищої освіти. За кілька місяців до смерті поет отримав звання почесного доктора Ягеллонського університету в Польщі за переклад твору «Пан Тадеуш». Останні роки свого життя Максим Рильський важко хворів. У нього була онкологія (рак підшлункової залози), однак поет не знав про свій діагноз і навіть за кілька місяців до смерті думав, що його лікують від радикуліту. Максим Тадейович Рильський помер 24 липня 1964 року. Найбільшою нагородою для нього стало звання українського поета — за його безсмертні класичні вірші, за численні переклади рідною мовою творів світової літератури. Попри звання, премії, а отже, і виконання замовлень влади, за тоталітарних часів Рильський зумів зберегти в собі людську порядність. У колі близьких друзів його звали «Максим Золоте Серце». Вірш Максима Тадейовича як підсумок життя: Коли тривоги життьової Тебе підхопить вітер злий, По вінця сили трудової У серце стомлене налий. Нехай не виє самотина, Як чорний пес за ворітьми! Скажи крізь муку: я людина! Зрадій крізь горе: я з людьми! Мисливець Максим Рильський був палким мисливцем, мав власну рушницю. А ще в мисливстві був азартним і часто щиро засмучувався через власні промахи на полюванні. У таких випадках йому трофеї дарували або ж він їх… купував. Але все одно згодом зізнавався дружині, що то не його здобутки. Богдан Максимович, син Рильського, згадував: «Минала якась година, і він, ніяковіючи, казав: “По правді, Катю, цей заєць не мій, а вполював його такий-то”». Полювання як тиск Під час обшуку Катерина Миколаївна намагалася сховати мисливську рушницю Рильського. Слідчі її виявили, але не забрали як речовий доказ. Втім, пристрасть поета до полювання використовували під час допитів. Син Богдан у своїй «Мандрівці в молодість батька» писав: «Один з них, (….), знаючи, що батько пристрасний мисливець, допити часто починав словами: “А знаете, Рыльский, третьего дня я ходил на утку…”. І починалася досить мальовнича оповідь про вдале полювання з принадним описом лісу або заплави, влучних пострілів, із згадками про рожеві світанки, духмяні пахощі трав — одне слово, про все те, чого в’язень був позбавлений і до чого так прагнула його змучена душа. Ось і таким був психологічний тиск». Дача в Ірпені У 1938 році Рильський одержав премію за лібрето опери. Вклав її в нерухомість — будинок в Ірпені. Гроші за дачу віддав шалені, а місце було невдале: залізниця, шум, піщаний ґрунт. Та й сам дім — недобудований, без вигод (до війни навіть не електрифікований). Але Рильські будинок добудували й «оживили» силами Катерини Миколаївни та її сина Жоржа. Сам же Рильський на дачі, яку ласкаво називав «літницею», займався садом. Під час Другої світової війни дача Рильського опинилася в розпорядженні нацистів. Там страчували людей, і навіть зберігся напис на стіні, якому поет присвятив однойменний вірш. Зрештою Рильський залишив дачу 1951 року заради будинку в Голосієві (тепер Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського). Рибалка Місце для своєї дачі Максим Рильський обрав саме через повну риби річку Ірпінь, адже любив риболовлю навіть більше за полювання. Він був терплячим і посидючим рибалкою, до війни сам робив вудилища з ліщини, ловив коників-стрибунців для приманки, бо з ними добре клювала риба. Син Катерини Миколаївни Жорж висмикував для Рильського волосінь із хвостів коней, що паслися на луках біля дачі в Ірпені. Одного разу Рильський навіть впіймав коропа вагою понад 5 кг. І це не рибальські байки! Свої трофеї поет фотографував. Як правило, повертався додому з уловом — і домашнім, і гостям вистачало почастуватися. Осокорки, озеро Святище Рильський з друзями часто рибалили в заплавних озерах Києва (Осокорки). Родина пікнікувала, а поет-рибалка в солом’яному брилі насолоджувався природою. Він умів керувати одним веслом у човні. «Максим Тадейович був відомий своїм традиційним підходом до риболовлі: він радив не курити, аби риби не відчували запаху диму, і завжди був одягнений у парусинові штани й білу сорочку», — згадував онук Рильського. А сам поет писав про захоплення у нарисі «Із давніх літ»: «Ми з братом ловили щук “на живця”. Вийшло так, що я упіймав дві чи три, а в брата — жодної. Боже, — бурмочу я, — нехай ліпше в мене не вийде в Харкові книжка, аби тіки Богданові щука зловилась». Історія прадіда Рильського Цю історію про порятунок предка з польського шляхетського роду опублікував батько поета Тадей Розеславович Рильський в журналі «Киевская cтарина». За переказом дід Тадея, прадід Максима був учнем базиліанської (католицької) школи в Умані. 1768 рік, Коліївщина. Православні гайдамаки беруть Умань, летять неправославні голови. Прадід потрапляє в полон — хлопцеві 14 років, він прив’язаний до стовпа, його готують до страти. І зненацька він заспівує: «Пречистая Діво, мати Руського краю». Піснею підліток так розчулив гайдамацького отамана, що той помилував і самого прадіда Рильського, й інших поляків і євреїв, засуджених на смерть. Шляхетське походження: батько Батько Максима Рильського, Тадей Розеславович (Тадеуш-Томаш-Збіґнєв), був сином одного з найбагатших поляків, повітового маршалка Розеслава Рильського та княжни Трубецької. Але саме він найактивніше з усього роду обернувся в українство. «Ми не можемо лишатись колоністами, якщо хочемо бути корисними народові», — казав новонавернений хлопоман Рильський. Він одружився з простою селянкою Меланією Чуприною. У Романівці, де проживав з 1862 року і до самої смерті, пустив церковнопарафіяльну школу у свій дім, а згодом збудував для неї окреме приміщення, оплачував вчителя і сам учителював. Часто відстоював інтереси громади по судах. Поляк Тадей був селянам «за вчителя, адвоката, порадника і разом — за товариша», як влучно казали про нього в Старій громаді, членом якої він був разом із Антоновичем, Лисенком, Житецьким, Старицьким. Кохання «хлопомана» Одного разу Тадей Рильський — народник, хлопоман та на той час 37-річний бездітний удівець — чує «ангельський спів». Співала 17-річна Меланія Чуприна, проста селянська дівчина, яка до музики була вдатна, але читати-писати не вміла. Втім, Меланія запала Тадеєві в серце. Пара побралася, відгуляли гучне весілля за українським звичаєм. Тадей навчив Меланію грамоти. Вона скористалася цим сповна — сама все життя багато читала, та привчила до цього трьох синів. А ще Меланія Рильська створювала затишок у будинку, сама, як «чиста пані», вітала гостей, подавала чай (як було заведено в ті часи). Міг би стати музикантом Хоч Максим Рильський і не обрав шлях музиканта, він легко міг ним стати. Його підліткові роки «на гостинах» у Миколи Лисенка були на диво музичними: камерні і симфонічні концерти, розмови про музику. Часто Максимові випадало підслухати гру Лисенка, поки той працював над новим шедевром. Усі довкола відзначали талант Рильського до музики. Він вмів легко підібрати мелодію на слух. А свій знаменитий рояль для будинку в Голосієві викупив у вдови свого розстріляного у 1937 році друга, поета Михайля Семенка. Улюбленими композиторами Максима Рильського (знаємо це з його віршів) були Фредерік Шопен і Людвіг ван Бетховен. А ще в його творах — сила-силенна музичних образів. Поезія та музика — таки два крила. Бешкети поета-медика У Києві молодий студент Рильський елегантно вбирався, чим здобув славу франта. Щоб зажити популярності, писав вірші «під Бодлера», міг утнути і щось прозове декадентське. Ще чудово грав на роялі й мав численні романтичні стосунки. А про його студентські часи на медичній спеціальності ходило багато пікантних історій. Як згадував письменник Віктор Петров: «В цьому гуртку антропофагів молоді гурмани, купуючи в Анатомічному Театрі людське м’ясо, заказують із нього котлети для своїх вечерь». Звучало моторошно, але це були просто студентські витівки. Сам Рильський писав з іронією: «Я ж був пак медиком, на диво світу всьому / І хоч “граніт” отой не конче пильно гриз, / Та іноді кістки носив-таки додому, / Свою хазяйку тим лякаючи до сліз». Історія одного знайомства Рильський закохувався часто. Була в його житті дівчина Ганя, якій присвятив вірші. Раніше — сестри, кохав обох одразу. Але найчастіше це були випадкові жінки. Попри таке бурхливе минуле, з дружиною Катериною Рильський прожив разом усе життя. В Києві в 1923 році молодому поету було ніде жити. Його пообіцяв прихистити в себе на квартирі, де жив із дружиною Катериною, односелець Іван Очкуренко. В перший візит поета Івана не було вдома. Максим сів за рояль, заграв, а дружина Івана заспівала. Так склався «дует» — а заразом і роман на все життя поета та тоді заміжньої за іншим Катерини. Згодом поет освідчився, пара побралася. І перший, і другий чоловіки Катерини щиро плакали на її могилі, обнявшись, коли вона пішла у засвіти. Спокуса В 1943 році в Москві під час вручення Сталінської премії Рильський познайомився з Валерією Познанською — знаною хімікинею, яку нагороджували тоді за розробку поліпшення процесу коксування вугілля. Хімія сталася і між лавреатами: Рильський закохався. Цей роман протривав кілька років, поет часто «тікав» до Москви. «На землі усяк буває, / Кінь і той ся спотикає, / Хоч дві пари ніг». Коли роман було викрито, обидва сини, Георгій і Богдан, ганили батька за зраду. Дружина Катерина Миколаївна Рильського пробачила, намагалася все залагодити, забути. З такої її лояльності народився поетичний триптих «Вірність» — вишукане освідчення дружині, вдячність за «довгі гони» разом, вибачення за власну «сваволю». Покинути родину Рильський таки не наважився. А з кохання до Валерії Познанської «народив» шедевральний цикл «Остання весна». Любов стала музою. В полі зору КГБ Тавро нелояльного до влади закріпилося за Рильським на все життя. Тільки дивом йому вдавалося оминути долі багатьох в тих переслідуваннях. «Хоч і талановитий, але дуже небезпечний» — казав про Рильського перший секретар ЦК КП(б)У Косіор. Коли у 1938 році першим секретарем ЦК КП(б)У став Хрущов, до нього надійшла справа Максима Рильського. Останнього звинувачували в націоналізмі, й тодішній нарком внутрішніх справ УРСР Успенський вимагав негайного арешту Рильського. Хрущов сам зателефонував Сталіну і нагадав, що «Пісню про Сталіна» за авторством поета співає вся Україна. На це Сталін відповів, щоб «дурень Успенський не втручався не в свою справу». Плани щодо вбивства Рильського З архівів КГБ стало відомо, що в 1945 році МГБ навіть планувало вбивство Максима Рильського так, начебто це зробили сили ОУН. Тоді виготовили лист нібито від ОУН про зразкове «запроданство» Рильського. Планували й убити «неблагонадійного поета», і заарештувати уявних причетних до ОУН на східних землях. Все це мали зробити агенти КГБ в підпіллі. Викрила всю цю підготовку саме Служба безпеки крайового проводу ОУН в Луцьку. Така іронія долі. Насправді ж оунівці намагалися долучити Рильського до співпраці, але той відмовився. Тоді поет подарував підпільникові Миколі під псевдо Меч, який зустрічався з ним, свою збірку «Вірність» із автографом, яку й знайшли мгбівці під час обшуку в львівській квартирі Меча. Рильський як учитель Педагогом Максим Рильський був прекрасним. Так про нього свідчили його колишні вихованці, які його щиро любили. Максима Тадейовича не могли не дратувати радянські приписи й догми щодо того, як «правильно», на думку совітів, викладати українську мову та літературу. «Як слід викладати найблагородніший і найважливіший з усіх шкільних предметів? — запитує себе Рильський і сам відповідає: — Уміло, чесно й талановито. Два перших визначення — обов’язкові для викладання. Третє — бажане. А ще одне: з любов’ю, коли щось любиш, любов твоя не може не передатись іншим». Ось так і викладав. З людьми і до людей Рильський був щирим. Допомагав, якщо до нього зверталися, спілкувався з людьми на рівних. Серед його знайомих були лікарі, академіки, кобзарі, а також, ясна річ, молоді письменники. Протягом життя Рильський дружив із учителями, до яких ставився по-особливому тепло, бо сам спробував того хліба. Серед його учнів у Києві був Іван Іванов, якого совіти свого часу відправили на Колиму. Про свого вчителя той згадував тепло. Пригадував, як той правив його перші вірші та як читав йому уривки зі Стефаника: «Захоплююче, яскраво, з такими характерними для Рильського жестами…». Вчитель та учень листувалися, а після повернення Іванова з таборів зворушливо зустрілися. Тоді Рильський замовив слівце й допоміг влаштувати Івана на роботу вчителем. Кобзар Мовчан Товаришував Рильський і з відомим українським кобзарем радянської доби Єгором Мовчаном із Великої Писарівки, що на Сумщині. Незрячий кобзар з інструментом за плечима обійшов сотні сіл, співаючи людям улюблені пісні та думи. Сам збирав і писав твори, найчастіше історичні та на вірші Шевченка. Можливо, через це Мовчан не зазнав переслідувань від совітів і мав шанс прожити довге життя. На 60-річчя кобзаря у Велику Писарівку виїжджав і Максим Рильський — подарував ювілярові нову кобзу. Потім написав про нього статтю «Наш Єгор Мовчан». А ще разом із Мовчаном та художником Василем Касіяном Максим Тадейович побував у гостях у народної поетеси Буковини Параски Амбросій, про що написав прекрасний вірш «Єгор Мовчан у Параски Амбросій». Любов до мандрів Рильський охоче подорожував Україною. По-особливому любив Тростянецький парк, Седнів на Чернігівщині, Сумщину. Про Михайлівську цілину в Лебединському районі захоплено казав: «Прекрасний степ, справжня поезія!». Любов Рильського до цілинного степу та мандрівки вилилися у статтю «Природа і література» із закликом зберегти унікальний ландшафт. Тематично-степовим був і вірш «Тирса і хохітва». У ньому поет питає: «…Чому зараз тирса (народна назва ковили) не росте, а хохітва (птах стрепет) не виводиться на зораній землі?». Здавалося б, просто вірш, але в ньому постає ціла природознавча проблема. Наразі і тирса (ковила), і хохітва (стрепет) занесені до Червоної Книги України. Причина загроженого статусу — розорення степів. Побачив Париж У червні 1957 року у складі делегації на комуністичний за суттю конгрес «Франція — Радянський Союз» (на інші не пустили б) Максим Рильський виїздить до Парижа. Відвідує багато відомих міст Франції: Париж, Версаль, Марсель, Арлі. Робить щирі подорожні нотатки (які виллються у книгу спогадів), вражений красою й історичністю побаченого. Кожний відвіданий замок чи палац нагадує Рильському про улюблених французьких письменників: Віктора Гюго, Жана Расіна, Александра Дюма, Франсуа Рабле. Недарма в своїй ранньомодерній збірці «Синя далечінь» (1922) він досить іронічно писав про тоді небачений Париж: «Ти випив самогону з кварти / І біля діжки в бруді спиш / А там десь — голуби, мансарди, / Поети, сонце і Париж!». Учень «ворога народу» Максим Рильський навчався в Києві у приватній гімназії Науменка, одному з найкращих навчальних закладів свого часу. Засновник і директор гімназії, Володимир Науменко — український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст. До повернення із заслання Михайла Грушевського він два тижні очолював Українську Центральну Раду в березні 1917 року. А в останньому уряді гетьмана Павла Скоропадського був міністром освіти та мистецтв. 7 липня 1919 року за контрреволюційну діяльність, якої він ніколи не провадив, Володимира Науменка заарештував ЧК (рос. «чрезвычайный комитет»). Освітянина розстріляли протягом доби, без суду та слідства. Рильський щиро згадував свого наставника у віршованій поемі «Мандрівка в молодість». Випадок на полюванні Ми вже знаємо, що Остап Вишня — найкращий друг Рильського. Не злічити кілометрів лісами з рушницями під Києвом, находжених двома палкими мисливцями. Вдвох вони й веселилися. Одного разу піджартували над третім у їхній компанії мисливцем — письменником Юрієм Смоличем. Поклали в кущі раніше впольованого зайця, короткозорий Смолич вистрілив і підбіг оглянути «здобич», а там уже аркуш у лапах: «За що ж ти мене вбив?». Чи був то свідомий в’їдливий жарт над сексотом КГБ «Стріла», яким був Смолич, а чи дружній, ми вже не дізнаємося. Вулиця улюбленого поета Народився Максим Рильський у Києві на вулиці Тарасівській, в середмісті. За легендою вона названа так на честь Тараса Шевченка. Рильський обожнював творчість Кобзаря, тому щиро вірив у цю легенду та символізм: «…мені мило здумати, що світ побачив я на вулиці імені найбільшого нашого поета». Нині це кут вулиць Панаса Саксаганського і Володимира Антоновича. Цікавий збіг, адже Панас Саксаганський — улюблений актор Максима Рильського, а Володимир Антонович — узагалі його хрещений і друг його батька. Символізм — він такий, усеохопний. А ще з-поміж корифеїв Рильський був знайомий із акторами Миколою Садовським і Марією Заньковецькою. Учні Рильського Багато уваги й часу Максим Рильський приділяв поетам-початківцям. Серед його учнів — поети Кость Герасименко і Микола Шпак. Обидва загинули під час Другої світової війни, і Рильський посприяв виданню їхніх збірок. У повоєнні роки учнями Максима Тадейовича стали поет і режисер Микола Вінграновський, поетеса й журналістка Наталка Кащук, поет, перекладач і громадський діяч Іван Драч. І Вінграновський, і Драч свого часу стали лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка. Гарна поетична школа Рильського. М’яка сила слова Листувався Рильський багато, щиро, а головне — у справі. Однією з таких справ була підтримка літераторів-початківців. У своїх відгуках на їхню творчість Рильський давав слушні поради з огляду на досвід. Завжди намагався зробити це якомога м’якше, добрим словом, без жодних «бездарно», як грішили деякі видання. Поет сприяв друку віршів молодих авторів, захищав їх перед видавцями й редакторами. Писав початківцям лагідно: «Ваші віршові спроби — симпатичні, але це дійсно-таки тим часом спроби». Або так: «Ви — при всіх технічних хибах і недоладностях — справді поет. Постараюся дещо помістити в журналах і в літгазеті». Або його коронне: «Вірш не дуже оригінальний — є така пісня, але мені хочеться познайомитись з Вашими віршами взагалі. Пришліть їх на адресу: Київ, Леніна, 68, кв. 70». І листи приходили. Дружба з «оперою» Максим Рильський обожнював оперу як жанр і сам писав лібрето до опер — часом, щоправда, ідеологічно вивірених (як-от «Щорс»). Тож щира дружба з видатним українським співаком Іваном Козловським стала й запорукою тієї самої дружби «з оперою». Поет, якому свого часу давав уроки Микола Лисенко і який був гарним імпровізатором, акомпанував Козловському на роялі, а той співав у вітальні Рильського. Друзі часто співали й дуетом, зокрема свою улюблену українську народну пісню «Ой у полі криниченька». З вірша-присвяти Рильського «Козловському»: «Самі творець своєї школи / Ви заповіти зберегли, / Що від Садовського Миколи, / Від Саксаганського взяли…». Козловський казав, що кращого акомпаніатора, ніж Рильський, годі й шукати. Дім та музей У своєму будиночку в Голосієві Максим Рильський прожив із родиною останні 13 років свого життя. Тут він саджав квіти, а свіжі завжди зрізав у саду сам — до сніданку. Така в нього була традиція. Тут поет грав на старовинному шредерівському роялі, приймав друзів, зокрема Остапа Вишню. Висадив липи з батьківщини Олександра Довженка. Створив надзвичайно багату бібліотеку, зібравши шість з половиною тисяч томів різноманітної літератури. В 1968 році, через чотири роки після смерті Рильського, в будинку відкрили Літературно-меморіальний музей поета, який довгий час очолював його син Богдан. Риба у фонтані Одного разу Максим Рильський побачив із вікна своєї спальні, як онук закинув вудку в фонтан і грається, роблячи вигляд, ніби рибалить. А — любов до онука, Б — любов до риболовлі, і вуаля: Максим Тадейович запустив рибу у фонтан і вже рибалив з онуком навсправжки. Ну, щоб далеко до річки не ходити. «Рибний» фонтан у дворі має свою історію. Після смерті дружини у 1958 році Максим Рильський переїхав до Будинку письменників, де мав службову квартиру, щоб побути наодинці. А коли повернувся, на нього чекав сюрприз — фонтан зі статуями дружини і сина. Цей подарунок спорудив для нього скульптор Петро Остапенко, чоловік племінниці Рильського Любові. Містика від Рильського Поет-шістдесятник Борис Чіп зустрічався з Рильським тричі. Востаннє — вже коли Максима Тадейовича ховали. Борис тоді спеціально приїхав із Полтави до Києва, щоб провести великого українця в останню путь. А вже наступного дня Чіп складав вступний екзамен з української літератури в Полтавському педагогічному інституті. Він витягнув білет, і що бачить? Запитання білета: «Творчість Максима Рильського». Не знаємо, чи повірив після цього молодий поет у містику, але у вірші «Мотив Рильського» написав: «Пора прощатись…/ яблука із віт / летять повз нас…/ до раю чи від раю?». Будинок у Сквирі Вулицю Карла Маркса у Сквирі (Київська область) рішенням Сквирської міської ради від 28.04.2016 було перейменовано на вулицю Максима Рильського. На цій вулиці зберігся будинок Повітової земської управи. Там далекого 1918 року у садовому відділі працював Максим Тадейович, тоді ще мало кому відомий поет. А саму управу очолював його старший брат Іван Рильський. Пам’ятка відреставрована та доглянута. Автори і верифікатори — команда наукових співробітників Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського ілюстраторка (ч/б) Катерина Цібере ілюстратор (колір) Сергій Федоров актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Ігор Шамо](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/ihor-shamo/): Композитор, киянин, автор «Києве мій» Класик української музики, якого колеги та шанувальники називали «композитором з Божої ласки». Піаніст-віртуоз, що за одну ніч написав музику до пісні — символу столиці «Києве мій!». Автор, який працював у різних жанрах і стилях: пісні, музика до фільмів, театральних вистав, симфонії, камерні твори, опери. Засновник нового жанру в українській музиці — хорової опери. Мелодист, що черпав натхнення з народної творчості. Комбатант Другої світової війни, яку пройшов у ролі фельдшера, зазнав поранення та написав про це симфонію «Пам’яті героїв». Той, хто все життя прожив у столиці, знав Київ як свої п’ять пальців і навідріз відмовлявся переїздити деінде. З піснею на вустах Ігор Шамо народився у Києві в єврейській родині аптекаря та домогосподарки. Першим його словом стало «пісня». Батьки не були музикантами, але музичною творчістю захоплювались. У родині Шамо відбувались домашні музичні зустрічі за участі близьких друзів. Школа для обдарованих дітей Ігор Шамо вступив до першої спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Миколи Лисенка. Тут обдаровані діти отримували й загальну, й музичну освіту. Їх навчали не лише володіти музичними інструментами, а й писати музику. Евакуація та медичний інститут Війна. Батько разом зі старшим сином пішли на фронт. 16-річного Ігоря разом з мамою евакуювали до Уфи (тоді Башкирська РСР), де він вступає до медичного інституту за спеціальністю «фельдшер». Вже після року навчання Ігор вирушив на фронт із санітарним батальйоном. Фельдшер з трофейним акордеоном З 1942 до 1945 року Ігор Шамо у складі Першого Українського Фронту армії СРСР воював проти нацистів, отримав поранення та важкий досвід. Водночас не полишав музики: вчився грати на трофейному акордеоні, й саме це не дало йому занепасти духом. У вільний час Шамо грав для побратимів та на імпровізованих концертах. Військова служба закінчилася для нього в травні 1946 року у Відні (Австрія). Ігор і Людмила Під час першого після капітуляції Німеччини військового балу у Відні Ігор Шамо зустрів своє єдине кохання — майбутню дружину Людмилу Большакову. Він саме грав на акордеоні, коли побачив незнайомку. Відразу припинив грати й запросив красуню на вальс. Уже за пів року закохані одружилися. Повернення Родина Шамо повернулася до Києва. Спочатку Ігор і Людмила жили в 16-метровій кімнатці, де у них і народився первісток Юрій. Ігор вступив до консерваторії, де його головним вчителем став відомий композитор Борис Лятошинський. Він завзято працював із талановитим студентом, зокрема вимагав від нього 25 сторінок партитури щотижня. Так педагог відточував композиторський талант Шамо. До визнання Під час навчання фінансово сутужно, тож доводиться працювати та шукати підробітки. Ігор займається музичним оформленням для самодіяльного театру заводу «Арсенал», грає в ресторанах. А вночі пише музику у ванній, щоб не розбудити сина Юрка. На студентських конкурсах на найкращу композиторську роботу Ігор Шамо щороку виборює перше місце. А на третьому курсі консерваторії його приймають до Спілки композиторів України. Музика для кіно Першою стрічкою, де пролунали твори Шамо, стала «Дніпро», далі — «Максимко» (1953), «Командир корабля» (1954). Всього маестро написав музику до 43 кінострічок. Цього ж року він почав писати музичне оформлення і для радіовистав, як-от «Відьма» за творами Тараса Шевченка, «Тарасові шляхи». Концерт-балада про війну Ігор Шамо з відзнакою закінчив консерваторію. На дипломному концерті для фортепіано у супроводі симфонічного оркестру він виконав власний «Концерт-баладу», що отримав найвищу оцінку. Це твір про страшну війну, яку пройшов автор: про випробування, втрати, радість і біль. Народження доньки Ігор активно працює над музикою до першої стрічки режисера Сергія Параджанова «Андріаш». На честь народження Ігоревої доньки Тамари Параджанов аж із Молдови надсилає родині Шамо бочку вина та ящик винограду. Невдовзі сім’я отримує 3-кімнатну квартиру. У митця тепер є свій кабінет, де можна спокійно писати музику, вирізати з дерева і навіть збирати колекцію беретів і шийних хусток. На екрани виходить фільм «Командир корабля», пісня з якого «Білі ночі» за авторством Шамо стає шлягером. «Ти світи, моя зоре» На екрани виходить фільм Анатолія Слісаренка «Гори, моя зоре» про шахтарів Донбасу, знятий на кіностудії ім. Олександра Довженка. Пісня на музику Шамо «Ти світи, моя зоре» стає шлягером і починає свій окремий шлях. «Як тебе не любити, Києве мій!» Ігор Шамо разом із поетом Дмитром Луценком буквально за одну ніч створюють легендарну пісню «Як тебе не любити, Києве мій!». Її першим виконавцем стає популярний баритон, соліст Київського оперного театру Юрій Гуляєв. Цього самого року виходить знакова музична збірка «12 прелюдій для фортепіано», присвячена синові Шамо Юрію. Заслужений митець Ігор Шамо отримує почесне звання заслуженого діяча мистецтв. В цей період створює «Першу симфонію» — підсумок творчого етапу та початок нового. На екрани виходить фільм «Зачарована Десна» (режисерка Юлія Солнцева), однойменна пісня з якого, також за авторством Шамо, стає згодом народною. Перевидання 12 прелюдій Збірка під назвою «12 прелюдій для фортепіано», створена у 1962 році, стає такою популярною, що видавництво «Музична Україна» перевидає її накладом у 3500 примірників. Це дуже солідна цифра для нотних видань. Три поради Світ почув пісню Ігоря Шамо «Три поради» на слова поета Юрія Рибчинського. Спочатку автор тексту звернувся до свого друга композитора Ігоря Поклада, щоб той написав музику. Але Поклад сказав, що не відчуває зв’язку з віршем, і порадив показати слова іншому Ігореві — Шамо. Тож у доробку композитора з’явився ще один шлягер на всі віки. Товариш пісня На екрани виходить 6-серійний, до глибини радянський і пропагандистський мінісеріал «Як гартувалась сталь» режисера Миколи Мащенка. Музику до пісні «Товариш пісня» з кінофільму написав Ігор Шамо, і трек став легендарним. Мелос Шамо навіть тут переміг партійні настанови. Третя симфонія Симфонія №3 для струнного оркестру — найвища точка «симфонічних» пошуків Ігоря Шамо. Твір композитор присвятив пам’яті героїв тієї війни, у якій сам брав участь як комбатант (фельдшер) — Другій світовій, яку в радянській історіографії називали Великою Вітчизняною. Лавреат У 1976 році Ігор Шамо став лавреатом Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка за свою пісенну творчість. Ятранські ігри Безпрецедентний твір в українській музиці — хорова опера. Композитор розпочав роботу над ним у середині 60-х років. Це хорові сцени з народного життя для квартету солістів та мішаного хору. Ідея твору виникла в Шамо під час поїздок у сільську місцевість Ятрань для вивчення українського фольклору. Текстову основу для твору створив відомий український поет Василь Юхимович. Операція У 55 років Ігор Шамо переніс операцію, пов’язану з раком шлунка. Прогнози були невтішні. Проте композитор не здався й продовжував працювати. Серпневою зливою 17 серпня 1982 року митець пішов у засвіти. За тиждень скликав усю родину і попросив жити дружно. Тієї ночі у Києві прогриміла злива. За кілька місяців по смерті композитора побачила світ книга мистецтвознавиці Тамари Невінчаної про творчий шлях Ігоря Шамо. Ігор Шамо народився в Києві в єврейській родині тата-аптекаря та мами-домогосподарки далекого 21 лютого 1925 року. За родинною легендою, першим словом малого Ісая (це вже пізніше він став Ігорем) стало слово «пісня» — вельми пророчо. І хоча батьки не були професійними музикантами, музикою захоплювались. Батько, Наум Михайлович Шамо, мав гарний музичний слух, чудово грав на трубі, родина влаштовувала вдома музичні зустрічі для близьких друзів. Окрім любові до музики, тато прищеплював синові любов до Києва, історію якого знав дуже добре. Ігор мав талант до малювання, тому батьки дещо вагалися, яке хобі малого варто розвивати. Але невдовзі він сам обрав музику — чи вона його. У 1935 році хлопець вступив до першої спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Миколи Лисенка, де обдаровані діти отримували й загальну, й музичну освіту. Тут Їх навчали не лише грати чи оволодівати музичними інструментами, а й творити музику. Вчителем з класу фортепіано для Ігоря був Арнольд Янкелевич — один із засновників української фортепіанної школи. А композиції навчав Матвій Гозенпуд — автор симфоній, пісень, романсів, концертів, фортепіанних творів. Тож юний композитор не міг підвести таких видатних педагогів і дуже скоро почав творити. Серед улюблених композиторів Шамо — Йоганн Себастіан Бах, Роберт Шуман. Творчість кожного з них його надихала й відкривала важливе — багатогранність музики. Але плани юнака реалізувати себе в цій царині зірвала війна, яка вже палала в Європі з 1939 року. У червні 1941 року батько Наум Михайлович разом зі старшим сином Євгеном пішли на фронт. Неповнолітній 16-річний Ігор із мамою евакуювалися до Уфи. Тут Шамо вступив до медичного училища за спеціальністю «фельдшер». Уже за рік Ігор вирушив на фронт із санітарним батальйоном. З 1942 до 1945 року воював у складі Першого Українського Фронту (оперативно-стратегічного об’єднання радянських військ з 1943 року до 1945 року у Другій світовій війні). Отримав поранення, а ще — важкий досвід. Та водночас ніколи не полишав її Величності Музики. Вивчився грати на трофейному акордеоні, й саме це в певному сенсі не дало занепасти духом. У вільний час Ігор Шамо грав для побратимів і на імпровізованих концертах.  Капітуляцію нацистської Німеччини Ігор Шамо застав у Відні. На одному з урочистих балів у червні 1945 року сталося доленосне: він зустрів свою майбутню дружину Людмилу Большакову. Тоді юнак запросив дівчину на танець, хоч і не вмів танцювати та здебільшого наступав їй на ноги. Та це не завадило розгорітися справжньому коханню. В грудні 1945 року пара одружилася, а навесні 1946-го — повернулася до Києва. А вже за рік у них народився син Юрій. До повернення додому не в останню чергу «підштовхнув» лист професорів консерваторії на адресу військового командування з проханням направити лейтенанта медичної служби Ігоря Шамо до консерваторії для подальшого навчання. Перше, що зробив Ігор після повернення до столиці, — помчав вступати до Київської консерваторії. Та не все було так просто: абітурієнт мусив представити приймальній комісії власний твір. Але весь цей час Шамо не мав жодної можливості писати музику. Втім, молодий талант не опустив рук: напередодні іспиту він створив п’єсу «Фантастичний марш» і виконав її… без нот. Комісія вражена, питання зі вступом вирішено. Йому навіть запропонували почати навчання одразу з другого курсу. Юнак не погодився, бо вважав, що багато чого забув, поки був на війні. Тож почав з першого курсу, який курував його довоєнний викладач Матвій Гозенпуд. Нове життя цілковито захопило Ігоря. Він намагався осягнути все, що знали і вміли професори. Серед них були відомі педагоги, музиканти та композитори: Лев Ревуцький, Михайло Вериківський, Микола Вілінський, Гліб Таранов. А головним учителем композиції став для Шамо видатний композитор-симфоніст Борис Лятошинський. Як педагог він був дуже вимогливий та суворий: від будь-якого талановитого студента (а Шамо ним вочевидь був) вимагав 25 сторінок партитури щотижня. Доводилося встигати, бо в той час Ігор не лише навчався, а й мусив працювати, аби утримувати родину. Тож удень він займався музичним оформленням для самодіяльного театру заводу «Арсенал», а вечорами грав у ресторанах. А ще «вільними» були ночі, тож уночі Ігор Шамо писав музику — у ванній, щоб не розбудити малого Юрка. Все це було важко, але напрочуд результативно. Ігор Шамо щороку виборював перші місця на студентських конкурсах на найкращу композиторську роботу. А вже на третьому курсі консерваторії став членом Спілки композиторів України.  У 1951 році Ігор Шамо з відзнакою закінчив консерваторію. На дипломному концерті виконав свій Концерт-баладу для фортепіано з оркестром. Це розповідь про війну, яку пройшов сам автор: про випробування, втрати, радість і біль. Після закінчення консерваторії Шамо працював іще наполегливіше: виступав із самодіяльним колективом на заводі, акомпанував співакам, грав на фортепіано та на акордеоні в ресторанах, писав музику до фільмів, радіоспектаклів, пісень. Він володів усіма жанрами музики. Інших вражала здатність Шамо одночасно працювати і над симфонією, і над романсом, над музикою до фільму чи радіоп’єсою, над піснею чи хором.  Після народження доньки родина Шамо отримала трикімнатну квартиру в будинку композиторів на Софійській вулиці в центрі Києва, тож у композитора з’явився омріяний робочий кабінет. Це було місце не лише для музичної творчості: тут він малював, ліпив, вирізав дерев’яні статуетки. Тоді в житті Ігоря Шамо з’явилося ще одне захоплення — автівка «Волга». Кермувати він прагнув сам, особливо у вихідні, коли родина виїздила за місто «дихати повітрям». Колеги пригадували, що Ігор Шамо колекціонував шийні хусточки та берети, які дуже полюбляв носити — і вони йому личили! А ще мав неперевершене почуття гумору: за кілька хвилин міг намалювати шарж і подарувати співрозмовнику. У 1962 році Ігор Шамо разом з поетом Дмитром Луценком буквально за одну ніч створили легендарну пісню «Як тебе не любити, Києве мій!». Відомо, що текст композиції створювався місяць — після слів «де колишуться віти закоханих мрій» усе ніяк не народжувався наступний рядок. Тоді Дмитро Луценко й Ігор Шамо пішли на «свіже повітря» — вирішили прогулятися схилами Дніпра. Там від молодих людей, що проходили неподалік, вони й почули фразу: «Ну як це місто можна не любити?». За іншою версією, юнак залицявся до дівчини й жартома освідчився їй: «Ну як тебе можна не любити!». Так чи так, достеменно відомо одне: фразу автори «вхопили» з повітря і дописали пісню. Творчий союз Луценка і Шамо виявився дуже вдалим. Пісні «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Пісня про щастя» увійшли в колекцію найвідоміших українських пісень, багато хто навіть вважає їх народними. В той самий період Ігор Шамо співпрацював і з іншими відомими поетами й поетками. Серед них — Андрій Малишко, Любов Забашта, Терень Масенко, Платон Воронько, Олександр Вратарьов, Юрій Рибчинський. У 1976 році пісенна творчість Ігоря Шамо та Дмитра Луценка була відзначена Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Окрім пісень про Київ, у творчому доробку Ігоря Шамо — різнопланові за стилістикою та жанрами роботи: симфонії, симфонічні поеми, сюїти, струнні квартети, хори, романси і хорова опера «Ятранські ігри». Також композитор написав музику до 43 художніх стрічок радянського періоду. Після виходу на екрани картин «Максимко», «Командир корабля», «Матрос Чижик», «Мальва», «Гори, моя зірко», «Надзвичайна подія», «Далеко від Батьківщини», «Їх знали тільки в обличчя», «Ніч перед світанком», «Як гартувалася сталь», «Карпати-Карпати», «Від Буга до Вісли» пісні з цих фільмів стали народними шлягерами, які зажили окремим життям. Тож діяльність Ігоря Шамо була насиченою: композитору доводилося балансувати між створенням ідеологічно вивіреної музики та розмахом свого творчого «я» в інших жанрах.  Пісні — лише частина багатого доробку Ігоря Шамо. Його цикли для фортепіано «Прелюдії», «Тарасові думи», «Гуцульські акварелі» вирізняються яскравими образами та емоційністю. Чудові «Молдавська поема-рапсодія», сюїта «Флуєраш», «Фестивальна сюїта», «Українська сюїта», сюїта «Пісні друзів», п’єси для камерних ансамблів. Якось Шамо зізнався, що в ньому звучало безліч мелодій, і найскладніше було вибрати ту саму. До речі, у композитора був винятковий слух, а ще високі вимоги до точності виконання. При цьому він ніколи не кричав на оркестрантів, а спокійно пояснював, яка гра від них потрібна. Відомого композитора колеги характеризували, як надзвичайно інтелігентну людину, яка обожнювала свою роботу й заряджала всіх навколо своїм ентузіазмом. Попри славу і популярність, київський автор Ігор Шамо був скромним і приязним із кожним, працював без вихідних і свят та часто казав, що прожив день марно, якщо не вдалося нічого написати. Що ще любив Шамо, то це експерименти. У 1978 він започаткував в українській музиці жанр хорової опери. Його «Ятранські ігри» на лібрето і вірші Василя Юхимовича створені для квартету солістів та мішаного хору a-capella, тобто для виконання без інструментального супроводу. В такий спосіб композитор закцентував увагу на інтонаційно-ладових особливостях народної музики. Твір змальовує купальський обряд, який автор бачив колись на власні очі.  Щодо пісень, то їх у доробку Шамо понад 300: від ідеологічних громадянсько-патріотичних балад до інтимно-ліричних партій поза простором, часом та настановами. І майже кожна знайшла шлях до серця слухача. Пісні Ігоря Шамо виконували відомі в радянський період естрадні співаки: Муслім Магомаєв, Георг Отс, Юрій Гуляєв, Олександр Таранець, — а також наші оперні майстри Євгенія Мірошніченко, Діана Петриненко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко. Музика Ігоря Шамо звучить і в театрі. Колись його шлях театрального композитора почався зі співпраці з Чернівецьким музично-драматичним театром над виставою за твором Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Загалом як автор музики для театру Ігор Шамо створив музику для понад 20 вистав, серед яких і «Безталанна» за Іваном Карпенко-Карим, і «Макбет» за Вільямом Шекспіром, і «Шлюб з розрахунку» за Карлом Гольдоні, й інші твори. Як і музика з фільмів за авторством Шамо, його пісні з вистав ішли у самостійне життя. Зокрема завдяки виставам «Голубі олені» Олексія Коломійця та «Пора жовтого листя» Миколи Зарудного світ почув знамениті пісні «Камінь сонця» й «Осіннє золото». В останні роки свого життя Шамо зосередився на камерній музиці. Його «Концерт для флейти та струнного оркестру», а також «Концерт для баяна й струнних» — це своєрідна демонстрація безмежних можливостей камерно-інструментальної музики. Головне в творчості Шамо — художня ідея. Ще один знаковий твір, над яким працює митець наприкінці життя, — «Скоморошини». Це історія від часів створення Києва до наших днів, тож тут композитор нарешті застосував усі свої знання історії рідного міста, почерпнуті від батька. Ігор Шамо помер 17 серпня 1982 року від раку шлунка. Останні його твори лишились недописаними. Останні ноти — не почутими. Незадовго до смерті він із сумом сказав: «Невже вся ця музика, яка звучить у моїй голові, так і стихне назавжди разом зі мною?». За його життя боролися до останнього. За рік до смерті композитор переніс онкологічну операцію, проте хвороба прогресувала. Помер Ігор Шамо у доньки на руках. Згодом саме вона, Тамара Шамо, стане головною хранителькою спогадів про батька й палкою популяризаторкою його творчості, яка є величезним внеском у розвиток української національної музичної культури. На її думку, батько, хоч і не був етнічним українцем та жив в ідеологічно вивірений радянський час, заставши і важкі повоєнні лихоліття, і хрущовську відлигу, і брежнєвський застій, і інші норми «соціалістичного реалізму», — всім єством увібрав розмаїття українського мелосу й занурився в саме серце народного мистецтва українців. Йому вдалося стати народним композитором та не зрадити своїм творчим принципам, у яких музика була понад усе. Ігор Шамо похований на Байковому цвинтарі в Києві. В рік його смерті вийшла книга мистецтвознавиці Тамари Невінчаної «Ігор Шамо (Творчі портрети українських композиторів)». Ще одна книга спогадів про Ігоря Шамо, «Я з вами був і буду кожну мить…», вийшла у 2004 році завдяки дочці композитора Тамарі. Меморіальна дошка на честь композитора встановлена на будинку №8 на вулиці Костьольній у Києві. Також його ім’я носить Київська дитяча музична школа №7. У 2016 році бульвар Давидова на київській Русанівці перейменовано на бульвар Ігоря Шамо. Ну і, звичайно, пісня однієї ночі «Києве мій» 13 листопада 2014 року рішенням Київради затверджена як Славень міста Києва, а Ігор Шамо — його автор — став Почесним громадянином міста Києва (посмертно). Про життя і творчість Ігоря Шамо були зняті численні документальні фільми: фільм-концерт «Пісні Ігоря Шамо» (1984), «Пісні серця» (2004). Зокрема останній розповідає про те, як писалися десять відомих українських пісень авторства Шамо. Повнометражна документальна стрічка «Ігор Шамо. Постлюдія» 2014 року була удостоєна Мистецької премії «Київ» імені Івана Миколайчука. В 2025 році до 100-річчя від дня народження Ігоря Шамо Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом у дві гривні. А Укрпошта цього ж року в межах проєкту «Власна марка» видала аркуш із дев’яти марок «Ігор Шамо. 1925–1982». Діти та онуки митця теж нерозривно пов’язані з музикою. Син Юрій Шамо (1947–2015) був відомим композитором, членом Національної спілки композиторів України, віртуозно грав на фортепіано. У 2000-му отримав Почесне звання «Людина року — 2000» (США). Онука Ірина Бородянська — оперна співачка (сопрано), музична педагогиня, виступає на радіо та з сольними концертами, живе і працює у місті Нюрнберзі (Німеччина). У 2002 році вона випустила музичний диск, куди увійшла й пісня «Києве мій». Племінники Володимир і Максим Шамо — піаністи зі світовими іменами, випускники Ессенської консерваторії, виступають із концертами по всьому світу та живуть у Крефельді (Німеччина). Відтоді як зробив перший крок по цій землі чи свій перший крок у музиці, Ігор Шамо не припиняв творити. Рідні казали, що його письмовий стіл у робочому кабінеті ніколи не знав акуратної та холодної порожнечі бездіяльності. Творча енергія композитора нестримно виливалася в ноти та чудову музику, яку ми знаємо, любимо, наспівуємо, щоразу пізнаємо глибше. «Живіть дружно!» — сказав Ігор Шамо родині за тиждень до смерті. Це його слова і нам. Митець на війні Щоб піти на війну, Ігор екстерном закінчив медичне училище в евакуації в Уфі та став фельдшером. Шлях від Уфи до Відня тривав для нього з 1942 по 1946-й. Було багато всього, і навіть трохи музики. Так, у розбомбленому німецькому містечку Ігор грав улюбленого Баха на вцілілому органі. За час служби навчився грати на трофейному акордеоні, що приносило задоволення і йому, і побратимам. Цей акордеон йому вдасться зберегти до кінця війни. На ньому ж Ігор зіграв і на святковому концерті на честь перемоги над нацистською Німеччиною. Нині цей акордеон, який зберігався у родині як реліквія, подарований дочкою композитора Тамарою Шамо Київській дитячій музичній школі №7, що носить ім’я Ігоря Шамо. Порятунок коханої Коли дружина Ігоря Людмила захворіла на зараження крові, лікарі спочатку взялися її лікувати, а згодом відмовилися, адже в неї загострився тромбофлебіт. Ігор забрав Людмилу додому і терпляче повертав її до життя. У пригоді стали його знання та навички фельдшера: він самотужки робив коханій уколи, давав ліки й ані хвилини не сумнівався, що все вдасться. Зрештою Людмила одужала. Головний вчитель Після вступу на композиторський факультет Київської консерваторії головним вчителем Ігоря Шамо став легендарний Борис Миколайович Лятошинський. Він прищеплював своєму талановитому студентові працелюбність, широту поглядів, жагу до експериментів. А ще — любов до фольклору. Так, Лятошинський був суворим: вимагав по 25 листків партитури щотижня, попри шалену зайнятість студента Шамо на роботах та підробітках. Але потай педагог доплачував з власної кишені стипендію Ігорю, про що той навіть не здогадувався й дізнався про це значно пізніше. Коли у 1964 році Ігор Шамо отримав звання заслуженого діяча мистецтв, першим, кому він зателефонував, був Борис Миколайович. Найкращий студент Щороку в консерваторії проводився студентський конкурс на найкращу композиторську роботу, де Ігор Шамо усі п’ять років навчання виборював перше місце. На третьому курсі його прийняли до Спілки композиторів України. У 1951 році Шамо з відзнакою закінчив консерваторію. На дипломному концерті виконав на фортепіано у супроводі симфонічного оркестру свою «Концерт-баладу» — історію власних переживань життя і кохання на тлі війни. Єдине кохання У червні 1945 року у Відні під час першого після капітуляції нацистської Німеччини військового балу Ігор Шамо виступив на сцені. Його акордеон зачарував усіх. Аж ось він помічає серед присутніх дівчину й зупиняє гру. Акордеон почекає: маестро запрошує Людмилу (Большакову) на вальс. Танцювати Ігор зовсім не вмів, наступав їй на ноги. Проте за пів року вони одружаться і проживуть у шлюбі понад 30 років, аж до його смерті. Писав музику без інструмента Ігор Шамо не потребував інструмента, щоб писати музику. Він писав на слух. Усіх завжди вражала багатогранність і легкість, з якою Шамо працював над твором. А часом і одразу над кількома. Свій «Фантастичний марш», який вразив журі під час його вступу в консерваторію, він написав напередодні іспиту. Виконував його напам’ять, без партитури. Нащадки музиканти Якщо є особливі «музичні гени», то Ігор Шамо точно передав їх своїм нащадкам. Його син Юрій був композитором і успадкував винятковий слух у батька. Онука Ірина Бородянська — співачка, музична педагогиня, живе і працює у Нюрнберзі. Племінник Володимир Шамо та внучатий племінник Максим — піаністи. Гімн Києва, чай і дві пачки «Біломору» У 1962 році тодішній міністр культури УРСР Ростислав Бабійчук доручив Ігореві Шамо написати гімн міста Києва. Це було завдання «на вчора». І якщо текст пісні поет Дмитро Луценко писав місяць, то музику Ігор Шамо створив за одну ніч. Під час творчого процесу Ігор Наумович випалив цілих дві пачки «Біломору». Також було випито чи не відро чаю з лимоном. Але звідтоді у Києва є впізнаваний, улюблений і знаний кожним киянином гімн міста, який так пасує до київських круч: «Як тебе не любити, Києве мій!». Не лише музика Композитор гарно малював, ліпив, різьбив фігурки з дерева, а ще збирав колекцію шийних хусток і беретів. Відомо, що йому дуже подобалося малювати шаржі на друзів, колег, акторів та музикантів. Це були настільки точні й витончені роботи, що герої шаржів залюбки залишали під ними свої автографи. Для своїх дітей Тамари і Юрія Шамо робив особливі малюнки та фігурки з паперу. Перше слово — «пісня» Першим словом Ісая Шамо (ім’я при народженні) було слово «пісня». А вже у віці півтора року він почав співати пісні, які сам собі складав і вголос чи то наспівував, чи то вигадував на ходу. Його батьки тоді жартували, що малий народжував пісню, навіть коли плакав. Любов до Києва Композитор все життя мешкав у Києві. У 1958 році отримав особисте запрошення від тодішнього голови Союзу композиторів СРСР Тіхона Хреннікова переїхати до Москви. Слава святому Баху, Шамо відмовився, бо тоді ми, певно, мали б гімн зовсім іншого міста, десь на болотах. Жарти жартами, але насправді Ігор просто не уявляв себе окремо від улюбленого Києва. Любов до столиці йому прищепив батько. А він, своєю чергою, передавав її колегам і друзям. Залюбки водив екскурсії містом, де знав кожну вулицю та її історію. Друзі й колеги були в захваті від того, з якою любов’ю Шамо годинами розповідав про Київ. Допомога людям У голодному післявоєнному 1947 році Ігор Шамо постійно запрошував знайомого ремонтувати фортепіано в ресторан, де сам підпрацьовував. Назагал інструмент був цілком справний, але знайомий, який на той час бідував, отримував їжу й гроші за свою роботу. Так композитор виручав друзів. Додому до Ігоря Шамо нерідко приходили люди, часом незнайомі, які просили дістати ліки чи допомогти достукатися до владних кабінетів. Попри свою зайнятість, він намагався допомогти кожному. Талановитий анонім Якось у Міністерстві культури УРСР оголосили конкурс на найкращу пісню. Твори подавалися анонімно. Ігор Шамо надіслав на конкурс аж три власні композиції, але під різними псевдонімами. Твори були написані на різному папері, різним почерком, кожен у різному стилі. Коли члени журі визначили трьох переможців і взялися до «розкриття» псевдонімів, то виявилось, що всі три призових місця посів Шамо. Треба вміти! Ятранські ігри Безпрецедентний твір в українській музиці, що започаткував новий жанр — хорову оперу. Композитор почав роботу над ним у середині 60-х років, а закінчив у 1978 році. Це хорові сцени з народного життя для квартету солістів та мішаного хору. Ідея написання твору виникла в Шамо під час поїздок у сільську місцевість Ятрань (Кіровоградщина) для вивчення українського фольклору. Там композитор потрапив на справжній купальський обряд, який і надихнув його. Текстову основу хорової опери створив відомий український поет Василь Юхимович. На жаль, опера так і не була виконана в повному обсязі. На сцені з’являлися лише її фрагменти. «Де ти тепер?» У 1954 році на радянські екрани виходить стрічка Володимира Брауна «Командир корабля» від кіностудії імені Олександра Довженка. Музику до фільму написали Ігор Шамо та Вадим Гомоляка. Пісня-саундтрек «Білі ночі» на слова Бориса Палійчука стала шлягером. Але світове визнання отримала пізніше, вже в пострадянські часи, як пісня під назвою «Де ти тепер?» завдяки виконанню Квітки Цісик. Спочатку пісня була російськомовною. Українською її переклав поет із Донеччини Григорій Бойко, а вже наприкінці 50-х років цей щирий український вальс заспівала Елеонора Яроцька. Авторка тексту Євгенія Смерека ілюстраторка (ч/б) Лада Гентош ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікувала Тамара Невінчана актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Микола Рачок](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/mykola-rachok/): Захисник України, філолог, журналіст Син, брат, онук, хрещений тато й найкращий друг, якого тільки можна уявити. Людина культури, філолог, журналіст, що ніжно й незрадливо любив Україну та виборював право української мови бути не першою, а єдиною. Молодий літератор, який обожнював кермо, далеку дорогу і захоплено писав про це. А ще танцював танго, дублював фільми і мріяв написати по-справжньому чоловічий роман. Герой і патріот, що приєднався до лав Сил Оборони України з першого дня повномасштабного російського вторгнення. Хоробрий воїн, який шукав себе і знайшов, ставши на захист українського народу. «Хлопчик, який мав серце лева!» — згадують про нього, рішучого в боях і незламного у переконаннях, побратими. «Хлопчик» 31 травня 1995 року у подружжя Рачків, Лариси та Сергія, народився хлопчик Микола, чому всі були несказанно раді — батьки мріяли про сина, а старша донька марила братом. «Вінницький Гоґвортс» У вересні 2007 року Микола Рачок вступив до Вінницького технічного ліцею. Саме цей навчальний заклад став тим першим ґрунтом, де зростало зерно патріотичної особистості юнака — з його цінностями, мріями, принципами. «Києве мій!» Улітку 2012 року юнак переїхав до Києва, вступивши до НаУКМА, неочікувано для всіх — на гуманітарний факультет. Навіть батьки були здивовані вибором факультету, адже хлопець успішно закінчив технічний ліцей, працюючи над дослідженнями МАН та беручи участь в олімпіадах з точних дисциплін. Проте у рішенні своєму Микола був, як завжди, непохитним. Київ полонив його серце і став направду його містом назавжди. «Який прекрасний “Куншт”!» Молодий гуманітарій-філолог став першим випусковим редактором науково-популярного видання «Куншт», покликаного розповідати українській авдиторії про науку як про мистецтво. Це було важко. Це було добре! Микола Рачок здобув освітній рівень бакалавра програми «Українська мова і література» за спеціальністю «Філологія» і з упевненістю в правильності вибору фаху продовжив навчання в маґістеріумі НаУКМА. Якщо писати, то про автомобілі! Микола доєднався до команди автожурналістів ресурсу InfoCar, які творили нове онлайн-видання, присвячене автомобілям. Тут він писав багато і цілісно. А особливо його надихали історії видатних особистостей, пов’язані з цікавими автівками. Микола наполегливо йшов до своєї мрії — видання мало стати винятково україномовним. Прощавай, Alma mater! Студент Рачок закінчив навчання на магістерській програмі «Теорія, історія літератури та компаративістика», написавши одну з найоригінальніших наукових робіт у царині, досі не дослідженій українськими науковцями, — концептам дороги й автомобіля в американській літературі другої половини ХХ століття. Строковик На цілий рік від листопада 2018 року до листопада 2019-го життя Миколи — успішне в цивільному світі, сповнене яскравих митей, спілкування з цікавими людьми — стало на «павзу». Все просто: хлопець вирішив, що мусить зробити те, чого від нього чекає держава — відслужити строкову службу і дізнатись, що ж таке українська армія. Подкасти InfoCar Разом із другом і колегою Євгенієм Косухіним Микола працює над серією подкастів про справжні реалії української автомобільної журналістики, розповідаючи про залаштунки тест-драйвів і прес-турів та привідкриваючи завісу індустрії, яка формує сучасні автомобільні смаки. «Я не маю іншого вибору!» Зранку Микола повідомив батькам, що прямує до Шевченківського військкомату в столиці. В лавах ЗСУ він вирішив захищати свою країну, бо «не мав іншого вибору». В складі відділення, з яким обороняв Київ впродовж перших місяців, попросив переведення на Схід — в гарячіші на той момент точки. Він бажав бути корисним там, де було справді важко. Як вправний кулеметник Микола брав найактивнішу участь у боях у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського на Луганщині та Донеччині. Нескінченний рік для тата і мами Того світанку Микола прийняв нерівний бій з загоном «Ліга» ПВК «Вагнер». Тоді його побратима було поранено, і він подбав про евакуацію. Проте відмовився залишити позицію, бо «хлопці на сусідній позиції порожні». Він до останнього відволікав вогонь противника на себе, щоб врятувати побратимів, у яких закінчились боєприпаси. Зробив неможливе: відбив напад ворога і знищив частину найманців. Але не зміг урятуватись від танкового снаряда. Поранений уламком у серце, «Хлопчик» загинув смертю Героя. Орден «За мужність» 17 серпня 2023 року Указом Президента України за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Миколу нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Герої» У День пам’яті Героїв Крут батьки і сестра Миколи відкрили у рідній Вінниці книгарню пам’яті Миколи Рачка «Герої». Це особливе місце, літературний простір. Воно знайомить відвідувачів з Миколою, розповідає про його любов до української мови, цікавих книг, гарних видань, майстерних перекладів, а головне — про тих, хто творить сучасну українську культуру. Про все, чим жив Микола Рачок. Втілення найбільшої мрії сина і брата зайняло у родини 10 місяців. «Записки строковика» Цього дня в книгарні пам’яті «Герої» сім’я Миколи презентувала його збірку «Записки строковика» — короткі оповідки про те, як українська армія своєю організованістю (а частіше навпаки — неорганізованістю) забезпечила строковикові Рачку чи не найкращий час у житті. Ця збірка, написана з упевненістю, що спонсором усіх пригод став радше виняток із правил, а не правило — вдячність Миколи за всі легкі дні й кожен складний, за всіх товаришів і кожного друга, за всі дотримані правила й кожне порушене. Стипендія імені Миколи Рачка 1 березня 2025 року було оголошено про створення іменного благодійного фонду та Меморіальної Стипендії (премії) імені Миколи Рачка для надання одноразової премії випускни_ці магістерської програми «Теорія, історія літератури та компаративістика» в НаУКМА на відзначення їхнього інтелектуального доробку. Премія покликана щороку відзначати автор_ку оригінальної й новаторської магістерської роботи з літературознавства. «За любов до України» 12 червня 2025 року з благословення Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія митрополит Симеон вручив Ларисі Дмитрівні, матері Миколи, медаль сина «За жертовність і любов до України». Ніч у книгарні 16 червня 2025 року сім’я Миколи започаткувала традицію «Ночі в книгарні» — мистецької події, покликаної занурювати вінничан і гостей міста в світ літератури. Про людину найкраще вдається розповісти тим, хто був із нею поруч. Саме тому тут зібрані слова тих, хто добре знав Миколу — люблячого сина, брата, онука, хрещеного батька, найкращого друга, якого тільки можна уявити. Кожен текст чи цитата, подані тут і прочитані вами, дозволять пам’яті про Миколу Рачка — хороброго воїна, Героя, що став на захист України з першого дня повномасштабного російського вторгнення — жити в наших серцях. Завжди, незмінно, повсякчас. Антоніна Люлька, сестра Миколи Рачка: «Коля вів щоденник. Часом робив перерви, та згодом знов починав писати — нотував свої думки, спостереження. Незадовго до закінчення строкової служби описав у щоденнику свої бажання, які потай (або ні) хотів реалізувати, а деякі — хоча б визнати.  Першим пунктом Коля зазначив роботу над найкращим в Україні автомобільним медіа, головне — україномовним. Він бачив його цікавим, не схожим на інші — з насиченим контентом, власним полігоном, СТО.  Кількома пунктами нижче — мрія: нова автівка. Якщо точніше, нова стара автівка: Коля завжди мріяв про BMW E34 M5. Класика, тут усе зрозуміло.  Наступний пункт — спробувати себе в спортивній гімнастиці і побороти страх падіння.  Трохи нижче написав, що хоче опанувати ще кілька мов — французьку і японську чи китайську (першу — бо йому страх як подобалась японська культура, другу — бо це означало б невичерпні можливості).  Сьомий пункт — навчитись танцювати парні танці, можливо, котрийсь із латинської програми. Тепер згадується, з яким ентузіазмом Коля щоразу поспішав на заняття з танго.  Звісно, згадав він і про Нью-Йорк, який так мріяв побачити. А ще про те, що волів би “відновити гру на фортепіано і зіграти на вечірці”. Також зізнався, що хоче “написати книжку, яка справді захоплюватиме, і влаштувати її презентацію”.  Пункт 14 особливий — “Заснувати заклад, який буде відрізнятись від решти!”. А це ну дуже на нього схоже — він, майстер слова, мріяв отримати профільну технічну освіту за кордоном, щоб мати змогу взяти участь у створенні авто, власне, в ролі інженера.  Пункт 17: “Забезпечити батькам безбідну старість, м’яко кажучи, безбідну!”.  Згодом Коля пише про свою дитячу мрію — коло на Нюрбургринзі (найвідоміша гоночна траса в Німеччині) на чомусь круто зарядженому. 20 — “Надто розмито, знаю, але хочу докластися до того, щоби вивести Україну в топ. З точки зору особистої, бо я хочу нею пишатись!”.  21 — “Побувати в зоні бойових дій”. Цей пункт — останній у його списку бажань. Так хочеться сказати Колі, що він, на жаль, помилився, почавши не з того боку списку. Попросити, щоб спробував знову. Бо ж усе, що він робив, було прекрасним, а значить, він мав би продовжувати».  Василь Корчевний, близький друг Миколи Рачка, студент Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), дослідник у сфері публічної філософії й культури: «Коля завжди був для мене тим, хто витягує тебе з запліснявілої зони (дис)комфорту і кличе до пригод. Він збирав нас, саджав у своє авто — і от попереду вже Київське море, Одеса, Джарилгач. Він любив бути за кермом, любив дорогу як концепт. Його магістерський диплом був про філософію дороги в американському романі XX сторіччя. Філолог за освітою, він працював автомобільним журналістом. Коля любив свою стареньку “пежо”, хоч і називав її часом “корито”. Він примудрявся лагідно казати навіть таке слово. Бувало, ми їздили на ній по нічному Києву, і він захоплено звертав мою увагу на красу нічного міста, на вогні мостів, що перетинали темряву понад Дніпром. Він умів цінувати красу речей і людей, особливо внутрішню. Кермував Коля вміло й красиво. Завжди “моргав” фарою, щоб подякувати іншому водію, максимально притримувався етикету на дорозі. Як в усіх інших ситуаціях. Дивував усіх своєю галантністю та ввічливістю. Ввічливість, його була, що важливо, не проявом якоїсь слабкості, не намаганням сподобатися і не простою формальністю. Вона була проявом його твердого переконання, що завжди потрібно робити так, як належить. Коля — з тих людей, із яких виходять хороші командири. Не прагнучи ніким управляти, він був готовий до цього і вмів це робити, коли ситуація вимагала взяти на себе відповідальність. Він не дозволяв собі зверхності щодо підлеглих, але вмів проявити волю й ухвалити рішення. Підтримував побратимів добрим словом, жартом, був із ними пліч-о-пліч у скрутних ситуаціях. Розумів, як важливо власним прикладом демонструвати впевненість і спокій навіть у найгарячіші моменти. І йому це вдавалося». Павло Кащук, наставник Миколи Рачка, співзасновник інтернет-видання InfoCar, волонтер, засновник волонтерської організації Combat-UA: «Патріотизм, мотивація та сила духу зробили з Колі воїна, і за його наснагу доля подарувала йому смерть, про яку мріє справжній боєць. Його підрозділ (58-ма бригада) неочікувано прийняв свій не перший, але, здавалося, нерівний бій із досить чисельним загоном “Ліга” ПВК “Вагнер”. Бій був непростий, але ворога було повністю знищено. Прорив зупинено. Трупи “елітних” спецпризначенців купами валялися навколо позицій. Про це писали в новинах. Проте ця перемога далась дорогою ціною…  За словами побратимів, Коля був справжнім воїном, свідомо йшов у бій, повернувся на фронт навіть після пропозиції взяти довшу відпустку після важких тижнів у Луганській області. Чи можна перемогти країну, в якій худорлявий філолог бере в руки зброю і стає справжнім воїном, знищуючи елітні підрозділи ворога? Не думаю!»  Олександр Вешелені, директор департаменту маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради, раніше — координатор літературно-мистецьких подій у вінницькій Книгарні «Є»: «Микола дуже вірив і вболівав за культурний поступ рідного міста. В середині 2010-х він написав мені з проханням поговорити про організацію культурного життя Вінниці. “Ця тема для мене цікава, хочу знати приблизний стан справ”, — зізнавався він тоді. Ми проговорили по скайпу понад півтори години — наче зналися перед тим роками. Ще тоді мені думалося: от би добре було повернути цього могилянця назад до Вінниці якимись проєктами. Хай і на коротко, але це вдалося втілити, запросивши редакцію журналу “Куншт” до нашої Книгарні “Є” — вони тоді саме розмістили в себе матеріал про старовинні годинники. Це, власне, була наша єдина довша зустріч з Миколою, але вже тоді ми обіймалися й раділи нагоді побути поруч, як давні друзі. Його світло і думки про категорію часу наповнювали невеликий зал, і це досі зчитується за тими світлинами, які лежать десь в архівах інтернету, де він — сфокусований, концептуальний і водночас по-хлопчачому запальний і усміхнений!» Марта Крапивницька, однокурсниця Миколи Рачка, студентка факультету гуманітарних наук НаУКМА, аспірантка кафедри літературознавства НаУКМА: «На першому курсі магістратури Микола став моїм Таємним Сантою. Він подарував мені сертифікат у Книгарню “Є” (що завше актуально для студента-літературознавця) і взяв обіцянку розповісти, яку книгу я куплю та яке враження вона на мене справить.  Пам’ятаю, мене тоді вразила його уважність: ми не дуже добре одне одного знали, але Колі було важливо, щоб подарунок справді мене потішив. Він був надзвичайно галантним і ввічливим та завжди чудово підбирав слова.  Незадовго після закінчення нашого навчання, під час святкування дня народження книгарні “Смолоскипу” у дворику книгарні, Коля спитав нас, чи “працюємо ми зі словом”, відсилаючи до настанови однієї з наших викладачок, Людмили Олександрівни Кісельової, під час нашого випуску — продовжувати працювати зі словом, бо воно облагороджує людину». Владислав Ткачук, однокласник і близький друг Миколи Рачка, засновник волонтерського об’єднання «Друзі Борисфена», військовослужбовець: «Не думаю, що я був його найкращим другом, та впевнений, що він і сам не поділяв друзів на кращих чи гірших. Хоча, певно, когось таки він називав найкращим другом, але додавав: “Але ми про це нікому не скажемо!”. Мені, як і багатьом однокласникам, іще зі школи батьки ставили Колю за приклад, а потім я й сам намагався бути таким, як він, бо такої розвиненої й інтелігентної людини не знав і не знатиму. Приємно бачити, що він додав барв не лише моєму життю, а й сотням, а то й тисячам життів інших людей».  Анатолій Шульгат, близький друг Миколи Рачка, студент НаУКМА, поет: «Здавалося б, тільки декілька тижнів тому ми обговорювали “Бондіану”, дивились під час короткої відпустки новий “Топ Ґан”, а тепер, коли розповідають про останній бій Колі та його вчинки і вибори, раптом усі голлівудські бойовики, “Джон Вік” і “Меверік” стають безбарвними коміксами. Читати б про цей бій, і десятки чи сотні інших, у написаній ним книжці після Перемоги, але натомість про все розповідає його сестра. Слухаєш її і думаєш: якщо на Небі є військо, то для Колі Там точно відкриті всі двері. Якщо, звісно, захоче, бо бажань, талантів і вмінь у нього було багато. Бережи його, Боже, у себе!» Кирило Безкоровайний, друг Миколи Рачка, український дитячий письменник, співзасновник науково-популярного медіа «Куншт», делегат від України при ООН: «Коля підійшов до нас на презентації першого номеру “Куншту” в КПІ й запропонував допомогти з його редагуванням. Відтоді він попрацював над багатьма випусками журналу. Ви можете побачити його ім’я на більшості випусків друкованого “Куншту”. Саме Коля познайомив нас із нашими майбутніми редакторками й допоміг зробити “Куншт” таким, яким ви його знаєте зараз. Він був прекрасним спеціалістом і другом для всієї нашої команди. Знати Колю було великим щастям. Він був неймовірною людиною. Дякуємо, що захищав!»  Ростислав Семків, письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач, видавець, доцент НаУКМА, науковий керівник Миколи Рачка: «Коля любив автомобілі. Написав курсову про Карла з “Трьох товаришів”, далі диплом про Антилопу Гну з “Золотого теляти” та жовтий лімузин “Великого Ґетсбі”. Написав магістерську про філософію дороги в американському романі XX сторіччя. Коля ще багато міг написати. Азарт захоплюватися улюбленою справою та серйозність доводити почате до завершення — багато що міг іще зробити Коля. Натомість — війна. І тепер Колі назавжди 27. Коли сідатимете за кермо — згадайте Колю, який любив автомобілі й увесь світ». Ірина Шеремета, близька подруга Миколи Рачка, випускниця НаУКМА, координаторка проєктів МТД, тренерка спікер_ок TEDxKyiv: «Коля був неймовірним другом. Завжди міг щось вигадати, якщо розваг немає, підібрати правильні слова і сказати безглуздий жарт, який точно розрядить атмосферу. Коля вмів слухати і чути, з уважністю та повагою підтримати і сказати: “Іринко, ти досі сумніваєшся, що ти класна?”. В мене немає інших друзів, які вміють так. Коля був дуже глибоким, завжди намагався дослідити будь-яку тему, а ми обговорювали ду-у-уже багато всього — від особистих історій про стосунки до літератури та громадських ініціатив. Коля розповів мені одну історію, як сидів у шанці з побратимом, Коля — перший, від кого я почула слово “шанець”, а не “окоп”. За словами Колі, побратим — хороший хлопець, але працював у сіру, не сплачуючи податки, бо буцімто не бачив у тому сенсу. Коля ж із тих “зануд”, які мають цінності й оформлюють ФОП, щоб працювати прозоро, обирають отримувати менше, але бути чесними. З тих, хто не “косив” від армії і сам став у чергу до військкомату в перші дні війни. Так от, він мені сказав: “Іринко, простеж, щоб я написав про історію з розмовою в шанці допис і завершив його такою фразою: хочу, аби після війни, в якій ми переможемо, ми не дурили систему, а працювали на повну і робили нашу країну кращою!”». Автофанат Навчаючись на останніх курсах НаУКМА, Микола почав працювати в одному з найбільших українських медіа, присвячених автомобілям, — InfoCar. Та щоб не бути лише «оповідачем», а стати справжнім експертом, слід було краще розібратися в суті того, про що йшлось у його статтях і рецензіях. Саме тому Микола… влаштувався помічником механіка на СТО в нічну зміну. На сон заледве залишалось кілька годин часу: заняття в Могилянці впродовж дня, написання автооглядів увечері й «практичні роботи» в майстерні поруч із тими, хто пояснював йому будову автомобіля, типові проблеми і конструктивні рішення, до глибокої ночі, виснажували Миколу, та водночас робили життя наповненим і як ніколи цікавим. Улюблене «коритце» Микола любив подорожувати, обожнював відкривати для себе нові країни, знайомлячись із їхньою історією і культурою. В 2017 році, після активного і важкого сезону, вирішив поїхати до Естонії, а дорогою додому купив собі у Литві «сувенір» — старенький Peugeot 406, свій перший автомобіль, який ніжно називав «коритцем». Автівка стала його улюбленим partner in crime в подорожах Україною. Українська як волонтерство Будучи майстром слова і маючи хист до викладання, Микола навчав української мови іноземців, наголошуючи на тому, що не російська, а саме українська має звучати на перемовинах та в ділових листуваннях. Він пояснював своїм студентам, що мова — насамперед інструмент інтеграції та взаємоповаги. Оплати за заняття не брав — такий собі волонтерський бартер полягав у тому, що студенти натомість розповідали йому про культуру й історію своїх рідних країн. Сімейні вихідні Щоосені під час Форуму видавців у Львові — книжкового ярмарку і міжнародного літературного фестивалю — Микола організовував сімейні вихідні у місті Лева. Бронював житло в історичному центрі, складав план літературних заходів, які вони мали відвідати спільно з сім’єю, а також перелік локацій, куди мали обов’язково потрапити впродовж тих кількох днів у Львові. Щорічні «літературні» вихідні надихали Миколу й поклали початок розмовам про відкриття книгарні. Той самий «Хлопчик» За життя Микола так і не видав нікому з рідних, яким був його позивний, щоразу віджартовуючись. «Хлопчик» — так нарекли його побратими, вояки з бойовим досвідом, які повсякчас вживали «міцне» слівце і дивувались тому, як людина може не лаятись у надскладних ситуаціях. Ба більше, Микола ніколи і за жодних обставин не вживав мату. «Наша мова така багата і красива! Впевнений, якщо ти постараєшся, то знайдеш слова, якими можеш описати свої емоції зараз!» — казав він побратимам, і ці слова знезброювали будь-кого, хто хотів вилаятись поруч із ним. Думати про інших У червні 2022 року Микола відмовився від ротації, пояснивши командуванню, що хоче і готовий залишитись із новоприбулими піхотинцями на позиціях, передавати їм свої знання і спостереження про місцевість і стратегію ворога, аби вберегти хлопців, які вперше виходили на завдання. За тиждень, повернувшись із позицій, в розмові з сім’єю Микола сказав: відчував, що знав набагато більше за тих, хто прийшов їм на зміну, і просто не зміг залишити хлопців самих. Про що «Записки строковика»? 3 червня 2025 року у світлому і затишному просторі PEN Ukraine в Києві відбувся вечір памʼяті Миколи Рачка та презентація його збірки «Записки строковика» — нарисів про життя в армії, де крізь абсурд і буденність пробиваються гумор, ніжність і жива присутність автора. У колі прекрасних людей точилась розмова про спосіб зберегти Миколу поруч через читання написаних ним текстів, адже в кожній історії він — точний, щирий, уважний, дотепний. Вірші Микола писав вірші, втім, ніколи не надавав цьому своєму хобі особливого значення. Писав, коли хотілось, коли відчував потребу оформити думки не в прозовій формі, а «одягнути в рими»: Гостинна ніч вернулась до кімнати І тиша цим очам спокою не дає Відсутність звуку буде в душу заповзати Життя, гучного й запального, не стає. Відбитки пальців теплими слідами Покажуть майбуття минулих днів Тиша мелодії, відгомін замовляння Яке рукам творити краще замість слів. Вони разом, їх відділяє кілька міліметрів Здається, ще зусилля — і подоланим є шлях Та щастя їх не в тиші, ні, не в цих завмерлих нетрях Воно прийде до них у їхніх спільних голосах. Джарилгач Улюбленим місцем відпочинку Миколи в Україні влітку був острів Джарилгач. Це унікальне місце приваблювало його своєю дикою природною красою, ідилічними заходами сонця й відсутністю масового туризму. Фотографування Микола закінчив школу фотомайстерності й дуже любив, а головне — вмів зловити в кадрі красу Києва. «Неможливо втомитись фотографувати його на світанку!» — з захватом казав він щоразу, показуючи нові світлини улюбленого міста. Авторка і верифікаторка тексту сестра Миколи Антоніна Люлька ілюстратор Сергій Федоров відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Юліан Матвійчук «Бобер»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/yulian-matviichuk/): Воїн, громадський діяч Комбатант, щирий патріот, доброволець російсько-української війни в лавах «Азову» в 2014 році. Талановитий аеророзвідник підрозділу «Соловей» у складі 116-ої БТРО вже після вторгнення 2022 року. Учасник Революції Гідності, молодий лідер та очільник полтавської сотні самооборони Майдану в Києві. Активний громадівець, що відстоював інтереси полтавців і у вуличних протестах, і як депутат міської ради від ВО «Свобода». Історик, вихівник молоді з установкою «небайдуже» щодо того, якими виростуть ті, хто після нас. Інструктор із тактики бою, побратим для воїнів та авторитет для молодих полтавців. Помер унаслідок тяжкого поранення у бою під Георгіївкою на Донеччині. Дитинство Юліан народився у Полтаві. Саме тут згодом навчається у музичній та художній школах, потім — у Полтавському музичному училищі за класом «скрипка». Співає у народному хорі «Калина». Професійним скрипалем чи співаком не став, проте музична освіта урізноманітнювала захоплення хлопця. Історик Юліан вступає на історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету. Обрана спеціальність — вчитель історії та правознавства. Попрацювати за фахом Юліан так і не встигає — 2014 рік. Одразу після захисту диплома хлопець вирушає на фронт. «Документи про закінчення видали вже моїй матері, і випускний без мене гуляли», — пригадував Матвійчук в інтерв’ю 2015 року. «Свободівець» Саме за покликом цінностей Юліан став членом ВО «Свобода» ще в далекому 2010-му. Наразі ж із цією партією пов’язав свою громадську роботу. З 2011 року — голова Полтавської молодіжної організації «Студентська Свобода». Двічі обраний депутатом Полтавської міської ради від ВО «Свобода»: в 2015 та 2020 роках. З липня 2017 року Юліан Матвійчук — керівник Полтавської міської організації всеукраїнського об’єднання «Свобода». Голос Революції Гідності Ще студентом Юліан стає учасником та одним із лідерів полтавського Майдану. Невдовзі засновує Полтавську сотню самооборони, їде з нею до Києва та керує нею там. У натовпі ніколи не ховається — організовує барикади, спілкується з людьми та делегує обов’язки. Отримує поранення голови, але до останнього залишається серед активістів-мітингувальників. Доброволець Юліан завершує навчання у виші, але не встигає отримати диплом: вирушає на фронт у складі батальйону «Азов». Бере участь у боях у районах Іловайська, Широкиного, Новоазовська, Сартани, Старобешевого, Донецька. З грудня 2014 року стає артилеристом, обіймає посаду заступника командира артилерійської батареї гаубиць полку «Азов» та отримує звання молодшого лейтенанта. Декомунізація Юліан Матвійчук демобілізується за станом здоров’я і стає депутатом Полтавської міської ради 7-го скликання від ВО «Свобода». Очолює робочу групу з питань декомунізації, проводить вишколи для молоді, відстоює, повертає чи очищає від російськості історичні пам’ятки міста. Саме завдяки його зусиллям будівля Кадетського корпусу повертається в державну власність. Крім того, Юліан волонтерить і регулярно відвідує побратимів на сході. Доленосна зустріч 2017 року Юліан знайомиться з Лілією, своєю майбутньою дружиною. Дівчина — журналістка за фахом. Згадувала ті часи так: «Ми з колегою готували сюжети. Я запитала твою думку щодо легалізації зброї, Аня — щодо твого розуміння поняття “сім’я”. Я слухала відповідь і думала: “Боже, оце комусь пощастить із чоловіком”. (...) Незчулися, як почали зустрічатися. Через два місяці мали кота, а ще через кілька — спільний бюджет і автоматичне відкладання коштів на весілля мрії». Вихівник патріотів Юліан не покладав рук ані в бою, ані в тилу. До повномасштабного вторгнення молодий політик і громадівець займався національно-патріотичним вихованням молоді, проводив вишколи, ділився з юнаками та юнками знаннями з історії України. Зосередився й на очищенні міського простору: поставив собі за мету вигнати з Полтави «російський дух» і позбутися колоніальних маркерів. Одне з найважливіших завдань Юліана — створення Меморіалу загиблим військовим у Полтаві. Повернення на фронт Вдруге Юліан Матвійчук стає на захист України у складі 116-ї бригади тероборони. У вересні-листопаді виконує бойові завдання з прикриття державного кордону на Харківщині, у грудні — як аеророзвідник на кордоні Сумщини. Пізніше в районі Соледара корегує бої, відслідковує місця дислокації та рух ворога. З лютого 2023 року стає «очима» підрозділів 79 ОДШБ та 95 ОДШБ в районі Мар’їнки. Поранення та загибель Позиції українських бійців під Георгіївкою, що на Донеччині, накриває пекельний артобстріл противника. Снаряд влучає у бліндаж, де перебуває Юліан. Він отримує важке поранення. Наступні кілька днів за його життя борються медики Дніпровської лікарні імені Мечникова, але врятувати воїна не вдається. Юліана поховали на Алеї Героїв у Полтаві 23 травня. Горельєф На Холодноярському плато Меморіалу на вшанування українських героїв є і горельєф, присвячений воїнові Юліану Матвійчуку. Його відкрили 30 вересня 2023 року. А 21 листопада 2024-го, у День Гідності та Свободи, на площі поблизу театру ляльок у Полтаві відкрили мініскульптуру на честь Героя. Використали його улюблений псевдонім та образ — бобра-аеророзвідника. Перейменування вулиці Найдовшу вулицю у Полтаві — пушкіна — перейменовують на честь Юліана Матвійчука. За це активно бореться дружина захисника Лілія: «Він заслуговує визнання на найвищому рівні не тільки як військовий і захисник країни, а й як громадсько-політичний діяч. Він щодня з 2010 року боровся за українську Україну, українську Полтаву. Вкладав у це свої сили, нерви та душу. Він Герой України за своїм покликом, за всім своїм життям». Нагороди 23 серпня 2024 року Юліан Матвійчук посмертно нагороджений найвищою державною нагородою — званням Героя України. Посмертно йому також присвоєно звання Почесного громадянина міста Полтава (липень 2023 року) та Орден «За мужність» ІІІ ступеня (червень 2023 року). До цього ще за життя як воїн та діяч Юліан Матвійчук отримав численні відзнаки та нагороди, зокрема: нагрудний знак «За доблесну службу» (2015); нагрудний знак «За вірність народу України» ІІ ступеня (2017) та І ступеня (2022); відзнака «Комбатант “Легіону Свободи”» (2019) та інші. Вшанування Громада постійно проводить заходи в пам’ять про Юліана Матвійчука: фестиваль повітряної робототехніки, спортивно-оздоровчий забіг, випустили книгу «Шляхетні серця» з розділом про Юліана, реалізують мерч «Бобер-присутній» (значки, брелки, листівки, шеврони), кошти з реалізації яких ідуть на підтримку його підрозділу. Був «очима» інших У кожного аеророзвідника — свій стиль керування. Юліан із тих, хто любив ризик. Сміливо запускав дрон суттєво вглиб ворожої території, заради цінної цілі був готовий навіть втратити техніку. «Бобер» дуже чітко скидав боєприпаси у найменші ворожі укриття, вмів обійти РЕБ. Під Мар’їнкою аеророзвідник був справжніми «очима» для своїх. Після загибелі Юліана побратими оприлюднили відео його влучних ударів — дружина Лілія Матвійчук упізнала їх одразу: так літав тільки він. За визнанням побратимів «Бобер» був найкращим аеророзвідником на Мар’їнському напрямку. З Полтави на Майдан Студентом Юліан став учасником Революції Гідності та одним із лідерів полтавського Майдану. Участю в мітингах не обмежився — брав відповідальність за організацію барикад, делегував завдання й розподіляв обов’язки. У рідному місті створив сотню самооборони, з якою в ролі командира-керівника поїхав до Києва. Там, на Майдані, молодий полтавець отримав поранення в голову від удару, але тоді просто забинтував рану — і продовжив стояти пліч-о-пліч з активістами. До оборони попри заборони Коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, Юліан іще навчався в університеті. Офіційно в армію його не брали через обмеження за станом здоров’я. Але хлопця це не зупинило, тож, захистивши диплом, він долучився до «Азову» як доброволець. Документи з університету забирала мама Юліана, випускний теж гуляли без нього. Імена для Юліана Друзі та знайомі взяли за правило називати Юліана Юліком. Мама дружини з любов’ю називала Юльчиком. А ось відомий усім позивний Матвійчука «Бобер» пішов від його звички обдумувати щось важливе й водночас гризти щось смачне чи те, що під рукою: солодощі, пальці, нігті… В усіх нас є свої «цікаві» звички. Таку поведінку хлопця якось запримітили жартівники-побратими, тож позивний міцно закріпився. Юліану позивний дуже подобався ще з того самого 2014 року. Згодом сутністю «Бобра» як воїна на бойових завданнях стало саме «вгризатися у ворога». Хтось таки добре розумівся на позивних. Коли вперше став на захист Спочатку Юліан був гранатометником, а згодом став заступником командира батареї гаубиць. Воював у Широкиному, Іловайську (вийшов звідти за день до оточення). Згадуючи літо 2014 року, Юліан казав, що не раз прощався з життям. Пройшов Старобешеве, Оленівку біля Донецька. Десь там воїни взяли «язика» — голову сільради, який вербував «казачків» до армії так званої «ДНР». Також Юліан виконував завдання у Сєдовому за Новоазовськом, на самому кордоні з Росією. «Ми не хочемо зупинятись на Широкиному, ми хочемо пройти до Новоазовська і взяти весь сектор М під свій контроль», — говорив Юліан, поки набував бойового досвіду. Він став одним із найкращих гранатометників «Азова». Боротьба в тилу У 2015 році Юліан за станом здоров’я залишив військову службу й повернувся до цивільного життя. Того самого року його обрали депутатом Полтавської міської ради. Він очолив робочу групу з питань декомунізації, домігся перейменування значної кількості вулиць. Активний громадівець Матвійчук робив усе, щоб викорінити з Полтави прийшлий, чужий «російський дух». Прийняття міської програми національно-патріотичного виховання — один із його проєктів. Щороку військові вишколи Матвійчука проходили понад 200 юнаків і дівчат: вивчали історію України, опановували спортивне орієнтування, тактику, картографію і домедичну допомогу. А однією з найважливіших ініціатив Юліана стало створення у Полтаві Меморіалу загиблим за Україну військовим. «Свобода» як ВО і як вибір Як патріоту, активісту та комбатанту Юліанові були близькі цінності свободівців. Тож депутатом Полтавської міської ради він двічі ставав саме від цього всеукраїнського об’єднання: в 2015 та 2020 роках. До цього був молодіжний осередок партії: з 2011 року Юліан Матвійчук — голова Полтавської молодіжної організації «Студентська Свобода». Згодом — лідерство в полтавському осередку ВО. Назагал у Юліана був особливий магнетизм особистості: він умів об’єднувати людей довкола себе та важливої справи. Знаходив спільну мову з усіма, бо давно полишив немудре заняття всіх підганяти під власні стандарти. Мав життєву мудрість і сприймав людей такими, як вони є. Багато хто казав, що долучився до активізму в тому числі і через харизму Юліана. Кадетський корпус у Полтаві Культурна спадщина в уяві Юліана має бути не продана, занедбана чи забудована, а збережена. Як співзасновник ГО «Save Poltava» і як депутат міської ради Матвійчук опікувався поверненням перлини Полтави — Кадетського корпусу — у державну власність. Пам’ятку архітектури національного значення з фасадом в 132 метри на Круглій площі (1835) в 2004-му продали ізраїльському бізнесмену. Після пожежі в 2015-му повернули у комунальну власність. Восени 2018-го Юліан ініціював процес передачі Корпусу на баланс Державної судової адміністрації, аби відреставрувати й облаштувати в ньому місцеві суди. Він сам займався підготовкою документації та переговорним процесом. В 2019 році процес завершився успішно, зокрема в будівлі вдалося провести термінові протиаварійні роботи. На жаль, вторгнення та загибель Юліана призупинили процес, який, можливо, підхоплять активісти. «Я (Рома́нтика)» Місце для романтики в житті Юліан залишав завжди. Спочатку він і Лілія, на той час іще майбутня дружина, довго відкладали гроші на весілля своєї мрії. За два роки стали під вінець — у національному вбранні, з традиційними обрядами й троїстими музиками, в колі рідних та друзів. Через рік після одруження Юліан, повернувшись уже з бойових завдань на Харківщині, ніс службу в Полтаві. Лілія тоді хвилювалася, чи зможуть вони побачитися у день річниці. Вранці романтик Юліан подзвонив коханій: «Виглянь у шибку». А там — цілий дрон із привітанням: «Із річницею! Кохаю тебе до нестями». Невдовзі Юліан сам прийшов із квітами. Так щодня, невимушено вмів дарувати щастя рідним. Знав, що буде вторгнення За три тижні до повномасштабного вторгнення Юліан разом із побратимами звернувся до військкомату: перевірити документи і нагадати про себе. Свою позицію й бажання стати на захист України висловив словами «Я є. Я готовий!». 24 лютого, прокинувшись від вибухів і літаків, Юліан спокійно зібрався, відвіз дружину й доньку до батьків і вже ввечері був на кордоні Сумської та Полтавської областей. У перші тижні війни він не просто виконував завдання, а й організовував оборону, будував укріплення, відповідав за побратимів. Лілія згадує, що в ті перші тижні та місяці війни в Юліана не було ані паніки, ані стану «все пропало», як в інших. Навіть прильоти «калібрів» на їхні позиції поруч він міг обговорювати з Лілією — бо ж вона не тільки дружина, але й найкращий друг. А ще Юліан просто вірив у перемогу добра. Нашу Перемогу. Працював 24/7 З початком повномасштабного вторгнення Юліан у складі тероборони став на захист України. Служив на кордоні із Сумщиною, на Харківщині та Донеччині. Спершу був гранатометником в «Азові», а потім долучився до ним-таки співініційованого підрозділу аеророзвідки «Соловей». На відпочинок часу майже не мав. Як повертався з бойових позицій — перепрошивав дрони, монтував відео, займався іншими військовими потребами. Юліан завжди шукав можливість бути корисним, бути ефективним, не байдикувати. За цим цейтнотом ніколи не думав про смерть. Часто казав друзям та дружині, що не варто матеріалізувати погані чи чорні думки, краще налаштовуватися на найліпше. Так і жив. Життєві цінності Одна з рис Юліана — проста життєва мудрість: завжди вмів знайти вихід зі складної ситуації, швидко полагодити щось чи зробити своїми руками. Хай за що брався — все виходило легко. Міг із залишків кухонного фасаду створити місце-столик для читання. Сам відремонтував балкон у квартирі. Час від часу Юліан відчував потребу заземлюватися та переключатися від активної громадської роботи, і майстрування руками в цьому допомагало. Всім своїм рукоділлям він щиро пишався. А можливо, це було й одним з проявів дорослішання, адже в житті з’явилася родина та відповідальність за неї. Про цінність сім’ї для Юліана говорили і друзі, і побратими, і він сам. Фотоархів Одного разу у Матвійчуків «полетів» жорсткий диск із усім сімейним фотоархівом. Ліля була в розпачі: було втрачено всі відео та фото весілля, маленької Єви, спільних моментів. Юліан довго шукав, хто би міг відновити диск, і таки знайшов — через знайомих, побратимів, «п’яті руки». Так урятував пам’ять про родину. І для родини — про себе. Донечка Єва Єва — довгоочікувана для Юліана та Лілії дитина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, маленькій було всього 4 місяці. Протягом цього часу тато й доня бачилися рідко, проте в Єви ніколи не траплялося етапів «звикання» до Юліана як до незнайомої людини, коли він вертався додому. Татова донечка його пам’ятала. А ще вона завжди реагує на чоловіків із такою ж бородою, як у нього. Лілія Матвійчук розповіла, що між татом та малою завжди був дуже сильний зв’язок: «Коли він мав можливість вийти на відеозв’язок, вона любила щось розповідати йому своєю дитячою мовою, хвалилася новими іграшками. І зараз, хоч іще зовсім маленька, часто згадує татка». Спання разом, читання книжок, вправа «покрути мене, татко» — так проводили свій короткий час разом Єва та Юліан. Малювання не для себе Юліан мав хист до малювання, батьки навіть відправили його на навчання в Художню школу. Але хлопець зізнавався, що, хоч і навчився малювати, — до кінця полюбити це заняття не зміг. Так у його житті сталося й зі скрипкою. Це була база «для загального розвитку». Але вміння малювати стало в пригоді — Юліан часто малював для доньки чи з нею. Єва Матвійчук також дуже любить малювати. Історик За порадою батьків після закінчення школи Юліан подав документи до Кооперативного інституту в Полтаві. Але комерційні, престижні професії його не «гріли». Тож після першого ж року навчання він забрав документи та вступив до Педагогічного Університету, на факультет історії та географії — отримувати бажаний фах вчителя історії та правознавства. І хоч Юліан не провчителював ані дня (через вторгнення Росії), знання з історії стали частиною ініційованих ним програм з національно-патріотичного виховання в його рідному місті. Він горів історією, любив розповідати, але терпіти не міг шкільної бюрократії. Тому в школу й не пішов. Юліан багато читав і знав про борців за Незалежність, когось окремого не виділяв, але точно захоплювався Степаном Бандерою, Романом Шухевичем та Євгеном Коновальцем. З останнім у них збігається дата народження — 14 червня. Але це не єдиний символізм. Юліан Матвійчук похований 23 травня — в день загибелі Євгена Коновальця, в День Героїв. Перстень аеророзвідки Юліан та Лілія любили дивувати одне одного. Щороку мали надзавдання — вразити подарунком до знакової дати. У Матвійчука вже був перстень з шевроном «Азову», який він спочатку загубив, а потім за допомогою одного ювеліра відновив. Тож Лілія вирішила на черговий день народження чоловіка створити схожий перстень із шевроном його групи аеророзвідки Solovey. Навіть думала приїхати з подарунком ближче до фронту, витягти Юліана під надуманим приводом на «зустріч» через побратимів. Хотіла побачити його щасливі очі. На жаль, Юліан усього один місяць не дожив до свого 34-річчя. А каблучку-подарунок Лілія подарувала командирові й другу чоловіка — Ігореві Скляру. Останнє завдання Як аеророзвідник Юліан працював з різними системами — від мінометів до HIMARS, точно наводячи вогонь на позиції противника. Проте його місія полягала не лише у влучності ударів. Так, у березні 2023 року Юліан координував виведення з оточення взводу морської піхоти, а згодом супроводжував із повітря медичну евакуацію командира одного з батальйонів ЗСУ. Тож один із найефективніших екіпажів в оперативно-тактичному угрупованні «Донецьк», яким командував Юліан, не залишився непоміченим для ворога. Останнє завдання хлопців — коригування вогню важкої артилерії в районі Донецька (Георгіївка). Саме там Юліан «Бобер» Матвійчук отримав важке поранення, яке стало смертельним. Авторка тексту Світлана Кравчук ілюстраторка Наталія Гончарова верифікувала дружина Юліана Лілія Матвійчук стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Сергій Тимошенко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/serhii-tymoshenko/): Архітектор, митець українського модерну Талановитий архітектор, автор проєктів понад 400 будівель та споруд, у тому числі надгробної плити на могилі українського державного діяча Симона Петлюри в Парижі. Один із засновників українського архітектурного модерну, його вірний будівничий. Учасник Визвольних змагань 1917–1921 років. Ініціатор створення Українського архітектурного інституту у Києві та багаторічний ректор Української господарської академії в Чехословаччині. Учасник Другого Зимового походу армії УНР. Автор проєктів церков, шкіл, маєтків, земств і вокзалів — усього спектру цивільного будівництва. З простої родини Сергій Тимошенко народився в селі Базилівка (нині — Сумська область). Батько хлопчика був кріпаком, але отримав «вольну» і, набувши капітал, одружився з донькою відставного військового Юзефіною Сарнавською, полькою за походженням. Початкову освіту Сергій здобув удома. Початок громадського життя Сергій бере участь у демонстраціях, отримує поранення, що призводять до проблем із зором. Згодом стає членом першої української політичної партії РУП (Революційної української партії). Харківський період Тимошенко переїжджає до Харкова, де проєктує лінії залізниці та маєтки знатних харків’ян — Бойка, Попова, Лазарєвих та інших. Він навіть організовує власне архітектурне бюро-майстерню, яке виконувало на замовлення проєкти цивільного і промислового будівництва. Міністр у походах Тимошенко стає одним із провідних діячів Слобожанщини. Обіймає посаду губернського комісара Харківщини. Пізніше — член Центральної Ради та голова Селянського з’їзду Слобідської України. Очолює міністерство шляхів сполучення. Як вояк бере участь у Другому зимовому поході УНР. Архітектор у Львові Після поразки революції їде на захід України. Проєктує церкви у передмісті Львова (Церква Святого Андрія, Клепарів) та монастир студитів у селі Зарваниця. Освітянство в еміграції Протягом наступних п’яти років архітектор перебуває у Чехословаччині. Там працює професором в Українській господарській академії (УГА), пізніше стає ректором Подебрадської академії та Української студії пластичного мистецтва. Там вчить архітектурі й будівничій справі українців в екзилі. Українець в Польщі Тимошенко повертається до Луцька, приймає польське громадянство. Очолює Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Починає боротьбу за інтереси православної церкви в підпольській Україні. Політик чи архітектор Цей рік — кульмінаційний момент у громадській діяльності Тимошенка. Спочатку він стає послом до польського Сейму, потім очолює Волинське українське об’єднання (ВУО) та Українську парламентарну репрезентацію Волині. У 1938 році стає сенатором Польської Республіки. Весь цей час він легальними методами намагається захищати українські інтереси. Смерть на чужині Після закінчення війни Тимошенко емігрує до США, де продовжує проєктувати будівлі та споруди. Він створює кілька церков та надгробних пам’ятників, що були зведені в Канаді та країнах Південної Америки. Помирає архітектор у Пало-Альто (Каліфорнія), де й похований. Сергій Тимошенко, майбутній видатний архітектор, який спроєктував понад 400 споруд, народився у 1881 році в селі Базилівка (нині — Сумська область). Його батько Прокіп був селянином, однак з підприємницьким хистом. Він закінчив Харківські курси землемірів — така професія могла тоді прогодувати родину. Землемір Прокіп назбирав чималий капітал, і навіть придбав в одної поміщиці для родини панський (казали на нього — гетьманський) маєток.  Мати, Юзефіна Сарнавська, походила з польської родини, була випускницею Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві. Крім Сергія, в сім’ї було ще троє дітей — Степан, який пізніше стане відомим вченим у галузі теоретичної механіки та членом Національної академії наук США, Володимир — майбутній знаний економіст та член української делегації на Паризькій мирній конференції, та Анна. Всі троє братів Тимошенків волею долі опинилися в еміграції, а молодша сестра Анна прожила в СССР усе своє життя. Початкову освіту Сергій здобув удома. Після закінчення Роменського реального училища поїхав навчатися до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Тут встигав і будівничу справу вивчати, й активну діяльність у нелегальних українських організаціях провадити. В 1902 році Сергій стає головою Української громади при Інституті. А ще бере участь в демонстраціях, навіть двічі отримує поранення, потрапляє до в’язниці, через що набуває проблем із зором. У 1903 році Сергій стає членом першої української політичної партії РУП (Революційної української партії). Як молодий партієць Тимошенко виконував різні ризиковані доручення, зокрема першим випробував шлях постачання нелегальної літератури — зі Львова через Чернівці й аж до самого Києва, тоді ще у складі Російської імперії. Під час студентської демонстрації на Печерському мосту в Києві в січні 1905 року Сергій був поранений і вижив лише дивом. Згодом РУП розпадається на кілька партій. Тимошенко долучається до однієї з частин, УСДРП — Української соціал-демократичної робітничої партії. А згодом очолює нелегальний студентський гурток прибічників розвитку української архітектури «Громада». Бо хоч він і не аполітичний, все ж його покликання — архітектура. Після закінчення навчання Сергій Тимошенко спочатку працює кілька років у Києві — техніком на будівництві станції «Київ-Товарний» та Київського державного банку на Липках (нині — Національний банк України). Саме тут, в Києві, Тимошенко став молодим татом: в нього народився син Олександр, також архітектор в майбутньому. Згодом митець переїздить на Волинь. У Ковелі, залишає по собі багато архітектурних споруд: залізничну станцію «Ковель» (проєкт Олександра Вербицького), школу, інтернат, земський повітовий шпиталь та жіночу гімназію ім. Пирогової. З 1908 року Тимошенко оселяється в Києві на постійній основі, влаштувавшись до дирекції Південно-Західної залізниці. В столиці митець зовсім не стримував своєї ідентичності, тож в українському стилі ним були спроєктовані досі добре відомі киянам будівлі: будинок лікаря Йосипа Юркевича (спільно з архітектором Миколою Шехоніним) на вулиці Паньківській та інженера Степана Лаврентьєва на Благовіщенській (нині — вулиця Саксаганського). Обидві витримані в стилі українського архітектурного модерну (УАМ): того самого, що базувався на засадах рідного та пишного українського ж бароко. «Відмітився» молодий архітектор у цей період і в київській «Просвіті», очолюваній Борисом Грінченком. Пізніше Тимошенка як уже відомого інженера запрошують на будівництво Південно-Донецької залізниці на Харківщину — проєктувати будинки управління залізницею та залізничні лінії.  У Харкові архітектор, що набув певного досвіду та популярності, відкрив власне бюро-майстерню, в якому працював як над промисловими, так і над цивільними об’єктами. Зокрема, він проєктував курортні комплекси на узбережжі Чорного моря, у Слов’янську й Святогірську, будівлі Костянтиноградської повітової земської управи, кустарного складу-музею в Полтаві, кількох народних домів на Полтавщині тощо. У 1912 році Українське художньо-архітектурне відділення Харківського літературно-художнього гуртка ініціює конкурс на проєкт надгробного пам’ятника в українському стилі для могили композитора Миколи Лисенка. Журі цього конкурсу віддало першу премію (а саме 100 рублів) Тимошенкові за його роботу під девізом «Око». Це була невелика пропорційна каплиця цікавої форми з бронзовим барельєфним портретом покійного композитора. Члени журі тоді зауважили: «У проекті помітна деяка — дуже, втім, поміркована — модернізація українського стилю». Архітектор не зраджував обраному напряму.  На жаль, проєкт Тимошенка так і не був втілений в життя. Всім було «не до того»: Перша світова війна, переворот у Петрограді 1917 року, Визвольні змагання. Події тих років не залишають молодого українського архітектора байдужим. Зрештою він стає одним із провідних політичних діячів Слобожанщини. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського Тимошенка призначають губернським комісаром Харківщини, згодом обирають членом Центральної Ради та головою Селянського з’їзду Слобідської України.  Зима 1918–1919 років. Більшовики наступають на Харків, тож Сергій Тимошенко терміново виїжджає до Києва — просити про військову допомогу. Однак Володимир Винниченко (тогочасний Голова Директорії УНР) не повірив словам архітектора, тож Харків невдовзі окупували більшовики. Тут, на Слобожанщині, куди Тимошенко більше так і не повернувся, залишилося все майно й архів митця, всі його праці та проєкти в українському стилі. Доля документів невідома. У період Директорії Тимошенко отримав посаду міністра шляхів. Точніше, так: він був міністром шляхів у кількох урядах — Ісаака Мазепи (1919), В’ячеслава Прокоповича (1920) та Андрія Лівицького (1921). Коли ж державний високопосадовець Тимошенко брав участь у бойових діях (зокрема в Другому зимовому поході Армії УНР), то напівжартома казав: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».  Як міністр шляхів Сергій Тимошенко був залучений у процеси евакуації/реевакуації та відбудови залізниць у смузі військових дій армії УНР. Щоб залучити фінанси та ресурси для відбудови, він виступав у ролях не тільки архітектора чи міністра, але й трохи дипломата: провадив переговори з закордонними дипломатичними представництвами та консорціумами. Як ми знаємо, тоді європейці залишилися «глухими» до волань про допомогу від молодої Української держави, яка не встояла без зовнішньої підтримки. Через поразку Української революції Тимошенко вимушено емігрував. Першою точкою на цьому шляху став Тарнов (Польща). Роботу в уряді УНР не припиняє (щоправда, відтепер це уряд в екзилі). А ще складає план відбудови транспортних шляхів України після майбутньої перемоги та бере участь у підготовці Другого зимового походу армії УНР. У серпні 1921 року через незгоду з політикою Симона Петлюри Сергій Тимошенко покидає уряд. Проте не армію УНР: він бере участь у Другому зимовому поході та разом з іншими вояками долає важкий шлях аж до останнього бою під містечком Базар. За сміливість Сергія Тимошенка було нагороджено Хрестом Симона Петлюри. А на початку 1922-го йому навіть пропонували посаду Міністра внутрішніх справ УНР, та він відмовився. З політикою в його житті було покінчено. Після поразки Другого зимового походу частин армії УНР (як останньої спроби втримати незалежність) наприкінці 1921 року тепер уже колишній міністр шляхів переїздить до Львова, де знову працює за фахом. Окрім різноманітних архітектурно-інженерних проєктів, будівництва церков і цивільних будинків, Тимошенко активно працює в царині українського мистецтва. Його твори експонувалися щонайменше на чотирьох місцевих виставках.  Львову архітектор українського модерну також подарував багато чого. Серед спроєктованих ним об’єктів — греко-католицька церква Святих Андрія і Йосафата в селі Левандівка, монастир Святого Іоанна Хрестителя в селі Зарваниця, церква Святого Андрія Первозваного в селі Клепарів, церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Мразниця (нині місто Борислав), дерев’яна церква Святої Покрови в селі Бронники. І ще багато реалізованих і нереалізованих проєктів: церкви, школи, ратуші, готелі, музеї, маєтки, вілли, надгробні пам’ятники і навіть… газетні кіоски. Не вистачало Тимошенку лише викладацької практики. Тож за порадою старшого брата Степана митець звернувся до професорської ради Загребської політехніки з проханням про працевлаштування і навіть отримав згоду. Однак працювати йому довелося в Українській господарській академії (УГА) в Чехословаччині. Там Сергій спочатку викладав, «професорствував», був деканом інженерного факультету, а потім обіймав посаду ректора, завдяки якій намагався знайти гроші на Академію. Це був його перший і останній ректорський термін. На другий рік Тимошенка хоч і обрали, проте такий вибір ректора не затвердив міністр землеробства Чехословаччини.  Уже не політик, але досі активний громадський діяч Сергій Тимошенко в 1929 році підписує протест викладацького складу Подєбрадської академії проти масових арештів в УРСР, зокрема у справі сумнозвісної Спілки визволення України (СВУ). В екзилі ж тоді діяв аналог СВУ: Братство української державності (БУД) — таємна організація української політичної еліти, створена для боротьби проти більшовиків. Сергій Тимошенко був членом подєбрадського осередку БУД. Неприхильне ставлення чехословацької влади до проукраїнського Тимошенка спонукало архітектора прийняти польське громадянство та наприкінці 1929-го переїхати до Луцька (тоді — Волинське воєводство). Тут він по черзі: інженер в окружному земському уряді, очільник будівельного відділу Окружного земельного управління, депутат Луцької міської ради. Все це на додаток до архітектури. На Волині Тимошенко спроєктував понад 40 цивільних споруд, а також кілька церков, каплиць-усипальниць та надгробних пам’ятників (зокрема Генералу Олексію Алмазову).  Цей період життя Сергія Тимошенка — чи не найактивніший. Доля національної спадщини, її поповнення та нові взірці — те, чим він опікується в цей час. Зокрема стає автором проєкту Покровської церкви в українському стилі в селі Гораймівка (Волинська область). У цьому ж стилі за проєктом Сергія було відновлено церкву XVII століття Хрестовоздвиженського братства у Луцьку. Архітектор також долучився до ремонтно-реставраційних робіт фасаду Василівської церкви-ротонди у Володимирі — пам’ятки архітектури ХІІ століття. А ще Тимошенко в Луцьку мав приватну практику: він будував багато вілл та котеджів для родин містян.  На Волині Тимошенко також проявляється як активний громадський та політичний діяч. Як щирий вірянин він долучається до процесів українізації православної церкви — в ролі голови Ради Луцького Чеснохресного братства та як очільник Товариства прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Апогеєм діяльності Тимошенка тут стає, зокрема, поставлене польській владі питання про відкриття теологічного ліцею в Кременці та подібні кроки.  А що про політику тих часів? Що можна сказати про українське суспільство кінця 30-х років? Якщо коротко, це кілька активних сил та організацій, катастрофічно непримиренних між собою. Лінією розколу й боротьби між усіма було те чи інше розуміння, як жити українцям далі. Так, національні сили на кшталт ОУН спиралися на власні сили і боролися за соборну Українську державу, прагнули досягти звільнення наших теренів з-під будь-чийого панування (хай то Польща, СССР чи Румунія). Натомість комуністи та їхні прихильники бачили Україну радянською і стверджували, що фактично український народ уже здобув суверенну державу у складі Радянського Союзу. Був іще один напрям — так звані «угодовці» з орієнтиром на лояльність українців до Польщі та її влади на українських теренах, мирне співжиття з поляками, визнання лідерства (прометеїзму) Польщі в боротьбі проти СССР.  Такою організацією на Волині було Волинське українське об’єднання (ВУО), до якого долучився й архітектор Тимошенко. Ймовірно, так сталося в силу його ліберальних переконань та світогляду. У складі ВУО Тимошенко як його фундатор, учасник, а згодом очільник репрезентував Волинський край у польському парламенті (посол до Сейму, сенатор). Хай як ми можемо оцінювати діяльність угодовських організацій зараз, у 1933 році саме завдяки ВУО було створено Волинський громадський комітет допомоги голодуючим на Україні, заступником голови якого став Сергій Тимошенко, а скарбничим — Олексій Алмазов, Генерал Армії УНР.  До громадської роботи додавалася й культурно-освітня: управа організації «Рідна хата», Товариства імені Лесі Українки, очільництво Українського спортивного товариства «Стир» та Видавничого товариства імені Костянтина Острозького. Тож, Сергій Тимошенко довоєнного зразка прагнув легально та в мирний, партнерський щодо польської влади спосіб захищати інтереси українців. Проте і активну громадську діяльність Сергія, і мирне будівництво перекреслила Друга світова війна. Варшава, Люблін, Луцьк — міста, які він змінює в ті часи. Цей період архітектор описував згодом як найважчий у житті: «Опісля — ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню». Якось на святкуванні річниці Тараса Шевченка у Празі Сергія Прокоповича побачив Василь Іванис, борець за українську Кубань. Згодом він писав у спогадах: «…вразила фігура проф. С. П. Тимошенка, худощавого, як з хреста знятого». Василь, який ніколи його ще таким не бачив, запитав: «Що з ним, хворів довго чи що?» — та одержав відповідь, що, мовляв, «то його так приправила праця в технічній німецькій організації Тодта».  В Німеччині Тимошенкові довелося перебувати у кількох Ді-Пі таборах для переміщених осіб, тож його стан зрозумілий. Лише в 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира митець переїхав до США й останні роки провів у Пало-Альто в Каліфорнії. Ані підірване здоров’я, ані туга за Україною, не завадили архітекторові робити своє: проєктувати церкви, пам’ятники в Канаді та Південній Америці.  6 липня 1950 року Сергія Тимошенка не стало. Останній спочинок він знайшов у Пало-Альто. Архітектор для Волині Тимошенко доклав чималих зусиль до розбудови Волині. Перебуваючи в Луцьку, він спроєктував понад 40 споруд: церков, усипальниць і надгробних пам’ятників (зокрема Генералу Олексію Алмазову). За його проєктом було відновлено церкву XVII століття Хрестовоздвиженського братства у Луцьку. А ще на початку XX століття під його керівництвом створили залізничний вокзал у Ковелі. Крім того, архітектор керував роботами з побудови приміщень для паровозних та кондукторських бригад. За проєктами Тимошенка спорудили земський шпиталь (амбулаторію) та жіночу гімназію. Чимало з цих споруд — щоправда, в дещо реконструйованому вигляді — прикрашають Ковель і сьогодні. Визнання у Польщі Щодо окремих робіт Сергія Тимошенка свого часу схвально відгукнулася польська влада. Зокрема, у 1930-х роках Міністерство землеробства Польщі рекомендувало його проєкти хуторів та овочевих складів як взірцеві для впровадження по всій території Другої Речі Посполитої, а не тільки на Волині. Здобутки митця постійно відзначали, акцентуючи на тому, що він поєднує стародавні форми українського бароко й елементи українських архітектурних форм сільського будівництва з формою куба. І хоч будував Тимошенко в національному стилі, не забував і про модерні вимоги до гігієни та санітарії навіть у забудові традиційних сіл та хуторів. Батько української залізниці У 1909 році Тимошенка як здібного і вже відомого архітектора запросили працювати на будівництві Південно-Донецької залізниці. Він переїжджає до Харкова, де проєктує лінії Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Гришине-Рівне, Яма-Бахмут-Микитівка — вкриває шляхами й коліями Слобожанщину та Донеччину. Новий архітектурний стиль Сергій Тимошенко увійшов в історію як розробник нового архітектурного стилю — українського модерну початку ХХ століття. Митець завжди цікавився історією української архітектури, вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва, зокрема, козацького бароко, тож і застосував історичний досвід та знання на практиці. Спроєктовані ним будівлі втілюють традиції українського житлового будівництва. Тимошенко надавав перевагу цеглі щонайменше двох кольорів, що додавало фасадам мальовничості, певного шику й упізнаваності. Двоколірність, або ж біхромію, він застосовував часто і повсюдно — від Кубані до Галичини. Чи не найбільше любив поєднання білої і червоної цегли. Дипломатія на Кубані Для антибільшовицької боротьби всі методи завжди добрі. УНР у 1920-му шукала союзників усюди по території колишньої російської імперії. Звернули погляди й у бік Кубанського Краю (Кубанська Народна Республіка). З ними тоді хотіли реалізувати проєкт Чорноморської федерації проти більшовиків. 7 серпня 1920 року у Варшаві між урядами Української Народної Республіки і Кубанського Краю був підписаний союзний договір: про визнання незалежності обох держав, співпрацю та взаємодопомогу. Одним із авторів та підписантів був Сергій Тимошенко. Значення цього договору, однак, залишилося символічним через обставини того часу, й він не мав жодних політично-військових наслідків. Взірцева залізниця У 1921 році в Тарнові Тимошенко не гаяв часу — складав план відбудови транспортної мережі України, знищеної через війну та революційні події. З щирою вірою в повернення уряду УНР додому митець пропонував відбудовувати українську залізницю не за старим лекалом, а за найкращими європейськими зразками того часу. Зокрема, саме він агітував перейти на євроколію завширшки 1435 мм, відповідний для такої ширини рухомий склад і навіть надав на розгляд Директорії спеціальний законопроєкт про «перешивку колії». З цією ж метою інженер Тимошенко вивчав стан мереж та сполучення у сусідів, цікавився придбанням матеріалів і документації, необхідної для такого глобального проєкту. На жаль, життя архітектора звернуло не на ту колію. Міністр-вояк Армії УНР В період Директорії з 1918 року Тимошенко обіймав посаду міністра шляхів Української Народної Республіки. А свої мотиви участі в Другому зимовому поході армії УНР — тогочасній військовій операції Армії УНР проти більшовиків як останній спробі втримати незалежність — пояснював просто: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр». За участь в Листопадовому рейді, як іще називають ІІ Зимовий, за те, що з вояками-побратимами дійшов аж до Базару — місця кривавої трагедії походу, Сергія нагородили Хрестом Симона Петлюри. Вимушений емігрант Після поразки Української революції Тимошенко емігрував спочатку до Польщі, а потім до Чехословаччини. Там викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах (поблизу Праги), обіймав посаду декана інженерного факультету, а згодом і ректора. Цікаво, що його добрим товаришем був Іван Шовгенів — батько поетки й діячки ОУН Олени Теліги. Лектор-практик Репутація чудового лектора, який будує не тільки в теорії, але й на практиці, супроводжувала Сергія Тимошенка. Як згадували колеги: «На теоретичних годинах з будівництва та технології будівельних матеріалів професор С. Тимошенко представляв таку силу прикладів із своєї багатої і цікавої практики, що теорія переставала бути сухою». Його курс лекцій «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди та виготовлення» навіть вийшов у Празі друком. Окрім Академії в Подєбрадах, Тимошенко викладав і в інших вищих школах. Наприклад, очолив клас архітектури в Українській студії пластичного мистецтва. Українізація Православної церкви у Польщі Сергій Тимошенко активно виступав за українізацію Православної церкви у Польщі. Очолював Товариство прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Домагався задоволення церковно-релігійних потреб кожної нації, відновлення релігійно-національних традицій українства, підготовку Помісного собору Православної церкви у Польщі. Члени Товариства видали тоді чотири номери часопису «За соборність». Осмислення спадщини У 2021 році за підтримки Українського культурного фонду з’явилася праця «Сергій Тимошенко. Повернення» за редакцією Ольги Михайлишин, створена цілою командою дослідників. Це перша спроба систематизувати повний перелік об’єктів, створених видатним українським архітектором. Загалом у відомому тепер доробку Тимошенка — близько 400 різних комплексів і споруд. Їхня географія простягається від Сакартвело, України, Польщі, Чехії й аж до Аргентини, Парагваю, Канади і США. Продовжив справу батька Син Сергія, Олександр Тимошенко — американський архітектор. Він народився в 1909 році в Києві, коли його татові було лише 18 років. На жаль, відомостей про матір Олександра, дружину Тимошенка, не збереглося. Про самого Олександра також відомо не надто багато: закінчив Празьку політехніку, став архітектором, пішов батьковим шляхом. Свій талант проєктувальника за волею долі розвивав за океаном. Зокрема, Олександр архітектурно оформив станції вашингтонського метрополітену, який дуже вигідно відрізняється від нью-йоркського, а ще зводив колоритні хмарочоси у Нью-Йорку. Крім того, активно підтримував українську діаспору й став фундатором Товариства українських інженерів Америки. Брати науки Старший брат Тимошенка Степан став визначним науковцем у галузі теоретичної механіки й опору матеріалів, професором кількох вітчизняних і американських університетів, одним із організаторів і перших академіків Української академії наук. Основоположник теорії міцності матеріалів, теорії пружності та коливань. Молодший брат Володимир — економіст за фахом, учасник Української революції, заступник міністра торгівлі та промисловості в уряді Павла Скоропадського, співробітник Міністерства торгівлі США. Всі троє братів стали емігрантами, а ось сестра Анна все життя прожила в СРСР. Спадщина Усі 400 проєктів та споруд митця не перелічити, але варто знати хоча б основні з них. В Харкові це будівлі в українському стилі: прибутковий будинок (вулиця Георгія Тарасенка), будинки Попова, Бойка, проєкти міст-садів та грандіозний проєкт церкви на 2 тисячі парафіян. В місті Лубни — каплиця-усипальниця Шеметів, Михайла Казиміровича, його дружини і дочки. На Волині — Покровська церква в Гораймівці, Церква у Прилуцькому. На Львівщині — Храм Успіння Пресвятої Богородиці в Бориславі. В Києві — Житловий прибутковий будинок на Паньківськиій, 8 (разом з архітектором Миколою Шехоніним). На Рівненщині — Покровська церква в Бронниках. Луцькі будівлі Тимошенка У Луцьку, окрім громадського життя, Тимошенко мав ще й приватну архітектурну практику: створював модні за дизайном і втіленням будинки для лучан. Переважно творив у стилі улюбленого ним європейського модернізму з українським обличчям, бо 1930-ті — це саме ця доба. Той самий модернізм — це «геометризований» і дуже раціоналістичний дизайн, без декору чи майже без нього. Таких будівель, відмінних від звичних традиційних хат чи садиб тієї доби, Тимошенко звів у Луцьку багатенько. Наразі відомо щонайменше 22 «адреси Тимошенка», 19 з яких — його проєкти, а 3 — будинки, в яких він мешкав. В «доброму гуморі» збереглося 14 котеджів. Деякі значно перебудовані, в більшості з них живуть містяни. Є чудова гугл-карта «Будинки архітектора Тимошенка в Луцьку», на якій позначені адреси, розміщені свіжі фото й знімки проєктів цих будівель, створених рукою Тимошенка, якщо такі були знайдені в архівах. Вшанування На честь братів Володимира, Степана та Сергія Тимошенків у Конотопі та Львові названо вулиці. Вулиця власне Сергія Тимошенка як архітектора та інженера є в містах Ковель і Луцьк. В 2020 році у Луцьку була створена інтерактивна карта модерних будинків архітектора Сергія Тимошенка. Пам’ятний знак Тимошенкам відкрили в центрі села Шпотівка Дубов’язівської селищної ради Конотопського району на Сумщині, де народилися брати. А меморіальні дошки на честь видатного архітектора розміщено в Луцьку та Харкові. Авторка та верифікаторка Світлана Гаврилюк ілюстраторка Лада Гентош стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Дмитро «Брат» Коряк](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/dmytro-koriak/): Доброволець, учасник АТО, діяч Безстрашний воїн, який героїчно захищав Україну на сході. Доброволець полку «Азов» Національної Гвардії України з 2014 року з позивним «Брат». Активний учасник Революції Гідності, в тому числі пекельних подій 18–20 лютого 2013 року. Сотник Самооборони Майдану. Очільник Полтавської Самооборони Майдану. Патріот, громадівець, що вболівав за оновлену Україну та гуртував людей: на зміни, очищення міста від нелегального бізнесу, декомунізацію, на захист Батьківщини. Той, хто жив як воїн і загинув як воїн, з честю обороняючи рідну землю. Полтава-Миргород Дмитро Коряк народився у Полтаві 25 квітня 1989 року. Згодом родина переїхала до міста Миргород Полтавської області. У школі мав прізвисько «філософ» — за вміння дивитись у саму суть речей, а також за чуйний та добрий характер. Після закінчення міської школи №5 переїхав до Полтави та продовжив навчання у Полтавській політехніці на електромеханічному факультеті. Навчання в Політехніці У 2006 році Дмитро вступив на електромеханічний факультет Полтавської політехніки. Викладачка Надія Кочерга згадувала Дмитра як начитаного й кмітливого студента, а також як надзвичайно чуйну людину — вже з університетських років Дмитро працював, адже хотів допомагати мамі, яку дуже любив. З Полтави до Києва Після закінчення університету Дмитро з 2011 року працює підрядником у Полтаві на будівництві. В грудні 2013 року, дізнавшись про побиття студентів у столиці, відчув потребу відстояти справедливість і поїхав на Майдан у Київ. Революція Гідності Упродовж революційної зими Дмитро курсував між Києвом та Полтавою: згуртовував протестувальників у Полтаві, перешкоджав поїздкам «тітушок» у столицю, став сотником полтавської сотні у Києві. У найгарячіший період 18–20 лютого, коли міліція не пускала людей до столиці, він приїхав до Києва 19 лютого автобусом з «тітушками», замаскувавшись під одного з них. Початок війни на сході України Навесні 2014 року Дмитро повертається до Полтави. Продовжує громадську діяльність: пікети міської ради з метою відставки проросійського мера Мамая, декомунізація та «ленінопад» на Полтавщині (в Чутовому, Решетилівці, Котельві, Нових Санжарах, на Кобеляччині). Після початку російського вторгнення на сході України Дмитро стає одним із очільників «Самооборони Полтавського Майдану». Водночас починає шукати підрозділ, в лавах якого хотів би стати на захист України. «Азовець» У серпні 2014 року Дмитро приєднався до захисту України на передовій. Шукав підрозділ, який уже воює, має бойовий досвід. Так обрав «Азов» — саме там знайшлося багато патріотів та однодумців. Бойове хрещення Побратими, зокрема Андрій Олефіренко, згадували «Брата» (позивний Дмитра) як безстрашного та завзятого воїна: він виходив чергувати в найнебезпечніший час доби та у найнебезпечніші місця, весь час присвячував вивченню нового озброєння та техніки, почувався впевнено та спокійно навіть під ворожими «градами». Бойове хрещення Коряк прийняв 4 вересня 2014 року поблизу Широкиного Донецької області. Відпустка Після ротації восени 2014 року Дмитро пішов у свою першу відпустку. Ненадовго повернувся до Полтави, де продовжив діяльність у «Самообороні Майдану». Тоді ж брав активну участь у парламентських виборах, але вже взимку знову повернувся на передову до побратимів. Загибель Дмитро повернувся до Маріуполя взимку 2015 року. 10 лютого розпочалась Павлопіль-Широкинська наступальна операція. 11 лютого під час штурму ворожого блокпоста Дмитро загинув від осколків міни поблизу села Саханка. «Брат» загинув як справжній воїн, з автоматом у руках, із зосередженим виразом обличчя. В «Азові» його донині згадують як «азовського легіонера», готового поцілити у ворога навіть в останню мить життя. Вшанування Улітку 2015 року на центральному корпусі Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка педагоги та студенти встановили меморіальну дошку Дмитрові Коряку — своєму випускникові, мужньому воїну-патріоту, відзначеному Президентом України орденом «За мужність» (посмертно). Дмитро Коряк народився 25 квітня 1989 року в Полтаві. Коли хлопчику виповнився місяць, мама та син переїхали до Миргорода. Тут він і провів свої перші 17 років: родина, дитсадок, школа №5. Ще дитиною хлопець отримав прізвисько «філософ» за вміння дивитись у саму суть речей. Мама, Тамара Олексіївна Коряк, так згадувала про синове дитинство та його оту просту «філософію»: «Пам’ятаю, коли Дмитрикові було 6 років, ми пішли на гостину до знайомих. А до них якраз приїхали родичі з Москви з хлопчиком Романом, однолітком Діми. Діти бавилися іграшками та спілкувалися. Але Дмитрик розмовляв із ним тільки українською мовою. Роман почав глузувати з цього приводу, адже тоді було справжнє засилля російської мови. Знялася дитяча бійка… На питання: “Що трапилося?” — Діма відповів: “Я бився за праве діло”». Після закінчення школи Дмитро переїхав до Полтави навчатися у «Політехніці» — Полтавському національному технічному університеті імені Юрія Кондратюка — на електромеханічному факультеті за спеціальністю «Технології машинобудування».  Чимала родина, щасливе дитинство десяти власних дітей і великий будинок під Полтавою — прості тогочасні мрії юнака, що був єдиною дитиною в своїй родині. Дмитро Коряк і справді завжди турбувався про близьких. Наприклад, щоб допомагати мамі Тамарі Олексіївні, працювати почав іще зі студентських років. Проте й навчання не закидав і в 2011 році закінчив університет, отримав фах інженера-механіка. Викладачі завжди згадують, що був компанійським, веселим, допитливим. Характер справжнього лідера.  Після університету Дмитро залишається у Полтаві та працює підрядником на будівництві. До побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року та початку Революції Гідності Дмитро вважав себе аполітичним, мало цікавився державотворенням, навіть новин не дивився. Про події в Києві юнак дізнався випадково, підслухавши розмову у магазині. Після цього все ж подивився новини — і був приголомшений побаченим та почутим. Тож на початку грудня він, молодий полтавець, вже був в епіцентрі подій у Києві. Тут долучився до Свободівської сотні Самооборони Майдану та очолив одну зі змін охорони МЦКМ («Жовтневий»). 11 грудня 2013 року під час першого штурму Майдану, Дмитро стояв у перших рядах — на барикадах вулиці Інститутської.  Упродовж усієї зими 2013–2014 років Дмитро курсував між Києвом та Полтавою: згуртовував протестувальників у Полтаві, щоб були надійною стіною й опором міста, перешкоджав поїздкам «тітушок» у столицю і врешті став сотником полтавської сотні у Києві. У найгарячіший період лютого 2013 року, коли міліція не пускала до столиці людей, 19 лютого Дмитро приїхав до Києва автобусом з «тітушками», просто замаскувавшись під одного з них. Як розповідали майданівці — побратими Дмитра, коли надійшла звістка про тотальну зачистку беркутівцями, Дмитро не полишив позицій, хоча міг би. Тож потрапив під обстріл. Життя йому врятувало лише те, що він упав за бетонну плиту, коли працювали кулі та снайпери. Після перемоги Революції Гідності Дмитро повертається до Полтави та продовжує активістську діяльність. Пікетує міську Раду з метою відставки тодішнього проросійського мера Олександра Мамая, підтримує декомунізацію та «ленінопад» у містах Полтавщини. А ще у березні 2014 року патріот-націоналіст Дмитро Коряк очолює Полтавську Самооборону Майдану. Самооборонівці під керівництвом і лідерством Дмитра займалися громадським контролем міліції, боролися з нелегальним гральним бізнесом, наркотрафіком та незаконними «розливайками» — так втілювали мрії про оновлену Україну. «Дмитро Коряк повністю занурився в атмосферу побудови нової України. Хотів юридично все оформити, їздив до Києва по цих питаннях. Був безмежно чесною, порядною людиною, готовою розбудовувати майбутнє України, працював абсолютно безкоштовно, віддавав усі сили патріотичній діяльності, закинувши свої будівельні справи, з яких раніше жив», — так згадував про Дмитра його побратим по Майдану Олександр Квітчатий із Чутового на Полтавщині. Громадської роботи в Дмитра в той період було багато. Але й про власні мрії він не забував. Здійснитися цим планам завадило лише одне — російське вторгнення в Донецьку та Луганську області України та окупація Криму. Тому вже в серпні 2014 року Дмитро став добровольцем полку спеціального призначення «Азов» Національної Гвардії України. Позивний узяв простий та щирий — «Брат». Служив у другій «залізній» сотні полку. Побратими згадували Дмитра як надзвичайно відповідальну, ініціативну й цілеспрямовану людину. Він повністю віддавався справі, був вірним собі й тому, у що вірив, весь час намагався вдосконалюватись, беззастережно рвався вперед. Хтось із побратимів розповідав, що «Брат» завжди вистрілював найбільше боєприпасів і дуже добре орієнтувався в оперативній обстановці. 11 лютого 2015 року у ході Павлопіль-Широкинської наступальної операції Дмитро загинув від осколкових поранень під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донеччини. Коли побратими знайшли тіло Дмитра, він був у стійці для стрільби з коліна, зі зброєю в руках і пальцем на спусковому гачку. «Брат» жив воїном і загинув як воїн, з честю захищаючи рідну землю.  За кілька днів до загибелі Дмитра з ним було записано інтервʼю для документального проєкту «Вавилон’13». Його слова, осмислені людьми вже після його загибелі, приголомшили багатьох: «Я просто воюю за свою країну. Якщо я зараз не буду боронити її у Маріуполі, то скоро все буде у Полтаві і Києві. Те, що ми зараз маємо, — це результат занепаду культури та освіти. Якби мешканці Донбасу навчалися у проукраїнських традиціях, вони б не вірили тим пустим міфам, якими зараз забиті їхні голови. А росіянам краще розбиратися зі своїми “дураками та дорогами” і до нас не лізти. Найстрашніше те, що у них є люди, які підтримують терористів. Якщо вони у цьому дусі виховають своїх дітей, то вже моїм дітям доведеться з ними воювати». За кілька днів його не стало… Дмитро все життя вів щоденник, у якому визначив для себе, що найголовніше — це не втратити душевну чистоту та залишатися чесним із собою. «Брат» вважав, що з людьми потрібно бути чесним, і друзі та побратими поважали його за це. За спогадами мами, Дмитро завжди хотів допомогти всім, за що його серед своїх називали «ідеальною людиною для ідеального світу».  «Брата» Дмитра Коряка, «Азовського легіонера», поховали на Алеї Героїв Полтавського центрального цвинтаря. Вже посмертно його нагородили багатьма державними нагородами, зокрема орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, медалями «За жертовність і любов до України» та «Захиснику Маріуполя». На памʼять про воїна у 2016 році вийшла книга-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк», упорядницею якої стала полтавська поетеса Надія Гринь, яка особисто знала Дмитра. Імʼя захисника носять вулиці Полтави, Карлівки, села Козачого. А на Миргородській спеціалізованій школі I–III ступенів №5, у якій навчався хлопець, встановили меморіальну дошку. Як казав Дмитро: «Наша країна — це люди. Як ми будемо її будувати, так ми і будемо жити. Тому те, що зараз відбувається, — це шанс, нехай не для мене, але для моїх дітей жити в дійсно незалежній державі. Жити вільно». Таким був його заповіт нам. Мріяв про велику сімʼю Дмитро не мав рідних братів чи сестер, був єдиною дитиною в родині, тож його мрією була чимала родина: десять дітей і кохана дружина. А ще він хотів побудувати великий будинок у передмісті Полтави, де його сімʼя почувалась би вільно, а діти росли в гармонії з природою. Інтервʼю з Дмитром За кілька днів до загибелі кінообʼєднання з виробництва документального кіно «Вавилон’13» записало інтервʼю з Дмитром «Братом» Коряком. В стрічці він розповідає про свою мотивацію воювати такими словами: «Наша країна — це люди. Як ми будемо її будувати, так ми і будемо жити. Тому те, що зараз відбувається, — це шанс, нехай не для мене, але для моїх дітей жити в дійсно незалежній державі. Жити вільно». «Головне — не втратити душевної чистоти» Мама Дмитра, Тамара Коряк, згадувала, що Дмитро все життя вів щоденник, де записував свої роздуми. Його звичка ще з підліткового віку. Найбільше мамі Тамарі запамʼяталась нотатка сина про те, що у житті головне — не втратити душевної чистоти. Дмитро саме таким і був: чесним, щирим, добрим до інших — з чесними намірами та чистою душею. «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк» У 2016 році вийшла книга-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк», що об’єднала спогади знайомих, близьких і друзів «Брата». Упорядницею видання стала полтавська поетеса Надія Гринь, яка знала Дмитра особисто й прагнула увічнити памʼять про нього. Імʼя Героя носять вулиці у Полтаві, Карлівці та в селі Козачому. Дмитро Коряк — Почесний Громадянин міст Миргород та Полтава. Памʼять про Дмитра Дмитра Коряка було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою «За вірність народу України» І ступеня, медалями «За жертовність і любов до України» та «Захиснику Маріуполя». Меморіальні дошки на памʼять про захисника відкрили у Миргороді та на фасаді центрального корпусу Полтавського національного технічного університету. Авторка тексту Таня Новаківська ілюстратор Сергій Федоров верифікувала мама Дмитра Тамара Коряк стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Василина Демчинська](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/vasylyna-demchynska/): Бойова медикиня, членкиня ОУН Юна волинянка, яка присвятила життя боротьбі за національне визволення. Членкиня ОУН, керівниця військових лікарень УПА на Волині, комендантка Українського Червоного Хреста Луцької округи, провідниця Теремнівського районного проводу ОУН. Розвідниця та зв’язківиця, діячка УПА з цілим спектром псевдо — «Мотря», «Надя», «Циганка», «Чорна», «Уляна». Сміливиця, що боролася проти енкаведівців до останнього та загинула зі словами: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Лицарка Срібного Хреста Заслуги УПА, нагороджена посмертно відзнакою «За боротьбу в особливо важких умовах». Поява на світ У волинському селі Піддубці на світ з’являється дівчинка Василіса. Пізніше вона змінить ім’я на Василина і стане відомою підпільницею, знаною за псевдо «Мотря», «Надя», «Циганка», «Чорна». Дівчина проживе коротке, але героїчне життя, присвячене боротьбі за волю України. «…посильна допомога сім’ї» Василина закінчує курси крою і шиття у Луцьку. Пізніше працює швачкою, аби підтримувати свою бідну багатодітну родину. За свідченнями родичів, «це була посильна допомога сім’ї». Присяга юначок У хаті Демчинських присягу ОУН приймають семеро дівчат. Точно невідомо, чи була Василина серед них. Проте це цілком імовірно, адже приблизно в ці роки дівчина вже виконує різні доручення від організації — поширення листівок, навчання новоприбулих, збір продуктів та сировини. Арешт На Волині, яка з 1939 року перебуває у складі СССР, Василину заарештовують органи НКВД за звинуваченням в антирадянській пропаганді. Покарання вона відбуває у Луцькій в’язниці. Згідно зі свідченнями сучасників, дівчині вдалося втекти, за іншою версією, її звільнили з приходом німців. Врятувала не одне життя «Надя» (одне з псевд Демчинської) закінчує курси медичних сестер у Луцьку і стає керівницею референтури Червоного Хреста округи «Турів» УПА — Північ. Займається організацією польових шпиталів у Колківській республіці, забезпеченням перев'язувальними матеріалами і ліками. Організовує курси санітарок у селах. Завдяки своїй діяльності Василина рятує життя багатьом повстанцям. Переправа через Стир Біля містечка Колки тривають оборонні бої відділів УПА проти німецьких карателів за лісовий масив. Під сильним обстрілом ворога Василина Демчинська бере участь у переправі десятків поранених повстанців через річку Стир підручними засобами: на плотах, човнах і навіть драбинах. Боротьба проти німців «Чорна» (ще одне псевдо Василини) повертається у рідні Піддубці, де на неї чекає Зіна Драницька — дружина одного з двох перших сотників УПА Миколи Якимчука («Олега»). Вони разом із сотником Сергієм Качинським об’єднуються в боротьбі проти німців, пишуть присягу, вводять військову дисципліну, розбивають загони на рої. Героїчна смерть Солдати НКВД оточують криївку з повстанцями, серед яких перебуває і Василина. Підпільники відстрілюються, однак чекісти підпалюють клуню. «Циганка» у вишитій сорочці виходить до ворогів, але на заклик здатися відповідає: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Після цього повертається в охоплену полум’ям стодолу, де і гине у вогні. «Надя», «Циганка», «Чорна», «Мотря» — всі ці псевда належать дівчині, яка прожила коротке героїчне життя. Народилася Василина Демчинська 1 вересня 1920 року у селі Піддубці Луцького району Волинської області, яка тоді була в складі Польщі. Зростала у багатодітній і бідній селянській родині. Родичі казали, що «вчилася добре і вельми любила всім допомагати». У рідному селі дівчина закінчила початкову школу, а пізніше — курси крою і шиття. Тож уже з юності працювала швачкою — такою була «посильна допомога сім’ї». Віталій Демчинський, племінник діячки, пригадував, як батько розповідав про свою «старшу сестру — веселуху Василісу, до якої приходило багато молоді». Юнаки та юначки об’єднувалися навколо Організації українських націоналістів, яка в той час розгортала молодіжну референтуру на західноукраїнських землях. Тож Василина вже з малого віку була натхненна національно-визвольними ідеями.  Дівчина товаришувала з своєю сусідкою Зінаїдою Качинською — сестрою у майбутньому першого сотника УПА. Збираючись у хаті Качинських, місцева молодь слухала лекції з історії й географії від Степана Мазурця на псевдо «Сатана» — керівника молодіжної референтури ОУН. Окрім того що отримували загальні знання, у віці 14–15 років юні піддубчани вже вміли користуватися зброєю та добре орієнтуватися на місцевості.  Юний вік не став на заваді бажанню Василини боротися, проте точна дата, коли вона прийняла присягу членкині ОУН, невідома. В лавах організації дівчина виконувала різні доручення: допомагала у зборі продуктів і сировини, поширювала листівки, а ще вчила новоприбулих співати українських пісень. Проходила Василина й вишкіл розвідки та конспірації. Саме тоді отримала своє перше псевдо «Циганка», бо «мала чорне густе волосся і була схожа на циганку». Відомо, що Демчинська керувала організацією сходин-зборів, які відбувалися щотижня у визначений день та час. Вони проходили за певними правилами. По-перше — сувора конспірація, по-друге — прихід поодинці або вдвох з матеріалами для навчання. Демчинська слідкувала, щоб на зібрання не потрапив компромат, а також щоб усі записали та вивчили національний гімн, статут та марш ОУН, а ще заповіді українського націоналіста, «бо ж їх тоді мали оті учасники всі знати». У вересні 1939 року територію Польщі відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа розділили між собою СССР і Німеччина. Волинь як область увійшла до складу СССР, тож незабаром тоталітарна радянська машина почала боротьбу з національними силами. 5 грудня 1940 року Демчинську заарештували за звинуваченням в антирадянській пропаганді. Покарання вона відбувала у Луцькій в’язниці, але недовго. За свідченнями сучасників, Василина змогла втекти, за іншою версією — була звільнена німцями, які на той час уже окупували Волинь. Точно відомо, що вже з 1942 року ім’я дівчини числилося у списках жителів Піддубців.  Відтоді молода націоналістка під псевдо «Мотря» активно включилась у підпільну діяльність. Спочатку працювала зв’язковою та розвідницею, потім виконувала обов’язки станичної жіночої сітки села Теремне. За бездоганну роботу її перевели на вищу посаду — провідниця Теремнівського районного проводу ОУН. Тоді ж у Василини з’явилося ще одне псевдо — «Надя». На новій посаді дівчина координувала діяльність підлеглих підрайонних проводів, здійснювала щомісячні перевірки й аналіз звітів, проводила збори і вирішувала кадрові питання. Протягом наступних років долучилася і до медичної справи: керувала військовими шпиталями зокрема на території Колківської республіки — однієї з трьох так званих «упівських» республік, проголошених у 1943 році на визволеній загонами УПА від нацистів території Волині та Поділля. В травні 1943 року під час атаки німців на п’ять повстанських шпиталів, де перебували 80 поранених, Демчинська зуміла евакуювати всіх у сусідній ліс. Вона без страху за своє життя лікувала повстанців у Колках. Під час чергової нацистської атаки їй вдалося переправити через річку Стир на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах усіх своїх поранених — і зберегти їхні життя.  Наприкінці 1944 року «Чорна» (нове псевдо Василини) повернулася у рідні Піддубці, де на неї чекала Зіна Драницька — дружина одного з двох перших сотників УПА Миколи Якимчука, «Олега». Вони разом із сотником Сергієм Качинським об’єдналися в боротьбі проти німців, ще не маючи тоді офіційної назви. Написали присягу, ввели військову дисципліну, розбили загони на рої. Після відступу нацистів повстанська боротьба тривала вже з радянськими окупантами — щоправда, у важких умовах тотального контролю території ворогом та репресивно-каральних операцій. Улітку 1945 року енкаведівці провели таку каральну операцію по викриттю схронів із метою ліквідації вояків УПА. Як згадувала родичка Демчинської, у Піддубцях розташувалася одна з криївок — у «стодолі Якимчука Василя». Того дня Василина перебувала там на нараді старшин УПА. За доносом їх всіх було викрито. Тридцять солдатів НКВД оточили місце «схрону». П’ятеро підпільників відстрілювалися. «Із підпаленої клуні за командою надрайонного провідника Бохонка Григорія (псевдо “Став”) під прикриттям диму вискочили підпільники, на ходу поливаючи нападників свинцевим дощем…». Василина Демчинська теж виявила героїзм: після поранення Івана Циплюка вона прикривала свої побратимів, стріляючи по ворогах. Але сили були нерівними. Коли чекісти-оперативники врешті-решт підпалили клуню, «Циганка» Василина вийшла у вишитій сорочці з автоматом. На заклик здатися гордо відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Після цього, відстрілявши всю обойму з автомата, повернулася (свідки стверджували, що кинулася) в охоплену вогнем клуню. Пізніше на місці схрону односельці знайшли два обгорілі тіла — Василини та Івана Циплюка. Героїв УПА поховали в одній могилі на цвинтарі села.  Точна дата загибелі Василини Демчинської подана по-різному. В архівах Волинської області — 6 серпня 1945 року, в Галузевому державному архіві МВС України у Волинській області — травень того ж року, а зі слів очевидців — 14 серпня. Василина чи Василіса При народжені дівчинка отримала ім’я Василіса. І у спогадах очевидців, зокрема племінника жінки, трапляється саме це ім’я. Припускають, що Василиною дівчину стали називати через вступ до УПА. Ймовірно, через те, що ім’я Василіса має старослов’янське походження і, на думку сучасників, не пасувало оунівці. Репресована родина Батька Василини заарештували і відправили у Луцьку в’язницю відбувати покарання так само, як і Василину. Його розстріляли у 1941 році. У той же час матір із малими дітьми, молодшими братами та сестрами Василини, радянська влада депортувала до Красноярського краю (Росія). Подальша їхня доля невідома. «Ви наша надія…» Василина Демчинська присвятила чимало часу медичній справи. Вона керувала військовими шпиталями УПА Колківської повстанської республіки, яка в той час охоплювала понад дві тисячі квадратних кілометрів із центром у містечку Колки Маневицького району. Василина створювала медичні та аптечні пункти, проводила курси для санітарок і навчання для медсестер. Саме від поранених, які казали: «Ви — наша надія на життя», — отримала псевдо «Надія». Переправа поранених У травні 1943 року відбулися оборонні бої відділів УПА проти німецьких карателів за лісовий масив біля містечка Колки на Рівненщині. В Колках, зокрема, локалізували п’ять повстанських шпиталів, де розміщували десятки поранених. Під сильним обстрілом ворога Василина Демчинська разом із охоронними відділами шпиталів змогла переправити хворих через річку Стир і врятувати життя вояків УПА. Завідувачка «Долини» У 1944 році Василина завідувала «Долиною» — санітарним пунктом воєнної округи «Заграва» в селі Тинне на Сарненщині. У той час санітарні пункти складались зі шпиталів для поранених та хворих, амбулаторій і пунктів першої помочі. Персонал (лікарі, медсестри, аптекарі) дотримувався військової дисципліни і виконував накази керівника. Щотижня вони звітували про роботу, проводили заготівлю лікарських рослин, дотримуватись санітарно-епідеміологічної безпеки та інших розпоряджень. Віддана з юнацьких років Разом із молодими односельчанами Василина з юних років пристала до ідеї боротьби ОУН. Дівчина товаришувала з сусідкою Зінаїдою Качинською — сестрою у майбутньому першого сотника УПА. Збираючись у хаті Качинських, місцева молодь слухала лекції з історії та географії від Степана Мазурця («Сатани») — керівника молодіжної референтури ОУН на західноукраїнських землях. Крім того, на формування національної свідомості Василини вплинув очільник ланки Юнацтва при ОУН на Волині Юрій Стельмащук («Кайдаш»), який часто навідував родину Демчинських. Загибель у вогні Василина Демчинська загинула молодою, у віці 25 років. Улітку 1945 року оперативно-каральні загони НКВД проводили операцію з метою ліквідації вояків УПА. За доносом вороги викрили одну з криївок у «стодолі Якимчука Василя», де в той день разом зі старшинами перебувала і Василина. Тридцять солдатів оточили місце «схрону». П’ятеро підпільників відстрілювалися. Коли чекісти підпалили клуню, «Циганка» вийшла у вишитій сорочці з автоматом і на заклик здаватися гордо відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Після цього повернулася в охоплену полум’ям клуню, де і загинула у вогні. Авторка та верифікаторка Оксана Каліщук ілюстраторка Катерина Цібере стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Йов Кондзелевич](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/yov-kondzelevych/): Майстер іконопису, художник, митець Майстер іконопису, що здійснив переворот в українському мистецтві та підніс його на світовий рівень. Центральна постать волинського релігійного малярства кінця XVII — першої половини XVIII століття. Автор іконописних творів для монастирів Буковини, Галичини і Волині. Мислитель-гуманіст доби українського бароко. Ігумен Луцького Хрестовоздвиженського братського монастиря та провідний діяч Луцького братства. Галицьке походження Майбутній митець з’являється на світ у Жовкві, що у той час була центром культурно-мистецького життя. Вважають, що тут він закінчує художню школу. Початок чернечого шляху У дев'ятнадцять років стрижеться в ченці у Білостоцькому монастирі поблизу Луцька, де проведе більшу частину свого життя. Творча подорож Йов відвідує Турійськ, де спілкується з багатьма митцями. Ця подорож відіграє значну роль у формуванні стилю іконописця. Робота над відомим кіотом Кондзелевич виконує кіот для Чудотворної ікони Божої Матері Загорівського монастиря із зображеннями «Іоакима та Анни», «Старозаповітної Трійці», «Хрещення в Йордані», «Мучениці Варвари», «Мучениці Катерини» та «Спаса Нерукотворного». Вершина творчості Протягом кількох років на зламі століть очолює групу іконописців. Працює над відомим Богородчанським іконостасом для церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. Пізніше створює іконостас для церкви Воскресіння в селі Свистільники поблизу Рогатина. Участь у духовному житті Волині Присутній на з’їзді дворянства Волинського воєводства, яке обрало єпископа Луцького та Острозького. Кондзелевич — один із головних учасників із числа духовних осіб на з’їзді. Захист православних інтересів На засіданні Луцького міського суду захищає інтереси Луцького братства — національно-релігійної організації православних шляхтичів Волині та міщан Луцька. Домагається судового рішення про перехід частини села Милостів у володіння братства. Зв’язки з нащадками козаків На замовлення внука гетьмана Івана Виговського малює підписний вівтар для мініатюрної ікони «Богородиця-Одигітрія» в церкві Святих Кузьми і Дем’яна в селі Махнівці (нині — Львівська область). Остання робота Створює свою останню роботу «Розп’яття», виконану на полотні, для Спасопреображенської церкви Черчицького монастиря поблизу Луцька. Світ дізнається про Йова Археолог та політичний діяч Войцех Дідушицький відкриває іконостас зі Скиту Манявського (Богородчанський іконостас) та встановлює його авторство. Ця подія стає початком вивчення постаті та творчості Йова Кондзелевича. Історія українського мистецтва багата на загадкові постаті. Через брак інформації навколо багатьох із них досі точаться дискусії. Одним із таких митців періоду українського бароко є видатний іконописець Йов Кондзелевич. Його ім’я оповите легендами й гіпотезами. Скупі факти відомі лише за його роботами та нечисленними згадками в документах різного походження. Йов Кондзелевич народився 1667 року у Жовкві (нині — Львівська область). Мистецька атмосфера, що панувала у місті, сформувала його любов до малярства та заклала основи для подальшого творчого розвитку. Вважають, що художню освіту майбутній майстер іконопису здобув у жовківській художній школі. У молодому віці Йов переїхав на Волинь. У 19 років вирішив стати послушником Білостоцького чоловічого монастиря, де і провів більшу частину свого життя. У родині Кондзелевича були ченці, що, ймовірно, визначило його життєвий вибір. Досі невідомо, що спонукало Йова Кондзелевича обрати чернецтво саме на Волині. Згідно з найпоширенішою версією, молодого митця запросили у Білостоцький монастир малювати іконостас. Монастир так сподобався Йову, що він вирішив там залишитись. Основним заняттям Кондзелевича став іконопис. Збереглося свідчення самого Йова про його перебування в Турійську, де він мав можливість поспілкуватися з багатьма митцями, які вплинули на його малярську індивідуальність. Також іконограф відвідав Києво-Печерську лавру, де ознайомився з живописом київських майстрів. Серед ранніх відомих творів Кондзелевича — ікони шести апостолів та «Успіння Богородиці» для іконостаса Білостоцького монастиря. У 1695 році Кондзелевич виконав кіот для Загорівського монастиря Різдва Богородиці, який став центральною пам’яткою творчого шляху іконописця. Загорівський вівтар Богородиці — це не продукт «учнівських» проб, а приклад творчості зрілого й самостійного митця.  Упродовж 1698–1705 років на чолі групи іконописців Кондзелевич працював над п’ятиярусним іконостасом для монастирської церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського на Прикарпатті (пізніше відомий як Богородчанський іконостас). Ця робота належить до найвищих досягнень давнього українського мистецтва. Йов Кондзелевич став новатором у жанрі іконопису, виступаючи у сакральних творах водночас і портретистом, і пейзажистом. Кожен твір ієромонаха свідчить про його обізнаність із традиціями давнього українського іконопису та добре розуміння мистецьких напрямів, що панували тоді у Центральній Європі. Крім мистецтва, Йов займався громадською діяльністю. Він був ігуменом в Луцькому Хрестовоздвиженському братському монастирі. У цьому статусі Кондзелевич головував на обранні єпископа. Також митець захищав інтереси Луцького братства. Вважають, що останню свою роботу — «Розп’яття» — Йов виконав у 1737 році. «Цей образ написаний у святій обителі Білостоцькій рукою смиренного ієромонаха Йова…», — зазначено в підписі до ікони. Манера виконання «Розп’яття» помітно відрізняється від інших робіт митця, що свідчить про ослаблення руки майстра, який зберігав активність до похилих літ. Точна дата смерті Кондзелевича невідома. За різними джерелами, він помер у період між 24 травня 1740-го і 27 січня 1748 року, проживши понад 73 роки. В його особі поєднався майстер європейського рівня і скромний чернець. Йов Кондзелевич створив чимало шедеврів, котрі, на жаль, здебільшого втрачені, а в кращому разі дійшли до нас у вигляді окремих фрагментів. Справжнє ім’я та чернеча родина Через брак документів дослідники досі не встановили світського імені Кондзелевича (Йовом він став після прийняття чернечого постригу). А от із іменами батьків простіше. Вдалося припустити, що його батька і матір звали Андрій і Текля. Також у пом’яниках Йов згадує ченців Іоанна, Самуїла, Іона, Луку та Йосипа, що свідчить про наявність у родині Кондзелевича представників духовного стану. Пострижений у 19 Йов Кондзелевич став ченцем у 19 років, а згодом засвідчив себе як ієромонах. Більшу частину свого життя провів у Білостоцькому монастирі (зараз — Волинська область), заснованому у 1636 році луцьким земським писарем Семеном Гулевичем-Воютинським. До XVIII століття цей монастир вважався оплотом православ’я і був єпископською резиденцією. Перший документально підтверджений факт біографії Перший документально підтверджений факт біографії Йова стосується його перебування у Турійську. Там він мав можливість поспілкуватися з багатьма митцями, які вплинули на малярську індивідуальність Кондзелевича. Перший авторський підпис Перший відомий підписаний твір Йова — Вощатинський вівтар 1696 року, створений в ансамблі з іконостасом для Загорівського монастиря. Саме ці знахідки вказали на особу Кондзелевича та допомогли дослідникам відслідковувати твори іконописця якщо не за підписами, то за стилістикою. Обидва об’єкти експонуються в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Найдавніші кіоти У 1696 році Кондзелевич виконав живопис різьбленого кіота для чудотворної ікони Божої Матері. Роботу майстра засвідчує підпис: «…покірний ієромонах Йов Кондзелевич, законник монастиря Білостоцького». Вважають, що в той самий час був виконаний і другий кіот для ікони Миколи Чудотворця. Загорівські кіоти є найдавнішими оригінальними різьбленими кіотами в українському мистецтві. Вони дають уявлення про ранній період формування індивідуальної манери майстра. Вершина творчості Кондзелевич є автором іконостасу для церкви в Скиті Манявському (відомого як Богородчанський іконостас). Цей твір стає своєрідним завершенням епохи українського ікономалювання, в якому візантійські традиції переплітаються з тенденціями кінця XVII століття, витворивши естетику українського бароко. За значущістю Богородчанський іконостас стоїть в одному ряду з такими видатними пам’ятками, як Козелецький іконостас на Чернігівщині та Сорочинський на Полтавщині. Врятований від Росії Богородчанський іконостас Під час Першої світової війни росіяни планували вивезти Богородчанський іконостас в Росію. Але австрійські офіцери разом із місцевими мешканцями за ніч розібрали його, повантажили на декілька машин і забрали до Відня. Після розпаду Австро-Угорщини іконостас перевезли до Варшави. І вже звідти Митрополит Шептицький повернув пам’ятку в Україну. Сьогодні найвеличніше творіння Йова Кондзелевича зберігається у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Малярська артіль Самотужки Йовові Кондзелевичу виконати величезні об’єми робіт було не під силу. Йому допомагало чимало майстрів різних спеціальностей, які заготовляли й обробляли деревину, виконували різьблення, позолоти та малярську роботу. Можна говорити про своєрідний творчий колектив — художню артіль майстрів різних профілів, керівником яких був Йов Кондзелевич. Сам митець малював найважливіші ікони, а також підправляв деякі, мальовані його співавторами або помічниками. Знаний не лише як митець Акти гродської книги Луцька згадують про Йова Кондзелевича як про ігумена Луцького Хрестовоздвиженського монастиря. У цьому статусі Йов користувався високим авторитетом і зокрема брав участь в обранні Кирила Шумлянського Луцьким і Острозьким єпископом. Православний чи греко-католик? Луцький Хрестовоздвиженський монастир, до якого належав Йов Кондзелевич, став греко-католицьким василіанським на початку 1720-х років. Також на одному з іконостасів роботи маляра спостерігаються значні впливи західного католицького стилю. Присутні вони й на «Розп’ятті» 1737 року. Хоча, цілком ймовірно, Кондзелевич до кінця життя залишався вірним православ’ю. Кому митець передав знання? Дослідники припускають, що Йов Кондзелевич мав учнів. Можливо, в нього навчався монах Ананій (Мазикевич), який прийняв постриг у Білостоцькому монастирі і згодом жив у Мільчанському Різдво-Богородицькому чоловічому монастирі в селі Мільча (нині Рівненська область). Крім того, серед ченців Почаївського Успенського монастиря згадувався іконописець монах Митрофан (Созанський), який також міг бути учнем Йова Кондзелевича. Рівня Рафаеля та Тиціана До 350-річчя від дня народження легендарного маляра у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкрили проєкт «Йов Кондзелевич. Велич і слава. Європейський контекст». Біля трьох оригіналів Йова виставили фотографії ікон митців європейського Ренесансу — Рафаеля, Ель Греко й Тиціана. Таким чином ставало наочним: хоча Кондзелевич писав свої ікони у візантійському стилі, його філософія та світовідчуття були європейськими. Вшанування пам’яті З 2009 року віртуальна модель пам’яток спадщини митця стала доступною на сайтах Національного музею імені Андрея Шептицького і Музею Волинської ікони та у надрукованому об’ємному форматі. Підтриманий Українським культурним фондом проєкт «YOV Kondzelevych» втілено для подальшого дослідження пам’яток, створених відомим іконописцем, їх збереження та популяризації. Авторка та верифікаторка Валентина Надольська ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Галшка Гулевичівна](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/halshka-hulevychivna/): Меценатка, фундаторка Києво-Могилянської академії (КМА) Знана шляхтянка та благодійниця родом з Волині. Засновниця Київського Богоявленського православного братства та Київської братської школи. Традиційно вважається фундаторкою Києво-Могилянської академії: освітній заклад розташовується на земельній ділянці, яку Галшка Гулевичівна передала православній громаді тогочасного Києва. Щедра меценатка Луцького Хрестовоздвиженського православного братства, луцька братчиця, шанована містянами в усі часи. Невістка Іпатія Потія Галшка бере шлюб з Христофором Адамовичем Потієм, сином відомого митрополита Іпатія Потія. Через рік у подружжя народжується донька Катерина. Однак сімейне життя незабаром завершується через ранню смерть чоловіка. Другий шлюб Вдруге шляхтянка виходить заміж за Стефана Лозку, мозирського маршалка та впливового шляхтича з Київського воєводства. У пари народжується син Михайло, з яким Галшка довгий час живе на Київщині. Відома дарча Галшка підписує дарчу, яку вносять до київських гродських книг. Нею вона дарує власний двір на Подолі з метою влаштування там православного монастиря, відкриття школи для дітей різних станів та функціонування шпиталю для «странників духовних». Традиційно цей дарунок вважають підґрунтям створення Київського Богоявленського братства і відкриття знаменитої братської школи. «Милій матінці» Помирає Катерина, донька Галшки від першого шлюбу. У своєму заповіті вона відписує свої маєтності в Мозирі «милій матінці» Галшці Гулевичівні. Повернення на Волинь Повертається з Київщини на Волинь. Переїзд, ймовірно, приурочений висвяті племінника Галшки князя Олександра Юрійовича Пузини на отця Афанасія, православного єпископа Луцького і Острозького. Заповіт Галшка Гулевичівна складає заповіт, у якому передає майже всі свої кошти на потреби Луцького братського монастиря. Бажає бути похованою саме в крипті братської Хрестовоздвиженської церкви. Через рік Галшка помирає. Життєвий шлях волинської шляхтянки, меценатки Галшки Гулевичівни оповитий невідомістю. У її біографії присутня низка фактів, які все ще чекають на спростування, підтвердження, уточнення чи навіть виявлення. Але про деякі події з життя відомо напевно. Прийнято вважати, що Галшка Василівна Гулевич народилася між 1575 та 1577 роками в селі Затурці Луцького повіту (сьогодні — Володимирський район Волинської області). Батько Галшки, землевласник Василь Гулевич, був знаною людиною на Волині, мав авторитет серед місцевої шляхти. Матір, Олександра Прокопівна Угринівська, походила з роду малоземельних шляхтичів. В принципі це все, що відомо про родину та народження Галшки Гулевичівни. І ось уже Галшка в 1594-му (приблизно). Тоді вона вперше бере шлюб: з Христофором Адамовичем Потієм, сином відомого митрополита Іпатія Потія. За рік у подружжя з’явилася донька Катерина. Однак сімейне життя тривало недовго через ранню смерть чоловіка. У 1603 році Галшка вийшла заміж вдруге за Стефана Лозку, мозирського маршалка та впливового шляхтича з Київського воєводства.  Щедрий чоловік Стефан подарував своїй пані маєток Рожев на Київщині та двір, а точніше — забудовану земельну ділянку, на київському Подолі. Вважають, що саме цей двір меценатка передала православній громаді Києва. Пізніше на його території було створено Київське Богоявленське братство і відкрито братську школу. У 1632 році зусиллями митрополита Петра Могили братська школа була об’єднана з Києво-Печерською, а незабаром переросла в потужний освітній заклад зі статусом академії.  Серед науковців досі точаться дискусії, чи варто вважати фундаторкою відомої нині Києво-Могилянської академії саме Галшку. Дослідник Максим Яременко відзначив, що до середини XVIII століття заснування академії пов’язували з митрополитом Могилою та гетьманом Сагайдачним. Однак у 1760-х роках, коли козацька старшина вирішила перетворити академію на університет, стверджуючи, що її заснував Петро Конашевич-Сагайдачний, професори взялися глибше досліджувати історію закладу. Унаслідок цих пошуків стало відомо про вчинок та діяльність Галшки Гулевичівни. Ця історія стала доказом того, що академія заснована не представником козацького кола, а шляхетною пані. Прямих свідчень, окрім запевнення професорів, що оригінальна дарча фігурувала в якихось справах, немає. У шлюбі зі Стефаном Лозком Галшка народила другу дитину — сина Михайла. Певний час вона проживала з ним на Київщині, але коли Михайло подорослішав, їхні стосунки ускладнилися. Ймовірно, причина полягала в тому, що Галшка Гулевичівна була прихильницею православ’я, а її син сповідував католицизм. На початку 1630-х жінка повернулася на рідну для неї Волинь. Тоді справжньою опорою стали для неї племінники Олександр, Юрій та Михайло Пузини, які були членами Луцького Хрестовоздвиженського братства. Припускають, що переїзд Галшки з Києва був приурочений висвяті Олександра на отця Афанасія, православного єпископа Луцького і Острозького.  І ось нарешті чи не єдина точна дата в біографії волинянки. 2 квітня 1641 року Галшка Гулевичівна склала свій заповіт з назвою «Тестамент остатнее воли зошълое панее Галъшки Гулевичовъны Стефановое Ложчиное, маршалковое Мозырское». У ньому вона згадувала, що мала в тимчасовій власності село Дубище (під Рожищами, тепер — Волинська область) і орендувала корчми в місті Рожище. Жінка писала, що підтримувала тісні стосунки з луцькими православними братчиками, молилась у братському Хрестовоздвиженському храмі й просила поховати себе у його крипті. У заповіті Галшка Василівна розпорядилася зробити щедрі пожертви: і коштами (щонайменше 450 польських злотих), і майном — Луцькому Хрестовоздвиженському братству. Також частину грошей Галшка заповіла Преображенському монастирю на Черчицях під Луцьком.  Заповіт-тестамент Галшки підписали свідки із кола особистих приятелів, більшість з яких — луцькі братчики. Цей факт говорить про тісні зв’язки поважної шляхтянки з братством. А в Луцьку актову книгу 31 березня 1642 року запис про тестамент вніс чернець Луцького братського монастиря отець Теофіл Заплатинський. Оскільки заповіти для актування подавалися не пізніше двох тижнів після смерті заповідальника, датою смерті волинської шляхтянки Галшки Гулевичівни можна вважати середину березня 1642 року. Міфи та вигадки Біографія благодійниці Галшки Гулевичівни рясніє багатьма неточностями та домислами. Зокрема, всі портретні зображення жінки є уявними, і як вона виглядала насправді ніхто не знає. Ілюстрація пані Галшки в нашому проєкті відображає щонайменше шляхтянську моду тих часів. А ось найбільш точну біографію славної волинянки подала дослідниця історії Луцького Хрестовоздвиженського братства Олена Бірюліна. Галшка, і ніяк інакше Поширене староукраїнське жіноче ім’я Галшка в інших країнах мало схожу форму: чеською Alžběta, польською Helżbieta, англійською Elizabeth тощо. Це ім’я не слід плутати з іменами Галина, Гелена/Олена. У жодному автентичному історичному джерелі Галшку Гулевичівну не іменують Єлизаветою. Єдиний випадок називання Галшки іншим ім’ям (Анна) трапляється в записах епізодичної судової справи, що цілком може бути помилкою судового урядника. Відомі Гулевичі Гулевичі були відомим і шанованим на Волині шляхетським родом ще з часів князя Свидригайла. Дід Галшки, Федір Олександрович Гулевич, під іменем Феодосія був Луцько-Острозьким єпископом. Батько, Василь Федорович, займав керівні посади, зокрема посаду війта (міського управителя) у Володимирі, підстарости та судді. Він також час від часу виконував обов’язки посла від свого повіту на королівських сеймах, де виступав за захист православ’я. Донька від третього шлюбу Галшка народилася в третьому шлюбі Василя Гулевича — з Олександрою Угринівською. Брати і сестри волинянки породичалися з престижними княжими та шляхетськими родами. Сама Галшка мала два шлюби, перший – з Христофором Адамовичем Потієм, сином митрополита Іпатія Потія, відомого релігійного діяча, що стояв біля витоків Української греко-католицької церкви. Одинока, але не в переконаннях Одружившись вдруге, Галшка переїхала жити до Києва. Після смерті чоловіка господарювала в успадкованому сином Михайлом містечку Рожеві й навколишніх селах. Коли Михайло подорослішав, Галшка повернулася на Волинь. Причиною переїзду стали складні стосунки з сином, який обрав католицьку віру. Віра в ті часи впливала на багато родинних та побутових справ, та чи не на все. На Волині справжньою підтримкою Галшці стали сини її старшої сестри Ганни — Олександр (єпископ Афанасій), Юрій і Михайло Пузини, члени Луцького Хрестовоздвиженського братства. Фундація Київської академії Традиційно вважають, що саме Галшка Гулевичівна є фундаторкою Києво-Могилянської академії. На подарованій нею землі на Подолі православна громада заснувала Київське Богоявленське братство і відкрила братську школу. Пізніше зусиллями митрополита Петра Могили братська школа була об’єднана з Києво-Печерською. Цей новостворений осередок знань перетворився на потужний освітній заклад зі статусом академії. І хоч поки що відсутні прямі документальні докази, що вказували б на такий щедрий дарунок Галшки, її участь у фундації Могилянки вважається незаперечною. Галшка і Луцьке братство Останній період життя благодійниці був тісно пов’язаний з Луцьким Хрестовоздвиженським братством, на діяльність якого вона робила чи не найбільш щедрі пожертви. 31 березня 1642 року чернець братського монастиря Теофіл Заплатинський в актових книгах зареєстрував заповіт Галшки. Тоді меценатка пожертвувала братським інституціям щонайменше 450 злотих та дороговартісне майно. Про особливий зв’язок з братством свідчить її бажання бути похованою в крипті братської церкви. Вшанування пам’яті У січні 2015 року Національний банк України з нагоди 400-ліття Києво-Могилянської академії ввів в обіг монету номіналом 2 гривні, присвячену Галшці Гулевичівні. Укрпошта виготовила ювілейний поштовий блок з маркою, на якій зображена шляхтянка в колі спудеїв. Крім того, на честь меценатки встановлені барельєфи на стіні Хрестовоздвиженській церкві у Луцьку та на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії. Ім’ям Галшки Гулевич названі вулиці в Луцьку та в Києві. Також доброчинниці присвячена частина експозиції Музею історії Луцького братства. Канонізація 22 листопада 2021 року за поданням Волинської єпархії ПЦУ Галшку було канонізовано як святу. Священний синод Православної церкви України надав благословення на її вшанування в єпархіях на території історичної Волині та в Києві. 3 лютого 2022 року Галшку причислено до лику святих як святу праведну Єлизавету Гулевич. Авторка та верифікаторка Вікторія Білик ілюстратор Сергій Федоров акторка озвучення Надія Курилко звукорежисер Іван Шапкін стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Єлизавета Ільчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Данило Братковський](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/danylo-bratkovskyi/): Поет-сатирик, шляхтич з Волині Представник давнього шляхетського роду, що замість блискучої кар’єри при королівському дворі обрав боротьбу за православ’я. Поет трагічної долі та великого таланту, автор збірки сатиричних віршів «Світ, по частинах розглянутий», у якій висміював вади суспільного ладу Речі Посполитої. Член Луцького Хрестовоздвиженського братства, поборник православ'я та захисник прав русинів-українців на шляхетських сеймиках Київщини й Волині. Страчений за власні переконання. Поява на світ Данило Братковський народився або у Луцьку, або у селі Свищів. Він походить з давнього українського шляхетського роду, що не піддався спольщенню і міцно тримався православної віри. Участь в політичних перипетіях Найімовірніше закінчивши навчання в Італії, стає секретарем посольства польського короля Яна ІІ Казимира і бере участь в укладанні Андрусівського перемир’я, яке закріпило насильницький поділ українських земель між Московією та Річчю Посполитою. Рішучий вчинок Стає власником маєтку Малин у Луцькому повіті Волинського воєводства. Переконує місцевого священника повернутися до православної віри. Після відмови замикає церкву та забороняє проводити богослужіння. Конфлікт привертає увагу не лише місцевої влади, а і представників духовенства, зокрема адміністратора унійних парафій в Луцько-Острозькій єпархії єпископа Якова Суші. На захисті православ’я Разом з луцькими братчиками підписує офіційну заяву для Люблінського з’їзду з врегулювання міжконфесійних конфліктів. Автори заяви в урочистій формі закликають не вдаватися до жодних угод, які могли б зашкодити Православній Церкві. Конфлікт із братчиками Старости Луцького братства Томаш Гуляницький та Олександр Ступницький виступають з позовом проти Братковських, батька та сина. Старшого Братковського, Богдана, звинувачують у зловживанні становищем старости, а Данила — у збройному нападі на братський монастир та написанні сатиричних віршів про братчиків. Є версія, що конфлікт виник через оновлення керівництва монастиря. Перша і єдина збірка У краківській друкарні Данило за власні кошти видає збірку сатиричних віршів «Світ, по частинах розглянутий». У ній висміює продажність та свавілля шляхти і виражає симпатію до простих селян, передусім русинів. Доленосна поїздка Прагне заручитися підтримкою гетьмана Івана Мазепи, тож їде в Батурин. На зворотному шляху Данила заарештовують. Публікація в’їдливої сатири не пройшла непоміченою. Вийшовши з в’язниці, він вирішує приєднатися до козацько-селянського повстання фастівського полковника Семена Палія на Правобережжі. Страта Данило Братковський повертається на Волинь і закликає людей долучитися до повстання. За відозви та участь у повстанні Семена Палія його арештовують та засуджують до страти. Вирок виконують публічно на міській площі Ринок у Луцьку. Правдолюб, емоційний та темпераментний. Ці риси характеру багато в чому визначили долю шляхтича й поета Данила Братковського. Він не боявся відстоювати свої переконання, за що поплатився найціннішим — життям.  Походив майбутній діяч із давнього шляхетського роду, що не піддався спольщенню і міцно тримався православної віри. Батько Данила, Богдан Братковський, був членом Луцького Хрестовоздвиженського православного братства.  Данило Братковський народився у проміжку між 1630–1640 роками або у Луцьку, або у селі Свищів Луцького повіту Володимирського району (нині — Рівненська область). Ймовірно, освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, а згодом продовжив навчання в Італії. Високоосвічений талановитий юнак мав великі шанси на добру кар’єру при дворі. Від польського короля він отримав почесний титул брацлавського підстолія, а від земського уряду — венденського підчашого. Однак, на відміну від багатьох шляхтичів зі спрямуванням на кар’єру, Данило не потребував посад чи слави. Залишаючись вірним православ’ю, він розпочав ревну боротьбу зі своїм найближчим оточенням — покатоличеною після Берестейської унії 1596 року шляхтою.  У 1675 році Братковському доручили маєток Малин. Щирий поборник віри Данило намагається за винагороду переконати місцевого унійного священника повернутися до православ’я. Отримавши ж відмову, Братковський силою відібрав ключі, закрив храм і заборонив проводити богослужіння. Цей радикальний вчинок спричинив справжній конфлікт, у який втрутилася як світська, так і духовна влада. Проте Данилову віру це не похитнуло.  Наприкінці XVII століття загострилося протистояння між католиками і уніатами з одного боку та православними — з іншого. Для врегулювання ситуації мав бути скликаний Люблінський об’єднавчий церковний собор за участі польського короля Яна ІІІ Собеського. Братковський разом з іншими луцькими братчиками підписав офіційну заяву не вдаватися до жодних угод, які могли б зашкодити Православній Церкві. Тож завдяки цьому собор виявився безрезультатним, бо не досяг своїх цілей. Після Любліна Данило продовжив полум’яно відстоювати свою віру на сеймиках Київщини й Волині. На жаль, приблизно в той же час між братчиками й родиною Братковських відбувається конфлікт. Батька Богдана звинувачують у зловживанні становищем братського старости, а самого Данила — у збройному нападі на монастир. За його словами, він лише намагався звільнити безпідставно побитого й утримуваного в неволі ченця. Чим іще дошкулив Братковський братчикам, то це написанням сатиричних творів і в’їдливих пасквілів на них. Існує версія, що конфлікт виник через зміну керівництва, коли керування Братством перебрали Дмитро Жабокрицький, князі Юрій та Андрій Пузини та інші, хто раніше позивався проти Братковських у певних справах. Попри невдачі та протистояння, Данило продовжував діяльність, зокрема розкрившись як поет-сатирик. У 1697 році у друкарні краківського видавця вийшла його книга сатиричних віршів «Світ, по частинах розглянутий». У ній він гостро висміяв вади суспільного ладу Речі Посполитої, шляхетську пиху, свавілля та продажність. Друк цієї книги Братковський профінансував самостійно, випустивши 4100 примірників — дуже великий наклад для того часу. Ось так гаряче таврував усіляку несправедливість Братковський у вірші «Бенкет на сеймику»: Плящину п’єте, отож уважайте: Коли вгощає — його вибирайте В посли до сейму, кудись депутатом А ні, забуде, що звав тебе братом. Тепер як роблять тобі, може, шану, Питайся швидше: «Чого треба пану?» У наступні роки Данило продовжує відстоювати права русинів-українців, але протистояння з волинською шляхтою змушує його переїхати до Львова. Звідти він вирушив до Батурина на зустріч із гетьманом Іваном Мазепою, з яким його колись звела доля при дворі польського короля і з яким вони неодноразово перетиналися. Братковський сподівався заручитися гетьманською підтримкою, але на зворотному шляху був заарештований. Шляхта всерйоз узялася за опонентів. Звільнившись із ув’язнення, Данило Братковський зрозумів, що «настав час боротьби не на життя, а на смерть, що для компромісів вже місця немає». Тож він приєднався до повстання фастівського полковника Семена Палія — «Другої Хмельниччини» — козацько-селянського антипольського повстання на землях Правобережжя: Поділля, Київщини, Брацлавщини та Волині. На нараді козацьких полковників у Фастові Братковський склав заклик до повстання, з яким вирушив на Волинь заохочувати тамтешній люд стати проти наступу Корони Польської на віру та козаків.  Боячись бути викритим, Братковський переодягнувся в селянський одяг, але це не допомогло йому уникнути затримання в Заславі (тепер — Ізяслав на Хмельниччині). Знову суд, в’язниця на кілька місяців. Тепер уже з тортурами: три рівні включно з дибою та найстрашнішим вироком — страта. Добре хоч через шляхетське походження суд взагалі мав місце, бо за бунт спіймані підлягали негайному розстрілу. За три дні до смерті Данило склав заповіт, де розпорядився майном, дав настанови дітям триматись православної віри і на знак примирення з Луцьким братством просив поховати його в братському некрополі (крипті). Вже на ешафоті Братковському запропонували покаятися й вибачитися перед королем, що допомогло б уникнути смерті. Але гордий поет відмовився, ще й узяв на кпини пропозицію зрадити власним переконанням. Після цього кат польського військового суду зарубав (по черзі руки, ноги, тулуб) Данила Братковського 26 листопада 1702 року на луцькій міській площі Ринок. Публічною стратою завершилося життя шляхтича, громадського діяча, братчика, поета і людини, яка до останнього подиху відстоювала рідну віру та переконання.  Після смерті мученику-патріоту навісили тавро «зрадника», тож його ім’я було майже стерто з історичної пам’яті на довгі роки. Це чимось нагадувало долю імені та пам’ятування Івана Мазепи. Історичну справедливість відновили Михайло Драгоманов як історик, Михайло Старицький як драматург та Михайло Лисенко як композитор. Йдеться про п’єсу «Остання ніч».  Спадщина та життя Данила Братковського залишалися цікавими як предмет розвідки для істориків та інтелектуалів, зокрема В’ячеслава Липинського (його праця, присвячена Братковському, має назву «Данило Братковський — суспільний діяч і письменник кінця XVII століття»).  Вже після проголошення Незалежності з творами та постаттю Братковського стали працювати ближче. Побачив світ переклад віршів від знавця барокової української літератури Валерія Шевчука, твори на вірші поета є в репертуарі гурту «Хорея Козацька». Все це стало можливим завдяки ґрунтовним дослідженням науковців із Волині Володимира Пришляка та Олени Бірюліної, які, по суті, повернули нам ім’я забутого поета-патріота. Саме вони готували перевидання книги Данила Братковського, куди й увійшли переклади Валерія Шевчука. «Волинський шляхтич і український поет Данило Братковський» — відома стаття Олени Бірюліної. Представник давнього роду Рід Братковських належав до давньої української православної шляхти і був тісно пов’язаний із Луцьким Хрестовоздвиженським братством. Батько Данила, Богдан, у 1675–1676 роках був провізором та одним із чотирьох старійшин братства. У різний час представники родини Братковських були дідичами (власниками) кількох волинських населених пунктів, зокрема сіл Свищів та Надчиці. Майже дипломат Є згадка про випускника одного з університетів Італії Даніеля Братковського (з великою ймовірністю — це наш Братковський), який був секретарем посольства польського короля Яна ІІ Казимира до Москви під час укладання Андрусівського перемир’я. У 1667 році ця угода закріпила поділ українських земель між двома державами: Лівобережна Україна відійшла до Московії, а Правобережна — до Польщі. Хоча конкретні деталі участі Братковського в цих переговорах залишаються маловідомими, його діяльність як секретаря посольства свідчить про залученість до важливих процесів того часу. Проміняв кар’єру на віру З усього видно, що на Братковського чекала успішна кар’єра при королівському дворі. Від польського короля він отримав титули брацлавського підстолія й венденського підчашого. В давніші часи перша посада передбачала організацію столу монарха чи магната, тобто забезпечення харчування та сервірування для офіційних подій. Другий титул був подібним і передбачав організацію напоїв. Підстолій навіть стояв на чолі групи дворян, які слугували при монаршому столі. Пізніше обидва титули перейшли в категорію почесних. Гостра сатира Першу та єдину збірку сатиричних віршів Братковський видав у краківській друкарні Цезаріїв. «Світ, по частинах розглянутий» — своєрідний заклик до шляхти боротися за права православного люду. Водночас у книжці він висміяв і розкритикував тодішній суспільний лад Речі Посполитої та висловив симпатію до простих русинів-українців, також викриваючи їхнє принижене становище. Данило самостійно профінансував видання 4100 примірників збірки. Вірші були написані старопольською мовою, серед них гостросатиричні «Диспут убогого з паном», «Банкет на сеймику», «Рівність». По допомогу до Мазепи Коли Братковський зрозумів, що боротися за православ’я на Правобережжі в легальний спосіб стало марним, він звернувся по допомогу до гетьмана Івана Мазепи. Також він сподівався, що гетьман профінансує видання книги про чудеса образу Богородиці Пулганівської, яка з середини XVII століття була однією з головних православних святинь Луцького повіту. Допомоги Данило тоді не отримав і згодом приєднався до козацько-селянського повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія. Серед ринку Луцького Данила заарештували, коли він намагався підбурити, замотивувати волинян до участі у козацькому повстанні під проводом Семена Палія. Як людина, що володіла словом, робив він це і через палкі звернення. Семен Палій назвав відозву «гострою та разючою, як козацькі шаблі». Внесок Братковського в повстання був значним, збурити вдалося багато люду. Проте його схопили жовніри з усіма компроматами — відозвами й листами до Мазепи та Палія. Вирок був швидкий і жахливий: страта на площі. Невдовзі поета та бунтаря Братковського четвертували, за твердженням літописця Самійла Величка «посеред ринку луцького, через ката за сім разів мордерсько зістав стятий». Вшанування пам’яті Про Данила Братковського у Луцьку пам’ятають. Його ім’ям названо одну з вулиць у Старому місті. Також у 2002 році відбулася науково-краєзнавча конференція «Данило Братковський — поет і громадянин», приурочена до трьохсотих роковин від дня загибелі суспільного діяча. У ці самі дні на середньовічній центральній міській площі Ринок відкрили меморіальну таблицю з барельєфом шляхтича. Крім того, у червні 2013 року Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату ухвалив рішення «Про канонізацію мученика Данила Братковського, страстотерпця волинського». Уявний портрет На жаль, прижиттєвих портретів Данила Братковського не існує. Тому всі зображення, створенні сучасними художниками, є уявними. Втім, ілюстрація, створена в межах проєкту «Стріткод» художником Сергієм Федоровим, базується на документальних джерелах про одяг, зачіски, звички тих часів. Наш уявний портрет побачив світ за інформаційної підтримки та живої участі української історикині, науковиці та громадської діячки Ольги Ковалевської, яка зокрема досліджує історичність портретів видатних українців. Герой п’єси Старицького Із забуття Братковського повернув історик Михайло Драгоманов. А український письменник і корифей Михайло Старицький надихнувся та створив драму «Остання ніч», головним героєм якої є персонаж Степан Братковський. Цей твір заснований на реальних подіях і відобразив останні години життя волинського шляхтича Данила Братковського, страченого за участь у повстанні проти польської шляхти. Старицький описав внутрішні переживання героя і його роздуми про боротьбу. Музику до постановки написав сам Микола Лисенко. Прах Братковського Данило Братковський заповів поховати себе в Хрестовоздвиженській церкві Луцького братства. Цей храм за радянських часів слугував за планетарій, тож останки поета та інших шляхтичів, братчиків в крипті були сплюндровані. Пошуки почалися вже з проголошенням Незалежності. Було віднайдено рештки близько пів сотні похованих там людей. Ймовірно, прах поета серед них. Це місце є місцем пам’яті, де можна згадати про дух та самопожертву великого поета своєї доби. Авторка та верифікаторка Вікторія Білик ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Анатолій Козяр](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/anatolii-koziar/): Член ОУН, вояк УПА, Волинь Волинянин, активний учасник національно-визвольного руху, натхнений ідею здобуття державності Україною. Той, у серці якого з дитинства був Пласт, а згодом — ОУН, коли він долучився до її лав. Активний будівничий Української повстанської армії, який в роки Другої світової війни очолював Організаційний Провід Ковельщини та Службу Безпеки ОУН(б) на Волині. Загинув в нерівному бою з НКВД. Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги Української повстанської армії. Поява на світ Анатолій Козяр з’являється на світ у бідній селянській родині. Роками пізніше, незважаючи на важке матеріальне становище, отримує середню освіту в Луцькій гімназії. Під час навчання вступає до Пласту. «Відродження» Анатолій вступає до товариства «Відродження», яке провадить боротьбу за тверезість, відмову молоді від паління та наркотиків. Завдяки цій діяльності Козяр знайомиться з членами ОУН, що визначає подальший шлях хлопця. Стає на шлях визволення Здійснює важливий крок і, як справжній патріот, пов’язує своє майбутнє із боротьбою за відродження української державності. Його політичний вибір — на користь ОУН, попри репресії влади, загрозу арешту чи втрати життя. На чолі боротьби Нацистська окупація України відкриває для ОУН перспективу відродити державний суверенітет. Спроба реалізувати цей план призводить до масових арештів та вбивств членів організації. Провід ухвалює рішення про початок антинімецької боротьби. Анатолій Козяр очолює її на Волині, як провідник Ковельщини та обласний референт Служби безпеки ОУН(б). Згодом стає членом штабу Військової округи УПА «Турів». Служба безпеки У Службі безпеки Козяра призначають відповідальним за перевірку особового складу військових підрозділів. Дедалі частіше загони НКВД проникають до лав українських повстанців. Ситуація вимагає рішучих дій, однак роботи виявилося так багато, що здійснити її до кінця Анатолію так і не вдається. Смерть у бою Анатолій Козяр гине у нерівному бою з підрозділом НКВД в лісі біля села Садів Луцького району на Волині. Свого часу до ОУН долучалося багато молоді. На жаль, не про всіх збереглися детальні відомості, як-от, наприклад, про Анатолія Козяра. Відомо, що народився він у 1911 чи у 1913 році в селі Піддубці Луцького району Волинської області. Зростав у бідній селянській родині. Попри важке матеріальне становище, Анатолій отримав середню освіту в Луцькій гімназії. Під час навчання вступив до Пласту, де опанував базові навички виживання, захопився ідеєю відродження української державності.  Активна життєва позиція спонукала юнака долучитися до галицького товариства «Відродження», яке у 1930-х роках поширило свій вплив на Волинь. Завданням товариства були боротьба за тверезість, відмову молоді від паління та наркотиків. Козяр долучався до акцій товариства. Окрім лекцій, проведення курсів і чисельних зустрічей з молоддю, учасники «Відродження» здійснювали й певні хуліганські дії заради «доброї антиалкогольної справи», зокрема побиття продавців та споживачів алкоголю, підпали корчем і шинків. Це призвело до того, що Волинський воєвода видав розпорядження про заборону діяльності «Відродження» на Волині. Однак саме завдяки товариству Козяр познайомився з членами ОУН, що й визначило його подальший шлях.  У 1936 році хлопець долучився до націоналістів і розпочав боротьбу за волю України. Про його діяльність у ці роки відомо небагато, однак із початком Другої світової війни Анатолій стає помітним діячем ОУН.  Побратими знали Козяра за псевдо «Володимир», «Гай», «Герасим». З 1941 року він обіймав посаду Окружного провідника ОУН Ковельщини, згодом очолював обласний провід організації. Активно долучився до розбудови Української повстанської армії і був заступником командира сотні УПА. Із 1944 року Анатолій отримав посаду слідчого Служби безпеки Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ). У січні розпочалося визволення Волині від німців частинами Червоної армії. На території, контрольовані УПА, все частіше проникали спецзагони НКВД і розхитували настрої у лавах повстанців. Зокрема, в північному заході Військової округи «Турів» зростала тенденція до непокори і відхилу від загальних планів. Ситуація вимагала проведення фільтрації та перевірки особового складу військових підрозділів щодо їхньої благонадійності. Відповідальність за це у підрозділі «Січ» поклали на Анатолія Козяра. Роботи для Служби безпеки було так багато, що повноцінно її до кінця так і не завершили. Загинув Анатолій Козяр 7 червня 1945 року у нерівному бою з підрозділом НКВД в лісі біля села Садів Луцького району на Волині. Наказом Української Головної Визвольної Ради посмертно нагороджений Золотим Хрестом Заслуги Української повстанської армії. Крім того, повстанця вшанували у 2024 році, коли у Луцьку вулицю Маяковського перейменували на вулицю Анатолія Козяра. Антиалкогольна кампанія Ще молодим Анатолій долучився до галицького товариства «Відродження», яке у 1930-х роках поширило свій вплив на Волинь. Алкоголізм серед населення тоді набув вельми загрозливих масштабів. Члени товариства, серед яких було багато оунівців, ставили собі за мету боротьбу за тверезість, відмову молоді від паління та наркотиків. Найбільш резонансною акцією ОУН стала «антимонопольна». Активісти закликали не купувати спиртовмісних продуктів, вироблених на державних підприємствах Польщі. Вони організовували підпали корчем та шинків, побиття продавців і споживачів спиртного. Це спричинило закриття і заборону діяльності товариства на території Волинського воєводства. Пластун Під час навчання у Луцькій гімназії Анатолій вступив до Пласту. У той час пластуни брали участь у культурно-просвітницькій роботі: організовували свята, лекції, вистави та музичні вечори. Згодом випускники організації ставали активними діячами національного руху під час Другої світової війни та боротьби за незалежність України. Будучи пластуном, Козяр опанував базові навички виживання і захопився ідеєю відродження української державності. Повстанська діяльність Побратими знали Козяра під псевдо «Володимир», «Гай», «Герасим». З 1941 року він обіймав посаду Окружного провідника ОУН Ковельщини, згодом очолював обласний провід організації. Активно долучився до розбудови Української повстанської армії і був заступником командира сотні УПА. Крім того, Анатолій обіймав посаду слідчого Служби безпеки Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях. Робота слідчим У 1944 році розпочалося визволення Волині від німців частинами Червоної армії. На території, контрольовані УПА, проникали спецзагони НКВД і розхитували настрої у лавах повстанців. Ситуація вимагала проведення негайної фільтрації особового складу військових підрозділів щодо їхньої благонадійності. Відповідальність за це поклали на Козяра, який тоді відповідав за безпеку. Роботи було настільки багато, що виконати її до кінця так і не вдалося. Загинув у нерівному бою Загинув Анатолій Козяр в нерівному бою з підрозділом НКВД у лісі поблизу села Садів Луцького району на Волині. Наказом Української Головної Визвольної Ради посмертно був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги Української повстанської армії. Крім того, повстанця вшанували у 2024 році, коли у Луцьку вулицю Маяковського перейменували на вулицю Анатолія Козяра. Автор та верифікатор Олег Ленартович ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Василь Мойсей](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/vasyl-mojsej/): Герой Небесної Сотні Герой Небесної Сотні, який загинув від кулі снайпера. Герой України, почесний громадянин Луцька. Студент, якому боліло майбутнє країни, тому він долучився до активістів Революції Гідності. Юнак, що мріяв бути священником, а став символом нескореності та спротиву сваволі. Той, хто боровся за Волю та незалежність України. Патріот, чиїм принципом було: «Краще вмерти вовком, ніж жити псом». Поява на світ Василь з’являється на світ у сільській родині в селі Зубрець на Тернопільщині. У дитинстві багато часу проводить зі старшим братом Романом. Зростає в любові та доброті, допомагає рідним по господарству і будує плани на майбутнє. Студентські роки Після закінчення школи вступає на факультет соціальних комунікацій і реабілітації Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна» за спеціальністю «Здоров’я людини». Пов’язує життя з медициною, бо хоче рятувати людей. Водночас не покидає мрій стати священником, як і його брат Роман. Патріот у своїх діях Стає членом Ківерцівської міської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та Українського реєстрового козацтва. Вважає, що тільки активні дії можуть змінити ситуацію в країні. Будучи студентом, організовує подорожі в Карпати, де відвідує повстанські криївки, місця боїв упівців та записує розповіді старожилів про УПА. Майдан у вогні Вперше вирушає на Майдан після розгону протестувальників у кінці листопада. Звідтоді відвідує столицю щовихідних. Долучається до 35-ї сотні Самооборони Майдану під назвою «Волинська Січ» і отримує псевдо «Крук». Герої не вмирають Разом з іншими протестувальниками вступає в протистояння із силовиками на Інститутській, намагаючись відтіснити їх від Майдану Незалежності. Із засобів захисту має лише дерев’яний щит і цивільний бронежилет. О 09:17 у Василя влучає куля снайпера. Хлопця доставляють до лікарні, однак медикам не вдається його врятувати. Василь — Герой України В останню путь Василя Мойсея проводжають ліцеїсти з блакитно-жовтим стягом, волинське козацтво, духовий оркестр, молодь із квітами та вінками, священники, побратими «Крука», рідні, друзі й майже 20 000 лучан. Люди вигукують «Слава Україні!», «Василь — Герой України!», «Слава Небесній Сотні!». «Богу — душа, життя — Україні, а честь — для себе» — цей патріотичний вислів був близький Василю, і саме таке ставлення до життя та долі країни привело його на Євромайдан у Києві в 2013 році. Коли хлопця запитували, навіщо він туди їде, той риторично відповідав: «А хто ж поїде?». Завжди починати з себе — так діяв молодий патріот. Василь Мойсей усвідомлював, як важливо боротися за гідність українців, і за це віддав своє життя в неповні двадцять два роки. Василь народився в селі Зубрець на Тернопільщині. Багато часу проводив зі старшим братом Романом: хлопці гралися, ходили на ставки, допомагали батькам. Якось юнак дізнався про долю свого двоюрідного діда, засудженого в сталінські часи за націоналізм. Це заохотило його зацікавлення історією України та повстанського руху. Тож подорожі Карпатами, під час яких Василь відкривав для себе повстанські криївки і відвідував місця боїв Української повстанської армії, зрештою стали звичкою.  Закінчивши школу, Василь поїхав вчитися спочатку до Івано-Франківська, а згодом до Луцька. На Волині він опинився невипадково: у той час його старший брат був настоятелем церкви святої великомучениці Варвари у селі Небіжка в цьому регіоні. Роман розповідав: «Одного разу я молився в соборі, стояв на колінах, просив, щоб брат був біля мене. Я ще не знав, що буду священником, але думав, планував, щоб він допомагав мені, допомагав церкву будувати. І так сталося». У 2012 році Василь став членом Ківерцівської міської організації Всеукраїнського Об’єднання «Свобода» та Українського реєстрового козацтва. Вважав, що тільки активні дії можуть змінити ситуацію в країні. У червні 2013 року написав: «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою!». Уперше Василь Мойсей вирушив на Майдан після розгону протестувальників 30 листопада 2013 року. Звідтоді кожні вихідні проводив у Києві. А в 35-й сотні Самооборони Майдану під назвою «Волинська Січ», до якої долучився, хлопець отримав промовисте псевдо «Крук».  Постійним супутником Василя на протестах був його друг Степан Стецькович. Напередодні маршу до Верховної Ради хлопці вкотре вирушили до столиці. Михайло Мойсей, батько Василя, згадує: «Одинадцята вечора 18-го лютого (2014 року), мати дзвонить і каже: “Не лягай спати, молися”. Я не зрозумів, чого молитися, хіба то перший раз поїхав? Поїхав та й прийде. А вона: “Мені чогось недобре”. Після її слів я вже не спав. Вперше заснув десь вже на четвертий день після похорону». Зранку 20 лютого Василь зателефонував братові, розповів, що почали стріляти. Разом із побратимом Сергієм Мерчуком та іншими протестувальниками він попрямував у бік Жовтневого палацу по Інститутській, опинившись в одному з епіцентрів протистояння силовикам. Маючи в руках лише саморобні щити, чоловіки саме піднімалися сходами, коли пролунали постріли. Снайперська куля влучила Мойсею в груди, пробила бронежилет, пошкодила натільний хрестик. Друг Сергій, який зумів урятуватися, доправив його до карети швидкої. Попри зусилля медиків у лікарні, за кілька годин Василь помер. Останніми словами, які він встиг промовити, були: «Я вас люблю. Вибачте». 22 лютого 2014 року тіло Василя Мойсея привезли до Свято-Троїцького собору в Луцьку. Наступного дня місто, де хлопець навчався, провело його в останню путь. У жалобній ході взяли участь представники волинського козацтва, духовий оркестр, молодь, священники, побратими, рідні та близько 20 000 лучан. Велелюдне поховання супроводжували гімном України, вигуками «Слава Україні!», «Василь — Герой України!», «Слава Небесній Сотні!». Домовину Василя покрили квітами, поряд поклали коровай і червоно-чорний стяг нашої боротьби. У листі до брата сестра Василя Марія тоді написала: «Братику, ти став героєм, але якою ціною… Ціною власного життя. Я горджуся тобою і люблю тебе». Василю, життєвим кредо якого були його останні слова, опубліковані в соціальних мережах — «Краще вмерти вовком, ніж жити псом!», — навіки 21 рік. Правда про родича Будучи в армії за сталінських часів, двоюрідний дід Василя сказав: «Не переживайте, москалі, ще Україна буде вільна». За це його на 25 років ув’язнили в Сибіру. На «зоні» чоловік працював електриком. В останній день перебування в неволі йому наказали попрацювати з лініями електропередач. В процесі роботи пустили струм, і чоловік загинув на місці. Вільної Батьківщини він так і не побачив через тиранічний радянський режим. Василь з дитинства знав цю родинну історію, і саме вона спонукала його вивчати правду про минуле України. Вишневий сад і троє дитинчат «Хотів трьох дітей мати: одне за тата, одне за маму і третє дитя для України», — розповів брат загиблого Героя Роман Мойсей. Незадовго до Євромайдану Василь почав оформляти ділянку в селі Небіжка. Планував посадити там вишні, «щоб за кілька років можна було якийсь компот зварити». Цим мріям не судилося справдитися. Жив для людей Спочатку Василь мріяв стати священником, як і його брат Роман. Однак, коли настав час вступати до богословського вишу, хлопець зрозумів, що не готовий до цього. Тож юнак із біблійним прізвищем Мойсей вирішив займатися більш «земним» — медициною, аби рятувати людей. Так він вступив на факультет соціальних комунікацій і реабілітації Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна». Для навчання обрав спеціальність «Здоров’я людини». Не покидав Україну Мати й рідна сестра Василя Марія, які давно жили та працювали в Італії, кликали його до себе. Але хлопець не хотів, казав, що Батьківщина його тут, в Україні. За спогадами батька Михайла Мойсея, Василь мріяв про часи, коли жоден українець не потребуватиме працювати на чужині. Він прагнув якісних зрушень в Україні і вірив, що починати потрібно з себе. Тому просто не міг не бути на Євромайдані в часи змін. Активний на своєму місці У 2012 році Василь став членом Ківерцівської міської організації ВО «Свобода» та Українського реєстрового козацтва. Вважав, що тільки активні дії можуть змінити ситуацію в країні. У червні 2013 року написав: «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою!». Гори вздовж і впоперек Василь просто обожнював гори. Як розповідає його батько, хлопець ще в школі вздовж і впоперек обійшов Карпати, побував у різних місцях боїв Української повстанської армії і занотовував враження про всі походи у записник. А коли переїхав до Луцька, організував там групу студентів, яка подорожувала з ним уже як із досвідченим провідником і записувала розповіді старожилів про УПА. Останні слова Мойсея Василь Мойсей загинув, коли снайперська куля влучила йому в грудну клітку. Не врятував і цивільний жилет — куля пройшла наскрізь. Останніми словами хлопця були: «Я вас люблю. Вибачте». Герой України В останню путь героя проводжали представники волинського козацтва, духовий оркестр, молодь, побратими та близько 20 000 лучан. Поховання супроводжували гімном України, вигуками «Слава Україні!», «Василь — Герой України!», «Слава Небесній Сотні!». Хлопця поховали в Луцьку на Меморіалі вічної слави. У 2014 році Герою Небесної Сотні Василеві Мойсею посмертно присвоїли звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за громадянську мужність і героїзм. Вшанування пам’яті В березні 2014 року Василеві Мойсею присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька» (посмертно). Меморіальні дошки на його честь встановлено на фасаді школи № 21 в Івано-Франківську, в якій він навчався, та на будинку по вулиці Липинського, 5, де жив. А в листопаді 2017 року Зубрецькій ЗОШ І–ІІІ ступенів присвоєно імена Василя Мойсея та ще одного Героя Небесної Сотні Ігоря Костенка. В 2017 році Кабінет Міністрів України заснував іменну стипендію Василя Мойсея для студентів вищих навчальних закладів за спеціальністю «Фізична терапія, ерготерапія». Одну з вулиць у Луцьку названо на честь Василя Мойсея. Автор та верифікатор Тарас Літковець ілюстратор Сергій Федоров стилізувала Світлана Кравчук відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Олена Теліга](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/olena-teliha/): Поетка, діячка ОУН, націоналістка Поетка «вогняних меж», яку називали другою Лесею Українкою. Полум’яна патріотка, яка віддала своє життя за незалежність. Поетка, публіцистка, редакторка тижневика «Літаври», просвітниця, феміністка і просто надзвичайно вольова жінка. Щира поборниця національної ідеї в лавах ОУН, що чинила спротив двом режимам — радянському і нацистському. Яскравий приклад усвідомлення своєї української ідентичності попри російськомовне дитинство і життя в еміграції. Жертва нацистських розстрілів у Бабиному Яру. (22 лютого — день пам'яті, дата загибелі невідома). Безтурботне дитинство Під Москвою, в Ільїнському, в інженера-гідротехника Івана Шовгеніва та його дружини Уляни народжується Олена — майбутня поетка. Через 5 років родина перебирається до Петербурга. Згодом — Кавказ, Фінляндія. Читання книг, театральні вистави, культурне середовище підштовхнули Олену до перших спроб у написанні віршів. Переїзд до Києва Інженера Шовгеніва запрошують до Києва як професора до Київської політехники. За ним їде й родина. Олена відвідує жіночу гімназію Олександри Дучинської. Під час Української революції батько Олени працює на державній службі — директор департаменту в міністерстві шляхів уряду УНР. Старший брат Сергій вступає до Армії УНР. Голодні роки Після поразки української державності Іван Шовгенів разом з урядом евакуюється до Польщі. Олена з матір’ю лишаються в Києві без жодних засобів для існування. Починаються голодні роки й поневіряння: обмін особистих речей на харчі, сапання городів тощо. До цього додається ще й цькування — за Оленою міцно закріплюється ярлик «петлюрівки». Втеча з Києва Усвідомлюючи, що подальше життя в Києві неможливе, мати Олени вирішує їхати до чоловіка в Подєбради (Чехословаччина). На той час батько Олени вже був ректором Української господарської академії. Шлях родини пролягає через Вінницю і Кам’янець-Подільській. Олена бачить ту Україну, за яку пізніше так палко боротиметься. В еміграції В Подєбрадах Олену готує до вступу в інститут Леонід Мосендз. Поет і громадський діяч допомагає їй увійти до українського культурного середовища за кордоном. Олена поринає в студентське життя і на одному з вечорів знайомиться з молодим кубанцем Михайлом Телігою. Нещодавній старшина Української армії вражає дівчину своєю виразною національною позицією. Незабаром молоді люди одружуються. Самостійне життя в Польщі Олена з чоловіком переїжджають до Польщі, щоб доглядати її хвору матір. Самостійне життя сповнене фінансових труднощів: Олені доводиться підпрацьовувати манекенницею, танцювати в кабаре, вчителювати в недільній школі. В цей період розкривається її поетичний талант. Не залишає Олена осторонь і громадську активність, у якій проявляється її діяльний характер. Свідома літераторка Олена Теліга стає постійною авторкою «Вісника» — місячника, який редагує та укладає ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Теліга вражає читачів своїми поглядами на роль української жінки у борні за національну державу. Її першим публіцистичним твором був реферат «Якими нас прагнете?». Вступ до ОУН Олена знайомиться з Олегом Ольжичем. А затим і долучається до Організації Українських Націоналістів. Мета чітка: боротьба за відновлення незалежності України. Теліга повністю поділяє позицію Ольжича: «Українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці». Розкол ОУН Розкол ОУН на «бандерівців» і «мельниківців» Олена сприймає дуже важко. Не може змиритися з абсурдністю протистояння двох крил організації та братовбивчими сутичками. Оцінивши ситуацію й обравши сторону, вона залишається в середовищі, керованому полковником Андрієм Мельником. Громадська діяльність Олена свідомо переїжджає до Києва, де на неї чекає важка та небезпечна робота. Вона — редакторка тижневика «Літаври», літературного додатку київської газети «Українське Слово». Ініціює й очолює Спілку українських письменників, входить до складу Української Національної Ради. Розстріл Німці закривають «Українське слово» і «Літаври». Українська Національна Рада ліквідовується. Телiга зухвало i принципово ігнорує вказівки німців. 9 лютого у Спілці українських письменників потрапляє у засідку гестапо. За годину туди приходить її чоловік Михайло, називається письменником, щоб до останнього залишитись зі своєю дружиною. За два тижні поетку, її чоловіка та інших націоналістів розстрілюють і ховають у Бабиному Яру. Точне місце поховання невідоме. Пам’ять З відновленням незалежності України патріоти встановили хрест на символічному місці поховання Теліги. Перший пам’ятник поетці з’явився в 2009 році за кошти викладачів і випускників КПІ в сквері по вулиці Політехнічній, бо тут вона проживала і працювала. А в 2017-му ще один пам’ятник націоналістці й поетці відкрили в заповіднику «Бабин Яр». Заможна родина інженера-гідротехніка Івана Шовгеніва. Батько — вихідець із Слобожанщини, мати Уляна, вчителька за фахом, походить із давньої православної священницької родини з Поділля. У Шовгенівих уже є двоє синів, і ось народжується дівчинка. Її назвуть Оленою, і звідтоді вона — загальна улюблениця.  Мине 5 років від народження доньки, і Шовгеніви переїдуть до Петербурга, де Олена закінчить Бестужевські курси для молодих дівчат із гімназійною освітою. Життя в ті роки ще спокійне: з мандрами, милуванням краєвидами, пізнанням світу природи. Майже ідилія. Не забуваємо і про вільний доступ до книг, театрів і культурного середовища. Все це пробуджує в юній Олені Шовгенівій поетку. Свої перші вірші дівчина жартома назве незграбними — бо написала їх російською. Але то буде пізніше. Запрошення інженера Шовгеніва до Києва порушує звичний уклад життя родини. Батькові Олени пропонують посаду професора Київської політехніки. Він розпочинає викладацьку діяльність спершу самостійно. На початках Української революції бере активну участь в роботі уряду УНР, працює директором департаменту Міністерства шляхів в уряді УНР. Старший брат Олени теж не залишається осторонь і вступає до лав Армії УНР. А вже незабаром родина возз’єднується — мати з дітьми прибувають до Києва. Олена продовжує навчання в жіночій гімназії Олександри Дучинської.  Сумно, але факт: українська державність тих років зазнає поразки. Професорові Шовгеніву доводиться в складі уряду евакуюватися до Польщі. Родина сподівається на розлуку, не довшу за 3 тижні. Олена з матір’ю лишаються в Києві. Так починаються роки поневірянь: жінкам доводиться вимінювати особисті речі на харчі, ходити в найми сапати городи тощо. Позаочі за діяльність батька Олену обзиватимуть «петлюрівкою». Скільки ж це триватиме? Надії на нормальне існування танули, та й освіти дітям здобути вже не вийшло б. Тож, незважаючи на надскладні умови подорожі в ті часи, Уляна з дітьми вирушають у Подєбради (Чехословаччина) до їхнього чоловіка і батька. Останній уже облаштувався: обійняв посаду ректора Української господарської академії.  Шлях матері та дітей Шовгенівих пролягає через Вінницю пішки до Кам’янця-Подільського, а далі — через багато інших міст. Ця подорож чи не вперше показує Олені український народ зблизька: чим він живе, на що сподівається. Батьківщина її матері постає в очах дівчини невимовно гарною. Все це засіває в її душі перші зерна любові до України, за яку вона так палко боротиметься і за яку загине.  В Чехословаччині на Олену чекає радісна й тепла зустріч із батьком. А ще її страшенно вражає татове україномовне оточення, портрети Петлюри на стінах його помешкання і нові люди, які з такою повагою ставляться до нього. Сама Олена досі розмовляє російською, але вже починає розуміти важливі та невідворотні зміни, що відбулися в їхньому оточенні. Вона готується до вступу в інститут. Сумнівна якість освіти попередніх років і власна недостатня старанність, на жаль, не надто підвищували шанси на вступ. Тож підготувати Олену береться Леонід Мосендз — талановитий поет, науковець і громадський діяч. Крім міцної бази, він дає дівчині змогу увійти в нове для неї середовище, розкрити свій творчий потенціал, а ще по-справжньому «надѝхатися» української культури та ідентичності. Олена отримує омріяне місце на історико-філологічному факультеті Українського вищого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова в Празі, поринає в студентське життя, але знаходить і час на вечірки, танці, легкі світські бесіди, нові знайомства. Особливе враження в цей період на неї справляє спілкування з Миколою Сціборським — одним із фундаторів ОУН. Його м’яка сила переконання вкупі з ерудицією та харизмою захоплювали багатьох, і Олену в тому числі. Також Олена знайомиться з кобзарем-кубанцем, сотником Армії УНР Михайлом Телігою, і незабаром молоді люди одружуються. На «дружній чай» після вінчання запрошують друзів у празький готель «Централь». У червні 1929 року Михайло Теліга одержав диплом інженера-лісівника. Приблизно в той самий час Олена закінчує навчання. Ще вчора російськомовна, дівчина переходить на українську мову в спілкуванні й творчості. Олена наділена своєрідною красою, має дуже гарний смак і природне вміння подати себе з найліпшого боку. Любить фотографуватись, у її колекції — величезна, як на той час, кількість світлин. В 1929 році Михайло отримує роботу в Польщі, й молоде подружжя переїздить до Польщі разом із важкохворою матір’ю Олени. Лишитися тут жити вони вирішують уже після її смерті. Батько Олени одружується вдруге, і з новою татовою дружиною спільної мови та не знаходить.  Самостійне життя в Польщі сповнене фінансових труднощів — втім, така вже доля емігрантів. Олені доводиться підпрацьовувати манекенницею, виступати з музичними номерами в кабаре, вчителювати в маленькій недільній школі. Чоловік Михайло важко працює в маленькому селі землеміром, тож подружжя бачиться нечасто. Чи то від туги за чоловіком, чи від самотності й важкої праці пробуджується й розкривається поетичний талант Олени. Щоб підтримати її, друзі жінки без її відома надсилають її вірші редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитру Донцову, ідеологові українського інтегрального націоналізму. І йому вони припали до душі: Олена починає друкуватися, стає постійною авторкою журналу, її визнають — і як поетку, і як творчу людину. Вона зближується з Донцовим, стає його ученицею й творчою музою. А він — наставником, який гартує її дух та волю, допомагає розвивати лідерські навички. Вірші віршами, але й громадську діяльність Олена не лишає осторонь. Українська ідентичність поетки виявляється дедалі гостріше, а заразом і невпинно формується націоналістичний світогляд. Ще б пак, із таким вчителем.  На початку Другої світової війни в краківській кав’ярні «Фенікс» Олена Теліга знайомиться з Олегом Ольжичем-Кандибою, поетом і культурним референтом Проводу українських націоналістів ОУН. Ця зустріч стала доленосною. Під впливом та за підтримки Олега Ольжича Олена Теліга долучається до лав ОУН — цього «війська незримого поневоленої нації», за словами Ольжича. В ті часи поетка тісно співпрацює з Уласом Самчуком, готує ідеологічні матеріали для відправки в Україну, пише тексти листівок, летючок, брошур тощо. Для Олени Теліги мета їхньої діяльності вже чітко окреслена — боротьба за відновлення незалежності України. Позицію Ольжича, мовляв, «українську державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці», Теліга повністю поділяє. Готує себе до тривалої боротьби і надихає інших. Твердий характер і палке відстоювання позиції допомагають Телізі довести й професійність, і відданість справі ОУН. Ось тобі і метаморфоза: не створена для революційної діяльності дівчина перетворилася на справжню патріотку й активістку. Також значний вплив на формування світогляду та переконань Теліги справила трагедія молодої держави Карпатська Україна. Вона дедалі чіткіше розуміє, що нація виборюється в боротьбі. Після смерті Євгена Коновальця, голови Проводу українських націоналістів, стається криза, а згодом розкол ОУН. Основна причина — розбіжності між членами ОУН, які жили й діяли на теренах України, та членами Проводу українських націоналістів, що мешкали за кордоном. Розбіжності стосувалися тактики досягнення цілей та ідей суверенності, а також стилю ухвалення рішень (авторитаристський на противагу колегіальному). А ще до такого результату «додали» й особистісні відносини й конфлікти між Андрієм Мельником та Степаном Бандерою, очільниками двох груп ОУН. Поділ на два окремих крила ОУН відбувся, саме коли до його складу увійшла Олена Теліга. Вона дуже важко сприймає розкол на бандерівців і мельниківців, не може змиритися з його наслідками — сутичками із жертвами з обох боків. Для неї це не тільки загальнонаціональна, а й особиста трагедія. Допомагає робота, в яку Олена занурюється з головою, залишаючись у середовищі, очолюваному полковником Андрієм Мельником. Життя в Празі бурхливе й насичене, проте поетку та оунівку нездоланно тягне до Києва. Теліга хотіла не просто писати про відвагу, твердість, шляхетність для читачів — вона прагнула чину. В липні 1941 року вона, разом з Уласом Самчуком та іншими націоналістами переїжджає до Львова, звідти до Рівного, а пізніше — й до вимріяного «Золотоверхого Києва». Проте поруйнована столиця зустрічає Олену нерадісно. «Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…». Для неї починаються суворі дні, сповнені виснаження й надзусиль.  Спочатку Теліга мешкає за різними адресами, одна з яких — у занедбаному двоповерховому будинку. Втім, це її не засмучує, а лише додає ентузіазму. Пізніше до неї приєднується чоловік Михайло, і вони оселяються в будинку на вулиці Караваєвській (тепер ріг вулиць Гетьмана Павла Скоропадського і Паньківської 2/25). Щоб ефективніше реалізувати свої завдання, Олена редагує тижневик «Літаври» — літературний додаток до київської щоденної газети «Українське Слово». Те саме «слово поруч із мечем», щоб плекати в українців національну гордість. Олена очолює створену з ініціативи Олега Ольжича Спілку українських письменників, долучається до українського революційного передпарламенту — Української Національної ради в Києві. Окрилені успіхами вперше за довгий час, Олена та її оточення починають говорити про відновлення української державності.  Така активність українських націоналістів в Києві не могла довго залишатись поза увагою нацистів. До того ж оунівці голосно заявили про себе та свої самостійницькі прагнення, провівши біля містечка Базар на Житомирщині відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого зимового походу армії УНР. Таке не могло залишитися непоміченим.  Починаються репресії. В листопаді 1941 року ліквідовано Українську Національну Раду. 12 грудня 1941 року арештовано редакцію «Українського слова», газета ліквідовується, також припиняє вихід і додаток «Літаври». В лютому 1942 року — нова хвиля арештів. Ольжич вимагає, щоб Теліга залишила Київ, але вона категорично відмовляє: «Вдруге Київ я не покину». 9 лютого у Спілці українських письменників Теліга потрапляє у засідку гестапо. За годину туди приходить і її чоловік Михайло, називається письменником. Він готовий до останнього лишитись зі своєю дружиною і розділити її долю.  В двадцятих числах лютого поетку, її чоловіка та інших націоналістів розстріляють і поховають у Бабиному Яру. Невідоме ні точне місце загибелі Олени Теліги, ні дата — тож нею прийнято вважати 22 лютого. Вона жила для боротьби та самопожертви. Свій особистий бій за Україну вона не програла, а її поетичне провісництво справдилося:  «І в павутинні перехресних барв, Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання». Я — українка! На еміграції в Чехословаччині Олена Теліга перебувала в середовищі творчої інтелігенції. Цілком ок для романтичної, освіченої дівчини тих часів. Не ок те, що, крім українців, до цього кола належали і росіяни-білогвардійці. Саме від них Олена якось почула зневажливі «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня». Це так обурило дівчину, що вона підвелася, вдарила кулаком по столу й обурено вигукнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!». Відтоді Теліга розмовляє лише українською й ідентифікує себе як українку. «Україну знайдеш сама» Олена народилася під Москвою в сім’ї вихідців з України. Дитинство мала забезпечене: опіка гувернантки, вивчення мов. Знала французьку та німецьку. В родині розмовляли російською. Батьки Олени не цурались свого походження, втім, у дітях національного світогляду не плекали. Вже пізніше Іван Шовгенів скаже своїй доньці після її надважкої втечі з окупованого більшовиками Києва навесні 1922 року: «Тут Україну кожен носить в серцю таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і зо собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя». Дмитро, який Донцов Точно не відомо, була Олена лише ученицею Дмитра Донцова, а чи між ними встановилися ближчі стосунки. Ясно, що обидві постаті відіграли важливу роль у життях одне одного. Старший на 23 роки Дмитро залишив по собі відоме дослідження творчої діяльності Олени — «Поетка вогняних меж». Саме Донцов відзначив подібність поезії Теліги до творчості Лесі Українки. Також Дмитро відіграв важливу роль у формуванні націоналістичного світогляду Олени Теліги. «Я палко мрію… про гарячу смерть…» Олена усвідомлювала, чим може закінчитися її націоналістична літературна діяльність у Києві, але свідомо йшла на це. Незадовго до смерті вона сказала колегам зі письменницької спілки: «Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця, і скажіть про це іншим». Спадщина За своє коротке літературне життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки. Всі вони вийшли після її смерті: «На чужині» (1947), «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999). Частина її творів, на жаль, досі не розшукана і чекає на дослідників. Мова перших віршів Свої перші поетичні твори Олена Теліга написала російською мовою. Це була мова її оточення і дитинства. Можливо, саме тому пізніше вона не оцінювала ці перші твори високо, називаючи їх незграбними. Втім, у родині загалом не сприймали всерйоз творчості Олени, тому свої вірші вона показувала небагатьом. La femme fatale Олена Теліга була дуже привабливою жінкою: елегантно вдягалася, привертала увагу. Перед самою війною емігрантський журнал у Польщі, де вона тоді мешкала, подав шарж на неї з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!». Олена розсердилась тоді — ні, не за «череду хлопців», а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, як справжня пані. Погляди на роль жінки Як для початку ХХ століття, Олена була дуже прогресивною жінкою. Сміливо висловлювала власну думку: жінка в суспільстві — «це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової і цілісної». Такою була й сама — цілеспрямованою, сильною, надійною товаришкою, з розвиненим, вільним, неупередженим розумом. Не тільки вірші У «Віснику» Олена друкувала не тільки вірші. Так, у 1933 році побачили світ фрагменти оповідання «Або-або», в основу якого лягли власні враження письменниці від пережитого в Києві за часів совєтської влади. Олена часто пише відгуки на твори інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи. Розстріл Попри чітке усвідомлення того, що на неї чекає, Олена Теліга залишається в окупованому німцями Києві. І хоча друзі попередили її, що в Спілці письменників на неї, можливо, готується засідка гестапо, вона відповіла: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…». І вирушила назустріч своїй загибелі. Свідомо пішов на це й її чоловік, розділивши з нею трагічну долю. Переказували, що в камері гестапо № 34, де утримували Олену Телігу, пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху був викарбуваний тризуб. Повернення пам’яті На довгі роки ім’я Олени Теліги було викреслено з історії совєтами. Лише за 50 років про неї почали згадувати, цікавитись її особою й творчістю. В 1992 році в Бабиному Яру встановили пам’ятний хрест на честь Теліги, згодом — пам’ятник і прилеглу вулицю назвали її іменем. Тоді ж було створено Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги та засновано однойменну міжнародну літературно-мистецьку премію. У побуті Олена надавала перевагу інтелектуальній праці, а от до хатніх справ була байдужа. В її помешканні нерідко панував гармидер. Перед побутовими обов’язками надавала перевагу цікавішим справам — наприклад, стрільбі з лука. Стосунки з чоловіками Олена мала доволі емансиповані погляди на романтичні стосунки. В одному з листів до свого ще тоді майбутнього чоловіка вона писала, що кохання має бути вільним. Зокрема Олена не була проти, щоб чоловік ходив без неї на танці, знайомився і фліртував із іншими жінками. Припускають, що Олена Теліга й сама втілювала принципи вільного кохання на практиці. Їй приписують романи з Дмитром Донцовим, Уласом Самчуком та іншими сучасниками. Теліга — цензорка Обидва видання («Українське Слово» та «Літаври»), в яких працювала чи друкувала свої твори Олена Теліга в Києві в 1941 році, зокрема, знайомили своїх читачів із творчістю поетів і письменників, які були репресовані чи розстріляні. Позиція редакції була яскраво антимосковською, наголошувалося на нашій окремішності та відмінностях в культурі. Але були випадки, коли до редакції приносили статті зі славнями фюреру та його «новому порядку». Таке «авторське» чтиво Теліга безкомпромісно відкидала. Це провокувало доноси в гестапо від «ображених» авторів. Захоплення танцями Молоде подружжя Теліг святкувало весілля в празькому готелі «Централь». Це була не гучна вечірка, а «дружній чай» із солодощами. А ще були танці. Перший танець молодят — «козачок» — став справжньою родзинкою для чехів, що випадково мали нагоду побачити дійство на власні очі. Олена взагалі дуже любила танці: відвідувала гурток під керівництвом Василя Авраменка, часто зверталась до цієї теми й у своїх поезіях: «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом». Ілюстраторка (ч/б) Катерина Цібере ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікував Олександр Кучерук актор озвучення Дмитро Василець стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Макс Левін](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/maksym-levin/): Документаліст, фотограф, журналіст Фотокореспондент, чиї репортажні знімки публікували Wall Street Journal, TIME, інші світові медіа. Журналіст, що працював у LB.ua, Hromadske, співпрацював з Reuters, BBC, Associated Press та чиї проєкти були тісно пов’язані саме з війною в Україні. Той, чия фотокамера побувала у всіх гарячих точках з 2014 року. Документаліст, який знімав війну, аби показати людям правду про неї. Переконаний мрійник, який вірив, що навіть одне фото здатне зупинити насилля й змінити хід історії. Закатований і страчений росіянами. Звідки родом Максим народився в місті Боярка Київської області. Батько — інженер газових систем, мама — товарознавиця. В перший клас він пішов у В’єтнамі — батько поїхав туди у службове відрядження разом із родиною. Хлопець захоплювався читанням, залюбки навчався й майстрував. Перший фотоапарат З 15 років Макс мріє фотографувати. Він бере приклад з батька однокласника Михайла Чернічкіна — відомого спортивного репортера. Левін прагне подорожувати і знімати кадри, які увійдуть в історію. А поки що відвідує фотогурток, радіє подарованому татом фотоапарату «Київ-19» та знімає перші репортажі в рідному місті. Вступ до Політеху Левін закінчує школу із срібною медаллю. Батько наполягає на отриманні якісної освіти. Макс вступає до Київського політехнічного інституту за спеціальністю «інженер компʼютерних систем», який закінчує з відзнакою. У вільний від навчання час фотографує. Перша робота фотографом Макс — студент Політеху, який мріє фотографувати. Першими медіа, де він пробує себе в ролі фотокореспондента, стали газети «Київські відомості» та журнал «Пенсія». «Я ще тільки інститут закінчив, а відразу став… пенсіонером!» — так себе за цей початок кар’єри «тролив» Макс у одному зі своїх інтерв'ю. Пошук себе Макс не зраджує мрії і продовжує обраний шлях. Він працює фотокореспондентом в «Газеті 24» — медіа, робота в якому дала йому багато досвіду. Згодом його фото друкують журнали «Фокус», «Профіль», «Український тиждень». Вже відомий фотограф Макс Левін починає співпрацю з онлайн-виданням lb.ua в ролі фотокореспондента. А з 2012 року займається вже розвитком медіа-проєкту. Він не лише знімає відео, а й пише тексти та веде онлайн-трансляції. Загалом із lb.ua Макс співпрацює десять років. Також він фрилансер агенцій Reuters та Associated Press. «Майдан. Людський фактор» Макс із колегами-фотографами розгортає виставку світлин біля барикади на Хрещатику «Майдан. Людський фактор». Світлини уособлюють те, за що боряться українці, — свободу, гідність, цінність людського життя. Майдан у об’єктиві Макс далі фотографує на Майдані Незалежності в Києві. В січні 2014-го Левіна, коли він виконував журналістські обовʼязки, побив сумнозвісний спецпідрозділ «Беркут». А ще розбили його камеру, коли він знімав, як «беркутівці» застосовують силу до мирних громадян. Проти ночі 19 лютого 2014-го Макс дивом не потрапив до рук «тітушок» — затримався, бо заряджав апаратуру. А його колеги постраждали. Війна, серпень, Іловайськ Журналіст дивом вирвався з пекла Іловайського котла. На трасі він двічі потрапив під обстріли, дістав поранення, втративши орієнтування, виїхав на пост ДНР, утік від сепаратистів і повернувся до Києва на всуціль продірявленій, заляпаній кров'ю автівці. Макс вивіз із пекла трьох колег — Маркіяна Лисейка, Івана Любиша-Кірдея та Георгія Тихого. Вони вважають Левіна своїм рятівником. AFTER ILOVAISK Документальний проєкт AFTER ILOVAISK спрямований на збереження пам’яті та переосмислення трагічних подій, які відбулися в Іловайському котлі. Проєкт створили Макс Левін, Маркіян Лисейко, за участі фотографів Олександра Глядєлова і Максима Дондюка. AFTER ILOVAISK — це не просто світлини, а історії людей, які пройшли пекло та повернулись до мирного життя. З кожним героєм автори записували інтерв’ю. Репортажі з передової Протягом перших п’яти днів повномасштабної війни Макс устиг оприлюднити фоторепортажі щонайменше з семи «гарячих точок» у різних куточках України: від Харкова до Василькова та кількох населених пунктів на Ірпінському і Житомирському напрямках. Загибель В середині березня Макс, разом з Олексієм Чернишовим, їде в бік Мощуна, аби знайти втрачений дрон та не загубити цінні кадри. Відомо, що вони заїхали в ліс по дорозі до села. 13 березня зв'язок із чоловіками зник. 1 квітня після тривалих пошуків у районі села Гута Межигірська на Київщині поліція знайшла тіло Макса Левіна. За даними слідства Макса та його колегу Олексія катували й убили російські військові. Виставка в парламенті Представники Верховної Ради організували виставку фото авторства Макса Левіна у парламенті. Вона називалась «Військове вторгнення Росії в Україну. Хроніка 2022 року. Початок». Виставка також відбулась в парламентах Латвії, Румунії, Іспанії, Португалії та інших країнах. Виставка в Боярці В Боярці на день народження Макса в парку імені Тараса Шевченка відбулась фотовиставка «Війна ще не закінчилася» / The War Is Not Over Yet». Проєкт розповідає про тих, завдяки кому світ знає про війну: журналістів і журналісток, які загинули, були поранені, опинились під обстрілами, у полоні або зазнали переслідувань від початку повномасштабного вторгнення. Виставка подорожує Україною. Вулиця на честь Левіна У жовтні 2022 року одну з вулиць столиці перейменували на честь Макса. Вулиця його імені також є в рідній Боярці. Окрім того, Бородянська селищна рада ухвалила рішення перейменувати місцеву дитячу школу мистецтв на честь Макса Левіна. Книга, присвячена Максу Левіну У 2023-му в Україні видали книгу-фотоальбом «Іловайськ, 2014» зі світлинами Макса Левіна, Олександра Глядєлова, Максима Дондюка та Маркіяна Лисейка. Відомо, що Макс був і головним ідейним творцем книги, робота над якою розпочалася до повномасштабного вторгнення. Максим Левін народився 7 липня 1981 року в місті Боярка на Київщині. Батько, Євген Броніславович, працював інженером газової промисловості, мама — Валентина Антонівна — товарознавицею. В родині зростало двоє дітей: Макс та його брат Олександр, старший на п’ять років. До речі, Максом, а не Максимом, його почали називати з самого дитинства. В перший клас Макс пішов у далекому В’єтнамі, де на той час як іноземний фахівець працював батько. Хлопець багато читав, залюбки навчався. Його улюбленим предметом стала математика. Фотографія та документалістика захопили Макса десь із 15-річного віку. Для нього це були професії мрії, сповнені романтизму. Взірцем для наслідування став батько однокласника Михайло Чернічкін — відомий спортивний репортер. Макс відвідує фотогурток, отримує в подарунок від батька фотоапарат «Київ-19» і знімає перші репортажі в рідній Боярці. Він уже знає, чим хоче займатися в житті. Проте батьки наполягають на здобутті іншої професії. Тож після школи Макс вступає до Київського політехнічного інституту за спеціальністю «інженер компʼютерних систем». Він закінчує інститут із відзнакою, а далі — йде за покликом душі. Свій шлях фоторепортера Левін починає у виданнях «Пенсія», «Київські відомості», «Газета 24». Згодом співпрацює з агенціями «Фотолента» та УНІАН. Зовсім скоро його роботи з’являться в журналах «Фокус», «Профіль», «Український тиждень», ТБ hromadske, його фото публікують агенції «Reuters» та «Associated Press». Фотокореспондентом і журналістом онлайн-видання «Лівий берег» (lb.ua) Макс Левін працював 10 років.  Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL) — ось неповний перелік ЗМІ, де були опубліковані фотороботи Макса Левіна. З перших днів Революції Гідності журналіст Макс Левін працює на Майдані, в епіцентрі подій. Сутички з активістами, бої на Грушевського, важкі втрати — він фіксує все. Паралельно зі зйомками, у грудні 2013 року з  колегами-фотографами Левін організовує фотовиставку на Хрещатику «Майдан. Людський фактор». В 2014 році він одним з перших фіксує події в Криму і на сході України, зокрема знімає проросійські мітинги в Євпаторії. Потім як фотокор вирушає на Донеччину та Луганщину. Його репортажі зі Щастя, Маріуполя, Іловайська друкують українські та іноземні видання. Він знімає історію. «Важливо опинитися в потрібному місці в потрібний час, — говорив Макс. Попри свою вдачу опинитись у потрібному місці та численні публікації фотографій, Макс працював не для фінансових здобутків, що пояснював на одному з останніх своїх майстер-класів. — Документальна фотографія — це не те, на чому ти заробиш. Це не для бізнесу, не для монетизації. Документальна фотографія — це останній акорд правди. Це романтична процесія. Те, що я знімаю, це для себе. Я документую історію, втамовую свій голод, свій внутрішній поклик».  Як фотограф він намагався зафіксувати події в моменті, коли вони відбуваються, в той час як колеги знімали переважно вже наслідки подій.  «Він документував війну, щоб показати її людям, — згадує колега і друг Маркіян Лисейко. — Йому завжди була важливіша сама подія, яку він може зняти, аніж ризики навколо цієї події». Одною з найбільш ризикованих стала поїздка в Іловайськ. Максим Левін із колегами Маркіяном Лисейком, Іваном Любишем-Кірдеєм і Георгієм Тихим поїхав туди у серпні 2014 року. Там разом із військовими вони потрапляють в оточення російських гібридних військ (власне, в боях за Іловайськ брали участь окремі підрозділи військ РФ). Єдиною можливістю виїхати звідти стає так званий «зелений коридор». Машина журналістів була передостанньою в колоні військових, яку потім російські війська прицільно розстрілювали із артилерії. Проте медійникам дивом вдається залишитись живими. Завдячують цим саме Левіну, адже він був за кермом і на швидкості понад 250 км на годину обігнав колону та вирвався з оточення. Автівку, в якій тоді їхали журналісти, росіяни обстрілювали двічі. Уламки від лобового скла посікли Максу ногу, а всі інші пасажири залишились неушкодженими. Продовженням історії сходу став проєкт AFTERILOVAISK, який створили Макс Левін і Маркіян Лисейко. Макс говорив про проєкт: «Він не про жалість до “бідних хлопчиків”, яких розстрілювали під час виходу з оточення, мов у тирі. Він про інше. Це історія хлопців, які одного дня стали чоловіками. Незалежно від віку».  У 2018 році разом із журналісткою Анастасією Березою та кінорежисером Петром Цимбалом зняв фільм «Вісімнадцять» — про 18-літніх українців, які стали на захист своєї країни і загинули на фронті.  Макс — батько чотирьох дітей. Старші завжди називають тата Макс, бо для них він більше ніж тато: він — друг і наставник, який надихає своїм прикладом. Він віддавав дітям усього себе. Після народження третьої дитини пішов у декретну відпустку, щоб більше бути з дітьми. У 2018 році він доєднався до проєкту про свідоме батьківство — «Батьківський клуб», де організовував походи і різні активності для дітей і татів. Попри включеність у життя сім’ї та дітей, він продовжував знімати війну під час коротких відряджень. «Я часто запитую себе про це: Що змушує мене повертатися? — ділився Макс. — Але я продовжую, бо мушу. Це свого роду обов’язок і відповідальність за тих хоробрих людей, які там воюють. А також, щоб показати іншим людям, що війна відбувається і вона реальна. Я хочу показати, що є люди, які захищають нас усіх». На одному з останніх фото, перед повномасштабним вторгненням, 25 січня 2022 року, Макс — знову на Донеччині. Із кішкою на руках, усміхнений, з фотокамерою він іде промзоною в Авдіївці, де відстань до проросійських бойовиків від кількох сотень до 50 метрів. У цій світлині, мабуть, весь Макс. Добрий, чуйний, впевнений, хоча за крок до небезпеки. Широкомасштабне вторгнення Левін знімав від самого початку, з 24 лютого 2022 року. 27 лютого він уже був на позиціях ЗСУ у Василькові, під Києвом. 2 березня знімав наслідки ударів російської армії в Бородянці, а 9-го — евакуацію в Ірпені. Левін вважав, що війна — це вже давно особиста історія кожного з нас, і «нам нікуди тікати». Подруга і колега Макса Соня Кошкіна пригадує останню телефонну розмову з ним, коли він казав: «Війна от-от почнеться. Я повинен бути в самому епіцентрі. Росіяни, напевно, підуть на свавілля, будуть воєнні злочини, ми маємо це все документувати, фіксувати. В тому числі для майбутніх судів».  Зафіксувати Левіну вдалося багато: кадри руйнувань з Бородянки, розстріляні автівки і спалені тіла на Житомирській трасі. Ті фото облетіли весь світ.  Ніщо не могло зупинити Макса. 13 березня 2022 року він разом із військовим і фотографом Олексієм Чернишовим їде в бік Мощуна, села на Київщині. За кілька днів до того Макс запускав у цьому районі дрон, а, оскільки той загубився — вирішив повернутися, щоб відшукати коптер, камера якого зафіксувала цінні кадри. Чоловіки заїжджають із Гути Межигірської в ліс, де вже точилися запеклі бої. Частину лісу захопили російські війська. Зв’язок із Левіним і Чернишовим зникає. Тіло журналіста вдалося знайти лише 1 квітня 2022 року. Прокуратура підтвердила факт вбивства Макса Левіна  військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації двома пострілами зі стрілецької зброї. Розслідуванням убивства займаються розслідувачі організації «Репортери без кордонів», вони знаходять на місці вбивства докази того, що Макса Левіна і його товариша Олексія Чернишова російські військові катували, а потім стратили. Близькі Макса Левіна хотіли влаштувати прощання із ним на Михайлівській площі — саме на цьому місці щороку в серпні зустрічаються ті, хто вижив при виході з Іловайська у 2014-му, і саме там була виставка світлин Макса та колег з Іловайська. Оскільки російські війська щойно відступили від Києва, знаходитись на відкритому просторі тривалий час було небезпечно, тому церемонія відбувалась тільки у Михайлівському золотоверхому соборі. Загиблого документаліста зі світовим ім’ям поховали 4 квітня 2022 року на Новому цвинтарі в Боярці. За визначну роботу Левін отримав наступні нагороди:  В 2015 році його нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. А в 2022 — орденом «За мужність» III ступеня посмертно. Також у 2022 році премія імені Георгія Гонгадзе вперше вручила Спеціальну відзнаку фотожурналісту Максу Левіну «за визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу», а Українська правда — нагороду «Журналіст року 2022» посмертно. Британський Legatum Institute відзначив Максима Левіна за його роботу нагородою Courage in Journalism Award (За мужність у журналістиці) того ж 2022 року.  Виставку робіт фотожурналіста представляли в парламентах України, Латвії, Румунії, Іспанії, Португалії, артцентрі Alte Münze у Берліні, Національному історичному музеї Албанії та інших країнах. На його честь названо вулиці в Києві та його рідній Боярці, а також дитячу школу мистецтв в місті Бородянка. Вся життєва філософія Макса Левіна — в цьому абзаці: «Мрію, щоб в Україні нарешті виросло покоління справжніх патріотів, щоб був мир у цілому світі, а найкращими характеристиками людини вважали “порядність” і “чесність”, а не наявність зв’язків у податковій (митниці, міліції, адміністрації…». Айтішник vs фотограф Макс мріяв про кар’єру фотографа з 15 років, та батько наполіг на отриманні «реальнішої» професії. Тієї, яка прогодує. Тож Макс вступив до КПІ за спеціальністю «Програмне забезпечення автоматизованих систем». Інститут закінчив із відзнакою, але за спеціальністю не працював ані дня. Ще в студентські роки він працює фотокореспондентом у виданнях «Пенсія», «Київські відомості», «Газета 24». Згодом його роботи будуть в Reuters, BBC, TRT World, Associated Press. Дивовижний «Київ-19» Секрети фотографії юний Макс опановував на дзеркальному фотоапараті «Київ-19» — то був батьків подарунок. Тоді це була справжня рідкість і дефіцит. Фотоапарат виробляли в Києві, проте купити його було неможливо, тому що все продавали за кордон. Тато Макса привіз його з Німеччини, де був у відрядженні. Захоплення ж фотографією у хлопця почалося завдяки батькові однокласника — відомому спортивному фоторепортерові Михайлу Чернічкіну. Четвірка з розстріляного «інфініті» Макс — учасник подій в Іловайську 2014 року. Разом з трьома колегами-фотокорами він пробув у оточенні шість діб. На автівці «інфініті» журналістам дивом вдалось виїхати. Макс був за кермом, автівку кілька разів обстрілювали. Куля розтрощила лобове скло, а Левіна поранило уламком. Проте Макс продовжував рух, врятувавши життя собі і колегам. Після виходу з оточення фотографів так і називали — «Четвірка з розстріляного “інфініті”». Це була єдина автівка, яка виїхала з поля бою в той день. AFTER ILOVAIYSK. Як це було насправді Після Іловайську Левін та його друг Маркіян Лисейко створили документальний проєкт AFTER ILOVAIYSK. Це не просто світлини. За кожним фото — історія бійців, яким пощастило вийти з пекла. Проєкт розповідає, як склалися їхні життя після трагедії. У 2023-му в Україні видали фотоальбом «Іловайськ, 2014» зі світлинами Макса. У ньому є й останнє прижиттєве фото документаліста. Фото, яке зупинить війну Макс Левін вважав, що кожен український фотограф має зробити фото, яке зупинить війну. Фото такого глибинного сенсу, на думку Макса, зробив 8 червня 1972 року американський фотограф Нік Уат. Він сфотографував 8-річну Кім Фук, яка скидає підпалений напалмом одяг. Та світлина облетіла тоді весь світ — як і роботи Макса про російсько-українську війну. Саме він — автор відео зруйнованого будинку в Бородянці, моторошних кадрів із кладовища цивільних, вбитих російськими окупантами в Україні, та фотофіксацій інших воєнних злочинів росіян. Увага до деталей Макс — людина, для якої не існувало дрібниць. Друзі згадують: зупиняючись на «червоне» світло світлофора, Левін глушив двигун автівки, щоб не забруднювати довкілля. Така людина, без сумніву, була спроможна побачити значуще через рідний об’єктив. Батько Макс Для своїх синів Яреми, Ореста та Устима він був не просто батьком, а товаришем, однодумцем, довіреною особою. Вони називали його Максом. Після народження третьої дитини Левін пішов у декретну відпустку. Як сам казав, це треба робити не тому, що дружина краще заробляє, а для того, щоб зрозуміти радість батьківства і провести якомога більше часу з малечею. Левін започаткував проєкт «Клуб тат», який розповідає про роль батька в житті дитини. Майстер по дереву Макс любив майструвати, і це в нього добре виходило. Він виготовляв для дітей дерев’яні меблі, лижі, санчата. В мережі є фото Левіна з дерев’яним годинником власного виробництва. Гори і не тільки Хатинка в горах — іще одна мрія Макса Левіна. Він намагався якомога більше часу проводити на природі, організовував походи для друзів та родини. Велосипеди, лижі, сноуборди, каяки і навіть дельтаплан — ці захоплення Макс передав і своїм синам. Вихід є завжди Після виходу з Іловайська у Макса Левіна з’явилося тверде життєве правило: «Завжди і з будь-якої ситуації є вихід. Тому ніколи не втрачай надії!». Він був завжди готовий до непередбачуваного: мав власний бронежилет і каску, які брав у свої поїздки. Там, де повинен бути Макс — один з небагатьох фотографів, що працювали в зоні АТО. Йому вдалося зафіксувати вихід ЗСУ з Іловайська. Повномасштабне вторгнення Макс також активно документував: працював на Харківщині й Київщині. За тиждень до зникнення на запитання старшого брата Олександра: «Ти де?», Левін відповів — «Я там, де повинен бути…» Лавреат премії Гонгадзе Комітет Премії імені Георгія Гонгадзе вперше вручив Спеціальну відзнаку. Фотожурналіста Макса Левіна посмертно нагородили «за визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу». Виставки по всьому світу Роботи Макса Левіна й далі працюють для України. В травні 2022 в українському парламенті відбулась виставка його робіт, знятих у перші дні повномасштабної війни. Експозиція «Військове вторгнення Росії в Україну. Хроніка 2022 року. Початок» мандрувала парламентами європейських країн, серед яких Латвія, Румунія, Іспанія, Португалія. Також виставка Левіна відбулася в артцентрі Alte Münze у Берліні та Національному історичному музеї Албанії. Авторка тексту Оля Городецька ілюстратор Сергій Федоров верифікувала Інна Варениця, журналістка, документалістка і колишня дружина Макса Левіна актор озвучення Дмитро Василець стилізували виклад Євгенія Смерека та Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Брати Котенки, Сергій та Олександр](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/braty-kotenky/): Добровольці, воїни, волонтери Рідні брати Котенки, Сергій та Олександр, які стали на захист України зі зброєю в руках ще у 2014-му. Вінничани, для яких Революції Гідності стала цінністю, а їхні батальйони — другою родиною. Добровольці, які вірили в Україну та любили її понад усе. Мужні вояки, які під час повномасштабного вторгнення поклали життя в боях за наше майбутнє з різницею у два дні. Старший Котенко 16 липня 1967 року у місті Гайсин Вінницької області народився Сергій Котенко. Після закінчення школи й Кам'янець-Подільського вищого військового інженерного командного училища він проходить службу в Якутії на інженерних посадах. Молодший Котенко Олександр Котенко народився на чотири роки пізніше за брата. Після школи він опановує фах токаря, проходить військову строкову службу. Небайдужі Обом братам, патріотам Котенкам, була небайдужа доля України. Ще в 2013 році вони підтримали рух до змін, були активними учасниками Революції Гідності. Доброволець Котенко Олександр Котенко добровільно стає на захист України, не будучи професійним військовим, але ні хвилини не сумніваючись. Воює на Донеччині у складі 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Старший Сергій у цей час був очільником Гайсинської районної державної адміністрації. Повернення в ЗСУ Сергій Котенко залишає державну посаду і вирушає в зону проведення АТО. Його підрозділ — «Вінницькі скіфи», батальйон 9-ї ОМПБ. Серед операцій за участі «Скіфів»: рубежі й лінія оборони Попасної на Луганщині, Водяного та Світлодарська на Донеччині. Всі 7 років з 2015 до 2022 Сергій воював. Воював завжди так, щоби максимально зберегти особовий склад. Загибель Олександра Попри контузії і серцеві стенти, 24 лютого 2022 року Олександр Котенко телефонує братові й каже: «Брате, п’ять годин, і я у тебе. Будемо разом бити клятого ворога». Він вирушає до брата, проте в оборону стає на Миколаївщині. 7 березня 2022 року молодший Котенко «Кіт» загинув від поранення осколками. Загибель Сергія У день, коли вдома саме прощаються з полеглим воїном, молодшим Котенком — Олександром, рідні дізнаються про загибель старшого, Сергія. Він загинув на Запоріжжі, на командному пунктів від обстрілу ворожих «Градів». Прощання Олександр і Сергій загинули із різницею в два дні, поховані з різницею в один день на Гайсинському кладовищі. Нагороди Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) присвоєно полковнику Сергієві Котенку Указом Президента України № 139/2022 від 16 березня 2022 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі». Олександр Котенко посмертно став кавалером ордену «За мужність» III ступеня того-таки 2022 року. Брати Сергій та Олександр народилися в місті Гайсин Вінницької області з різницею в чотири роки: у 1967 та 1971 роках. Все як завжди у хлопців того часу: школа, вибір професії. Старший Сергій обрав кар’єру військового: після закінчення навчання в Камʼянці-Подільському був направлений в Ленінградський військовий округ (Вологодська область, поселення Мирний). Ще під час навчання одружився з Аллою Котенко, яка ділила з ним усі «радощі» переїздів і переведень як дружина військового. Пара повернулася в Гайсин аж в 1993 році, бо цілий рік після проголошення незалежності командування округу не відпускало та не дозволяло переводитися попри рапорти та прохання Котенка дозволити йому повернутися в Україну. Вже вдома став командиром взводу й очільником навчального курсу, мав у підпорядкуванні понад 200 солдатів. Загалом старший Котенко прослужив у армії 22 роки. Молодший Олександр після закінчення школи вступив до Вінницького профтехучилища №11, обрав професію токаря. На відміну від брата, його тоді з армією пов’язало хіба що проходження строкової військової служби (Литва й Чехія). Повернувшись додому, Олександр почав працювати на місцевих підприємствах. Жив життя, одружився в 2001 році з Наталією Котенко, а в 2002-му став татом доні. 2013 рік сколихнув Україну. Обоє братів, Сергій і Олександр, підтримали цінності Революції Гідності, були її активістами й майже одразу після початку воєнних дій вирушили на Схід. Першим на фронт 2014-го пішов Олександр. Служив у 24-му окремому добровольчому батальйоні «Айдар». А за рік, залишивши цивільну посаду голови Гайсинської райдержадміністрації, воювати поїхав і Сергій, хоча і був на той момент у відставці. «Вінницькі скіфи» — 9-й окремий мотопіхотний батальйон 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, добре знана «дев’ятка». Командиром підрозділу Сергій «Ратибор» Котенко пробув цілих сім років. З початком російської агресії «Скіфи» воювали у Водяному на Приазов’ї, обороняли рубежі поблизу міста Попасна на Луганщині, на Світлодарській дузі. За службу на захисті України в 2019 році Сергія Котенка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. До «Скіфів» він пішов майором, а дослужився до полковника. Бійці вірили в свого комбата-«батька», поважали його за фаховість, справедливість і сміливість, розповідали про його розсудливість, уміння слухати і чути підлеглих, виважено ухвалювати рішення. «Наш батальйон — це держава, так само і родина — це держава. Тож маємо підтримувати, поважати, бути добрими і щирими одне до одного» — в цьому Котенко вбачав цінність побратимства. «Під час ООС чимало територій відвоювали саме під його керівництвом. Від 500 метрів до 2–3 кілометрів. Виходили окопувались. Посували лінію фронту. В ООС, відповзав стільки з нами в сірій зоні. Він був прикладом для бійців. Окопи з нами копав і повзав з нами», — згадував в інтерв’ю «Суспільне Вінниця» бойовий побратим Сергія «Ратибора» Владислав Ільницький. У молодшого Котенка все склалося дещо інакше, але доля з початком російської агресії також тісно пов’язана із захистом України. В червні 2014 року Олександр вступив добровольцем у лави 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». За місяць отримав поранення в ногу, та, підлікувавшись, знову повернувся в стрій. Почало даватися взнаки серце, скакав тиск, тож через проблеми зі здоров’ям Сашкові довелося демобілізуватися. Отримав інвалідність ІІІ групи. Але, попри це, активно зайнявся волонтерством, возив необхідне на Схід. І своїм хлопцям-«айдарівцям», й іншим підрозділам. 24 лютого 2024 року, початок повномасштабного вторгнення. Сергій Котенко зустрів нову активну фазу російсько-української війни на передовій. На допомогу братові «бити клятого ворога» кинувся й Олександр: він підписав контракт з 9-м батальйоном «Вінницьких скіфів», командиром якого був його брат. Щоб не нервувати домашніх, сказав, що повіз хлопцям допомогу. Проте до старшого так і не доїхав — затримався на Миколаївщині, став в оборону там, з частиною Скіфів, які стримували наступ на Півдні. 7 березня 2022 року під час боїв з окупантами за Миколаїв воїн Котенко з позивним «Кіт» загинув від осколкового поранення в груди. «Ми були в Миколаєві. Миколаїв втримали. Стояли посередині, щоб не зайшли ДРГ. Нам сказали, що можлива атака, треба спостерігати. Прилітає літак. Кидає праворуч ракету, потім зліва. Він лежав від мене в метрах двадцяти. По ньому пройшлась “касета”, касетний снаряд», — згадував побратим Олександра Дмитро Станішевський. Котенко-молодший посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Старший брат важко переживав загибель Олександра, проте війна не дозволила гідно відгорювати втрату: треба було відбивати наступ росіян. Тоді «Скіфи» стояли неподалік від Криму. В ситуації загрози повного оточення кадирівцями комбат Котенко вирішив розбити батальйон на окремі частини і прориватися. Його частина вирушила в напрямку Мелітополя. «Дев’ятка» Сергія Котенка знищила тоді десятки одиниць ворожої техніки, озброєння й живої сили, що зупинило наступ на запорізькому напрямку. В одному з боїв 9 березня 2022 року 54-річний полковник Сергій Котенко загинув на командному пункті, потрапивши під обстріл ворожих «Градів». Він пережив брата всього на два дні. Посмертно Сергієві Котенку присвоїли звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Також він нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та іншими відзнаками. Братів Котенків поховали поряд на кладовищі в рідному Гайсині. В останню путь проводжали всією громадою. Під час церемонії поховання син Сергія Ростислав поклявся захищати Україну і виховати свого сина справжнім патріотом. «Ти був моїм натхненням! Я завжди старався бути схожим на тебе!.. Ти був унікальний, розумний, хоробрий, відважний та найголовніше — вірний Присязі! За всі ці роки тобі безліч разів пропонували вищі посади, не на передовій. А ти завжди говорив, що не можеш залишити підлеглих. Усі завжди говорили, що ваш батальйон — велика сім’я! Ти найкращий!… Я завжди пишався тобою, пишаюся зараз та буду пишатися до кінця своїх днів! Ти моя гордість!» — написав Ростислав Котенко у фейсбуці, згадуючи батька, щасливий від того, що встиг сказати йому, як сильно його любив. Обидва сини Сергія Котенка, Тарас і Ростислав — також доєдналися до лав Сил Безпеки та Оборони України. Досвідчений воїн Сергій Котенко сформував батальйон і був командиром до кінця. Загинув на підступах до Запоріжжя після просування разом із частиною батальйону східною частиною України (Лівобережжі). Зі своїми бійцями стримував і знищував ворога від Криму до самого Запоріжжя. Щонайменше тричі виходив із повного оточення противником. Натомість Олександр з іншою частиною батальйону став на захист Миколаївщини, щоб не дати російським військам просунутися вглиб чи захопити південь України. Історія кохання Ростислав Котенко, син Сергія, описував тата як людину не тільки рішучу, цілеспрямовану, але й романтичну та чутливу. В родині зберігається романтична історія знайомства Алли й Сергія Котенків: зустрілися біля магазину, тато запропонував донести сумки, і з того часу ці двоє були нерозлучні. Волонтер Котенко Під час антитерористичної операції на Сході України молодший Котенко, Олександр, отримав поранення, та після лікування повернувся на службу. Зазбоїло серце, тож довелося пройти операцію із стентування. Згодом через стан здоров’я Олександр демобілізувався і відтоді волонтерив — разом із товаришами возив військовим допомогу на Донбас. І батальйону брата, й іншим оборонцям. Командир, якого впізнавали У 2019-му подружжя Сергія й Алли Котенків приїздило до столиці на церемонію вручення нагороди Сергію. Київськими вулицями якраз крокував Марш Незламності. Котенки дивилися його як глядачі. Раптом з колони Сергія «Ратибора» впізнали учасники Маршу, військові: «Ратиборе, йди до нас!». «І ми влилися в колону військових, волонтерів. Ішли разом, і така у мене піднялась гордість за наших захисників, за волонтерів, за єдність, за те, що я українка», — пригадувала згодом Алла Котенко. Плани на мирне життя Відкрити власну справу разом із синами — таким був план Сергія Котенка на «після війни». А ще він мріяв про великий власний дім за містом. Про обійстя, де бігатимуть і сміятимуться онуки. На жаль, через російську агресію мріям не судилося здійснитися. Кодима — другий дім Місто в Одеській області стало постійною базою «Вінницьких скіфів» під час АТО. Самі кодимчани були для комбата Котенка як члени великої родини: підтримували, тепло зустрічали з бойових завдань. А ще багато хлопців із містечка Кодима записалися саме до лав його «дев’ятки». Коли ж постало питання передислокації підрозділу, Сергій Котенко рішуче тримався за це місце: «Залишаємося тут, у Кодимі». Воно стало для нього другим домом. Батькова інтуїція Коли Ростислав, син Сергія Котенка, постав перед вибором військового фаху, батько чомусь почав відмовляти його від служби у внутрішніх військах. «У нього, мабуть, була чудова інтуїція. Бо потім ці люди розганяли й убивали активістів на Майдані. Я ж пішов у Міноборони, а батько став активним учасником Революції Гідності», — згадував Ростислав. Новий рік разом Сергій Котенко нечасто балував рідню візитами чи відпустками. Частіше через проблеми із серцем перебував на лікуванні у шпиталях. Але Новий 2022 рік приїхав зустрічати саме з родиною. Чи не вперше. Дружині Аллі Котенко здалося, що Сергій передчував біду, яку Україні невдовзі принесе повномасштабне вторгнення, тому хотів якось захистити чи бодай обійняти рідних. Храм-меморіал На посаді голови Гайсинської райдержадміністрації Сергій Котенко допоміг гайсинцям закласти й побудувати храм-меморіал на честь Героїв Небесної Сотні. Саме в цьому храмі відспівали братів і попрощалися з ними після їхньої загибелі в березні 2022 року. Вшанування На честь братів Котенків названо вулиці у Вінниці, Києві. А в рідному Гайсині громада не тільки перейменувала вулицю на честь Сергія та Олександра, але й у 2023 році встановила меморіальну дошку Герою України Сергію Котенку. Авторка тексту Оля Городецька ілюстратор Сергій Федоров верифікував син Сергія Ростислав Котенко актор озвучення Дмитро Василець стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Олександр Оксанченко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/oleksandr-oksanchenko/): Військовий, пілот, ас Військовий льотчик першого класу, що з дитинства був закоханий у небо, а польоти обрав своїм фахом. Пілот-ас, знаний у світі за надзвичайну майстерність, переможець багатьох авіашоу. Заступник командира з льотної підготовки, інструктор-пілот 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації. Уважний, справедливий до підлеглих та учнів. Воїн, що першим піднявся в небо у 2014-му, коли Росія розпочала війну на сході України. Той, хто повернувся на службу із запасу й злетів у небо в перший день уже «великої війни». Загинув, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Де народився? Олександр Оксанченко — хлопчик, який мріяв про небо — народився в селі Маломихайлівка на Дніпропетровщині. Батьки Сашка були сільськими трудівниками: механізатор і працівниця елеватора. Шлях льотчика Юнак вирушає до Харкова, щоб у Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків ім. Грицевця здобути «небо» — фах пілота. Як жартома розповідав згодом, «у льотчики пішов заради шоколадок». На той час льотний пайок вирізнявся, зокрема, й наявністю цього продукту. Кадровий пілот Від самого випуску з училища в 1989 році й до 2022 року Оксанченко — на військовій службі. Перша посада — льотчик-інструктор у Дніпропетровську (нині Дніпро), яку він обіймав до 1996 року. Згодом рідною для нього стає 831-а Миргородська бригада тактичної авіації: він — заступник командира військової частини з льотної підготовки та інструктор-пілот. Аж до 2022 року. Перша медаль Олександр Оксанченко нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Початок російської агресії Буремного 2014 року Олександр Оксанченко одним із перших піднявся в небо, коли російська армія розпочала війну на сході України. Льотчик устиг виконати десятки бойових вильотів, зі знищенням ворожих цілей та техніки. Практик Оксанченко і в бойових умовах застосовував вміння аса. Людина року В місті Миргород (Полтавщина), де у 831-й Миргородській бригаді тактичної авіації несе військову службу Оксанченко, його визнають переможцем загальноміського відкритого рейтингу популярності «Людина року — 2016» — в світлі перемоги на авіашоу та на знак визнання його служіння українському народові. Авіашоу в Словаччині На міжнародному авіашоу SIAF-2016 в Словаччині полковник Оксанченко — в складі команди Повітряних Сил України. На своєму винищувачі Су-27 демонструє надскладні фігури вищого пілотажу. Стає переможцем серед військових льотчиків — учасників з багатьох країн, отримує заслужене визнання й спеціальний трофей від командувача Повітряних сил Словаччини. Орден Олександра Оксанченка нагороджено орденом Данила Галицького. Визнаний ас чеського авіашоу На авіашоу «Czech International Air Fest-2018» Оксанченко підтверджує свій блискучий рівень професійної майстерності. І робить це, попри несприятливі погодні умови. Цілих 13 хвилин він демонструє віртуозне виконання складних льотних фігур. В запас Олександрові Яковичу виповнюється 50 років — це граничний вік перебування на військовій службі. Полковник звільняється в запас, виходить на пенсію. За плечима має понад 2000 годин польотів, світову славу повітряного аса, орден Данила Галицького і медаль «За військову службу Україні» на парадному кітелі. Останній бойовий виліт Другий день повномасштабки. Оксанченко повертається до кабіни свого Су-27. В небі над Києвом — понад 20 ворожих «сушок» і всього сім українських літаків. Полковник відволікає на себе більшу частину групи ворога і дає можливість решті українських пілотів виконати бойове завдання. Та сили ворога переважили. Пілот-ас Оксанченко загинув під час повітряного бою. Герой України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» 28 лютого 2022 полковникові Олександру Оксанченку посмертно присвоїли звання Героя України. Генерал Валерій Залужний, тоді Головнокомандувач ЗС, вручив орден «Золота Зірка» його дружині Світлані й доньці Ганні, назвавши Оксанченка «людиною-легендою». Прощання Двох військових пілотів-асів, які загинули, хоробро захищаючи рідне небо в перші дні повномасштабного вторгнення — Олександра Оксанченка та Степана Чобану, — з почестями поховали на військовому цвинтарі в Миргороді на Полтавщині. Вшановують за кордоном Оксанченка пам’ятають у Великій Британії. Так працює міжнародна слава. Далеко від України організатори міжнародного показу бойової авіаційної техніки «The Royal International Air Tattoo-2022» вшановують пам’ять загиблого в російсько-українській війні полковника Оксанченка на британській авіабазі Fairford Royal Air Force. Оксанченко в календарі Юрій Журавель, художник, музикант та письменник, створює проєкт «Знай наших»: серія книг, календарів, листівок та лекцій у ютубі. У 2023-му поруч із портретами інших видатних українців — княгині Ольги, Лесі Українки, Івана Мазепи, Олени Пчілки — з’являються портрети пілотів Олександра Оксанченка й Степана Чобану. Оксанченко — людина-легенда, людина честі, офіцер, для якого людяність посідала чи не найперше місце в житті. Олександр Якович народився й виріс на Дніпропетровщині, в невеличкому селі Маломихайлівка. Закінчив школу із срібною медаллю. Малим хотів бути і прикордонником, і комбайнером, що було звичним для сільських хлопчаків. Але покликом душі стала авіація: Сашка звабило небо. Тож без знайомих, покровителів чи заведеного в ті часи «блату» юнак пішов за своєю мрією «літати»: вступив до Харківського вищого військового авіаційного училища. По закінченню навчання з 1989 року проходив військову службу на льотних посадах — свого роду кадровий шлях пілота. Від льотчика-інструктора в Дніпропетровську (до 1996 року), до заступника командира військової частини з льотної підготовки та інструктора-пілота в Миргороді Полтавської області (1996–2022 роки). Після Скнилівської трагедії 2002 року авіаційні покази були в Україні заборонені, тож пілотажна школа переживала певний занепад. І коли Оксанченко потрапив на службу у Миргород, його наставниками стали видатні українські аси вищого пілотажу — полковники Іван Черненко, Федір Тищук і, безумовно, льотчик-снайпер генерал-лейтенант Василь Нікіфоров. Завдяки спільним старанням заслужених пілотів та молодого Оксанченка, який зібрав із числа найкращих льотчиків-винищувачів групу охочих освоювати вищий пілотаж, як він сам, тоді вдалося відродити пілотажну школу. Підлеглі та побратими Олександра Яковича з його рідної 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації відзначали його як мудрого, скромного, доброго, уважного офіцера з напрочуд тонким почуттям гумору. На своїй улюбленій «пташці» — винищувачі Су-27 — Оксанченко весь час удосконалював професійну майстерність. Він став першим пілотом за часів незалежності, який зміг опанувати всі фігури вищого пілотажу. У 2016 році на міжнародному авіашоу в Словаччині в складі команди Повітряних Сил України тоді вже полковник Олександр Оксанченко здивував публіку надскладною програмою з фігурами вищого пілотажу й косими петлями під 90 градусів. Ті фігури вищого пілотажу — петлі, бочки, перевороти — завжди були для полковника не лише програмою для авіашоу, а перш за все елементами повітряного бою, які військовий льотчик Оксанченко впроваджував під час бойових вильотів від 2014 року. Потім були тріумфальні виступи і в інших країнах. Після 2016 року віртуозний пілот неодноразово представляв Повітряні Сили України й перемагав на міжнародних авіашоу в Європі: Чехія, Румунія, Угорщина, Польща, Словаччина, Бельгія, Мальта, Данія та Велика Британія. SIAF, The Royal International Air Tattoo, International Airshow-2017, Czech International Air Fest — ось ті авіашоу, в яких брав участь полковник. Його почерк і стиль виконання фігур вищого пілотажу став впізнаваним та унікальним, і тепер їх знає весь світ. Чи не найбільший ажіотаж серед публіки українські пілоти спричинили на шоу у Великій Британії. Свого часу Олександр Якович скромно коментував свій виступ: «Міжнародний авіаційний показ “The Royal International Air Tattoo” — один з найпрестижніших у світі. Свої пілотажні програми на ньому показують найкращі фахівці на найновітніших та найсучасніших видах авіаційної техніки. Ми виконували віражі на повних форсажах, проходи на малій та великій швидкостях, бойові розвороти з поворотом у внутрішній бік, проходи з випущеним шасі та бочка з випущеним шасі, бойові розвороти з бочками. Англійська погода внесла свої корективи в програму польотів, але ми показали гарний результат». Логічно, що військовий пілот-ас мав багато учнів, яких по-батьківськи любив та яким по-менторськи передавав свою майстерність. Пройти вишкіл в Оксанченка мали за честь усі молоді пілоти України — ті, які в повітряних боях прийшли йому на заміну. Військова служба, в тому числі в формі навчання та передачі досвіду, була для Олександра Оксанченка не просто кар’єрою, а почесною місією всього його життя. «Перший виліт — надзвичайно важливий в житті кожного льотчика. Ти вперше опиняєшся сам-на-сам із бойовим літаком, і лише від тебе, твоєї оперативності та правильності ухвалення рішень під час польоту залежить успішність виконання завдань. Керманич крилатої машини повинен не лише досконало оволодіти технікою пілотування, а й навчитися правильно розподіляти увагу під час польоту», — такою була наука від Оксанченка. Як кадровий військовий льотчик Олександр розумів важливість авіації у війні. Тож у 2014-му, коли російська армія розпочинає війну на сході України, він одним із перших піднімається в небо на захист країни. Виконує десятки бойових вильотів зі знищенням противника до моменту, коли активна фаза протистояння призупиняється. До 2018 року, свого 50-річчя й граничного строку перебування на військовій службі, Олександр Якович налітав понад 2000 годин. Із таким багажем того року вийшов у запас, на парадному кітелі літуна — орден Данила Галицького та медаль «За військову службу Україні». Олександр встиг трохи посмакувати цивільного життя: у 2016-му став людиною року в Миргороді й почесним громадянином міста, а протягом 2020-го був депутатом Миргородської міської ради. Втім, із перших годин повномасштабного вторгнення Олександр Якович повернувся в небо й узяв удар на себе, вірний країні й побратимам. Він став одним із перших «Привидів Києва» — асів, які захищали нас в перші дні війни після 24 лютого 2024 року й наводили шалений страх на ворога. Не в останню чергу оберігаючи не тільки небо та країну, а й молодих пілотів від передчасної загибелі. Він дав їм можливість набути досвіду та продовжити його справу. Останнім для Олександра Яковича став політ 25 лютого 2022 року, в другий день повномасштабного вторгнення в небі над Києвом, яке він тримав до останнього подиху. Відволікаючи на себе ворожу авіацію й даючи можливість врятуватися своїм побратимам, легендарний пілот Олександр Оксанченко героїчно загинув у повітряному бою. Свою почесну місію він виконав до кінця, віддавши найцінніше — власне життя. Вже 28 лютого 2022 року йому було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно. Поховали захисника 6 березня 2022 року на військовому цвинтарі у місті Миргороді. В Олександра залишилися дружина та двоє дочок. «Мій тато — людина виняткової душі. Здається малим океан, щоб виміряти об’єм доброти, щирості, скромності та справедливості, які йому притаманні. Навіть після кількох хвилин спілкування він назавжди залишався в пам’яті усміхненим і доброзичливим, а його погляд, здається, діставав глибин душі. Тато завжди простягав руку допомоги нужденним. Досі чую його слова: “Людям треба допомагати!”. Він любив небо, жив небом, у небі й залишився навічно нашим Янголом-Охоронцем», — так сказала про тата в інтерв’ю виданню «Голос України» Ганна Оксанченко. Почуття гумору Навіть про вибір професії Олександр розповідав жартома — мовляв, пішов у авіацію по шоколадки: «Я виріс у селі на Дніпропетровщині. Ким я тільки не мріяв бути в дитинстві: і прикордонником, і комбайнером… А потім приїхав старший за віком друг, який закінчив нашу школу і вчився в Харківському льотному училищі. Привіз шоколад і сказав, що льотчикам його дають постійно. Я любив шоколад, тому і сам вступив у льотне училище». Хобі пілота В юності пілот Оксанченко захоплювався фотографією. Самотужки проявляв плівку та робив світлини: в усьому шукав красу і знаходив її. А ще одним його захопленням була гра на гітарі. Він мав дуже гарний голос. Проте найбільшим хобі військового льотчика було рибальство. Ним він «заразив» чимале коло своїх побратимів, які жартували, що Оксанченко впіймає велику рибу навіть у калюжі. Він майже завжди повертався додому з фантастичним уловом. Всі свої секрети й фішки ловлі «отакої риби» Якович передавав і друзям. Скромність та доброта Попри міжнародне визнання як одного з найкращих льотчиків світу, Оксанченко залишався скромним. Про таких завжди кажуть: повертався до людей. Він не був прихильником поділів за майновим статусом чи посадою, мав багато друзів як в Україні так і за кордоном, поважав кожну людину, завжди намагався допомагати. І на роботі, яка була для нього улюбленою, Олександр Якович завжди був підтримкою для своїх колег. Відомою була і його щедрість: навіть у закордонні відрядження не їздив без подарунків діаспорянам. Підкорив небо і світ 2016-й. Команда Повітряних Сил ЗСУ збирається на європейські авіаційні покази. Участь у міжнародному авіашоу SIAF-2016 в місті Сляч (Словаччина) наші військові льотчики взяли після аж трирічної перерви. Україну представляли тоді екіпажі двох винищувачів Су-27 на статичному та динамічному показах, а також військово-транспортний літак Ан-26. Полковник Олександр Оксанченко «вщент» вразив і здивував публіку новою програмою. Вищий пілотаж, ефектні косі петлі на 90 градусів — все, щоб показати можливості винищувача й професійний рівень льотчика, не виходячи за межі візуальної видимості. Останній вірш Олександр Якович дуже любив народні пісні, а ще українські поезії. Часто на нічних чергуваннях вивчав напам’ять вірші українських поетів, а потім зачитував їх у родинному колі. Серед улюблених були поезії Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?» та Ліни Костенко «Крила». Вірш Василя Симоненка став останнім, який він устиг прочитати рідним. Вшанування На честь Олександра Оксанченка названі вулиці в багатьох містах України. Передовсім у Миргороді, де він жив та проходив службу. А ще — в Хмельницькому, Кременчуці, Полтаві, Києві, Дніпрі. В Пирятині (Полтавщина) в 2023 році Оксанченку присвоїли звання почесного громадянина міста і також назвали вулицю його ім’ям. Авторка тексту Оля Городецька ілюстратор Сергій Федоров верифікували військові 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації актор озвучення Дмитро Василець стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Олег Куцин](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/oleh-kutsyn/): Воїн, доброволець, діяч в ім'я України Командир 49-го окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ ЗСУ «Карпатська Січ». Авторитет для бойових побратимів, який ніколи не ховався за спинами інших. Військовий, громадський, політичний діяч. Патріот, що цілеспрямовано будував національну державу та надихав на її розбудову свідому молодь. В його житті були і «Легіон Свободи», і Політрада ВО «Свобода», і віцепрезидентство в Історичному клубі «Холодний Яр». Доброволець з 2014 року, легендарний січовик, що у 2022 році об’єднав воїнів у батальйон «Карпатська Січ». Той, хто завжди був за Україну, про Україну та в ім’я України. Авторка тексту Оля Городецька ілюстратор Сергій Федоров верифікував побратим і друг Олега Мар'ян (Дзвін) Берездецький стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Сергій Миронов](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/serhii-myronov/): Краєзнавець, воїн, доброволець Містянин, який любив Київ і запалював любов’ю до нього. Краєзнавець, що досліджував місто й легко оповідав його історію через власний блог і цікавезні екскурсії-прогулянки. Автор творів, головними героями яких майже завжди були Київ і люди, які в ньому живуть і мріють. Історик і реставратор, що відновлював не тільки будівлі, двері, фрамуги, а часто й серця в рідному місті. Командир, який без бойового досвіду боронив рідний Київ під час повномасштабного вторгнення. Воїн, що загинув під час виконання ризикованого завдання під Бахмутом. Походження Сергій Миронов народився в Києві в родині корінних киян. Мати, Ніна Оглобліна, за фахом акторка. Вітчим, Тарас Оглоблін — режисер, музикант та актор. Взагалі серед рідні й предків Сергія багато військових, культурних діячів. Мешкала родина майбутнього краєзнавця неподалік Бессарабського ринку в столиці, тож центр Києва завжди був в полі його зору. Зведена сестра Сергія, Варвара Оглобліна — акторка й фігуристка. Перекладач Сергій досконало опанував дві іноземні мови: англійську й німецьку. Тож логічно, що він починає займатися перекладами підручників і наукових статей. Літератор Цього року Сергій вступає до Ванкуверського коледжу Лангара, де закінчує екологічний факультет. А ще з любові до мандрів подорожує Північною Америкою, де починає нотувати та писати. Із записником відтоді не розлучається. Відтак перший художній твір Сергій написав саме в Канаді. Революція Гідності Виступи студентів, події на вулиці Грушевського та Революція Гідності — Сергій із його активною громадянською позицією не міг залишатися осторонь. Так він опиняється в перших лавах захисників Майдану. В ході подій Революції Гідності був тяжко поранений у стегно. Блог про рідне місто Vanishing Kyiv — блог, який створив Сергій із метою привернути увагу до раритетних артефактів, архітектурних та історичних цікавинок київських будівель кінця XIX — початку ХХ століття. Блог зажив слави серед шанувальників старовини. Згодом він поповнився історіями киян, які записував сам Сергій. З блогом росла і кількість однодумців: саме серед підписників Сергій знайшов волонтерів на перші реставраційні роботи. Повномасштабна війна Із початком повномасштабного вторгнення Миронов декілька місяців проходив військову підготовку в навчальних центрах ЗСУ, не полишаючи при цьому волонтерської діяльності та забезпечуючи побратимів усім необхідним. Сергій брав участь у звільненні Київщини, надавав гуманітарну допомогу в Ірпені, Іванкові, Гостомелі після деокупації, а ще опікувався покинутими тваринами, яких дуже любив. Загибель У жовтні 2022-го підрозділ Сергія вирушив під Бахмут. За місяць під час виконання ризикованого завдання його розвідгрупа потрапила під вороже авіабомбардування. Сергій отримав важке поранення і за кілька днів, не приходячи до тями, помер 16 листопада у військовому шпиталі Дніпра. Воїна та захисника Сергія Миронова поховали на Байковому кладовищі Києва. Справа, що житиме Небайдужі з Києва вирішили не полишати справу активіста. Першу реставрацію без Сергія провели для дверей на вулиці Саксаганського, 112-А. Саме вони були в планах у Миронова. Двері 1959-го, а «вік» фрамуги — 123 роки. Залученість людей була дивовижна: не тільки друзі, а й відвідувачі його екскурсій, поціновувачі його роботи. В планах — інші двері й фонд імені Сергія, щоб продовжувати його справу. Сергій Миронов народився у Києві. Атмосфера його дитинства була напрочуд творчою: книги, вивчення мов. Малим хлопець був дуже допитливий. Чи не це також підштовхнуло його до дослідження історії рідного Києва згодом? Зазвичай Сергія бачили з книгою в руках: любив читати Селінджера, Конан Дойла, Стейнбека. По-особливому захоплювався письменниками обох воєн — Першої та Другої світової: Джон Маккрей, Ґеорґ Гайм, Еріх Марія Ремарк. Сергій з дитинства професійно займався футболом. Це була велика частина його життя, яка сформувала його лідерські риси характеру. У футболі мав значний успіх, проте вирішив обрати інший шлях. Навчаючись у київській школі №303, захопився англійською мовою. Юнаком побував у Лондоні та інших містах Великої Британії, закінчив тримісячні мовні курси Єльського університету, багато мандрував Європою. Згадував потім, що це неабияк вплинуло на формування його світогляду. Обрав було за фах економіку, проте після закінчення навчання в московському університеті повернувся до Києва і зрозумів, що здобута професія його не цікавить. Натомість Сергій глибоко занурився в історію та культурологію, продовжив вивчати мови, а ще — військову історію. Зрештою почав перекладати й писати власні художні твори. Та, мабуть, найбільше його запалювала історія Києва. Сергій шукав інформацію про місто звідусіль. Спрагло дізнавався про його жителів, про будинки, про характер. Сергію вдавалося послухати історії від киян різного статку і професій. А ці розмови, своєю чергою, стали натхненням для оповідань, де Київ і є головним персонажем. Згодом Сергій створив блог Vanishing Kyiv («Зникомий Київ»), що став популярним серед шанувальників старовини. А ще за власний кошт почав відновлювати двері у старовинних будинках, а згодом — під’їзди, рідкісні та цікаві елементи фасадів. Перші «свої» двері Сергій знайшов у київському районі біля велотреку. На думку мешканців, їх треба було просто закласти цеглою. Але Сергій, людина без досвіду реставрацій, проте з цікавістю до історії, взявся до роботи. Купа рівнів чаклування — дрилі з насадками, шліфмашинки, будівельний фен, змивки, лаки та фарби, височенні незручні драбини — і двері «ожили». Перше реставраційне задоволення обійшлося Сергієві у 10 тисяч гривень із власної кишені та тиждень важкої роботи. Але спинятися він не збирався: йому боліло ставлення людей до власної спадщини. Якось в інтерв’ю він сказав: «Людям бракує розуміння, що коли ти живеш в історичному будинку, то двері до твоєї квартири — це вже не твоя особиста справа, а питання міського середовища й архітектурної спадщини». Для підсилення власної фаховості Сергій почав навчатися за спеціальністю «Історія й археологія»: закінчив історичний факультет Таврійського університету. Наступним рівнем «любові» до Києва стали екскурсії: популярні, не перенасичені довідковою інформацією, живі та щирі. Сам він називав їх «прогулянками». Засновниця тревел-блогу Veter do it Альона Деньга ділилася — Сергій знав ледь не напам’ять коди до під’їздів усіх старих будинків Києва і навіть мав окремі ключі від деяких дворів: «Він знав, у якому під’їзді стоїть 100-літня щітка для взуття з кінського волосу, а де за “совєтів” законсервували цілі пожежні сходи, й тепер це наче музейний експонат». Сергій казав, що довго не вірив у можливість повномасштабної війни: «Чи міг я як історик усе це передбачити? Складне питання. Сприйняття історії — це динамічна річ. Якщо покласти руку на серце, я до останнього не вірив у війну». Тож бойового досвіду Сергій не мав. Проте, коли почалася повномасштабна війна — добровільно вступив до 241-ї окремої бригади територіальної оборони, взяв майже фамільний позивний — «Мирон». Виконував обов’язки командира взводу у званні старшого сержанта. Боронив рідний Київ. У жовтні 2022-го його підрозділ вирушив під Бахмут. 11 листопада 2022 року групі Сергія поставили вкрай ризиковане завдання, й він вирішив піти виконувати його самостійно, щоби вберегти особовий склад. Проте з ним зголосилися вирушити ще кілька побратимів. Розвідувальна група потрапила під вороже авіабомбардування… Поранений Сергій Миронов, не приходячи до тями, помер 16 листопада у військовому шпиталі Дніпра. Прощання з оборонцем відбулось у Михайлівському соборі. Поховали захисника на Байковому кладовищі його рідного Києва. Перед загибеллю в одному зі своїх дописів у соцмережах — він вів їх систематично, як щоденник, — Сергій писав: «Війна — це концентрація болю, страху, найпростіших бажань, віри, любові, поваги — словом, усього. Війна створює настільки екстремальні умови, що просто неможливо брехати ні собі, ні іншим. Усе стає на свої місця. Хоч би як страшно це звучало, але на війні люди знаходять себе. Просто не всі можуть жити з тим, що знайшли… Я пішов на війну тому, що дуже хотів дізнатися дещо про себе. І про людей. Щось таке, чого не зміг би дізнатися з книжок, бесід за чашкою кави на кухні та найдружнішого листування. Щось таке, чого не вловити в силуеті палкої темної ночі. Чого не скажуть у серцях, образі, радості. Щось таємне, що кожен із нас носить десь у глибині й нікому, навіть собі, не озвучує. Я пішов на війну, щоб перевірити себе і свої почуття. До людей, країни і себе. І чи є ці почуття». Після війни Сергій сподівався продовжити реставрації будинків і хотів долучитися до відбудови України. Ще 2021 року він заснував громадську організацію «Справжній Київ» з планами на відновлення київських артефактів. Своєю місією Миронов та однодумці обрали привернути увагу жителів міста до збереження історичної спадщини. Усього сам Сергій відреставрував 9 історичних дверей та фрамуг. Після його загибелі ГО продовжує свою діяльність, ось лише деякі проєкти з реставрації: вхідна група прибуткового будинку Голуба, вхідна група хімічного факультету КНУ. Також громадська організація, яку заснував Сергій, провела відновлювальні роботи у маєтку 1909 року на вулиці Нагірний, 2. Тепер тут відкритий громадський простір ГО «Справжній Київ» та проводяться освітньо-культурні заходи. Ентузіасти й друзі намагатимуться й надалі продовжувати його справу. Ці його слова з інтерв’ю виданню The Village — засторога нам, аби не втратити історичну автентичність наших міст: «Є дуже велика ймовірність, що ми — останнє покоління людей, які бачать Київ у більш-менш автентичному вигляді. Можливо, наступні покоління ніколи не відчують атмосфери Києва, що відрізняє його від інших міст. Я ще пам’ятаю місто зовсім іншим: коли в кожному під’їзді жили літні люди, які одне одного знали, коли в будинках було багато рослин, котів, особлива дворова аура й багато автентичних деталей. Усе це певним чином ріднить людей із місцем, створює шарм, атмосферу та більш особисті стосунки між людиною та середовищем. Я роблю те, що можу, щоб хоч якось зберегти частинки історичного Києва. Загалом я роблю це для себе. Бо якщо історичні артефакти продовжуватимуть знищувати, мені буде ще складніше жити в моєму рідному місті, яке стає чужим». 10 тисяч гривень на двері Досвіду реставрації дверей у Сергія не було, а у відео на ютубі двері зазвичай відновлювали в умовах столярного цеху з професійною апаратурою. Тож перші двоє дверей поблизу велотреку він відреставрував власноруч методом проб і помилок і витратив на це 10 тисяч гривень. За день до вторгнення За день до вторгнення Сергій завершив роботу на вулиці Паньківській — там відновив дерев’яні вікна, для яких підписники його блогу допомогли знайти вітражне скло, зроблене за давньою технологією. Потім, уже під час повномасштабної війни, він скаже в інтерв’ю: «…у голові крутилася думка: трясця, я зробив ці вікна, витратив тиждень свого життя, не пам’ятаю скільки тисяч гривень, і зараз туди щось прилетить…». Щоденник війни Для Сергія було важливо рефлексувати щодо подій свого життя. Так, під час повномасштабної війни він вів військовий щоденник — справжній, паперовий. Уривки тих щоденникових записів потрапляли й у блог. У такий спосіб Сергій найчастіше аналізував саме свій воєнний досвід. В оточенні чудових людей Сергій дуже цінував підтримку друзів, близьких і підписників. Коли збирав на позашляховик для бійців з-під Маріуполя та на спорядження для власної бригади, люди завжди з ентузіазмом долучалися, бо цілковито довіряли і захоплювались ним та його відвагою. Сергій же писав, що з багатьма речами у житті йому дуже пощастило, і з людьми зокрема. Український Ремарк Гуманізм, антимілітаризм і реалістичний погляд на війну — цим вирізнялися дописи Сергія в соцмережах. За це деякі читачі блогу краєзнавця неодноразово називали його «українським Ремарком». Друзі розповідали, що Сергій писав книгу про Київ, хотів її опублікувати, але не встиг… Пам’ять Якби ви захотіли побачити на власні очі відреставровані Сергієм двері й фрамуги, ось кілька адрес в Києві: Велика Житомирська, 17/2; Липинського, 9; Паньківська,10; Паньківська, 25; Спаська, 21-23; Стрілецька, 7/6; Гетьмана Павла Скоропадського, 23/1; Кониського, 77; Кониського, 79. В 2024 році в рідному Сергієві Миронову Києві з’явилася вулиця, названа на його честь. Авторка тексту Оля Городецька ілюстратор Сергій Федоров верифікували сестра Сергія Варвара і мама Ніна Оглобліна актор озвучення Дмитро Василець стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі»](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/dmytro-kotsiubailo/): Воїн, доброволець, Герой України Доброволець, який іще юнаком обрав бої й окопи замість звичного життя. Учасник російсько-української війни з 2014 року. Командир 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» ЗСУ, легенда, символ і приклад для своїх. Людина, що мріяла про щасливу Україну. Захоплювався і нашою визвольною історією, і більш «мирним» живописом. Молодий лідер, націоналіст тієї України, яку обороняв. Наймолодший Герой України, який за власну мужність отримав це звання ще за життя. Воїн, що вів за собою і прикривав собою інших. Людина без другого дна, вірний друг і патріот. Дмитро з Прикарпаття Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року у багатодітній родині в селі Задністрянське Івано-Франківської області. Мав брата й чотирьох сестер. Дідо Дмитра був воїном УПА. Ця родинна історія не раз спонукала Дмитра до зацікавлення минулим і нашою боротьбою. Революція Гідності 18-річний Дмитро їде в Київ, аби приєднатися до протестувальників на Майдані. Символічно, що в рік його повноліття довелося значно подорослішати й Україні. Зміни в країні захопили Дмитра цілком, захист барикад у Києві він полишав тільки на два тижні, щоб скласти іспити. А потім знову повертався у вир подій. Початок збройної агресії Росії Дмитро Коцюбайло кидає навчання в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї й іде добровольцем на Донеччину. Обирає Добровольчий український корпус «Правий сектор» — ДУК ПС. Це було його свідоме рішення, попри молодий вік. Поранення У 2014 році у селищі Піски (Донецька область) Дмитро отримує важке поранення: один з уламків снаряда влучив у лице, іншим перебило ключицю й пошкодило ребра. Незважаючи на дві операції й скріплювальну пластину, лише після трьох місяців реабілітації боєць Да Вінчі повертається на фронт. Командир 17 березня 2016 року Дмитра призначають командиром 1-ї окремої тоді ще штурмової роти ДУК ПС — «Вовки Да Вінчі». Пізніше підрозділ розширюється до батальйону. Разом із командиром Да Вінчі хлопці визволяли Карлівку Мар’їнського району, Піски, Авдіївку, брали участь у боях під Степанівкою Олександрівського району, Савур-Могилою, Старогнатівкою Волноваського району на Донеччині. Народний Герой України Відзнака «Народний Герой України» «знайшла» Да Вінчі в 2017 році. Цим орденом нагороджуються українці й іноземні громадяни за виняткові заслуги в обороні незалежності України й волонтерської допомоги ЗСУ. Це знак найвищої саме народної пошани. Тож Дмитро Коцюбайло — один із найвідоміших воїнів, боєць, якому довіряють і яким захоплюються українці. Кохання на війні Три роки війни, якій не видно кінця. Але кохання сильніше. В 2017-му Дмитро знайомиться з Аліною Михайловою — тоді волонтеркою добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Дівчина зголосилася допомогти Да Вінчі з ліками для його роти. Слово за слово — почалося спілкування, й між молодими людьми виникли почуття. Звідтоді Дмитро та Аліна стали нерозлучними. Замах У серпні 2018 році в районі Покровська на Донеччині на життя Дмитра було скоєно замах. Його автомобіль розстріляли. Та Да Вінчі не постраждав. Герой України Дмитро Коцюбайло — Герой України. У залі Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський вручив йому орден «Золота зірка» — найвищу нагороду за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Це історична подія в масштабах усієї країни, адже Да Вінчі — перший доброволець, який здобув це звання прижиттєво. Молодший лейтенант Офіційно командир Дмитро Коцюбайло — молодший лейтенант. Він не був кадровим військовим, тож первинне офіцерське звання знайшло бійця аж після восьми років служби. Контрнаступ Да Вінчі бере участь у Харківському контрнаступі ЗСУ разом зі своїми побратимами. На Слобожанщині вони стали ударною силою у Балаклійській операції. Бойові завдання «Вовків» — переправа на інший берег річки Оскіл, звільнення селища Куп’янськ-Вузловий Харківської області та інших населених пунктів. Щоразу це також було знищення ворожої техніки й живої сили противника, трофейна техніка як здобуток. Культовий воїн у «Forbes» Да Вінчі — у списку Forbes «30 до 30». То був особливий воєнний номер, де назвали українців, що вже є майбутнім нашої держави. Загибель 7 березня 2023 року Дмитро Коцюбайло загинув під Бахмутом. У той день, за словами заступника Дмитра, Юрія «Капусти» Капустяка, Мітчел, Да Вінчі і сам Капуста повернулися до Часового Яру, де їх накрила ворожа артилерія. Дмитро отримав важке поранення в шию, яке виявилося несумісним із життям. Попри швидку евакуацію, медикам не вдалося врятувати легендарного командира. Прощання В останню путь лейтенанта Дмитра Коцюбайла, легендарного Да Вінчі, прийшли провести тисячі людей: військові, цивільні, побратими, керівники держави, армійці. Прощалися з Воїном під звуки трембіти, процесія пройшла вулицями Києва до Майдану Незалежності, де він колись почав свій шлях боротьби. Похований Дмитро Коцюбайло на Аскольдовій могилі. Хрест бойових заслуг 10 березня 2023 року Дмитра посмертно нагороджують за визначні особисті заслуги в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народу, вірність військовій присязі. Національна легенда України Да Вінчі ще за життя неодноразово називали легендою. Побратими, журналісти, волонтери, друзі, вдячні українці, які навіть не були з ним знайомі, — всі усвідомлювали й цінували внесок Дмитра. 23 серпня 2023 року, посмертно, він офіційно стає Легендою: бійця нагородили відзнакою Президента України «Національна легенда України». «Ми вибрали такий шлях боротьби. Війна триває». Да Вінчі. Людина-хоробрість, людина-символ, людина без другого дна, людина-легенда — так згадують командира 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» Дмитра Коцюбайла ті, хто його знав. Він мріяв стати художником, а став військовим. Уродженець села Задністрянське Івано-Франківської області, Дмитро з самого дитинства займає активну життєву позицію. Допомагає мамі з доглядом за молодшими сестрами та хатньою роботою, але й не забуває про власні інтереси. Хлопцем Коцюбайло грає у футбол, теніс, плаває на байдарках і, звісно, малює (звідси й корені його знаменитого позивного). Дмитрове захоплення малюванням не було ні для кого таємницею. Мама Героя України Оксана Коцюбайло згадує, що її колеги ніколи не питали: «Як там твій Діма?» — а натомість казали: «Як там твій Да Вінчі?». У будинку своєї бабусі хлопець створює власний музей: вибирає куточок, де збирає старовинний посуд, годинники, різні електроприлади тощо. Частина цих експонатів тепер зберігається в музеї Бовшевської гімназії, яка сьогодні носить ім’я свого знаменитого випускника. Після школи Дмитро починає вчитися на художника. У 18 років вирушає в Київ і бере участь у протестах під час Революції Гідності. А за кілька місяців потому кидає навчання заради захисту Батьківщини й іде добровольцем на Донеччину. Символічно, адже прадід Дмитра воював у складі УПА. У 2014 у Пісках (Донецька область) Коцюбайло отримує важке поранення, та після трьох місяців реабілітації знову повертається на фронт. «Мені болить за Україну. Я хочу для неї перемоги. Поки є небезпека, … я вважаю своїм громадянським обов’язком захищати її зі зброєю в руках», — каже він. 21-річний Дмитро Коцюбайло стає командиром підрозділу «Вовки Да Вінчі», що в той час іще звався 1-ю окремою штурмовою ротою, а потім розширився до батальйону. Пізніше побратими Дмитра напишуть у своєму телеграм-каналі: «Наш підрозділ зветься “Вовки Да Вінчі” саме тому, що ми завжди йшли за ним у бій. Він був для нас найкращим командиром, побратимом, лідером і взірцевим націоналістом». На четвертому році війни в Авдіївці Дмитро знайомиться з Аліною Михайловою, волонтеркою добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», яка пропонує Да Вінчі допомогти з ліками для його підрозділу. За словами Аліни, це було кохання з першого погляду. Звідтоді пара стає нерозлучною. І рідні, і побратими військового знають: для Дмитра найважливішим є оберігати, підтримувати інших. Сестри діляться з ним своїми переживаннями і, попри зайнятість, брат ніколи не шкодує для них доброго слова й турботи. Людей зі свого батальйону Коцюбайло завжди береже, на найнебезпечніші завдання йде першим. Да Вінчі має не лише талант художника й справжньої людини. На фронті як військовий він зберігає холодну голову і постійно покращує результати свого підрозділу. Саме «Вовки Да Вінчі» одними із перших починають використовувати дрони, аби коригувати вогонь артилерії, зважують кожний снаряд. Коли бійці навчалися працювати з гарматою Д-20, то здивували кадрових військових: перевершили нормативи ЗСУ вдвічі. «Вовки» готували гаубицю до бою всього за 28 секунд. У 2017 році Да Вінчі нагороджують орденом «Народний Герой України», а у 2021-му на нього чекає звання Героя України. Він стає наймолодшим командиром і першим добровольцем, що здобув його прижиттєво. Нагороду Дмитро Коцюбайло присвячує всім добровольцям, бо це звання — визнання їхніх заслуг державою. «І це не так просто, це історичне рішення, держава визнала тих, ким вона фактично не керує, гідними державних нагород. Чесно, до цього часу ще мені не віриться, що це сталося», — такими були слова Да Вінчі після нагородження. Да Вінчі не був кадровим військовим і лише у 2022 році здобуває офіцерське звання — молодший лейтенант. Того самого року Дмитро потрапляє у список Forbes «30 до 30»: у спеціальному воєнному номері назвали українців, які відбудовуватимуть Україну. 7 березня 2023 року розпочалося для підрозділу Дмитра Коцюбайла під Бахмутом якоюсь незвичною тишею зранку. А потім почався щільний обстріл з боку позицій ворога. Да Вінчі почав заганяти людей у підвал, аби перечекали пекло, сам же заходив туди останнім, як робив завжди. В цей момент прилетів снаряд. Смертоносний уламок розірвав Да Вінчі трахею. Врятувати командира було неможливо, хоча всі медики зробили все, що було в їхніх силах, і на стабпункті, і вже в Краматорську. Да Вінчі загинув від осколкового поранення. Кохана Да Вінчі Аліна Михайлова в день загибелі командира теж була на передовій: «Виходить на мене екіпаж, який перехоплює пораненого, і кричить у трубку: “Аліна, Аліна. Да Вінчі важкий трьохсотий”. У мене на цьому моменті закінчилося все моє життя. На цій фразі. Бо я розумію, що таке важкий трьохсотий, коли це передає мій екіпаж». Дмитро Коцюбайло провів на війні третину життя — 9 років. Його найпершим принципом у бою було піклуватися про особовий склад. Думати про кожного бійця, бо у всіх родини, сім’ї, діти. Якщо гинув хтось із підрозділу, Да Вінчі часто казав, що це його провина: «Будь-якій смерті можна запобігти. Це моя провина. Я десь зробив щось не так». Цей принцип піклування про людей залишився надважливим для «Вовків Да Вінчі» й після загибелі командира. У перші дні після смерті Да Вінчі важко було повірити в цю втрату. Всі знають, яку ціну бійці платять за наше майбутнє: «Найтрагічніше у смерті Дмитра Коцюбайла в тому, що він — із покоління, яке, крім війни, не бачило практично нічого. Період життя, в який закохуються, роблять помилки, знаходять першу роботу, купують першу машину, починають подорожувати, “шукають себе” і роблять багато милих речей, про які потім соромно згадувати, в його житті був відсутній. Йому пощастило кохати й бути коханим. Але його життя складалося з боїв, окопів та смерті, і радості він бачив значно менше за однолітків», — написав засновник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега. Воєнний фотограф Костянтин Ліберов, який незадовго до загибелі Дмитра перебував із ним на фронті, дав йому надвичерпну характеристику: «Позавчора ти на моїх очах в‘їхав на танку у ворожу посадку, а після цього повів за собою на штурм людей. І вони пішли не роздумуючи, бо вірили своєму командирові. Наступного дня ти голими руками з однією баклажкою води гасив танк, що загорівся з повним бойовим комплектом, в той час, коли всі боялися навіть наблизитись до нього. Герой України. Найкращий з найкращих. Воїн. Друг. Легенда». Да Вінчі знали всі — тож і після загибелі згадували всі: журналісти, письменники, командири, командувачі. Як написав відомий письменник і військовослужбовець бригади «Хартія» НГУ Сергій Жадан: «Він ще за життя встиг стати частиною нашої історії. Без жодних перебільшень. Да Вінчі ще за життя був там, де були Кривоніс, Гонта, Болбочан, Чучупак, Шухевич. Епічна історична постать — глибока, виразна, цілісна. Нам пощастило бути з ним знайомим, мати можливість спостерігати за його чином, за його роботою, за його боротьбою. Наші діти й онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесного й сумлінного чоловіка, який прожив життя коротко, послідовно та яскраво, лишаючи після себе пам’ять, лишаючи після себе почуття гідності». Да Вінчі не боявся загинути за Україну, за її майбутнє, за своїх людей, сім’ю та побратимів. Він зробив це як справжній Воїн і віддав життя як справжній Воїн. У списку Forbes 2022 рік. Да Вінчі потрапляє до списку українського Forbes «30 до 30». То був спеціальний випуск: відзначали не просто успішних українців, а саме тих, хто вже сьогодні будує майбутнє держави. Того року Коцюбайла відзначили разом із Тарасом Чмутом, Аліною Михайловою, Катериною Поліщук (Пташкою), Валерієм Маркусом та іншими. Більшість номінантів — бійці, медики та волонтери. Талановитий командир Побратими Дмитра неодноразово зауважували, що про кращого командира годі було й мріяти. Коцюбайло беріг своїх людей, першим приймав удар і продумував плани оптимізації роботи. Так, наприклад, «Вовки Да Вінчі» навчилися готувати гаубицю до бою за 28 секунд! Такий результат перевищував нормативи ЗСУ вдвічі. Спорт чи мистецтво Малювання було не єдиним захопленням Дмитра. В школі ще одним його хобі був спорт. Теніс, футбол, сплави на байдарках — майбутня легенда Да Вінчі обожнював активні й командні види спорту. Але тяга до мистецтва перемогла: врешті-решт хлопець обрав фах художника. Завжди був собою За спогадами вчительки Дмитра Оксани Богданівни Курдидик, у школі він не був ані лідером, ані відмінником. Зате був однаково добрим та відкритим з усіма, і головне — завжди був собою, ніколи не відмовляв у спілкуванні, навіть коли вже був на війні. «Знаєте, коли він мені одного разу до привітання написав, що я була для нього найкращою вчителькою, то це було для мене найвищою нагородою, яка лише може бути в житті», — ділиться педагогиня, згадуючи Да Вінчі. Не малюванням єдиним За спогадами сестри Дмитра Олександри, Да Вінчі не лише добре малював, а й створював чудові картини зі шкіри. Пробував й інші матеріали. Ці автентичні роботи потім довго прикрашали шкільні виставки. Власний музей Історія й дослідження минулого теж стали захопленням Дмитра. Школярем він створює мінімузей, а для постійної експозиції вибирає місце в хатині своєї бабусі. Чого тільки там не було: старовинний посуд, годинники, різні електроприлади. Частково цей музей перенесли у Бовшевську гімназію, де вчився Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі» і яка тепер носить його ім’я. Стати «Да Вінчі» Дмитро обрав собі за позивний ім’я славетного італійського живописця не просто так: він мріяв стати художником, гарно малював і навіть після школи розпочав профільне навчання. Плани юнака змінила російсько-українська війна: 18-річний Дмитро їде на Донбас захищати Україну. Перший доброволець — Герой України Дмитро став першим добровольцем, який здобув звання Герой України прижиттєво. Він отримав його у 2021 році з рук Президента України. Це стало справжньою подією, адже таким чином держава відзначає не лише кадрових військових, але й усіх добровольців, хто захищав чи захищає нашу країну. Вовк Да Вінчі На базі 67-ої Окремої механізованої бригади жив справжнісінький вовк: побратими якось подарували тварину командиру. Також бригада мала двох хаскі, й одного з цуценят Дмитро подарував сестрі Олександрі. Побував у Римі Воїну Да Вінчі таки вдалося побачити твори майстра художника Леонардо Да Вінчі. Разом із коханою Аліною Михайловою вони на дуже короткий вільний від війни тиждень побували в Римі. Можна сказати, «вирвалися», не без наполягання на такій відпустці з боку Головнокомандувача Валерія Залужного, який знав молодих людей особисто. Да Вінчі ніяк не хотів залишати свій підрозділ, тож довелося його вмовляти. «Цивільне» щастя Всі свої свята Да Вінчі, який був на війні з 2014 року, завжди відзначав у колі підрозділу. Особливим для нього і його коханої Аліни Михайлової стало святкування Нового 2022 року. Тоді вперше вони вирішили святкувати цивільно, вдома в Києві, як маленька родина. В інтерв’ю виданню «ЦЕНЗОР. НЕТ» наречена Да Вінчі називала цей день феноменальним: ялинка, салати, перегляд «Сам удома». «…ніби у нас нормальна родина в плані цивільності. І ніби післязавтра ми не поїдемо на війну назад. І ми поїхали післязавтра на війну», — згадувала Аліна. Лейтенант Коцюбайло Дмитро не був кадровим військовим, і офіцерське звання — молодшого лейтенанта — отримав лише у 2022 році, хоч і служив у лавах ЗСУ з самого початку війни. Вже посмертно йому присвоїли звання лейтенанта. Пам’ять про Да Вінчі На честь Дмитра Коцюбайла названо вулиці в українських містах Авдіївка, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Краматорськ, Куп’янськ, Нікополь, Первомайськ, Покровськ, Харків, Яготин. Сквери імені Да Вінчі є в Дніпрі та Києві. В червні 2023 року Український католицький університет започаткував стипендіальний фонд імені Дмитра Коцюбайла. А в 2024 році в широкий прокат вийшла документальна стрічка «Да Вінчі» від режисера Володимира Сидька. Авторка тексту Діана Мельникова ілюстраторка (ч/б) Дарія Луцишина ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікувала сестра Дмитра Олександра Коцюбайло актор озвучення Дмитро Василець стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук по верифікації комунікувала Оля Піліщук додала на сайт Наталя Демідова
- [Михайло Омелянович-Павленко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/mykhailo-omelianovych-pavlenko/): Командир Першого Зимового походу Військовий, педагог та громадський діяч. Безстрашний генерал-полковник, що пройшов три війни та безліч боїв. Командир, який опікувався своїм військом та його добробутом до останнього. Вчитель, що був своїм для учнів-військових та щиро ділився з ними знаннями та досвідом. Автор педагогічних, публіцистичних праць та цінних мемуарів про Визвольні змагання ХХ століття. Патріот, який проніс ідею української нації крізь полум’я війни та злидні еміграції. Палкий захисник ветеранів-військових та цінностей українського козацтва. Нащадок козацького роду У кавказькій частині Російської імперії, у поважній сім’ї військового та спадкоємиці князівського роду народжується первісток Михайло. Перші навчальні кроки Маленький Михайло вирушає навчатися у підготовчу школу Сибірського кадетського корпусу в Хабаровську. Хлопчина йде слідами батька — нащадка козацького військового роду. Відмінник Після відмінного навчання у Хабаровську, Омську та Санкт-Петербурзі Михайло випускається з Павловського військового училища і того ж року стає підпоручником Лейб-гвардії Волинського полку. Перший бойовий досвід Початок японсько-російської війни. Михайло, як і значна частина офіцерів, подає заявку на переведення на фронт та приєднується до 53-го Празького полку. Наступний рік мине у важких боях, ризикових операціях і відчайдушних маневрах, за що Омелянович-Павленко отримає не одну нагороду і, що цінніше, бойовий досвід. Педагогічний талант Михайло повертається до Волинського полку, де швидко стає начальником навчальної команди. Штабна робота Павленка не обтяжує, навіть залишається час писати. Світ побачить військово-педагогічний підручник «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных». Його оцінили, тож автор і воїн Павленко пізніше напише ще три книги з військової справи. Поранення Михайло вирушає на фронт, де він і його Волинський полк вражають своїм героїзмом і вміннями. У бою під Хелмно Михайло отримує вогнепальне поранення правого плеча, що призводить до майже повного паралічу руки. У зв’язку з цим офіцера відправляють на лікування до П’ятигорська, після чого він знову повертається на фронт. Українізація армії Революція в Російській імперії для Михайла — несподівана, але радісна подія. Не гаючи часу він береться за українізацію армії й долучається до Одеської військової ради. Того ж року стає командиром Лейб-гвардії Гренадерського полку та швидко приводить деморалізований полк до бойової готовності. Виконавши завдання, Михайло отримує призначення начальником Катеринославського гарнізону. Нові призначення Михайло бачить на власні очі прихід гетьмана Скоропадського до влади. За призначенням їде до Катеринослава розбудовувати Українське Вільне козацтво, проте затримується там ненадовго — Директорія скидає гетьмана. За наказом Симона Петлюри Михайло стає Начальним вождем Української галицької армії, яка провадить боротьбу з Польщею за право існування Західноукраїнської народної республіки. Наступ на Львів Новостворена Галицька армія проходить бойове хрещення наступом на Львів. Амбітну операцію майже відразу підкошує контрнаступ поляків, які дізнаються про операцію галичан. УГА самовіддано бореться, проте наступного місяця змушена відступити від міста Лева. Чортківська офензива Після численних важких боїв Галицьку армію знекровлено. Михайло планує свій останній наступ в лавах УГА — «Чортківську офензиву». За два дні галичани відкидають противника на понад сто кілометрів, але Омеляновича-Павленка позбавляють керівництва — його знімають із позиції Начального вождя й залишають при УГА в ролі радника. На два фронти Після вимушеного переходу УГА на територію Наддніпрянської України Михайла відправляють на переговори з російською білогвардійською армією, що завершуються нічим через шовінізм і українофобство денікінців. УНР оголошує війну білогвардійцям. Михайла призначають командиром Запорізької групи Дієвої армії УНР, яка під командуванням досвідченого генерала відразу йде в успішний наступ на білих. Важке рішення Боротьба одночасно на кілька фронтів, нестача набоїв, інтернування до польських таборів та епідемія тифу підкошують українське військо. Затиснуті між трьома ворожими силами, залишки армії повинні обирати — боротися далі чи розійтися по домівках. Омелянович-Павленко рішуче виступає за продовження боротьби партизанськими засобами. Симон Петлюра призначає його командувачем армії. Починається Перший зимовий похід. Зимовий похід Шість місяців Михайло веде бойове ядро української армії тилами білогвардійців і червоних. Лицарі Зимового походу повертають владу в окупованих містах, руйнують комунікації й підпілля ворогів, відновлюють віру населення у бойову спроможність української армії та забезпечують існування української державності. Остання ціль зимовопоходівців — Ямпіль, де на них чекає з’єднання з українськими частинами. Неочікуваний союз Разом з поляками, проти яких два роки тому Михайло скеровував свої війська, армія УНР веде атаку проти спільного ворога — більшовицької Росії. Літо минає у важких боях, постійних наступах і відступах, героїчних вчинках як окремих солдатів, так і їхніх командувачів. Омелянович-Павленко знову на висоті як військовий командир, від нього у захваті як українці, так і союзники-поляки. Останні бої Після польсько-совітського перемир’я українську армію полишають напризволяще. Попри відчайдушні намагання одержати підтримку в боротьбі з більшовиками, ситуація складається не на користь українців. Омелянович-Павленко віддає наказ відступати за Збруч. Під час переправи війська він до останньої хвилини залишається на фронті й переправляється, лише коли впевнюється, що його армія у безпеці. Інтерновані У Польщі Омелянович-Павленко не байдикує. Клопочеться щодо матеріального стану інтернованих вояків, постійно їх відвідує, шукає способів покращити їхнє становище та бере повноцінну участь у політичному житті уряду в еміграції. В липні він за власним бажанням іде у відставку, а у жовтні під тиском радянського режиму його відправляють за межі Польщі, у Чехословаччину. Одруження У Празькому храмі старого Миколая Михайло Омелянович-Павленко одружується з Марією Меліхаровою. Весілля було хоч і закордоном, проте цілком українське: його відвідують чи не всі представники української еміграції у Празі. Відновлення боротьби Друга світова війна. Михайло передбачав майбутній світовий конфлікт, тому відразу хапається за можливість скористатися ситуацією задля відновлення української незалежності. З цією метою він приєднується до створення Української Генеральної Ради Комбатантів та інших українських організацій, проте стикається з гіркою реальністю — гітлерівська Німеччина не допускає визвольних рухів. Смерть в еміграції Михайло Омелянович-Павленко помирає у Парижі, у лікарні для незаможних, поруч із люблячою дружиною. Ховають Михайла на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Вшанування Михайло спочиває далеко від України, проте українці шанують його чин і внесок у мілітарну історію й традиції нашої звитяги. На честь полковника та інших учасників Зимового походу 28-мій окремій механізованій бригаді присвоєно ім’я Лицарів Зимового Походу. Омелянович-Павленко зарахований до числа борців за незалежність України у ХХ сторіччі. Михайло Володимирович Павленко народився 8 грудня 1878 року в кавказькій частині Російської імперії. Батько хлопця — високопоставлений військовий, артилерист і нащадок задунайського козацького роду Омеляновичів, а мати походила з грузинського князівського роду Русієвих-Корчебашевих. Михайло — первісток у сім’ї. Проте через чотири роки на родину чекатиме поповнення — ще один хлопчик, якого назвуть Іваном. У майбутньому братів пов’яже не лише рідна кров, а й спільна боротьба на благо України. Батько Михайла, генерал артилерії, хоче, щоб син наслідував його приклад. Це єдиний шлях для юнака. Тож хлопець починає навчання з підготовчої школи Кадетського корпусу в місті Хабаровськ, а закінчує його повноцінним фаховим військовим із дипломами престижного Павловського військового училища та старшинської піхотної школи в Петербурзі. Відміннику навчання мало знайтися й відмінне місце. Тож військову кар’єру Михайло починає у престижному Волинському полку, дислокованому у Варшаві. Тут він стає помічником завідувача учбової частини, проходить курс кулеметної справи й заживає собі хорошої репутації серед підлеглих. 1904 рік. Японія й Росія, які не можуть поділити між собою Маньчжурію та Корею, розпочинають війну. Молодий і спраглий бою та звитяг Михайло зголошується добровольцем і вирушає на фронт. Прибуває туди в грудні 1904 року й уже за півтора місяця, наприкінці січня 1905 року, отримує свої перші ордени. Японці взяли гору над російськими військами, які в березні 1905-го відступили. Павленко прикриває відступ імперської армії, за що отримує ще один орден і безмежну повагу солдатів. За кілька місяців до нищівної поразки росіян, у липні 1905 року, Михайла переводять до Варшави за станом здоров’я, де він повертається на колишню посаду, а потім стає начальником учбової команди. У Варшаві він із головою пірнає у педагогіку, пише кілька підручників-методологій, отримує підвищення в ранзі й навчається в офіцерській стрілецькій школі, яку закінчує — і це не дивина! — знову з особливою відзнакою. Довге ХІХ сторіччя позаду, а ХХ сторіччя — на жаль, не час сталого миру. В 1914 році багато країн втягнуто у Першу світову війну. На той час капітан Михайло Омелянович-Павленко у складі Волинського полку виступає в бік німецько-російського кордону та бере участь у багатьох боях Першої світової. У листопаді 1914 року, відбиваючи атаку німців, Михайло отримує тяжке поранення в праве плече, внаслідок чого його відправляють у підпілля. Попри вчасне лікування, в Омеляновича-Павленка відмовляє права рука: все життя він триматиме її в пов’язці, чорній та елегантній, за якою його впізнаватимуть. Але сидіти без діла Михайло не може. Наприкінці 1915 року його призначають комендантом штабу 2-го Гвардійського корпусу, що вже наступного, 1916 року вирушає у бій проти австро-німецьких військ на українській Амазонці — річці Стохід. Втім, на фронт Михайло повертається ненадовго — у серпні 1916 року підхоплює тиф, у зв’язку з чим знову відправляється на лікування. Позитивом тут було набуття певного імунітету проти тифу, що врятувало його під час епідемії вже в часи Визвольних змагань. В тилу Михайло береться за викладання: спочатку в Петрограді, а потім і в Одесі, де стає шанованим серед учнів начальником школи прапорщиків. Його імпозантність, статність і навіть елегантна чорна пов’язка для руки додавали йому балів в очах учнів. А ще інколи він відвідував гурток юнкерів-українців, що теж посилювало його популярність. Тим часом у Російській імперії — повалення царату. Омелянович-Павленко ще з перших днів революції підтримував український рух і брав участь в українізації армії. Більшовицький переворот і формування українського уряду дають нащадкові козацького роду надію на державницьке майбутнє України. В Одесі Омелянович-Павленко став одним із засновників Одеської військової громади, делегати від якої вирушили на Перший Український військовий з’їзд. У липні 1917 року він знову поринув у службу — його призначають командиром гвардії Гренадерського полку. Завдання для козака Омеляновича-Павленка одне: дисциплінувати деморалізовану більшовиками частину й повернути їй боєздатність. Частково він досягає мети, але в серпні на нього чекає нове призначення — начальником гарнізону Катеринослава (тепер — місто Дніпро). На цій посаді його дипломатичні та лідерські таланти розкриваються повністю. Як начальник залоги Омелянович-Павленко підтримує український рух та активно сприяє українізації війська, долучається до вирішення різноманітних конфліктів, а головне — бере в шори більшовиків, що стають усе нахабнішими. Кульмінація його старань — проведення українського військового параду на підтримку Центральної Ради у відповідь на рішення чергової червоної «ради» підтримати більшовицький переворот. Наприкінці 1917 року Омелянович-Павленко стає українським комісаром Одеського військового округу. Нудьгувати від роботи в штабі ніколи: більшовики починають війну проти Української народної республіки (УНР) і захоплюють ледь не весь південь України. Михайло змушений відступити до румунського міста Ясси. Там він обіймає посаду в ліквідаційній комісії, що займається перерозподілом військового майна, та затримується до квітня. До Києва вирушає, щойно почувши, що українсько-німецькі війська відкинули більшовиків від столиці. По прибуттю Омеляновичеві-Павленку пропонують посаду голови комісії щодо перегляду постанов про службу військових. Він відмовляється, адже знає компетентнішого кандидата. Його рекомендацію приймають, і він скромно стає першим помічником голови. В ті буремні часи годі й шукати спокійної праці. Наприкінці квітня 1918 року за підтримки німецьких військ до влади приходить Павло Скоропадський, який стає Гетьманом Української Держави. Омелянович-Павленко хоч і не надто радіє такій різкій зміні республіканської форми державності на монархічну, але і не протестує. Він сумлінно працює в київському Головному штабі української армії заради українського майбутнього. Згодом Омелянович-Павленко їде до Полтави, де стає командиром 11-ї піхотної дивізії, яка складалася з українізованих частин Румунського фронту. В цілому призначень та військових посад в житті Михайла більш ніж достатньо. В Полтаві разом із національно свідомими вояками він спрямовує свої зусилля на вишкіл та українізацію дивізії. А що ж по просвітницькій роботі? Тут вінцем стає постановка «Наталки Полтавки», яку Михайло втілив разом із побратимами. Гетьман Павло Скоропадський доручає Омеляновичеві-Павленку розбудову Вільного козацтва. Михайло вирушає до Катеринослава як новопризначений отаман Запорозького коша. Втім, цим його діяльність не обмежується: він активно комунікує з філією Українського Національного Союзу та намагається замирити бунтівний Український національний союз (УНС) із гетьманським урядом. Попри все, напруга між двома сторонами зростає. 12 листопада 1918 року Омелянович-Павленко прямує до Києва, проте на в’їзді в місто стикається із труднощами. Його інформують — почалося протигетьманське повстання. Михайло розуміє, що Гетьманату не встояти. Втім, усе одно поспішає до Скоропадського, аби роз’яснити ситуацію. Як він і підозрював, встановлення влади Директорії є доконаним фактом. 15 листопада, наступного за поваленням гетьмана дня, на залізничній станції Фастів його зустрічає делегація новопроголошеної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Михайлові пропонують перейти на галицький фронт і боротися з Польщею, яка не дає жити ЗУНР. Після погодження з Головним Отаманом Симоном Петлюрою того ж дня Омелянович-Павленко вирушає на захід країни, де отримує звання Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА). «Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано як земляків — українців з Великої України, — напише згодом про своє враження від призначення Омелянович-Павленко. — Ми почували, що наші бойові відзнаки, моя рука на перев’язці та козацьке вбрання всім імпонують». На Галичині його чекає свіжосформоване, малоорганізоване, проте дуже вмотивоване військо колишніх підданих Австро-Угорської імперії, а ще «не було ні одного старшини вищої ранги», як відзначив Омелянович-Павленко. Михайло береться за формування боєздатної армії за англійським зразком — щоб не наслідувати російський, якому він свого часу був навчений як кадровий офіцер царської армії. Повага до місцевих традицій і високий соціальний інтелект зробили його шанованим старшиною. І хоч за власними спогадами він був «трохи замолодий і у своїй праці спирався більше на вроджену інтуїцію та родинні традиції», разом із Начальною командою Михайло розробляє план штурму Львова. Запланований на грудень наступ зривається раптовим контрнаступом поляків. Втім, Галицька армія завзято відбиває ворожу атаку і поступово наближається до Львова. Проте чисельна перевага противника й строкатість складу молодої армії призводять до відступу галичан у січні 1919 року. Однак Начальна команда Омеляновича-Павленка й не думає зупинятися. Михайло працює над реорганізацією та збільшенням чисельності армії, займається її забезпеченням, розвиває майже з нуля медичну службу й планує подальші бої. Розвиток, структуризація та посилення забезпечення — це чи не найвидатніші його скіли. Результатом ретельної підготовки стає успішний наступ на Львів і його околиці, що увійде в історію під назвою «Вовчухівська операція». Її успіх перериває місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі. Він вимагає припинити військові дії між Польщею й Україною та пропонує тимчасовий кордон, за яким Львів залишається за Польщею. Українці не проти миру, але рішуче відкидають несправедливу «лінію Бартелемі». «Хай нас розсудить залізо і кров!» — такими словами закінчувався наказ про наступ від командувача Галицької армії. Тож у березні бойові дії продовжуються, але час змарновано: під час переговорів поляки перегруповуються та, не без допомоги Антанти, відкидають Галицьку армію. Впродовж квітня-червня Михайло всіма силами намагається підвищити боєздатність і дух галичан та здобуває кілька перемог у боях проти поляків. Проте травневе підкріплення останніх, раптовий напад румунського війська та загальний брак ресурсів призводять до погіршення ситуації на всій лінії фронту. У червні УГА відкидають і затискають під Чортковом. Михайло організовує й веде військо у наступ та 8 червня захоплює Чортків, де здобуває значні запаси зброї та амуніції. Добре відома операція «Чортківська офензива» — одна з найвизначніших наступальних операцій УГА. 25 тисяч українських солдатів проти 40 тисяч поляків, підсилених французами. Лише Matka Boska й погане матеріально-технічне забезпечення УГА врятували військо польське від стратегічної поразки в той час. Та вже наступного дня президента ЗУНР Євгена Петрушевича проголошують диктатором, і той, користуючись повноваженнями, позбавляє Михайла звання Начального Вождя. Його наступником стає генерал Олександр Греков, під керівництвом якого й продовжиться «Чортківська офензива». Сам же Омелянович-Павленко залишається командантом армії та разом із нею в серпні 1919 року повертається до Наддніпрянщини. Там він рішуче зголошується допомогти Директорії в боротьбі з більшовиками й Добровольчою білою армією генерала Денікіна — росіянами, що прагнуть повернути колишню імперію. Україна знову воює на два фронти. Майже одночасно вояки армії УНР та денікінці займають Київ, проте військо Директорії змушене відступити. Тоді ж Михайла Омеляновича-Павленка призначають командувачем славетного Запорізького корпусу армії УНР. На його чолі Михайло бореться з білою та червоною Росією та здобуває численні перемоги. Проте матеріальне становище війська стає все більш катастрофічним, а епідемія тифу бурею проноситься військом, викошуючи його ряди. Радості не додає й гуманітарна блокада з боку не зовсім українофільської Антанти, яка перешкоджає доставці медикаментів до хворих солдатів з-за кордону, а також зброї, амуніції та інших необхідних війську речей. У скрутних умовах, затиснута між білими, червоними та поляками, посеред епідемії тифу, українська армія опиняється у «трикутнику смерті» під Любаром. Головний Отаман Симон Петлюра проводить нараду, де вирішується подальша доля української армії. За її результатами військо переходить до партизанської боротьби в тилу ворога. Таку стратегію запропонував Василь Тютюнник, на той час чинний командувач Дієвої армії УНР. Його рішуче підтримав Омелянович-Павленко, який перебрав посаду командарма Армії УНР від хворого на тиф Василя Тютюнника. Заступником Омеляновича-Павленка став тоді Юрій Тютюнник — майбутній командувач уже Другого Зимового походу. Не гаючи ані хвилини, Михайло проводить організаційні наради й виступає з військом у легендарний Зимовий похід — непересічну воєнну операцію в історії України, коли вкрай обмежені в засобах українці зберегли бойове осердя війська й виграли час для політичних керманичів на домовленості про боротьбу проти більшовиків спільно з поляками. Під проводом Омеляновича-Павленка військо прориває ворожий фронт на Вінниччині та рушає в сувору невідомість. Руйнуючи залізницю й засоби зв’язку, Лицарі Зимового походу, що перейшли до методів партизанської боротьби, дезорганізують тил противника, займають села, де можна отримати продовольство, уникають великих міст. «Ніяких кухонь у нас я не бачив, — писав учасник Зимового походу сотник Валентин Сім’янцев. — Все діставали від наших людей — і їжу для нас, і фураж для коней. Села поповнювали й недостачу в набоях і рушницях, коли ми не могли “дістати” цього від “червоних”». Що важливо, зимовопоходівці провадять інформаційні контрзаходи серед населення, яким пропаганда червоних уже задурила голови розповідями про поразки армії УНР і необхідність прийняти більшовицьку окупацію. Агітація й роз’яснення на місцях мали надважливе значення тоді. «На майданах, базарах, в корчмах, на подвір’ях і по хатах старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність», — пізніше зазначав у спогадах Омелянович-Павленко. Встигли навіть видати газету «Україна», де, зокрема, написали і про зрадника — Омеляна Волоха. Налагодили стосунки й із лояльними уряду УНР легендарними холодноярівцями на чолі з братами Чучупаками. Після того як успішно займають Уманщину, зимовопоходівці рушають у бік Києва. Наприкінці січня 1920 року вони вирішують продовжити похід двома окремим дивізіями по тилу більшовиків. Михайло очолює південну колону й незабаром з’єднується з повстанцями Херсонщини та Катеринославщини на чолі з отаманом Андрієм Гулим-Гуленком. Разом вони просуваються назустріч північній колоні, завдаючи значного клопоту росіянам незалежно від кольору їхніх прапорів. Увесь квітень кілька тисяч добровольців-відчайдухів, що на той момент складали ядро армії УНР, проводять у постійних боях і здобувають важливу перемогу в битві за станцію Вознесенськ, де розташовується склад амуніції червоних. По суті, українці на чистому ентузіазмі знищили залогу більшовиків, вщент рознесли базу боєприпасів і здобули трофейний скарб: 5 тисяч гвинтівок, майже півсотні гармат, незліченну кількість набоїв та чотири ешелони різного військового майна, а ще тютюн та цукор як «бонус». Піднесене перемогою й переозброєне військо переходить Буг та вступає у бій з червоними під Ананьєвом, де знищує кілька підрозділів росіян. Тим часом Україна та Польща укладають союз. Колишніх ворогів єднає спільна мета — протистояти більшовицькій навалі. Коли українсько-польське військо починає наступ, Михайло Омелянович-Павленко отримує наказ — почати рух на захід і з’єднатися з іншими українськими частинами. Зимовопоходівці пробиваються крізь ворожу залогу — Тульчин, Вапнярка, Крижопіль — і вперто прямують до своїх. Нарешті, 6 травня 1920 року командарм із військом прибувають до Ямполя. «Повсюди лунає гучний козацький поклик “Слава Україні і Головному Отамані Петлюрі, слава отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині і козацтву славної Дієвої армії!”» — йдеться в рапорті полковника Михайла Удовиченка Симонові Петлюрі про ці події. А 9 травня в Києві відбувся спільний парад польських частин та української 6-ї дивізії полковника Марка Безручка. Перший Зимовий похід протяжністю в 2500 км та тривалістю в шість місяців завершено. З’єднання військ УНР зайняли крайній правий фланг польсько-українського фронту — в районі Кам’янця-Подільського, за ним був лише Дністер, по якому проходив кордон з Румунією. Але й тепер не час відпочивати: наради, реорганізації, планування та виїзди. Наступ польсько-української армії розпочинається успішно, втім, уже до серпня більшовицькі війська змушують союзників відступити аж до Варшави. Поляки, з допомогою морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського та 6-ї дивізії УНР генерала Марка Безручка, відкидають червоних у Варшавській битві, яку ще називають «диво на Віслі». Проте поляки розуміють — подальша боротьба з переважними силами противника не принесе результатів. У жовтні 1920 року вони укладають перемир’я з радянською Росією. Думки українців під час цих перемовин ніхто не питає, тому, покинуті напризволяще, ті продовжують битву. Тим паче що після завішення зброї (призупинення боїв) 9 листопада червоні й далі атакують армію УНР. Михайло Омелянович-Павленко продовжує керувати армією, що потерпає від нестачі боєприпасів та фізичного виснаження, і цілих 11 днів затято відбивається від червоних. Та це, як казав сам Михайло, «паліатив» — переважну в кілька разів армію більшовиків не зупинити. Українське військо з метою збереження життів змушене перейти річку Збруч і відступити до Польщі, де поляки обіцяють інтернування, тобто роззброєння та поселення до таборів, у «якнайбільше комфортних умовах». Польська республіка здебільшого дотримує слова й дозволяє Михайлові вільне пересування, але він не полишає армію, опікується нею й певний час служить військовим міністром. У травні 1921 року Омелянович-Павленко подає у відставку в знак протесту проти звільнення побратима та командира 1-ї Запорізької дивізії Гаврила Базильського. Після звільнення оселяється у Лодзі, а далі їде до Петракова, де займається політичною й публіцистичною діяльністю. Під тиском радянського режиму в жовтні 1921 року Польща відправляє Омеляновича-Павленка до Чехословаччини в Прагу «для ознайомлення з військовою літературою». Це підтвердив своїм розпорядженням і Головний Отаман УНР Симон Петлюра. У Празі Михайло влаштовується викладачем на українознавчих курсах, аби хоч якось себе прогодувати, та певний час навіть викладає у Берліні. З часом через брак роботи генерал Дієвої Армії УНР стає помічником бібліотекаря у легендарній Українській господарській академії в Подєбрадах, де збирається багато видатних українських дієвців. Поза викладанням Омелянович-Павленко — співзасновник та керівник військового відділу Музею визвольної боротьби України у Празі. Саме тоді публікує власні спогади про Визвольні змагання та військову публіцистику, а в 1926 році щасливо одружується з Марією Меліхаровою. «Дід», як його з любов’ю називали побратими ще коли йому було лише сорок років, зажив неабиякої шани в емігрантських колах. В 1930-х генерал писав посібники з військової справи та спогади, зокрема «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.», «Зимовий похід» і «На Україні». З 1938-го питання «Як дійти до утворення держави?» активізувалося в колах емігрантів. Німеччину як ворога СССР вважали гарантом такого руху. Під час Другої світової Михайло опиняється на окупованій нацистами території, де підтримує контакти з українськими ветеранами, тримаючи їх у бойовій готовності, а також зв’язок із Вільним козацтвом. 1941 року на з’їзді комбатантських організацій, який скликала ОУН-М (Андрій Мельник), Омеляновича-Павленка обирають очільником Української Генеральної ради комбатантів (УГРК) — на знак безперервності мілітарної традиції. Його уповноважують відновити українські збройні сили. Але відомі слова Гітлера, що «…Лише німець може носити зброю, а не слов’янин, не чех, не козак чи українець», надію на «український проєкт державності» за підтримки Німеччини в українців забирають. Розуміючи, з ким мають справу, Омелянович-Павленко й УГРК відмовляються давати батальйони без політичних зобов’язань від Німеччини. Тож, попри приязні відносини з добровольцями 14-ї дивізії військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко не брав участі в її комплектуванні силами ОУН-Б. Після капітуляції Німеччини Омелянович-Павленко виїжджає до Чехословаччини, де засновує й очолює Спілку Українських Вояків, гуртує ветеранів. Аж до кінця 1970-х років ця ветеранська спілка була чи не найвпливовішою українською організацією на еміграції. На деякий час Омелянович-Павленко стає навіть військовим міністром УНР в екзилі, а за заслуги перед країною отримує заслужене звання генерал-полковника. У 1950 році Михайло з дружиною переїжджає до Парижа. Останні роки життя генерала обтяжені злиднями й нестатками, а роки фізичних і психічних навантажень погано позначилися на його здоров’ї. «Популярність генерала Михайла Омеляновича-Павленка серед ширших мас не була всім до смаку, тому, хто заздрив або в думках дивився на славного Командарма як на конкурента в досягненні такої популярности. Особливо на еміграції, в останні роки свого життя Генерал жалівся своїм найближчим приятелям на різні “пакості”, що їх діставав від своїх же людей, від яких того не сподівався. Але в своїй чесній і лицарській душевній простоті Він не хотів займатися обороною проти незаслужених персональних кривд, а тільки гірко терпів», — згадував близький товариш Михайла Антін Кущинський. Він же пише про умови паризького життя Командарма: «Мешкав в комірці, яку можна було назвати хлівом, яка протікала, була сира й холодна. Крім загального захворювання організму, генерал захворів на очі, а те ще збільшило його душевні муки, людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану старалися допомагати генералові… Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами». 29 травня 1952 року Михайло Омелянович-Павленко відійшов у засвіти. Того дня Україна попрощалася зі справжнім патріотом, який залишився в історії видатним командувачем Армії УНР, легендарним командармом Зимового походу, а для своїх побратимів та ветеранів — «дідусем», як його називало рядове вояцтво за доброту, довіру і щирість. Сам навчився української мови Михайло народився в Баку, а до зрілого віку жив і навчався в Росії. Не дивно, що все життя він спілкувався російською. З початком розгортання національного руху Омелянович-Павленко вирішує вивчити українську. Під час перших комунікацій з урядом УНР він спілкувався мішаною російсько-українською, «щоби тим показати свою добру волю до вивчення української мови». Це іноді призводило до мовних казусів, проте відданість національній справі з боку Омеляновича-Павленка не підважувало. Подвійне прізвище З народження Михайло мав прізвище Павленко. «Омелянович» він додав самостійно у свідомому віці (в 34 роки), а в 1912 році цю зміну закріпили царським указом. Додаванням Омеляновича до Павленка Михайло вшанував свого пращура Федора Омеляновича — славетного глухівського сотника. Син Федора був бунчуковим товаришем, що в Російській імперії дозволяло отримати статус дворянина. Таким чином Михайло не лише підтвердив своє дворянське походження, а й іще на один крок наблизився до козацького минулого та підсилив свою українську ідентичність. Про діда Омеляна Дід Михайла, Омелян Павленко — сотник Задунайського козацтва. Після повернення війська з Туреччини в 1829 році цар наділив козацьких старшин дворянством і маєтками. Так Омелян Павленко став паном лендлордом — землевласником. Згодом надбав собі ще трошки земельки на Полтавщині та Катеринославщині. Мав двох синів, молодший Володимир — тато Михайла — став генералом артилерії в російській імператорській армії. Варіації з прізвищем На книзі свого авторства в 1908 році Михайло Павленко підписався «Емельянович-Павленко», а на книзі 1914 року — «Амельянович-Павленко». Вже пізніше остаточно перейшов на першу О. Ось так поступово навертався «на своє» зрусифікований колись українець. Від офіцера до генерал-полковника Послужний список Михайла важко переоцінити. Павловське училище він закінчив підпоручником, під час російсько-японської війни дослужився до штабс-капітана. 1912 року став капітаном, а вже під час Першої світової, в 1915 році, отримав звання полковника. За часів Гетьманату Михайлові присвоєно звання генерал-хорунжого, а за заслуги в Зимовому поході він отримує звання генерал-поручника. Генерал-полковником Омелянович-Павленко стане вже в еміграції. Не зміг бути «аполітичним» Михайло Омелянович-Павленко довго тримався поза політикою, адже вважав себе «технічним робітником» та вважав, що військові не мають втручатися у державні справи. Але в буремні часи змін залишатися осторонь політики було просто неможливо. В 1917 році під час поїздки до Києва Омелянович-Павленко відвідував зустрічі Центрального комітету партії самостійників і жваво підтримував радикальну на той час ідею цілковитої самостійності України. На жаль, проголошення незалежності для Української Центральної ради зразка 1917-го було не на часі. Це стало для Омеляновича-Павленка своєрідним поштовхом почати політичну діяльність. Вправний стрілець Михайло був чудовим стрільцем і постійно вдосконалював свої вміння. Крім звичайної стрілецької зброї, Омелянович-Павленко чудово опанував кулемети, а за царату зміг виграти дві імператорські нагороди за стрільбу з револьверів. Крім того, охоче ділився знаннями й написав кілька статей зі стрілецької справи. Мережа агентів Ще за часів перебування у Катеринославі Михайло мав «своїх» людей — однодумців, своєрідних агентів, яких сміливо міг попросити влитися в маси, розвідати настрої населення чи поширити вигідні українцям чутки. Часом, коли дізнавалися про можливість нападу чи ще «чогось недоброго», вояки самі ставали на варту біля помешкання Михайла, а на його запитання лише загадково відповідали «так буде краще». Молодший Павленко Молодший Павленко, Іван, розділив із Михайлом як найкращі, так і найгірші моменти Визвольних змагань. Як і старший брат, Іван займався українізацією царського війська, служив у лавах Галицької армії й армії УНР, був вправним кіннотником та інспектором кавалерії армії УНР. Під час Другої світової Іван докладав усіх зусиль для покращення стану українців на окупованих нацистами територіях і боровся з російськими більшовиками, а по закінченню війни емігрував до США, де доклав зусиль до створення філії Українського Вільного козацтва в Чикаго. Козацький поводир Михайло долучався до відновлення козацького стану ледь не всю свою військову кар’єру. Ще під час служби в російській армії в Катеринославі він доклав чималих зусиль до розбудови Вільного козацтва, а через два роки повернувся до нього в ролі кошового отамана. Уже поза теренами України Михайло долучився до різноманітних козацьких організацій: Українського Народного Козацького Товариства, Українського Вільного козацтва та Українського Запорозького козацтва. Улюбленець підлеглих «Старий» Омелянович-Павленко підкорював не лише території, а й серця своїх підлеглих. Учні любили й шанували Михайла за його добре серце та глибокі знання, якими він залюбки ділився. У війську його часто по-доброму звали «Дідом» чи «Старим». Так, у часописі «Козацький вісник» відреагували на зменшення пайку для інтернованих вояк у польському таборі: «Нема Старого і нема кому за нас заступитися». Прості вояки в умовах будь-яких конфліктів чи перипетій завжди ставилися до Омеляновича-Павленка, як до батька. Як більшовики наш славень співали Сухі факти про Зимовий похід: 6 місяців, 2500 км, 3600 вояків піхоти та 1180 кінноти, 14 гармат, 114 кулеметів, 50 великих та понад сто менших боїв і вельми значна шкода більшовикам. Одним із найвдаліших був бій за Умань у березні 1920 року. Місто тоді було звільнене від совітів, а місцеве населення радо зустрічало Армію УНР. За спогадами учасника походу Олександра Доценка, через «нє хачу» радів навіть більшовицький оркестр, взятий у полон військом Омеляновича-Павленка: він безперервно грав гімн «Ще не вмерла України». Авжеж, за власним бажанням😊. 6 грудня та Залізний Хрест Нагороду «Залізний хрест за зимовий похід і бої» — єдиний бойовий орден Армії УНР — започатковано за підписом Петлюри 19 жовтня 1920 року. Ним були нагороджені всі учасники Походу, які відтоді шанобливо йменуються «Лицарями Ордена Залізного Хреста». Хрест №1 одержав Михайло Омелянович-Павленко, №2 — його заступник у Зимовому поході, Юрко Тютюнник. У Зимовому поході брали участь і жінки, п’ять із них нагороджені жетоном Ордена Залізного Хреста, №1 нагороджена Харитина Пекарчук. Усього 4 тисячі козаків та козачок, у кілька етапів. Відтоді 6 грудня стало святом Залізного Хреста. 1991 року в цей день ВРУ ухвалила закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України» як продовження славної традиції Армії УНР, перерваної колись совітами. Символічно. «Слава Україні!» У гасла «Слава Україні» гарна історія. Почала славити неньку ще харківська студентська громада наприкінці XIX століття. Так відрізняли «своїх», бо український рух був у підпіллі. Згодом гасло здобуло абсолютну народну любов у часи Української Революції. А ось офіційно введене як вітання в Армії УНР воно було саме в останній фазі Зимового походу під командуванням Омеляновича-Павленка, 19 квітня 1920 року. Тоді Командарм видав наказ №18 «По муштровій частині», в кінці якого фігурувало: «Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: “Слава Україні”». Публіцист та мемуарист З-під пера Михайла вийшло чимало цікавих праць — як педагогічних, так і історичних. Ще за служби в царській армії на основі власного досвіду Омелянович-Павленко написав «Підручник для тактичної вихови підстаршин та молодших старшин» і «Програму для бойової підготовки молодих офіцерів». Вже на еміграції, маючи час для спогадів та рефлексій, Михайло написав низку надзвичайно важливих для вивчення історії Визвольних змагань праць: «На Україні 1917–1918», «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.», «Зимовий похід» та «Останній відворот». Спілка Українських Ветеранів Михайло не раз долучався до лав організацій, що опікуються українськими військовими, а в 1945 році очолив Спілку Українських Ветеранів — найбільшу організацію українських комбатантів. На її чолі він займався публіцистичною, культурною й історичною діяльністю, а також усіляко сприяв добробуту українських ветеранів та їхніх сімей грішми чи іншими видами допомоги. Вшанування пам’яті Ім’я Михайла Омеляновича-Павленка носять вулиці Києва, Вінниці, Дніпра, Миколаєва, Вознесенська й Первомайська. Автор тексту Іван Лебіга ілюстраторка (ч/б) Софія Віюк ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікувала Тетяна Швидченко актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Іван Світличний](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/ivan-svitlychnyi/): Критик, публіцист, жертва режиму Літературний критик за фахом, культурний активіст за покликанням. Редактор, ментор і популяризатор шістдесятників. Неформальний лідер молодої інтелігенції, яка переосмислювала українську культуру. Світився сам і запалював інших, за що Стус називав його «вусатим сонечком». Естет і дослідник естетики. Книголюб і людинолюб. Інтелектуал багатьох талантів — перекладач, мовознавець, організатор самвидаву, поет. Нонконформіст, ув’язнений радянською владою за свою позицію. Первісток Іван народився в селі Половинкине неподалік від Старобільська на Луганщині. Батьки наймаються на роботу на Донеччині, залишаючи маленького Івана на бабусю. Він — найстарша дитина. Згодом, у 1932 році, народилася сестра Марія, а у 1936-му — Надійка. Від смерті рятує корова Іванові три з половиною роки. Батько пухне з голоду, мамин брат забирає його до себе у Луганськ. Мама витриваліша, вона не дає дітям загинути. Корову, молоко якої врятувало дітей, тримають на дві сім’ї разом із маминою сестрою. Намагаються ділитися молоком із братом, однак його родина все одно помирає. Як потім розповідає Надія Світлична, третина населення Половинкиного не пережила 1933 рік. Понівечені руки Іван разом із товаришем планують підірвати німецьку вантажівку. Вибуховий механізм майструють самостійно — і він розривається в руках у Івана. Попри втрачені фаланги, у післявоєнні роки Іван опановує гру на акордеоні, який йому подарували батьки, майстерно лагодить різні речі. Аспірантура в Києві Іван закінчує школу з золотою медаллю та вступає до Харківського державного університету на спеціальність «Українська філологія». Іван мріє про аспірантуру, та, попри диплом з відзнакою, на кафедрі його не залишають. У 1952 році стає аспірантом Інституту літератури Академії Наук УРСР у Києві. Через надмірну вимогливість до себе вирішує не подавати кандидатську дисертацію до захисту. Льоля З майбутньою дружиною Леонідою вони познайомились у бібліотеці Академії наук. Вона була аспіранткою Інституту будівельної механіки. Вирішують відгуляти весілля у рідному селі Івана, Половинкиному. Льоля — так її називають близькі — вирушає туди з Києва з двома мішками Іванових книжок. Квартира на Уманській Після чотирьох років у тісній кімнаті на Подолі, де Світличні мешкали разом із сім’єю Льолі, вони перебираються у власну квартиру. Василь Стус називає її «голуб’ятником», адже вона розташована на п’ятому поверсі, під самим дахом. Двері помешкання завжди відчинені для творчої молоді. Тут зупиняється зокрема і поет Василь Симоненко, для якого Іван Світличний стає першим критиком. «У поетичнім космосі» Світличний — критик, що взорується на естетику, а не на ідеологію. На його думку, творчі пошуки молодих поетів Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського спричинені літературною кризою. Йому імпонують нові голоси, які прийшли змінювати літературу, досі сповнену штампів і банальщини. Світличний стає на їхній захист у статті «У поетичнім космосі». На вечорі пам’яті Симоненка Після смерті Василя Симоненка його друзі організовують вечір пам’яті в Київському медичному інституті. Іван виступає першим. У своїй промові говорить про Симоненка як про поета найбільшої безкомпромісності й громадянської мужності. Наголошує, що найкращі тексти поета досі не опубліковані. Арешт «доброокого» 31 серпня 1965 у квартирі Світличного проходить обшук. Кагебісти конфіскують самвидав, рукописи, книги, навіть Біблію. Льолі офіційно повідомляють про затримання Івана лише через тиждень. 4 вересня під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба висловлює протест проти арештів української інтелігенції, його підтримують Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Заборона на Світличного Після восьми місяців ув’язнення Івана відпускають. Для звинувачення бракує доказів. Він перебуває під постійним наглядом КГБ, проте поширює самвидав, передає тексти на Захід. Світличний публікується під псевдонімами й чужими іменами, за винятком рецензії на збірку Симоненка «Тиша і грім» і деяких перекладів французького поета Беранже. До нього, як і раніше, приходять порадитися молоді автори. Лист-протест Після судового вироку в справі молодого журналіста В’ячеслава Чорновола стає співавтором листа-протесту проти політичних репресій в Україні. Документ адресований найвищому керівництву Радянського Союзу. У зверненні підписанти пояснюють: переслідування — політичні, а держава порушує свої ж закони. Світличний і ще 138 людей ставлять свої підписи під ним. Операція «Блок» Світличного ув’язнюють через так звану «справу Добоша» — іноземного студента з кола емігрантів, якого затримали з самвидавом. Це стає приводом до арештів українських дисидентів у Києві, Львові та інших містах. За звинуваченнями в «антирадянській агітації та пропаганді» Івана засуджують до семи років таборів та п’яти років заслання. «Табірна совість» Світличний опиняється у пермських таборах для політв’язнів. В ув’язненні він керує виготовленням самвидаву, координує передачу текстів на волю, голодує з метою протесту. Іван має моральний авторитет серед в’язнів. Попри все пише вірші, редагує чужі тексти, перекладає, укладає словник синонімів. У 1978 році Світличний переносить гепатит, занесений брудним шприцом у таборовій лікарні. Відмова від громадянства В’язні різних національностей вирішують піти на радикальний крок — відмовитися від радянського громадянства. Світличний спершу вагається: для нього це означає відмову і від України. Однак таки приєднується до акції, зокрема пояснюючи це тим, що йому ні на що сподіватися у країні, влада якої так жорстоко з ним вчинила. Інсульт Після семи років ув’язнення Іван прибуває на заслання у віддалене село на Алтаї. Згодом, у 1979-му, до нього переїжджає Льоля. Іван влаштовується сторожем, потім палітурником у бібліотеці, попри проблеми зі здоров’ям, намагається працювати над словником. Однак у серпні 1981-го у нього стається інсульт. Більше він не в змозі повернутися до творчості чи літературознавства. Нарешті у Києві Іван повністю відбуває заслання. З Льолею вони повертаються до Києва потягом, адже через наслідки інсульту Івану заборонено летіти літаком. У Києві він розглядає книжки, бо довго читати вже не може, а ще слухає передачі сестри Надійки по радіо «Свобода» — на той час вона вже виїхала з СРСР. Його навідують лише найближчі друзі: Михайлина Коцюбинська, Галина Севрук, Семен Глузман, Євген Сверстюк. Смерть Іван заповідає, щоб його поховали у вишиванці, подарованій найкращим другом Василем Стусом. Хвороба прогресує: у 1989 році його паралізує, він більше не може розмовляти. Останнє, що чує Світличний перед смертю, — те, як Льоля декламує йому Стусові рядки «Не можу я без посмішки Івана». Вулиця Світличного В рамках декомунізації вулицю Петровського у Солом’янському районі Києва, на Чоколівці, перейменовують на честь Світличного. Вона розташована між вулицями Лондонською та Уманською, неподалік будинку, де він мешкав. Вулиця Світличного також є у Вінниці, в Бучі на Київщині, в Кам’янці на Черкащині. Світличник На Чоколівці відбувається перший «Світличник» — мистецька акція, покликана прокомунікувати перейменування вулиці для місцевих мешканців. Тепер це щорічна подія, яка відбувається до дня народження сусіда з минулого і має на меті зберігати пам’ять про нього в просторі району. Стінопис На будинку, де мешкав Світличний, з’являється стінопис із його портретом. Спільнота Los Solomas створила мурал за ескізом подруги Івана, художниці Алли Горської, жорстоко вбитої 1970 року. Поруч — напис, як на Івановій могилі: «Він був світильником, що горів і світився». Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року у селі Половинкине, що поблизу Старобільська на Луганщині. Того дня на світ з’явилася людина, без якої українське шістдесятництво було би зовсім іншим. У підлітковому віці Іван багато допомагає матері по господарству. Наприклад, їздить на закупи до Луганська, долаючи понад 80 кілометрів на дахах потягів. Це не єдиний екстремальний досвід його дитинства — під час Другої світової війни він майструє саморобну вибухівку, що детонує в руках. Незважаючи на незагоєну рану, Світличний продовжує ходити до школи: пише олівцем, прибинтованим до руки. Писати так непросто — треба по-справжньому хотіти навчатися. Тож після завершення школи Світличний вступає до Харківського університету. Часто молодого Світличного можна побачити у бібліотеці, де він сидить обклавшись книжками. Ними завалена і кімната в гуртожитку, адже Іван на останні гроші купує нові видання з естетики, літературознавства, філософії. Пише не лише конспекти, а й вірші, хоч нікому їх і не показує. Іван блискуче завершує університет, та вступити на аспірантуру рідної кафедри йому не вдається. Місце займає одногрупник, який, на відміну від Івана, має партійний квиток. Та Світличний­ не здається і їде ще далі на захід, до Києва. Там вступає на аспірантуру Інституту літератури Академії наук і пише дисертацію під керівництвом видатного мовознавця Олександра Білецького. Він завершує своє дослідження з естетики, але не захищає його. Пояснює: дисертація недостатньо якісна, та і є важливіші справи. Які? Наприклад, Світличний очолює відділ критики у одному зі столичних літературних журналів. Трохи згодом — редагує часопис Інституту літератури. Замовляє матеріали, шукає авторів, пише й публікується сам. Світличний переконаний: література — не математична формула, що складається з гасел і штампів. Цю думку просуває, критикуючи трафаретність у літературі та низькопробність у її вивченні. Влітку 1960 року вони з дружиною Льолею переїздять в однокімнатну квартиру в новобудові по вулиці Уманській, 35. Це Чоколівка, де зведено перший у Києві житловий масив. Іванових книг у квартирі так багато, що господарі й гості губляться серед них. Того літа «відлига» у розпалі. Відчувши, що дихати можна вільніше, студент театрального інституту Лесь Танюк організовує в Києві Клуб творчої молоді (КТМ). Щоб розвивати українську культуру, його членам не потрібно інструкцій зверху. Вони самі відкривають для себе спадщину Розстріляного Відродження, організовують поетичні читання, експериментують у театрі. Після того як Іван Світличний долучається до Клубу, це товариство вже неможливо уявити без нього. Влада закриває КТМ, проте молодь знаходить інші можливості набуватися в компанії одне одного. Часто зустрічаються на Уманській — двері квартири Світличних завжди відчинені для гостей. Тут знайомляться і спілкуються, читають поезії й удосконалюють свій стиль, дискутують і відкривають для себе нові горизонти. А все тому, що Іван легко гуртує тих, кому небайдужа українська культура. Як підкреслює літературний критик Євген Сверстюк, завдяки цьому Світличний творить дещо більше за власний твір — він будує середовище. Серед гостей Світличних були й ті, чиї імена тільки з’являлися в пресі: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч і багато інших. Ці молоді люди входять у літературу як «шістдесятники», а Іван стає головним їхнім промоутером. Радить, редагує, записує на магнітофон, щоб підсилити звучання їхніх голосів. Коли творчі пошуки шістдесятників критикують, Світличний захищає створений ними «поетичний космос» на сторінках журналів. Коли цензурують і перестають публікувати — розповсюджує їхні тексти самвидавом. Він переконаний: це найкраще, що з’являється в українській літературі. Іванів голос у критиці не сплутаєш ні з чиїм іншим. З притаманним лише йому гумором він пише про те, що найбільше літературі й літературознавству шкодять низькі стандарти. Не зважає на чини та заслуги своїх опонентів, зокрема наважується виступити і проти директора Інституту мовознавства Івана Білодіда. Радянська система не терпить такої зухвалості. У 1965 році Світличного арештовують. КГБ звинувачує його в «антирадянській діяльності та пропаганді», а саме розповсюдженні ідейно шкідливої літератури. Цього разу Світличному щастить — кагебістам не вдається довести його провину, тому він виходить на свободу. Після звільнення до Світличного продовжують вести ниточки з різних частин України і з-поза її меж. Проте тиск посилюється, Іван перебуває під постійним наглядом. За вказівкою КГБ його не беруть на роботу, тож він майже постійно вдома. Але й далі пише та перекладає, публікує свої роботи під псевдонімами або позичає імена у друзів. Тепер до кола його інтересів належить не лише літературознавство — Світличний працює над словником синонімів. Світличному вдалося вийти з неволі, проте у тюрми й колонії потрапляють його друзі. Так літературознавець стає правозахисником: відвідує судові засідання, без вагань пише і підписує листи-протести, збирає документи про політичні процеси для поширення в самвидаві. Хоч майже не має грошей, передплачує купу художньої й мистецької періодики для ув’язнених у таборах друзів. Вдруге Іван опиняється за ґратами 13 січня 1972 року. Приводом до цієї хвилі арештів української інтелігенції стала справа затриманого напередодні Ярослава Добоша. Під тиском КГБ він розповідає про свої зустрічі з інакодумцями. Світличного, його товаришів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка та багатьох інших, хто був причетний до виготовлення та поширення самвидаву, звинувачують в «антирадянській діяльності». Згодом арештовують і Надію Світличну, рідну сестру Івана. Сім років Іван проводить у таборах. Лише іноді має зустрічі з дружиною Льолею, проте тюремники підслуховують їх. Писати під час зустрічі заборонено, тому подружжя робить це таємно, видряпуючи літери шпильками для волосся на змащеному маслом хлібові. У листах до дружини з неволі Іван використовує мову, зрозумілу лише їм, адже все перевіряють цензори. В увʼязнені Світличний не втрачає жодної нагоди для того, аби працювати над собою. Як і раніше, багато читає, продовжує перекладати і укладати словник синонімів, повертається до віршування. Іван пояснює, що не хоче втрачати форму: «Це єдине, що мене найбільше тримає у відносно доброму стані і робить життя і в складних ситуаціях порівняно легким». Світличний створює табірний самвидав, витримує тривалі протестні голодування. Разом з іншими в’язнями відмовляється від радянського громадянства. У відкритому листі до письменника Миколи Бажана обґрунтовує своє рішення: навіщо виголошувати «гучні оди фальшивому патріотизмові» і цим «прирікати себе на духовну смерть», якщо радянська влада назавжди відібрала в тебе радість від творчої роботи? У табірній лікарні Світличного колють брудним шприцом і заражають гепатитом. Хвороба протікає важко, та попри це у травні 1978-го його відправляють у віддалене селище на Алтаї, де він має відбути ще п’ять років заслання. Тамтешній клімат погано впливає на Іванове самопочуття. Посилюються головні болі, робота над словником іде важко. Працює сторожем, згодом — палітурником у бібліотеці. 20 серпня 1981 року Іван переносить інсульт. Він переживає клінічну смерть, половину його тіла паралізовано. За ним самовіддано доглядає дружина Льоля. Згодом вдається досягти домовленості з Москвою про амністію Івана як важкохворого, однак новопризначений очільник КГБ в Україні Віталій Федорчук анульовує її. Повністю відбувши заслання, у 1983-му Світличні повертаються до Києва. Іван більше не може читати, тож Льоля вмикає йому класичну музику. Часом із радіоприймача лунає голос його сестри Надії Світличної. Їй таки вдалося виїхати в США та влаштуватися на радіо «Свобода». Там вона створила передачу «Шістдесятництво у Києві». 25 жовтня 1992 року Івана Світличного не стало. Його поховано на Байковому кладовищі Києва. Поруч розташована могила Василя Стуса, котрий так писав про свого друга: «Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана». Валіза речей і вантажівка книжок Коли навесні 1960 року Світличні отримали квартиру в новобудові на Уманській, 35, для переїзду довелося замовляти вантажівку. Іван — затятий книголюб, тож машиною їхало не що інше, як його колекція книжок. У новому помешканні він власноруч змайстрував стелажі для своєї бібліотеки, яка дедалі зростала. Література 20-х, букіністика, закордонні мистецькі видання, найновіша фахова література — все це можна було знайти у Івана. На його бібліотеці виховувалися смаки шістдесятників. Зараз ці книжки «живуть» у науковій бібліотеці Харківського національного університету.  Один із трьох китів нової критики Іван Світличний почав кар’єру літературного критика у 25. Коли в літературі гучно заявили про себе шістдесятники, він уже мав неабиякий авторитет у літературних колах як удома, так і за кордоном, серед українців діаспори. Молоді письменники знають його як одного з трьох китів нової літературної критики — поруч із Іваном Дзюбою та Євгеном Сверстюком. Іван підтримує творчі пошуки шістдесятників, які бунтують проти шаблонності. Останні ж охоче довіряють Світличному свої рукописи, цінуючи його як свого редактора й порадника. Магнітофон «Весна» Коли в Радянському Союзі почали випускати портативні магнітофони «Весна», Світличний став власником одного з них. На «Весну» записував, як друзі й знайомі читали свої поезії. Наприклад, голос Василя Симоненка для нас зберіг саме він. Записи передруковував для поширення самвидавом, касети розсилав друзям у інші міста і прокручував вдома для гостей. Мандрував обов’язково з магнітофоном, щоб принагідно познайомити нове товариство з молодою поезією. Касети Світличного вилучили під час арешту 1972 року як речові докази у його справі.  Вусате сонечко Іван Світличний — сонце українських 60-х. У одному з віршів Василь Стус називає його «вусатим сонечком». Це тепле звертання стає другим ім’ям Івана. Він настільки принадний у спілкуванні, що завжди перебуває в чиїйсь компанії. Ненав’язливо й природно, а головне — невтомно перезнайомлює всіх з усіма. Сплітає дружніми контактами Україну, ще не так давно роз’єднану двома різними державами. Роздаровує не тільки книжки, а і свій час, не чекаючи нічого натомість. Світиться сам і запалює інших, навіть коли навколо темрява. Словник синонімів Після першого арешту ім’я Світличного стало табуйованим. Безробітний і позбавлений можливості друкуватися, він серйозно зайнявся мовознавством. Від середини 1960-х років працював над словником синонімів української мови. Роботу над ним провадив і в таборах, і на засланні. Іван просив співв’язнів із різних частин України записувати для нього діалектні слова до словника, а дружині постійно замовляв книжки для роботи. Додому привіз кількадесят тисяч карток до свого словника, але втратив працездатність раніше, ніж зміг закінчити свою роботу. Майстер на всі руки Внаслідок вибухової травми Іван Світличний ще в дитинстві втратив фаланги більшості пальців. Неушкодженими залишилися тільки мізинці. Але не було такого, що він не міг би зробити своїми руками. Які завгодно будівельні і господарські роботи, інженерні комунікації на кшталт проведення водогону, ремонт взуття та годинників, саморобні меблі і навіть стрижки — у всьому цьому Іван був найкращим. Після того як спецслужби почали стежити за його помешканням, дражнив непроханих гостей своєю технічною вигадливістю — додатковими «страхувальними» замками на дверях і секретними сховками в книжкових стелажах.  Переклади з французької Світличний вмів робити з текстами все. Писав головно публіцистику, хоча мав хист і до поезії. Найбільше редагував, але також займався перекладами. Найчастіше з французької, часом зі слов’янських мов. В його перекладах до українських читачів потрапляли оповідання Гі де Мопассана і поезії Беранже. Причому останній «зазвучав так природно, немовби видатний французький сатирик ото й писав по-українському», — відгукується Іван Дзюба. З французів Світличний перекладав також Бодлера, Жана Лафонтена і Поля Верлена. Перекладацька робота тривала попри все й в ув’язненні. Краудфандинг по-шістдесятницьки Коли Світличному та Аллі Горській виповнилося по 35 років, вони вирішили відсвяткувати спільне 70-річчя. Того дня у майстерні Людмили Семикіної відбулася безпрограшна лотерея. Збирали на магнітофон для товариша, письменника Євгена Концевича, який втратив здатність ходити після важкої травми хребта. Друзі потурбувалися, щоб він мав змогу слухати молоду українську поезію не виходячи з дому. Невдовзі Іван запропонує провести мистецьку лотерею для спорудження пам’ятника на могилі Василя Симоненка, а краудфандинг на потреби спільноти стане частиною повсякдення шістдесятників. Заєць Одного разу, ще в школі, постать Світличного відкинула тінь з видовженими вухами. Після цього випадку однокласники охрестили його Зайцем. Це прізвисько пристало до Світличного на все життя — так його згодом називали одногрупники в Харкові і київські друзі. Іван, його дружина Льоля і сестра Надійка були «Зайцями» для близького оточення. Коли друзям доводилося обирати, яку листівку послати Світличним, вибір падав на поштівки з вуханями. Авторки та верифікаторки тексту Світлана Довгань і Олександра Доморосла ілюстраторка (ч/б) Наталія Гончарова ілюстратор (колір) Сергій Федоров акторка озвучення Надія Курилко звукорежисер Іван Шапкін відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Христина Скачківська-Сушко](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/khrystyna-skachkivska-sushko/): Жінка-офіцерка, військова медикиня «Одна з кращих дочок» держави, за Симоном Петлюрою. Смілива військова медикиня в лавах Січових Стрільців. Єдина жінка-старшина вже в Армії УНР, яка виборола в боях і заслужила турботою про здоров’я побратимів свій офіцерський ранг. Громадська діячка, опікунка, захисниця інтересів українців у таборах як для інтернованих вояків, так і для переміщених осіб пізніше. Аристократка, пов’язана з російським дворянством, що стала борчинею за українську незалежність, дух якої не зламали ані більшовицький полон, ані поранення. Київ чи Сочі? Де саме народилася Христина Сушко, сперечаються й досі. Одні дослідники кажуть, що в Києві, інші — Сочі, а деякі називають Крим. Хай де це сталося, вийшло на те, що пов’язана з російським дворянством Христина у майбутньому стане лікаркою та українською борчинею за незалежність. Уперше заміж Перед війною Христина проходить курс навчання на медичному факультеті Лозаннського університету у Швейцарії. Тому й вирушає на Південно-Західний фронт Першої світової, аби бути корисною як сестра милосердя. Там-таки зустрічає свого першого чоловіка — князя Ніколая Павловича Долгорукого, який тоді служив у чині генерала. Донька Світлана У княгині Христини Долгорукої народжується донечка, а потім і син. Проте насолодитися тихим сімейним життям молодій матері не судилося. Більшовики переслідують представників дворянства, вбивають маленького сина княгині (з розповіді Христини Сушко доньці), а її чоловік гине на фронті. Тож разом із донькою Христина вирушає — чи радше тікає — до Києва. Лікарка в армії УНР У Києві Христина не залишається осторонь Визвольних змагань українського народу. Вона вступає до лав Армії УНР. Проте свою посаду військової лікарки залишає, коли до влади приходить Гетьман Павло Скоропадський. Повернення в стрій Після приходу до влади Директорії УНР Христина повертається в стрій як лікарка-старшина 5-го полку корпусу Січових Стрільців Армії УНР. Тоді ж знайомиться з командиром одного з куренів січових стрільців Романом Сушком. Невдовзі це знайомство переростає в кохання та шлюб. Втеча з полону Бій під селом Мала Салиха (Хмельниччина). Христина рятує кулемети, щоб ті не дісталися ворогу. Проте не встигає. Потрапляє у полон до більшовиків, які традиційно б'ють, катують і знущаються зі своєї жертви. Однак лікарка незламна. Дочекавшись слушної миті, вона тікає до Чорного Острова на даху потяга й передає нашим військовим координати ворога. Триматися до останнього На війні як на війні. Христина повертається до лікарської справи одразу ж після полону. І тут — новий бій. Важке поранення в праву руку. Але Сушко залишається на службі, попри біль та небезпеку. За таку відвагу медикиня отримує подяку, підписану Володимиром Сальським — командувачем Запорізької групи Армії УНР. Життя на паузі Бій під селом Велика Салиха (Хмельниччина). Христина Сушко у першій лінії йде разом зі стрільцями. І під час однієї з найбільших атак ворога отримує контузію. Наслідком цього стає параліч правого боку. Додалося ще й захворювання на плямистий тиф. Лікарка покидає поле бою й вимушено вирушає на лікування. Знову в строю Після лікування та народження Романни — доньки Христини й Романа Сушка — медикиня повертається до Армії УНР. Відтепер вона — у 6-й Січовій стрілецькій дивізії полковника Марка Безручка. Як завше, працює лікаркою, в 46-му курені дивізії. У цій самій дивізії служить і її чоловік Роман Сушко. Важке поранення У бою поблизу невеличкого села на Житомирщині медикиня Сушко під свист куль переносить поранених через річку. Ворожий обстріл. Одна куля ранить Христину в живіт, друга влучає в хребет. Лікування таких важких травм потребує не просто перев’язки чи польової операції, а чимало часу та коштів. З цим допомагає Головний отаман Симон Петлюра. Христина виїжджає на тривале лікування до Польщі. Життя в таборі Христину Сушко разом із дочками як військову лікарку інтернують (примусово переселяють) у табір Александрів на території нейтральної Польщі. Там вона знову знайшла собі важливу справу: «обслідувала становища інтернованих на терені Польщі українських військових і біженців з України». Захисниця інтернованих Христина долучається до Військової ліквідаційної комісії в Польщі. Тепер її роль — референт у справах інтернованих у таборах. І з цим вона справляється на «відмінно». Ось слова генерала-полковника Віктора Зелінського: «Не дивлячись на тяжкий стан свого здоровля, виявила надзвичайну енергію і зробила все, що тільки було можливим у справі поліпшення долі наших інтернованих у таборах». Почесне звання Реєстраційна комісія на чолі з генерал-хорунжим Миколою Янчевським подає клопотання до Головного отамана Військ УНР «про зарахування жінки-лікаря Христини Сушко… на дійсну військову службу в ранзі санітарного поручника зі старшинством... з наданням права на дальнійше підвищення в рангах». Христина Сушко стає єдиною жінкою-старшиною в Армії УНР. Для людей з інвалідністю Після важких поранень Христина Сушко отримує інвалідність і відтепер пересувається на милицях. Тож починає допомагати таким самим людям з інвалідністю у «Спілці військових інвалідів у таборі інтернованих Щипйорно». Згодом Сушко, вже старшина УНР, очолює правління таборової Спілки інвалідів. Без милиць Лікарі у Варшаві так і не наважилися провести надскладну операцію з видалення уламка снаряда, який залишився у хребті Христини. Тому вона знаходить фахівців в Італії. Їй допомагають, і вона починає самостійно ходити. Відтоді живе разом із доньками в Неаполі. Черговий шлюб З Романом Сушком Христина розлучилася. В Італії вона вступає до університету на спеціальність «кардіологія» та одружується з італійським лікарем на прізвище Мангері. Разом із дочками селиться в маєтку чоловіка на Сицилії в містечку Таорміна. Знайомство з Коновальцем Як лікарка та старшина Армії УНР Христина подорожує Європою й налагоджує зв'язки з колишніми бійцями. Переїхавши до Швейцарії, знайомиться з провідником ОУН Євгеном Коновальцем, його дружиною та сином. Колишній чоловік Христини Роман Сушко теж був на цій зустрічі. Чоловік для доньки Христина з доньками переїжджає до Франції, де відкриває власну лікарську практику. Робить це не сама, а разом із сотником армії УНР, героєм Зимового походу Григорієм Маслівцем. Невдовзі він стане не тільки бізнес-партнером лікарки, а й майбутнім чоловіком її старшої доньки Світлани. Початок нової війни Друга світова застала Христину в Парижі, на медичній конференції. Німці оточили споруду, в якій проводився захід, і розпочали перевірку учасників. Лікарку затримали. Спершу обіцяли відправити до Італії, однак із незрозумілих причин залишили в Тиролі. Через деякий час їй вдалося виїхати до Відня. У своїй стихії Христина Мангері стає знову лікаркою-офіцеркою, однак тепер вже армії США. Вона опікується таборами для переміщених осіб в Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені й Гюнцбурзі. Саме там у переважній більшості перебували українці. Вчетверте заміж Табори для біженців і переселенців закривають, військова медикиня втрачає роботу. Вона вирішує переїхати до доньок у США. Для цього ще в таборі спеціально одружується з поважним паном на прізвище Катамай. За домовленістю її новий чоловік по приїзді до США має вислати афідевіт (документ, що підтверджує сімейний стан при реєстрації шлюбу). Однак через раптову смерть не встигає цього зробити. Лікарка під пекучим сонцем Зі слів старшої дочки Христини Сушко Світлани, у 60-ті роки її мати «працювала у відомого доктора Швейцера у колонії для хворих на проказу». Перебувала вона там приблизно два роки, поки не захворіла на якусь тропічну хворобу. Підтверджує це той факт, що лікар Швейцер і справді у 60-ті роки працював в місті Ламбарене, Габон. Зірка, яка згасла Її називали «пані-зірка». 7 лютого, в Женеві, ця зірка згасла. Як військова лікарка та офіцерка Христина Сушко майже все своє життя присвятила боротьбі за незалежність України. Жінок у лавах Українських Січових Стрільців було чимало: перша жіноча чота, перші жінки-офіцерки. Випадки отримання офіцерських звань жінками-усусами не поодинокі. А ось в Армії УНР єдиною жінкою-старшиною була Христина Сушко.  Достеменно невідомо, де саме народилася майбутня лікарка-офіцерка — в Києві чи в Сочі. Часом як місце її народження згадувався навіть Крим. Проте точно знаємо дату: 9 вересня 1984 року. Про батьків Христини також відомо і мало, і неточно. Побутує версія, що народилася вона в родині князя Євгена Трубецького, але в того було троє дітей, серед яких не було Христини (про що немає відомостей у родовій книзі Трубецьких). Хай там як, дівчинка отримала чудову освіту. У гімназії Христина вивчала відразу декілька мов: французьку, німецьку, польську. Окрім них, знала українську та російську. По закінченню гімназії Христина обирає вступити на медичний факультет Лозаннського університету у Швейцарії. Та щоб практикувати як лікарці, мусила ще скласти іспити в Петрограді. Проте можливості медичної практики самі раптово наздогнали Христину: розпочалася Перша світова війна, і потреби в лікуванні й порятунку життів зросли стократно. Молода та рішуча княжна Трубецька прямує на Південно-Західний фронт, аби допомагати пораненим. Бути корисною для людей стане її необхідністю на все життя.  Там, на фронті, серед боротьби за життя, яке триває, вона закохується. Обранцем її став князь Ніколай Павлович Долгорукий. Пара побралася весною 1915 року.  А 26 березня 1917 року у них народилася донька Світлана. Христина перебирається жити до помешкання Долгоруких у Москві — й усе це у вирі більшовицького перевороту, революційних змін і переслідування дворян. Небезпека з боку більшовиків і загибель чоловіка на фронті змусили молоду жінку з немовлям на руках тікати до Києва. Врятуватися від небезпеки допоміг їм також Головний отаман армії УНР Симон Петлюра. Він бував частим гостем у сім’ї Христини, опікувався ними. Існує красива, майже конспіративна, версія (поки не доведена документально), що саме Петлюра і придумав їй нове прізвище, щоб приховати її зв’язок із дворянством. Молода жінка стала Христиною Скачківською.  Попри те що небезпека була позаду, зітхнути з полегшенням у теж далеко не мирному Києві Христині не вдалося. Надворі 1918 рік. Триває Перша світова, набирають обертів Визвольні змагання українського народу. Певно, Христина зрадила б собі, якби стояла осторонь тих подій. Тому долучилася до українського війська як військова медикиня.  Через рік Христина стає лікаркою 5-го полку корпусу Січових Стрільців. І знову зустрічає своє кохання у вирі воєнних дій — січовика, полковника Романа Сушка. Молоді люди одружуються й разом долають випробування війни. А буде їх чимало.  Спершу Христина потрапила в полон до більшовиків. Мужньо витримувала всі тортури та таки втекла звідти на даху потяга. Діставшись до Чорного острова, лікарка передала керівництву місця розташування ворожих сил. За місяць її поранили в праву руку двома ворожими кулями. І це не зламало Христину Скачківську. Попри біль, вона залишилася у строю допомагати побратимам, за що й отримала подяку за підписом Володимира Сальського — командувача Запорізької групи Армії УНР. Знову бій, тепер під селом Мала Салиха (поблизу Старокостянтинова, на Хмельниччині), й знову поранення — цього разу важка контузія. Паралізувало правий бік. Скачківська-Сушко сама потребувала лікування й тимчасово покинула поле бою. Після лікування у 1920 році та народження другої доньки Романни (Нелі) Христина знову повертається в стрій. Тепер за наказом командувача 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковника Марка Безручка вона працює лікаркою 46-го куреня, яким командує її чоловік Роман Сушко. Проте це триває недовго. У червні того самого року під час боїв під Пергою лікарка переносить через річку поранених бійців. Дві ворожі кулі влучають їй у живіт та хребет. Христина потребує вартісного лікування. На допомогу знову приходить Симон Петлюра: він затверджує видачу коштів для лікування медикині закордоном. «Лікар Сушко визначилась за час боротьби за Українську незалежність цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом, — а тому асигнування 35.000 марок є реалізація обов’язку держави і її влади до одної з кращих дочок її. Суму асигновки затверджую», — йдеться в резолюції Голови Директорії УНР. В подальшому Петлюра неодноразово допомагав Христині Сушко в лікуванні фінансово. У варшавському шпиталі лікарка перенесла п’ять операцій. Після одного з візитів до неї письменник Микола Вороний згадує: «Фізичні болі вона очевидно скривала. Я сидів, слухав і дивувався. Я почував себе під її впливом, під її владою, вона, слаба, тяжко ранена жінка, своєю бадьорістю уздоровлювала мою душу наче добрим вином, напувала своєю щирою мовою, наче пахощами, надихала красою могутнього духу і красою милого лиця. Я зрозумів тоді, за що на фронті так люблять її всі, за що січові стрільці називають її “пані-зірка”. І дійсно — зірка». Під час усіх цих життєвих перипетій поруч завжди була подруга Христини — Ельвіра Порохівняк, яка опікувалась доньками лікарки. Завдяки її увазі та турботі Христина змогла стати на ноги після важкого поранення й повернутися до роботи. Значна частина життя лікарки Скачківської-Сушко пов’язана з таборами для інтернованих вояків Армії УНР в Польщі. І, хоч сама не в найкращій формі, Христина бере на себе опіку над людьми з інвалідністю. Спочатку як громадська діячка працює в управі Українського Червоного Хреста (УЧХ) з метою інспектування таборів для інтернованих вояків та умов перебування в них. А ще налагоджує контакти з Американським Червоним Хрестом, зокрема звертається до цієї організації з проханням про допомогу «в справі політичних засудженців… полонених та інтернованих».  У грудні 1920-го військова медикиня Христина Сушко разом із двома доньками була інтернована в таборі Александрів біля польського Торуня. Жити доводилося в складних побутових умовах: хоч і окрема, проте всуціль маленька кімнатка загального барака. Але пані лікарка стійко долає труднощі нарівні з іншими вояками. В неї навіть залишаються сили стати референтом у справах інтернованих у таборах (частина діяльності Військової ліквідаційної комісії в Польщі). Через деякий час Сушко відмовляється від цієї посади з огляду на проблеми зі здоров’ям і натомість зосереджується на іншому. Долучається до Союзу Українок у таборі, безоплатно працює в місії YMCA — одній з найбільших молодіжних організацій у світі, а ще облаштовує театр. Згодом за цю опіку цей самий таборовий театр — Драматичне товариство імені Миколи Садовського — видав пані Сушко справжній абонемент театрала: сезонний квиток з правом безоплатного відвідування вистав на одне з найкращих місць (ряд 1, місце 8). Здається, жінка хапається за будь-яку можливість, аби принести ще більше користі людям та війську УНР. І вже 1922 року її самовідданість отримала найвищу нагороду: Христина Скачківська-Сушко зарахована «…на дійсну військову службу в ранзі санітарного поручника зі старшинством… з наданням права на дальнійше підвищення в рангах». Тепер вона ще більш унікальна, бо стала єдиною жінкою-старшиною в Армії УНР. Чи не найдіяльнішою лікарка-офіцерка Сушко була у таборі інтернованих в Щипйорно, куди після Александріва перемістили численну групу вояків. Їй було доручено представляти інтереси військових з інвалідністю у Каліші та Щипйорно, а згодом — обрано Головою правління таборової Спілки інвалідів. Христині тоді вдалося відкрити «Хату інваліда» на 60 місць — свого роду доглядовий та реабілітаційний центр згідно з умовами та стандартами тих часів. Складно Христині Сушко не тільки фізично: відтепер вона пересувається на милицях, у неї частковий параліч нижніх кінцівок і правої руки, кричуща потреба в лікуванні. Складним є і сімейне становище: її чоловік, полковник Роман Сушко, виїхав до Чехословаччини студіювати право та брати активну участь в УВО та ОУН. Таким був його вибір. Тож Христина — сама з дітьми в таборі. Ще одним неприємним випадком стало намагання польського комісаріату звільнити (по суті, виселити) лікарку з табору, попри її стан здоров’я та відсутність будь-яких засобів для життя в Польщі поза його межами. Лише завдяки втручанню та особистому зверненню генерала Марка Безручка Христину залишили. Довелося офіцерці пережити й наклепи. Це сталося під час зміни управління Всеукраїнської спілки військових інвалідів. Як це часто буває, старе правління Спілки затримувало та саботувало передачу документів та майна новим керівникам. Для посилення конфлікту взяли й «розкрутили» звинувачення лікарки Сушко у намаганні «посварити інвалідів із поляками» та буцімто проведенні нею «злочинної роботи» проти Уряду УНР. Підтримував ці безпідставні й безчесні звинувачення генерал-хорунжий Армії УНР Микола Янчевський, який до цього робив подання щодо старшинського рангу Христини (покарання за наклепи він так і не поніс). Тоді члени Спілки відстояли чесне ім’я Христини, не прийнявши її відставки як Голови. Безпосередньо «честь і добре ім’я» Сушко відстоював генерал-хорунжий Олександр Удовиченко — інспектор Військ УНР. Далі її життя — низка переїздів і розлучень, відновлення рухливості кінцівок та постійне лікування. Італія, Швейцарія, Франція — Сушко ніколи надовго не затримувалася на одному місці. Реабілітація в Італії, закінчення університету у Римі за спеціальністю «кардіологія», відкриття лікарської практики у Ніцці. Паралельно Сушко налагоджує зв’язки з емігрантами, а у 1932 році знайомиться з провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Польська контррозвідка тоді навіть нарекла її таємною агенткою ОУН, яка підтримувала зв’язок із Коновальцем та колишнім чоловіком Романом Сушком.  Під час Другої світової війни Христина Сушко знову стає військовою медикинею, тепер як офіцерка армії США. Допомагає українцям у таборах для переміщених осіб в Німеччині: Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені, Гюнцбурзі. По закінченню цієї роботи Сушко вирушає до Африки — лікувати людей від прокази. Проте там підхоплює якусь тропічну хворобу й вирушає на лікування до Детройта. Після одужання відвідала доньку Романну в штаті Нью-Йорк, а потім і Світлану на її фермі в штаті Мейн. І нарешті з 1963 року осіла у Швейцарії, де й доживала віку. 7 лютого 1967 року «пані-зірка» померла.  Можливо, її доля могла б скластися інакше: спокійне життя й робота лікаркою в якомусь тихому містечку за кордоном. Але Христина обрала інший шлях. Вона залишилася в Україні, у самому вирі боротьби за незалежність. Витримувала біль і тортури, йшла у першій лінії разом з бійцями національної армії та жертвувала собою заради порятунку життів вояків, які виборювали Українську державу. А потім лікувала їх у таборах для інтернованих. Такою непересічною була Христина Сушко, єдина жінка-офіцерка армії УНР з усвідомленою українською ідентичністю. Перша жінка-старшина в Армії УНР У 1922 році реєстраційна комісія на чолі з генерал-хорунжим Янчевським подає клопотання до Головного отамана Військ УНР «про зарахування жінки-лікаря Христини Сушко… на дійсну військову службу в ранзі санітарного поручника зі старшинством… з наданням права на дальнійше підвищення в рангах». Христина Сушко стає старшиною в Армії УНР. Єдиною жінкою-старшиною. Втеча на даху потяга У бою під селом Мала Салиха Христина Скачківська, як завжди, рятує людей, а потім — і кулемети, щоб не дісталися ворогу. Та раптом більшовик схоплює її за волосся й 8 верств (8,5 км) тягне за собою, їдучи верхи на коні. У полоні Христина зазнає важких знущань та катувань, однак це не ламає її силу духу. Дочекавшись слушної миті, медикиня втікає через дах переповненого більшовиками потяга. Чимдуж біжить до Чорного Острова й передає нашим військовим місця розташування ворожих сил. І знову повертається до роботи у війську. 35 000 польських марок У бою поблизу села Перга Христина Сушко отримує важкі поранення в живіт та хребет. Без вартісного лікування не обійтися. Тож генерал-поручник Зелінський подає клопотання до Головного отамана про видачу грошової допомоги на лікування Сушко. У резолюції про видачу коштів Симон Петлюра пише: «Лікар Сушко визначилась за час боротьби за Українську незалежність цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом, — а тому асигнування 35.000 марок є реалізація обов’язку держави і її влади до одної з кращих дочок її. Суму асигновки затверджую». Заміжня чотири рази Першим чоловіком княгині Трубецької був князь Ніколай Долгорукий, який загинув у Першій світовій війні. Христина народила йому сина (якого вбили більшовики в березні 1917 року) та доньку Світлану (переїхала до США). Наступним її чоловіком був полковник Армії УНР Роман Сушко. У цьому шлюбі з’явилася донька Романна (Неля). Після завершення Визвольних змагань пара розлучилася. В Італії Христина стає Мангері — одружується з італійським лікарем. Цей шлюб протривав недовго. Останнім із законних чоловіків став пан Катамай. Їхній союз був радше фіктивним, аніж справжнім, однак факт лишається фактом. Христина та Роман Сушко Деякі джерела вказують, що у 1925 році вони розлучилися через підпільну діяльність Романа Сушка в Українській військовій організації (УВО). Та, за словами доньки Світлани: «Причиною розлуки були, ймовірно, аристократичні манери княгині Христини в домашньому побуті, до чого вихідець з селянської родини не звик, а найважливіше — Р. Сушко був більше зацікавлений політикою і організаційними справами, ніж сімейними». Навіть після розлучення вони зустрічалися з провідником ОУН Євгеном Коновальцем. Та й за даними польської контррозвідки жінка-старшина підтримувала зв’язок зі своїм колишнім чоловіком. На милицях допомагала іншим Восени 1920-го армію УНР інтернували на територію Польщі. Христина Скачківська-Сушко саме лікувалася після важких поранень і ходила на милицях. Однак без роботи не сиділа. Взялася допомагати людям з інвалідністю, таким, як і вона сама. За спогадами одного з бійців армії УНР: «Приходила вона з допомогою всім, де і чим лише могла. В шпиталі можна було одразу зауважити значні поліпшення, з’явилися додаткові харчі для хворих від Британської місії, військові інваліди одержували інвалідські пенсії і то такі, як одержували інваліди польські». Вбивство сина на очах у матері Після одруження з князем Долгоруким і народження сина княгиня Трубецька оселяється у його помешканні у Москві. Там народжується їхня донька Світлана. Якось у березні 1917-го до будинку вриваються більшовики. Управитель дому попереджає про це Христину й допомагає їй із донькою переодягнутися у звичайних селян. Однак у поспіху княгиня не встигає забрати свого сина. Вона бачить лише, як 15-місячне маля вдаряють головою об стіну й викидають через вікно. Те саме роблять і зі старенькою бабусею. Про цю жахливу трагедію відомо з розповіді Христини Євгеніївни її доньці. Поранена, проте нескорена Христина Сушко пережила полон, контузії, параліч і поранення у праву руку, але дві кулі у живіт та хребет самотужки здолати не змогла. Її відправляють на лікування до Варшави. Про свої візити в лікарню до жінки-старшини письменник Микола Вороний згадує так: «Я був у неї три рази, але, уявіть собі, наперекір свойому сподіванню, мучениці не бачив, лише героїню, що сяяла і духовною, і фізичною силою». Фальшиві звинувачення У 1923 році за участі Сушко як голови таборової Спілки інвалідів вирішили відсторонити від урядування старе правління. Останнє затримувало передачу новій управі документів і майна таборових підприємств інвалідів. За підтримки полковника Миколи Янчевського Христину навіть звинуватили у намаганні «посварити інвалідів з поляками» та в «злочинній роботі» проти Уряду УНР. Проте люди «ні на одну йоту не вірили в правдивість отих ганебних провокаційних чуток». На захист жінки-старшини став генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Зрештою Янчевського звільнили з лав Армії УНР як безчесну людину. Шлюб за розрахунком 1950 рік. Табори для переселенців у зв’язку з Другою світовою війною почали поступово ліквідовувати. Саме в них на той час працювала Христина Мангері (прізвище узяла від третього, але вже колишнього чоловіка). Коли робота завершилася, вона вирішує поїхати до Америки, до доньок. Заради цього ще в таборі одружується зі старшим паном на прізвище Катамай. Вони домовилися, що як тільки пан ступить на землю США — відразу вишле княгині афідевіт (документ, що підтверджує сімейний стан при реєстрації шлюбу). Проте, приїхавши у Філадельфію, він раптово помирає. Лікувала від прокази в Африці Улітку 1967-го секретарка управи Української гетьманської організації Америки (УГОА) зустрілася з дочкою Христини Сушко Світланою. Та мимохідь згадала, що «її мати працювала у відомого доктора Швейцера у колонії для хворих на проказу». Світлана припустила, що її мама перебувала там приблизно два роки, поки не захворіла на якусь тропічну хворобу. Щоби вилікуватися, княгиня Трубецька вирушила до Детройту в лікарню Форда, де були найкращі фахівці того часу. Підтверджує цей факт те, що лікар Швейцер і справді у 60-ті роки працював у місті Ламбарене, Габон. Там він побудував село для прокажених. Всупереч матері У Ніцці Христина Євгеніївна започаткувала лікарську практику в партнерстві із сотником армії УНР Григорієм Маслівцем. З ним знайомиться її старша донька Світлана — тоді їй лише 15 років. Вони довго листуються, і врешті вже 19-річна дівчина вирішує вийти за нього заміж. Проте княгиня Трубецька виступила проти цього шлюбу. Вона намагалася переконати доньку, та намарно. Закохані виїжджають до Праги, де вінчаються у православній церкві. Однак сімейне життя не склалося: після 10 років шлюбу вони розлучаються. Згодом Світлана з доньками переїжджає до США, де створює власну невелику птахоферму. Вагітна у 16 Молодша донька княгині Трубецької Романна-Неля їде до Відня, аби відвідати свого батька Романа Сушка. Там знайомиться й за батьковим благословенням одружується з його товаришем Іваном Крисою. У віці 16 років вона народжує доньку Ліліяну. Подружжя переїжджає до Ніцци, а з початком Другої світової війни Романна залишає свою доньку на матір. Коли вона возз’єдналася зі своєю донькою — невідомо. Згодом Романна переїжджає до США в штат Нью-Йорк. В пошані у всієї армії УНР «Пані-зірка» — саме так називали її січові стрільці на фронті. Головний отаман Симон Петлюра говорив про Христину Сушко, як про одну з кращих дочок держави. А командарм Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко зараховував її до тих жінок, які «безоглядно патріотично служили національній справі». 100% аристократка Навіть на фронті Христина не полишала своїх аристократичних манер. Це проявлялося як у поведінці, так і у вихованні дітей. За спогадами доньки Світлани, «вона ніколи не наважувалася скочити мамі на коліна, а як ішла спати, то завжди мусила цілувати маму в руку». Хоч ставлення Христини Євгеніївни до дітей було завжди сповнене любові, доброти й відповідальності, особливих пестощів вони не зазнали. В домі панував суворий етикет, особливо за обіднім столом. Виховання дітей відбувалося під наглядом няні. Лікарка у концтаборі Христина Євгенівна розповіла своїй доньці про один випадок зі свого життя під час Другої світової війни. За наказом нацистської влади княгиня Трубецька мусила замінити одного лікаря, який захворів. Однак їй не сказали, що доведеться не тільки лікувати, а й проводити досліди над євреями. Медикиня відразу відмовилася, і це не сподобалося нацистам. Її хотіли також звинуватити у тому, що вона єврейка. На всіх в’язнів табору чекала газова камера. Тож Христина робила все, що було в її силах, аби допомогти та підтримати їх. Зрештою в’язнів звільнили американці, й це врятувало багато життів. Авторка тексту Наталка Баклан ілюстратор Сергій Федоров верифікувала Тетяна Швидченко акторка озвучення Надія Курилко звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Іван Чмола](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/ivan-chmola/): Пласт, скаутський рух Людина, що з пасивної маси перетворювала українців на творців і борців. Засновник таємної скаутської організації ще у свої студентські роки. Організатор товариства «Українські січові стрільці» для гарту майбутніх воїнів-українців. Військові частини січовиків, що їх сформував, були найкращими і в австрійській армії, і в Армії УНР. Будівничий пластового руху. Гімназійний учитель, що завжди був найулюбленішим попри свою надвимогливість. Людина-взірець, яку намагалися наслідувати учні та яку закатували совіти. Дванадцята дитина у мами У родині помічника судді Симеона Чмоли та Кароліни Бунцель народився син, якого охрестили Іваном-Олександром. Дитину вдома називали Олесем, аж поки далекий родич Олександр не зробив Симеонові Чмолі якусь прикрість. Батько суворо сказав синові: «Відтепер зватимешся Іван». Гімназійне навчання У 1903–1906 роках Іван Чмола був учнем гімназії в Бережанах (нині — Тернопільська область). Згодом, до 1911-го, вчився в Перемишлі (тепер Польща). У гімназії Чмола став членом таємного самоосвітнього гуртка (їх тоді називали «драгоманівські кружки») та редактором рукописного журналу. У листопаді 1910 року як делегат Перемиської гімназії брав участь у з’їзді представників гуртків у Львові. «Таємний Пласт» Чмоли У Львові Іван Чмола заснував таємні скаутські гуртки. Як писала Олена Степанів у книжці «Напередодні великих подій», «це була мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація. Нас дівчат було тут більше: Савина Сидорович, Гандзя Дмитерко, Марія Якимович, Дика, я і ще кілька». З учасників сформували два гуртки. Провідником першого гуртка був саме Іван Чмола. Перший табір В гуртках Івана Чмоли надавали серйозну підготовку. Окрім теоретичних занять відбувалося багато мандрівок околицями Львова, денні та нічні вправи. Через свого старшого брата Володимира Іван добував військовий виряд для тренувань. Влітку для своїх пластунів Іван Чмола організував двотижневий табір у Карпатах. Учасники облаштовували свій побут, мандрували, опановували військові вміння. Провідник студентства На загальних зборах Академічної громади Іван Чмола обраний її головою, а його друг Юліян Каменецький — секретарем. Разом з найближчими товаришами редагував журнал «Відгуки», що поширювався в Австрії, Росії та Америці. Шевченківський здвиг На честь 100-ліття Тараса Шевченка у Львові організовано «Січово-Сокільський Шевченківський здвиг». Участь у святі взяли члени спортивних товариств «Сокіл» та «Січ», пластуни і дві сотні «Українських Січових Стрільців» під проводом Івана Чмоли та Романа Дашкевича. Це була нечувана маніфестація української громади Галичини. За Польщі на проведення подібних акцій влада дозволу не давала. Четар УСС На початку серпня 1914 року Легіон УСС проводив вправи у Гаях коло Львова. 25 серпня відбулася перша перестрілка з російськими розвідниками. Після вишколу на Закарпатті сотня Чмоли обороняла відтинок Воловець — Верецький перевал у Карпатах, боролася на Маківці і визволяла Галич. 14 вересня 1915 року, розбивши угорську частину, росіяни оточили й полонили стрільців під проводом Івана Чмоли. У російському полоні В полоні Іван Чмола провів два роки. Спочатку перебував у таборі військовополонених в околицях Саратова, а згодом коло Царицина (нині Волгоград). В російській імператорській армії офіцерів шанували, вони мали відносну свободу. Коли в Росії спалахнула лютнева революція, українці-старшини, зібравшись, обговорили ситуацію. Іван Чмола відстоював думку, що треба на власний ризик діставатися до Києва. Нова бойова частина в Києві 13 листопада 1917 року у київській газеті «Нова рада» (№ 203) з'явилася відозва «Тимчасової Головної Ради галицьких, буковинських і угорських українців» із закликом ставати в ряди нової військової формації. Відозву підписали голова Ради Іван Лизанівський, секретар Федь Черник, Іван Чмола, Євген Коновалець та інші старшини. Так починалися Київські Січові Стрільці. Демобілізація, полон Під владою Директорії УНР залишається невелика територія, війська вичерпані, ослаблені хворобами, боями. Стрілецька Рада приймає рішення розпустити Січових Стрільців. Їм рекомендовано або долучитися до Зимового походу, або діставатися в Галичину, вже захоплену поляками, з перспективою інтернування. Чмола не довго перебував у таборі інтернованих: з радянської окупації треба було визволити наречену. Нелегальна подорож Деталей своєї мандрівки до Києва Іван Чмола не розповідав. Відомо, що з нареченою Параскевою Мокроус вони перейшли кордон до Румунії. Щоб мати гроші на пересування, Іван найнявся копати ями під плодові дерева, якими обсаджували дороги. Подальший шлях пролягав через Прагу і Відень до Галичини. В Рогатині їх прихистила Ганна Дмитерко, одна з членок таємного Пласту та десятниця УСС. Учитель і провідник Пласту Членство у Пласті, участь у шкільних мандрівках були добровільними, але всі знали, на що йдуть. Яворівські пластуни завжди шокували інших тим, що на табори чи збірки приходили пішки — просто з Яворова. Вони першими власноручно збудували собі човни, на яких влаштовували водні мандрівки. Чмола був небагатослівний. Оцінкою праці був порух голови або іскра задоволення в очах. Переслідування за Пласт Розпорядження про заборону діяльності Пласту вийшло 26 вересня 1930 року. Чмолу арештували того ж дня. Ось як про це писала газета «Діло»: «26 вересня приїхало до Яворова 50 поліцаїв і кількох старшин. Переводили ревізію весь день в українській гімназії. Арештували проф. Чмолу». 20-місячне перебування в ув'язненні фактично захистило Чмолу від побиття під час так званої пацифікації. До Дрогобича Іванові Чмолі польська влада заборонила вчителювати у Яворові після звільнення з тюрми. Він вимушено переїздить до Дрогобича, працює вчителем у гімназії «Рідна Школа» до 1939 року. Життя умовно стабільне: будує дім, виховує синів. Концтабір Поляки вдруге заарештували Чмолу, цього разу його ув’язнили в концтаборі Береза Картузька. На початку жовтня Іван повернувся додому, працював в десятирічній школі. Щотижня мусив «відмічатися» у відділку НКВД, де йому тицяли в його фото в альбомі УСС і вимагали «співпрацювати». На Захід Влітку 1940 року Іван Чмола з родиною робить спробу втекти на Захід. Але чоловік, який мав провести їх через кордон, зник — зрадив. Щоб не наражати на небезпеку дітей, Іван прийняв рішення повернутися до Дрогобича. Він добре розумів, яка доля його чекає. Однак здоров'я мами, життя дружини і синів було для нього дорожчим. Страчений НКВД Його заарештували 22 червня і стратили у Дрогобицькій тюрмі. Жертви НКВД були поховані у кількох спільних могилах. У тих, що виявили у 1941-му, Чмолу не знайшли. Інші поховання відкрили через 50 років, але тоді встановити особи розстріляних було вже нереально. Шансів вижити в Івана не було, але його дружина Ася чекала його до кінця життя, вірила, що «для Чмоли немає нічого неможливого». У містечку Солотвин над річкою Бистрицею на Івано-Франківщині 1892 року прийшов у світ Іван Чмола. Тепер Солотвин — село, а на той час мало статус не просто міста, а й повітового центру Станиславівського воєводства. І туди на посаду судового ад’юнкта (помічника судді) влаштувався батько родини Симеон (Семен) Чмола. Мати Кароліна походила з німецького роду Бунцлів і займалась домашнім господарством. Через декілька років сім’я переїхала до Бережан, де Симеон Чмола пропрацював на тій же посаді аж до виходу на пенсію. У Бережанах Іван розпочав своє гімназійне навчання, а 1906 року перевівся до Перемишля. У гімназії він зробив свої перші кроки і як громадський діяч. Разом з найближчими друзями Іван належав до нелегального самоосвітнього гуртка. Такі гуртки активно поширювались у середніх школах Галичини: учні хотіли знати не лише те, що давала офіційна програма, а й те, що від них з різних причин приховували. Для українців це була перш за все історія України та література, заборонена цензурою. Як член гуртка у Перемиській гімназії Іван Чмола брав участь у з’їзді представників гуртків у Львові 1910 року. Видавав підпільний рукописний журнал українською мовою, закликав учнів до самоусвідомлення і праці для українського народу. Закінчивши гімназію у 1911 році, вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав географію та історію. На канікулах мандрував з товаришами по Карпатах. Ще перед Першою світовою зміг відвідати підросійську Україну. У Львові Іван Чмола одразу заявив про себе. Його ідеї були на той час вкрай революційними навіть для прогресивного студентського середовища. Ось як писав про це син Івана Чмоли Ігор: «На загальнонаціональну арену увійшов тато у Львові двома новинками в українському житті. Перша — це кинення ідеї, що для відродження українського державного життя нам потрібне своє військо. Про це військо ми повинні подбати не в далекому майбутньому, а саме тепер. Друге — це створення першого українського студентського гуртка скавтінгу». У середовищі галицької української інтелігенції, в основному священства, вчителів та юристів, пишалися своєю лояльністю до влади. Служба у війську не була у великій пошані. Однак серед молодого покоління з’являлися ті, хто розумів, що настав час самим творити власне життя, а без боротьби цього не станеться. Здобути державність можна лише збройним шляхом. До цього потрібно готуватися самому і готувати інших. І дуже важливо мати ядро провідників, здатних вести за собою маси. У творі британського генерала Роберта Бейден-Повела Чмола побачив саме таку методику, яка якнайкраще підходить для реалізації цієї мети. Тому 1911 року він організував таємні скаутські гуртки — у Львові, де вступив до університету, і в Перемишлі, де у 5-му гімназійному класі вчився його брат Іриней. Важливість військового вишколу ще не усвідомлювали й широкі кола української молоді. Діяльність Івана Чмоли, Петра Франка (сина Івана Франка) та інших прихильників цієї ідеї гостро критикували опоненти, вважаючи, що державу можна збудувати «через творення культурних цінностей».  Попри це Чмола завойовував авторитет тим, що не занурювався у дискусії, а одразу брався реалізувати свої ідеї. 1913 року на загальних зборах Академічної громади, тобто усього студентства Львова, його обрали головою. Для популяризації військової справи заснував товариство «Січові Стрільці». Для членів товариства було пошито однострої оливкової барви і шапки-мазепинки. 28 червня 1914 року січові стрільці Чмоли разом із членами спортивних товариств «Січ» і «Сокіл» та легальним Пластом взяли участь у величній маніфестації — Шевченківському здвизі. Один з членів студентської сотні під проводом Івана, Юліян Каменецький, згадував, що українці Львова вітали їх оваціями «як зав’язок майбутньої української армії». Того ж дня у місто надійшла звістка про вбивство наслідника австрійського престолу в Сараєво. І невдовзі Січові Стрільці, вже як бойова одиниця австрійської армії, від’їхали зі Львова на фронт. В Легіоні УСС Івана Чмолу спочатку приділили до сотні Клима Ґутковського в ранзі четаря, а потім доручили командування сотнею. Зі своїми стрільцями, серед яких була й Олена Степанів, Іван Чмола пройшов важкі бої у Карпатах, зокрема бій на горі Маківка, який став першим переломним моментом у війні на східному фронті. 14 вересня 1915 року під Соколовом (тепер село Золотниківської громади Тернопільської області), обороняючи міст, Чмола потрапив у російський полон. Як австрійський старшина, він перебував у таборі військовополонених в околицях Саратова. Після лютневої революції в Росії Іван Чмола утік з полону і восени 1917 року дістався (долаючи далекий шлях переважно пішки) до столиці України.  У Києві сформувався «галицько-буковинський курінь», який зрештою переріс у військову частину під назвою Корпус Січових Стрільців. Івана Чмолу призначили командиром сотні піхоти та включили до складу Стрілецької Ради — дорадчого органу коменданта Січових Стрільців Євгена Коновальця. Галичани, привчені до дисципліни і не заражені соціалізмом, виявилися ефективною бойовою силою. У січні-лютому 1918 року Січові Стрільці боролися з більшовиками, що підняли повстання у Києві. Сотня Івана Чмоли прорвала більшовицьке кільце, відтіснила, а потім розбила повстанців. Однак після дводенного бою з армією Муравйова довелося залишити столицю. Стрільці отримали наказ захищати урядові установи, які евакуювалися з Києва. Після повернення Армії УНР до Києва Іван командував церемонією перепоховання героїв Крут. У Києві Чмола познайомився з освіченою дівчиною Параскевою Мокроус. Випускниця Київського комерційного інституту, медсестра, опікунка поранених і військовополонених гордо оповідала, що походить із козацького старшинського роду. Її батько, Гнат Мокроус, був заступником директора цукроварні мільйонера Павла Харитоненка в Пархомівці на Харківщині. Але через відступ Армії УНР з Києва знайомство довелося перервати. Велика частина України потрапила під радянську окупацію, а Галичина — під польську.  Іван Чмола нелегально переходить кордон, дістається до Києва, забирає Параскеву і через Румунію та Чехію потрапляє до Відня, а звідти — в Галичину. У 1921 році в Рогатині Іван і Параскева одружуються. Надалі всі знатимуть її як «пані Асю» або «пані професорову»: він влаштувався на посаду вчителя приватної гімназії «Рідна Школа» в Яворові, паралельно закінчив університетські студії.  У гімназії Іван Чмола викладав географію, історію та тіловиховання (фізкультуру), а також був управителем бурси — учнівського гуртожитку. Його дружина завідувала кухнею бурси. Викладання в гімназії супроводжувалося практичним навчанням. Вихідні, канікули були присвячені мандрівкам з учнями. Оглядали близькі та далекі околиці, досліджували ліси, річки, вчилися орієнтуватися на місцевості та використовувати карти. Усім гімназистам Іван Чмола запам’ятався як строгий і вимогливий вчитель. Як військовик і провідник він добре бачив недоліки українського характеру. «Не знав, забув, спізнився — українець до будови своєї держави», — цю фразу його учні пам’ятали все життя. Уже в 1921 році Іван Чмола відновив у Яворові Пласт, який діяв ще перед Першою світовою. Починаючи свою діяльність, Чмола вирішив перш за все налагодити зв’язки з батьками вихованців. Він підготував коротку інформацію про те, що таке Пласт, які цілі перед собою ставить, які методи використовує. Це був, ймовірно, перший приклад співпраці з батьками у Пласті. Заснований у Яворові пластовий курінь отримав ім’я історика та політичного діяча Михайла Драгоманова. Чмола опікувався і хлопцями, і дівчатами. Перед початком шкільних занять пластуни вишиковувалися в лаву на подвір’ї гімназії і здавали професорові звіт: що виконали, чого не виконали, де провинились і чого досягли. Ніхто навіть не думав щось приховати або збрехати.  1924 року в Данії мав відбутися всесвітній з’їзд скаутів — Джемборі. І хоч український Пласт як скаутінг бездержавного народу не належав до світової організації, провідники подали заявку на участь у Джемборі. Іван Чмола бачив у перспективі презентувати українців на світовому рівні не лише можливість, а й величезну відповідальність. Тому він запропонував підготувати потенційних учасників. Обрано найкращих пластунів з усіх осередків Галичини. Тож в Карпатах, над потоком Кам’янка, відбувся перший зразковий табір.  Для стаціонарного побуту знайшли покинуту стайню. За два тижні учасники вичистили й поремонтували приміщення, збудували необхідні таборові споруди, облаштували свій побут. Наступні два тижні відбувався насичений вишкіл життя в природі за чітким планом Чмоли. І хоч на Джемборі українська делегація так і не потрапила, 1924 рік заклав основи того динамічного стилю таборування, завдяки якому виховувались найкращі провідники. «На Кам’янці між комендантом й нами не було посередника, хіба черговий, з яким Чмола обговорював порядок дня. А так ми бачили й відчували біля себе тільки Івана Чмолу, коменданта, провідника, вчителя практичного пластування й виховника. Він був нашим героєм, бо був і стрілецьким старшиною й у всьому кращим за нас. Він поривав своєю особистою твердістю і своїм прикладом імпонував беззастережно і примушував хотіти бути таким, як він. Він не говорив багато, навіть при ватрі; я не пригадую, чи говорив він багато про Україну, не чув я від нього “великих слів велику силу”, але я знав і відчував, так як ми усі знали й відчували, що це “любій отчизні наш труд”», — так розповідав про перший табір Юрій Старосольський, пізніший провідник світового Пласту. Через два роки в урочищі Сокіл неподалік теперішнього села Гриньків на Рожнятівщині (Прикарпаття) було збудовано й освячено стаціонарну пластову оселю. Велику частину підготовчих і будівельних робіт виконали яворівські пластуни. Надалі Іван Чмола опікувався табором на Соколі та сформував систему «інструкторських» таборів, на яких виховувалися провідники Пласту Галичини й Волині. Пласт нагородив Івана Чмолу медаллю «За значне діло» і Хрестом заслуги. Натомість польська влада у день офіційної ліквідації організації провела обшук у його помешканні й заарештувала на довгих 20 місяців. Чмолі намагались інкримінувати державну зраду, однак офіційних обвинувачень так і не висунули. Після звільнення з в’язниці він не отримав дозволу на викладання в Яворові, тому довелось шукати нове місце роботи. Ним стала Дрогобицька гімназія товариства «Рідна Школа». Вже не було Пласту, а Чмола і далі проводив заняття з дітьми в притаманному йому стилі. Він брав своїх учнів у кількаденні мандрівки влітку і взимку, обійшов усі Бескиди. Один з учнів Дрогобицької гімназії Лев Лебіщак так характеризував свого вчителя: «Чмола — то була людина воєнного типу, дисциплінована. Побудував собі хату. Піднімав своїх хлопців (синів) в шостій годині рано. У школі він викладав нам географію і предмет, що називався тоді “руханка”».  Щойно розпочалася Друга світова війна, як Івана Чмолу знову заарештували поляки. Він повернувся додому у жовтні, худий і змучений. Навколо вже панувала радянська влада. Як син німкені, він міг оформити документи та виїхати на окуповану німцями територію. Але мама хворіла, залишати її саму родина не наважилась. Іван Чмола далі працював у школі, тепер уже десятирічній, одержав посаду «завпеда» (завідувача педагогічним домом), а його дружина викладала там російську мову. Але доводилось регулярно з’являтися на допити в НКВД. Совіти намагалися змусити його «співпрацювати». На столі перед слідчим лежав пам’ятний альбом «Українські Січові Стрільці», розгорнутий на фотографії сотника Чмоли. Зрештою влітку 1940 року родина зробила спробу втекти з радянського «раю». Десь у лісі біля витоків Сяну, під кордоном, який уже добре стерегли, провідник (насправді — шахрай) узяв гроші за перехід і втік. Чмоли вирішили не наражати на небезпеку дітей і повернулися до Дрогобича. На світанку 22 червня 1941 року, щойно по радіо оголосили про «віроломний напад Німеччини на СССР», до будинку Чмолів під’їхала машина. Вивели господаря, а з дому навпроти — ще одного колишнього січового стрільця, вчителя Дмитра Бурка. Обох посадили в машину і повезли. У невідоме. Після втечі радянських військ перед німцями всюди в Галичині відкрилися тюрми з розстріляними й замученими людьми. Тіла Івана Чмоли знайти не змогли. Лише в 1990-му у Дрогобичі виявили дві величезні спільні могили в’язнів. Чи був серед них Чмола, встановити неможливо. Найбільш імовірно, що він загинув у Дрогобицькій тюрмі 27 червня 1941 року.  Іван Чмола залишив живий, глибокий слід у серцях і характерах своїх учнів, вихованців з Пласту, військовиків різних формацій. «Чмолівський» стиль та принципи табірництва досі актуальні, ними керуються пластові виховники в Україні та за кордоном. Родинне Кароліна Бунцель, мати Івана Чмоли, була дружиною українця Дольницького, мала з ним сина і дочку, очікувала на третю дитину. Але чоловік тяжко захворів. Передчуваючи близьку смерть, він попросив свого близького товариша Симеона Чмолу заопікуватися дружиною та дітьми. Щоб виконати це прохання, Чмола одружився з удовою. Кароліна мала загалом тринадцять дітей, але до повноліття дожило лише троє: найстарший, Володимир Дольницький, австрійський старшина, і наймолодші, Іван та Іриней Чмоли. Українізація сім’ї В австрійській імперії більшість української інтелігенції, а особливо етнічно мішані родини, в побуті користувалися польською мовою. Не винятком була і родина Симеона Чмоли. Одного дня молодші сини, Іван та Іриней, повернулися зі школи і заявили, що вони українці і віднині розмовлятимуть українською. Це рішення хлопців родина підтримала, а пані Кароліна, хоч до кінця життя не опанувала українську вповні, дуже ображалася, коли хтось звертався до неї польською. Таємна організація До створення перших пластових гуртків Іван Чмола підходив дуже ретельно. Ознайомився з легендарною скаутською книжкою британця Роберта Бейден-Повела, разом з друзями перекладав уривки з польськомовної версії і розмножував для всіх членів гуртків. Перша збірка відбувалася у самому центрі Львова, на вул. Коперника, у домівці повітового товариства «Січ». Учасники приходили до приміщення по одному з інтервалом у 10 хвилин, щоб ніхто не запідозрив, що там є якесь зібрання. Київський Пласт У вересні 1918 року у приміщенні «Українського клубу» по вул. Володимирській, 42, було ухвалено рішення заснувати у Києві український скаутінг — Пласт. Засновниками київського Пласту обрали громадських і військових діячів Івана Чмолу, Валентина Отамановського та Євгена Слабченка. На жаль, організації не судилося розвинутися через бурхливі історичні події 1919–1920 років. Під польським арештом Восени 1930 року поляки утримували Івана Чмолу під арештом в Яворові. Місцем арешту була звичайна хата, що межувала з подвір’ям української гімназії. Охоронці добре знали вчителя, тим більше, що жили з ним по сусідству. Дозволяли йому приходити додому або приймати дружину і дітей. Щоб не марнувати часу, Чмола навчився оправляти книжки, різьбити по дереву, удосконалив своє знання англійської. Наказ Євгена Коновальця У 1921 році у Відні відбувався активний процес формування Української Військової Організації. Старшини Січових Стрільців під проводом Євгена Коновальця, члени Стрілецької Ради, вважали, що боротьба за українську державність не завершена, а лише набуває нових форм. На цих нарадах був присутній також Іван Чмола, що повернувся з окупованого більшовиками Києва. Розказують, що одного разу Євген Коновалець сказав своєму найближчому другові: «Твоє, Іване, місце, — праця серед молоді». Іван Чмола не був членом УВО та ОУН, хоч духовно залишався близьким з українськими націоналістами. Табір в Кам’янці Територія, яку обрано для першого «обласного» табору, належала греко-католицькій Церкві. Посередником між Пластом і митрополитом Андреєм Шептицьким був отець Тит Войнаровський, розпорядник церковних маєтків. Коли влітку 1924 року він прибув оглянути табір, був шокований: із цілком занедбаної овечої стайні таборовики під проводом Чмоли зробили придатне для проживання приміщення. І тоді отець Войнаровський пообіцяв, що зробить усе можливе, щоб Пласт отримав базу для таборування. Ця обіцянка була сповнена, і через два роки Іван Чмола став першим комендантом пластового табору в урочищі Сокіл. Вшанування героїв Маківки У 1925 році Пласт організував злет-зустріч у Карпатах, на яку прибули представники всіх осередків Західної України. Іван Чмола привів туди учасників другого обласного табору. Зустрічі відбулися спочатку біля скель Бубнища, а потім учасники двома різними маршрутами відбули на Маківку, щоб вшанувати 10 річницю подвигу Українських січових стрільців в боях за цю вершину. Одну групу вів Чмола, іншу — провідник Пласту Северин Левицький. На Маківці впорядкували стрілецький цвинтар, а Іван Чмола власноручно виготовив табличку з написом «Спіть, хлопці, спіть…», яку встановили на високому хресті. «Кедрова алея» на Соколі У 1929 році, коли Чмола знову був комендантом табору на Соколі, учасники впорядкували територію, розширили спортивний майдан, вирівняли доріжки. Треба розуміти, що галявина, на якій розташовано табір, є схилом гори. Тож усі роботи були доволі складні. Вздовж доріжок і площі для збірок висадили саджанці кедрової сосни, що росла в Митрополичих лісах. Довгі роки ці сосни пластуни називали кедровою алеєю Чмоли. На превеликий жаль, після відновлення табору у 1990-х роках дерева довелося зрізати. Зимові мандрівки На початку 1930 року Іван Чмола організував перший лещетарський (лижний) пластовий табір в околицях Славська на Львівщині. Січень видався надмірно теплим, снігу було мало, але учасники здобули багато знань і вражень. Згодом, уже в Дрогобичі, Іван Чмола практикував зимові мандрівки зі своїми учнями. Деякі виходи тривали до двох тижнів. Домашнє виховання Лев Лебіщак розповідав пригоду, яка трапилася з його другом Ігорем Чмолою, сином Івана: «Як він був малим хлопцем, взяв зі школи крейду. До хати було кілометр, по вул. Ліснянській в Дрогобичі. Він їде велосипедом і на кожному стовпі пише: Ігор Чмола, Ігор Чмола, Ігор Чмола. Коли батько побачив ці написи, дав йому відро з водою і ганчірку, і мусив Ігор йти стирати то зі стовпів. Крім того, тато примусив його повторювати латинську приказку: Nomina stultorum ubique locorum (дурне ім’я по всіх місцях), по-польськи «Imię ma głupie na każdym slupie». Табір на Соколі Табір на Соколі був організований зразково, проєкт відібраний на основі конкурсу. Нагляд за будівництвом провадили пластуни-архітектори, що вчилися в політехніках Львова і Данціґа (Ґданська). Про життя на Соколі багато писали газети, тут бували закордонні делегації. Кожна зміна від 1927 року мала до 200 учасників, почергово дівчат та хлопців. Приїздили сюди й українські громадські діячі, зокрема двічі бував митрополит Андрей Шептицький. «Викликали» до Києва і Москви Після приходу «перших совітів» Іванові Чмолі доводилось не лише щотижня приходити до дрогобицького НКВД, а й їздити на виклики до Києва і Москви. Давали зрозуміти, що знають усе про його минуле, погрожували арештами дружини та мами. Як згадує син Ігор, «повернувшись, розказував про прекрасні вистави в театрі та балеті, а на запити мами, як було на допитах в НКВД відповідав: “Чим менше знатимеш, тим краще буде для тебе”». Доля родини Обидва сини Івана Чмоли, Ігор і Тарас, пішли добровольцями до лав Дивізії «Галичина». Дружина емігрувала за кордон самостійно. Після закінчення Другої світової війни сім’я переїхала до Бафало (США) в 1950 році. Параскева (Ася) Чмола померла 3 січня 1978 року. До кінця свого життя вона сподівалася на повернення чоловіка. Вшанування Пластуни-юнаки в Америці та в Україні створили курені імені Івана Чмоли. Це 7-й курінь в Чикаґо і 117-й у Львові. Курінь дорослих членів (41 УСП — 44 УПС «Целібат Мурлики») не лише обрав Івана Чмолу своїм патроном, а й розпочав 1993 року відбудову оселі на Соколі. Вулиці на честь видатного скаутмайстра є у Львові, Дрогобичі — містах, які були йому рідними. Пам’ятна дошка на честь вояка встановлена на станції Боярка (Київщина), де у лютому 1919 року полковник Іван Чмола командував січовиками, та у Дрогобичі, де жили Чмоли. Авторка тексту дослідниця історії Пласту, редакторка, філолог Ольга Свідзинська ілюстраторка (ч/б) Катерина Цібере додала на сайт Наталя Демідова
- [Василь Чучупак](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/vasyl-chuchupak/): Вчитель, Холодний Яр, гайдамаки Отаман полку гайдамаків Холодного Яру. Вчитель, який узяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю. Борець за українську незалежність та захисник селянина. Природжений лідер, якого любили друзі й боялися вороги. Борець із тими, хто зазіхав на його рідний край. Талановитий організатор та отаман для своїх вояків. Вірний гаслу «Воля України або смерть», вишитому на прапорі полку гайдамаків Холодного Яру. Обрав смерть, щоб не потрапити в полон. Народження Василя У селянській сім’ї неписьменних мельничан народжується хлопчик Василь. Через кілька років він, за підтримки брата, піде здобувати освіту та вивчиться на вчителя, проте займатиметься цим недовго. Мобілізація Перша світова війна. Василя разом з братами мобілізують воювати за Російську імперію. На полях війни хлопці наберуться бойового досвіду, який зовсім скоро використають уже на благо України. Підвищення Зовсім скоро після призову на фронт брати Чучупаки — Петро, Василь і Олекса — одержать звання прапорщиків російської армії. За свої заслуги. Чучупаків розкидало по різних фронтах: Петро — на Румунському фронті, Василь — на Білоруському, Олекса — у Петрограді. Повернення додому Російську імперію сколихує Лютнева революція. Брати Чучупаки використовують цю можливість, аби повернутися додому, в рідні Мельники. Звідси вони роз’їжджаються вчителювати селами Черкащини. А старший Петро їде до дружини й дочки Лідії в Київ. Охоронний загін В рідному селі Мельники для захисту від російських дезертирів-мародерів створюється охоронний загін Мотронинського монастиря, який очолює Олекса. Згодом, вже під командуванням Василя Чучупака невеликий загін перетвориться на кількатисячне селянське гайдамацьке військо, якого боятимуться вороги. І білі денікінці, і червоні совіти. Повстання проти червоних Василь Чучупак, отаман гайдамаків Холодного Яру, виступає проти московської більшовицької влади. Останньою краплею для такого рішення стає повітовий з’їзд Рад. Під час нього постановили ввести «воєнний комунізм» — черговий насильницький спосіб експлуатації та знищення українських селян. Отаман Григор’єв Надивившись на продрозкладку та інші страшні «дива» радянського режиму, повстанський отаман Никифор Григор’єв проголошує Універсал «До Українського народу». В ньому закликає селян стати на прю проти червоного свавілля. Василь та його холодноярці підтримують виступ Григор’єва. Перша відозва Яру Інформбюро штабу полку гайдамаків видає першу з відомих відозв до населення. В ній закликає до масштабного організованого опору «грабіжницькій комуні» та «насильникам волі». «Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”». Це був приклад високої самоорганізації. Наступ білогвардійців Холодноярці не допускають на свою території «совєтську владу», вибивають більшовиків із Черкащини, але на заміну червоним приходять білі. Василь і холодноярці мужньо тримають оборону та відбивають атаки білогвардійців. Свобода Холодного Яру понад усе: Денікіну так і не вдасться встановити свою владу тут. Останній бій отамана Василь та інші старшини готуються до наради у лісничівці на хуторі Кресельці, що дорогою на Мотрин монастир. Несподівано їх оточують більшовики. Чучупак відступає з боєм, але отримує поранення. Оцінивши ризик потрапити до рук більшовиків, стріляє собі в скроню. «У Холодному Яру полону немає!». Подальший опір Восени 1920-го очільником холодноярців став отаман Кость Блакитний-Степовий, на короткий час, потім він відходить на південь. 29 вересня 1922-го у Звенигородці на так званому з’їзді отаманів чекісти арештовують холодноярських отаманів Ларіона Загороднього, Дениса Гупала та найближчих їхніх козаків. Але у стінах Лук’янівки холодноярці підняли повстання за волю. Загинули в бою, зі зброєю в руках. У селі Мельники, в Холодному Яру на Чигиринщині, в родині Чучупаків наприкінці зими на світ з’являється хлопчик, якого назвуть Василем. Усього у його батьків, Оксани та Степана, народиться п’ять синів та одна донечка (померла в дитинстві).  Батьки Василя — неписьменні, проте роблять усе, аби дати дітям науку. Старший син Петро здобуває освіту першим, закінчує двокласну вчительську школу в сусідній Головківці, вчителює. Допомагає й братам, Василю та Олексі, здобути освіту. За підтримки брата Василь закінчує школу й Перше київське училище. Брати Чучупаки — Петро, Василь та Олекса — вирушають учителювати селами рідного регіону. Зокрема, Василь їде навчати дітлахів до Тимошівки. Життя ставить на паузу Перша світова війна. Василя мобілізують до російського війська і відправляють на Білоруський фронт. Троє його братів — Петро, Олекса та Орест — також стають до лав військових. Орест, єфрейтор 166-го Рівненського пішого полку, гине за чужі інтереси в серпні 1915-го.  Три роки на фронті. За плечима у Василя — чималий військовий досвід і звання прапорщика. Проте траєкторія його життя змінюється знову — в Росії вибухає Лютнева революція. Це дає братам шанс повернутися додому. Після короткого перепочинку у рідних Мельниках Василь їде навчати дітлахів до села Пляківка, а потім у Ревівку.  Олекса ж Чучупак вчителює в Мельниках. На прохання ігумені Мотронинського жіночого монастиря він створює монастирську охорону з 22 осіб — першу військову організацію в Холодному Яру доби Української революції 1917–1920-х років. Мета — захистити старовинний монастир з його скарбами (в тому числі й бібліотекою) від російських дезертирів, що тікали з фронту. Місця історичні — тут бували поет Тарас Шевченко, козацький отаман Коліївщини Максим Залізняк і гетьман Богдан Хмельницький.  Захистити треба було й рідні Мельники. Згодом командування загоном самооборони переймає більш досвідчений Василь Чучупак — прапорщик російської армії. Разом із братом Петром, який повертається з Києва, він залучає до самооборони родичів. З них беруть приклад односельці, а за ними вже стікаються люди із сусідніх та дальніх сіл. Маленький загін поступово перетворюється на полк. Родина Чучупаків серед односельців — чи не найавторитетніша. Майже всі чоловіки у сім’ї мають військовий досвід, а троє з них іще й учителями були. Не дивно, що Василь стає командиром гайдамацького полку, а Петро — начальником його штабу. Гайдамаки, чекаючи на бій, часу не марнують. Більшість із них мирно господарює, але зброю завжди тримають напоготові — на випадок сигналу тривоги, які подавали дзвони Мотронинського монастиря. Російська Красна армія перетворює Україну на руїну, відтак усе більше людей ідуть у козаки — до полку гайдамаків Холодного Яру. «400 озброєних козаків шикував… отаман Чучупак. Були це люди надійні, бувалі, виключно селяне з Мельників, в більшості всі вони рідні Чучупакові: кум Івко, сват Кузьма, дядько Маширок, небіж Петро, Сидір, Мокій, Ярема — все це були родичі. Кожен з них мав власну хату, господарку, жінку, діток і до всього цього свою зброю: кум Івко тримав під скирдою соломи гармату, сват Кузьма під половою — кулемета, дядько Маширок під хмизом — рушниці та набої; дідусь Кіндрат переховував на леваді міномета». Часи важкі: Україну роздирають московські більшовицькі окупанти, до ідеології та пропаганди яких часто прихилялися довірливі українці. За таких умов дисципліна — річ важлива. Василь створює Військову раду, їй підпорядковуються сільські сотні самооборони. Очільником одноголосно обирають Василя Чучупака. Прапор холодноярських гайдамаків — жовто-блакитний, кредо — Самостійна Україна та права, проголошені Центральною Радою в 4-му Універсалі. Це кредо з ним розділяють 4000 селян. Поруч з Василем — брат Петро, начальник штабу. «Настав час всім кращим синам України, синам волі… синам вільного трудового життя взятися за зброю, — говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру 4 червня 1919 року. — Взятися чесними, мозолисто натруженими руками. Але знайте, що не на грабунки, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом і кров’ю. Вони оголосили війну Капіталу і воювали… перекладаючи з одної кишені в другу, себто набивали свої кармани грішми… Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”». Щоб разом виступити проти росіян, у червні 1919 року до Медведівки від Никифора Григор’єва, отамана повстанців Степової України, прибуває один з його отаманів — Федір Уваров. «Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись із місцевою повстанською владою, — згадував Сергій Полікша, начальник кулеметної чоти Уварова. — В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом Чучупакою. Спочатку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати іншого старшим». Як пише дослідник визвольної боротьби в Холодному Яру Роман Коваль: «Постійний відділ Василя Чучупака був менший: близько 400 козаків, але він та його брати мали величезний авторитет серед місцевого населення, “яке майже все було озброєне і добре зорганізоване”. Тож для Василя Чучупака не становило проблем у будь-який момент різко збільшити чисельність полку гайдамаків Холодного Яру. Та він мав лише чин прапорщика, а Уваров був штабс-ротмістром царської армії». Втім, компроміс було знайдено. Військовим отаманом Холодного Яру стає Федір Уваров, в його підпорядкуванні постійний холодноярський загін. А Василь Чучупак залишається отаманом місцевості, проте з правом вирішального голосу «в справах боротьби», а також в питаннях мобілізації місцевого населення за потреби. «Ідейного розходження між обома отаманами не було, — свідчив Сергій Полікша, — бо Чучупак боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню». Тож козаки та гайдамаки об’єднаних сил розмістилися в Мотриному монастирі в Холодному Яру, в Мельниках, Медведівці та Головківці. Місцеве населення максимально прихильно ставилося до вояків. Як згадував Сергій Полікша: «…такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, — найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати». Рішення ж об’єднаних сил було наступне: Уваров пробивається через кордон червоних частин до отамана Юрка Тютюнника, а Василь Чучупак боронить місцевість. Довіра до Василя Чучупака дозволяє йому збільшити полк до 4000 козаків. Навколо полку утворюється своєрідна «Холодноярська держава», до якої входили багато сіл (рідні Мельники Чучупаків, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубіївка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка та інші).  «Столицею» були Мельники, «урядовою резиденцією» отамана — Мотрин монастир, на найвищій дзвіниці якого чатував черговий і в разі небезпеки бив у дзвони. За їхніми звуками селяни довідувалися, з якого боку і хто насувається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога. Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд — на збірку викликалася дієва сотня, три удари — обидві сотні.  Зовсім скоро вплив, авторитет та меседжі головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака поширюється далеко за межі навколишніх сіл. Під прапором «Воля України або смерть» гуртуються козаки-повстанці від Переяславщини на Лівобережжі до Глодос на Правобережжі (нині Новоукраїнського району Кіровоградської області). Вороги ж називають Василя Чучупака «диктатором Холодного Яру». І не дивно, бо Холодний Яр стає неприступною фортецею — тут довгий час не було «совєтської власті», а пізніше — і білої диктатури росіянина А. Денікіна. Як головний отаман Василь старанно організовує військо, стежить за дисципліною поміж козаків і суворо карає будь-яке свавілля чи грабіжництво. Як Чучупак керував та вказував правильний шлях своїм гайдамакам, розуміємо з його промов на нарадах Яру. Його гучний голос завжди перекривав гомін зборів. «Панове, двох думок бути не може. Ми, вільні гайдамаки, не підемо служити червоним. Немає у нас спільного шляху з кацапами, не знаємо ми їхніх ідей про комунізм, про якийсь інтернаціонал, про вигадане братерство народів. Є у нас вільна ненька Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руки», — така проста ідеологія холодноярців словами їхнього отамана Василя Чучупака. Не всі повстанці та отамани підтримували УНР, як Василь Чучупак. Часом траплялися ті, що ставали «на совєтську платформу». Адже й більшовики ширили пропаганду про самостійну, але совєтську українську республіку з метою спільно виступати з отаманами проти білогвардійців. Не секрет, що українські селяни розуміли гасло «Вся влада Радам!» як «Уся влада українцям!». Їхнє прагнення жити вільно у своїй державі стало підґрунтям усенародного опору російським окупантам. Прикладом того, як комуністична ідеологія впливала на повстанський рух, може слугувати отаман Свирид Коцур: він піддався більшовицькій пропаганді, а проголошена ним Чигиринська республіка підпала під їхній вплив. Натомість Василь Чучупак завжди послідовно підтримував владу Української Народної Республіки. У лютому 1920-го після розгрому денікінців (велику роль у ньому відіграли українські повстанці) Лев Троцький, нарком з військових та морських справ та голова Революційної військової ради РРФСР, видав наказ про «ліквідацію українського професійного повстанства» як головної загрози для совєтської Росії. Це було визнання сили повстансько-партизанського руху, його небезпеки для окупаційної червоної російської влади.  У листопаді 1919-го до Холодного Яру дістається Андрій Гулий-Гуленко — легендарний отаман Катеринославщини й Херсонщини та посланець Директорії УНР. Чучупак визнає його загальне керівництво, і вони разом б’ються проти денікінських військ.  У січні 1920-го командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко пише командирові Київської дивізії Юркові Тютюннику: «В районі Чигирина панує повстанець Коцур, який, по думці От. Гулого, являється другим Волохом, і він не радить іти в цей район. В Мотронівському манастирі є організація повстанців Чучупаки, який, в протилежність до Коцура, є чисто українською організацією».  Тоді ж холодноярці Чучупака провадять розвідку в районах Канева, Сміли, Ново-Миргорода, Єлисаветграда, Знам’янки й Чигирина, а розвідувальні дані доставляють отаманові Гулому-Гуленку, який мав беззаперечний авторитет в українського командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Тож не скористатися Холодним Яром як місцем перепочинку та підкріплення Армія УНР під час Зимового походу просто не могла.  Командувач армії УНР Михайло Омелянович-Павленко на 12 лютого 1920 року скликає нараду в Медведівці, на яку запрошує й Юрка Тютюнника, Андрія Гулого-Гуленка, Василя та Петра Чучупаків. Були тут й інші видатні старшини Армії УНР. Обговоривши майбутній спільний виступ проти російської Красної армії, лицарі Зимового походу й лицарі Холодного Яру збираються у Мотронинському монастирі — справити молебень за щасливий похід до центру України та панахиду за загиблими побратимах.  Василь збирає гайдамаків у лісничівці на хуторі Кресельці, неподалік від монастиря, щоб обговорити плани на майбутнє повстання проти окупаційної російської влади. Раптово з лісу несподівано вискочив червоний кавалерійський загін… Стріляючи з кулемета, отаман Василь Чучупак вигризає своїм шлях з оточення. Але кінь гайдамацького ватажка несподівано поніс його просто на ворога — отамана оточено. Не бажаючи потрапити в полон, Чучупак забирає власне життя. Юрій Горліс-Горський, старшина Армії УНР, письменник, стверджує, що останніми його словами були: «Готуй нових бійців, Холодний Яре».  Василя Чучупака, отамана-патріота з Холодного Яру, мельниківці поховали на сільському цвинтарі, на самому узвишші. Поночі, без стрілів, пісень і промов. Лише подумки повторювали обітницю помститися за гайдамаку. Нащадки почули його заклик: сто років потому бойові традиції полку гайдамаків Холодного Яру продовжить 93-та окрема механізована бригада ЗСУ «Холодний Яр». «Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів. І знайте, що наша єдність все подолає. Бо у нас тільки так: “Всі за одного і один за всіх”». Пророчі, світоглядні слова Василя Чучупака. Родина воїнів Майже всі члени родини Чучупаків беруть участь у Визвольних змаганнях. Василь та Петро очолюють Холодноярську організацію, а після їхньої загибелі брат Олекса стає заступником Івана Петренка, голови Холодноярського окружного штабу. Ймовірно, саме за це Олекса і був розстріляний совітами. Наймолодший брат, Дем’ян, теж приєднується до лав гайдамаків — рядовим козаком. Його часто описували як людину «одного зросту з рушницею». З-поміж холодноярців згадується і батько братів Степан — «дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею». Старший брат Петро Після вчительської школи Петро вчителює у Вербівці. Організовує там хор, драматичний гурток. По війні вчиться на викладача співу в Київській консерваторії. Тут він потоваришує із Миколою Лисенком, видатним композитором, та допомагатиме йому зі збором фольклору з Черкащини. Зокрема у своїх рідних Мельниках від мами Оксани. З постанням полку гайдамаків Холодного Яру Петро очолює штаб. А його дружина Ганна вишиває славнозвісний прапор — напис «Воля України або смерть» на чорному тлі. Петро лише трохи переживе Василя: в бою біля Кресельців потрапить у полон. Найімовірніше розстріляний чекістами. Чим була «Холодноярська держава»? «Холодноярська держава» — головний осередок повстанського руху в 20-ті роки 20-го століття. Вона мала всі ознаки державності — власні органи влади, «армію», «столицю», роль якої відігравав Мотронин монастир, та символіку. Був навіть проєкт конституції — «Начерк Проекту Державного законоладу для Української Трудової республіки». Владу Холодного Яру визнавали близько 25 найближчих сіл. Серед сусідів холодноярців були й такі, що симпатизували більшовикам, зокрема «Чигиринська республіка» отамана Коцура. З ними гайдамаки Холодного Яру мали неодноразові сутички. Агенти бувають не тільки червоними Чучупак мав власну мережу розвідки — інформацію про пересування ворогів йому передавали місцеві селяни й навіть монахині. Коли до села заходили вороги, козаки ховали рушниці та ставали «звичайними селянами», які вичікували слушного моменту для удару. Більшовики скаржилися, що хай скільки били повстанців, ті все одно з’являлися знову і знову. Багато гайдамаків «ставали» червоними міліціянтами, входили до складу рад та наркомів, таким чином паралізуючи радянську владу на місцях зсередини. Перші символи холодноярців Коліївщина, гайдамацьке минуле — основа холодноярського міфу. А ще символіка. У хлопців Чучупака було два стяги: жовто-блакитний із тризубом та написами «Хай живе вільна незалежна Українська Народна Республіка» та перефразом Івана Франка: «Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!», та легендарний чорний прапор із написом сріблом «Воля України або смерть». Чи не першим їм приписують те, що на вітання «Слава Україні!» вони відповідали «Україні Слава!». Згодом відповідь перетворилася на «Козакам Слава!» у Чорних Запорожців Армії УНР та «Героям Слава!» вже в лавах ОУН. Мотронинський монастир За легендою, засновницею монастиря-фортеці в лісовому урочищі стала Мотрона, дружина воєводи Мирослава. Вона прийняла чернецтво після того, як випадково вбила свого чоловіка, сплутавши з ворогом. Монастир став справжньою фортецею для багатьох поколінь козаків. Подейкують, ним опікувався гетьман Петро Сагайдачний, а свого часу цю святиню аквареллю зобразив Тарас Шевченко. У добу УНР монастир став резиденцією полку гайдамаків Холодного Яру — містив у собі оперативний штаб, залогу і шпиталь, а його дзвін відігравав роль системи сповіщення. Озброєння та устаткування Гайдамаки Холодного Яру мали чимало зброї, часто трофейної. Як стверджує в спогадах Юрій Горліс-Горський, Чучупак жартував, що козак йде «до кума в гості — з рушницею, до дівчини — з рушницею, та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви — з рушницею…». Сусіднє село Медведівка славилося ярмарком зброї, де можна було дістати рідкісну рушницю чи боєприпаси. Не бідували й артилеристи — холодноярці: мали гармати, кулемети, міномети. Все — «конфісковане» у ворогів та розташоване у стратегічних місцях. Холодний Яр та Лицарі Зимового походу Холодноярці й армія УНР не раз допомагали одне одному. Полк гайдамаків Холодного Яру гостинно прийняв військо Михайла Омеляновича-Павленка у Холодному Яру, куди ті прийшли відновитися та відпочити в лютому 1920 року. Саме Холодний Яр стає постом для зв’язку армії УНР з Київськими та Волинськими дивізіями. Пізніше у Медведівці командарм Михайло Омелянович-Павленко проведе військову нараду для планування подальших дій, на яку запросить Василя та Петра Чучупаків. Зрада Є підстави підозрювати, що червоних на позицію холодноярців у лісі навів зрадник із Мельників. Як згадує Юрій Горліс-Горський, у декого з мельниківців виникли земельні претензії до отамана, тому вони позбулися незручних їм Чучупаків у такий підлий спосіб. Озвірілі москалі привезли мертвого Василя до батьківської хати: «Получайте своего бандита!». Чорних від горя батьків й усю родину звеліли закрити в хаті та підпалили. Добре, люди врятували, відкрили засув. А Петра Чучупака та отамана Солонька з Боровиці забрали в полон і згодом закатували чекісти. Міфи про Республіки та анархію Більшовики боялися всеохопності добровольчого селянського руху в Україні. Для його дискредитації вони поширювали тези про анархічні республіки, зокрема Холодноярську, та цілковиту отаманщину. Як протиставлення унітарності УНР. Звідси «ноги» «громадянської війни в Україні». Маргінальними повстанські організації 20-х років 20 ст. точно не були. Степова дивізія К.Пестушка налічувала 20000 вояків. З «настанням совітів» опір не припинили: деякі загони діяли і в 1927-му. А в 1929–1930-хх спалахнули тисячі повстань селян проти колгоспів. Тож боротьба була народною. Її придушили Голодомором і терором. Вшанування пам’яті На честь братів Чучупаків названо вулиці Києва, Черкас, Збаража та рідних Мельників. 1995 року на місці загибелі Василя коштом активістів встановлено меморіальний знак повстанцям Холодного Яру, а у 2003 році історичний клуб «Холодний Яр» встановив пам’ятник Героям. Крім того, щороку 20 березня у Холодному Яру проходить смолоскипна хода на честь отамана Василя Чучупака. Історичний клуб «Холодний Яр» Історичний клуб «Холодний Яр» з 1997 року досліджує боротьбу українців за власну державу, увічнює подвиг борців за волю України. Зусиллями Клубу встановлено меморіальні знаки Юрію Горлісу-Горському, родині Чучупаків, пам’ятник гайдамацькому ватажку 18 ст. Гнатові Голому, відновлено могили Василя Чучупака, братську могилу холодноярців у Мельниках, братську могилу отамана Чорного Ворона (Миколи Скляра) та його 300 козаків. Холодний Яр. Меморіал добровольцям У червні 2023-го історичний клуб «Холодний Яр», продовжуючи традиції вшанування полеглих за волю України, відкрив Меморіал козакам-добровольцям. На ньому встановлені пам’ятники Героям російсько-української війни, зокрема Олегу Куцину, Андрію Жованику, Дмитру Коцюбайлу, Олегу Собченку, Тарасу Бобаничу, Павлу Наконечному, Юліану Матвійчуку, Денису Антіпову, Юрію Дадаку, Олександру Пастуху, Олексію Рубцову, Віктору Шарому. Лицарям, які пішли захищати рідну землю в лавах різних військових підрозділів. Тим, кому Воля була вище за все. Про книгу «Холодний Яр» Одним із найкращих документальних романів про холодноярців є книга Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Уперше цей літопис правди виданий 1934 року й звідтоді витримав понад 20 перевидань. Твір про те, як «Воля України або смерть!» стало не просто гаслом на прапорі, а сутністю боротьби на наших теренах. «Ворог лише мертвий перестає бути ворогом», — цей постулат отамана Залізняка (Юрія Горліса-Горського) зрозумілий кожному. А рефрен його твору, «В Холодному Яру полону немає», підтверджує, як нещадно боролися з зайдами гайдамаки. Про Горліса-Горського В 15 років Юрій Городянин, пізніше Горліс-Горський, вирушив на фронт Першої світової. В 20 років став поручником Армії УНР, долучився до Першого зимового походу. Відморозивши ноги під час одного з нічних переходів, лікувався в Мотриному монастирі. Став ад’ютантом Василя Чучупака, а ще літописцем боротьби холодноярців. У 1942-му повернувся на стежки гайдамаків, щоб ушанувати Василя Чучупака та інших полеглих товаришів, відновити могили. В Німеччині в таборі для переміщених осіб («Ді-Пі») провадив діяльність на користь ОУН. Загинув 27 вересня 1946 року за до кінця нез’ясованих обставин. Автор тексту Іван Лебіга ілюстратор Сергій Федоров верифікував Роман Коваль стилізувала виклад Інна Крупник відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова
- [Георгій Гонгадзе](https://streetcodes.in.ua/streetcodes/georgij-gongadze/): Журналіст, вільна Україна Журналіст, радіо- та телеведучий, кінорежисер грузинсько-українського походження. Герой України, життя якого — приклад боротьби за правду, справедливість, свободу слова. Принциповий, вільний, далекоглядний. Засновник та головний редактор «Української правди» — першого інтернет-видання в Україні. Його чесна журналістика та загибель від рук влади розпочали демократичні зміни та підштовхнули розвиток громадянського суспільства в постколоніальній Україні. Вперше побачив світ Народився майбутній журналіст у грузинсько-українській сім'ї в Тбілісі, де тоді проживала родина. Мати — Леся Гонгадзе — корінна львів'янка, стоматологиня та фахівчиня з післяопераційної реабілітації. Батько — Руслан Гонгадзе — грузинський кінорежисер-документаліст і голова руху «Народний Фронт. Вільна Грузія». Поліглот і спортсмен Вже в перший рік після випуску зі школи Георгій вступає до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення. Вивчає англійську, німецьку, французьку. Він також добре знав грузинську й російську, володів розмовною українською. Вдень працював слюсарем у тепловому господарстві. В умовах досить щільного графіку «робота-навчання» не забуває і про спорт. На службі Георгія відправляють служити в Таджикистан на кордон з Афганістаном. Як згадує його мати: «Гію відправили до пустелі під Ашгабадом. У цій “учебке” хлопців готували до служби на території Афганістану». Там Гія отримує контузію під час супроводження виходу радянських військ з Афганістану. Боротьба за незалежність Після демобілізації Георгій повертається до Тбілісі та бере участь у масових акціях протесту проти спроб Москви придушити прагнення Грузії до незалежності. За прикладом батька поринає у суспільно-політичну роботу та очолює інформаційний відділ Народного фронту Грузії. Активіст на всі 100 % Можна сказати, що й на всі 200 %. Щойно переїжджає до Львова, Гія одразу продовжує навчання на факультеті іноземних мов Львівського національного університету ім. Франка. Бере участь у всіх акціях Народного Руху і Студентського братства. Створює Грузинський культурний центр «Багратіоні». Навчає учнів львівської середньої школи №37. Громадянська війна в Грузії Плани тодішнього першого президента Грузії Звіада Гамсахурдії захопити владу провалилися завдяки протестам проти нього. Батько Гії, Руслан Гонгадзе, стає 28 номером у списку «ворогів народу» від Гамсахурдії. Тож Георгій повертається в Тбілісі, аби підтримати батька та приєднатися до протестів. У вирі подій Після громадянської війни та протестів у Тбілісі розпочинається російсько-грузинська війна в Абхазії. Росіянці «їх там нема», як завжди, надали сепаратистам цього регіону артилерію й авіацію для дестабілізації ситуації. Георгій працює там журналістом та на основі відзнятого матеріалу створює свій перший документальний фільм «Тіні війни». Кожен день як свято Георгій повертається у Львів. Тут займається кінодокументалістикою, а ще знайомиться зі своєю майбутньою дружиною — студенткою юридичного факультету ЛНУ Мирославою Петришин. Вона згадує про той час так: «Щовечора в нас було безкінечне застілля з людьми, яких завжди було повно в нашій хаті». Нова сторінка життя Георгій з дружиною Мирославою переїжджають до Києва для роботи на «ММЦ-Інтерн’юз». Гія стає ведучим програми економічної аналітики «Параграф» та авторської програми політичної аналітики «Вікна-Плюс». В одному з випусків Гонгадзе детально розповідає про корупційно-кумівський клан президента Леоніда Кучми. Вільний журналіст Гонгадзе власним прикладом демонструє принципи чесної журналістики. Між роботою та сім'єю Георгій створює Центр журналістських розслідувань та співпрацює з радіо «Континент». Там у нього виходить авторська програма. Однак головною подією року для журналіста стає народження двох доньок-близнючок — Нани й Соломії. Час випробувань Гонгадзе починає вести щоденну інформаційну програму «Перший тур з Георгієм Гонгадзе» в прямому ефірі радіостанції «Континент». Майже одразу з погрозами на адресу керівництва радіостанції починають телефонувати невідомі. Через свою принциповість Гія не міг влаштуватися журналістом у тодішніх українських медіа ери «темників». Перша зустріч з Кучмою У програмі «Епіцентр» на каналі «1+1» Кучма отримує незручне запитання від Гонгадзе: чому так багато тяжких злочинів залишаються нерозкритими, а голова МВС Юрій Кравченко досі на своїй посаді? Тоді перед мільйонами телеглядачів президент так і не встиг дати чітку відповідь. Але що встиг точно, то це затаїти зло на незалежного журналіста. Українська правда Інтернет лише починає проникати у наше життя. В ті часи ним можна було скористатися як безкоштовним майданчиком для публікації статей без цензури. Бо свобода слова в Україні зразка Кучми придушувалася. Тож Георгій створює перше україномовне інтернет-видання «Українська правда». І там публікує свої викривальні матеріали про тогочасну владну верхівку. Стеження З червня Георгій помічає за собою пильне стеження: різні автомобілі й люди слідують за ним назирці. В липні він пише відкритий лист до генпрокурора України Михайла Потебенька, в якому повідомляє, що за ним стежать. Там відповіли, що «місця та вулиці міста Києва, зазначені у листі пана Гонгадзе, у місті Львові не існують». Однак переслідування на деякий час призупинилися. Зник назавжди Приблизно о 22 годині 20 хвилин Гонгадзе виходить з будинку на бульварі Лесі Українки від своєї колеги Олени Притули. Він поспішає додому, адже дружина чекає на нього разом із дітьми. За звичкою Георгій ловить таксі, сідає в авто Hyundai Sonata, і з цього моменту живим його вже ніхто ніколи не побачить. Таращанське тіло У Таращанському лісі, за 70 км від Києва, місцеві жителі знайшли обезголовлене тіло. За словами Мирослави Гонгадзе: «Були підстави думати, що це Георгій. Коли зробили рентген, знайшли характерні осколки ушкодження в руці. Експерт виявив кісточки від кавуна у шлунку — у вечір зникнення Гія їв кавун». Касетний скандал Опозиційний політик Олександр Мороз заявляє, що до вбивства Георгія Гонгадзе причетний президент Леонід Кучма. Після цього на пресконференції він оприлюднює записи, зроблені в кабінеті голови держави, — «плівки Мельниченка». На них сам президент, очільник його адміністрації Литвин, міністр внутрішніх справ Кравченко і голова СБУ Деркач обговорюють, що зробити з незалежним журналістом Гонгадзе. Україна без Кучми Вбивство Гонгадзе, «касетний скандал» та причетність до злочину президента Леоніда Кучми спровокували протести, які переросли у рух «Україна без Кучми». Намети протестувальників розтяглися тоді по Хрещатику від Майдану Незалежності до Бессарабської площі. Щокілька тижнів відбувалися мітинги з вимогою відставки Леоніда Кучми й усіх керівників силових структур. Придушення протестів Біля пам'ятника Тарасові Шевченку та на вулиці Банковій відбулися сутички протестувальників з міліцією. Затримали близько 300 осіб, яких звинуватили в організації масових заворушень. Десятки людей засудили до різних термінів ув'язнення. Акція «Україна без Кучми» була силою примусово згорнута, але громадянські рухи в Україні вже набирали сили. Герой посмертно Президент Віктор Ющенко посмертно нагородив Георгія Гонгадзе званням Героя України. За словами друзів: «Вiн не був героєм у класичному розумінні цього слова. Але був безмежно небайдужим. Йому хотілося все знати й відстоювати справедливість, яку він шукав». Виконавці вбивства За вбивство Георгія Гонгадзе суд засудив до різних термінів позбавлення волі колишніх співробітників міліції Миколу Протасова (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі), Валерія Костенка та Олександра Поповича (по 12 років позбавлення волі). Імена замовників Після 6 років розшуку правоохоронці затримують головного виконавця вбивства Гонгадзе — колишнього керівника департаменту зовнішнього спостереження і кримінальної розвідки МВС України генерала Олексія Пукача. Той визнає свою провину та називає імена замовників: Леонід Кучма, Юрій Кравченко, Володимир Литвин і на той час перший заступник МВС Микола Джига. Справа проти Кучми Генеральна прокуратура порушує кримінальну справу проти колишнього президента Леоніда Кучми. За кілька місяців Печерський районний суд Києва закриває справу й припиняє обвинувачення, за недостатності доказів причетності Кучми до вбивства. Адвокати останнього попрацювали на славу. Записи Мельниченка, майора Управління державної охорони, не додали до справи як такі, що отримані незаконним шляхом. Вирок головному виконавцю Олексій Пукач засуджений до довічного позбавлення волі за вбивство Георгія Гонгадзе. А замовником вбивства слідство визнає колишнього міністра МВС Юрія Кравченка, який у 2005 році буцімто вчинив самогубство двома пострілами в голову. Помирає мати На 69-му році життя відійшла у вічність Леся Гонгадзе. Попередньо у неї діагностували рак. Від стаціонарного лікування вона відмовилась і захотіла залишитися вдома. Мати до останнього чекала на свого сина, адже вірила, що він живий. Похорон Гонгадзе Після 16 років розслідувань тіло Георгія Гонгадзе нарешті поховали у дворі церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві. Востаннє вшанувати Георгія прийшли українські журналісти, громадські активісти, ті, хто знав його за життя і ті, хто дізнався про нього вже після його смерті. Премія Гонгадзе Український ПЕН (громадська організація, що об'єднує українських журналістів, письменників, науковців, видавців, перекладачів) у партнерстві з родиною Гонгадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою, KMBS Alumni platform та виданням «Українська правда» заснували премію імені Георгія Гонгадзе, якою щороку нагороджують незалежних журналістів. «Людина, яка змінила все» — таку назву має американська біографічна драма про бейсбольного менеджера, який попри фінансові труднощі, упередження з боку рідних і колег та інші невдачі прагне довести свою команду до перемоги. Ця назва пасувала б і фільму про журналіста, який усе своє життя боровся за правду та справедливість попри труднощі, упередження та невдачі.  Тож перенесімось у Тбілісі. Рік 1969, 21 травня. День, коли народився Георгій. У той самий день народився його брат-близнюк, який відразу помер. Принаймні так сказала головна лікарка, яка вже через рік потрапила до в’язниці за викрадення дітей. Тому мати Георгія, Леся Гонгадзе, все життя вважала, що її другого сина викрали.  Про батьків. Мати — Леся Гонгадзе — львів’янка з роду. Стоматологиня за професією, вона все своє життя присвятила медичній справі. Батько — Руслан Гонгадзе — грузинський кінорежисер та голова руху «Народний Фронт. Вільна Грузія». Георгій ріс у творчості: займався малюванням, співом, хоч і не вмів співати, та танцями. Не обійшлося і без спорту: він навіть здобув звання молодіжного чемпіона Грузії з бігу на короткі дистанції. Після школи молодий Гія вступає до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення. Про спорт не забуває, ще й паралельно працює. Очікувано для більшості 18-річних хлопців того часу, на нього чекала армія. 1989 року сержанту Гонгадзе довелося служити у Таджикистані, на кордоні з Афганістаном.  А тим часом у столиці Сакартвело ширяться протести за незалежність та вихід з СССР. Разом із батьком Георгій долучається до боротьби за свободу своєї Грузії: очолює інформаційний відділ партії «Народний фронт», їздить радянськими республіками, аби підтримати рухи за незалежність у Литві, Латвії, Україні. Восени Георгій переїжджає до колиски української окремішності — Львова. Це було знакове для нього місце, батьківщина його матері, де Гія не раз проводив літні канікули з українськими дідусем та бабусею. У Львові юнак поринає в активне громадське життя. Перерване армією навчання він продовжує на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка. Долучається і до роботи «Народного Руху України» та Студентського братства. І вперше одружується — з львів’янкою Мар’яною Стеценко, проте цей шлюб не тривав довго. Разом вони як молоді вчителі викладали у львівській середній школі № 37. Георгій тоді відразу потрапив у топ найкращих викладачів. «У нас був цілковитий культурний шок — до дітей у клас зайшла людина з майбутнього, з Нового Часу, яка так разюче відрізнялася від звичайних педагогів! Годі казати, що Георгій миттєво завоював серця всіх учнів», — так згадує педагога Гонгадзе один із його тодішніх учнів.  Мирні часи перериває громадянська війна у Тбілісі. Наприкінці 1991 року вибухає протест проти першого президента незалежної Грузії Звіада Гамсахурдії. Здавалося, що списки «ворогів народу» відійшли разом зі сталінізмом. Однак батько Георгія Руслан опинився на 28-му місці у такому спискові у тодішніх провладних грузинських газетах. Георгій вирішує підтримати батька і вирушає до Тбілісі. Там приєднується до повстання як медбрат, а ще створює свій перший документальний фільм «Біль землі моєї», монтаж якого завершує вже в Україні. Відтак Гія повертається до Львова. Бажаючи розповідати про ситуацію у Грузії і промотувати грузинську культуру, вирішує створити центр грузинської культури «Багратіоні». У процесі реєстрації центру знайомиться з юристкою Мирославою Петришин, яка допоможе втілити його мрію в життя, ставши співзасновницею і Центру, і багатьох його майбутніх починань. Разом вони летять у Тбілісі: підписують угоду з інформаційним агентством, пишуть численні статті про ситуацію у Грузії для першого незалежного видання у Львові «Пост-Поступ». Поки Україна збалансовує стосунки між Заходом та Росією, Грузія й далі палає. Підтримуючи гібридні сепаратистські рухи, Росія починає війну в Абхазії. Як і на початку нинішньої російсько-української війни, тоді росіяни говорили, що їх там немає, але як казав сам Гонгадзе, «то є блєф». Українські добровольці вирушають допомагати грузинам захищати свої території, тож Гія вирішує знімати про них свій другий фільм — «Тіні війни». У Сухумі під час однієї з бойових операцій журналіст отримав 26 осколкових поранень, ледь не загинув і дивом устиг потрапити на останній літак до Тбілісі. Це була перша гібридна війна Росії — спроба встановлення контролю над грузинськими територіями. Вона забрала життя понад 10 000 осіб, потягнула за собою етнічні чистки грузинського населення та стала причиною втечі 250 000 громадян. Станом на 2024 рік Абхазія все ще перебуває в окупації. Майже одужавши, але з поламаною рукою та пораненнями, Георгій повертається до Львова. Мирослава і тут допомагає йому відновитися, стати на ноги. А ще — завершити роботу над стрічкою та реєстрацію телестудії «Центр Європи», яку вони відкрили разом з колегами. Зокрема, телепрограма «Монітор», яку вів Георгій, спродюсована їхньою студією.  У 1995 році Мирослава й Георгій одружуються та переїжджають до Києва. У столиці журналістське подружжя працює на «ММЦ-Інтерн’юз»: Мирослава — у новинній службі, Георгій — в економічному тижневику. Згодом з’являється авторська аналітична програма Гонгадзе — «Вікна-Плюс». Зупинити Гію, який завжди виступав за чесну й правдиву журналістику, було вже неможливо. В його ефірах діставалося всім «владним і провладним». Темами були і «клан Кучми», і корупція, і кумівство у владі. Тодішній президент України Леонід Кучма був ошелешений. Керівництво каналу оголосило Гонгадзе догану й почало перевіряти кожну його програму перед виходом в ефір.  1997 року він створює «Центр журналістських розслідувань» та співпрацює з радіо «Континент», де веде авторську програму. А головною подією того року стало народження у подружжя двох доньок-близнючок — Нани та Соломії. Георгій також був частим гостем у програмі «Епіцентр», де завжди ставив незручні запитання в студії. Він міг спитати про актуальні проблеми, корупційні дії чи некомпетентність можновладців у будь-кого з представників тодішньої влади, навіть у самого президента Леоніда Кучми.  Відверта принциповість Георгія та небажання «вислужуватися» часто ставали причиною відмови йому в працевлаштуванні. Доводилося навіть писати замовні матеріали, для політиків із проукраїнською позицією. Це, хоч і було поширеною практикою серед журналістів того часу, втіхи не приносило. Свободу слова обмежували, на телебаченні та радіо панувала ера так званих «темників» чи «джинси», коли зміст і акценти програм і матеріалів ретельно перевірялися керівництвом та олігархами, які ці медіа фінансували. Щоб заробити на життя, Гія брав участь у кількох політичних кампаніях.  У грудні 1999 року Гонгадзе представив у США лист, під яким зібрав підписи 60 українських журналістів, які засвідчували придушення свободи слова в Україні. Оприлюднення листа відбулося саме тоді, коли із візитом до Америки приїхав Кучма. Скидалося на те, що цим вчинком Гія дещо зіпсував імідж президента.  Після повернення до Києва Георгій розвиває новий напрямок — інформаційні ресурси в інтернеті. На той час це було мало поширеним явищем. Тож 16 квітня 2000 року журналіст створює власне інтернет-видання — добре відому усім «Українську правду». Сам факт існування видання в мережі — вже прорив. На новоствореному ресурсі Гонгадзе публікує викривальні статті про Кучму, прокучмівський політикум, корупцію, цензуру й зачіпає інші актуальні та гарячі проблеми в Україні. Це були сміливі та відверті матеріали. Як казав про Гію та його дотримання принципів чесної журналістики колега по цеху Юрій Макаров: «Він не дозволяв собі не те що брехати, а навіть бути недосконалим. І показав, що можна бути досконалим у цьому недосконалому фарсі. …Георгій значною мірою став адвокатом української журналістики, бо він був безумовно сміливим».  Без уваги керівництва країни таке правдолюбство не залишилося. Вже з червня 2000 року Георгій помічає, що за ним стежать. У липні його дружина Мирослава, юристка за фахом, від імені Гонгадзе готує відкритий лист до генпрокурора України Михайла Потебенька з проханням пояснити стеження. Гія неодноразово зазначав, що, на його думку, стеження організували саме правоохоронці, але сподівався, що розголос і публічність змінять ситуацію. Але 16 вересня 2000 року журналіст безслідно зникає. Востаннє його бачили живим, коли він сідав у таксі ввечері, щоб дістатися додому. Як стало відомо згодом, тієї ж ночі Гонгадзе вбили генерал міліції Пукач і троє його підлеглих. Спершу журналіста задушили ременем, а потім підпалили його тіло й закопали в Таращанському лісі.  Подробиці вбивства стануть відомі згодом, вже за результатами слідства. Загалом розслідування зникнення й убивства триватиме понад 20 років. Відразу після зникнення дружина Гії Мирослава Гонгадзе подає заяву до міліції та з метою пошуку Георгія разом з колегами починає кампанію «Знайдіть журналіста Гонгадзе! Влада має відповідати за свої вчинки!». ЗМІ пишуть про зникнення, акція шириться містами України. Ще через півтора місяця жителі містечка Тараща Київської області випадково знаходять невідомий обезголовлений труп у лісі. У квітні 2001 року за результатами остаточної експертизи ДНК, ознак поранення та осколків у тілі слідчі головного офісу ФБР у Вашингтоні підтверджують, що тіло, знайдене в Таращі під Києвом, належить Георгію Гонгадзе.  Наприкінці листопада 2000 року опозиційний політик Олександр Мороз оприлюднює так звані «плівки Мельниченка», майора Управління державної охорони. На них президент Леонід Кучма, глава його адміністрації Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко і голова СБУ Леонід Деркач нібито обговорюють, що зробити з опозиційним журналістом Гонгадзе. Пізніша експертиза підтверджує справжність записів. Проте тоді суд не додав їх до справи через відмову Мельниченка свідчити в суді.  У грудні того ж року системні протести в країні переростають у великий рух «Україна без Кучми». Проте вже в березні акцію придушують зусиллями міліції. 23 серпня 2005 року вже наступний президент Віктор Ющенко присвоїть Гонгадзе звання Героя України посмертно. Чекати на справедливість довелося аж до 2008-го. 15 березня за вбивство Георгія Гонгадзе до різних термінів позбавлення волі суд засудив колишніх співробітників міліції Миколу Протасова (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі), Валерія Костенка та Олександра Поповича (по 12 років позбавлення волі). А ось генерала Олексія Пукача як безпосереднього виконавця та керівника каральної операції затримують лише після шести років пошуку, у липні 2009-го. Він зізнáється в убивстві та вкаже, де шукати голову журналіста. Також назве імена замовників: Леонід Кучма, Юрій Кравченко, Володимир Литвин і на той час перший заступник МВС Микола Джига. У березні 2011 року Генеральна прокуратура порушує кримінальну справу проти колишнього президента Леоніда Кучми. Проте швидко її закриває: підстав немає, а записи майора Мельниченка визнали такими, що були отримані незаконним шляхом, а тому не можуть бути доказами. Олексій Пукач отримує довічне ув’язнення. А замовником убивства слідство визнає колишнього міністра МВС Юрія Кравченка, який, за офіційною версією слідства, 4 березня 2005 року вчинив самогубство двома пострілами в голову.  Георгія Гонгадзе поховали 22 березня 2016 року у дворі церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві. Він став символом не тільки боротьби проти кучмівського режиму з його авторитарними замашками чи тодішньої владної верхівки, але й початку реальної демократизації України та зміцнення громадянського суспільства. Теми, які Гонгадзе порушував у своїй розслідуваннях, розвинулися в матеріалах його колег. Він став оборонцем тієї межі, після якої журналістика докорінно змінилася, а вплив влади на неї значно зменшився. Наразі названо лише виконавців убивства журналіста. Замовник же досі не оголошений і не засуджений. Тож крапку в справі не поставлено. Вдова Георгія Мирослава Гонгадзе, яка понад 20 років домагалась справедливості у справі Георгія, разом з їхніми доньками-близнючками Наною й Соломією переїхали до США. На початку повномаштабної війни Росії проти України журналістка й правозахисниця очолила Східноєвропейське бюро Голосу Америки і переїхала у регіон, щоб висвітлювати події війни. Гія — не єдиний і, на жаль, не останній вбитий український журналіст. Рахунок іде на десятки, більшість злочинів мають ознаки замовних, а в багатьох судових справах так і не поставлено крапку. Василь Климентьєв, Володимир Гончаренко, Ігор Александров, Павло Шеремет, Катерина Гандзюк — і це лише найвідоміші імена з найрезонансніших журналістських справ.  Для посилення чесної та незалежної журналістики в Україні та в пам’ять про Георгія Гонгадзе український ПЕН в 2018 році у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда» заснували премію на його честь. Вручення премії відбувається щороку 21 травня, у день народження Георгія. Брат-близнюк, якого вкрали Під час одного з інтерв’ю мати Гонгадзе розповіла, що в неї народилося двоє синів, й Георгій був на дванадцять хвилин молодшим. Сама Леся Гонгадзе згадувала: «Коли я опритомніла після наркозу, то побачила на зап’ястку лише одну бирку. У медичну картку також була вписана лише одна дитина. Пізніше я з’ясувала, що чоловікові спочатку повідомили про народження двійнят, а потім сказали, що один з них помер. Ніяких документів — ані про народження, ані про смерть другої моєї дитини — в справі не було. Я вимагала повернути його мені або показати його тіло, але так нічого і не добилася». Чемпіон з бігу З розповіді матері Георгія: «У школі Гія був на доброму рахунку. Крім того, він ходив на танці, на малювання, на плавання. А тренер з легкої атлетики, олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе, переконувала мене, що син може мати чудове майбутнє в спорті. Син бачив, як багато я працюю, щоб утримувати родину, і став міняти талони, які тоді давали спортсменам на зборах, на їжу, на готівку і приносив це додому». Наполегливість дала результати: Гія став молодіжним чемпіоном Грузії з бігу на короткі дистанції. Вчитель «на одній хвилі» На початку 90-х Георгій навчав учнів львівської середньої школи №37. І був своїм серед підлітків. Організовував дискотеки, шкільні концерти та навіть туристичні походи з наметами та спальниками. Тож зі своїми учнями Гія був на одній хвилі. «Гонгадзе мав цікаву особливість — щиро слухав учня, незважаючи на те, що це підліток. Він пам’ятав проблеми кожного з нас і був готовий підтримати, якщо висловлена ідея мала сенс. Ми це дуже цінували й тягнулися до Георгія Руслановича всі місяці, поки він вчив нас основам англійської». Так це підтверджують учні. Наступництво поколінь Руслан Гонгадзе, тато Гії, працював режисером-документалістом у Грузії. Очолював політичну партію, був соратником дисидента, політв’язня Звіада Гамсахурдії, який після обрання президентом неочікувано перетворився на корумпованого тирана. Коли батька Георгія записали до «ворогів народу», той почав боротьбу за свою країну. За словами Мирослави Гонгадзе: «Руслан змушений був піти у підпілля, і Георгій поїхав до Грузії йому допомагати. Мені здається, ця історія стала для Георгія однією з точок неповернення, після якої запитання “йти чи не йти до кінця у своїх діях?” для нього не існувало». Учасник громадянської війни в Грузії Наприкінці 1991 року у Тбілісі починається протест проти першого президента незалежної Грузії Звіада Гамсахурдії. Батько Георгія потрапляє до списку «ворогів народу» через свою опозиційну депутатську діяльність в грузинському парламенті. «Мій син на той час жив у Львові. Раптом стукіт у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати, чого завгодно. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті і з автоматом. Говорить: “Мама, я приїхав захищати честь та ім’я мого батька. Я на грузина руку не підніму. Я буду санітаром”», — так розповідала про рішення Гії долучитися до протестів Леся Гонгадзе. Кохання з першого погляду Між Мирославою та Георгієм іскра проскочила відразу. Згодом це переросло у кохання. Пізніше Мирослава Гонгадзе згадувала: «Я працювала у Львівській ОДА і вчилася в університеті на юридичному факультеті, працювала як юрист-консультант. І він прийшов для того, щоб зареєструвати Центр грузинської культури імені Багратіоні. Тому що він хотів розповідати про Грузію, розповідати про проблеми в країні, про культуру країни саме в Україні… Це було кохання з першого погляду. Я відразу зрозуміла. Для мене це було таке світло. Я зрозуміла, що це моя людина». Людина-феєрверк За спогадами рідних Георгій був людиною-феєрверком, фонтанував ідеями, емоціями. Навколо нього завжди творилися всілякі історії, збиралося багато однодумців і не тільки. В орендованій квартирі подружжя Гонгадзе у Львові завжди було гучно й велелюдно. От як це згадувала Мирослава: «…у нас завжди по ночах до ранку велися якісь філософські розмови, співали і “Мертві півні”, і “Піккардійська терція”, і “Плач Єремії”. Просто це був якийсь безкінечний круговорот, фонтан подій, дій тощо». Перше затикання рота Авторська програма Георгія «Вікна-Плюс» виходила на каналі СТБ. І робив Гія те, що й повинен робити справжній журналіст, — висвітлював правду. «Георгій зробив історію про клан Кучми — розписав усіх близьких до президента людей у владі, яких той привіз із Дніпропетровська і влаштував на високі посади». Кучма був на відпочинку і цей випуск програми побачив. Точно не відомо, чи була від нього пряма вказівка «прикрити рота чи прикрити програму», але керівництво каналу оголосило Гії догану. Відтоді кожний його сюжет перевіряли, щоб не допускати «образ» у бік владної верхівки. Одне з перших інтернет-видань На початку 2000-х мало хто знав, що таке той інтернет. Користування мережею тільки ставало звичкою. Проте це був чи не єдиний спосіб поширення правдивої інформації в ті часи темників і керованої журналістики. Мирослава Гонгадзе згадує: «“Українська правда” з’явилася від безвиході — Гія був безкомпромісним: він уже не міг влаштуватися на роботу, бо хотів робити лише те, що вважав єдино правильним. Тож він створив власний незалежний інформаційний ресурс, де публікував розслідування про сфальсифікований референдум 2000-го, закордонні рахунки можновладців і цензуру в медіа». Вбили ті, хто мав захищати Виконавці вбивства Гонгадзе — правоохоронці. Очільник головного управління кримінального розшуку країни та генерал міліції Олексій Пукач та троє його підлеглих вивезли журналіста за межі міста. Спочатку генерал душив Гонгадзе руками, а потім ременем. Після цього вони облили тіло бензином, підпалили й закопали. За місяць Пукач повернувся на місце злочину, викопав тіло й відтяв голову. Обезголовлений труп він закопав у Таращанському лісі, а голову — в селі Сухоліси (Білоцерківський район). Реальні перевертні в органах правопорядку за часів кучмівської влади. Дату вбивства перенесли Вбити Гію нелюди планували ще 15 вересня. Але тоді не вдалося. З обіду підлеглі міліціонери генерала Пукача стежили за кожним кроком Гонгадзе. Слід у слід за журналістом по Києву рухався й автомобіль Hyundai Sonata з убивцями в салоні. Коли Гонгадзе мав вийти з будинку на бульварі Лесі Українки, автомобіль уже чекав на нього, проте не встиг під’їхати вчасно. Близько 23:00 Гонгадзе вийшов із будинку і почав ловити таксі. Міліціонер Попович забарився, і Георгій зупинив іншу автівку. Саме так він виграв іще один день життя. Мати завжди чекала на сина Леся Гонгадзе до останніх днів свого життя вірила, що її син живий. І була проти того, щоб «таращанський труп» ховали під іменем Георгія. Вона не вірила жодним експертизам, а на впізнанні тіла зауважила, що ступні не були схожі на ступні сина. Про її материнську любов режисер В’ячеслав Бігун відзняв документальний фільм «Дума про сина. Серце мами Гонгадзе». Чиє насправді тіло? Коли у Таращанському лісі знайшли обезголовлене тіло, міліція відразу заявила, що труп пролежав у землі три роки. Проте журналісти розкрили, що в ямі були прикраси, які належали Георгію. На правій руці знайшли давнє осколкове поранення, а в шлунку — кісточки кавуна, який він їв у вечір зникнення. Потім тіло взагалі зникло з моргу у Таращі та з’явилося в головному бюро судово-медичної експертизи. Щоб знайти правду, провели чотири ДНК-експертизи у Росії, Франції, США та Україні. Одну з експертиз робило ФБР. Саме вони остаточно підтвердили, що тіло належить Георгію Гонгадзе. Касетний скандал В листопаді 2000 року опозиційний політик Олександр Мороз оприлюднює так звані «плівки майора Мельниченка». На записах президент Кучма, очільник його адміністрації Литвин, міністр внутрішніх справ Кравченко, голова СБУ Деркач обговорюють, що зробити з бунтівним Гонгадзе. Уривок діалогу. Кучма: «Я ж кажу, вивезіть його, викиньте. Оддайте чеченцам. (нерозбірливо), а тоді викуп». Кравченко: «Ми продумаємо. Ми сдєлаєм так, чтоб». Кучма: «Значить вивезти його, роздягнуть, бля, без штанів оставить, хай сидить. Я б зробив просто…» Кучма ж тоді сказав, що то не він, а робота іноземних спецслужб. Свідки вмирали, докази зникали Весь процес розслідування супроводжували дуже дивні збіги, смерті та «випадковості». Спершу впадає в кому колишній керівник апарату міністра внутрішніх справ Едуард Фере — і так і не виходить з неї. За ним до лікарні з інсультом потрапляють двоє генералів, які невдовзі помирають. Далі головний свідок, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко у день проведення з ним допиту «застрелився» — двома пострілами в голову. А докази переслідування Гонгадзе та свідчення генерала Пукача про причетність Кучми містично зникали з матеріалів справи. Головний адвокат Гонгадзе Дружина Гонгадзе Мирослава присвятила понад 20 років життя боротьбі за справедливий вирок для замовників та виконавців справи. Після оприлюднення записів з кабінету Кучми, на яких президент обговорює, що робити з нею та її чоловіком, Мирослава вирішує виїхати з України для своєї безпеки: «Мушу сказати, що це було для мене, наче третя робота. Я мала двох маленьких дітей, яких треба було доглядати, роботу, бо була єдиною годувальницею в родині. І паралельно щодня займалася цією справою — без особливої надії на прогрес». У 2024 році Мирослава — керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі. Виконавці вбивства 15 березня 2008 року за вбивство Георгія Гонгадзе суд засудив до різних строків позбавлення волі колишніх співробітників міліції Миколу Протасова (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі), Валерія Костенка та Олександра Поповича (по 12 років позбавлення волі). У січні 2013 року ексгенерала Олексія Пукача засудили до довічного ув’язнення. На запитання, чи зрозуміле йому рішення суду, Пукач відповів: «Буде зрозуміле тільки коли поруч зі мною опиняться Кучма і Литвин». У 2024 році замовники вбивства досі на волі. Що з Мельниченком? Фігурант справи Гонгадзе ексмайор Мельниченко виринав то в США, то в Україні, то в Москві. У 2018-му Печерський райсуд Києва за клопотанням прокурора Юрія Луценка арештував активи Мельниченка. Згодом арешт був знятий. Тоді ж Мельниченку було висунуто підозру у державній зраді у формі шпигунства та розголошенні державної таємниці. «Я глибоко переконаний, що “плівки Мельниченка” — операція ФСБ проти українського президента, який посмів заявити несміливо, але чітко про рух до НАТО. Решта було справою мистецтва», — сказав Луценко в інтерв’ю. Літо 2024. Крапка в справі досі не поставлена. Премія імені Гонгадзе У 2019 році Український ПЕН спільно з родиною Гонгадзе, Асоціацією випускників Києво-Могилянської бізнес-школи та «Українською правдою» заснували журналістську премію імені Георгія Гонгадзе. Премія підтримує журналістів, які не бояться викликів та залишаються вірними професійним стандартам і цінностям. Лавреатами премії в різні роки стали: журналіст, історик Вахтанг Кіпіані; публіцист, телеведучий Павло Казарін; ведуча токшоу «Зворотний відлік» Мирослава Барчук; воєнний кореспондент Мстислав Чернов та фотограф і відеограф Євген Малолєтка; журналіст, інтерв’юер та фотограф Богдан Логвиненко. Авторка тексту Наталка Баклан ілюстраторка (ч/б) Катерина Цібере ілюстратор (колір) Сергій Федоров верифікувала Мирослава Гонгадзе актор озвучення Ярослав Семьонов звукорежисер Іван Шапкін стилізувала виклад Катерина Гладка відредагувала Ірина Ніколайчук додала на сайт Наталя Демідова

## Новини
- [Інна Крупник на «Краудстартері» розповіла про «Стріткод»](https://streetcodes.in.ua/news/inna-krupnyk-na-kraudstarteri-rozpovila-pro-stritkod/): 26 квітня відбулася зустріч, організована ГО «Моє місто», яка об'єднала учасників програми «Краудстартер», представників бізнесу, медіа та донорів. Однією з ключових спікерок заходу стала Інна Крупник, голова ГО «Історична платформа» та співзасновниця проєкту «Стріткод», яка поділилася досвідом розвитку ініціативи в умовах війни.
- [Україна в Другій світовій війні](https://streetcodes.in.ua/news/ukrayina-v-drugij-svitovij-vijni/): Чи не найбільш міфологізований совєтами історичний період — Друга світова війна. Інколи тіні того ворожого «побєдобєсія» досі затьмарюють нам розуміння історії. 22 квітня 2026 року відбулася наша 5-та зустріч з учителями історії шкіл міста Києва в Інфоцентрі Музею Майдану, де ми говорили про трансформацію історичних наративів про Другу світову війну з лектором Володимиром В'ятровичем. А ще про те, як важливо правильно називати нашу нинішню боротьбу. Для тяглості, розуміння причинно-наслідкових та виховання молоді.
- [Наша історія — у «Збірнику кращих практик»](https://streetcodes.in.ua/news/nasha-istoriya-u-zbirnyku-krashhyh-praktyk/): Історія «Стріткоду» офіційно увійшла до V щорічного збірника кращих проєктів співпраці громади, бізнесу та влади. Для нас це визнання, що меморіалізація може бути сучасною й цікавою, і підтвердження, що наша робота відгукується в серцях і знаходить підтримку на різних рівнях.
- [Петлюра та Скоропадський: лекція](https://streetcodes.in.ua/news/petlyura-ta-skoropadskyj-lekcziya/): Лекція відбулася в рамках спільної програми ГО «Історична платформа» і Центру професійного розвитку педагогічних працівників м. Києва «Педагогіка місця: формуємо історичну пам'ять науково, інтерактивно й цікаво».
- [Монограма, печатка влади чи символ культу?](https://streetcodes.in.ua/news/monograma-pechatka-vlady-chy-symvol-kultu/): Чи знали ви, що наш Тризуб старший за саму ідею появи більшості держав? Це не просто герб — це тисячі років боротьби, зашифрованої в лініях. Дослідники довго та уважно розглядали Тризуб і таки знайшли його спорідненість з символами, які були поширені в доруські часи: у братів наших скіфів, сарматів, волзьких булгар, кочовиків з центральної Азії, а також з тими символами на мечах вікінгів. 
- [Київська громада на шляху формування національної ідентичності](https://streetcodes.in.ua/news/kyyivska-gromada-na-shlyahu-formuvannya-naczionalnoyi-identychnosti/): Тема: «Український Київ кінця XIX — початку XX ст. Київська громада на шляху формування національної ідентичності».
- [Стріткод тепер у Вікіпедії!](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-u-wikipedia/): У 2022-му, коли Стріткод лише народився, ми думали: куди ж мають вести QR-коди з наших табличок. Можливо, не вигадувати велосипед і просто лінкувати їх на Вікіпедію?
- [«Стріткод» офіційно став торговою маркою](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-ofitsiino-stav-torhovoiu-markoiu/): Повна і коротка назви та айдентика проєкту Стріткод відтепер зареєстровані як торгова марка. Це означає, що бренд «Стріткод» має юридичний захист і може використовуватися виключно командою проєкту.
- [Відзнака за розвиток міських ініціатив Києва](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-otrymav-vidznaku-u-kyievi/): Грудень 2025 року приніс нашій команді важливе визнання. ГО «Історична платформа» (проєкт Стріткод) стала одним із номінантів під час щорічного відзначення громадських організацій, які реалізували значущі проєкти для столиці.
- [Мазепа проти Хмельницького: стратегії та їхні наслідки](https://streetcodes.in.ua/news/mazepa-proty-hmelnyczkogo-strategiyi-ta-yihni-naslidky/): Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були і залишаються одними з найбільш знакових постатей в українській історії XVII — XVIII ст. Недарма в українців є прислівʼя: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмáна». Натомість наслідки часів їхнього гетьманування виявилися напрочуд різними.
- [Стріткод у навчальній програмі](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-stav-chastynoiu-shkilnoho-uroku/): Буває так: працюєш над проєктом, віриш у нього, а потім раптом бачиш його... у навчальному плані для школярів. Ми випадково натрапили на крутий урок від платформи «Зміст», присвячений простору вулиць. І вгадайте, хто там став ключовим кейсом? Так, Стріткод!
- [Меморіалізація забутих українців Києва](https://streetcodes.in.ua/news/memorializacziya-zabutyh-ukrayincziv-kyyeva/): 26 листопада Інна Крупник узяла участь у публічній дискусії «Меморіалізація: забуті видатні українці Києва. Великий Нечуй та інші», що відбулася у MLYN design hub.
- [Стріткод запустив освітню програму для педагогів Києва](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-zapustyv-osvitnyu-programu-dlya-pedagogiv-kyyeva/): 23 жовтня Стріткод разом із Центром професійного розвитку педагогічних працівників м. Києва запустив програму «Педагогіка місця: формуємо історичну пам'ять науково, інтерактивно й цікаво». Першу лекцію прочитав історик і голова УІНП Олександр Алфьоров.
- [«Стріткод» у фокусі Гадяча](https://streetcodes.in.ua/news/istoriya-shho-govoryt-z-vulycz-stritkod-u-fokusi-gadyacha/): У свіжому номері газети «Рідний край. Газета Гадяцького земства» з’явився коментар голови ГО «Історична платформа» Інни Крупник. Вона взяла участь онлайн у круглому столі «Культурний код нації: феномен Олени Пчілки у вимірах історії та сьогодення», який відбувся 21 березня в Гадячі.
- [«Зерно Свободи»: співпраця Стріткоду та кави «Ідеаліст»](https://streetcodes.in.ua/news/zerno-svobody-spivpraczya-stritkodu-ta-kavy-idealist/): Стріткод долучився до створення особливої серії кави «Зерно Свободи» бренду «Ідеаліст», у якій смак поєднується з пам’яттю. У межах партнерства для лінійки використано авторські чорно-білі портрети, створені в рамках проєкту «Стріткод».
- [УІНП рекомендує матеріали «Стріткоду»](https://streetcodes.in.ua/news/uinp-rekomenduye-materialy-stritkodu/): Український інститут національної пам’яті (УІНП) оприлюднив добірку «Інформаційні матеріали до Дня захисників і захисниць України–2025» з ключовими повідомленнями, історичною довідкою та тематичними ресурсами для організації подій, уроків і публічних комунікацій до 1 жовтня. До цього переліку включено й матеріали проєкту «Стріткод: історія на кожному кроці» — зокрема спільну ініціативу «Герої наших вулиць», що розповідає про загиблих захисників і захисниць України та пояснює, на честь кого названі вулиці міст.
- [Святошинські адреси Василя Стуса](https://streetcodes.in.ua/news/svyatoshynski-adresy-vasylya-stusa/): Сьогодні учні двох київських ліцеїв вшанували видатного українського поета Василя Стуса. Разом з нашим новим членом команди — вчителем історії Русланом Єгоровим — вони відвідали усі три святошинські адреси, за якими Василь Стус мешкав у Києві.
- [Майстерня міста Києва 2025](https://streetcodes.in.ua/news/majsternya-mista-kyyeva-2025/): Сьогодні у столичному парку ім. Т. Г. Шевченка відбулася «Майстерня міста Києва 2025. Майстерня 3.0: Місто, що тримає разом», організована Департаментом суспільних комунікацій КМДА.
- [Мазепа проти Хмельницького](https://streetcodes.in.ua/news/mazepa-proty-hmelnyczkogo/): Сьогодні історик нашого проєкту Ольга Ковалевська — професор, доктор історичних наук, мазепознавиця, дослідниця іконографії козацьких старшин XVII–XVIII ст. — прочитала лекцію «Мазепа проти Хмельницького: вікове протистояння стратегій».
- [Фестиваль «Протасів Яр» пам’яті Романа Ратушного](https://streetcodes.in.ua/news/festyval-protasiv-yar-pamyati-romana-ratushnogo/): З 4 по 6 липня на галявині Протасового Яру в Києві тривав фестиваль «Протасів Яр» пам'яті Романа Ратушного. Три дні, максимально насичені поезією, спогадами, музикою, лекціями, виставами, виступами та тим, що для всіх нас спільне — пам'яттю. 
- [5 речей, які ми зрозуміли на стратсесії](https://streetcodes.in.ua/news/5-rechej-yaki-my-zrozumily-na-stratsesiyi/): Стратегічна сесія — це коли зустрічається команда, щоб заглянути вглиб і наперед. Ми зібралися (онлайн, але заряд, глибина і ефективність — як на найкращому офлайні), щоб освіжити бачення, чесно подивитися на себе збоку і запланувати, як діяти далі.
- [«Конституція Стріткоду»](https://streetcodes.in.ua/news/konstytucziya-stritkodu/): Ми не законотворці, але якби були Верховною Радою історичної памʼяті та здорового глузду, ухвалили б саме таку «Конституція Стріткоду» — це 10 статей про те, чому памʼять та історія — це теж фундамент державності. Про те, що назви вулиць — це не випадковість. Про те, що історія має звучати — і звучати по-нашому.
- [Екскурсії з Сергієм Савченком тривають!](https://streetcodes.in.ua/news/ekskursiyi-z-sergiyem-savchenkom-tryvayut/): Субота. Печерськ. Ми зібралися разом, щоб пройтися знайомими вулицями столиці й з’ясувати: а чому вони мають саме такі назви? Що за люди за ними стоять? Де тут хід великої історії?
- [Наш фільм про Малевича](https://streetcodes.in.ua/news/nash-film-pro-malevycha/): Відео створено в рамках проєкту «Стріткод: історія на кожному кроці» за підтримки The Malevich Society.Читай і дивись про Казимира Малевича на сторінці його стріткоду.
- [Стріткод запускає подкасти](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-zapuskaye-podkasty/): Подкасти — це ще один спосіб поринути в минуле: дорогою на роботу, під час прогулянки чи за чашкою кави.
- [Стріткод-освіта: перші тести вже готові!](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-osvita-pershi-testy-vzhe-gotovi/): Що знають учні про тих, чиї імена носять вулиці наших міст? В рамках Стріткод-освіти ми запускаємо новий освітній інструмент — тести для школярів про видатних українців, на честь яких названо вулиці.
- [Казимир Малевич — на мапі стріткодів](https://streetcodes.in.ua/news/kazymyr-malevych-na-mapi-stritkodiv/): У день народження Казимира Малевича ми ділимося тим, як його особистість та творчість надихає та об’єднує. Завдяки точковій підтримці від The Malevich Society ми реалізували декілька класних ініціатив. Ми не стали чекати офіційного дедлайну на грантові заявки, а поділилися тим, що вже зробили, та розповіли про наші амбітні плани. І нас почули!
- [Презентація Стріткоду вчителям Києва](https://streetcodes.in.ua/news/prezentacziya-stritkodu-vchytelyam-istoriyi-kyyeva/): Ми презентували вчителям історії Шевченківського району Києва наші інструменти для шкіл — і вже отримали перші відгуки про «Уроки Незламності». Особливо сподобався конструктор уроку, а учні активно використовують стріткоди: досліджують будівлі у місті та вивчають історію на платформі.
- [Наші перші 10 міст](https://streetcodes.in.ua/news/nashi-pershi-10-mist/): Потім будуть перші сто й перші тисяча. Але шлях завжди починається з першої десятки. Команда Стріткоду крок за кроком рухається до великої мети — застріткодити всю Україну, від мегаполіса на сході до затишного села в Карпатах. А там, хто зна, може й Нью-Йорк буде next — іменні вулиці ж є всюди.
- [«Герої наших вулиць» у Черкасах](https://streetcodes.in.ua/news/u-cherkasah-vidkrylasya-vystavka-geroyi-nashyh-vulycz/): Біля входу до кінотеатру «Україна» в Черкасах відкрилася банерна виставка «Герої наших вулиць», присвячена пам’яті загиблих у російсько-українській війні — як військових, так і цивільних, на честь яких названі або перейменовані вулиці в українських містах.
- [«Герої наших вулиць» у Луцьку та Вінниці](https://streetcodes.in.ua/news/vystavka-geroyi-nashyh-vulycz-u-luczku-vinnyczi-ta-cherkasah/): Виставка «Герої наших вулиць» присвячена загиблим у російсько-українській війні — як захисникам, так і цивільним, на честь яких названі або перейменовані вулиці в українських містах. Вона експонується в Києві, Луцьку та Вінниці.
- [Уявний портрет Галшки Гулевичівни](https://streetcodes.in.ua/news/yak-stvoryty-uyavnyj-obraz-istorychnoyi-postati-bez-nayavnogo-pryzhyttyevogo-portreta/): Ілюстрація, звичайно, не повноцінний прижиттєвий портрет. Тим більше постаті, яка жила, як каже відомий у борщових колах кухар — 100 років тому вперед. Але процес її створення для нашої платформи цілком схожий на історичну реконструкцію або повноцінне конструювання образу: вимагає роботи з джерелами, уваги до елементів одягу того часу чи типових предметів вжитку.
- [Виставка «Герої наших вулиць» у Києві](https://streetcodes.in.ua/news/vystavka-geroyi-nashyh-vulycz-u-kyyevi/): Виставка триватиме протягом місяця та експонуватиметься ще у двох містах — Луцьку та Вінниці. Також вона експонуватиметься у Києві біля Головпоштамту (до кінця січня). Мета проєкту — привернути увагу до важливості збереження історико-культурної пам’яті, підсилити українську громадянську ідентичність та протидіяти дезінформації про події війни.
- [Стріткод-екскурсія з Сергієм Савченком](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-ekskursiia-z-serhiiem-savchenkom/): Це була екскурсія, що поєднала захоплення, злам стереотипів і знання — 3 в 1. Маршрут розкинувся центром, Печерськом та Липками: від Острозьких і Мазепи до Грушевського, Омеляновича-Павленка та історії Визвольних змагань. Ми розглядали не лише людей і часи, а й сам Київ — яким його бачили ті, хто творив, відвойовував, будував і надихав.
- [Новий Стріткод-сайт уже працює](https://streetcodes.in.ua/news/novyj-stritkod-sajt-vzhe-praczyuye-dlya-vas/): Останні кілька місяців ми працювали над оновленням Стріткод-сайту — інформативного, інтерактивного й стабільного ресурсу, який стане основою для масштабування проєкту по всій Україні.
- [Історична AR футболка](https://streetcodes.in.ua/news/istorychna-ar-futbolka/): Футболка поєднує два елементи: цитату Михайла Грушевського та AR-ефект, який прив’язаний до принта. Достатньо запустити ефект в Instagram, навести камеру на зображення — і з’явиться карусель фактів про видатного історика й політика. Камеру можна наводити і напряму, і через дзеркало.
- [Уроки Незламності — старт](https://streetcodes.in.ua/news/uroky-nezlamnosti-start/): Травень у Стріткоді — місяць Незламності. Пів року тому ми оголосили збір «Незламні назавжди» на платформі «Моє Місто» і підготували матеріали про незламних українців для Стріткод-платформи. На заклик відгукнулися 443 школи, які подали заявки на проведення «Уроків Незламності». І те, що було частиною одного збору, перетворилося на окремий великий освітній проєкт.
- [Звіт Стріткоду і ГО за 2022–2023](https://streetcodes.in.ua/news/zvit-go-za-2022-2023-rr/): Ділимося неформальним звітом про те, що Стріткод зробив у 2022–2023 роках. Це два роки, протягом яких народжувалася айдентика, з’являлися перші стріткоди, будувалася платформа та формувалася наша спільнота.
- [Доповнена реальність у Стріткод](https://streetcodes.in.ua/news/dopovnena-realnist-u-stritkod/): Стріткод додає ще один інструмент пізнання історії — доповнену реальність. Ми створили чотири AR-ефекти для семи постатей, на честь яких названі українські вулиці. Це новий спосіб взаємодії з історіями, які можна побачити, почути і навіть «включити» за допомогою камери в смартфоні.
- [Перша екскурсія в Києві](https://streetcodes.in.ua/news/persha-ekskursiya-v-kyyevi/): Перша Стріткод-екскурсія в Києві стала для нас не лише прогулянкою знаковими місцями, а й подією, на яку ми чекали понад рік. Ми працювали плече до плеча онлайн, створювали тексти, ілюстрації, дизайн, сайт, дані, — і нарешті змогли обійняти одне одного вживу. 16 грудня ми зібралися у столиці: основний склад Стріткоду та IT-команда SoftServe Академії, яка працювала над сайтом.
- [Збір на «Незламні назавжди»](https://streetcodes.in.ua/news/nezlamni-nazavzhdy-zbir-koshtiv-na-istoriyu/): Ми створили платформу «Стріткод: історія на кожному кроці», щоб розповідати про незламних людей, чиї імена звучать у назвах наших вулиць і надихають українців у різні часи. Тепер ми хочемо передати ці історії школярам — просто і доступно.
- [Стріткоди вже в Києві](https://streetcodes.in.ua/news/stritkod-na-vulyczyah-kyyeva/): Стріткоди в Києві — це лише початок. Якщо вам близька ідея говорити про людей, чиї імена носять наші вулиці, — діліться цими історіями далі. Це допомагає нам продовжувати робити те, у що ми віримо всім серцем.
- [Круглий стіл з істориками](https://streetcodes.in.ua/news/kruglyj-stil-z-istorykamy/): Коли нас запрошують дізнатися ще трошки про когось з видатних, ми біжимо — бо важливо бути поруч з тими, хто досліджує цих людей професійно. Особливо, коли йдеться про теплі розмови в колі провідних істориків та музейників.
- [Ми запустили сайт Стріткоду](https://streetcodes.in.ua/news/my-zapustyly-stritkod-sajt/): Стріткод пережив свій перший великий технічний старт — ми запустили сайт! Це перша версія, створена командою студентів, менторів і волонтерів, які працювали над нею з натхненням і вірою в те, що цей проєкт потрібен.
- [Макет стріткоду для Києва](https://streetcodes.in.ua/news/kmda-pogodyly-maket-stritkodu-dlya-kyyeva/): Київ сказав «так» — КМДА погодила макет стріткоду, який з’явиться на вулицях столиці.
- [Меморандуми з КМДА і КНУ](https://streetcodes.in.ua/news/pidpysaly-memorandumy-z-kmda-i-knu/): Ми підписали Меморандум про співпрацю з Управлінням туризму та промоцій КМДА. Віримо, що постаті в назвах київських вулиць отримають більше уваги, а пам'ять буде вшанована. Стріткоди увійдуть в екскурсійні маршрути міста, і кожен видатний українець зможе промовляти до киян та гостей інтерактивно й цікаво.
- [Як ми зареєстрували ГО](https://streetcodes.in.ua/news/teper-v-nas-ye-go/): Ми пройшли весь шлях реєстрації громадської організації — від перших спроб до отримання витягу. Ділимося досвідом і порадами, які зекономлять час і нерви тим, хто планує створювати власне ГО.